Datasets:

robinhad

/

ubertext

like 0

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 12 травня 2021 року м. Київ справа №127/15389/20-ц провадження №61-3232 св 21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1; відповідач - ОСОБА_2; розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 листопада 2020 року у складі судді Антонюка В. В. та постанову Вінницького апеляційного суду від 21 січня 2021 року у складі колегії суддів: Шемети Т. М., Берегового О. Ю., Ковальчука О. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовної заяви У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визначення часток у праві спільної сумісної власності. Позовна заява мотивована тим, що він та ОСОБА_2 є співвласниками житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, загальною площею 166,6 кв м., розташованого за адресою: АДРЕСА _1. Він є власником 75/100 часток зазначеного будинку, згідно з договорами дарування від 17 березня 1994 року та 23 січня 2002 року. Рішенням Староміського районного суду м. Вінниця від 23 вересня 2010 року (справа №2-1501/10) встановлено порядок користування земельною ділянкою, загальною площею 0,0935 га., будинковолодіння по АДРЕСА_1, відповідно до кадастрового плану, виготовленого державним підприємством "Поділлягеодезкартографія" 10 жовтня 2007 року. Вони є власниками земельної ділянки на праві спільної сумісної власності без визначення часток, загальною площею 0,0085 га, кадастровий номер 0510137000:03:010:0191, відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯК №025330 та додатку до нього, виданого на підставі рішення Вінницької міської ради від 19 травня 2011 року №264. Позивач зазначав, що він бажає розпорядитись належним йому на праві приватної власності майном, у тому числі земельною ділянкою, однак, відсутність визначених часток у правовстановлюючих документах унеможливлює таке право. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд визначити, що його частка у спільній сумісній власності на земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, становить 1/2 частину. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 19 листопада 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що перешкод у здійсненні права власності позивачеві відповідачем не здійснюються, а тому, враховуючи, що відповідно до статей 370, 372 ЦК України, як при виділі, так і при поділі майна, що є у спільній сумісній власності діє презумпція рівності часток, тобто розмір часток позивача і відповідача є рівними та становить по 1/2 у силу вимог закону, тому підтвердження окремим судовим рішенням не потребує. Також судом зазначено, що позивачем обрано невірний спосіб захисту. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Вінницького апеляційного суду від 21 січня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 листопада 2020 року залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що з огляду на відсутність порушення, невизнання чи оспорювання права спільної сумісної власності позивача з боку відповідача, з урахуванням сутності права спільної сумісної власності, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивачем обрано невірний спосіб захисту та правомірно відмовив у задоволенні його позову. Також судом зазначено, що право спільної сумісної власності, як і право спільної часткової власності, може бути припинено в разі виділу частки із майна (статті 370, 364 ЦК України) або в разі поділу майна (статті 372, 367 ЦК України). Використання саме одного із зазначених способів захисту, як наслідок, має виникнення у власника права самостійно розпоряджатися належним йому майном. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати, прийняти нову постанову про задоволення його позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 03 березня 2021 року касаційне провадження у зазначеній справі відкрито та витребувано її з суду першої інстанції. У березні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2021 року справу за позовом ОСОБА _1 до ОСОБА_2 про визначення частки у праві спільної сумісної власності призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що судами невірно встановлено фактичні обставини справи, що мають значення для справи. Відмовляючи в задоволенні позову, суд поставив під сумнів виникнення права власності у позивача на земельну ділянку та можливість у подальшому визначити належну йому частку, що дало б можливість реалізувати право власності щодо розпорядження майном. Визначення 1/2 частки права власності за позивачем на спірну земельну ділянку може бути вирішено лише у судовому порядку. При цьому посилався на правовий висновок Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладеного у постанові від 15 червня 2020 року у справі №430/1281/14-ц (провадження №61-43510сво18), у якому зазначено, що якщо об'єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об'єкт, відтак передати у власність можна лише об'єкт у цілому. Доводи осіб, які подали відзив на касаційну скаргу У березні 2021 року до Верховного Суду від ОСОБА_2 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому зазначено, що рішення суду першої та постанова суду апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими і підстави для їх скасування відсутні. Фактичні обставини справи, встановлені судом ОСОБА_1 є власником 75/100 часток будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до договорів дарування від 17 березня 1994 року, укладеного між позивачем та ОСОБА_4, та від 23 січня 2002 року, укладеного між позивачем та ОСОБА_5 (а. с. 10-11, 12); Рішенням Староміського районного суду м. Вінниці від 23 вересня 2010 року (справа №2-1501/10) встановлено порядок користування земельною ділянкою, загальною площею 0,0935 га., будинковолодіння по АДРЕСА _1, відповідно до кадастрового плану, виготовленого державним підприємством "Поділлягеодезкартографія" 10 жовтня 2007 року, а саме: ОСОБА_2 користується земельною ділянкою, загальною площею 0,0236 га, у тому числі площею 0,0218 га., що позначена на кадастровому плані зоною № НОМЕР_1 та площею 0,0018 га., що позначена на кадастровому плані зоною №4; ОСОБА_1 користується земельною ділянкою, загальною площею 0,0699 га, у тому числі площею 0,0152 га, що позначена на кадастровому плані зона № НОМЕР_2 та площею 0,0361 га, що позначена на кадастровому плані зоною № НОМЕР_3 (без врахування земельної ділянки, площею 0,0095 га, що перебуває у межах червоних ліній), а також площею 0,0070 га, що позначена на кадастровому плані зоною № НОМЕР_4; земельна ділянка, площею 0,0085 га, що позначена на кадастровому плані зоною АДРЕСА_2 земля спільного користування ОСОБА_6 та ОСОБА_2 (а. с.13-14). Сторони є співвласниками земельної ділянки, загальною площею 0,0085 га, кадастровий номер 0510137000:03:010:0191, на праві спільної сумісної власності без визначення часток, за адресою: АДРЕСА _1, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯК №025330 та додатку до нього, виданого на підставі рішення Вінницької міської ради, від 19 травня 2011 року №264 та технічного паспорта (а. с.15-18, 19-26). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. У частині першій статті 368 ЦК України зазначено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У частині першій та другій статті 370 ЦК України зазначено, що співвласники мають право на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній сумісній власності. У разі виділу частки з майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного зі співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Відповідно до частин першої-третьої статті 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що право спільної сумісної власності позивача підтверджено належними і допустимими доказами, а саме правовстановлюючим документом, яким є державний акт на право власності на земельну ділянку та додаток до нього, тому визначення 1/2 частки у спільній сумісній власності не потребує додаткового визначення судовим рішенням. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року в справі №522/1528/15-ц (провадження №14-67цс20) зроблено висновок, що визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов'язку) є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, може застосовуватися лише в разі недоступності позивачу можливості захисту його права. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 лютого 2021 року у справі № №925/642/19 (провадження №12-52гс20) зазначено, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, оскільки предметом позову у цій справі є визначення, що частка ОСОБА_1 у спільній сумісній власності на земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, становить 1/2 частину. Задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визначення 1/2 частки у спільної сумісної власності за позивачем, яка вже закріплена у частині другій статті 370 ЦК України, не призведе до поновлення прав позивача, відновлення володіння, користування або розпорядження ним зазначеним майном, а отже, такі вимоги не є ефективним способом захисту права позивача, яке потребуватиме додаткових засобів захисту, тобто повторного звернення до суду. При цьому колегія суддів Верховного Суду зазначає, що виходячи з обставин цієї справи, належним способом захисту позивача буде звернення до суду з вимогами про виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, відповідно до статті 370 ЦК України, чи з іншими вимогами, передбаченим чинним законодавством, які ефективно захищають право позивача у разі його порушення і не потребуватиме повторного звернення до суду. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу (частина третя статті 370 ЦК України). Власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини. Посилання касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2020 року у справі №430/1281/14-ц (провадження №61-43510сво18) не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, та у справі, на яку посилається заявник, встановлені різні фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: і різне правове регулювання. Тобто у наведеній заявником постанові Верховного Суду йдеться саме про спір про право власності. Крім того, у абзацах першому та третьому пункту 17 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року №5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" судам роз'яснено, що розглядаючи позови, пов'язані з правом спільної власності, суди повинні виходити з того, що відповідно до статті 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Частка суб'єкта права спільної сумісної власності визначається, зокрема, при поділі майна, виділі частки зі спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами, відкритті після нього спадщини. Інші доводи касаційної скарги спростовуються вищенаведеним і не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази, а доводи касаційної скарги по суті стосуються саме переоцінки доказів. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 листопада 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 21 січня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: Б. І. Гулько І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: (додаткова) 08 грудня 2021 року м. Київ справа №606/904/18 провадження №61-5626 св 20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1; відповідачі: ОСОБА_2, Микулинецька селищна рада Теребовлянського району Тернопільської області; третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області; розглянув заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Микулинецької селищної ради Теребовлянського району Тернопільської області, третя особа Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області, про усунення перешкод у здійсненні приватизації земельної ділянки та зобов'язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: У травні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, Микулинецької селищної ради Теребовлянського району Тернопільської області, третя особа Головне управління Держгеокадастру у Тернопільській області, про усунення перешкод у здійсненні приватизації земельної ділянки та зобов'язання вчинити певні дії. Рішенням Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 16 листопада 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Зобов'язано Микулинецьку селищну раду Теребовлянського району Тернопільської області усунути перешкоди у здійсненні ОСОБА_1 права на приватизацію земельної ділянки площею 0,2068 га для будівництва та житлового будинку, господарських будівель та споруд, що розташовано по АДРЕСА_1 без погодження меж із суміжним землекористувачем ОСОБА_2 та затвердити технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) про передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,2068 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, що розташовано по АДРЕСА_1 без погодження меж із суміжним землекористувачем ОСОБА_2. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Постановою Тернопільського апеляційного суду від 17 лютого 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та Микулинецької селищної ради Теребовлянського району Тернопільської області задоволено. Рішення Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 16 листопада 2018 року скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Постанову Тернопільського апеляційного суду від 17 лютого 2020 року скасовано, рішення Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 16 листопада 2018 року залишено в силі. У жовтні 2020 року до Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат у зв'язку із задоволенням її касаційної скарги та залишенням в силі рішення суду першої інстанції, яким її позов задоволено частково. Заява мотивована тим, що судом касаційної інстанції не було вирішено питання про розподіл судових витрат. Верховний Суд вважає, що заява ОСОБА_1 підлягає задоволенню. Відповідно до частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати; 4) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу. З огляду на підпункт "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у резолютивній частині постанови суду касаційної інстанції зазначається новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 02 червня 2021 року, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції й залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, не вирішив питання розподілу судових витрат, понесених позивачем у зв'язку із поданням касаційної скарги. За подання касаційної скарги ОСОБА_1 сплатила 1 410 грн, що підтверджується матеріалами справи (а. с. 166, т. 2). Враховуючи те, що постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, однак не було вирішено питання щодо розподілу судових витрат, колегія суддів вважає за необхідне задовольнити заяву ОСОБА_1 та ухвалити додаткову постанову. Керуючись статтями 270, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення задовольнити. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 705 грн 00 коп. на відшкодування судового збору, сплаченого нею за подання касаційної скарги. Стягнути з Микулинецької селищної ради Теребовлянського району Тернопільської області на користь ОСОБА_1 705 грн 00 коп. на відшкодування судового збору, сплаченого нею за подання касаційної скарги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 червня 2021 року м. Київ справа №743/961/20 провадження №61-672св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Територіальна громада с. Тараса Шевченка Ріпкінського району Чернігівської області в особі Любецької селищної ради Ріпкінського району Чернігівської області, Товариство з обмеженою відповідальністю імені Шевченка, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Кравченком Володимиром Володимировичем, на рішення Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 07 жовтня 2020 року у складі судді Жовток Є. А. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 23 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Онищенко О. І., Скрипки А. А., Харечко Л. К., у справі за позовом ОСОБА_1 до Територіальної громади с. Тараса Шевченка Ріпкинського району Чернігівської області в особі Любецької селищної ради Ріпкинського району Чернігівської області, Товариства з обмеженою відповідальністю імені Шевченка, про визнання права на земельну частку (пай), ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Територіальної громади с. Тараса Шевченка Ріпкинського району Чернігівської області в особі Любецької селищної ради Ріпкинського району Чернігівської області, Товариства з обмеженою відповідальністю імені Шевченка (далі - ТОВ ім. Шевченка), про визнання права на земельну частку (пай). Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що її матір ОСОБА_2, котра померла ІНФОРМАЦІЯ_1, за життя склала заповіт, згідно якого все своє майно, в тому числі і те, на що вона матиме право, заповіла позивачу. Спадкодавець працювала у колгоспі "Шлях до комунізму", однак помилково не була внесена до списку членів колективного сільськогосподарського підприємства (далі - КСП), які мали право на отримання земельної частки і не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). Таким чином вона, посилаючись на Указ Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" №666/94, статті 16, 257, 328, 392, 1216, 1218, 1223, 1225, 1268, 1269, 1297 ЦК України, статті 81, 125-126, 131, 158 ЗК України, вважала, що має право на успадкування всіх прав, які належали її матері за життя. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати за нею право на земельну частку (пай) на території Любецької селищної ради Чернігівської області площею 4,48 га в умовних кадастрових гектарах, без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості) в землях колишнього КСП ім. Шевченка. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 07 жовтня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що не підтверджено факту, що за життя ОСОБА_2 зверталася до загальних зборів КСП з питанням про внесення її до списку осіб, які мають право на земельну частку (пай), або з позовом до суду, а тому відсутні підстави для визначення за позивачем права на земельну частку (пай) у порядку спадкування, оскільки позивачем належними і допустимими доказами не доведено, що ОСОБА_2 набула таке право за життя. Крім того, суд прийшов до висновку про наявність підстав для застосування строків позовної давності для звернення з даним позовом, оскільки про порушені права позивач була обізнана з моменту звернення до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини. Постановою Чернігівського апеляційного суду від 23 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 07 жовтня 2020 року змінено в частині мотивів відмови в задоволенні позовних вимог, виключивши з мотивувальної частини рішення висновки суду про застосування строків позовної давності. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що оцінивши на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку надані докази, суд першої інстанції правильно виходив з того, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів набуття спадкодавцем ОСОБА_2 права на земельну частку (пай) у виділеній сільськогосподарському підприємству ім. Шевченка с. Т. Шевченко Ріпкинського району Чернігівської області у колективну власність землю. За життя ОСОБА_2 не реалізувала свого права на звернення за захистом порушеного права, а тому її спадкоємець ОСОБА_1 не може успадкувати те, що не було набуте спадкодавцем за життя. Проте, судом першої інстанції помилково зазначено в тому числі як підставу для відмови у задоволенні позовних вимог, пропуск позивачем строку позовної давності для звернення з даним позовом, оскільки суд прийшов до висновку про безпідставність позовних вимог позивача. Короткий зміст вимог касаційної скарги У січні 2021 року ОСОБА_1 через адвоката Кравченка В. В. подала касаційну скаргу на рішення Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 07 жовтня 2020 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 23 грудня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій застосували норми права, а саме статті 1218, 1219, 1225 ЦК України, без врахування висновків викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про спадкування" від 30 травня 2008 року №7, у постановах Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі №178/982/18-ц, від 13 травня 2020 року у справі №659/879/17, від 20 травня 2020 року у справі №294/1094/17, від 15 квітня 2020 року у справі №351/696/17, від 26 лютого 2020 року у справі №576/2742/18, від 16 вересня 2020 року у справі №179/795/18-ц, в яких зазначено, що членство померлого спадкодавця у колгоспі, КСП або його правонаступниках, свідчить про факт набуття такою особою права на земельну частку (пай) та можливості переходу такого права до правонаступників такої померлої особи - її спадкоємців, деталізовано механізм набуття особою права на земельну частку (пай). Разом з тим, суди попередніх інстанцій не дослідили жодного оригіналу письмового доказу у справі, не надали правової оцінки відомостям, які викладені у довідці ТОВ ім. Шевченка від 23 червня 2020 року №803-Ч, не перевірили та не дослідили обставину видачі ТОВ ім. Шевченка або його попередникам державного акта на право колективної власності на землю. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У березні 2021 року ТОВ ім. Шевченка подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, посилаючись на те, що позивач не надала належних та допустимих доказів, які підтверджують, що на час видачі державного акта на право колективної власності на землю серії І-ЧН №000056 від 20 травня 1995 року, ОСОБА_2 була членом КСП ім. Шевченка. Також, не було надано документів, які свідчать, що за життя ОСОБА_2 вирішувалось питання щодо виділення їй земельної частки (паю) за рахунок земель КСП ім. Шевченка. Разом з тим, відповідач посилається на висновок викладений у постанові Верховного Суду від 17 березня 2020 року у справі №396/1683/18-ц. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 09 лютого 2021 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Ріпкинського районного суду Чернігівської області. 19 лютого 2021 року справа №743/961/20 надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Матір позивача - ОСОБА_2, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, за життя працювала в колгоспі "Шлях до комунізму" в період часу з 01 січня 1947 року по 01 березня 1988 року та була його членом, що підтверджується трудовою книжкою колгоспника № НОМЕР_1, довідкою ТОВ ім. Шевченка від 23 червня 2020 року №803-Ч про членство в КСП та архівною довідкою. З довідки ТОВ ім. Шевченка вбачається, що колгосп "Шлях до комунізму" був реорганізований в колгосп ім. Шевченка з 14 лютого 1992 року; колгосп ім. Шевченка був реорганізований в КСП ім. Шевченка з 19 лютого 1993 року; КСП ім. Шевченка було реорганізоване в ТОВ ім. Шевченка з 09 лютого 2000 року, а ТОВ ім. Шевченка є правонаступником КСП ім. Шевченка з 09 лютого 2000 року. З повідомлення Міжрайонного управління у Ріпкинському та Чернігівському районах Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 06 липня 2020 року №29-25-0.211-633/118-20 та додатку №1 до державного акта на право колективної власності на землю серії І-ЧН №000056 від 20 травня 1995 року, зареєстрованого у Книзі записів державних актів на права колективної власності на землю №7 Ріпкинського районного відділу земельних ресурсів вбачається, що ОСОБА_2 не була включена до списку громадян - членів КСП, до державного акта на право колективної власності на землю, а сертифікат на земельну частку на її ім'я не виготовлявся і не видавався. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини. Статтею 5 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" передбачено, що членство в підприємстві ґрунтується на праві добровільного вступу до членів підприємства і безперешкодного виходу із складу його членів. Членами підприємства можуть бути громадяни, які досягли 16-річного віку, визнають і виконують його статут. Згідно з Указом Президента України від 10 листопада 1994 року №666/94 "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва", який був чинний на час виникнення спірних правовідносин, кожному члену підприємства, кооперативу, товариства видається сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай) із зазначенням у ньому розміру частки (паю) в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному виразі. Згідно з частинами першої, другої статті 2 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" від 05 червня 2003 року №899-IV основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є рішення суду про визнання права на земельну частку (пай). За змістом статей 22, 23 ЗК України 1990 року в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, особа набуває право на земельний пай за наявності трьох умов: перебування в членах КСП на час паювання; включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю; одержання КСП цього акта. Член КСП, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку. При вирішенні спору про спадкування права на земельну частку (пай) основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай) є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є рішення суду про визнання права на земельну частку (пай). Разом з тим, позивач має довести, що право, яке вона просить визнати за нею у порядку спадкування, набула її мати за життя. Головним критерієм для одержання права на земельну частку (пай) є факт членства громадянина в колективному сільськогосподарському підприємстві на момент реєстрації державного акта на право колективної власності на землю. Аналогічний висновок викладений в постановах Верховного Суду від 10 січня 2019 року у справі №696/1268/16-ц (провадження №61-7892св18), від 07 березня 2020 року у справі №396/1683/18-ц (провадження №61-9879св19), від 20 травня 2020 року у справі №294/1094/17 (провадження №61-43354св18). Судами встановлено, що питання про виділення ОСОБА_2 земельної частки (паю) і видачу правовстановлюючих документів, або включення її до списків осіб, які мають право на земельну частку (пай) і які б підтверджували наявність у неї права на земельну частку (пай), за її життя не вирішувалось. Крім того, ОСОБА_2 не зверталась за поновленням порушених прав. З огляду на викладене, суд першої інстанції, з висновками якого в частині відмови у задоволенні позову у зв'язку з його необґрунтованістю погодився апеляційний суд, встановивши, що позивачем не надано доказів про те, що ОСОБА_2, як спадкодавець набула за життя право на земельну частку (пай) у колишньому КСП ім. Шевченка, та враховуючи, що ОСОБА_2 в списках осіб, які мають право на земельну частку (пай) відсутня, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання за ОСОБА_1 у порядку спадкування права власності на вказаний пай. Разом з тим, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про зміну рішення суду першої інстанції, виходячи з того, що районним судом помилково зазначено в тому числі як підставу для відмови у задоволенні позовних вимог, пропуск позивачем строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом, оскільки суддійшов до висновку про безпідставність позовних вимог позивача. Висновки судів попередніх інстанцій узгоджуються з висновками викладеними у постановах Верховного Суду від 10 січня 2019 року у справі №696/1268/16-ц, від 07 березня 2020 року у справі №396/1683/18-ц, від 20 травня 2020 року у справі №294/1094/17 та підстав для відступу від таких висновків колегія суддів не вбачає. Посилання в касаційній скарзі на висновки викладені у постановах Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі №178/982/18-ц, від 13 травня 2020 року у справі №659/879/17, від 15 квітня 2020 року 351/696/17, від 26 лютого 2020 року у справі №576/2742/18, від 16 вересня 2020 року у справі №179/795/18-ц колегія суддів не приймає до уваги з огляду на те, що фактичні обставини в цих справах є відмінними від обставин у справі, яка переглядається. Таким чином доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції у незміненій частині та постанову апеляційного суду. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення суду першої інстанції в незміненій частині та постанову апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Кравченком Володимиром Володимировичем, залишити без задоволення. Рішення Ріпкинського районного суду Чернігівської області від 07 жовтня 2020 року в незміненій частині та постанову Чернігівського апеляційного суду від 23 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 12 листопада 2021 року місто Київ справа №633/403/18 провадження №61-17578св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Яремка В. В., учасники справи: позивач - заступник керівника Харківської місцевої прокуратури №2, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, ОСОБА_1, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Тичкової О. Ю., Маміної О. В., Пилипчук Н. П., ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад позиції позивача Заступник керівника Харківської місцевої прокуратури №2 у листопаді 2018 року звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (далі - Держгеокадастр) та ОСОБА_1 про: - визнання незаконним та скасування наказу Держгеокадастру від 04 травня 2016 року №3615-СГ; - зобов'язання ОСОБА_1 повернути у віддання держави в особі Держгеокадастру земельну ділянку, площею 4, 8367 га, кадастровий номер 6324681000:02:001:1077; - скасування рішення державного реєстратора Печенізької районної державної адміністрації Харківської області Гаспаряна Гамлета Аветіковича про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 01 червня 2016 року №29846125. Позивач на обґрунтування своїх вимог посилалася на те, що розпорядженням Печенізької районної державної адміністрації Харківської області (далі - Печенізька РДА) 20 листопада 2012 року №453 затверджений проект землеустрою та надані в оренду ОСОБА_2 земельні ділянки, загальною площею 101, 8581 га (рілля), для ведення фермерського господарства. У подальшому розпорядженням Печенізької РДА від 14 листопада 2013 року №30 внесені зміни до зазначеного розпорядження, а саме надано в оренду ОСОБА_2 земельні ділянки, загальною площею 101, 8581 га, у т. ч. земельна ділянка № НОМЕР_1, площею 39, 5459 га (кадастровий номер 6324681000:02:001:1061), та земельна ділянка № НОМЕР_2, площею 62, 3122 га (кадастровий номер 6324681000:02:001:1062), які в подальшому на підставі договорів оренди земельних ділянок передані ОСОБА_2 в оренду на 49 років для ведення фермерського господарства. 14 квітня 2015 року між ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладений договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі Фермерського господарства "Олта" (далі - ФГ "Олта "), відповідно до якого ОСОБА_2 стала власником 90, 00% статутного капіталу товариства, право власності по 5% кожна отримали ОСОБА_3 та ОСОБА_4. Рішенням загальних зборів членів ФГ "Олта" прийнято у користування ФГ "Олта" земельні ділянки з кадастровими номерами 6324681000:02:001:1061, 6324681000:02:001:1062. Отже, ОСОБА_2 не було створене нове фермерське господарство для обробки спірних земельних ділянок, а землі були передані вже існуючому господарству. Це стало підставою звернення до суду з позовом про визнання незаконними та скасування розпоряджень про передачу в оренду земельних ділянок ОСОБА_2 та визнання недійсним договору оренди, але ОСОБА_2 усунула допущені нею порушення і 15 липня 2015 року створила та зареєструвала Фермерське господарство "Олта-А" (далі - ФГ "Олта-А"). 09 вересня 2015 року ОСОБА_2 звернулася до Держгеокадастру з клопотанням про поділ земельних ділянок та отримала відповідний дозвіл, на підставі якого здійснила поділ земельної ділянки, кадастровий №6324681000:02:001:1062, площею 62, 3122 га, на 13 земельних ділянок. 01 березня 2016 року було укладено додаткову угоду до договору оренди землі від 30 грудня 2014 року, відповідно до якої в оренду ОСОБА_2 передаються 13 земельних ділянок, загальною площею 62, 3122 га з кадастровими номерами з 6324681000:02:001:1067 до 6324681000:02:001:1079, в тому числі земельна ділянка з кадастровим номером 6324681000:02:001:1077, площею 4, 8367 га. 02 квітня 2016 року відбулися загальні збори засновників ФГ "Олта-А", на яких прийняте рішення про приватизацію земельної ділянки №6324681000:02:001:1062, площею 62, 3122 га, яка вже була розподілена на 13 земельних ділянок між засновниками та членами ФГ. 04 травня 2016 року Держгеокадастр видав наказ №3612-СГ про передачу земельної ділянки з кадастровим номером 6324681000:02:001:1077 ОСОБА_1 на підставі його особистої заяви. В наказі містяться недостовірні дані про те, що земельна ділянка перебуває в користуванні ОСОБА_2. Рішенням засновників ФГ "Олта-А" подальше використання земельної ділянки №6324681000:02:001:1062, площею 62, 3122 га, припинене. На теперішній час ФГ "Олта-А" знаходиться в процесі ліквідації на підставі рішення засновників. Зазначене свідчить про те, що ОСОБА_2 не мала на меті створення та ведення фермерського господарства, наказ про передачу земельних ділянок у приватну власність члена ФГ "Олта-А" ОСОБА_1 прийнятий з порушенням чинного законодавства, спірна земельна ділянка перебувала у власності держави і в оренді у ОСОБА_2 як фізичної особи, тобто член ФГ "Олта-А" не мав законних підстав для отримання її безоплатно у приватну власність. Стислий виклад заперечень відповідача ОСОБА_1 позов не визнав, просив відмовити у його задоволенні. Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Печенізького районного суду Харківської області від 13 листопада 2019 року у задоволенні позову відмовлено. Суд першої інстанції зазначив, що прокурор не надав належних та допустимих доказів на підтвердження наявності підстав для задоволення позову. На час приватизації спірної земельної ділянки ОСОБА_1 був членом ФГ "ОЛТА-А", яке, в свою чергу, було засноване на базі двох земельних ділянок, загальною площею 101, 8581 га, у тому числі, земельної ділянки № НОМЕР_1, площею 39, 5459 га (кадастровий номер 6324681000:02:001:1061), та земельної ділянки № НОМЕР_2, площею 62, 3122 га (кадастровий номер 6324681000:02:001:1062), які перебували в оренді у ОСОБА_2 на підставі договорів оренди від 30 грудня 2014 року і які остання внесла до статутного капіталу ФГ "ОЛТА-А". Зазначене свідчить про використання земельних ділянок фермерським господарством і дотримання вимог Закону України "Про фермерське господарство". Відповідно до вимог статті 13 зазначеного Закону ОСОБА_1 як член ФГ "Олта-А" мав право на приватизацію земельної ділянки та виконав встановлену процедуру приватизації. Прокурор не довів, що спірна земельна ділянка використовується не за цільовим призначенням. Відсутність у ФГ "Олта-А" зареєстрованої сільськогосподарської техніки не свідчить про те, що господарство створене фіктивно, з метою отримання додаткових земельних ділянок на позаконкурсній основі. Прокурором не доведено на підставі належних та достовірних доказів наявності порушень зі сторони Держгеокадастру при передачі у власність фізичній особі ОСОБА_1 земельної ділянки. Позбавлення ОСОБА_1 права на земельну ділянку призведе до порушення права власності/права подальшого використання земельної ділянки. Оскільки право власності на земельну ділянку отримане ОСОБА_5 на законних підставах, воно має бути захищено відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що встановлює право кожної фізичної та юридична особи на мирне володіння своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Постановою Харківського апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Визнано незаконним та скасовано наказ Держгеокадастру "Про передачу земельної ділянки у власність" від 04 травня 2016 року №3615-СГ. Зобов'язано ОСОБА_1 повернути у відання держави в особі ГУ Держгеокадастру у Харківській області земельну ділянку, площею 4, 8367 га, кадастровий номер 6324681000:02:001:1077. Скасовано рішення державного реєстратора Печенізької районної державної адміністрації Харківської області Гаспаряна Г. А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 01 червня 2016 року №29846125. Здійснено розподіл судових витрат. Судове рішення апеляційного суду обґрунтовувалося тим, що Держгеокадастр, передаючи у власність ОСОБА_5 для ведення фермерського господарства земельну ділянку у розмірі частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства на підставі спрощеної процедури, без проведення земельних торгів, не пересвідчилося в його дійсній спроможності вести фермерське господарство, тобто самостійно виробляти (вирощувати) товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією, відповідно до задекларованої у заяві мети, не перевірило, чи не є така заява штучним використанням процедури створення фермерського господарства, як спрощеного, пільгового порядку одержання земельної ділянки для використання її іншими суб'єктами господарювання в обхід передбаченої законом процедури - проведенням прилюдних торгів. Апеляційний суд також зазначив, що задоволення позову не свідчить про непропорційне втручання держави у право ОСОБА_5 на мирне володіння майном, оскільки таке право він набув з порушенням процедури отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, передбаченої законом. ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА _1 27 листопада 2020 року із застосуванням засобів поштового зв'язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року, залишити без змін рішення Печенізького районного суду Харківської області від 13 листопада 2019 року. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Заявником як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначено, що: - оскаржуване судове рішення ухвалено з неправильним застосуванням судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права; - судом апеляційної інстанцій ухвалено рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц (провадження №14-376цс18), від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц (провадження №14-104цс19), від 15 січня 2020 року у справі №698/119/18 (провадження №14-350цс19); - суд апеляційної інстанцій фактично вирішив питання про права та обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі, а саме Фермерського господарства "Олта-А", ОСОБА_2. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи Держгеокадастр надав суду відзив, у якому просив скаргу задовольнити. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ Ухвалою Верховного Суду від 21 січня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваної постанови апеляційного суду визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що наказом Держгеокадастру у Харківській області від 04 травня 2016 року №3615-СГ передано громадянину члену ФГ "Олта-А" ОСОБА_1 у власність для ведення фермерського господарства земельну ділянку у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території Борщівської сільської ради, площею 4, 8367 га, в тому числі рілля, площею 4, 8367 га (кадастровий номер 6324681000:02:001:1077), зареєстровану у Державному реєстрі речових прав 24 лютого 2016 року (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 863676163246), із земель сільськогосподарського призначення державної власності, що перебувають в оренді ФГ "Олта-А" згідно з договором оренди землі від 30 грудня 2014 року, розташовану за межами населених пунктів на території Борщівської сільської ради Печенізького району Харківської області. Для отримання у власність цієї земельної ділянки ОСОБА_1 12 квітня 2016 року звернувся із заявою від 08 квітня 2016 року до ГУ Держгеокадастру у Харківській області, що містить перелік доданих в копіях документів: договору оренди землі від 30 грудня 2014 року б/н, додаткової угоди до договору оренди землі від 01 березня 2016 року № б/н, витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, довідки про середній розмір земельної частки (паю) на території Борщівської сільської ради Печенізького району Харківської області, протоколу №4 загальних зборів членів фермерського господарства від 02 квітня 2016 року, статуту фермерського господарства "Олта-А", відомостей з ЄДРПОУ, виписки з державної реєстраційної служби, копії паспорта та ідентифікаційного коду. Матеріали справи свідчать про те, що земельна ділянка, площею 4, 8367 га, у тому числі рілля, площею 4, 8367 га (кадастровий номер 6324681000:02:001:1077), була утворена в результаті поділу земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, площею 62, 3122 га (кадастровий номер 6324681000:02:001:1062), що у 2014 році надана у користування ОСОБА_2 для ведення фермерського господарства на підставі договору оренди землі від 30 грудня 2014 року в редакції додаткової угоди від 01 березня 2016 року. Дані про укладення договору оренди спірної земельної ділянки з ФГ "Олта-А" у матеріалах справи відсутні. Доказів надання ОСОБА_2 даних щодо перспектив діяльності фермерського господарства під час надання їй земельної ділянки, кадастровий номер 6324681000:02:001:1062, площею 62, 3122 га, розташованої на території Борщівської сільської ради Печенізького району Харківської області, матеріали справи не містять. Натомість докази, що містяться в матеріалах справи, доводять, що 15 липня 2015 року ОСОБА_2 спільно з ОСОБА_6 засноване Фермерське господарство "Олта-А", яке з 18 січня 2017 року знаходиться у стані припинення. Відомостей про оброблення зазначеним фермерським господарством наданої земельної ділянки, про сплату ОСОБА_2 орендної плати, земельного податку за користування спірною земельною ділянкою матеріали справи не містять. ОСОБА_1 не надав суду доказів про прийняття та затвердження статуту ФГ "Олта-А", прийняття його до зазначеного фермерського господарства як члена сім'ї ОСОБА_2, розмір його земельної частки (паю) відповідно до статуту та здійснення ним особистої праці на спірній земельній ділянці. Судом встановлено, що належна перевірка під час передачі земельної ділянки ОСОБА_2, а відповідно і ФГ "Олта-А" та ОСОБА_1 проведена не була, ці особи не мали наміру на спірній земельній ділянці вести фермерське господарство, виробляти сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією, доказів того, що вони приступили або здійснювали таку діяльність суду не надано. Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відносини, пов'язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються, крім ЗК України, Законом України "Про фермерське господарство" та іншими нормативно-правовими актами України (стаття 2 цього Закону). У таких правовідносинах цей Закон є спеціальним нормативно-правовим актом, а ЗК України - загальним. Відповідно до частин першої та другої статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї, відповідно до закону. Частиною другою статті 134 ЗК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено винятки із загального правила отримання земель державної та комунальної власності в оренду або власність шляхом проведення земельних торгів. Одним із таких винятків є надання земельних ділянок державної або комунальної власності громадянам для створення фермерського господарства. Згідно з положеннями Закону України "Про фермерське господарство" громадянин, як фізична особа, звертається з відповідним клопотанням про одержання земельної ділянки у власність або користування та після одержання державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації, фермерське господарство підлягає державній реєстрації як юридична особа. Системний аналіз ЗК України та Закону України "Про фермерське господарство" в аспекті даного спору свідчить про наступне: (1) земельна ділянка для ведення фермерського господарства набувається саме фізичною особою; (2) після створення (державної реєстрації) фермерського господарства, останнє набуває земельні ділянки державної або комунальної власності у користування або власність виключно на підставі земельних торгів відповідно до положень частини першої статті 134 ЗК України. Як встановлено судами попередніх інстанцій, після отримання ОСОБА_2 земельної ділянки в оренду було створено ФГ "Олта-А". Порядок набуття права власності на земельну ділянку врегульовано ЗК України та Законом України "Про фермерське господарство". Згідно з частиною другою статті 13 Закону України "Про фермерське господарство" членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність із раніше наданих їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Земельні ділянки, на яких розташовані житлові будинки, господарські будівлі та споруди фермерського господарства, передаються безоплатно у приватну власність у рахунок земельної частки (паю). Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею. Так, згідно з абзацами першим та другим частини першої статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради. За змістом статей 1, 7, 8 Закону України "Про фермерське господарство" заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна містити сукупність передбачених частиною першою статті 7 цього Закону відомостей і обставин. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору - суд) повинен дати оцінку обставинам і відомостям, зазначеним у заяві, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки, з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства, в тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів. За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого типу - виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. Натомість відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб'єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов'язковою процедурою - без проведення земельних торгів. Подібну правову позицію викладено в постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі №6-248цс16 та в постанові Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №389/29/17-ц (провадження №61-1100св17). Звертаючись із заявою про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, ОСОБА_1 на обґрунтування необхідності відведення земельної ділянки в розмірі 4,8367 га зазначив, що він бажає створити фермерське господарство. До заяви ОСОБА_1 додав копію договору оренди від 30 грудня 2014 року, копію додаткової угоди до договору оренди від 01 березня 2016 року, витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, довідку про середній розмір земельної частки (паю) на території Борщівської сільської ради Печенізького району Харківської області, протокол загальних зборів членів фермерського господарства від 02 квітня 2016 року, статут ФГ "Олта-А", відомості з ЄДРПОУ, виписку з державної реєстраційної служби, копію паспорта та копію ідентифікаційного коду. Разом із тим, ОСОБА_1 у заяві не зазначив про наявність у нього, як фізичної особи, яка бажає створити фермерське господарство, матеріальних та трудових ресурсів для ефективного здійснення фермерської діяльності, а відтак ГУ Держгеокадастр, передаючи ОСОБА_1 у власність для ведення фермерського господарства земельну ділянку у розмірі частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території Борщівської сільської ради Печенізького району Харківської області, площею 4, 8367 га, в тому числі, ріллі площею 4, 8367 га (кадастровий номер 6324681000:02:001:1077), на підставі спрощеної процедури, без проведення земельних торгів, не пересвідчилося в дійсності його спроможності вести фермерське господарство - самостійно виробляти (вирощувати) товарну сільськогосподарську продукцію, займатися його переробкою та реалізацією, відповідно до задекларованої у заяві мети, та чи не є така заява штучним використанням процедури створення фермерського господарства, як спрощеного, пільгового порядку одержання земельної ділянки для використання її іншими суб'єктами господарювання, поза передбаченою законом обов'язковою процедурою - проведення земельних торгів. ОСОБА_1 після передачі йому у власність земельної ділянки для ведення фермерського господарства у розмірі частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території Борщівської сільської ради Печенізького району Харківської області, площею 4, 8367 га, в тому числі, ріллі площею 4, 8367 га (кадастровий номер 6324681000:02:001:1069), фермерську діяльність не здійснював. Згідно з договором оренди від 10 травня 2017 року №30 ОСОБА_1 передав ФОП "ОСОБА_6" спірну земельну ділянку в оренду на 10 років. З урахуванням викладеного Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду про те, що наявні підстави для задоволення позовних вимог, оскільки під час передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1. ГУ Держгеокадастр належним чином не встановило дійсності намірів використовувати спірну земельну ділянку за її цільовим призначенням й надало у власність земельну ділянку за пільговим порядком її одержання, тобто без процедури проведення земельних торгів. Доводи заявника у касаційній скарзі про те, що прокурор не мав права самостійно звертатися до суду із позовом, не можуть бути взяті до уваги судом. Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Положеннями частин четвертої, п'ятої статті 56 ЦПК України визначено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статуту позивача. Звертаючись до суду із зазначеним позовом, прокурор наголосив, що він пред'явив позов в інтересах держави, при цьому уповноважений державою здійснювати відповідні функції орган - Держгеокадастр є співвідповідачем у справі. З урахуванням того, що Держгеокадастру неналежним чином здійснював свої повноваження, прокурор звернувся до суду із позовом в інтересах держави самостійно і набув статус позивача відповідно до статті 56 ЦПК України. Зазначене узгоджується зі висновком, який викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 (провадження 14-317цс19). Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що оскаржуваним судовим рішенням вирішено питання про права та обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі, а саме ФГ "Олта-А" та ОСОБА_2, є безпідставними, оскільки судове рішення стосується виключно питання правомірності набуття ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку. Аналогічних висновків у подібних справах дійшов Верховний Суд у постановах від 09 червня 2021 року у справі №633/404/18 (провадження №61-18961св20), від 21 липня 2021 року у справі №633/411/18-ц (провадження №61-18116св20), підстави відступити від зазначених висновків Верховним Судом не встановлено. Доводи заявника у касаційній скарзі про те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, Верховний Суд визнає необґрунтованими, оскільки у зазначеній справі предметом спору було визнання судом недійсним і скасування рішення органу місцевого самоврядування (сільської ради) про вилучення земельної ділянки з державного лісового фонду та зміну її цільового призначення. Посилання заявника на те, що рішення ухвалено без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц (провадження №14-376цс18), щодо належного способу захисту, Верховний Суд визнає необґрунтованим, оскільки зазначену справу розглянуто за інших фактичних обставин. Крім того, Верховний Суд у постановах від 09 червня 2021 року у справі №633/404/18 (провадження №61-18961св20), від 21 липня 2021 року у справі №633/411/18-ц (провадження №61-18116св20) у аналогічних справах дійшов висновків, що застосований судами спосіб захисту є правомірним та ефективним, підстави відступити від зазначеного висновку судом не встановлені. Доводи заявника у касаційній скарзі про те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2020 року у справі №922/614/19 (провадження №12-157гс19), також є необґрунтованими, оскільки предметом спору у цій справі було визнання недійсними наказів щодо передачі земельних ділянок в оренду та визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок. Доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенції) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року №63566/00, § 23). Верховний Суд встановив, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Харківського апеляційного суду від 22 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді С. О. Погрібний О. В. Ступак В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 вересня 2021 року м. Київ справа №350/1590/18 провадження №61-7694св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, як правонаступник ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, від імені якого діє адвокат Жарський Тарас Володимирович, на заочне рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 29 липня 2019 року у складі судді Пулика М. В. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 11 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Мелінишин Г. П., Пнівчук О. В., Томин О. О., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про реальний розподіл спільного майна. Уточнену позовну заяву мотивовано тим, що відповідно до договору дарування від 07 липня 1997 року він є власником 482/1000 частки домоволодіння, яке складається з житлового будинку, загальною площею 91,6 кв. м, житловою площею 56,3 кв. м, позначеного в плані літ. "А", літньої кухні, площею 19,0 кв. м, позначеної в плані літ. "Б", гаражу, площею 30,8 кв. м, позначеного в плані літ. "В", сараю, площею 52,8 кв. м, позначеного в плані літ. "Г " та літ. "Д", вбиральні, площею 1,0 кв. м, позначеної в плані літ. "Ж", металевих воріт, площею 8,4 кв. м, позначених в плані №1, огорожі з металевої сітки, площею 200,0 кв. м, позначеної в плані №2 та колодязя, позначеного в плані №3 на АДРЕСА_1. Інша частина цього домоволодіння (518/1000) на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 20 липня 2006 року належить ОСОБА_3. Домоволодіння розташовано на земельній ділянці, площею 0,1824 га, кадастровий номер 2624882601:01:002:0337, яка передана у власність ОСОБА_3 ОСОБА_1 зазначає, що ОСОБА_3 заперечує його право власності на 482/1000 частки спірного домоволодіння, тому він не може в повній мірі володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив виділити йому 482/1000 частин домоволодіння, що відповідає третьому варіанту висновку судової інженерно-технічної експертизи від 22 січня 2019 року №18121. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій Заочним рішенням Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 29 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 11 грудня 2019 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Розділено домоволодіння АДРЕСА_1 та виділено у власність згідно ІІІ варіанту розподілу, наведеного у висновку судової інженерно-технічної експертизи від 22 січня 2019 року №18121 (таблиці №1, 4): ОСОБА_1 482/1000 часток та наступні приміщення житлового будинку літ. "А ": 1-2 комору площею 7,20 кв. м, вартістю 14 908 грн, 1-3 кухню площею 17,40 кв. м, вартістю 36 028 грн, 1-4 житлову кімнату площею 19,10 кв. м, вартістю 39 547 грн, всього по житловому будинку 43,70 кв. м, загальною вартістю 90 483 грн, 395/100 частко огорожі №2, вартістю 6 008 грн, гараж літ. "В", вартістю 38 452 грн. ОСОБА_3 518/1000 часток та наступні приміщення житлового будинку літ. "А ": 1-1 коридор площею 8,00 кв. м, вартістю 16 564 грн, 1-5 житлову кімнату площею 19,00 кв. м, вартістю 39 340 грн, 1-6 житлову кімнату площею 18,20 кв. м, вартістю 37 684 грн, всього по житловому будинку 47,90 кв. м, загальною вартістю 99 179 грн, літню кухню лі. "Б", вартістю 29 958 грн, сарай літ. "Г", "Д", вартістю 23 162 грн, вбиральню літ. "Ж", вартістю 3 193 грн, ворота №1, вартістю 1 516 грн, 605/100 часток огорожі №2, вартістю 9 201 грн, колодязь №3, вартістю 6 667 грн. Для реалізації розподілу житлового будинку зобов'язано ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ліквідувати дверні прорізи між приміщеннями 1-1, 1-2, 1-3, 1-6, 1-4 та 1-5; розділити енергоносії та їх облік. Зобов'язано ОСОБА_1 влаштувати дверний проріз для входу в приміщення 1-2 шляхом розширення існуючого віконного прорізу, влаштувати дверний проріз між приміщеннями 1-2 та 1-3. Зобов'язано ОСОБА_3 обладнати кухню в одному з виділених приміщень. Зобов'язано ОСОБА_1 перенести гараж позначений літ. "В", на земельну ділянку, заштриховану в таблиці №4 червоним кольором, ІІІ варіант розподілу земельної ділянки на АДРЕСА_1, на якій знаходиться виділена йому частина домоволодіння. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Суди виходили із того, що між сторонами існує спір з приводу користування нерухомим майном, яким є житловий будинок з господарськими спорудами, на АДРЕСА_1, належний сторонам на праві спільної часткової власності, тому є необхідність здійснити реальний розподіл домоволодіння з виділенням належних позивачу та відповідачу часток в натурі. Суди вважали за можливе здійснити реальний розподіл спірного домоволодіння відповідно до варіанту розподілу №3, наведеного у висновку судової інженерно-технічної експертизи від 22 січня 2019 року №18121, оскільки саме такий варіант є найбільш прийнятним для ухвалення законного РІШЕННЯ: Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів У касаційній скарзі, поданій у травні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_2, від імені якого діє адвокат Жарський Т. В., посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, просив скасувати заочне рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 29 липня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 11 грудня 2019 року і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Підставами касаційного оскарження заочного рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 29 липня 2019 року та постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 11 грудня 2019 року ОСОБА_2, від імені якого діє адвокат Жарський Т. В., зазначає порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази. Касаційну скаргу мотивовано тим, що ОСОБА_3 відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 20 липня 2006 року та договору дарування від 11 червня 2009 року є єдиним власником житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1. Відповідно до постанови Верховного Суду від 18 грудня 2019 року в справі №350/1839/17 у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4, ОСОБА_3 про визнання договорів дарування від 29 липня 2005 року та від 11 червня 2009 року недійсними відмовлено. Короткий зміст позиції інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1 не надходив. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2020 року поновлено ОСОБА_2, від імені якого діє адвокат Жарський Т. В., строк на касаційне оскарження заочного рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 29 липня 2019 року та постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 11 грудня 2019 року, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2, від імені якого діє адвокат Жарський Т. В., на заочне рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 29 липня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 11 грудня 2019 року і витребувано із Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області цивільну справу №350/1590/18. Ухвалою Верховного Суду від 09 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. У червні 2021 року до Верховного Суду від ОСОБА_2, від імені якого діє адвокат Жарський Т. В., надійшли документи, зокрема довідка приватного нотаріуса Рожнятівського районного нотаріального округу Присяжнюк С. М. від 04 червня 2021 року №9/02-14 про те, що приватним нотаріусом Рожнятівського районного нотаріального округу Присяжнюк С. М. відкрито спадкову справу №10 після смерті ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2. Спадкоємцем за заповітом від 06 червня 2014 року, посвідченим Генеральним консульством України в Торонто/Канада, зареєстрованим в реєстрі за №573-558, є син померлої - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ: Ухвалою Верховного Суду від 09 червня 2021 року залучено до участі у справі ОСОБА_2 як правонаступника відповідача - ОСОБА_3 на підставі статей 55, 415 ЦПК України. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_2, від імені якого діє адвокат Жарський Т. В., підлягає задоволенню. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Відповідно до технічного паспорта на садибний (індивідуальний) житловий будинок, виданого Об'єднаним комунальним підприємством "Івано-Франківське об'єднане бюро технічної інвентаризації", підтверджено, що на АДРЕСА_1 знаходиться домоволодіння, яке складається з житлового будинку та господарських споруд. Згідно з рішенням народного суду Рожнятівського району Івано-Франківської області від 30 жовтня 1981 року шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (батьками ОСОБА_1) розірвано. Визнано за ОСОБА_5 право власності на частину житлового будинку в с. Креховичі Рожнятівського району Івано-Франківської області, а саме: кімнату, площею 20 кв. м; кухню, площею 19,3 кв. м; веранду, площею 7,1 кв. м, що становить 48,2% від загальної вартості будинку, та гараж. Визнано за ОСОБА_6 право власності на частину житлового будинку в с. Креховичі Рожнятівського району Івано-Франківської області, а саме: кімнату, площею 20 кв. м; кухню, площею 19,3 кв. м; веранду, площею 7,8 кв. м; котельню, площею 2,8 кв. м, що становить 51,8% від загальної вартості будинку, сарай та криницю. Відповідно до договору дарування від 08 липня 1997 року ОСОБА_5 подарував ОСОБА_1 48,2 частки житлового будинку, площею 80 кв. м, гараж в с. Креховичі Рожнятівського району Івано-Франківської області. Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності підтверджено, що ОСОБА_1 є власником 482/1000 частки домоволодіння на АДРЕСА_1. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 12 липня 2006 року та витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 13 травня 2009 року №22717028 ОСОБА_3 є власником 518/1000 частки домоволодіння на АДРЕСА_1. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, і доводів касаційної скарги, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції не відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України. Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Отже, під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Предметом спору у справі, що розглядається в касаційному порядку, є вимога про реальний розподіл майна, яке за твердженням позивача є об'єктом спільної часткової власності сторін справи. Частиною першою статті 356 ЦК України визначено, що спільною частковою власністю є власність двох осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності. Згідно зі статтею 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. Відповідно до статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації. Задовольняючи позов ОСОБА_1 про реальний розподіл спільного майна, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що сторони справи є співвласниками спірного домоволодіння, однак не можуть здійснювати право спільної часткової власності за взаємною згодою, і варіант розподілу №3, наведений в інженерно-технічній експертизі від 23 січня 2019 року, є найбільш прийнятним для вирішення спору по суті. Колегія суддів не може погодитися із такими висновками судів попередніх інстанцій, з огляду на таке. Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. У справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 і ОСОБА_3 про визнання договорів дарування недійсними (справа №350/1839/17) судами встановлено, що 29 липня 2005 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 було укладено нотаріально посвідчений договір дарування, за яким ОСОБА_5 подарував своєму синові ОСОБА_4 482/1000 частин домоволодіння (загальна площа будинку складає 91,6 кв. м, житлова - 56,3 кв. м) на АДРЕСА_1. Вказана частка у нерухомому майні належала дарувальнику за рішенням народного суду Рожнятівського району Івано-Франківської області від 30 жовтня 1981 року, зареєстрованим в Івано-Франківському обласному бюро технічної інвентаризації (далі - ОБТІ) 28 вересня 2000 року під №14/1.13 травня 2009 року ОСОБА_4 зареєстрував право власності на вказане нерухоме майно в Івано-Франківському ОБТІ за №11534442, номер запису 14 в книзі 1. Згідно з Витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно від 13 травня 2009 року, виданим Івано-Франківським ОБТІ, ОСОБА_4 був власником 482/1000 частин (підстава набуття у власність: договір дарування від 29 липня 2005 року), а ОСОБА_3 - 518/1000 частин (підстава набуття у власність: свідоцтво про право на спадщину від 12 липня 2006 року №19699) домоволодіння на АДРЕСА_1.11 червня 2009 року між ОСОБА_4, від імені якого діяв ОСОБА_7, та ОСОБА_3, від імені якої діяв ОСОБА_8, було укладено нотаріально посвідчений договір дарування, за яким ОСОБА_4 подарував ОСОБА_3 482/1000 частин домоволодіння (загальна площа будинку складає 91,6 кв. м, житлова - 56,3 кв. м) на АДРЕСА_1. Вказана частка у нерухомому майні належала дарувальнику на підставі договору дарування від 29 липня 2005 року, зареєстрованого Івано-Франківським ОБТІ. Постановою Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у цій справі (справа №350/1839/17) касаційну скаргу представника ОСОБА_3 ОСОБА_9 задоволено, заочне рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 29 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 10 травня 2018 року скасовано і ухвалено нове РІШЕННЯ: У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4, ОСОБА_3 про визнання договорів дарування недійсними відмовлено. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 не є власником 482/1000 частки домоволодіння на АДРЕСА_1. Суд, розглядаючи справу, повинен вирішити питання про правильність визначення процесуальної правосуб'єктності сторін, зокрема, що позивач дійсно є суб'єктом тих прав, законних інтересів та юридичних обов'язків, які становлять зміст спірних правовідносин і з приводу яких суд повинен ухвалити судове РІШЕННЯ: Норми ЦПК України не передбачають можливості заміни позивача чи залучення як співпозивача. Якщо позов пред'явила особа, якій не належить право вимоги, суд повинен відкрити провадження, встановити дійсні обставини і, переконавшись у тому, що вимоги пред'явлено неналежним позивачем, відмовити йому у задоволенні позову. Оскільки ОСОБА_1 не є власником 482/1000 частин домоволодіння на АДРЕСА_1, то він є неналежним позивачем у цій справі і з цих підстав йому необхідно відмовити у задоволенні позову. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, постанова Верховного Суду від 18 грудня 2019 року (справа №350/1839/17) як вид судового рішення не є доказом у справі, проте в силу принципу правової визначеності (res judicata) є обов'язковою, відповідно до статті 412 ЦПК України колегія суддів Верховного Суду вважає за можливе скасувати оскаржувані судові рішення з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову. Висновок за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з пунктом 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справу на новий розгляд. Відповідно до частини першої, другої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного РІШЕННЯ: Перевіривши в межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати й ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до статті 141 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У зв'язку з цим із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 3 458,00 грн. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, від імені якого діє адвокат Жарський Тарас Володимирович, задовольнити. Рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 29 липня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 11 грудня 2019 року скасувати, і ухвалити нове РІШЕННЯ: У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, як правонаступника ОСОБА_3, про реальний розподіл спільного майна відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2, як правонаступника ОСОБА_3, судові витрати, що складаються із судового збору за подання касаційної скарги, у розмірі 3 458,00 (три тисячі чотириста п'ятдесят вісім) гривень. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 листопада 2021 року м. Київ справа №388/1690/18 провадження №61-7504св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, товариство з додатковою відповідальністю "Неоальянс", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 02 листопада 2020 року в складі судді Степанова С. В. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 18 березня 2021 року в складі колегії суддів: Черненка В. В., Єгорової С. М., Чельник О. І., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, товариства з додатковою відповідальністю "Неоальянс" (далі - ТДВ "Неоальянс") про визнання недійсними договорів міни та оренди землі та скасування їх державної реєстрації. В обґрунтування позову вказав, що він є власником двох земельних часток (паїв) №63 та 64, які розташовані на території Суходільської сільської ради Долинського району Кіровоградської області. У 2012 році він погодився на пропозицію ОСОБА_2 щодо передачі йому в оренду вказаних земельних ділянок. Державним нотаріусом Новгородківської районної державної нотаріальної контори Кіровоградської області Голобородько О. В. було посвідчено дві довіреності від 05 січня 2012 року та від 27 лютого 2013 року, якими він уповноважив ОСОБА_2 представляти його інтереси, здавати в оренду, передавати в заставу з метою забезпечення їх зобов'язань, вчиняти будь-які дії щодо належного йому нерухомого майна - земельної ділянки, та інше. Проте, ОСОБА_2 використав вказані довіреності всупереч їх домовленостям та вимогам чинного законодавства. Так, державним нотаріусом Новгородківської районної державної нотаріальної контори Кіровоградської області Голобородько О. В. 03 та 08 червня 2015 року були посвідчені договори міни (обміну) земельних ділянок, згідно із якими він передав ОСОБА_3 земельні ділянки площами 8,2273 га та 8,2258 га, а остання йому - дві земельні ділянки площами по 0,01 га. 09 та 17 листопада 2015 року ОСОБА_3 уклала договір оренди землі з відповідачем ТДВ "Неоальянс" строком на 10 років, предметом якого були вказані земельні ділянки. Укладаючи вказані договори міни земельних ділянок, ОСОБА_2 всупереч статті 238 ЦК України діяв у своїх власних інтересах, оскільки належні позивачу земельні ділянки були передані у власність матері ОСОБА_2 - ОСОБА_3, яка передала їх в оренду ТДВ "Неоальянс", єдиним засновником та кінцевим бенефіціарним власником якого є ОСОБА_2. При цьому площа та нормативна оцінка земельної ділянки, яку передали у власність позивачу за кожним з договорів міни, набагато менша за площу земельної ділянки, яка йому належала. Вказані договори міни земельних ділянок укладено з порушенням пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України, яким встановлено заборону відчуження земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та земельних часток (паїв). За таких обставин позивач, посилаючись на статті 203, 215, 232, 238 ЦК України, просив суд визнати недійсними договори міни (обміну) земельних ділянок: від 03 червня 2015 року, посвідчений державним нотаріусом Новгородківської районної державної нотаріальної контори Кіровоградської області Голобородько О. В. та зареєстрований за №599; від 08 червня 2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Кіровоградського нотаріального округу Писаковською А. Г. та зареєстрований за №461, та скасувати їх державну реєстрацію; визнати недійсними договори оренди землі від 09 листопада 2015 року, укладені між ОСОБА_3 та ТДВ "Неоальянс", та скасувати їх державну реєстрацію. Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень Рішенням Долинського районного суду Кіровоградської області від 02 листопада 2020 року, залишеним без змін постановою Кропивницького апеляційного суду від 18 березня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішуючи спір у цій справі, суди виходили із безпідставності позовних вимог, вказавши, що ОСОБА_1 за спірними правочинами набув у власність майно взамін на інше майно, тобто став власником майна, що дає підстави стверджувати про необґрунтованість його доводів щодо укладення між сторонами договорів міни (обміну) земельних ділянок всупереч вимогам чинного законодавства. Крім того, суди зазначили, що спірні договори міни відповідають приписам статей 203 та 715 ЦК України та не суперечать підпункту "б " пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення цих договорів. Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи У травні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на судові рішення попередніх судових інстанцій, у якій він просить суд скасувати вказані рішення та ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі №911/2129/17, постановах Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі №522/15095/15-ц, від 21 лютого 2020 року у справі №182/3593/17. Касаційна скарга мотивована тим, що видані ОСОБА_1 відповідачу ОСОБА_2 довіреності лише містять посилання на можливість вчиняти будь-які дії щодо належного позивачу майна, проте не містять конкретних посилань про можливість укладення договорів відчуження або міни земельних ділянок, особливо якщо такі дії суттєво впливають на права позивача та суперечать їм. Укладаючи оскаржувані договори міни земельних ділянок, ОСОБА_2 діяв у своїх власних інтересах, оскільки належні позивачу земельні ділянки були передані у власність матері ОСОБА_2 - ОСОБА_3, яка передала їх в оренду ТДВ "Неоальянс", єдиним засновником та кінцевим бенефіціарним власником якого є ОСОБА_2. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 2021 року справу призначено судді-доповідачеві. Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою Верховного Суду від 23 листопада 2021 року справу призначено до розгляду. У червні 2021 року від представника відповідачів до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваних судових рішень. Фактичні обставини справи, встановлені судами Згідно із довіреністю від 05 січня 2012 року ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_2 бути його представником, а також укладати всі дозволені законом правочини цивільно-правового характеру щодо належної йому земельної ділянки, кадастровий номер 3521987800:02:000:0063, площею 8,227 га. На підставі цієї довіреності ОСОБА_2 від імені ОСОБА_1 03 червня 2015 року уклав з ОСОБА_3 договір міни (обміну) земельних ділянок, зареєстрований за №599. За положеннями цього договору ОСОБА_3 та ОСОБА_1 міняють належні їм на праві приватної власності земельні ділянки сільськогосподарського призначення. А саме: ОСОБА_3 надає у власність ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0,01 га, у межах згідно з планом, розташовану на території Новгородківської селищної ради Новгородківського району Кіровоградської області, а ОСОБА_1 - земельну ділянку, площею 8,2273 га, розташовану на території Суходільської сільської ради, Долинського району Кіровоградської області. 17 листопада 2015 року ОСОБА_3 уклала договір оренди цієї земельної ділянки з відповідачем ТДВ "Неоальянс" строком на 10 років. Згідно із довіреністю від 27 лютого 2013 року ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_2 бути його представником, а також вчиняти будь-які дії щодо належної йому земельної ділянки, кадастровий номер 3521987800:02:000:0064, площею 8,23 га. 08 червня 2015 року ОСОБА_2 від імені ОСОБА_1 уклав з ОСОБА_3 договір міни (обміну) земельних ділянок, зареєстрований за №461. За положеннями вказаного договору ОСОБА_4, яка діє від імені ОСОБА_3, передає у власність належну останній на праві приватної власності земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 0,01 га, кадастровий номер 3523455100:02:003:1036, яка розташована на території Новгородківської селищної ради Новгородківського району Кіровоградської області, а ОСОБА_2 взамін передає у власність належну ОСОБА_1 на праві приватної власності земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 8,2258 га, кадастровий номер 3521987800:02:000:0064, що розташована на території Суходільської сільської ради Долинського району Кіровоградської області. 09 листопада 2015 року ОСОБА_3 уклала договір оренди цієї земельної ділянки з ТДВ "Неоальянс" строком на 10 років. ОСОБА_2 є єдиним засновником та кінцевим бенефіціарним власником ТДВ "Неоальянс". Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Цим вимогам оскаржуване судове рішення апеляційного суду відповідає не в повній мірі з таких підстав. Щодо відповідності договорів міни забороні відчуження Відповідно до підпункту "а" частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки, зокрема, на підставі їх придбання за договором міни. Згідно з пунктом 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2017 року, не допускається купівля-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб. Купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам - учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами. Купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами "а " та "б" цього пункту, запроваджується за умови набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 01 січня 2017 року, в порядку, визначеному цим законом. Заборона відчуження, встановлена пунктом 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, і яка діяла до 1 січня 2019 року, передбачає винятки, а саме: можливість вилучення (викупу) земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності для суспільних потреб; можливість передання земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв) у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб. У постанові від 15 травня 2019 року у справі №227/1506/18 (провадження №14-66цс19) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що висновок Верховного Суду України стосовно можливості обміну земельних ділянок сільськогосподарського призначення лише "за схемою "пай на пай " " стосувався припису підпункту "б " пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України у редакції, що була чинною до 1 січня 2019 року. А згідно із Законом України №2498-VIII від 10 липня 2018 року "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні" у підпункті "б " пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України слова "обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону" були замінені словами "обміну (міни) відповідно до частини другої статті 37-1 цього кодексу земельної ділянки на іншу земельну ділянку з однаковою нормативною грошовою оцінкою або різниця між нормативними грошовими оцінками яких становить не більше 10 відсотків". Таким чином, на момент укладення спірних договорів міни земельних ділянок чинним земельним законодавством не було заборонено вчиняти їх обмін, що дає підстави стверджувати про необґрунтованість доводів позивача щодо укладення між сторонами договорів міни (обміну) земельних ділянок всупереч вимогам чинного законодавства. За таких обставин суди попередніх інстанцій обґрунтовано відхилили відповідні доводи позивача і колегія суддів з вказаними висновками судів погоджується як з такими, що відповідають вимогам закону, обставинам та матеріалам справи. Щодо недійсності договорів з підстав відсутності правомочності у представника Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно частини першої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Відповідно до частин другої, третьої статті 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Частиною третьою статті 244 ЦК України визначено, що довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. За загальним правилом довірена особа, яка виступає від імені довірителя, зобов'язана діяти в її інтересах добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Згідно частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою і шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). У справі, що переглядається, встановлено, що засновником ТДВ "Неоальянс", у довгострокову оренду якому і були передані належні позивачу земельні ділянки, на момент укладення оскаржуваних договорів міни був ОСОБА_2, який, діючи від імені позивача ОСОБА_1 на підставі довіреностей та договорів міни, передав належні останньому земельні ділянки у власність своїй матері ОСОБА_3, а остання передала в оренду земельні ділянки своєму сину ОСОБА_2. Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1, посилаюсь на положення статті 238 ЦК України, обґрунтовував свої вимоги зокрема і тим, що ОСОБА_2 під час укладення оспорюваних правочинів діяв виключно у своїх інтересах, а не у інтересах свого довірителя ОСОБА_1. При цьому позивач вказував, що укладення спірних договорів міни в інтересах повіреного ОСОБА_2, якому як засновнику ТДВ "Неоальянс" перейшли в оренду належні позивачу земельні ділянки, а не в інтересах довірителя ОСОБА_1, який взамін отримав значно менші за площею і грошовою оцінкою земельні ділянки, прямо заборонено частиною третьою статті 238 ЦК України, та є підставою, передбаченою частиною першою статті 215 ЦК України, для визнання цих правочинів недійсними. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються. З огляду на положення частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються: фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення; мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику. У порушення вказаних процесуальних норм суди попередніх інстанцій не вирішили чи мали місце обставини укладення договорів міни та оренди ОСОБА_2 у своїх інтересах та не зазначили відповідні аргументи на спростування відповідних доводів позивача. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, апеляційний суд вказав лише про відсутність доказів зловмисної домовленості між відповідачами, проте не надав жодної оцінки тим доводам позовної заяви та апеляційної скарги, що ОСОБА_2 під час укладення договорів міни земельних ділянок діяв у своїх інтересах, та не оцінив чинність оспорюваних правочинів з підстав, передбачених частиною третьою статті 238 ЦК України та статтею 215 ЦК України, хоча саме ці обставини були підставою позовних вимог. Вказаних обставин справи у їх сукупності суд апеляційної інстанції не врахував, та дійшов передчасного висновку про те, що ОСОБА_2 під час укладення оспорюваних правочинів діяв виключно в інтересах довірителя ОСОБА_1. За таких обставин аргументи сторони відповідача про недоведеність позивачем укладення ОСОБА_2 спірних договорів міни в своїх інтересах є необґрунтованими, а аналогічні висновки суду апеляційної інстанції - передчасними. Відповідно пункту 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі", у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов'язок суду. Суд апеляційної інстанції у порушення статей 12, 89, 263 ЦПК України на зазначені положення закону уваги не звернув; не з'ясував належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, які правовідносини сторін випливають з установлених обставин; не перевірив усіх доводів сторін, й не надав належної правової оцінки поданим ними доказам, не сприяв всебічному й повному з'ясуванню дійсних обставин справи, що мають юридичне значення для її вирішення, допустив неповноту у з'ясуванні таких обставин. Зазначене вище перешкоджає суду касаційної інстанції без встановлення вказаних фактичних обставин ухвалити правильне рішення по суті спору. Згідно з пунктами 1, 2 частини третьою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційним судом повністю не встановлено, а тому судове рішення не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що відповідно в силу статті 411 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, з наведенням відповідних обґрунтувань, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону. Керуючись статтями 400, 411, 415-419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Кропивницького апеляційного суду від 18 березня 2021 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 листопада 2021 року м. Київ справа №751/5956/19 провадження №61-11973св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа - Акціонерне товариство "Мегабанк", розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, подану її представником ОСОБА_3, на рішення Новозаводського районного суду міста Чернігова від 29 січня 2020 року у складі судді Мороз К. В. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 29 липня 2020 року у складі колегії суддів: Мамонової О. Є., Бобрової І. О., Шитченко Н. В., Короткий зміст позовних вимог У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю, визнання права власності на 1/2 частину квартири. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 22 листопада 2013 року між сторонами було зареєстровано шлюб, від якого вони мають двох неповнолітніх дітей - ОСОБА_4 та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ: Починаючи з 01 березня 2013 року, ще до реєстрації шлюбу, сторони почали проживати разом однією сім'єю як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу в орендованій квартирі, вели спільне господарство, мали спільний бюджет. 24 жовтня 2013 року, у період проживання сторін однією сім'єю як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу, за спільні сумісні кошти було придбано квартиру АДРЕСА_1 за 407 118,00 грн, з яких 127 118,00 грн - накопичені сторонами кошти, а решта - 280 000,00 грн - отримані в кредит у ПАТ "Мегабанк". У зв'язку з наведеним ОСОБА_1 просила: - встановити факт її проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з відповідачем ОСОБА_2 за період із 01 березня 2013 року до 22 листопада 2013 року; - визнати спільною сумісною власністю її та відповідача квартиру АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 24 жовтня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Прокоф'євою О. М., реєстровий №1149; - у порядку поділу спільного сумісного майна її та ОСОБА_2 визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1. Короткий зміст рішення та постанови судів попередніх інстанцій Рішенням Новозаводського районного суду міста Чернігова від 29 січня 2020 року, залишеним без змін постановою Чернігівського апеляційного суду від 29 липня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Відмова у задоволенні позову мотивована тим, що ОСОБА_2 із 21 листопада 2003 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6, який було розірвано рішенням Деснянського районного суду міста Чернігова від 02 жовтня 2013 року, яке набрало законної сили 15 жовтня 2013 року. Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження спільного проживання сторін, ведення ними спільного господарства, наявності спільного бюджету, здійснення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, виникнення у сторін взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю, у період із березня 2013 року до 22 листопада 2013 року. Спільний відпочинок сторін, спільна присутність на святкуванні свят, підтверджені фотокартками та показаннями свідків у судовому засіданні, самі по собі без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов'язків, притаманних подружжю, не свідчать про те, що між сторонами склались та мали місце протягом указаного періоду часу усталені відносини, які притаманні подружжю. Суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_2 із 21 листопада 2003 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6, який було розірвано рішенням Деснянського районного суду міста Чернігова від 02 жовтня 2013 року, яке набрало законної сили 15 жовтня 2013 року, у зв'язку чим вимоги про встановлення факту проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 однією сім'єю без реєстрації шлюбу за період 01 березня 2013 року до 15 жовтня 2013 року не можуть бути задоволені з огляду на положення статті 74 СК України. Тому посилання в апеляційній скарзі на те, що матеріалами цивільних справ №750/7659/13-ц про розірвання шлюбу і стягнення аліментів та №750/9749/13-ц про визнання права власності на частку майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя та поділ спільного сумісного майна подружжя за позовами ОСОБА_6 до ОСОБА_2, підтверджується, що ОСОБА_2 припинив проживати зі своєю першою дружиною ОСОБА_6 із березня 2013 року та почав із цієї дати - 01 березня 2013 року проживати однією сім'єю як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу із ОСОБА_1, є необґрунтованими. Позивачка не надала належних та допустимих доказів і даних на підтвердження факту ведення спільного господарства, наявності спільного побуту та бюджету, взаємних прав і обов'язків між сторонами у період з 15 жовтня 2013 року до 22 листопада 2013 року, у тому числі на момент придбання ОСОБА_2 спірної квартири. Реєстрація позивачки у спірній квартирі з 09 листопада 2013 року не має юридичного значення для вирішення даного спору, зважаючи на те, що кватира була придбана 24 жовтня 2013 року, тобто, до її реєстрації в ній. Показання допитаних свідків щодо обставин, які є предметом доказування, не є достатніми доказами. Тому доводи апеляційної скарги про те, що сторони почали проживати однією сім'єю як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство та мали спільний бюджет з 01 березня 2013 року, є необґрунтованими. Посилання в апеляційній скарзі на те, що в період з 01 березня 2013 року до 09 листопада 2013 року сторони проживали без реєстрації свого місця проживання в орендованій у ОСОБА_7 квартирі АДРЕСА_2, за недоведеності факту ведення спільного господарства, не є достатнім доказом на підтвердження факту проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу. Апеляційний суд визнав необґрунтованими доводи апеляційної скарги про те, що письмовими доказами підтверджено, що у спірний період проживання із відповідачем у справі в період придбання спірної квартири ОСОБА_1 мала стійкий, сталий та доволі високий дохід, а також отримувала дохід від зайняття підприємницькою діяльністю, що дало змогу останній заощадити значні кошти для придбання спірної квартири, оскільки вона не надала належних доказів наявності заощадження таких коштів. На підтвердження вимог про визнання права власності на 1/2 частину спірної квартири позивачка мала надати докази, з яких можливо було б установити факт внесення нею певних коштів на її придбання (перерахунку чи передачі цієї суми продавцю або ОСОБА_2, який підписував договір як покупець). Сам лише факт отримання позивачкою заробітної плати чи іншого доходу не може бути доказом участі у купівлі спірної квартири, а показання свідків не можуть підтверджувати обставини участі коштами у придбанні цього нерухомого майна щодо розміру такої участі. Суд першої інстанції правильно вважав, що надані позивачкою відомості з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків за період 2011-2019 роки, як доказ отримання позивачкою прибутку, не є підтвердженням заощадження останньою коштів та їх конкретного спрямування на купівлю нерухомості. Інших доказів наявності у позивачки накопичених грошових коштів та їх внесення на придбання спірної квартири останньою не надано. Надані ОСОБА_2 фінансові документи дають підстави стверджувати, що кошти на придбання квартири були залучені та сплачені саме ОСОБА_2 шляхом отримання особисто ним 280 000,00 грн за кредитним договором та коштів за договором поворотної фінансової допомоги. Кредит оформлено та отримано саме ОСОБА_2, порука є лише забезпеченням виконання зобов'язання. При цьому, згідно з пунктом 1.6 договору купівлі-продажу квартири від 24 жовтня 2013 року покупець підтвердив продавцю та повідомив усіх зацікавлених у тому осіб, що у шлюбі не перебуває, та що гроші, за які він купує вказану квартиру, не є спільною сумісною власністю; особи, які могли б поставити питання про визнання за ними права власності на ці гроші, відсутні. За таких обставин колегія суддів не прийняла до уваги твердження позивачки про те, що за придбання квартири сторонами було сплачено 127 118,00 грн спільних сумісних коштів сторін, а 280 000,00 грн - кредитними коштами, отриманими сторонами. Доводи позивачки про те, що зміст та умови договору поворотної фінансової допомоги від 16 жовтня 2013 року №6п-10/13 не містять в собі жодного посилання на факт передачі ТОВ "Благовіщенське" ОСОБА_2 обумовлених грошових коштів, та останнім не надано суду належних і допустимих доказів отримання ним такої поворотної фінансової допомоги, не впливають на правильність вирішення даного спору, зважаючи на те, що, оскільки саме на ОСОБА_1 як позивачку покладено обов'язок доведення обставин, на які вона посилається в обґрунтування заявлених позовних вимог. За таких обставин позивачкою не доведено факт проживання сторін однією сім'єю в період з 01 березня 2013 року до 22 листопада 2013 року, спірна квартира АДРЕСА_1, яка була придбана ОСОБА_2 до укладення шлюбу з позивачкою за його особисті кошти, є його приватною власністю, тобто не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Аргументи учасників справи Зміст та доводи касаційної скарги У серпні 2020 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшла касаційна скарга, у якій її представник, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення та постанову судів попередніх інстанцій, ухвалити нове про задоволення позову. У касаційній скарзі та її уточненій редакції представник ОСОБА_1 зазначає, що: - відмовляючи у задоволенні позову, суди не врахували, що незважаючи на ту обставину, що шлюб між сторонами було зареєстровано лише 22 листопада 2013 року, вони почали проживати разом однією сім'єю як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу, вести спільне господарство, мали спільний бюджет починаючи з 01 березня 2013 року. У період із 21 листопада 2003 року ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі зі своєю першою дружиною ОСОБА_6. Вказаний шлюб було розірвано рішенням Деснянського районного суду міста Чернігова від 02 жовтня 2013 року у справі №750/7659/13? ц, яке набрало законної сили 14 жовтня 2013 року. З матеріалів справи №750/7659/13-ц вбачається, що ОСОБА_6 та ОСОБА_2 тривалий час не проживають разом, оскільки ОСОБА_2 мешкає з іншою жінкою. Та обставина, що відповідач перестав проживати зі своєю першою дружиною ОСОБА_6 із березня 2013 року та почав із цієї дати - 01 березня 2013 року проживати однією сім'єю як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу із позивачкою у даній справі - ОСОБА_1 у повній мірі підтверджується письмовими доказами, поясненнями сторін та показаннями свідків, які були зібрані в ході судового розгляду у справі Деснянського районного суду міста Чернігова №750/9749/13-ц за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_2 про визнання права власності на частку майна, що є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, та поділ спільного сумісного майна подружжя, та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про визнання майна особистою приватною власністю. У період із 01 березня 2013 року до 09 листопада 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали без реєстрації місця проживання в орендованій у ОСОБА_7 квартирі АДРЕСА_2. В подальшому в період проживання сторін однією сім'єю як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу, а саме 24 жовтня 2013 року, за спільні сумісні кошти ними було придбано квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується договором купівлі-продажу квартири від 24 жовтня 2013 року реєстровий №1149, який було укладено між продавцем ОСОБА_8 та покупцем ОСОБА_2. Після придбання вказаної квартири - з 09 листопада 2013 року сторони почали проживати у придбаній квартирі, а позивачка зареєструвала своє місце проживання у ній, що підтверджується довідкою ПП "Техкомсервіс" від 24 липня 2019 року №816; - суди не надали належної оцінки доказам, які підтверджують ту обставину, що вона сплачувала кредит відповідача, який він отримав з метою придбання квартири, зокрема, це квитанції за період із березня 2015 року до квітня 2019 року; - суди попередніх інстанцій не врахували, що вона була зареєстрована як фізична особа-підприємець та мала значний дохід - 180 000,00 грн, за рахунок яких погашався кредит; - вищенаведені обставини свідчать про те, що позивачка має право на Ѕ частину квартири, оскільки в період з 01 березня 2013 року до 22 листопада 2013 року вона проживала однією сім'єю із відповідачем, вела з ним спільне господарство та побут, фактично сторони у даний період проживали разом однією сім'єю як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу; - суди першої та апеляційної інстанцій у своїх судових рішеннях не в повній мірі відобразили показання свідків, допитаних зі сторони позивачки, та взагалі безпідставно не надали будь-якої правової оцінки таким доказам; - крім того, сам відповідач неодноразово у судових засіданнях визнавав факт спільного проживання його та позивачки однією сім'єю без реєстрації шлюбу з вересня 2013 року; - суди першої та апеляційної інстанцій також у своїх судових рішеннях взагалі не надали жодної оцінки тій обставині, що більша частина вартості придбаної спірної квартири була виплачена подружжям ОСОБА_9 уже в період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі шляхом погашення кредитних зобов'язань як особисто ОСОБА_2, так і особисто ОСОБА_1 за спільні сумісні кошти подружжя сторін. Відповідно до листа АТ "Мега Банк" від 11 червня 2020 року №147-4490 та додатків до нього вбачається, що ОСОБА_1 за період із 24 жовтня 2013 року до часу розгляду даної справи в суді апеляційної інстанції було як поручителем за кредитним договором від 24 жовтня 2013 року №19-24П/2013 сплачено платежів на суму 235 190,29 грн. Станом на 10 червня 2020 року загальна заборгованість за кредитом становить 233 160,94 грн; - водночас суди першої та апеляційної інстанцій врахували наданий відповідачем договір поворотної фінансової допомоги від 16 жовтня 2013 року, укладений між ТОВ "Благовіщенське" та ОСОБА_2, за яким товариство зобов'язується передати ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 500 000,00 грн. Однак зміст та умови договору не містяться в собі жодного посилання на факт передачі товариством ОСОБА_2 обумовлених грошових коштів. Крім того, стороною відповідача не надано суду першої інстанції та не долучено до матеріалів справи належних і допустимих доказів отримання ОСОБА_2 такої поворотної фінансової допомоги. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 22 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції; у задоволенні клопотання ОСОБА_1, поданому її представником ОСОБА_3, про зупинення виконання рішення Новозаводського районного суду міста Чернігова від 29 січня 2020 року та постанови Чернігівського апеляційного суду від 29 липня 2020 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку відмовлено. Ухвалою Верховного Суду від 10 листопада 2021 року справу призначено досудового розгляду у порядку письмового провадження у складі колегії із п'яти суддів. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 22 вересня 2020 року вказано, що підставою касаційного оскарження заявник зазначає порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 18 липня 2020 року у справі №544/1274/16-ц, від 17 квітня 2019 року у справі №490/6060/15-ц, від 04 вересня 2019 року у справі №751/3021/17, від 06 листопада 2019 року у справі №314/3916/15-ц, від 06 травня 2020 року у справі №127/13504/15-ц, від 14 травня 2020 року у справі №201/10399/18, від 18 березня 2020 року у справі №369/891/18, від 05 серпня 2020 року у справі №757/1066/16-ц, від 17 червня 2020 року у справі №522/10713/17-ц, від 06 березня 2020 року у справі №153/308/16-ц та судове рішення ухвалене з порушенням пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що з 21 листопада 2003 року ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_6, який рішенням Деснянського районного суду міста Чернігова від 02 жовтня 2013 року, яке набрало законної сили 15 жовтня 2013 року, розірвано (т. 1, а. с. 48-49). З 22 листопада 2013 року ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі із позивачкою ОСОБА_10, який рішенням Новозаводського районного суду міста Чернігова від 15 листопада 2019 року розірвано (т. 1, а. с. 13-15). Від шлюбу сторони мають двох дочок - ОСОБА_11 та ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1, а. с. 16-17). 24 жовтня 2013 року ОСОБА_2, який на той час не перебував у шлюбі, за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу придбав у ОСОБА_8 квартиру за адресою: АДРЕСА_3, вартістю 407 118,00 грн (а. с. 18-19, 173-174, 228-230). У пункті 1.6 вказаного договору зазначено, що покупець підтверджує продавцю та повідомляє усіх зацікавлених у тому осіб, що у шлюбі не перебуває, та що гроші, за які він купує вказану квартиру, не є спільною сумісною власністю; особи, які могли б поставити питання про визнання за ними права власності на ці гроші, відсутні. Заява про це зберігається у справах приватного нотаріуса, що посвідчив цей договір, з якою продавець ознайомлена. 24 жовтня 2013 року між ПАТ "Мегабанк" (кредитодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) укладено кредитний договір №19-24П/2013, згідно з умовами якого банк надав ОСОБА_2 грошові кошти на придбання житлової нерухомості у розмірі 280 000,00 грн на строк із 24 жовтня 2013 року до 23 жовтня 2033 року (т. 1, а. с. 20, 213-218). Отримані ОСОБА_2 за меморіальним ордером від 24 жовтня 2013 року №2085_37 кредитні кошти в розмірі 280 000,00 грн того ж дня, 24 жовтня 2013 року, платіжним дорученням №2 перераховані на ім'я ОСОБА_8 з призначенням платежу "перерахування коштів згідно договору купівлі-продажу квартири від 24.10.2013" (т. 1, а. с. 231-232). Крім того, 24 жовтня 2013 року для забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов'язання за кредитним договором від 24 жовтня 2013 року №19-24П/2013 між ОСОБА_2 (іпотекодавець) та ПАТ "Мегабанк" (іпотекодержатель) укладено нотаріально посвідчений іпотечний договір №19-24П/2013-і, за яким в іпотеку передано спірну квартиру за адресою: АДРЕСА_3 (т. 1, а. с. 22-25, 175-178, 219-227). До Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна внесено записи про право власності на вказану квартиру від 24 жовтня 2013 року №3036665 та про іпотеку від 24 жовтня 2013 року №3038358 (т. 1, а. с. 60-63, 223-227, 230). Того ж дня, 24 жовтня 2013 року, між ПАТ "Мегабанк" та ОСОБА_13 (дошлюбне прізвище позивачки) укладено договір поруки №19-24П/2013-п, відповідно до умов якого ОСОБА_13 поручилася перед кредитором за виконання ОСОБА_2 у повному обсязі всіх його обов'язків, що виникли з кредитного договору від 24 жовтня 2013 року №19-24П/2013 та за будь-якими додатковими угодами до нього, що укладені та/або будуть укладені у майбутньому (т. 1, а. с. 21, 179, 233). 09 листопада 2013 року ОСОБА_1 зареєструвала місце проживання у спірній квартирі за адресою: АДРЕСА_3, разом із доньками (т. 1, а. с. 47). 22 листопада 2013 року відділом реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Чернігівського міського управління юстиції зареєстровано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_13, актовий запис №2256. Після реєстрації шлюбу чоловіку присвоєно прізвище - ОСОБА_9, дружині - ОСОБА_9, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб. ОСОБА_12 та ОСОБА_12 народилися ІНФОРМАЦІЯ_2 їх батьками записані ОСОБА_2 та ОСОБА_1, що підтверджується копіями свідоцтв про народження. За інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань у період із 07 вересня 2009 року до 10 червня 2013 року і згідно з повідомленням ГУ ДПС у Чернігівській області ОСОБА_13 перебувала на податковому обліку як фізична особа-підприємець з 08 вересня 2009 року до 31 липня 2013 року в ГУ ДПС у Чернігівській області Чернігівське управління Ріпкинська ДПІ та отримала дохід від заняття підприємницькою діяльністю за період з 01 січня 2010 року до 01 січня 2019 року відповідно до поданих податкових декларацій про доходи, податкових декларацій платника єдиного податку фізичної особи- підприємця у сумі 180 000,00 грн (т. 1, а. с. 36-40, 87-89). Згідно з наданими квитанціями ОСОБА_1 сплачувала кошти ПАТ "Мегабанк" у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №19-24П/2013: 20 березня 2015 року - 9 000,00 грн, 23 липня 2015 року - 5 000,00 грн, 10 серпня 2015 року - 6 719,93 грн, 03 вересня 2015 року - 5 000,00 грн, 02 жовтня 2015 року - 5 200,00 грн, 25 листопада 2015 року - 30 000,00 грн, 07 грудня 2015 - 4 000,00 грн, 13 квітня 2016 року - 4 500,00 грн, 10 травня 2016 року - 5 000,00 грн, 23 червня 2016 року - 5 000,00 грн, 22 липня 2016 року - 5 000,00 грн, 23 серпня 2016 року - 4 000,00 грн, 23 вересня 2016 року - 5 000,00 грн, 21 листопада 2016 року - 10 000,00 грн, 29 грудня 2016 року - 18 000,00 грн, 19 січня 2017 року - 5 000,00 грн, 24 лютого 2017 року - 4 000,00 грн, 26 січня 2018 року - 5 000,00 грн, 08 лютого 2018 року - 15 000,00 грн, 13 лютого 2018 року - 16 250,00 грн, 01 березня 2018 року - 5 701,00 грн, 02 квітня 2018 року - 5 200,00 грн, 03 травня 2018 року - 5 200,00 грн, 14 червня 2018 року - 5 200,00 грн, 12 липня 2018 року - 5 200,00 грн, 30 серпня 2018 року - 5 200,00 грн, 26 вересня 2018 року - 5 000,00 грн, 04 жовтня 2018 року - 6 500,00 грн, 21 листопада 2018 року - 4 900,00 грн, 07 грудня 2018 року - 5 000,00 грн, 14 січня 2019 року - 5 000,00 грн, 06 лютого 2019 року - 5 000,00 грн, 28 березня 2019 року - 5 000,00 грн, 09 квітня 2019 року - 4 800,00 грн (т. 1, а. с. 26-34). ОСОБА_2 надано до матеріалів справи договір поворотної фінансової допомоги від 16 жовтня 2013 року №6п-10/13, укладений між ТОВ "Благовіщенське" (позикодавець) та ним, за яким позикодавець передав у власність ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 500 000,00 грн (т. 1, а. с. 101-106). Кошти за вказаним договором у сумі 350 105,00 грн були перераховані на рахунок ОСОБА_2 відповідно до платіжних доручень від 16 жовтня 2013 року №1048, від 21 жовтня 2013 року №1052, від 24 жовтня 2013 року №1054, від 28 жовтня 2013 року №1058, від 31 жовтня 2013 року №1067, від 01 листопада 2013 року №1067, від 05 листопада 2013 року №1072, від 06 листопада 2013 року №1086, від 12 листопада 2013 року №1104, від 18 листопада 2013 року №1124 та від 20 листопада 2013 року №1155 (т. 2, а. с. 48-58). Позиція Верховного Суду Колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких мотивів. Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. У абзаці 1 частини другої статті 3 СК України встановлено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Відповідно до статті 74 СК України (в редакції, чинній з 16 січня 2007 року) якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. У частині четвертій статті 368 ЦК України передбачено, що майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 березня 2021 року у справі №200/12980/14-ц (провадження №61-14159св19) зроблено висновок, що "за правилами статті 74 СК України (у редакції, чинній до 16 січня 2007 року) якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки або чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Отже, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків. Особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Рішення обґрунтовують належними і допустимими доказами, про що зазначають у мотивах прийнятого рішення з посиланням на конкретні факти". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2021 року у справі №487/3126/17 (провадження №61-11226св20) вказано, що "згідно з абзацом п'ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 3 червня 1999 року №5-рп/99 обов'язковими умовами для визнання осіб членами сім'ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов'язки". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 листопада 2021 року у справі №520/10426/18 (провадження №61-18086св20) зроблено висновок, що "вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки (статті 3, 74 СК України)". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 травня 2021 року у справі №2036/2-3/11 (провадження №61-12092св20) зазначено, що "відповідно до статті 25 СК України жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі. Жінка та чоловік мають право на повторний шлюб лише після припинення попереднього шлюбу. Відповідно до частини першої статті 74 СК України (в редакції чинній до 16 січня 2007 року), якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. З урахуванням положень статті 25 СК України апеляційним судом вірно враховано, що положення статті 74 цього Кодексу поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають як у шлюбі між собою так і в будь-якому іншому шлюбі. Шлюб ОСОБА_2 з ОСОБА_5 було розірвано лише 22 вересня 2004 року, тому задоволення вимог про встановлення факту проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу до 22 вересня 2004 року суперечить вимогам статті 25 СК України". Згідно з частиною першою статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип "процесуальної рівності сторін" передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, №14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року). Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У справі, що переглядається: - ОСОБА_1 просила встановити факт її проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з відповідачем ОСОБА_2 за період із 01 березня 2013 року до 22 листопада 2013 року; - суди встановили, що з 21 листопада 2003 року ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_6, який рішенням Деснянського районного суду міста Чернігова від 02 жовтня 2013 року, яке набрало законної сили 15 жовтня 2013 року, розірвано; - факт перебування ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_6 виключає можливість встановити факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за період із 01 березня 2013 року до 15 жовтня 2013 року. Доводи касаційної скарги про те, що сторони почали проживати разом однією сім'єю як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство, мали спільний бюджет починаючи з 01 березня 2013 року, колегія суддів відхиляє, оскільки жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі і положення статті 74 цього Кодексу поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають як у шлюбі між собою так і в будь-якому іншому шлюбі. За таких обставин суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні вимоги про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за період із 01 березня 2013 року до 15 жовтня 2013 року. Установивши, що ОСОБА_1 не довела наявність між нею та ОСОБА_2 відносин, притаманних подружжю, у період із 15 жовтня 2013 року до 22 листопада 2013 року, і не надала доказів спільного проживання, ведення спільного господарства, спільного бюджету, суди зробили обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позовної вимоги про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за період із 15 жовтня 2013 року до 22 листопада 2013 року. З урахуванням того, що ОСОБА_1 не надано доказів факту ведення сторонами спільного бюджету, придбання у спільну власність майна за спільні кошти, суди правильно відмовили у задоволенні позовної вимоги про визнання спільною сумісною власністю сторін квартири, придбаної відповідачем на підставі договору купівлі-продажу від 24 жовтня 2013 року, та її поділу. Доводи касаційної скарги про те, що позивачка сплачувала кредит відповідача, який він отримав з метою придбання квартири, що підтверджується квитанціями за період із березня 2015 року до квітня 2019 року, колегія суддів відхиляє, оскільки ці докази не підтверджують спільну сумісну власність сторін на квартиру, придбану на підставі договору купівлі-продажу від 24 жовтня 2013 року. Посилання у касаційній скарзі на те, що відповідач визнавав факт спільного проживання його та позивачки однією сім'єю без реєстрації шлюбу з вересня 2013 року, колегія суддів вважає безпідставним, оскільки відповідно до статті 25 СК України жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі. Рішенням Деснянського районного суду міста Чернігова від 02 жовтня 2013 року у справі №750/7659/13-ц розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_6, який був зареєстрований 21 листопада 2003 року відділом реєстрації актів громадянського стану Жовтневого районного управління юстиції міста Кривого Рогу, актовий запис №1026. Рішення набрало законної сили 15 жовтня 2013 року. Згідно з частини другої статті 114 СК України у разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу. У рішенні Деснянського районного суду міста Чернігова від 02 жовтня 2013 року не зазначено час, з якого припинені шлюбні відносини. Інші аргументи касаційної скарги на законність та обґрунтованість оскаржених судових рішень не впливають, висновків судів не спростовують. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). З урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 березня 2021 року у справі №200/12980/14-ц (провадження №61-14159св19), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2021 року у справі №487/3126/17 (провадження №61-11226св20), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 листопада 2021 року у справі №520/10426/18 (провадження №61-18086св20), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 травня 2021 року у справі №2036/2-3/11 (провадження №61-12092св20), колегія суддів вважає, що доводи касаційної скарги не дають підстави для висновку, що оскаржені рішення ухвалені без дотримання норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв'язку з цим колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить залишити без задоволення, оскаржені рішення - без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану її представником ОСОБА_3, залишити без задоволення. Рішення Новозаводського районного суду міста Чернігова від 29 січня 2020 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 29 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 26 травня 2021 року м. Київ справа №487/1585/19 провадження №61-17769св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - перший заступник прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради, відповідач - ОСОБА_1, представник відповідача - адвокат Іванова Наталя Михайлівна, третя особа - Миколаївська міська лікарня №4, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Іванова Наталя Михайлівна, на постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Бондаренко Т. З., Крамаренко Т. В., Темнікової В. І., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2019 року перший заступник прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1, третя особа - Миколаївська міська лікарня №4, про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на майно. Позовна заява мотивована тим, що рішенням Виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 22 листопада 2011 року №1239 за ОСОБА_1 оформлено право власності на нежитлову будівлю -бюро ритуальних послуг літ. "Б5" площею 86,3 кв. м, яка розташована на АДРЕСА_3 (адреса була змінена з АДРЕСА_1 на підставі рішення Виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 28 жовтня 2011 року №1122). 02 грудня 2011 року ОСОБА_1 отримав свідоцтво про право власності на вказане приміщення (серія та номер: НОМЕР_1). Зазначені рішення органу місцевого самоврядування щодо оформлення на ім'я фізичної особи ОСОБА_2 права власності на самовільно збудоване нерухоме майно бюро ритуальних послуг на території Миколаївської міської лікарні №4 та свідоцтво про право власності на це майно є незаконними, оскільки не відповідають вимогам статті 26 Закону України "Про регулювання містобудівної документації" та Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року №7/5 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), якими передбачено, що оформлення права власності на новозбудовані об'єкти нерухомого майна проводиться органами місцевого самоврядування лише за наявності документа, що посвідчує право на земельну ділянку. З метою незаконного оформлення права власності на нерухоме майно -бюро ритуальних послуг на території Миколаївської міської лікарні №4 на АДРЕСА_3, ОСОБА_2 подав до Виконавчого комітету Миколаївської міської ради відповідну заяву, договір про оренду комунального майна від 11 листопада 2009 року №112 та декларацію про готовність об'єкта до експлуатації від 02 листопада 2011 року МК 14211068985. При цьому будь-яких правовстановлюючих документів на земельну ділянку на АДРЕСА_3 ОСОБА_1 до заяви не долучив. За інформацією Миколаївської міської ради від 12 грудня 2018 року ОСОБА_1, як суб'єкту господарювання чи фізичній особі, земельна ділянка на АДРЕСА_2 для будівництва приміщення бюро ритуальних послуг не надавалась. Будівництво здійснено на земельній ділянці, яка перебуває у постійному користуванні Миколаївської міської лікарні №4 на підставі державного акта №000435 II-МК. За інформацією від 26 жовтня 2018 року, адміністрація Миколаївської міської лікарні №4 згоди на вилучення з користування земельної ділянки для здійснення будівництва відповідної прибудови ОСОБА_1 не надавала. Рішенням Виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 20 серпня 2012 року №864 попереднє рішення цього ж органу від 21 листопада 2011 року №1239 у частині пункту 298 про оформлення за ОСОБА_1 права власності на нежитлову будівлю - бюро ритуальних послуг на АДРЕСА_2 виключено з тих підстав, що збудована будівля бюро ритуальних послуг (літ. "Б5 ") є прибудовою до будівлі літ. "Б" на АДРЕСА_1, яка належить до об'єктів комунальної власності та перебуває в управлінні Миколаївської міської лікарні №4, фактично бюро ритуальних послуг передано Миколаївською міською лікарнею №4 ОСОБА_1 Д. В. в оренду згідно з договором від 11 листопада 2009 року №112. Цим же рішенням доручено Управлінню з використання та розвитку комунальної власності міської ради та Комунальному підприємству "Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації" здійснити заходи щодо скасування та внесення змін до запису у реєстрі прав власності на вказане нерухоме майно. Зазначав, що ОСОБА_1, користуючись бездіяльністю органів місцевого самоврядування, 02 листопада 2016 року зареєстрував право власності на підставі незаконного свідоцтва про право власності на нежитлову будівлю бюро ритуальних послуг за вказаною адресою в Державному реєстрі прав та їх обтяжень. Незважаючи на протиправне оформлення за фізичною особою права власності на вказане майно, Миколаївська міська рада не вчиняла будь-яких дій щодо визнання недійсним та скасування свідоцтва на майно, що свідчить про неналежне виконання міською радою як уповноваженим органом своїх обов'язків у сфері управління власністю територіальної громади міста. Ураховуючи зазначене, перший заступник прокурора Миколаївської області просив суд визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності, серія та номер: НОМЕР_1 від 02 грудня 2011 року на майно на АДРЕСА_2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 18 березня 2020 року у складі судді Нікітіна Д. Г. у задоволенні позову першого заступника прокурора Миколаївської області відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що прокурор неправильно визначив особу, інтереси якої порушено та уповноважену на звернення до суду в цих правовідносинах, так як такою особою є не Миколаївська міська рада, а Миколаївська міська лікарня №4, яка є власником спірного майна, а тому саме лікарня зацікавлена у поверненні майна та визнанні свідоцтва про право власності на це майно ОСОБА_1 недійсним. Крім цього, як підставу відмови в задоволенні позову суд першої інстанції зазначив порушення позовної давності. Так, із листа ОСОБА_1 від 27 грудня 2012 року позивачу було відомо про наявність спірного свідоцтва та його незаконність, проте протягом більше п'яти років на захист порушеного права звернення до суду не було. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Миколаївського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року апеляційну скаргу Заступника прокурора Миколаївської області задоволено. Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 18 березня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове РІШЕННЯ: Позов першого заступника прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на майно задоволено. Визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності, серія та номер НОМЕР_1, від 02 грудня 2011 року на нежитлову будівлю бюро ритуальних послуг, розташовану на АДРЕСА _2. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішення компетентним органом про виділ ОСОБА_2 земельної ділянки під будівництво не приймалося. Факт незаконного оформлення права власності на спірне нерухоме майно в подальшому визнано Миколаївською міською радою, у зв'язку з чим, рішенням виконкому міської ради від 20 серпня 2012 року №864 "Про внесення змін до рішення виконкому Миколаївської міської ради за №1239 від 22 листопада 2011 року" пункт 298 цього рішення про оформлення за ОСОБА_1 права власності на нежитлову будівлю бюро ритуальних послуг на АДРЕСА_2, виключено. Вказаним рішенням доручено Управлінню з використання та розвитку комунальної власності міської ради та Комунальному підприємству "Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації" здійснити заходи щодо скасування та внесення змін до запису у реєстрі прав власності на спірне нерухоме майно. Зі змісту вказаного рішення слідує, що підставою його прийняття стала інформація Комунальне підприємство "Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації" (далі - КП "ММБТІ" про те, що збудована будівля бюро ритуальних послуг за літ. "Б5" є прибудовою до будівлі за літ. "Б" на АДРЕСА_1 яка належить до об'єктів комунальної власності міста та перебуває в управлінні Миколаївської міської лікарні №4. Вказане рішення набрало законної сили, не оскаржено та не скасовано. Таким чином, правова підстава, на якій ОСОБА_1 видано свідоцтво про право власності, скасована. Оскільки прокурор звернувся до суду з цим позовом 27 лютого 2019 року, тому відсутні підстави для застосування позовної давності. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА _1, в інтересах якого діє адвокат Іванова Н. М., посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення апеляційного суду скасувати. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 16 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. У січні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 11 травня 2021 року справу призначено до розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що в позовній заяві заступника прокурора Миколаївської області не вказано негаторної вимоги (які саме перешкоди необхідно усунути та чи взагалі є такі перешкоди), фактично позовна заява є віндикаційним позовом, у якому зазначена вимога про скасування свідоцтва про право власності, до яких мають бути застосовані строки позовної давності. Апеляційний суд не врахував того, що відповідач на підставі договору оренди у період 2010-2018 роки використовував майно Миколаївської міської лікарні №4, а саме нежитлове приміщення, розташоване у будівлі харчоблоку із котельнею та наземною частиною переходу міської лікарні, натомість бюро ритуальних послуг - це окреме нежитлове приміщення, збудоване та введене в експлуатацію (як новий об'єкт нерухомості) відповідачем у 2011 році, на яке було отримано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 02 грудня 2011 року серії НОМЕР_1 та витяг про державну реєстрацію прав власності в Миколаївському міжміськомубюро технічної інвентаризації за номером витягу 32456889, реєстраційний номер 35355900,номер запису 2057 в книзі 152, згідно з яким внесені відомості про реєстрацію права власності нанерухоме майно - нежитлове приміщення бюро ритуальних послуг, розташоване на АДРЕСА_2, за ОСОБА_1, яке не має відношення до орендованого майна лікарні. Зазначає, що як апеляційна скарга, так і позовна заява подані до суду за підписами та від імені заступника прокурора Миколаївської області. Вказує, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 11 Закону України "Про прокуратуру" керівник регіональної прокуратури представляє регіональну прокуратуру у зносинах з органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, особами, підприємствами, установами та організаціями. В свою чергу за частиною третьою вказаної статті за відсутності керівника регіональної прокуратури його повноваження здійснює перший заступник керівника регіональної прокуратури, а в разі його відсутності - один із заступників керівника регіональної прокуратури. Положеннями частин першої, сьомої статті 56 Кодексу адміністративного судочинства України сторона, а також третя особа в адміністративній справі можуть брати участь в адміністративному процесі особисто і (або) через представника. Законним представником органу, підприємства, установи, організації в суді є його керівник чи інша особа, уповноважена законом, положенням, статутом. Водночас Законом України "Про прокуратуру" не передбачено можливості керівника регіональної органу прокуратури делегувати повноваження щодо представництва регіональної прокуратури у взаємовідносинах з органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, особами, підприємствами, установами та організаціями, окрім випадків, передбачених частиною третьою статті 11 цього Закону. Тому, сама лише наявність відповідних повноважень заступника керівника у Регламенті, не є самостійною підставою для підписання ним позовної заяви від імені регіональної прокуратури, оскільки суперечить нормам статті 11 Закону України "Про прокуратуру". Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 27 травня 2020 року у справі №819/478/17 (провадження № К/9901/55004/18), від 02 липня 2019 року у справі №48/340 (провадження №12-14звг19). Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У січні 2021 року Прокуратура Миколаївської області до Верховного Суду подала відзив на касаційну скаргу, в якому касаційну скаргу просить залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду - без змін. Фактичні обставини справи, встановлені судами Миколаївська міська лікарня №4, як юридична особа зареєстрована в Єдиному державному реєстрі юридичних та фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (а. с. 46-48, т. 1). Миколаївська міська лікарня №4 керувалася і діяла згідно з Статутом затвердженим розпорядженням Управління з використання та розвитку комунальної власності міської ради від 13 травня 2010 року, який було перереєстровано в новій редакції від 22 грудня 2016 року (а. с. 132-148, т. 1). Пунктом 1.2 Статуту визначено, що власником установи є територіальна громада м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради. Відповідно до державного акта на право постійного користування землею, зареєстрованого у Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №431, виданого 10 липня 2001 року Миколаївській міській лікарні №4, Миколаївською міською радою надано у постійне користування 2,0896 га та у спільне сумісне постійне користування площею 1 015 кв. м землі в межах, згідно з планом землекористування, для обслуговування міської лікарні №4 на АДРЕСА_1, відповідно до рішення Миколаївської міської ради від 28 лютого 2001 року за №28/7 (а. с. 40-42, т. 1). 29 липня 2009 року до фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (далі -ФОП ОСОБА_1) звернувся головний лікар Миколаївської міської лікарні №4 з листом, у якому зазначено, що: "За проханням рідних та близьких померлих в лікарні виділити окреме приміщення для прощання з померлими, просимо Вас надати благодійну допомогу з будування такого приміщення на території лікарні" (а. с. 25, т. 2). 11 листопада 2009 року між ФОП ОСОБА_1 та Миколаївською міською лікарнею №4 в особі головного лікаря ОСОБА_4 укладений договір оренди №112, згідно з пунктом 1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нежиле приміщення, розташоване у будівлі харчоблоку із котельною та наземною частиною переходу Миколаївської міської лікарні №4 зі збільшеною площею до 105,9 кв. м на підставі розпорядження Управління з використання та розвитку комунальної власності міської ради від 11 листопада 2009 року №465-р за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 14-15, т. 1). Строк дії вказаного договору оренди неодноразово було продовжено додатковими угодами, останньою додатковою угодою від 13 січня 2017 року строк дії договору оренди від 11 листопада 2010 року №112 продовжено на один рік, з 13 січня 2017 року до 13 січня 2018 року (а. с. 14, т. 1). 05 березня 2010 року між ОСОБА_1 та ТОВ "СК "Модуль-Миколаїв" укладено договір генерального підряду №05/03-10 на виконання будівельних робіт. Пунктом 1.1 вказаного договору визначено, що замовник в особі ОСОБА _1 отримує, а підрядник бере на себе обов'язок з будівництва бюро ритуальних послуг за адресою: АДРЕСА_1; територія 4-ої міської лікарні (а. с. 18, т. 2). 11 листопада 2010 року згідно з актом приймання-передачі нерухомого майна Миколаївська міська лікарня №4 в особі головного лікаря ОСОБА _4 передала приватному підприємцю ОСОБА_1 нерухоме майно площею 86,7 кв. м (яке за договором оренди зі змінами від 11 листопада 2010 року №112 має загальну площу 105,9 кв. м) для обладнання приміщення із надання ритуальних послуг, що розташоване у будівлі харчоблоку із котельною та наземною частиною переходу міської лікарні №4. Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю в Миколаївській області зареєстровано декларацію про початок виконання будівельних робіт від 12 жовтня 2011 року за № МК08211059371 "Розміщення бюро ритуальних послуг на території міської лікарні №4" за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 19-21, т. 2). У розділі 14 декларації про початок виконання будівельних робіт "Інформація про земельну ділянку" вказано місце розташування об'єкта: АДРЕСА_1, форма власності або користування земельною ділянкою, на якій здійснювались будівельні роботи, визначено, як "постійне користування", а документ, що посвідчує право замовника на земельну ділянку вказано, як державний акт на право постійного користування землею від 10 липня 2001 року за №431, виданий Миколаївською міською радою, а замовником виконання будівельних робіт визначено ОСОБА_1 (а. с. 40-42, т. 1). 28 жовтня 2011 року рішенням Виконавчого комітету Миколаївської міської ради №1122 нежитловій будівлі на АДРЕСА_1 (літ. "Б5" приміщення №1, 2, 3, загальною площею 86,3 кв. м), як такій, що належить громадянину ОСОБА_1, надано нову адресу: АДРЕСА_2 (а. с. 16 зворот, т. 2). 22 листопада 2011 року рішенням Виконавчого комітету Миколаївської міської ради №1239 визнано право власності за ОСОБА_1 на нежитлову будівлю бюро ритуальних послуг із зазначенням нової адреси цієї будівлі, а саме: АДРЕСА_2, загальною площею 86,3 кв. м, виходячи з договору оренди від 11 листопада 2009 року та відповідно до декларації про готовність об'єкта до експлуатації від 02 листопада 2011 року, Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Миколаївській області засвідчено відповідність закінченої будівництвом нежитлової будівлі - бюро ритуальних послуг (літ. "Б5") загальною площею 86,3 кв. м за адресою: АДРЕСА_2, яка належить ОСОБА_1 (а. с. 28, т. 1). Згідно з витягом про державну реєстрацію прав від 13 грудня 2011 року №32456889 право власності ОСОБА_1 на нежитлову будівлю - бюро ритуальних послуг за адресою: АДРЕСА_2, зареєстровано Миколаївським міжміським бюро технічної інвентаризації на підставі вказаного свідоцтва про право власності (а. с. 30, т. 2). У листі перший заступник прокурора Миколаївської області від 10 жовтня 2018 року за №05/2-235вих-18, адресованому Миколаївському міському голові, вказав: "Опрацюванням публікації: "В Николаеве предприниматель "оккупировал" морг и зал прощання в горбольнице №4" установлено, що 11 листопада 2010 року між приватним підприємцем ОСОБА_1 та міською лікарнею №1 укладено договір оренди нежилого приміщення площею 105,9 кв. м на АДРЕСА_1, для ведення ритуальних послуг. Строк дії договору закінчився 13 січня 2018 року. Водночас орендовані приміщення до теперішнього часу орендодавцю не повернуто. У свою чергу, моніторингом сайту Миколаївської міської ради встановлено наявність рішення виконавчого комітету від 28 жовтня 2011 року №1122 про надання нежитловій будівлі на АДРЕСА_1 (літ. "Б5" площею 86,3 кв. м) нової адреси: АДРЕСА_2, та рішення від 22 листопада 2011 року №1239, згідно з яким за ОСОБА_1 оформлено право власності на вказану нежитлову будівлю. Натомість рішенням Виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 20 серпня 2012 року №864 виключено пункт рішення від 22 листопада 2011 року №1239 про оформлення права власності за ОСОБА_1. Рішення мотивовано тим, що збудована будівля бюро ритуальних послуг є прибудовою до будівлі на АДРЕСА_1, яка належить до об'єктів комунальної власності. Цим же рішенням Управлінню з використання та розвитку комунальної власності міської ради доручено здійснити заходи щодо скасування та внесення змін до запису у Реєстрі прав власності на нерухоме майно. Проте, за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, станом на 03 жовтня 2018 року право власності на нежитлову будівлю -бюро ритуальних послуг за адресою: АДРЕСА _2, дотепер належить ОСОБА_1. Вказане свідчить про неналежне виконання посадовими особами міської ради та її виконавчими органами обов'язків щодо контролю за використанням та збереженням майна комунальної власності (а. с. 29, т. 1). 30 жовтня 2018 року листом №13513/02.02-01-06/111/18 заступник Миколаївського міського голови повідомив першого заступника прокурора Миколаївської області, зокрема, що скасування свідоцтва про право власності не належить до повноважень виконавчих органів міської ради, рішення Виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 20 серпня 2011 року №864 не є підставою для його скасування, так як скасування свідоцтва можливе лише за рішенням суду, проте рішення суду з цього питання не приймалося. Також в листі викладено прохання про звернення прокуратури в інтересах територіальної громади м. Миколаєва до суду щодо скасування свідоцтва про право власності на незаконний об'єкт (а. с. 30, т. 1). Листом від 29 січня 2019 року Виконавчий комітет Миколаївської міської ради надіслав першому заступнику прокурора Миколаївської області акт обстеження приміщення залу ритуальних послуг, розташованого на території Миколаївської міської лікарні №4, яким встановлено, що передане в оренду приміщення площею 86,3 кв. м, це те ж саме приміщення, на яке ОСОБА_1 оформив право власності та отримав свідоцтво про право власності 02 грудня 2012 року. Також у листі зазначено, що повернення переданих в оренду ФОП ОСОБА_1, на підставі договору оренди майна від 11 листопада 2010 року, приміщень неможливо без зазначеного приміщення, яке належить ОСОБА_1. Миколаївська міська рада не вчинила дій, направлених на пред'явлення відповідного позову до суду. 06 лютого 2019 року прокурор Миколаївської області направив повідомлення Миколаївській міській раді про пред'явлення цього позову в інтересах держави (а. с. 31-37, 49, т. 1). 27 січня 2020 року ОСОБА_1 подав до суду першої інстанції клопотання про застосування позовної давності до позовних вимог першого заступника прокурора Миколаївської області (а. с. 42, т. 1). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Іванова Н. М., підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Звертаючись до суду із позовом, перший заступник прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради просив суд визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності, серія та номер: НОМЕР_1 від 02 грудня 2011 року на майно на АДРЕСА_2. Посилався на те, що незаконне оформлення права власності на ім'я ОСОБА_1 на нежитлову будівлю - бюро ритуальних послуг на АДРЕСА_2, розташовану на земельній ділянці, яка перебуває у комунальній власності та передана у постійне користування Миколаївській міській лікарні №4, порушило інтереси держави, а саме територіальної громади м. Миколаєва. Зміст такого порушення полягає в тому, що Миколаївська міська рада позбавлена можливості реалізації повноважень щодо використання майна громади в інтересах самої громади, яким є земельна ділянка. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Згідно з частиною другою статті 3 ЦПК України в редакції, чинній на момент пред'явлення позову, у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Одним з таких органів є прокуратура, на яку статтею 131-1 Конституції України покладено представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший і другий частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" у редакції, чинній на час звернення до суду). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший-третій частини четвертої статті цього ж Закону). Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Тобто, суд самостійно перевіряє, чи справді відсутній орган, що мав би для захисту інтересів держави звернутися до суду з таким позовом як заявив прокурор. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту. Іншими словами, прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві, і в такому разі прокурор набуває статусу позивача. Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц (провадження №14-104цс19) та від 15 січня 2020 року у справі №698/119/18 (провадження №14-350цс19), від 11 лютого 2020 року у справі №922/614/19 (провадження №61-12-157гс19). Судом встановлено, що земельна ділянка, яка перебуває в постійному користуванні Миколаївської міської лікарні №4, є власністю територіальної громади та, відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування", право на розпорядження нею належить територіальній громаді в особі міської ради та її органів. Таким чином, саме Миколаївська міська рада уповноважена на здійснення відповідних функцій власника від імені територіальної громади щодо розпорядження землями комунальної власності. Відповідно до положень статті 391 ЦК України та статті 152 ЗК України зазначено, що саме власник майна має право на захист порушеного права власності. Отже, власнику належить право захисту свого права власності, яким є земельна ділянка комунальної власності територіальної громади м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частина перша статті 267 ЦК України). При цьому відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Разом з тим, згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Судом встановлено, що 27 січня 2020 року ОСОБА_1 подав до суду першої інстанції клопотання про застосування позовної давності до позовних вимог першого заступника прокурора Миколаївської області (а. с. 42, т. 1). Виходячи зі змісту статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Вказана позиція неодноразово висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду та є незмінною. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган. Позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та статтею 81 ЦПК України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Апеляційний суд, перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, не встановив коли саме стало відомо Миколаївській міській раді про існування оскаржуваного рішення з урахуванням доводів ОСОБА_1 про те, що Миколаївській міській раді про наявність свідоцтва про право власності ОСОБА_1, серія та номер: НОМЕР _1, від 02 грудня 2011 року Миколаївській міській раді стало відомо із листа ОСОБА_1 від 27 грудня 2012 року (а. с. 39, т. 1). Отже, розглядаючи справу, яка переглядається судом касаційної інстанції, суд апеляційної інстанцій не забезпечив повного та всебічного розгляду справи, належно не перевірив доводів сторін та не встановив обставин, встановлення яких є обов'язковим для правильного вирішення цього спору. Під час нового розгляду суду необхідно врахувати висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19. Пунктами 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України визначено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Іванова Наталя Михайлівна, задовольнити. Постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 листопада 2021 року м. Київ справа №136/1426/17 провадження №61-8589св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Концерн "Сімекс - Агро", правонаступником якого є товариство з обмеженою відповідальністю "ТАС Агро Захід", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "ТАС Агро Захід" на рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 27 лютого 2020 року у складі судді Кривенко Д. Т. та постанову Вінницького апеляційного суду від 13 травня 2020 року у складі колегії суддів: Денишенко Т. О., Рибчинського В. П., Голоти Л. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Концерн "Сімекс - Агро" (далі - ТОВ "Концерн "Сімекс - Агро") про визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди землі. Позовні вимоги мотивовано тим, що 21 серпня 2007 року між сторонами у справі було укладено договір оренди належної на праві власності ОСОБА_1 земельної ділянки (паю) площею 2,9796 га, що знаходиться на території Зозівківської сільської ради Липовецького району Вінницької області за межами населеного пункту строком на десять років, зареєстрований Вінницькою філією державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" (далі - Вінницька філія "ДП "Центр ДЗК") у Державному реєстрі земель 24 вересня 2007 року за №04078120109. ОСОБА_1 зазначав, що указаний договір не підписував, нікого на його підписання не уповноважував, проте протягом десяти років отримував орендну плату за користування ТОВ "Концерн "Сімекс - Агро" землею і з приводу визнання договору недійсним не звертався. Ураховуючи закінчення строку дії договору оренди землі, 30 червня 2017 року він повідомив ТОВ "Концерн "Сімекс - Агро" заявою про намір після збору урожаю 2017 року здійснювати обробіток своєї землі самостійно. ОСОБА_1 на його прохання не було надано оригінального примірника договору, але він отримав копію договору оренди землі разом із додатковою угодою, зареєстрованою 06 вересня 2010 року Вінницькою філією "ДП "Центр ДЗК" у Державному реєстрі за №041004400154, якою строк дії договору продовжений на двадцять років. Оскільки ні договір оренди землі, ні додаткову до нього угоду ОСОБА_1 не підписував, він просив суд визнати недійсною додаткову угоду до договору оренди землі від 21 серпня 2007 року, зареєстровану Вінницькою філією "ДП "Центр ДЗК" у Державному реєстрі земель 06 вересня 2010 року за №041004400154, та скасувати державну реєстрацію цієї додаткової угоди. Ухвалою Липовецького районного суду Вінницької області від 01 лютого 2018 року позов ОСОБА_1 в частині визнання недійсним договору оренди землі від 21 серпня 2007 року, зобов'язання державного реєстратора Липовецької районної державної адміністрації скасувати державну реєстрацію цього договору залишено без розгляду. Ухвалою Липовецького районного суду Вінницької області від 17 травня 2018 року на задоволення заяви представника позивача залишено без розгляду позов ОСОБА_1 в частині вимог про скасування державної реєстрації додаткової угоди до договору оренди землі від 21 серпня 2007 року. Судом першої інстанції прийнято до уваги, що згідно зі статуту ТОВ "ТАС Агро Захід" у новій редакції 2019 року рішенням від 10 липня 2019 року №10/07/19-01 учасника товариства компанії "Кінтас Лімітед", зареєстрованої та діючої у відповідності до законодавства Республіки Кіпр юридичної особи, ТОВ "Концерн "Сімекс - Агро" перейменоване у ТОВ "ТАС Агро Захід", яке є правонаступником усіх прав та обов'язків ТОВ "Концерн "Сімекс - Агро". Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 27 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено у повному обсязі. Визнано недійсною додаткову угоду, зареєстровану 06 вересня 2010 року у Державному реєстрі земель за №041004400154 Вінницькою філією "ДП "Центр ДЗК", до договору оренди землі від 21 серпня 2007 року, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ "Концерн "Сімекс - Агро", предметом якого є земельна ділянка площею 2,9796 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Зозівківської сільської ради Липовецького району Вінницької області. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ураховуючи те, що спірний договір укладений від імені позивача, підписаний не ним, а іншою особою, тобто був укладений без волевиявлення позивача, тому суд вважав, що наявні правові підстави для визнання договору оренди землі недійсним, на підставі частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України. Щодо застосування наслідків спливу позовної давності, то суд зазначив, що позивач дізнався про порушення свого права, тобто про наявність спірного договору лише після звернення влітку 2017 року до відповідача, що в розумінні частини першої статті 261 ЦК України є моментом початку перебігу позовної давності та звернувся до суду 13 вересня 2017 року. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою Вінницького апеляційного суду від 13 травня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ "ТАС Агро Захід" залишено без задоволення. Рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 27 лютого 2020 року залишено без змін. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції, керуючись нормами статей 16, 203, 215, 216, 261, 638 ЦК України, враховуючи висновок судової технічної та почеркознавчої експертизи від 22 жовтня 2018 року №3895/3896/18-21, згідно якого підпис у додатковій угоді до договору оренди землі від 21 серпня 2007 року виконаний не ОСОБА_1, а іншою особою, аналогічний висновок додаткової експертизи від 26 березня 2019 року №473/474/19-21 дійшов обґрунтованого висновку, що волевиявлення позивача на укладення додаткової угоди до договору оренди землі однозначно не було, тому його вимога є обґрунтованою, указаний правочин підлягає визнанню недійсним. Посилання представника відповідача на необхідність обчислення перебігу позовної давності стосовно заявленої позовної вимоги з 2010 року, тобто з моменту укладення додаткової угоди до договору оренди землі, завдяки якій позивач отримував збільшену орендну плату, суд, зазначивши узгодженість свого висновку з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 22 квітня 2015 року у справі №6-48цс15, визнав необґрунтованими, та такими, що суперечить нормам статті 261 ЦК України. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи 01 червня 2020 року до Верховного Суду засобами поштового зв'язку ТОВ "ТАС Агро Захід" подано касаційну скаргу (надійшла 03 червня 2020 року) на рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 27 лютого 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 13 травня 2020 року, у якій заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Також вказує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційну скаргу мотивовано тим, що починаючи з 2007 року позивач отримує орендну плату, а із 2010 року отримує орендну плату у збільшеному розмірі згідно з умовами додаткової угоди, тому йому було відомо про наявність такої додаткової угоди. Таким чином, саме отримання позивачем орендної плати і є підтвердженням того, що позивач знав по існування договору оренди землі, погодився з її умовами та власноруч здійснив її підписання. При винесенні оскаржуваних рішень судами не взято до уваги обставин, які впливають на позовну давність, оскільки частиною першою статті 261 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Окрім того під час розгляду апеляційної скарги Вінницьким апеляційним судом Вінницької області було розглянуто справу без участі відповідача. Відповідно до трекінгу перевірки статусу відстеження вручення відповідачу направленої йому 29 квітня 2020 року судової повістки про виклик у судове засідання на 13 травня 2020 року, вона вручена ТОВ "ТАС Агро Захід" 08 травня 2020 року об 22.00 годин. Зазначені відомості не відповідають дійсності, оскільки 08 травня 2020 року було передсвятковим днем, та робочий день був скорочений на 1 годину, а тому скінчився об 16.00 год. У дійсності повістка була отримана ТОВ "ТАС Агро Захід" 12 травня 2020 року наприкінці робочого дня. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 22 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано із суду першої інстанції указану цивільну справу. У липні 2020 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Концерн "Сімекс - Агро", правонаступником якого є ТОВ "ТАС Агро Захід", про визнання додаткової угоди до договору оренди землі недійсною призначено до розгляду. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У липні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу ТОВ "ТАС Агро Захід", у якому він просив зазначену касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржувані судові рішення залишити без змін. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 2,9796 га з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 0522281200030001307, розташованої на території Зозівківської сільської ради Липовецького району Вінницької області, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯБ №723670, виданим на підставі розпорядження Липовецької районної державної адміністрації від 18 вересня 2006 року №125 (а. с. 9, т. 1). 21 серпня 2007 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Концерн "Сімекс - Агро" укладений договір оренди указаної земельної ділянки строком на десять років, зареєстрований Вінницькою філією "ДП "Центр ДЗК" у Державному реєстрі земель 24 вересня 2007 року за №04078120109.06 вересня 2010 року Вінницькою філією "ДП "Центр ДЗК" здійснено державну реєстрацію (запис №041004400154) додаткового договору до договору оренди землі від 21 серпня 2007 року, відповідно до якої збільшено строк дії договору та розмір орендної плати. За результатами проведеної технічної та почеркознавчої експертизи було складено 22 жовтня 2018 року висновок №3895/3896/18-21, відповідно до якого констатовано, що підпис в додатковій угоді до договору оренди землі від 21 серпня 2007 року, яку було зареєстровано 06 вересня 2010 року у Вінницькій філії "ДП "Центр ДЗК" за №041004400154, виконаний рукописним способом без попередньої технічної підготовки і технічних засобів. Підпис в додатковій угоді до договору оренди землі від 21 серпня 2007 року, яку 06 вересня 2010 року зареєстровано у Вінницькій філії державного підприємства "Центр ДЗК" за №041004400154, виконаний не самим ОСОБА_1, а іншою особою (а. с. 17-20, т. 2). Ухвалою Липовецького районного суду Вінницької області від 27 лютого 2020 року від 10 грудня 2018 року за клопотанням представника відповідача у справі призначено додаткову судово-почеркознавчу експертизу, проведення якої доручено іншим експертам Вінницького відділення КНДІСЕ. За результатами проведеної додаткової судово-технічної та почеркознавчої експертизи було складено 26 березня 2019 року висновок №473/474/19-21 відповідно до якого встановлено, що підпис від імені ОСОБА_1 у двох примірниках додаткової угоди до договору оренди землі від 21 серпня 2007 року, яку було зареєстровано 06 вересня 2010 року у Вінницькій філії "ДП "Центр ДЗК" за №041004400154 виконаний рукописним способом без попередньої технічної підготовки і технічних засобів. Підпис в додатковій угоді до договору оренди землі від 21 серпні 2007 року, яку 06 вересня 2010 року зареєстровано у Вінницькій філії "ДП "Центр ДЗК" за №041004400154 виконаний не самим ОСОБА_1, а іншою особою (особами) (а. с. 70-73, т. 2). Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ТОВ "ТАС Агро Захід" підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти. Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті). Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права. Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини. Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину. У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли. За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Отже, підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 14 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (21 серпня 2007 року), договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Частиною першою статті 15 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки) ; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Відповідно до положень статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України). За змістом положення частини десятої статті 84 ЦПК України у разі неподання учасником справи з неповажних причин або без повідомлення причин доказів, витребуваних судом, суд залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання, а також яке значення мають ці докази, може визнати обставину, для з'ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у його визнанні, або може здійснити розгляд справи за наявними в ній доказами, або, у разі неподання таких доказів позивачем, - також залишити позовну заяву без розгляду. Враховуючи висновок судової технічної та почеркознавчої експертизи від 22 жовтня 2018 року №3895/3896/18-21, згідно якого підпис у додатковій угоді до договору оренди землі від 21 серпня 2007 року виконаний не ОСОБА_1, а іншою особою, аналогічний висновок додаткової експертизи від 26 березня 2019 року №473/474/19-21, суди дійшли обґрунтованого висновку, що волевиявлення позивача на укладення додаткової угоди до договору оренди землі однозначно не було. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просив визнати недійсною додаткову угоду до договору оренди землі від 27 серпня 2007 року, посилаюсь на те, що вказану угоду він не підписував. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. У випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового РІШЕННЯ: Зайняття земельної ділянки фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов'язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельної ділянки, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним їй майно, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок (постанова Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц (пункт 71), від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (пункт 96), від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (пункт 97)). Тому у позові про визнання недійсною додаткову угоду до договору оренди землі від 21 серпня 2007 року слід відмовити з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту. Відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивача права заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки. Викладене узгоджується із правовим висновком, висловленим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19). Отже, установивши, що позивач не укладав із відповідачем додаткову угоду від 21 серпня 2007 року, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов помилкового висновку про визнання її недійсною. До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 09 червня 2021 року у справі №136/46/19 (провадження №61-9678св20). Відповідно до частин першої та четвертої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з прийняттям нової постанови про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 у зв'язку із обранням неефективного способу захисту. Розподіл судових витрат Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційна скарга підлягає задоволенню, то з ОСОБА_1 на користь ТОВ "ТАС Агро Захід" підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги - 960,00 грн, за подання касаційної скарги - 1 280,00 грн, а всього - 2 240,00 грн. Керуючись статтями 141, 400, 402, 409, 412 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "ТАС Агро Захід" задовольнити. Рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 27 лютого 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 13 травня 2020 року скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю "Концерн "Сімекс - Агро", правонаступником якого є товариство з обмеженою відповідальністю "ТАС Агро Захід", про визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди землі відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю "ТАС Агро Захід" судовий збір у розмірі 2 240,00 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: (додаткова) 28 травня 2021 року місто Київ справа №727/463/19 провадження №61-9343св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Департамент містобудівного комплексу та земельних відносин Чернівецької міської ради, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, Колективне проектно-кошторисне бюро побуту, Чернівецька міська рада, розглянув заяву Колективного проектно-кошторисного бюро побуту про розподіл судових витрат у справі за позовом ОСОБА_1 до Департаменту містобудівного комплексу та земельних відносин Чернівецької міської ради, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, Колективне проектно-кошторисне бюро побуту, Чернівецька міська рада, про скасування містобудівних умов та обмежень, ВСТАНОВИВ: Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівців від 01 лютого 2019 року заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено частково. Зупинено дію виданих Департаментом на користь КПКБП містобудівних умов та обмежень від 11 серпня 2015 року №1075/15 на забудову земельної ділянки на АДРЕСА_1 до набрання законної сили рішенням суду у справі №828/463/19 за позовом ОСОБА_1 до Департаменту містобудівного комплексу та земельних відносин Чернівецької міської ради, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, Колективне проектно-кошторисне бюро побуту, Чернівецька міська рада, про скасування містобудівних умов та обмежень від 11 серпня 2015 року №1075/15. Постановою Чернівецького апеляційного суду від 04 квітня 2019 року апеляційну скаргу Колективного проектно-кошторисного бюро побуту залишено без задоволення. Ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівців від 01 лютого 2019 року залишено без змін. Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 25 серпня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Постановою Чернівецького апеляційного суду від 18 листопада 2020 року змінено рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 25 серпня 2020 року, викладено його мотивувальну частину в іншій редакції. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 31 березня 2021 року касаційну скаргу Колективного проектно-кошторисного бюро побуту та касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівців від 01 лютого 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 04 квітня 2019 року залишено без змін. Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 25 серпня 2020 року у незміненій частині та постанову Чернівецького апеляційного суду від 18 листопада 2020 року залишено без змін. Колективне проектно-кошторисне бюро побуту звернулося до суду із заявою про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, у якій просило стягнути з ОСОБА_1 4 000, 00 грн. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями частин першої-четвертої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п'ята та шоста статті 137 ЦПК України). Згідно з частинами першою та другою статті 134 ЦПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Згідно з правилами пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача. Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес. Частинами першою, другою, третьою статті 246 ЦПК України встановлено, що якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше двадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог. У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 270 цього Кодексу. Відповідно до матеріалів справи представником Колективного проектно-кошторисного бюро побуту у справі була адвокат Керницька Ілона Романівна, яка діяла на підставі договору про надання правової допомоги від 17 грудня 2019 року. На підтвердження понесення витрат на правничу допомогу представник Колективного проектно-кошторисного бюро побуту надала акт приймання-передачі виконаних робіт з детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом. Відповідно до наведеного опису адвокатом здійснено підготовку та подання письмового відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 із витратою часу 2 години. З урахуванням вартості виконаних робіт загальна сума складає 4 000, 00 грн. Позивач не погодилася із визначеним розміром витрат на правову допомогу третьої особи, зазначаючи про те, що вона є пенсіонеркою, а її чоловік є інвалідом першої групи, за яким вона доглядає. Крім того, судом апеляційної інстанції з неї вже стягнуто 18 350, 00 грн судових витрат, що становитиме для неї надмірний тягар. Верховним Судом враховано, що наведені заперечення фактично стосуються фінансової неможливості відшкодувати учаснику судові витрати та не містять посилань на обставини, що відповідно до статті 141 ЦПК України могли би стати підставою для зменшення стягуваної суми витрат на правову допомогу. Отже, виходячи з вимог розумності, справедливості та пропорційності, Верховний Суд вважає визначений заявником розмір витрат на правову допомогу у сумі 4 000, 00 грн обґрунтованим. Верховним Судом також враховано, що витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України). Аналогічна позиція висловлена Об'єднаною палатою Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі №922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі №925/1137/19, Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 02 грудня 2020 року у справі №317/1209/19 (провадження №61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі №554/2586/16-ц (провадження №61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі №753/1203/18 (провадження №61-44217св18). Згідно зі статтею 246 ЦПК України якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше двадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог. У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 270 цього Кодексу. Згідно із частинами восьмою, дванадцятою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Судові витрати третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, стягуються на її користь із сторони, визначеної відповідно до вимог цієї статті, залежно від того заперечувала чи підтримувала така особа заявлені позовні вимоги. Відповідно до наданого відзиву на касаційну скаргу третя особа заявила про стягнення судових витрат та про те, що докази будуть надані у встановлені статтею 141 ЦПК України строки. При цьому Верховним Судом враховано, що такі докази подані через 14 днів після ухвалення рішення, однак, враховуючи, що справа розглядалася у порядку письмового провадження, Колективному проектно-кошторисному бюро побуту не було відомо про день ухвалення рішення, це є підставою для поновлення строку на подання доказів витрат на правову допомогу. Керуючись статтями 141, 246, 270, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Поновити Колективному проектно-кошторисному бюро побуту строк на подання доказів судових витрат. Заяву Колективного проектно-кошторисного бюро побуту задовольнити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Колективного проектно-кошторисного бюро побуту 4 000, 00 грн на відшкодування витрат на правову допомогу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді С. О. Погрібний І. Ю. Гулейков В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 листопада 2021 року м. Київ справа №418/472/20 провадження №61-4459св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Міловська районна державна адміністрація Луганської області, Зориківська сільська рада Міловського району Луганської області, Головне управління Держгеокадастру у Луганської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Міловського районного суду Луганської області від 07 квітня 2020 року у складі судді Гуцола М. П. та постанову Луганського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Карташова О. Ю., Лозко Ю. П., Луганської В. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог, відзиву на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міловської районної державної адміністрації Луганської області, Зориківської сільської ради Міловського району Луганської області, Головного управління Держгеокадастру у Луганської області (далі - ГУ Держгеокадастру у Луганської області) про визнання права на земельну частку (пай), посилаючись на те, що з 1981 року по 2000 рік він працював у колгоспі "Дружба" на різних посадах. При розпаюванні сільськогосподарських угідь він як член колгоспу був внесений до списку осіб, які мають право на земельну частку (пай). В цьому списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю серії ЛГ №3080000006, виданого 28 грудня 1995 року Міловською районною радою по Колективному сільськогосподарському підприємству "Дружба" (далі - КСП "Дружба "), він значиться під №254. Однак йому не видавався відповідний сертифікат, про що свідчить інформаційна довідка ГУ Держгеокадастру у Луганської області від 08 серпня 2019 року №31-12-0.31-6336/2-19. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати за ним право на земельну частку (пай) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва із земель резерву чи запасу Міловського району Луганської області, на яку він має право при розпаюванні земель КСП "Дружба" села Зориківка Міловського району Луганської області. У відзиві на позовну заяву ГУ Держгеокадастру у Луганської області заперечило проти позову та просило відмовити в його задоволенні, посилаючись на те, що ОСОБА_1 вже отримав сертифікат на право на земельну частку (пай) серії ЛГ №0048312 від 15 листопада 2000 року за №194 та державний акт на право приватної власності на землю серії III-ЛГ №024698 від 23 травня 2002 року за №474. Рішенням Міловського районного суду Луганської області від 07 квітня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 значиться в списку громадян-членів КСП "Дружба", який додається до державного акта на право колективної власності на землю, за №254 на отримання права на земельну частку (пай). Допитаний в судовому засіданні як свідок ОСОБА_1, прізвище, ім'я та по батькові якого таке ж як і в позивача, підтвердив, що саме він отримав державний акт на право приватної власності на землю серії III-ЛГ №024698 від 23 травня 2002 року за №474. Разом з тим паювання земель КСП "Дружба" мало місце у 1995-1996 роках, а тому спірні правовідносини регулюються нормами Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК Української РСР). Оскільки право на цей позов у ОСОБА_1 виникло ще в 1995 році при неотриманні ним сертифіката на земельну частку (пай), то трирічна позовна давність спливла в 1998 році, тобто до набрання чинності Цивільним кодексом України 2004 року (далі - ЦК України). Таким чином, звернувшись до суду з цим позовом лише у 2020 році, ОСОБА_1 пропустив позовну давність та не надав доказів на підтвердження поважності причин її пропуску. Посилання позивача на його юридичну необізнаність як на підставу поважності причин пропуску строку звернення до суду, не заслуговують на увагу, оскільки право на позов у нього виникло ще в 1995 році (коли почалося розпаювання земель колишніх колгоспників), що є загальновідомим фактом. Тому позивач як член КСП повинен був дізнатися про порушення свого права на земельну частку (пай) з часу видачі КСП "Дружба" державного акта на право колективної власності на землю (28 грудня 1995 року). Однак у передбачений законом строк ОСОБА_1 не звернувся до суду, що є підставою для відмови в задоволенні позову. Постановою Луганського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Міловського районного суду Луганської області від 07 квітня 2020 року - без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги про те, що право особи на земельну частку (пай) виникає з моменту отримання сільськогосподарським підприємством державного акта на право колективної власності, в якому ця особа вказана як така, що має право на земельну частку (пай), та це право є непорушним і підлягає захисту без обмеження позовною давністю, не заслуговують на увагу. За змістом пункту 6 "Прикінцеві і перехідні положення" ЦК України правила цього Кодексу щодо позовної давності стосуються тільки тих позовів, строк пред'явлення яких, встановлений попереднім законодавством, не сплив до 01 січня 2004 року. Якщо ж позовна давність закінчилася до зазначеної дати, то до відповідних відносин застосовуються правила про позовну давність, передбачені ЦК Української РСР. На пред'явлення позову про витребування належного громадянину майна, інших вимог про захист приватної власності поширюється встановлена статтею 50 Закону України "Про власність" і статтею 71 ЦК Української РСР трирічна позовна давність, яка в силу положень статті 75 вказаного Кодексу застосовується судом незалежно від заяви сторін. Право на позов у ОСОБА_1 виникло в 1995 році при неотриманні сертифіката, отже, трирічна позовна давність минула в 1998 році, ще до набрання чинності ЦК України. Сплив позовної давності є підставою для відмови в позові. Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 27 вересня 2019 року у справі №139/925/18 (провадження №61-5692св19). Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи. У березні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Міловського районного суду Луганської області від 07 квітня 2020 року та постанову Луганського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов. На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що суди не врахували правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі №6-2469цс16 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц. Перш ніж застосувати позовну давність, суди попередніх інстанцій мали з'ясувати та зазначити в судових рішеннях, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес, за захистом якого він звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, то в задоволенні позову слід було відмовити з підстав його необґрунтованості. І лише якщо було б встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес дійсно порушені, але позовна давність спливла, суди могли відмовити в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених ним поважних причин її пропущення. Таким чином, відмова в задоволенні позову у зв'язку зі спливом позовної давності без встановлення судами обставин порушення його права або охоронюваного законом інтересу не відповідає вимогам закону. У жовтні 2021 року ГУ Держгеокадастру у Луганської області подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Міловського районного суду Луганської області. 06 жовтня 2021 року справа №418/472/20 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій в повній мірі не відповідають. Судами встановлено, що з 1981 року по 2000 рік ОСОБА_1 працював в колгоспі "Дружба" на різних посадах, про що свідчить копія трудової книжки позивача № НОМЕР_1. Інформація про кількість фактично відпрацьованих позивачем днів у КСП "Дружба" за період з 1990 року по 1996 рік відображена в архівній довідці від 12 червня 2019 року №272, виданій Комунальною установою "Трудовий архів територіальних громад Міловського району Міловської селищної ради". Довідкою ГУ Держгеокадастру у Луганській області від 08 серпня 2019 року №31-12-0.31-6336/2-19 підтверджується, що громадянин ОСОБА_1 значиться у списку громадян-членів КСП "Дружба", який додається до державного акта на право колективної власності на землю серії ЛГ №3080000006, виданого 28 грудня 1995 року Міловською районною радою, за №254 на отримання права на земельну частку (пай). У книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) по КСП "Дружба" ОСОБА_1 не значиться. Допитаний в місцевому суді як свідок ОСОБА_1, прізвище, ім'я та по батькові якого таке ж, як і в позивача, підтвердив, що саме він отримав державний акт на право приватної власності на землю серії III-ЛГ №024698 від 23 травня 2002 року за №474. Відповідно до частин першої, другої статті 2 Закону України від 05 червня 2003 року №899-IV "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є рішення суду про визнання права на земельну частку (пай). Згідно з пунктом 2 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. За змістом статей 22, 23 Земельного кодексу України (в редакції 1990 року) особа набуває право на земельний пай за наявності трьох умов: 1) перебування в членах колективного сільськогосподарського підприємства на час паювання; 2) включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю; 3) одержання колективним сільськогосподарським підприємством цього акта. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 24 постанови від 16 квітня 2004 року №7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ", член КСП, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК України, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку. При неможливості надати такій особі земельну частку (пай) з колективної власності через відсутність необхідної для цього землі остання відповідно до пункту 7 Указу Президента України "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" має бути надана із земель запасу, створеного місцевою радою під час передачі землі у колективну власність. Позови громадян, пов'язані з паюванням земель (зокрема, про визнання права на земельну частку (пай), її розмір, незаконність відмови у видачі сертифіката, виділення паю в натурі), можуть бути предметом розгляду судів. Відповідачами в таких справах є КСП, сільськогосподарські кооперативи, районна державна адміністрація, яка затверджувала розмір паю, вирішувала питання про видачу сертифіката, а також виконавчий орган чи орган місцевого самоврядування, що має вирішувати питання про виділення земельної частки (паю) в натурі, тощо. Особа, яка вважає, що її права або інтереси порушені, може звернутися до суду за їх захистом лише в межах визначеного законодавством строку. За змістом пункту 6 "Прикінцеві і перехідні положення" ЦК України правила цього Кодексу щодо позовної давності стосуються тільки тих позовів, строк пред'явлення яких, встановлений попереднім законодавством, не сплив до 01 січня 2004 року. Якщо ж строк позовної давності закінчився до зазначеної дати, то до відповідних відносин застосовуються правила про позовну давність, передбачені ЦК Української РСР. Згідно із статтею 71 ЦК Української РСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Відповідно до статей 75, 76 ЦК Української РСР позовна давність застосовується судами незалежно від заяви сторін. Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Статтею 80 ЦК Української РСР передбачено, що закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові. Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття "позовна" має на увазі форму захисту - шляхом пред'явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред'явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об'єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії "право на позов у матеріальному сенсі" (право на захист) у контексті її співвідношення із суб'єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов'язане з порушенням суб'єктивного матеріального цивільного права. Суб'єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду. Враховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, слід дійти висновку, що об'єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб'єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене. В постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі №6-2469цс16, на яку послався заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, вказано, що пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"). Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися" дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. В постанові Великої палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц (провадження №14-96цс18), на яку також послався заявник в касаційній скарзі, зазначено, що позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем. Таким чином, відмова в задоволенні позову у зв'язку зі спливом позовної давності без встановлення порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача не відповідає вимогам закону. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Відмовляючи в задоволенні позову у зв'язку з пропуском позовної давності, суди попередніх інстанцій не з'ясували та не зазначили в судових рішеннях, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого він звернувся до суду, з огляду на те, що член КСП, включений до списку, який додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, не навели своїх висновків по суті заявлених позовних вимог та не дали оцінки обставинам, на які посилався ОСОБА_1 в позовній заяві, а отже, не врахували, що позовна давність може бути застосована лише до позовних вимог, які є обґрунтованими та доведеними. Таким чином, безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у вищезгаданій постанові, на яку послався заявник у касаційній скарзі, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що відмова в задоволенні позову у зв'язку зі спливом позовної давності без встановлення порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача не відповідає вимогам закону. З огляду на викладене Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про обґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують). Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо. Суди попередніх інстанцій не сприяли всебічному і повному з'ясуванню обставин справи та не встановили фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, у зв'язку з чим дійшли передчасного висновку про наявність правових підстав для відмови в задоволенні позову через сплив позовної давності. Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У рішенні ЄСПЛ у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України") і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. В оскаржуваних судових рішеннях суди попередніх інстанцій в достатній мірі не виклали мотиви, на яких вони базуються, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах "Мала проти України"; "Суомінен проти Фінляндії"). В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій. Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Враховуючи, що судами обох попередніх інстанцій не досліджені належним чином зібрані докази, внаслідок чого не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені ними судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону. При цьому у випадку встановлення обґрунтованості та доведеності пред'явлених ОСОБА_1 позовних вимог суду також слід взяти до уваги правовий висновок Верховного Суду, наведений у постанові від 29 вересня 2021 року у справі №181/257/19 (провадження №61-19430св20), який стосується питання застосування позовної давності при вирішенні спору щодо визнання права на земельну частку (пай) за особою, яка, як і позивач в цій справі, була включена до списку, що додавався до державного акта на право колективної власності на землю. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Міловського районного суду Луганської області від 07 квітня 2020 року та постанову Луганського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 червня 2021 року м. Київ справа №729/347/19 провадження №61-7470 св 20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - заступник керівника Ніжинської місцевої прокуратури Чернігівської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області; відповідачі: Бобровицька міська рада Чернігівської області, ОСОБА_1; розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника прокурора Чернігівської області на постанову Чернігівського апеляційного суду від 26 березня 2020 року у складі колегії суддів: Онищенко О. І., Іванової Г. П., Скрипки А. А., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2019 року заступник керівника Ніжинської місцевої прокуратури Чернігівської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області звернувся до суду з позовом до Бобровицької міської ради Чернігівської області, ОСОБА_1 про визнання рішення недійсним та скасування державної реєстрації. Позовна заява мотивована тим, що рішенням 7 сесії 7 скликання Бобровицької міської ради Чернігівської області від 21 червня 2018 року №235-7/VІІ було затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 2,00 га, для ведення особистого селянського господарства, що знаходиться в межах підвідомчої території міської ради за рахунок міських земель, не наданих у власність і користування. Державну реєстрацію речового права на нерухоме майно - земельну ділянку з кадастровим номером 7420684000:01:000:3964 у Державному реєстрі прав ОСОБА_1 здійснено 09 серпня 2018 року. Вказував, в ході здійснення Головним управлінням Держгеокадастру у Чернігівській області державного контролю за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, відповідно до наказу від 12 жовтня 2018 року №485-ДК було проведено перевірку дотримання вимог земельного законодавства при прийнятті рішень Бобровицькою міською радою Чернігівської області щодо передачі у власність, надання в користування, в тому числі в оренду, зміни цільового призначення, вилучення (викупу) земельних ділянок, в процесі укладання цивільно-правових угод протягом 2018 року. Актом від 29 жовтня 2018 №485-ДК/527/АП/09/01/-18 встановлено, що відповідно до проекту встановлення меж населеного пункту та коригування матеріалів земельна ділянка з кадастровим номером 7420684000:01:000:3964 на час прийняття рішення Бобровицькою міською радою Чернігівської області від 21 червня 2018 року №235-7/VІІ про передачу її у власність відповідачу знаходилась за межами населеного пункту та відносилась до земель державної власності, відповідно, повноваження щодо розпорядження нею належить Головному управлінню Держгеокадастру у Чернігівській області. Отже, на час прийняття оскаржуваного рішення в частині передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_1 Бобровицька міська рада Чернігівській області не мала повноважень на розпорядження землями державної форми власності за межами населених пунктів, а відтак рішення прийнято з перевищенням міською радою наданих повноважень, що призвело до незаконного вибуття землі із державної власності. 02 листопада 2018 року Головним управлінням Держгеокадастру у Чернігівській області направлено клопотання міському голові Бобровицької міської ради Чернігівської області з вимогою усунення виявлених порушень та приведення рішення 7 сесії 7 скликання Бобровицької міської ради Чернігівської області від 21 червня 2018 року №235-7/VІІ у відповідність до вимог чинного законодавства. У відповідь Бобровицька міська рада Чернігівської області зазначила про неможливість задоволення клопотання, оскільки ОСОБА_1 09 серпня 2018 року вже зареєстрував право власності на земельну ділянку у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Ураховуючи викладене, прокурор просив суд визнати недійсним рішення 7 сесії 7 скликання Бобровицької міської ради Чернігівської області від 21 червня 2018 року №235-7/VII у частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 7420684000:01:000:3964, площею 2,00 га, для ведення особистого селянського господарства, розташованої у межах підвідомчої території Бобровицької міської ради, а саме: за адресою АДРЕСА_1 та передачі її у власність ОСОБА_1; у Державному реєстрі речових прав власності на нерухоме майно скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 42461696 від 09 серпня 2018, за яким за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на вказану земельну ділянку (номер запису про право власності 2741692). Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Бобровицького районного суду Чернігівської області від 27 листопада 2019 року позов заступника керівника Ніжинської місцевої прокуратури Чернігівської області задоволено. Визнано недійсним рішення 7 сесії 7 скликання Бобровицької міської ради Чернігівської області від 21 червня 2018 року у частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 7420684000:01:000:3964, площею 2,00 га, для ведення особистого селянського господарства, розташованої у межах підвідомчої території Бобровицької міської ради, а саме за адресою: АДРЕСА_1, та передачі її у власність ОСОБА_1. У Державному реєстрі речових прав власності на нерухоме майно скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 42461696, від 09 серпня 2018 року, за яким за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на вказану земельну ділянку (номер запису про право власності 2741692). Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідно до проекту встановлення меж населеного пункту та коригування матеріалів земельна ділянка з кадастровим номером 7420684000:01:000:3964 на час прийняття рішення 7 сесії 7 скликання Бобровицької міської ради Чернігівської області від 21 червня 2018 року про передачу її у власність ОСОБА_1 знаходилась за межами населеного пункту с. Кобижча та відносилась до земель державної власності, тому розпорядником спірної земельної ділянки є Головне управлінню Держгеокадастру у Чернігівській області, що є підставою для визнання недійсним рішення міської ради в частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, площею 2,00 га, для ведення особистого селянського господарства та передачі її у власність ОСОБА_1. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Чернігівського апеляційного суду від 26 березня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Бобровицького районного суду Чернігівської області від 27 листопада 2019 року скасовано. У задоволенні позову заступника керівника Ніжинської місцевої прокуратури Чернігівської області відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що при виготовленні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 відділом у Бобровицькому районі Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області було видано довідку від 26 квітня 2018 року, згідно якої спірна земельна ділянка, загальною площею 2,0000 га, виділяється за рахунок земель с. Кобижча, які не надані у власність та постійне користування у межах населеного пункту із земель комунальної власності. Відповідно до схеми розташування земельних ділянок за адресою: АДРЕСА_1 вказана земельна ділянка перебуває в межах населеного пункту. Згідно з висновком експерта державної експертизи про розгляд проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки від 30 травня 2018 року проект відповідає земельному законодавству, форма власності земельної ділянки комунальна. За відсутності переконливих доказів розташування земельної ділянки за межами населеного пункту, апеляційний суддійшов висновку про відмову у задоволенні позову прокурора. Також апеляційний суд послався на практику Європейського суду з прав людини про порушення принципів пропорційності і балансу інтересів, оскільки скасування оспорюваного рішення матиме негативний наслідок для ОСОБА_1, який має право на отримання у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства у межах норм безоплатної приватизації. Короткий зміст вимог касаційної скарги У квітні 2020 року заступник прокурора Чернігівської області подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив постанову Чернігівського апеляційного суду від 26 березня 2020 року скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й залишити в силі судове рішення першої інстанції. Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначав неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі №911/3285/14, також у постановах Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі №39/1036/14-ц, від 18 квітня 2019 року у справі №906/506/18, від 18 грудня 2019 року у справах №635/7151/15-ц та №372/71/13-ц, що не відповідає вимогам пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказував на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2020 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу №729/347/19 із Бобровицького районного суду Чернігівської області. У липні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з порушенням статті 19 Конституції України, статей 80, 83, 84, 122 ЗК України. Апеляційним судом не враховано, що Бобровицька міська рада Чернігівської області при передачі у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки державної форми власності вийшла за межі компетенції органу місцевого самоврядування. Прийняття органом місцевого самоврядування рішення про розпорядження землею, виключне право розпоряджатися якою має орган виконавчої влади, суперечить закону і засадам правового порядку, порушує права того державного органу, повноваження якого привласнив орган місцевого самоврядування, та право власності держави. Зазначене, свідчить про вибуття земельної ділянки з володіння власника (держави) поза її волею та є підставою для застосування положень статті 152 ЗК України при вирішенні питання про визнання недійсним такого рішення. Судом першої інстанції надана належна правова оцінка доказам і обставинам справи та ухвалено законне та обґрунтоване рішення про задоволення позову, яке безпідставно скасовано судом апеляційної інстанції. Доводи осіб, які подали відзив на касаційну скаргу У липні 2020 року до Верховного Суду надійшли відзиви на касаційну скаргу від ОСОБА_1 та Бобровицької міської ради Чернігівської області, у яких зазначено, що доводи касаційної скарги є безпідставними, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду є мотивованим, законним й ґрунтується на належних та допустимих доказах, судом вірно застосовано норми матеріального та процесуального права щодо спірних правовідносин. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням 7 сесії 7 скликання Бобровицької міської ради від 21 червня 2018 року №235-7/VII ОСОБА_2 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства та надано у власність земельну ділянку, площею 2,00 га, для ведення особистого селянського господарства що знаходиться в межах підвідомчої території міської ради за рахунок міських земель, не наданих у власність і користування (а. с. 12). Вказана земельна ділянка з кадастровим номером 7420684000:01:000:3964, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, була зареєстрована на праві власності за ОСОБА_1 03 серпня 2018 року (а. с. 13-14). 12 жовтня 2018 року Головним управлінням Держгеокадастру у Чернігівській області видано наказ №485-ДК "Про здійснення державного контролю за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності" (а. с. 15-16). 29 жовтня 2018 року Головним управлінням Держгеокадастру у Чернігівській області складено акт №485-ДК/527/АП/09/01/-18 перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом - земельною ділянкою, яким зокрема, встановлено, що рішення 7 сесії 7 скликання Бобровицької міської ради Чернігівської області від 21 червня 2018 року прийнято з порушенням вимог статті 122 ЗК України, оскільки відповідно до проекту встановлення меж населеного пункту та коригування матеріалів земельна ділянка з кадастровим номером 7420684000:01:000:3964 на час прийняття рішення міською радою про передачу її у власність ОСОБА_1 знаходилась за межами населеного пункту та відносилась до земель державної власності (а. с. 17-22). 02 листопада 2018 року Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області направило міському голові Бобровицької міської ради Чернігівської області клопотання з питань дотримання вимог земельного законодавства, в якому вимагало (пропонувало) привести рішення 7 сесії 7 скликання Бобровицької міської ради Чернігівської області від 21 червня 2018 року №235-7/VII у відповідність до чинного законодавства (а. с. 23-24). У відповідь на клопотання виконавчий комітет Бобровицької міської ради Чернігівської області повідомив про неможливість скасування вказаного рішення міської ради і приведення його у відповідність до чинного законодавства, оскільки за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на земельну ділянку (а. с. 25). Апеляційним судом встановлено, що відділом у Бобровицькому районі Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області було видано довідку від 26 квітня 2018 року, згідно якої земельна ділянка, загальною площею 2,0000 га, виділяється ОСОБА_1 за рахунок земель с. Кобижча, які не надані у власність та постійне користування у межах населеного пункту із земель комунальної власності (а. с. 40). Відповідно до схеми розташування земельних ділянок, земельна ділянка, розташована за адресою: АДРЕСА_1, перебуває в межах населеного пункту (а. с. 41). Згідно з висновком експерта державної експертизи про розгляд проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 30 травня 2018 року №5606/82-18 проект земельної ділянки, загальною площею 2,000 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, відповідає земельному законодавству, форма власності земельної ділянки - комунальна (а. с. 42). Допитана в судовому засіданні в суді першої інстанції свідок ОСОБА_3, пояснила, що нею, як виконуючою обов'язки начальника відділу у Бобровицькому районі Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, була видана довідка із звітності з кількісного обліку земель про наявність земель та розподіл їх за власниками земель від 26 квітня 2018 року, у якій зазначено, що земельна ділянка, площею 2,00 га, яка передається у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства, знаходиться у межах населеного пункту. Ця довідка видавалась нею на підставі матеріалів встановлення меж. Дана земельна ділянка була нанесена тільки в проектних межах технічної документації с. Кобижча Бобровицького району Чернігівської області за 2010 рік. Судом першої інстанції встановлено, що востаннє межі сільських населених пунктів змінювались на підставі рішення 4 сесії 22 скликання Бобровицької районної ради народних депутатів від 19 квітня 1995 року, при цьому межі с. Кобижча Бобровицького району Чернігівської області не змінювалися (а. с. 146). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга заступника прокурора Чернігівської області підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає. Стаття 14 Конституції України закріплює, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Згідно з частинами другою, третьою статті 78 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття рішення міською радою від 21 червня 2018 року) право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Стаття 80 ЗК України визначає, що суб'єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності. Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина перша, друга статті 116 ЗК України). За змістом статті 122 ЗК України вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Відповідно до положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" з 01 січня 2013 року землі державної та комунальної власності в Україні вважаються розмежованими. При цьому землями комунальної власності відповідних територіальних громад вважаються землі, розташовані в межах відповідних населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Пунктом "б" частини першої статті 12 ЗК України віднесено до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст передачу земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу. Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності (стаття 83 ЗК України). Статтею 173 ЗК України визначено, що межа району, села, селища, міста, району у місті - це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій. Межі району, села, селища, міста, району у місті встановлюються і змінюються за проектами землеустрою щодо встановлення (зміни) меж адміністративно-територіальних одиниць. Проекти землеустрою щодо зміни меж населених пунктів розробляються з урахуванням генеральних планів населених пунктів. Включення земельних ділянок у межі району, села, селища, міста, району у місті не тягне за собою припинення права власності і права користування цими ділянками, крім земельних ділянок, визначених частиною четвертою цієї статті. Землі та земельні ділянки державної власності, включені в межі населеного пункту (крім земель, які не можуть передаватися у комунальну власність), переходять у власність територіальної громади. Рішення про встановлення меж населеного пункту та витяги з Державного земельного кадастру про межу відповідної адміністративно-територіальної одиниці та про відповідні земельні ділянки, право власності на які переходить до територіальної громади, є підставою для державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки. Межі адміністративно-територіальних одиниць встановлюються в порядку та відповідно до закону (стаття 175 ЗК України). Системний аналіз зазначених положень законодавства дає підстави для висновку, що сільська рада уповноважена розпоряджатися, у тому числі передавати у приватну власність, землями у межах відповідного населеного пункту. Визначальним для віднесення питання розпорядження земельною ділянкою до повноважень саме органу місцевого самоврядування є розташування такої ділянки у межах населеного пункту, а не її цільове призначення та будь-які інші характеристики. Частиною першою статті 155 ЗК України передбачено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Подібні висновки висловлені у постанові Верховного Суду від 18 грудня 2019 року усправі №635/7151/15-ц. Вирішуючи спір, суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, виходив із того, що земельна ділянка, площею 2,00 га, з кадастровим номером 7420684000:01:000:3964, розташована за адресою: АДРЕСА_1, на час прийняття рішення 7 сесії 7 скликання Бобровицької міської ради Чернігівської області від 21 червня 2018 року №235-7/VІІ про передачу її у власність ОСОБА_1 знаходилась за межами населеного пункту та відносилась до земель державної власності, розпорядником спірної земельної ділянки є Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області, тому рішення прийнято з перевищенням міською радою наданих повноважень, що призвело до незаконного вибуття землі із державної власності. Вказані обставини встановлено під час перевірки Головним управлінням Держгеокадастру у Чернігівській області дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом - земельною ділянкою, про що складено акт від 29 жовтня 2018 року №485-ДК/527/АП/09/01/-18, якому суд першої інстанції надав належну правову оцінку. Судом першої інстанції враховано, що востаннє межі сільських населених пунктів змінювались на підставі рішення 4 сесії 22 скликання Бобровицької районної ради народних депутатів від 19 квітня 1995 року, при цьому межі с. Кобижча Бобровицького району Чернігівської області не змінювалися. Разом з тим, відмовляючи у задоволенні позову прокурора, апеляційний суд виходив із відсутності переконливих доказів розташування земельної ділянки за межами населеного пункту та посилався на те, що при виготовленні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 відділом у Бобровицькому районі Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області було видано довідку від 26 квітня 2018 року, згідно якої спірна земельна ділянка, загальною площею 2,0000 га, виділяється за рахунок земель с. Кобижча, які не надані у власність та постійне користування у межах населеного пункту із земель комунальної власності. При цьому суд апеляційної інстанції не звернув увагу на пояснення, надані у суді першої інстанції виконувачем обов'язків начальника відділу у Бобровицькому районі Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області ОСОБА_3, яка зазначала, що вказану довідку із звітності з кількісного обліку земель про наявність земель та розподіл їх за власниками земель від 26 квітня 2018 року вона готувала на підставі матеріалів встановлення меж с. Кобижча, з урахуванням проектних меж технічної документації вказаного населеного пункту, розроблених у 2010 році, але не затверджених. Таким чином висновок суду першої інстанції про те, що Бобровицька міська рада Чернігівської області при передачі у приватну власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки державної форми власності вийшла за межі компетенції органу місцевого самоврядування є правильним. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) (далі - Конвенція). Перший протокол до Конвенції ратифікований Законом України 17 липня 1997 року №475/97-ВР і з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується українськими судами як джерело права. Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 07 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя. Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації. Суд першої інстанції, з урахуванням вказаних норм права та практики ЄСПЛ, дійшов висновку про те, що позовні вимоги прокурора про визнання недійсним рішення міської ради у частині затвердження проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки та передачі її у власність ОСОБА_1, скасування рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на вказану земельну ділянку є обґрунтованими, а втручання держави у його право власності є виправданим, оскільки порушення загальновідомого, чітко визначеного законодавством порядку надання земельних ділянок, порушує суспільний інтерес на законний обіг землі, як національного багатства та положення законодавства України про зобов'язання органів влади діяти в межах своїх повноважень та у порядку передбаченому законом. Недотримання такого порядку тягне за собою свавілля державних органів та знищення правового порядку у державі. Отже, рішення суду першої інстанції відповідає вимогам закону та обставинам справи. Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника прокурора Чернігівської області задовольнити. Постанову Чернігівського апеляційного суду від 26 березня 2020 року скасувати, рішення Бобровицького районного суду Чернігівської області від 27 листопада 2019 року залишити в силі. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 листопада 2021 року м. Київ справа №603/761/19 провадження №61-2735св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі - ОСОБА_2, Монастириська міська рада, державний реєстратор прав на нерухоме майно Монастириської міської ради Савка Сергій Васильович, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу адвоката Мужа Валерія Вікторовича в інтересах ОСОБА_2 на ухвалу Бучацького районного суду Тернопільської області від 10 грудня 2020 року у складі судді Федорончука В. Б. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Ходоровського М. В., Бершадської Г. В., Шевчук Г. М., та касаційну скаргу адвоката Никитюка Ростислава Ігоровича в інтересах ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Ходоровського М. В., Бершадської Г. В., Шевчук Г. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до Монастириського районного суду Тернопільської області з позовом до ОСОБА_2, Монастириської міської ради, державного реєстратора прав на нерухоме майно Монастириської міської ради Савки С. В. про скасування рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на земельну ділянку. Ухвалою Монастириського районного суду Тернопільської області від 26 грудня 2019 року відкрито провадження у справі. Відповідно до розпорядження голови Монастириського районного суду Тернопільської області від 06 лютого 2020 року №1 на підставі частини четвертої статті 31 ЦПК України справу передано на розгляд Бучацькому районному суду Тернопільської області. У березні 2020 року ОСОБА_2 звернулась до Бучацького районного суду Тернопільської області із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельними ділянками. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Бучацький районний суд Тернопільської області ухвалою від 10 грудня 2020 року у прийнятті зустрічного позову ОСОБА_2 відмовив. Повернув ОСОБА_2 зустрічну позовну заяву з доданими до неї документами та роз'яснив, що відмова у прийнятті зустрічної позовної заяви не позбавляє її права звернутися до суду за місцем знаходження майна. Ухвалу суд першої інстанції мотивував тим, що за змістом зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 спір виник з приводу нерухомого майна (двох земельних ділянок у с. Стігла Монастириського району Тернопільської області), а тому зустрічний позов має бути пред'явлений за місцем знаходження майна до Монастириського районного суду Тернопільської області, виходячи з правил виключної підсудності спору. Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції У грудні 2020 року адвокат Муж В. В. в інтересах ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу на ухвалу Бучацького районного суду Тернопільської області від 10 грудня 2020 року. Тернопільський апеляційний суд постановою від 11 лютого 2021 року апеляційну скаргу адвоката Мужа В. В. в інтересах ОСОБА_2 задовольнив частково. Ухвалу Бучацького районного суду Тернопільської області від 10 грудня 2020 року скасував, справу направив до суду першої інстанції для вирішення питання передачі позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельними ділянками на розгляд іншому суду. Постанову суд апеляційної інстанції мотивував тим, що зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельними ділянками повинен розглядатися за правилами виключної підсудності, а саме судом за місцем знаходження земельних ділянок, у даному випадку - Монастириським районним судом Тернопільської області, а тому висновок суду в оскарженій ухвалі про необхідність пред'явлення позову за місцем знаходження майна є правильним. Разом із тим, відмовляючи у прийнятті зустрічного позову з підстав належності його до територіальної юрисдикції іншого суду, суд першої інстанції помилково вважав, що законом передбачено право суду на повернення такого позову позивачу. Короткий зміст вимог касаційних скарг У лютому 2021 року адвокат Муж В. В. в інтересах ОСОБА_2 подав касаційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Бучацького районного суду Тернопільської області від 10 грудня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року, ухвалити нове рішення, яким прийняти до розгляду зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельними ділянками та справи об'єднати в одне провадження; стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати зі сплати судового збору за подачу касаційної скарги. Адвокат Никитюк Р. І. в інтересах ОСОБА_1 22 березня 2021 року подав касаційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить скасувати постанову Тернопільського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року, а ухвалу Бучацького районного суду Тернопільської області від 10 грудня 2020 року залишити в силі; стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору за подачу касаційної скарги. Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 01 березня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою адвоката Мужа В. В. в інтересах ОСОБА_2, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу. Підставою для відкриття касаційного провадження є абзац 2 частини другої статті 389 ЦПК України. Справа надійшла до Верховного Суду 16 березня 2021 року. Верховний Суд ухвалою від 21 травня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою адвоката Никитюка Р. І. в інтересах ОСОБА_1, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу. Підставою для відкриття касаційного провадження є абзац 2 частини другої статті 389 ЦПК України. Верховний Суд ухвалою від 21 жовтня 2021 року справу призначив до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи. Верховний Суд ухвалою від 27 жовтня 2021 року касаційне провадження у справі №603/761/19 зупинив до закінчення перегляду Об'єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справи №333/6667/20 (провадження №61-10400сво21). Верховний Суд ухвалою від 17 листопада 2021 року касаційне провадження у справі №603/761/19 поновив. Аргументи учасників справи Доводи осіб, які подали касаційні скарги Підставою касаційного оскарження адвокат Муж В. В., який діє в інтересах ОСОБА_2, зазначає порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, а саме - статті 30 ЦПК України. Крім того, особа, яка подала касаційну скаргу зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 30 ЦПК України у подібних правовідносинах у випадку, коли справу було направлено до іншого суду (змінено виключну підсудність позову) у зв'язку з відсутністю суддів, які можуть розглядати справу. Касаційна скарга адвоката Мужа В. В. в інтересах ОСОБА_2, мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не враховано, що виходячи зі змісту статті 30 ЦПК України позовні вимоги первісного та зустрічного позовів є взаємопов'язаними та взаємовиключними. У випадку задоволення вимог первісного позову про скасування реєстрації земельної ділянки вимоги зустрічного позову про усунення перешкод у користуванні цією ділянкою не підлягатимуть задоволенню. А у випадку задоволення зустрічних позовних вимог про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою не підлягатимуть задоволенню первісні вимоги про скасування її реєстрації у зв'язку з підтвердженням факту законного набуття права власності на цю ж земельну ділянку. Щодо спірного питання відсутній висновок Верховного Суду та відповідно відсутній висновок про застосування норми права у спірних правовідносинах, зокрема щодо застосування правил виключної підсудності (частина шоста статті 30 ЦПК України) у випадку, коли справу було направлено до іншого суду (змінено виключну підсудність спору) у зв'язку з відсутністю суддів, повноважних розглядати справу №603/761/19. У квітні 2021 року адвокат Никитюк Р. І. в інтересах ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу адвоката Мужа В. В. в інтересах ОСОБА_2, просив залишити її без задоволення. Підставою касаційного оскарження Никитюк Р. І., який діє в інтересах ОСОБА_1, зазначаєпорушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права. Касаційна скарга представника Никитюка Р. І., подана в інтересах ОСОБА_1, мотивована тим, що положення статті 31 ЦПК України визначають можливість передачі справи з одного суду до іншого, а не позовної заяви, як помилково визначив апеляційний суд в оскарженій постанові. Відповідно до частин першої, шостої статті 30 ЦПК України позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини, при цьому правила подання зустрічного позову незалежно від підсудності за місцем розгляду первісного позову не застосовуються, коли відповідно до інших визначених у цій статті правил виключної підсудності такий позов має розглядатися іншим судом, ніж тим, що розглядає первісний позов. Тобто зустрічна позовна заява ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою не відповідає загальним правилам пред'явлення позову, оскільки подана з порушенням правил виключної підсудності. Крім того, апеляційний суд не мав права переглядати в апеляційному порядку ухвалу суду першої інстанції, якою відмовлено у прийнятті та повернуто ОСОБА_2 її зустрічну позовну заяву. Частиною першою статті 353 ЦПК України визначено перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду, однак ухвала про відмову у прийнятті зустрічного позову та про повернення зустрічної позовної заяви у цьому переліку відсутня. При цьому на підтвердження доводів касаційної скарги представник Никитюк Р. І. в інтересах ОСОБА_1 посилається на ухвали Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі №522/14750/16-ц (провадження №14-205цс18), від 13 червня 2018 року у справі №761/6099/15-ц (провадження №14-184цс18), від 04 липня 2018 року у справі №623/3792/15-ц (провадження №14-259цс18), ухвалу Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №522/3234/16 (провадження №61-28129ск18), на постанову Верховного Суду від 17 жовтня 2019 року у справі №522/1654/18 (провадження №61-15599св19). Відзив на касаційну скаргу адвоката Никитюка Р. І. в інтересах ОСОБА_1 не надходив. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суд установив, що в грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Монастириського районного суду Тернопільської області з позовом до ОСОБА_2, Монастириської міської ради, державного реєстратора прав на нерухоме майно Монастириської міської ради Савки С. В. про скасування рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно від 01 серпня 2017 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на земельні ділянки: площею 0,16 га, кадастровий номер 6124255500:05:001:0091, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 за суб'єктом ОСОБА_2; площею 0,25 га, кадастровий номер 6124255500:05:001:0090, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 за суб'єктом ОСОБА_2. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23 грудня 2019 року справу №603/761/19 розподілено судді Іванчуку В. М. (т. 1 а. с. 127). Монастириський районний суд Тернопільської області ухвалою від 24 грудня 2019 року задоволив самовідвід судді Іванчука В. М. (т.1 а. с. 129-130). Згідно із протоколом автоматизованого розподілу судової справи від 24 грудня 2019 року справу №603/761/19 розподілено судді Галіяну І. М. (т. 1 а. с. 131). Монастириський районний суд Тернопільської області ухвалою від 24 грудня 2019 року задоволив самовідвід судді Галіяна І. М. (т. 1 а. с. 133-134). Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24 грудня 2019 року справу №603/761/19 розподілено судді Гудковій Ю. Г. (т. 1 а. с. 135). Монастириський районний суд Тернопільської області ухвалою від 26 грудня 2019 року відкрив провадження у даній справі (т. 1 а. с. 136). Ухвалою Монастириського районного суду Тернопільської області від 06 лютого 2020 року задоволено заяву адвоката Никитюка Р. І. в інтересах ОСОБА_1 про відвід судді Гудкової Ю. Г. (т. 1 а. с. 268). Розпорядженням виконуючої обов'язки голови Монастириського районного суду Тернопільської області від 06 лютого 2020 року №1 відповідно до статті 31 ЦПК України справу №603/761/19 передано на розгляд Бучацькому районному суду Тернопільської області (т.1, а. с. 275). Бучацький районний суд Тернопільської області ухвалою від 17 лютого 2020 року відкрив провадження у справі №603/761/19 (т. 2 а. с. 3). ОСОБА_2 10 березня 2020 року подала до Бучацького районного суду Тернопільської області зустрічну позовну заяву до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельними ділянками, в якій просила прийняти до спільного розгляду зустрічну позовну заяву та об'єднати вимоги зустрічної позовної заяви в одне провадження з первісним позовом (т. 2 а. с. 9-12). Бучацький районний суд Тернопільської області ухвалою від 10 грудня 2020 року у прийнятті зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою відмовив (т. 2 а. с. 134). Тернопільський апеляційний суд постановою від 11 лютого 2021 року ухвалу Бучацького районного суду Тернопільської області від 10 грудня 2020 року скасував, а справу направив до суду першої інстанції для вирішення питання про передачу позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельними ділянками на розгляд іншого суду. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Межі розгляду справи судом Підставами для відкриття касаційних проваджень є абзац 2 частини другої статті 389 ЦПК України порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права. Касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Скасовуючи ухвалу місцевого суду про відмову у прийнятті зустрічного позову, суд апеляційної інстанції свій висновок мотивував тим, що зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельними ділянками повинен розглядатися за правилами виключної підсудності, а саме судом за місцем знаходження земельних ділянок, у даному випадку - Монастириським районним судом Тернопільської області. Відмовляючи у прийнятті зустрічного позову з підстав належності його до територіальної юрисдикції іншого суду, суд першої інстанції помилково вважав, що законом передбачено право суду на повернення такого позову позивачу. Колегія суддів погоджується із таким висновком суду апеляційної інстанції враховуючи наступне. Перелік підставі повернення зустрічної позовної заяви передбачений статтею 194 ЦПК України. Такої підстави, як повернення зустрічної позовної заяви, у зв'язку із поданням її з порушенням правил виключної підсудності стаття 194 ЦПК України не містить. Частиною першою статті 27 ЦПК України передбачено, що позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом. Відповідно до частини першої статті 30 ЦПК України позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов'язані між собою позовні вимоги пред'явлені одночасно щодо декількох об'єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об'єкта, вартість якого є найвищою. Згідно з частиною шостою статті 30 ЦПК України зустрічний позов та позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, незалежно від їх підсудності пред'являються в суді за місцем розгляду первісного позову. Це правило не застосовується, коли відповідно до інших, визначених у цій статті, правил виключної підсудності такий позов має розглядатися іншим судом, ніж тим, що розглядає первісний позов. Із справи відомо, що предметом первісного та зустрічного позову є захист права власності на нерухоме майно - земельні ділянки, що знаходяться у с. Стігла Монастириського району Тернопільської області. Отже, суд апеляційної інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те, що зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні земельними ділянками повинен розглядатися за правилами виключної підсудності, а саме судом за місцем знаходження земельних ділянок. Враховуючи викладене, доводи касаційних скарг про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права є неприйнятними. Посилання у касаційній скарзі адвоката Мужа В. В., поданої в інтересах ОСОБА_2, про відсутність висновку Верховного Суду з питань застосування абзацу 3 частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", в редакції, яка набула чинності з 16 січня 2020 року, не заслуговують на увагу, оскільки це не впливає на результат розгляду справи з урахуванням встановлених судами обставин справи. Доводи касаційної скарги адвоката Никитюка Р. І. в інтересах ОСОБА_1, щодо неможливості перегляду в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про відмову у прийнятті зустрічної позовної заяви, не можуть бути прийняті до уваги з огляду на висновок щодо застосування норм процесуального права викладений Об'єднаною палатою Касаційного цивільного суду у постанові від 01 листопада 2021 року у справі №333/6667/20 (провадження №10400сво21), згідно з яким ухвали про відмову у прийнятті або повернення зустрічного позову підлягають апеляційному оскарженню. На підтвердження доводів касаційної скарги адвокат Никитюк Р. І. в інтересах ОСОБА_1 посилався на ухвали Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі №522/14750/16-ц (провадження №14-205цс18), від 13 червня 2018 року у справі №761/6099/15-ц (провадження №14-184цс18), від 04 липня 2018 року у справі №623/3792/15-ц (провадження №14-259цс18), ухвалу Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №522/3234/16 (провадження №61-28129ск18) та на постанову Верховного Суду від 17 жовтня 2019 року у справі №522/1654/18 (провадження №61- 15599св19). Зокрема, в ухвалах від 13 червня 2018 року у справі №522/14750/16-ц (провадження №14-205цс18), від 13 червня 2018 року у справі №761/6099/15-ц (провадження №14-184цс18) та від 04 липня 2018 року у справі №623/3792/15-ц (провадження №14-259цс18) Велика Палата Верховного Суду вказала, що з огляду на неможливість оскарження в апеляційному порядку окремо від рішення суду по суті спору ухвали про відмову у задоволенні клопотання про закриття провадження у справі, не могла бути оскаржена у касаційному порядку й ухвала апеляційного суду, якою залишена в силі ухвала суду першої інстанції. Із наведених підстав касаційне провадження за касаційними скаргами у цих справах Великою Палатою Верховного Суду закрито. Тобто вказані ухвали Великої Палати Верховного Суду стосуються відмови у задоволенні клопотання учасника справи про закриття провадження у цій справі. У постанові Верховного Суду від 17 жовтня 2019 року у справі №522/1654/18 (провадження №61- 15599св19) зазначено, що встановлення у процесуальному законі переліку ухвал суду першої інстанції, що можуть бути оскаржені окремо від рішення суду стосовно суті спору, та відтермінування реалізації права на апеляційне оскарження з питань, які не перешкоджають подальшому провадженню у справі (зокрема, права на апеляційне оскарження ухвал про відмову у задоволенні клопотання про закриття провадження у справі), до подання апеляційної скарги на рішення суду щодо суті спору є розумним обмеженням, що має на меті забезпечити розгляд справи впродовж розумного строку та запобігти зловживанням процесуальними правами, які можуть призводити до невиправданих зволікань під час такого розгляду. Таким чином вказана постанова стосується відмови у задоволенні клопотання учасника справи про закриття провадження у цій справі. В ухвалі Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №522/3234/16 (провадження №61-28129ск18) вказано те, що ухвала суду першої інстанції про відмову у прийнятті зустрічного позову відповідно до положень ЦПК України не входить до переліку ухвал, визначеного статтею 353 ЦПК України, на які можуть бути подані скарги окремо від рішення суду, тому апеляційний суд із дотриманням вимог процесуального права дійшов обґрунтованого висновку про повернення апеляційної скарги заявнику. Колегія суддів звертає увагу, що частиною другою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду. Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у постанові від 01 листопада 2021 року у справі №333/6667/20 (провадження №10400сво21) дійшла висновку, що виходячи зі змісту положень частини шостої статті 185, частин другої, третьої статті 194, пункту 15.10 розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України, ухвала суду першої інстанції про повернення зустрічної позовної заяви (позову) підлягає апеляційному оскарженню у відповідності до пункту 6 частини першої статті 353 ЦПК України. Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у вказаній справі погодилася з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 17 лютого 2021 року у справі №686/32337/19, від 03 березня 2021 року у справі №753/11293/16, від 03 березня 2021 року у справі №753/18694/18, від 24 березня 2021 року у справі №613/1281/19, від 24 березня 2021 року у справі №753/6582/18 та не знайшла підстав для відступлення від висновків, викладених у зазначених постановах Верховного Суду. Таким чином саме остання позиція Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладена у постанові від 01 листопада 2021 року у справі №333/6667/20 (провадження №61-10400сво21) щодо апеляційного оскарження ухвали суду першої інстанції про повернення зустрічної позовної заяви (позову) згідно із пунктом 6 частини першої статті 353 ЦПК України, підлягає застосуванню. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин касаційні скарги слід залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Щодо судових витрат Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки оскаржене судове рішення підлягає залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу адвоката Никитюка Ростислава Ігоровича, подану в інтересах ОСОБА_1, залишити без задоволення. Касаційну скаргу адвоката Мужа Валерія Вікторовича, подану в інтересах ОСОБА_2, залишити без задоволення. Постанову Тернопільського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв Є. В. Петров

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 листопада 2021 року м. Київ справа №204/5316/19 провадження №61-9750св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Червинської М. Є., учасники справи: позивач - Дніпровська міська рада, відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: Приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Зінкова Юлія Євгенівна, Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану в його інтересах адвокатом Білоусом Андрієм Васильовичем, на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 01 червня 2021 року у складі судді Куценко Т. Р., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2020 року Дніпровська міська рада звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення будівлі, визнання недійсним договору дарування та скасування записів про державну реєстрацію права власності. Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 10 листопада 2020 року позовні вимоги Дніпровської міської ради задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування нежитлового приміщення загальною площею 150,5 кв. м за адресою: АДРЕСА_1, укладений 02 березня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та посвідчений Приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Зінковою Ю. Є., зареєстрований в реєстрі за №241. Скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності від 31 січня 2017 року №18835653, запис про право власності від 02 березня 2017 року №19290142, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1162666812101 за адресою: АДРЕСА_1. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку. Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 29 квітня 2021 року апеляційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків - сплати судового збору. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 01 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 10 листопада 2020 року повернуто. Апеляційний суд, повертаючи апеляційну скаргу, виходив з того, що копію ухвали суду від 29 квітня 2021 року про усунення недоліків ОСОБА_1 та його представник отримали 05 травня 2021 року, що підтверджується зворотніми повідомленнями про вручення рекомендованого поштового відправлення. У встановлений строк недоліки апеляційної скарги не усунені, тому апеляційну скаргу необхідно вважати неподаною та повернути. Апеляційний суд роз'яснив, що повернення заяви не перешкоджає повторному зверненню з відповідною заявою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для її повернення. Аргументи учасників справи Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені доводи У червні 2021 року ОСОБА_1, від імені якого діє адвокат Білоус А. В., подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 01 червня 2021 року і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, вважаючи, що безпосередньо його як адвоката не було належним чином повідомлено про існування ухвали про залишення апеляційної скарги його довірителя без руху для усунення недоліків, оскільки підпис на повідомленні про вручення копії ухвали апеляційного суду йому не належить, а в період часу, вказаний у повідомленні, він перебував за межами України. Доводи інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу Дніпровська міська рада просить у її задоволенні відмовити та залишити оскаржувану ухвалу апеляційного суду без змін. Обґрунтовуючи свою позицію, вказує, що ухвалу апеляційного суду від 29 квітня 2021 року про залишення апеляційної скарги без руху і особа, яка подала апеляційну скаргу, і представник цієї особи отримали 05 травня 2021 року, що підтверджується зворотними повідомленнями про вручення рекомендованого листа. Та навіть якщо припустити, що адвокат Білоус А. В. не був обізнаний зі змістом ухвали, він не є стороною у справі, а є лише представником, тому підтвердження отримання ухвали про залишення апеляційної скарги без руху його довірителем, стороною у справі, достатньо щоб стверджувати, що стороні було відомо про існування цієї ухвали та про її зміст. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 24 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі №204/5316/19, справу витребувано з Красногвардійського районного м. Дніпропетровська. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суд встановив, що рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 10 листопада 2020 року частково задоволено позовні вимоги Дніпровської міської ради. Визнано недійсним договір дарування нежитлового приміщення загальною площею 150,5 кв. м за адресою: АДРЕСА_1, укладений 02 березня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений Приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Зінковою Ю. Є., зареєстрований в реєстрі за №241. Скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності від 31 січня 2017 року №18835653, запис про право власності від 02 березня 2017 року №19290142, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна на АДРЕСА_1: 1162666812101. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. ОСОБА_1 не погодився з рішенням суду першої інстанції та оскаржив його в апеляційному порядку. Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 29 квітня 2021 року апеляційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків - для сплати судового збору. Копію ухвали апеляційного суду від 29 квітня 2021 року направлено ОСОБА_1 та згідно з відміткою на повідомленні про вручення отримано ним 05 травня 2021 року. Також копію ухвали направлено адвокату Білоусу А. В. та згідно із відміткою на повідомленні про вручення повідомлення адресатом копію ухвали також отримано 05 травня 2021 року. Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 01 червня 2021 року, постановленою у складі судді Куценко Т. Р., апеляційна скарга ОСОБА_1 визнана неподаною через неусунення недоліків апеляційної скарги - несплату судового збору. Також встановлено, що ОСОБА_1, від імені якого діяв адвокат Білоус А. В., подав повторну апеляційну скаргу, в якій не порушував питання про поновлення пропущеного процесуального строку на апеляційне оскарження. 14 липня 2021 року до апеляційного суду надійшло клопотання адвоката Білоуса А. В. в інтересах ОСОБА_1 про надання додаткового строку на усунення недоліків апеляційної скарги. Обґрунтовуючи клопотання, заявник вказував, що ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 01 червня 2021 року про повернення первісної апеляційної скарги оскаржено до Верховного Суду. На думку адвоката, скасування ухвали Дніпровського апеляційного суду від 01 червня 2021 року може бути поважною причиною для поновлення строку на апеляційне оскарження за повторною скаргою. Ухвалою Дніпровського апеляційного суду у складі колегії суддів Деркач Н. М., Єлізаренко І. А., Лаченкової О. В. відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1, поданою в його інтересах адвокатом Білоусом А. В. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частинами першою, другою статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно зі статтями 185, 357 ЦПК України, якщо заявник не усунув недоліки апеляційної скарги у строк, встановлений судом, вона вважається неподаною та повертається заявнику. Відповідно до частини шостої статті 357 ЦПК України питання про залишення апеляційної скарги без руху суддя-доповідач вирішує протягом п'яти днів з дня надходження апеляційної скарги. Питання про повернення апеляційної скарги суд апеляційної інстанції вирішує протягом п'яти днів з дня надходження апеляційної скарги або з дня закінчення строку на усунення недоліків. Отже, закон не передбачає постановлення ухвал про відкриття або відмову у відкритті апеляційного провадження у справі чи повернення апеляційної скарги суддею-доповідачем одноособово. Згідно з частиною шостою статті 357 ЦПК України на стадії відкриття апеляційного провадження суддя-доповідач одноособово може вирішити лише питання залишення апеляційної скарги без руху. Питання щодо повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті та відкриття апеляційного провадження вирішує суд апеляційної інстанції. Його склад визначений у частині третій статті 34 ЦПК України, що міститься у Главі 3 розділу І "Загальні положення" ЦПК України. Згідно з приписом вказаної частини перегляд в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції здійснює колегія суддів суду апеляційної інстанції у складі трьох суддів. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 лютого 2021 року у справі №263/4637/18 (провадження №14-126цс20), звернула увагу на те, що, регламентуючи порядок вирішення питання про відкриття апеляційного провадження у справі, закон невипадково розмежував процесуальні питання, які під час перегляду в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції вирішує суддя-доповідач, та ті, які вирішує суд апеляційної інстанції. Ухвала про залишення апеляційної скарги без руху спрямована на усунення її недоліків щодо форми та змісту. Ця ухвала не перешкоджає доступу особі до суду, адже після виправлення у встановлений судом строк недоліків апеляційної скарги особа може розраховувати на те, що суд відкриє апеляційне провадження. Натомість, ухвали про повернення апеляційної скарги та про відмову у відкритті апеляційного провадження створюють таку перешкоду і зумовлюють необхідність докласти додаткові зусилля для оскарження судового рішення суду першої інстанції. Тому постановлення таких ухвал вимагає від суду апеляційної інстанції особливої ретельності, що досягається, зокрема, шляхом розгляду означених питань не одноособово суддею-доповідачем, а колегією апеляційного суду у складі трьох суддів. Особа, яка подала апеляційну скаргу, вправі розраховувати на те, що вказані питання розгляне колегіальний склад апеляційного суду, який передбачений частиною третьою статті 34 ЦПК України для перегляду в апеляційному порядку рішень судів першої інстанції, а такий перегляд регламентований у Главі І "Апеляційне провадження" розділу V "Перегляд судових рішень" ЦПК України. Ураховуючи наведене й обставини цієї справи, суд апеляційної інстанції помилково постановив ухвалу про повернення апеляційної скарги одноособово, а наявність підстав для повернення апеляційної скарги має оцінити суд апеляційної інстанції у складі колегії суддів у складі трьох суддів. Інші доводи касаційної скарги ОСОБА_1, поданої адвокатом Білоусом А. В., зокрема про те, що Білоус А. В. як адвокат не отримав копію ухвали апеляційного суду про залишення без руху апеляційної скарги ОСОБА_1 та не знав про необхідність усунення недоліків цієї апеляційної скарги не оцінюються. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. З огляду на встановлені обставини судове рішення суду апеляційної інстанцій не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України та ухвалене з порушенням норм процесуального права, оскільки справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 411 ЦПК України єпідставою для повного або часткового скасування рішень і передачі справи повністю або частково на новий розгляд або для продовження розгляду. Ураховуючи викладене Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що оскаржувана ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Щодо судових витрат Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. З огляду на те що суд касаційної інстанції рішення не змінюється та не ухвалює нове, підстав для перерозподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 406, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану в його інтересах адвокатом Білоусом Андрієм Васильовичем, задовольнити. Ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 01 червня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: С. Ю. Бурлаков В. М. Коротун М. Є. Червинська

ДОДАТКОВА ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 листопада 2021 року м. Київ справа №357/11231/18 провадження №61-4960св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М., учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Матюші Матюші", відповідачі: ОСОБА_1, Державний реєстратор Київської обласної філії Комунального підприємства "Реєстрація нерухомості та бізнесу" Міхачов В'ячеслав Анатолійович, Товариство з додатковою відповідальністю "Шамраївський цукровий завод", розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи заяву представника Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Матюші" - Тетері Світлани Ігорівни про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Матюші" до ОСОБА_1, Державного реєстратора Київської обласної філії Комунального підприємства "Реєстрація нерухомості та бізнесу" Міхачова В'ячеслава Анатолійовича, Товариства з додатковою відповідальністю "Шамраївський цукровий завод" про визнання недійсним правочину щодо дострокового розірвання договору оренди, визнання недійсним договору оренди, скасування рішень про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, ВСТАНОВИВ: У вересні 2018 року ТОВ "Агрофірма "Матюші" звернулося до суду із позовом про визнання недійсним правочину щодо дострокового розірвання договору оренди, визнання недійсним договору оренди, скасування рішень про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року, позов задоволено частково. Визнано недійсним вчинений ОСОБА_1 односторонній правочин щодо розірвання в односторонньому порядку договору оренди б/н від 24 серпня 2014 року, укладеного між ОСОБА_1 і ТОВ "Агрофірма "Матюші", оформлений повідомленням ОСОБА_1 б/н від 14 лютого 2018 року; визнано недійсним договір оренди землі б/н від 19 лютого 2018 року, укладений між ОСОБА_1 та ТДВ "Шамраївський цукровий завод" щодо земельної ділянки пл. 2,105 га. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У березні 2020 року представником ТОВ Агрофірма "Матюші" - Танцюрою Ю. Б. подано касаційну скаргу, в якій зроблено попередню заяву про розподіл судових витрат. Постановою Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 жовтня 2021 року касаційну скаргу ТОВ "Агрофірма "Матюші" задоволено частково. Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ТОВ "Агрофірма "Матюші" до ОСОБА_1, ТОВ "Шамраївський цукровий завод" про скасування рішень про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно скасовано з ухваленням в цій частині нового рішення про задоволення позовних вимог. Скасовано рішення державного реєстратора Київської обласної філії КП "Реєстрація нерухомості та бізнесу" про державну реєстрацію припинення іншого речового права - права оренди індексний номер 39730948 від 17 лютого 2018 року. Скасовано рішення державного реєстратора державного реєстратора Київської обласної філії КП "Реєстрація нерухомості та бізнесу" про державну реєстрацію іншого речового права - права оренди індексний номер 40004768 від 05 березня 2018 року. Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ТОВ "Агрофірма "Матюші" до Державного реєстратора Київської обласної філії КП "Реєстрація нерухомості та бізнесу" Міхачова В'ячеслава Анатолійовича про скасування рішень про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно змінено, виклавши їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови. У листопаді 2021 року до Верховного Суду від представника ТОВ Агрофірма "Матюші" - Тетері С. І. надійшла заява про ухвалення додаткового рішення про вирішення питання щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції та стягнення їх у рівних частинах з ОСОБА_1, державного реєстратора Київської обласної філії КП "Реєстрація нерухомості та бізнесу" Міхачова В. А., ТОВ "Шамраївський цукровий завод" на користь ТОВ Агрофірма "Матюші" понесені витрати на професійну правничу (правову) допомогу, надану Адвокатським об'єднанням "ЕВЕРЛІҐАЛ" на підставі договору про надання правової допомоги №17/08-03 від 07 серпня 2017 року, додатку №20/03/10 від 10 березня 2020 року до нього, викладеного у додатковій угоді №20/03/10 від 10 березня 2020 року до вказаного договору, у розмірі 18 301,92 грн. У частині першій статті 270 ЦПК України передбачено, що суд, який ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення зокрема, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України). Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. У частині другій статті 141 ЦПК України визначено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Разом з тим відповідно до пункту 2 частини першоїмстатті 137 ЦПКУкраїни розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Отже, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. У частинах четвертій - шостій статті 137 ЦПКУкраїни визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. В постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц (провадження №14-382цс19) зроблено висновок, що "саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПКУкраїни, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності". На підтвердження понесених витрат на отримання правничої допомоги на суму 18 301,92 грн представникТОВ Агрофірма "Матюші" - Тетеря С. І. надав до суду копії акту приймання- передачі наданих юридичних послуг/правової допомоги за договором про надання правової допомоги №17/08-03 від 07 серпня 2017 року, додаткової угоди №31/12/20-1 від 31 грудня 2020 року до договору про надання правової допомоги №17/08-03 від 07 серпня 2017 року, рахунку на оплату юридичних послуг №281 від 29 жовтня 2021 року, платіжного доручення ТОВ Агрофірма "Матюші" №45642 від 01 листопада 2021 року, детальний опис наданих послуг та здійснених витрат в процесі надання правничої (правової) допомоги ТОВ Агрофірма "Матюші" під час розгляду справи №357/11231/18 в суді касаційної інстанції. Також надав суду докази направлення заяви про розподіл судових витрат (з додатками) сторонам у справі. Верховний Суд враховує фактичне надання правничу допомогу адвокатами АО "ЕВЕРЛІҐАЛ", що підтверджується матеріалами справи. Клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу від ОСОБА _1 та ТОВ "Шамраївський цукровий завод" не надходило. За таких обставин колегія суддів вважає, що заяву про розподіл судових витрат слід задовольнити частково, стягнувши на користь ТОВ Агрофірма "Матюші" витрати на професійну правничу допомогу враховуючи часткове задоволення позовних вимогдо ОСОБА_1 та ТОВ "Шамраївський цукровий завод", тобто по 6 100,64 грн з кожного. Керуючись статтями 133, 137, 141, 270, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Заяву представника Товариство з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Матюші" - Тетері Світлани Ігорівни про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Матюші" 6 100,64 грнсудових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Стягнути з Товариства з додатковою відповідальністю "Шамраївський цукровий завод" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Матюші" 6 100,64 грн судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Додаткова постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 червня 2021 року м. Київ справа №621/1408/20 провадження №61-2011св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма ім. Гагаріна", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма ім. Гагаріна" на постанову Харківського апеляційного суду від 18 січня 2021 року у складі колегії суддів: Кругової С. С., Пилипчук Н. П., Тичкової О. Ю., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма ім. Гагаріна" (далі - ТОВ "Агрофірма ім. Гагаріна") про витребування земельної ділянки із чужого незаконного користування та повернення земельної ділянки власнику. Позовну заяву мотивовано тим, що він є власником земельної ділянки сільськогосподарського призначення, яка знаходиться на території Скрипаївської сільської ради Зміївського району Харківської області, загальною площею 7,40 га, кадастровий номер 6321784500:02:000:0208.21 березня 2005 року між ним та ТОВ "Агрофірма ім. Гагаріна" було укладено договір оренди зазначеної земельної ділянки строком на 15 років. На його та адвоката звернення з приводу повернення земельної ділянки у зв'язку із закінченням строку дії договору відповідач відмовився повертати землю мотивуючи це тим, що термін дії договору оренди землі від 2005 року закінчується в 2023 році, тобто через 15 років з моменту державної реєстрації договору оренди землі, яка була здійснена лише 10 жовтня 2008 року. Зазначав, що земельна ділянка була безпосередньо передана у фактичне користування саме 21 березня 2005 року, отже, строк дії договору оренди землі необхідно обраховувати саме з моменту його укладення - 21 березня 2005 року, а тому 21 березня 2020 року такий строк закінчився. Вказував, що перебування земельної ділянки у подальшому розпорядженні ТОВ "Агрофірма ім. Гагаріна" після 21 березня 2020 року є незаконним, не узгодженим договором. Позивач має намір самостійно обробляти ділянку та отримувати доходи, що значно перевищують розмір орендної плати, тобто знаходження власності у чужому незаконному володінні порушує його матеріальні права на отримання прибутку, а тому просив витребувати із чужого незаконного користування ТОВ "Агрофірма ім. Гагаріна" належну йому на праві власності земельну ділянку. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Зміївського районного суду Харківської області від 01 жовтня 2020 року у складі судді Овдієнко В. В. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що для визначення початку перебігу та закінчення строку дії саме цього договору має значення не момент його підписання, а момент вчинення реєстраційних дій, тобто внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень як єдиної державної інформаційної системи, відомостей про речові права на нерухоме майно. Оскільки укладений між сторонами договір оренди земельної ділянки був зареєстрований 10 жовтня 2008 року, то строк його дії закінчується 10 жовтня 2023 року, а тому відсутні підстави для витребування спірної земельної ділянки із користування відповідача. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Харківського апеляційного суду від 18 січня 2021 року рішення Зміївського районного суду Харківської областівід 01 жовтня 2020 року скасовано та ухвалено нове, яким позов ОСОБА_1 задоволено. Витребувано із чужого незаконного користування ТОВ "Агрофірма ім. Гагаріна" спірну земельну ділянку та повернуто її ОСОБА_1. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що строк дії укладеного між сторонами договору оренди землі закінчився 01 січня 2020 року, що узгоджується із пунктом 8 цього договору, а тому користування відповідачем земельною ділянкою після зазначеної дати є незаконним. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У касаційній скарзі ТОВ "Агрофірма ім. Гагаріна" просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на положення пункту 41 укладеного між сторонами договору оренди землі, відповідно до якого цей договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Аналогічні положення закріплені й у Законі України "Про оренду землі" (стаття 18), ЗК України (стаття 125), а також у ЦК України (стаття 210). Зазначений договір був зареєстрований 10 жовтня 2008 року, отже саме з цієї дати він набрав чинності (юридичної сили) та діє до 10 жовтня 2023 року, а тому позовні вимоги позивача є необґрунтованими. Подібні висновки щодо набрання чинності договором оренди земельної ділянки зроблено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15 січня 2020 року у справі №323/1178/17. Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. Ухвалою Верховного Суду від 08 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 є власником земельної ділянки сільськогосподарського призначення, яка знаходиться на території Скрипаївської сільської ради Зміївського району Харківської області, загальною площею 7,40 га, кадастровий номер 6321784500:02:000:0208.21 березня 2005 року ОСОБА_1 та ТОВ "Агрофірма ім. Гагаріна" уклали договір оренди належної позивачу земельної ділянки. Пунктом 8 договору передбачено, що його укладено строком на 15 років, початок дії договору 01 січня 2005 року. Разом з тим, у пункті 41 договору оренди землі передбачено, що договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Державна реєстрація укладеного між сторонами договору оренди землі була проведена Харківською регіональною філією ДП "Центр державного земельного кадастру при Держкомзему України по земельних ресурсах" 10 жовтня 2008 року. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права За договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату (частина перша статті 792 ЦК України). Договір найму укладається на строк, встановлений договором (частина перша статті 763 ЦК України). Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення (частини перша, друга статті 631 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Згідно зі статтею статті 640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (частина перша статті 210 ЦК України). Зокрема, право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права (згідно із частиною першою статті 125 ЗК України). Право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону (частина п'ята статті 126 ЗК України). Спеціальним законом, що регулює спірні правовідносини, є Закон України від 06 жовтня 1998 року №161-XIV "Про оренду землі" (далі - Закон №161-XIV) у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин. У статті 13 Закону №161-XIV надано визначення договору оренди землі. Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї зі сторін може бути посвідчений нотаріально (стаття 14 Закону №161-XIV). Згідно зі статтею 18 Закону №161-XIV договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації. Статтею 20 Закону №161-XIV передбачено, що укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація договорів оренди землі проводиться у порядку, встановленому законом. Права й обов'язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення учасників при укладенні договору оренди земельної ділянки, набуваються лише після його державної реєстрації, як передбачено статтями 18, 20 Закону №161-XIV, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин. Отже, строк дії договору оренди землі, умовами якого передбачено, що відлік строку оренди настає з моменту державної реєстрації цього договору, починається після набрання ним чинності, а не з моменту його укладення. До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд України у постановах від 18 січня 2017 року у справі №6-2777цс16, від 27 квітня 2017 року у справі №6-422цс17, від 07 червня 2017 року у справі №6-872цс17. Для визначення початку перебігу та закінчення строку дії договору має значення не момент його підписання, а момент вчинення реєстраційних дій, тобто внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень як єдиної державної інформаційної системи, яка містить відомості про речові права на нерухоме майно, їх обтяження, суб'єктів речових прав, технічні характеристики об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд тощо), кадастровий план земельної ділянки, а також відомості про правочини, вчинені щодо таких об'єктів нерухомого майна, з якими закон пов'язує набрання чинності договору, а саме можливість реалізації сторонами своїх суб'єктивних прав та обов'язків. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №322/1178/17 (провадження №14-338цс19) зроблено висновок про те, що"...Права й обов'язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення учасників при укладенні договору оренди земельної ділянки, набуваються лише після його державної реєстрації, як передбачено статтями 18, 20 Закону №161-XIV, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.""... Реалізувати свої суб'єктивні права та обов'язки сторони договору оренди земельної ділянки можуть лише після державної реєстрації такого договору". За таких обставин, встановивши, що укладений між ОСОБА_1 та ТОВ "Агрофірма ім. Гагаріна" договір оренди земельної ділянки, який передбачає відлік строку оренди з моменту державної реєстрації цього договору, а така державна реєстрація відбулась лише 10 жовтня 2008 року, суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позовних вимог про витребування земельної ділянки у орендаря, оскільки п'ятнадцятирічний строк дії договору оренди почав свій перебіг з моменту державної реєстрації, яка була проведена 10 жовтня 2008 року, а не з дати його підписання - 21 березня 2005 року, і закінчується 10 жовтня 2023 року. Суд апеляційної інстанції, пославшись на пункт 8 укладеного між сторонами договору щодо початку дії договору, не звернув уваги на пункт 41 цього договору, яким сторони відповідно до статті 631 ЦК України передбачили, що він набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Отже, момент укладення договору, а відтак і початок перебігу строку його дії сторони визначили та пов'язали з моментом державної реєстрації договору, однак суд апеляційної інстанції цього не врахував. Висновки суду першої інстанції відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального права. Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд допустив помилку в застосуванні процесуального та матеріального закону. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Установлено, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, а тому постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма ім. Гагаріна" задовольнити. Постанову Харківського апеляційного суду від 18 січня 2021 року скасувати і залишити в силі рішення Зміївського районного суду Харківської області від 01 жовтня 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 травня 2021 року м. Київ справа №380/1066/19 провадження №61-3535св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником Безуглою Іванною Сергіївною, на рішення Тетіївського районного суду Київської області від 04 листопада 2019 року у складі судді Косович Т. П. та постанову Київського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Матвієнко Ю. О., Іванової І. В., Мельника Я. С., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору про встановлення права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису). ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, в якому просила визнати недійсним договір емфітевзису земельної ділянки площею 2,6145 га, кадастровий номер 3224684800:03:005:0010, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Ненадихівської сільської ради Тетіївського району Київської області, який укладений 06 серпня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 та скасувати його державну реєстрацію, посилаючись на те, що її чоловік ОСОБА_3 уклав цей договір не зі своєї волі, оскільки був введений в оману та вважав, що укладає договір оренди землі з орендарем ОСОБА_4, а не договір емфітевзису із ОСОБА_2. Крім того, з умовами договору ОСОБА_3 ознайомлений не був, копію договору йому не було вручено. Після смерті чоловіка ОСОБА_3 позивач ОСОБА_1 успадкувала земельну ділянку площею 2,6145 га, кадастровий номер 3224684800:03:005:0010, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Ненадихівської сільської ради Тетіївського району Київської області, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 20 червня 2018 року. На даний час позивач не знає чи використовується її земельна ділянка за цільовим призначенням, плати за користування землею не отримує, тому просила визнати недійсним вищевказаний договір як такий, що укладений з порушенням встановленого законом порядку. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Тетіївського районного суду Київської області від 04 листопада 2019 року в задоволенні позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 10 000,00 грн судових витрат на професійну правничу допомогу. Рішення місцевого суду мотивовано недоведеністю позивачем наявності передбачених законом підстав для визнання недійсним договору емфітевзису, укладеного 06 серпня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2. Постановою Київського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Тетіївського районного суду Київської області від 04 листопада 2019 року змінено в частині розміру витрат на правничу допомогу, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3 000,00 грн витрат на правничу допомогу. В іншій частині рішення Тетіївського районного суду Київської області від 04 листопада 2019 року залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції, стягуючи з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 10 000,00 грн витрат на правову допомогу, не врахував тієї обставини, що позивач є особою з інвалідністю І групи та перебуває на пенсії, а тому, хоча розмір цих витрат і є документально обґрунтованим, однак не відповідає критерію розумної необхідності таких витрат та становить надмірний тягар для позивача, що суперечить принципу розподілу судових витрат. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у лютому 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Тетіївського районного суду Київської області. 16 січня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В. На підставі ухвали Верховного Суду від 12 квітня 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів. Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 14 квітня 2021 року визначено наступний склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Висоцька В. С., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Ткачук О. С. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень Хруняк С. М. зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на правову позицію, яка висловлена Верховним Судом України у справі №6-330цс16, а також на те, що договір емфітевзису містить цілий ряд несправедливих умов. У касаційній скарзі зазначається, що чоловік позивача не ознайомився з договором та його умовами, він не міг прочитати його умови так як на той час важко хворів та погано бачив. Повернення коштів чоловік позивача мав здійснити на підставі договору про надання зворотньої фінансової допомоги. Відповідач не надав жодного доказу щодо того, що ОСОБА_3 отримав 30 000,00 грн саме за підписання договору емфітевзису. Суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що розписка не має жодної прив'язки до договору емфітевзису. Коштів за користування земельною ділянкою позивач та ОСОБА_3 не отримували. Доводи інших учасників справи У червні 2020 року ОСОБА_2 надіслав відзив на касаційну скаргу у якому зазначає, що норми процесуального і матеріального права при винесені оскаржуваних рішень не були порушені. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суд установив, що позивач ОСОБА_1 в порядку спадкування за заповітом є власником земельної ділянки площею 2,6145 га, кадастровий номер 3224684800:03:005:0010, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Ненадихівської сільської ради Тетіївського району Київської області, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 20 червня 2018 року, інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна (а. с. 5, 8). 06 серпня 2014 року між спадкодавцем ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_2 був укладений договір про встановлення права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), за умовами якого ОСОБА_3 наділив землекористувача ОСОБА_2 правом користування своєю земельною ділянкою строком на 200 років за плату в сумі одна гривня на рік та передав землю згідно акту прийому-передачі від 06 серпня 2014 року (а. с. 66 - 70). В той же день ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 30 000,00 грн, про що написав розписку, в якій зазначив, що ці кошти будуть негайно повернуті в разі припинення договору емфітевзису у валюті США (а. с. 84). 31 березня 2015 року ОСОБА_3 звернувся до Тетіївського РВ ГУ МВС України в Київській області із заявою про вирішення питання законності користування його земельною ділянкою площею 2,6145 га, кадастровий номер 3224684800:03:005:0010, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованою на території Ненадихівської сільської ради Тетіївського району Київської області, за результатами перевірки якої був складений висновок від 03 квітня 2015 року про відсутність даних про вчинення кримінального правопорушення при укладенні договору емфітевзису (а. с. 11 - 17). МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Згідно із частиною третьою статті 395 ЦК України право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) є одним із видів речових прав на нерухоме майно. Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (частина перша статті 407 ЦК України). Строк договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб встановлюється договором і для земельних ділянок державної або комунальної власності не може перевищувати 50 років (частина перша статті 408 ЦК України). Відповідно до статті 102-1 ЗК України (у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до ЦК України. Укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до ЦК України. Строк користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності для сільськогосподарських потреб або для забудови не може перевищувати 50 років. Законом України від 10 липня 2018 року №2498-VIII частину четверту статті 102-1 ЗК Українивикладено у новій редакції та визначено, що строк користування земельною ділянкою державної, комунальної та приватної власності для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), а також строк користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності для забудови (суперфіцій) не може перевищувати 50 років. В силу статті 412 ЦК України право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб припиняється у разі: поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; спливу строку, на який було надано право користування; викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю. Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом. Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Стаття 230 ЦК України вказує, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу - істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням, помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Відповідно до частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. Правочин, який оспорюється на підставі статті 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Підставами визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України та предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах. Тобто для визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника "і", за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів - відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої статті 233 ЦК України. Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах. Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 29 березня 2021 року у справі №369/13272/18-ц (провадження №61-19054св20). Виходячи із системного аналізу наведених норм, визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України пов'язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин. Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі №905/1227/17 (провадження №12-112гс18). Суди встановили, що 06 серпня 2014 року між спадкодавцем ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_2 укладений договір про встановлення права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), за умовами якого ОСОБА_3 наділив землекористувача ОСОБА_2 правом користування своєю земельною ділянкою строком на 200 років за плату в сумі одна гривня на рік та передав землю згідно з актом прийому-передачі від 06 серпня 2014 року. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилалась на те, що ОСОБА_3 при укладанні договору від 06 серпня 2014 року з його умовами ознайомлений не був, оскільки з 2013 року важко хворів та погано бачив. Оспорюваний договір емфітевзису укладений під впливом тяжкої для ОСОБА_3 обставини, під час хвороби, а також на вкрай невигідних для нього умовах. Оскаржуючи договір емфітевзису, позивач зазначила про те, що договір укладено строком на 200 років, а плата за користування земельною ділянкою є неприпустимо малою в розмірі одна гривня на рік, що є несправедливими умовами. Хоча згадуваний вище Закон щодо поширення максимального 50-річного строку дії договору емфітевзису на землі приватної власності набрав чинності лише з 1 січня 2019 року, проте відповідно до пункту 6 частини першої статті третьої ЦК України до загальних засад цивільного законодавства належать справедливість, добросовісність та розумність. Враховуючи зазначене суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на обставини укладення договору та не спростували доводів позивача щодо наявності в оспорюваному договорі емфітевзису несправедливих умов щодо строку його дії та розміру плати за договором, а також дефекту волі власника земельної ділянки. Загальними вимогами процесуального права визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо. Ухвалюючи оскаржувані рішення суди не повно встановили фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, враховуючи предмет і підстави поданого позову, а також характер спірних правовідносин, не надали належну оцінку усім наявним у справі доказам. Без з'ясування вказаних обставин, виходячи зі змісту заявлених позовних вимог та підстав, на які посилався позивач на їх обґрунтування, висновок суду про відмову у задоволенні позову не можна вважати обґрунтованим та таким, що відповідає завданням цивільного судочинства, яке полягає у справедливому та неупередженому вирішені справ із метою ефективного захисту порушених прав. При цьому, суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Щодо клопотання про участь у судовому засіданні У касаційній скарзі, поданій у лютому 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просила справу розглянути за її відсутності, але в присутності її представника. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частина друга цієї статті). Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Абзац другий частини першої даної статті визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі. Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішується Верховним Судом з огляду на встановлену необхідність таких пояснень. У цій справі сторонам надана інформація про рух справи, кожен з учасників справи мав право безпосередньо ознайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України. Отже, оскільки ЦПК України передбачає можливість розгляду справи у письмовому провадженні без виклику учасників справи, аргументи про розгляд справи за участю сторін у справі не є обґрунтованими, тому відсутня необхідність у виклику осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пунктів 1, 2 і 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. З метою виконання завдань цивільного судочинства, а саме щодо забезпечення справедливого розгляду справи, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 388, 389, 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Тетіївського районного суду Київської області від 04 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 вересня 2021 року м. Київ справа №658/1812/20 провадження №61-19455св20 Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - сільськогосподарський багатофункціональний кооператив "Світанок", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 06 жовтня 2020 року в складі судді Рахімової О. В. та постанову Херсонського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року в складі колегії суддів: Радченка С. В., Вейтас І. В., Семиженка Г. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання договору частково недійсним. Позовна заява мотивована тим, що 31 травня 2018 року між ОСОБА_2 (власник) та сільськогосподарським багатофункціональним кооперативом "Світок" (землекористувач) (далі - СБК "Світанок") було укладено договір про право користування чужою земельною ділянкою, згідно умов якого власник земельної ділянки передав землекористувачу речове право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (далі - договір емфітемзису), а землекористувач зобов'язувався прийняти таке право та сплатити власнику за користування земельною ділянкою у розмірі, визначеному цим договором. Предметом договору емфітевзису є земельна ділянка площею 8,0286 га, розташована на території Костогризівської сільської ради Каховського району Херсонської області. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом, спадкоємцем зазначеного в заповіті майна ОСОБА_2 є ОСОБА_1. Позивач вважає, що підпункт "г " пункту 3.2 та підпункт "є" пункту 3.2 договору емфітевзису суперечить суті відносин між сторонами за укладеним договором емфітевзису. Так, зі змісту зазначеного договору вбачається, що ним врегульовано відносини сторін щодо речового права - права користування земельною ділянкою, площею 8,0286 га, кадастровий номер земельної ділянки 6523582700:08:034:0010. Відповідно до підпункту "г " пункту 3.2 договору емфітевзису власник земельної ділянки зобов'язується у разі продажу земельної ділянки у першу чергу письмово запропонувати придбати її землекористувачеві, повідомивши про істотні умови продажу не пізніше ніж за 90 календарних днів до її продажу. Згідно із підпунктом "є" пункту 3.3 договору емфітевзису землекористувач має переважне право на придбання у власність земельної ділянки у разі її продажу за ціною. Зміст вищезазначених підпунктів договору свідчить про те, що сторони фактично врегульовали відносини стосовно переважного права купівлі-продажу земельної ділянки в майбутньому, відносно права користування якої укладено договір емфітевзису, оскільки власник земельної ділянки зобов'язався у разі продажу земельної ділянки у першу чергу письмово запропонувати придбати її землекористувачеві, а землекористувач отримав право переважного права на придбання у власність земельної ділянки у разі її продажу за ціною. Вважає вищезазначені пункти договору емфітевзису, такими, що суперечать предмету договору, домовленностям сторін договору, оскільки за договором врегульовувались взаємовідносини щодо речового права - права користування земельною ділянкою, а оскаржувані підпункти договору, які по своїй суті є елементами зобов'язальних правовідносин, регулюють відносини щодо майбутньої купівлі-продажу предмета договору емфітевзису - земельної ділянки, кадастровий номер земельної ділянки 6523582700:08:034:001 Посилаючись на наведене, просив визнати недійсним підпункт "г " пункту 3.2 та підпункт "є" пункту 3.3 договору емфітевзису від 31 травня 2018 року. Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій Рішенням Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 06 жовтня 2020 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не надав належних доказів, що під час укладення договору емфітевзису було недотримано вимог законодавства та оскаржуваними підпунктами договору порушені його права, як нового власника земельної ділянки. Постановою Херсонського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 06 жовтня 2020 року - без змін. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку, що позивачем не надано доказів на підтвердження наявності підстав для визнання відповідних підпунктів правочину недійсними, у тому числі, що волевиявлення учасників правочину не було вільним і не відповідало їх внутрішній волі та те, що правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Короткий зміст вимог касаційної скарги 24 грудня 2020 року ОСОБА_1 надіслав засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 06 жовтня 2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року. У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить суд касаційної інстанції скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, і ухвалити нове рішення про задоволення позову. Рух справи в суді касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 18 січня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 06 жовтня 2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року. Аргументи учасників справ Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди належним чином не дослідили докази і обставини у справі та дійшли помилкового висновку про необґрунтованість позовних вимог. Посилається на те, що зміст оскаржуваних підпунктів договору емфітевзису суперечить нормам Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки ними сторони фактично врегулювали відносини стосовно переважного права купівлі-продажу земельної ділянки в майбутньому. Крім того, зазначені підпункти є нікчемними відповідно до частини другої статті 215 ЦК України, оскільки суперечать пункту 15 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України (далі - ЗК України) в редакції чинній на момент укладення договору емфітевзису, який забороняв купівлю-продаж або інші способи відчуження земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які перебувають у власності фізичних осіб. Підставами касаційного оскарження зазначено пункт 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Позиції інших учасників Відзив на касаційну скаргу від відповідача до суду не надходив. Фактичні обставини, встановлені судами 31 травня 2018 року між ОСОБА_2 та СБК "Світанок" було укладено договір про право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), строком на 49 років щодо земельної ділянки кадастровий номер 6523582700:08:03440010, площа 8,0286 га, посвідчений приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Кличановською С. І. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 20 травня 2019 року спадкоємцем зазначеного в заповіті майна ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, є ОСОБА_1. Спадщина, на яку видано це свідоцтво складається з земельної ділянки кадастровий номер 6523582700:08:034:0010, площа 8,0286 га, наданої для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що знаходиться на території Костогризівської сільської ради Каховського району Херсонської області. Згідно із витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №167227776, земельна ділянка кадастровий номер 6523582700:08:034:0010 та площею 8,0286 га, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що знаходиться на території Костогризівської сільської ради Каховського району Херсонської області, належить на праві власності ОСОБА_1. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Як вбачається із касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, оскаржуються на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. У статті 1216 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 102-1 ЗК України (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до ЦК України. Частиною п'ятою цієї статті передбачено, що укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до ЦК України з урахуванням вимог цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 407 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 395 ЦК України речовим правом на чуже майно є право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Строк договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб встановлюється договором (стаття 408 ЦК України). Емфітевзис може відчужуватися іншій особі землекористувачем; власник земельної ділянки має переважне право на купівлю емфітевзису; у випадку укладення договору емфітевзису землевласник, якщо землекористувач використовує землю за цільовим призначенням і не погіршує стан земельної ділянки, має достатньо обмежені засоби впливу на користування землекористувачем земельною ділянкою. За договором емфітевзису власник земельної ділянки оплатно чи безоплатно передає іншій особі право користування земельною ділянкою, зберігаючи щодо неї право власності. Договір про встановлення емфітевзису формально є консенсуальним, оскільки для виникнення права емфітевзису не вимагається передачі земельної ділянки. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування. Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина). Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала. Якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала (частини перша, третя та четверта статті 212 ЦК України). Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що: позивачем не надано доказів на підтвердження того, що на час укладення договору емфітевзису із наявними у ньому спірними підпунктами, відповідач знав про настання відкладальної обставини (зняття мораторію на продаж землі для ведення товарного сільськогосподарського виробництва), а тому ним не було порушено статтю 212 ЦК України; позивачем також не доведено, що волевиявлення учасників правочину не було вільним і не відповідало їх внутрішній волі та те, що правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що зміст оспорюваних пунктів договору емфітевзису повністю відповідає принципу свободи договору в контексті статей 6, 627 ЦК України та жодним чином не порушує законного права позивача на розпорядження належною йому земельною ділянкою. Посилання позивача у його касаційній скарзі на заборону, яка існує відносно продажу сільськогосподарських земель і, як наслідок, нікчемність оспорюваних пунктів правочину є безпідставними, оскільки зазначеними пунктами між сторонами договору врегульовані питання, які виходять із суті поняття "емфітевзису", та які можуть виникнути в майбутньому (по відношенню до часу укладення відповідного договору емфітевзису), коли заборона на продаж земель буде знята. Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України). Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України). Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Судами першої та апеляційної інстанцій обгрунтовано встановлено відсутність належних підстав для визнання недійсними оспорюваних позивачем підпункту "г " пункту 3.2 та підпункту "є" пункту 3.3 договору емфітевзису від 31 травня 2018 року. Таким чином, суди, дослідивши належним чином надані докази та встановивши дійсні фактичні обставини у справі, дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у зв'язку із їх необґрунтованістю. Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 в цілому є ідентичними доводам його апеляційної скарги, яким суд апеляційної інстанції надав належну оцінку і висновки суду є достатньо аргументованими. У зв'язку із цим Верховний Суд приходить до висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи позивача, і при цьому враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії"). Інші аргументи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа "Пономарьов проти України" (CASE "PONOMARYOV v. UKRAINE"), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року). ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, №63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для їх скасування. Судами першої та апеляційної інстанцій повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що, якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 06 жовтня 2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 29 вересня 2021 року м. Київ справа №761/44318/17 провадження №61-11559св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у порядку письмового провадження без виклику сторін касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана представником ОСОБА_3, та касаційну скаргу ОСОБА_1,яка підписана представником ОСОБА_4, на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 січня 2020 року у складі судді Гаврилової О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року у складі колегії суддів: Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М., Семенюк Т. А., ВСТАНОВИВ: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю та поділ майна подружжя. Позов мотивований тим, що позивач перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі з 23 грудня 1996 року, який було розірвано рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 21 грудня 2012 року. За час перебування у шлюбі за спільні кошти ними було набуто наступне майно: двокімнатна квартира АДРЕСА_1; чотирьохкімнатна квартира АДРЕСА_2; трикімнатна квартира АДРЕСА_3; автомобіль JAGUAR XJ, 2001 року випуску, номерний знак НОМЕР_1, дата реєстрації 06 грудня 2011; автомобіль CHRYSLER 300C, 2006 року випуску, кузов № НОМЕР_2, номерний знак НОМЕР_3, дата реєстрації 01 червня 2006. Зазначила, що квартиру АДРЕСА_1 та квартиру АДРЕСА_2 було придбано за спільні кошти сторін та за рахунок кредитних коштів у 2003 та 2005 роках відповідно. У серпні 2016 року, за письмовою та нотаріально посвідченою згодою позивача, відповідачем було продано квартиру АДРЕСА_3. Ціна продажу квартири склала гривневий еквівалент 105 000 доларів США, що станом на 02 серпня 2016 року становило 2 602 267 грн. За домовленістю сторін частина виручених від продажу коштів у розмірі гривневого еквіваленту 22 000 доларів США повинна була бути направлена на погашення залишку заборгованості за кредитним договором №220-05-И від 01 серпня 2005 року, за рахунок якого було придбано квартиру АДРЕСА_2, з метою припинення іпотеки. З виручених від продажу квартири коштів відповідач погасив заборгованість за кредитним договором. Залишок коштів у розмірі 2 057 030 грн відповідач залишив собі, чим порушив її права. З урахуванням зменшення позовних вимог, позивач просила: визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 та на 1/2 частину автомобіля CHRYSLER 300C, 2006 року випуску, кузов № НОМЕР_2, номерний знак НОМЕР_3, дата реєстрації 01 червня 2006, визнати за ОСОБА_2 право особистої приватної власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 та на 1/2 частину автомобіля CHRYSLER 300C, 2006 року випуску, кузов № НОМЕР_2, номерний знак НОМЕР_3, дата реєстрації 01 червня 2006, стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 1 325 500 грн, як частку у спільній сумісній власності подружжя, які були отримані відповідачем від продажу квартири АДРЕСА_3, стягнути з ОСОБА_2 на користь позивача судові витрати. Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанції Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 20 січня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю, поділ майна подружжя та стягнення коштів як частку у спільній сумісній власності, задоволено частково. В порядку поділу майна подружжя визнано за: - ОСОБА_1 право приватної власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1; - ОСОБА_2 право приватної власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 594 191,15 грн як частку у спільній сумісній власності подружжя. В іншій частині позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 800,00 грн судового збору. Стягнуто з ОСОБА_2 в дохід держави 3 200,00 грн судового збору. Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання за позивачем права приватної власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1, суд першої інстанції виходив з недоведеності тієї обставини, що вказане майно було придбано за рахунок особистих коштів відповідача. Задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів в сумі 594 191,15 грн, як частку у спільній сумісній власності подружжя, суд першої інстанції виходив з того, що кошти від продажу квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_3, були об'єктом права спільної сумісної власності сторін, а тому підлягали поділу між сторонами в рівних частках. При цьому відповідач не довів факт передачі позивачу половини коштів від продажу вказаної квартири, а позивач проти вказаної обставини заперечувала. Відмовляючи у задоволенні позову в частині поділу транспортного засобу CHRYSLER 300C, 2006 року випуску, номерний знак НОМЕР_3, який було зареєстровано на ім'я відповідача ОСОБА_2 01 червня 2006 року, суд першої інстанції виходив з того, що показаннями свідків ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8, які є детальними, послідовними та узгоджуються між собою, підтверджено факт припинення спільного проживання сторін та ведення ними з цього часу спільного господарства на час його придбання. Враховуючи, що автомобіль CHRYSLER 300С, 2006 року випуску, кузов № НОМЕР_4, об'єм двигуна 5654 куб. см., номерні знаки НОМЕР_3, дата реєстрації 01 червня 2006, був придбаний хоча й у період шлюбу, але після фактичного припинення сторонами шлюбних відносин (припинення спільного проживання та ведення спільного господарства), за особисті кошти відповідача, вказаний транспортний засіб не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя сторін, а є особистою приватною власністю відповідача ОСОБА_2 у відповідності до вимог статті 57 СК України. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції. Короткий зміст вимог касаційної скарги У серпні 2020 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 січня 2020 року в частині визнання за ОСОБА_1 права приватної власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1; визнання за ОСОБА_2 права приватної власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1; стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 594 191,15 грн як частку у спільній сумісній власності подружжя, скасувати постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у вищезазначеній частині. Касаційна скарга мотивована тим, що судом першої та апеляційної інстанції залишено поза увагою надані ОСОБА_2 та ОСОБА_5 докази на підтвердження того, що укладенню договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 передувало відчуження для придбання зазначеної квартири, належної ОСОБА_5 та належної ОСОБА_9 на праві власності квартири у м. Дрогобич Львівської області, що об'єктивно підтверджує доводи відповідача про придбання спірної квартири саме за рахунок коштів ОСОБА_5 та ОСОБА_9. Суди належним чином не дослідили докази, надані суду відповідачем. Ухвалою Дніпровського районного суду від 01 липня 2019 року безпідставно відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_5 про вступ у справу в якості третьої особи. Крім того, в період з січня 2019 року по липень 2019 року в порушення вимог статті 53 ЦПК України судом першої інстанції під час розгляду справи не було ухвалено відповідного рішення за вказаною заявою. Судом апеляційної інстанції не надано належної оцінки обґрунтованості вищевказаної ухвали суду. Шлюбні відносини та ведення спільного господарства між позивачем та відповідачем здійснювалось до 2006 року, що свідчить про те, що позивач не приймала участі у виплаті кредитних коштів за оспорювану квартиру, а саме відповідач здійснював виплату за свої особисті кошти. Судом першої інстанції, в порушення принципу змагальності сторін та справедливості, були взяті до уваги лише показання позивача щодо не отримання коштів в сумі 53 000 доларів США від продажу квартири. Сума 11 000 доларів США, як отримана позивачем від відповідача, встановлена та зазначена у рішенні суду з підстав твердження позивача про нібито неможливість вивезення за кордон суми, більшої ніж 11 000 доларів США, що не відповідає дійсності, оскільки при наявності документів про продаж майна, позивач могла задекларувати та провезти будь-яку іншу суму, але суд першої інстанції не звернув увагу на факт отримання позивачем завіреної копії договору купівлі-продажу вказаної квартири. Свідки ОСОБА_5 та ОСОБА_2 підтвердили факт передачі відповідачем позивачу коштів в сумі 53 000 доларів США. Судами залишено поза увагою, що після продажу квартири відповідачем було перераховано позивачу через систему грошових переказів Money Grammв період з 06 жовтня 2016 року по 31 грудня 2017 року кошти в сумі 9 960 доларів США (а в період з 17 березня 2015 року по 31 грудня 2017 року загальною сумою 23 610 доларів США та 2 700 євро). Відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування положень пункту 3 частини 1 статті 57 Сімейного кодексу України. У серпні 2020 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу за підписом представника ОСОБА_4, у якій просить скасувати рішення Дніпровського районного суду м. Києві від 20 січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про поділ автомобіля CHRYSLER 300C, шляхом визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права власності на 1/2 частину вказаного автомобіля, прийняти в цій частині нове рішення, яким вказані позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити, в іншій частині оскаржувані судові рішення залишити без змін. Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що факт припинення спільного проживання позивача та відповідача було встановлено судом виключно на підставі показань свідків, заявлених відповідачем, без урахування показань свідків позивача та наданих позивачем письмових доказів. Ні фактичне припинення шлюбних відносин, ні їх виникнення без укладення шлюбу не може підтверджуватися одними лише показаннями свідків. Відповідна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №654/3128/15-ц, від 20 березня 2019 року у справі №364/1309/17, від 14 лютого 2018 року у справі №129/2115/15-ц, від 06 квітня 2020 року у справі №738/1452/17, від 30 червня 2020 року у справі №201/9983/16. Відповідач не надав жодних інших доказів, окрім показань свідків, на підтвердження факту припинення шлюбних відносин та окремого проживання з позивачем. Саме відповідач, як особа, яка стверджувала, що спірний автомобіль є його особистою приватною власністю, мав би доводив, що цей автомобіль придбаний за його особисті кошти та/або в період окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Суди не застосували висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 06 серпня 2018 року у справі №313/403/14-ц, від 20 травня 2019 року у справі №490/9234/17 та у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17.За відсутності інформації щодо джерел обізнаності та відсутності допиту відповідача по справі в якості свідка, показання свідків ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8, надані зі слів відповідача, та показання свідка ОСОБА_5, яка як мати відповідача є зацікавленою в результатах справи не можуть бути допустимими доказами факту припинення шлюбних відносин та окремого проживаннях ОСОБА_1 та ОСОБА_10, а також суперечать письмовим доказам, наданим позивачем. Показаннями свідка ОСОБА_11 підтверджуються відомості щодо спільного проживання позивача та відповідача у квартирі по АДРЕСА_3. За умови, коли відповідач визнавав факт спільного проживання та наявності шлюбних відносин в період до 2006 року і не відмовився від визнання цих обставин з підстав, передбачених частиною 2 статті 82 ЦПК України, суди попередніх інстанцій мали би виходити з того, що такий факт є встановленим і не підлягає доказуванню. У 2005 році ОСОБА_1 та ОСОБА_2 разом придбали квартиру по АДРЕСА_5, що, з одного боку, свідчить про наявність у них шлюбних відносин в цей період, а з іншого - про важливість цієї справи для вирішення справи №761/14860/19 щодо цієї квартири. Позиція інших учасників справи У червні 2021 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу за підписом представника ОСОБА_4, у якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_2, залишити оскаржені судові рішення в частині задоволених вимог без змін. Відзив обґрунтований тим, що судом першої та апеляційної інстанції було проаналізовано та надано належну правову оцінку всім письмовим доказам, наданим відповідачем під час розгляду справи. Жоден з цих доказів не підтверджує належність відповідачеві та/або його матері та/або бабусі квартири (квартир) у м. Дрогобичі Львівської області, продажу таких квартир та спрямування коштів від їх реалізації на придбання спірної квартири. Також вони не підтверджують, що дана квартира повністю або частково придбана за рахунок коштів, що були розміщені матір'ю відповідача на депозитних рахунках. Суд першої інстанції надав належну правову оцінку показанням свідків відповідача. Висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо визнання спірної квартири об'єктом права спільної сумісної власності позивача та відповідача та щодо поділу цієї квартири відповідають обставинам справи та наявним в матеріалах справи доказам. Всі посилання відповідача на нібито необґрунтованість ухвали Дніпровського районного суду м. Києва від 01 липня 2019 року та порушення прав та інтересів ОСОБА_5 є нічим не обґрунтованими і не можуть братися до уваги, оскільки стосуються прав та інтересів іншої особи. При винесенні рішення щодо часткового задоволення вимог позивача про стягнення з відповідача грошових коштів у розмірі 594 191,15 грн, суди прийняли у цій частині законне та обґрунтоване рішення. Оскільки відповідач посилається на нібито відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 3 частини першої статті 57 Сімейного кодексу України, що не має відношення до спірних правовідносин (право власності на спірну квартиру регулюється нормами КпШС), і щодо застосування якого є багато висновків Верховного Суду, у тому числі Великої Палати Верховного Суду, то в цій частині вимоги касаційної скарги є необґрунтованими. Аргументи і доводи відповідача щодо придбання квартир за рахунок кредитних коштів не відповідають вимогам матеріального та процесуального права, а тому взагалі не можуть бути предметом касаційного розгляду. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 20 серпня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана представником ОСОБА_3, на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року залишено без руху та надано строк для усунення недоліків. Ухвалою Верховного Суду від 20 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, витребувано цивільну справу №761/44318/17 з суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 23 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 у справі №761/44318/17, клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання (дію) рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 січня 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року задоволено частково. Зупинено виконання рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 січня 2020 року до закінчення його перегляду у касаційному порядку. Відмовлено в частині задоволення клопотання про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2021 року клопотання ОСОБА_1 про направлення копії письмових пояснень та продовження строку для подання відзиву на касаційну скаргу задоволено, надіслано ОСОБА_1 копію письмових пояснень ОСОБА_2, продовжено ОСОБА_1 строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 30 червня 2021 року. У червні 2021 року матеріали цивільної справи №761/44318/17 надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2021 року у задоволенні клопотань ОСОБА_2, які підписані представником ОСОБА_12, про приєднання доказів до матеріалів справи та поновлення строку на подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 відмовлено, відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1,яка підписана представником ОСОБА_4, на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року, поданий ОСОБА_2 за підписом представника ОСОБА_12, залишено без розгляду. Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 20 серпня 2020 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №654/3128/15-ц, від 20 березня 2019 року у справі №364/1309/17, від 14 лютого 2018 року у справі №129/2115/15-ц, від 06 квітня 2020 року у справі №738/1452/17, від 30 червня 2020 року у справі №201/9983/16, від 06 серпня 2018 року у справі №313/403/14-ц, від 20 травня 2019 року у справі №490/9234/17 та у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17, відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 23 квітня 2021 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України). Фактичні обставини Суди встановили, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 23 грудня 1996 року, який було розірвано рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 21 грудня 2012 року. Від шлюбу мають доньку ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_1, та доньку ОСОБА_14, ІНФОРМАЦІЯ: Під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, на ім'я відповідача ОСОБА_2, на підставі договору купівлі-продажу квартири від 07 квітня 2003 року, було придбано трикімнатну квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_3. Вказану квартиру за згодою сторін в подальшому було продано на підставі договору купівлі-продажу від 02 серпня 2016 року. За умовами вказаного договору продаж вказаної квартири вчиняється за ціною 2 625 000 гривень (пункт 4 договору). Разом з тим, судом встановлено та не заперечувалось сторонами, що фактично від продажу вказаної квартири було отримано грошові кошти в сумі 105 000 доларів США. Позивач в суді першої інстанції визнала, що від реалізації вказаного майна вона отримала 17 000 доларів США, а 22 000 доларів США було повернуто ОСОБА_7, як запозичені у нього кошти, отримані в борг з метою звільнення квартири по АДРЕСА_3 від заборони її відчуження. На підставі договору купівлі - продажу від 10 вересня 2003 року на ім'я відповідача ОСОБА_2 було придбано двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 (на даний час - АДРЕСА_6) за 152 110 гривень. 18 травня 2001 року відповідачем ОСОБА_2 надано доручення ОСОБА_5 щодо розпорядження належною йому квартирою АДРЕСА_7. Доказів відчуження вказаної квартири, а також доказів про розмір коштів, отриманих від її відчуження, матеріали справи не містять. 20 листопада 2002 року ОСОБА_5 розміщено 15 500 гривень в АТ "Кредит Банк" на депозитному рахунку "Стандарт" строком на 181 день - до 20 травня 2003 року, що підтверджується копією відповідного договору №2630017245.18 червня 2003 року ОСОБА_5 було розміщено 7 800 доларів США в АТ "Кредит Банк (Україна) " на депозитному рахунку "відпускний" строком на 138 днів - до 03 листопада 2003 року. Відповідно до копії прибуткового касового ордеру №1017224 від 10 липня 2003 року, ОСОБА_5 здійснено внесок на її поточний рахунок в сумі 7 800 доларів США. Відповідачем надана також копія банківського платіжного доручення в іноземній валюті від 11 липня 2003 року щодо здійснення ОСОБА_5 переказу 7 800 доларів США ОСОБА_2, яка не містить відмітки банку про проведення вказаної операції. Сторонами в судовому засіданні визнано ту обставину, що для придбання спірної квартири були використані кредитні кошти. Згідно листів Печерської філії АТ "Приват Банк" від 16 січня 2006 року, ОСОБА_2 виконано зобов'язання за кредитним договором № К3Н0G015072575 від 04 вересня 2003 року. Згідно довідки Регіонального сервісного центру в м. Києві МВС України від 11 травня 2017 року, за ОСОБА_2 01 червня 2006 року зареєстровано транспортний засіб CHRYSLER 300C, 2006 року випуску, номерний знак НОМЕР_3. Позиція Верховного Суду Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційних скаргах, з таких мотивів. Оскільки частина майна була придбана до 01 січня 2004 року, а частина - після зазначеної дати, суд першої інстанції при вирішенні спору правильно послався на норми Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України) та Сімейного кодексу України. Згідно статей 22, 23, 28 КпШС України, статті 16 Закону України "Про власність", статей 112, 118 ЦК Української РСР (у редакції, чинній на час придбання спірної квартири) майно, набуте подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю і кожен із подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. Співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, при цьому вважається, що частки кожного із співвласників є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором або законом. Згідно із частиною першою статті 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Відповідно до частини першої статті 29 КпШС України якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Таким чином, набуття майна за час перебування у шлюбі створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Згідно із статтею 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Тобто, статтею 60 Сімейного кодексу України встановлено презумцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує. Отже, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з'ясувати час та джерела його придбання. Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності. На підставі частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно з положеннями статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі ухвалити рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Оскільки відповідачем не доведено належними та допустимими доказами, що квартира АДРЕСА_1 придбана за його особисті кошти, спірну квартиру сторони набули за час перебування в шлюбі, то з урахуванням положень статті 22 КпШС України, суди зробили вірний висновок, про задоволення позовних вимог про визнання за позивачем та відповідачем, в порядку поділу майна подружжя, права власності по 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 за кожним. Щодо позовних вимоги про стягнення коштів від продажу квартири АДРЕСА_3, суди зробили вірний висновок про стягнення з відповідача на користь позивача еквівалент суми 24500,00 доларів США ( (105000,00 - 22000,00): 2 - 17000,00), враховуючи, серед іншого, що позивач просить стягнути грошові кошти саме в національній валюті України - гривні. На дату ухвалення даного рішення встановлений НБУ офіційний курс долара США до гривні становить 24,2527 гривні за 1 долар США. Таким чином, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сума в розмірі 594191,15 гривень, як частка у спільній сумісній власності подружжя. Також суди зробили вірний висновок про відмову у задоволенні позову в частині вимог про поділ автомобіля CHRYSLER та визнання за кожною із сторін права власності на 1/2 частину даного транспортного засобу, оскільки спірний автомобіль був придбаний хоча й у період зареєстрованого шлюбу, але після фактичного припинення сторонами шлюбних відносин (припинення спільного проживання та ведення спільного господарства), за особисті кошти відповідача, а тому вказаний транспортний засіб не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя сторін, а є особистою приватною власністю відповідача ОСОБА_2 відповідно до вимог статті 57 СК України. Висновки суду першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №654/3128/15-ц, від 20 березня 2019 року у справі №364/1309/17, від 14 лютого 2018 року у справі №129/2115/15-ц, від 06 квітня 2020 року у справі №738/1452/17, від 30 червня 2020 року у справі №201/9983/16, від 06 серпня 2018 року у справі №313/403/14-ц, від 20 травня 2019 року у справі №490/9234/17 та у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17. Аргументи касаційних скарг висновків судів не спростовують. Вони були предметом дослідження суду апеляційної інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом дотримані норми матеріального та процесуального права. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є достатньо мотивованими та такими, що відповідають нормам закону. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційних скарг, з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційні скарги необхідно залишити без задоволення, оскаржені рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. Згідно частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Ухвалою Верховного Суду від 23 квітня 2021 року зупинено виконання рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 січня 2020 року до закінчення його перегляду у касаційному порядку. Оскільки касаційне провадження у справі закінчено, то виконання рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 січня 2020 року підлягає поновленню. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана представником ОСОБА_3, та касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_4, залишити без задоволення. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2020 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 січня 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 27 жовтня 2021 року м. Київ справа №720/741/16-ц провадження №61-4864св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, Тарасовецька сільська рада Новоселицького району, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, подану її представником ОСОБА_3, на рішення Герцаївського районного суду Чернівецької області від 15 жовтня 2019 року у складі судді Акостакіоає О. Т. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 05 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Владичан А. І., Перепелюк І. Б., Половінкіної Н. Ю., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, Тарасовецької сільської ради Новоселицького району про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, часткове скасування державного акту на право власності на земельну ділянку та часткове скасування рішення сільської ради. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що рішенням сільської ради від 30 жовтня 2006 року №07/3 їй передано у приватну власність земельну ділянку розміром 0,25 га для обслуговування житлового будинку. На той момент їй не було відомо точний розмір земельної ділянки, яка перебуває у неї у володінні. На підставі вказаного рішення був виготовлений державний акт на право власності на земельну ділянку від 04 вересня 2007 року серії ЯД №095806. У липні 2014 року вона знайшла старий план забудови земельної садиби 1968 року, з якого вбачається, що земельна ділянка, розташована під її житловим будинком, та город має площу 0,36 га, що підтверджується і довідкою сільської ради від 18 березня 2015 року №94. У червні 2015 року її сусідка ОСОБА_2 почала встановлювати межу між їх господарствами, захопивши належні їй 0,0331 га земельної ділянки. Для встановлення площі та межі між господарствами вона звернулася до сільської ради із заявою про направлення відповідної комісії для встановлення дійсних обставини. Актом обстеження земельної ділянки господарства на АДРЕСА_1, що перебуває у власності ОСОБА_2, від 17 лютого 2015 року, встановлено, що фактично в натурі остання користується 0,42 га землі, однак за погосподарською книгою закріплено 0,38 га землі, що є на 0,0406 га більше. Актом обстеження земельної ділянки господарства на АДРЕСА_1 від 17 лютого 2015 року, що перебуває у її власності, встановлено, що фактично в натурі остання користується 0,3299 га, за погосподарською книгою закріплено 0,3600 га землі, що є на 0,0331 га менше. На її переконання, означені обставини підтверджують, що дійсна площа її земельної ділянки становить не 0,25 га, як указано в державному акті від 04 вересня 2007 року, а 0,36 га, як про це зазначено в акті обстеження земельної ділянки. Враховуючи, що у ОСОБА_2 фактично у користуванні 0,42 га землі, а в її користуванні лише 0,3299 га, інші 0,0331 га землі перебувають у користуванні ОСОБА_2. На її переконання, таке захоплення землі могло виникнути у зв'язку з тим, що ОСОБА_2 значно раніше приватизувала земельну ділянку під будинком. Оскільки дійсна площа земельної ділянки не співпадає з тією площею, яка зазначена в державному акті на право власності на земельну ділянку, з урахуванням змін та уточнень позовних вимог позивачка просила: - усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою розміром 0,05 га, розташованої в АДРЕСА_2, - частково скасувати рішення Тарасовецької сільської ради від 13 лютого 2004 року, яким надано у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку, розташовану на АДРЕСА_1; - частково скасувати державний акт серії ЧВ №073903, виданий 07 липня 2004 року, відносно земельної ділянки площею 0,05 га. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Новоселицького районного суду Чернівецької області від 14 вересня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 3 листопада 2016 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивачка не довела порушення будь-яких її законних прав, оскільки вона не є користувачем або власником спірної земельної ділянки, а тому відсутні підстави для задоволення позову. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_3, задоволено частково. Рішення Новоселицького районного суду Чернівецької області від 14 вересня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 03 листопада 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Суд касаційної інстанції зазначив, що: - актом обстеження земельної ділянки господарства на АДРЕСА_1, що перебуває у власності ОСОБА_2, від 17 лютого 2015 року встановлено, що фактично в натурі остання користується 0,42 га землі, однак за по господарською книгою закріплено 0,38 га землі, що є на 0,0406 га більше; - актом обстеження земельної ділянки господарства на АДРЕСА_2, що перебуває у власності ОСОБА_1, від 17 лютого 2015 року встановлено, що фактично в натурі остання користується 0,3299 га, однак за по господарською книгою закріплено 0,3600 га землі, що є на 0,0331 га менше; - суди у порушення вимог статей 212-214, 316 ЦПК України не врахували положень абзацу 3 пункту 5 постанови Верховної Ради УРСР від 18 грудня 1990 року "Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР" (із змінами, внесеними згідно із законом України від 5 травня 1993 року №3180-ХІІ) та наявні в матеріалах справи докази належним чином не дослідили, не надали їм належної правової оцінки, не перевірили, чи не накладається належна на праві власності відповідачці земельна ділянка на земельну ділянку, на яку позивач зберігає право користування відповідно до записів по господарської книги у розмірі 0,3600 га; - відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили тільки з того, що позивачці у встановленому законом порядку надана у власність земельна ділянка площею 0,2500 га, а тому вважали, що право її не порушене, при цьому не врахували доводи про наявність земельної ділянки у користуванні та відповідні дані щодо цього. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Герцаївського районного суду Чернівецької області від 15 жовтня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Суд першої інстанції вважав установленим факт порушення права користування земельною ділянкою ОСОБА_1, на яку вона зберігала право користування відповідно до викопіювання з карти-схеми землеустрою адміністративної території Тарасовецької сільської ради, при проведенні приватизації земельних ділянок її сусідкою - відповідачкою ОСОБА_2. Разом з тим, дане право не підлягає судовому захисту, оскільки позивачка пропустила позовну давність, про наслідки спливу якої заявив представник відповідачки. Про те, що позивачці було відомо про розмежування земельних ділянок із ОСОБА_2 під час приватизації земельної ділянки останньою у 2004 році, свідчить акт погодження меж земельної ділянки, що передається у власність, який міститься в матеріалах технічної документації на приватизацію земельної ділянки відповідачкою. Твердження позивачки про те, що вона не підписувала у 2004 році даний акт погодження меж земельної ділянки, та про те, що їй стало відомо про порушення її права лише у 2014 році, спростовуються висновком почеркознавчої експертизи від 15 серпня 2019 року №766-к, а також актом погодження меж земельної ділянки, що передавалось у власність самій позивачці у 2006 році, що міститься у матеріалах технічної документації по виготовленню державного акту на право власності на земельну ділянку. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Чернівецького апеляційного суду від 05 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Герцаївського районного суду Чернівецької області від 15 жовтня 2019 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про наявність порушення права користування земельною ділянкою позивачки ОСОБА_1, на яку остання зберігала право користування відповідно до викопіювання з карти-схеми землеустрою адміністративної території Тарасовецької сільської ради, при проведенні приватизації земельних ділянок її сусідкою ОСОБА_2, що підтверджується висновком від 15 лютого 2019 року №454 додаткової судової земельно-технічної експертизи. Однак урахувавши пропуск позивачкою позовної давності, про застосування якої було заявлено відповідачкою у запереченні на позов, суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позову. Апеляційний суд додатково вказав, що ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні земельної ділянки, часткове скасування державного акту та рішення сільської ради. Однак позивачка не конкретизувала, яким чином належить усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою. При цьому представник позивачки під час розгляду справи в апеляційній інстанції уточнив, що усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою необхідно проводити шляхом визнання частково недійсними рішення сільської ради та державного акту на право власності на землю в частині накладення земельної ділянки ОСОБА_2 на земельну ділянку ОСОБА_1. Аргументи учасників справи Зміст та доводи касаційної скарги У березні 2020 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшла касаційна скарга, у якій її представник, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення та постанову судів попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про задоволення позову. У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 зазначає, що: - суди дійшли обґрунтованого висновку про наявність порушення її прав та інтересів унаслідок захоплення відповідачкою частини земельної ділянки, яка перебувала у її користуванні; - проте, на її переконання, висновок судів про пропуск позовної давності є помилковим. У лютому-березні 2014 року вона отримала у державного нотаріуса договір дарування від 27 вересня 1958 року, відповідно до умов якого ОСОБА_4 подарував їй домоволодіння в селі Тарасівці Новоселицького району Чернівецької області, розташоване на земельній ділянці площею 0,30 га. Вказувала, що у липні 2014 року вдома у своїх документах вона знайшла старий план забудови земельної садиби 1968 року, з якого їй стало відомо, що земельна ділянка під її житловим будинком та городом має площу 0,36 га, що підтверджується і довідкою сільської ради від 18 березня 2015 року №94. Тобто, вона дізналася, що площа земельної ділянки, якою вона користується, становить не 0,25 га, як зазначено у державному акті, а 0,36 га, як це вказано у довідці сільської ради, або 0,30 га, як передбачено у договорі дарування від 27 вересня 1958 року. Про дані обставини вона дізналася лише у липні 2014 року, після чого звернулася до суду за захистом свого порушеного права; - на момент підписання акту погодження меж земельної ділянки, переданої у власність ОСОБА_2, вона не знала і не могла знати (з зазначених вище причин) дійсний розмір земельної ділянки, якою вона мала право користуватися, тому вона підписала акт погодження меж без жодних зауважень; - між її господарством на АДРЕСА_2 та господарством ОСОБА_2 на АДРЕСА_1 не встановлено межі (паркану), тому їй не було достеменно відомо, де знаходиться межа між господарствами. Після ознайомлення з викопіюванням із карти схеми села Тарасівці, під час розгляду справи в суді, вона дізналася, що межа розташована близько житлового будинку ОСОБА_2. Таким чином, початок перебігу позовної давності починається з 2014 року. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 26 березня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду у порядку письмового провадження у складі колегії із п'яти суддів. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 26 березня 2020 року вказано, що підставою касаційного оскарження позивач зазначає порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права передбачене пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі №372/1036/15-ц. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,25 га з цільовим призначенням для індивідуального будівництва в АДРЕСА_2 на підставі державного акту на право власності на землю серії ЯД №095806 від 04 вересня 2007 року, виданого на підставі рішення Тарасовецької сільської ради від 30 жовтня 2006 року. ОСОБА_2 є власником суміжної земельної ділянки площею 0,2473 га з цільовим призначенням для індивідуального житлового будівництва на підставі державного акту на право приватної власності на земельну ділянку серії ЧВ №073903 від 07 липня 2004 року, виданого на підставі рішення від 13 лютого 2004 року. Відповідно до акту обстеження земельної ділянки господарства на АДРЕСА_1 від 17 лютого 2015 року, що перебуває у власності ОСОБА_5, фактично в натурі остання користується 0,42 га землі, однак за погосподарською книгою за нею закріплено 0,38 га землі, що є на 0,0406 га більше. Згідно з актом обстеження земельної ділянки господарства на АДРЕСА_2 від 17 лютого 2015 року, що перебуває у власності ОСОБА_6, фактично в натурі остання користується 0,3299 га, однак за погосподарською книгою за нею закріплено 0,3600 га землі, що є на 0,0331 га менше. Відповідно до технічної документації на виготовлення державних актів на право власності на земельні ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд та для ведення особистого селянського господарства в межах села Тарасівці ОСОБА_1 (зокрема пояснювальної записки) рішеннями Тарасовецької сільської ради позивачці передаються у власність земельні ділянки 0,4698 га, з яких: 0,2500 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, а 0,2198 га для ведення особистого селянського господарства. Під час проведення польових робіт в присутності суміжних землекористувачів складено і погоджено протокол встановлення та погодження меж земельних ділянок на місцевості. Згідно з технічною документацією по виготовленню ПП "Вітязь" державних актів на право власності на землю ОСОБА_7 (зокрема пояснювальної записки) встановлено, що рішеннями Тарасовецької сільської ради від 29 грудня 2003 року з відповідними змінами відповідачці передаються у власність земельні ділянки 0,5902 га, з яких: 0,2473 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, а 0,3429 га для ведення особистого селянського господарства. Під час проведення польових робіт у присутності суміжних землекористувачів складено і погоджено протокол встановлення та погодження меж земельних ділянок на місцевості. Ухвалою Герцаївського районного суду Чернівецької області від 15 листопада 2017 року у даній справі призначено судову експертизу з землеустрою, проведення якої доручено СП "Західноукраїнський експертно-консультативний центр". Відповідно до висновків судової земельно-технічної експертизи від 21 листопада 2017 року №430: - фактична площа земельної ділянки, що перебуває у користуванні (користується фактично) ОСОБА_2, на АДРЕСА_2 становить 0,2759 га. До бази Державного земельного кадастру внесено дві земельні ділянки ОСОБА_5, за зазначеною адресою: земельна ділянка кадастровій номер 7323088300:01:004:001:0001 для індивідуального жилого будівництва (державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЧВ №073903 від 07 липня 2004 року) та земельна ділянка кадастровий номер 7323088300:01:004:001:0002 для ведення особистого селянського господарства (державний акт на право власності на земельну ділянку в наданих матеріалах відсутній). - фактична площа земельної ділянки, що перебуває у користуванні (користується фактично) ОСОБА_1, на АДРЕСА_2 становить 0,2498 га, Внесена до бази Державного земельного кадастру за кадастровим номером 7323088300:01:004:001:0001 для індивідуального жилого будівництва (державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД №095806 від 04 вересня 2007); - площа земельної ділянки, якою фактично користується ОСОБА_2, на АДРЕСА_1 (0,2759 га), не відповідає розміру земельної ділянки, вказаної у державному акті серії ЧВ №073903 від 07 липня 2004 року (0,2473 га) та даним у погосподарських книгах (в різні періоди встановили 0,52; 0,84 та 1,00 га) ; а також даним з погосподарської книги, відображеним в акті обстеження земельної ділянки від 17 лютого 2015 року (0,38 га) ; - площа земельної ділянки, якою фактично користується ОСОБА_2, на АДРЕСА_1 (0,2498 га), не відповідає площі, зазначеній на викопіюванні з карти схеми селі Тарасівці (0,38 га). Площа земельної ділянки, якою фактично користується ОСОБА_2 (0,2759 га) з незначним відхиленням, яке могло виникнути внаслідок незначного зміщення фактично встановлених межових знаків, у межах допустимої середньоквадратичної похибки місцезнаходження відносно найближчих пунктів державної геодезичної мережі, відповідає сумарній площі земельних ділянок, які внесено до Держаного земельного кадастру за кадастровими номерами 7323088300:01:004:0001 та 7323088300:01:004:0001 (0,2761 га) ; - площа земельної ділянки, якою фактично користується ОСОБА_1, на АДРЕСА_2 (0,2498 га), з незначним відхиленням, яке могло виникнути внаслідок незначного зміщення фактично встановлених межових знаків, у межах допустимої середньоквадратичної похибки місцезнаходження відносно найближчих пунктів державної геодезичної мережі, відповідає розміру земельної ділянки, вказаної у державному акті серії ЯД №095806 від 04 вересня 2007 року (0,2500 га). Площа земельної ділянки, якою фактично користується ОСОБА_1 (0,2498 га), з незначним відхиленням, відповідає даним у погосподарських книгах, у частині площі земельної ділянки для будівництва, обслуговування житлового будинку, господарських будівель за період із 2002 до 2015 роки (0,25 га), та не відповідає площі, зазначеній в інші періоди часу, в яких не вказано площу, що виділяється для будівництва, обслуговування житлового будинку, господарських будівель, а також даним з погосподарської книги, відображеним в акті обстеження земельної ділянки від 17 лютого 2015 року (0,36 га). Площа земельної ділянки, якою фактично користується ОСОБА_1, на АДРЕСА_2 (0,2498 га), не відповідає площі, зазначеній на викопіюванні з карти схеми села Тарасівці (0,51 га) ; - встановити наявність накладання земельної ділянки ОСОБА_2 на АДРЕСА_1 кадастровий номер 7323088300:01:004:0001 на земельну ділянку ОСОБА_1 на АДРЕСА_2, на яку остання зберігає право користування відповідно до записів у погосподарській книзі розміром 0,36 га, не надається можливим. Відсутнє накладання земельної ділянки ОСОБА_2 з кадастровим номером 7323088300:01:004:0001 за її фактичним користуванням на земельну ділянку ОСОБА_1 відповідно до правоустановчих документів. Наявне накладання земельної ділянки ОСОБА_2, розташованої на АДРЕСА_1 кадастровий номер 7323088300:01:004:0001 за її фактичним користуванням на земельну ділянку ОСОБА_1, розташовану на АДРЕСА_2, що відображена на викопіюванні з карти схеми селі Тарасівці (т. 1, а. с. 12); - встановити наявність накладання земельної ділянки на АДРЕСА_3 на земельну ділянку ОСОБА_1, розташовану на АДРЕСА_3, на яку остання зберігає право користування відповідно до записів у погосподарській книзі розміром 0,36 га, не надається можливим. Відсутнє накладання земельної ділянки на АДРЕСА_3 за її фактичним користуванням на земельну ділянку ОСОБА_1, розташовану по АДРЕСА_2, згідно правоустановчих документів. Наявне незначне накладання земельної ділянки по АДРЕСА_3 за фактичним користуванням на земельну ділянку ОСОБА_1, розташовану по АДРЕСА_2, що відображена на викопіюванні карти схеми с. Тарасівці (том 1 а. с. 12), проте дане накладання може бути викликане похибками при складанні карти схеми с. Тарасівці. Ухвалою Герцаївського районного суду Чернівецької області від 01 листопада 2018 року у даній справі призначено додаткову судову експертизу з землеустрою, проведення якої доручено СП "Західноукраїнський експертно-консультативний центр". Відповідно до висновків додаткової судової земельно-технічної експертизи від 15 лютого 2019 року №454 наявне накладання земельної ділянки, якою фактично користується ОСОБА_2, на АДРЕСА_1, на земельну ділянку ОСОБА_1, на АДРЕСА_2, на яку остання зберігала право користування відповідно до викопіювания з карти-схеми землеустрою адміністративної території Тарасовецької сільської ради, в частині земельної ділянки, якою вона володіє на підставі державного акту серії ЧВ №073903 кадастровий номер 7323088301:01:004:0001. Площа накладання земельної ділянки, якою фактично користується ОСОБА_2, на земельну ділянку ОСОБА_1, на яку остання зберігала право користування відповідно до викопіювання з карти-схеми землеустрою адміністративної території Тарасовецької сільради, в частині земельної ділянки, якою вона володіє на підставі державного акту серія ЧВ №073903 кадастровий номер 7323088301:01:004:0001 становить приблизно - 0,0600 га. Ухвалою Герцаївського районного суду Чернівецької області від 17 квітня 2019 року призначено у даній справі судову почеркознавчу експертизу, проведення якої доручено експертам Чернівецького науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України. Перед експертами поставлено питання, чи належить підпис в акті встановлення меж земельної ділянки, що передається у приватну власність, який знаходиться у технічній документації для приватизації земельної ділянки ОСОБА_2 на АДРЕСА_3 ОСОБА_1. У висновку експерта Чернівецького науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України від 15 серпня 2019 року №766-К підписи від імені ОСОБА_1 у рядку №3 та №8 в акті погодження меж земельної ділянки, що передається у приватну власність ОСОБА_8 на АДРЕСА_1 від 27 жовтня 2003 року, виконані ОСОБА_1. Позиція Верховного Суду Колегія суддів дійшла висновку про часткове касаційної скарги. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина друга статті 152 ЗК України). Відповідно до статі 256 ЦК України позовна давність - це строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, №22083/93, №22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), №66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року). Європейський суд з прав людини зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу (GRAFESCOLO S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA, №36157/08, § 22, 23, ЄСПЛ, від 22 липня 2014 року). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі №925/756/19 (провадження №12-40гс20) зазначено, що "строк, у межах якого пред'являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу), ЦК України визначено як позовна давність (стаття 256 цього Кодексу). Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), перебіг якої відповідно до частини першої статті 261 цього ж Кодексу починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Отже, перебіг позовної давності обчислюється з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Відповідно до статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 жовтня 2021 року у справі №546/581/19 (провадження №61-11197св21) зазначено, що "ефективним способом захисту права, яке позивач вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема, шляхом заявлення вимоги про повернення таких земельних ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок. Колегія суддів погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що на спірні правовідносини не розповсюджується позовна давність, оскільки особа, яка є власником нерухомого майна, не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном. А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення". У справі, що переглядається: - ОСОБА_1 є власником земельної ділянки в АДРЕСА_2 з 04 вересня 2007 року; - ОСОБА_2 є власником суміжної земельної ділянки в АДРЕСА_2 з 07 липня 2004 року; - ОСОБА_1 заявила три позовні вимоги: про усунення перешкод у користуванні належною їй земельною ділянкою, про часткове скасування державного акту на право власності на земельну ділянку та про часткове скасування рішення сільської ради; - 27 жовтня 2003 року ОСОБА_1 підписала акт погодження меж земельної ділянки, що передається у приватну власність ОСОБА_2 на АДРЕСА_1; - відповідно до актів обстеження земельних ділянок господарств на АДРЕСА_2 і АДРЕСА_2 від 17 лютого 2015 року, а також висновків додаткової судової земельно-технічної експертизи від 15 лютого 2019 року №454 встановлено факт накладання земельної ділянки відповідачки на земельну ділянку позивачки; - у запереченні на позовну заяву, серед іншого, ОСОБА_2 просила застосувати наслідки спливу позовної давності - відмовити у задоволенні позову на підставі статті 267 ЦК України, оскільки починаючи з 2003 року позивачці було відомо про приватизацію нею земельної ділянки площею 0,2473 га, що підтверджується підписом ОСОБА_1 в акті погодження меж земельної ділянки; - подаючи 13 квітня 2016 року позов, ОСОБА_1 вказувала, що про факт незаконного захоплення відповідачкою частини належної їй земельної ділянки вона дізналася лише у липні 2014 року, коли вона вдома в своїх документах виявила старий план забудови земельної садиби 1968 року, з якого з'ясувала, що земельна ділянка під її житловим будинком та город має площу 0,36 га. У червні 2015 року ОСОБА_2 почала встановлювати межу між їхніми господарствами, захопивши 0,0331 га, які відносилися до її земельної ділянки. Суди встановили, що внаслідок захоплення відповідачкою частини земельної ділянки, яка перебувала у користуванні позивачки, мало місце порушення прав останньої. Однак, урахувавши пропуск позовної давності, про наслідки спливу якої відповідачка заявила у суді першої інстанції, суди, правильно застосувавши положення норм матеріального права, відмовили у задоволенні позову у частині вимог про часткове скасування державного акту на право власності на земельну ділянку та часткове скасування рішення сільської ради на підставі частини четвертої статті 267 ЦК України. Верховний Суд відхиляє аргумент касаційної скарги про те, що початок перебігу позовної давності належить обчислювати з 2014 року, оскільки 27 жовтня 2003 року позивачка підписала акт погодження меж земельної ділянки, що передавалася у приватну власність ОСОБА_2 на АДРЕСА_1, відколи вона могла довідатись про порушення свого права (накладення земельної ділянки ОСОБА_2 на її земельну ділянку), однак з даним позовом звернулася лише в квітні 2016 року. У цивільному законодавстві закріплено об'єктивні межі застосування позовної давності. Об'єктивні межі застосування позовної давності встановлюються: (а) прямо (стаття 268 ЦК України) ; (б) опосередковано (із врахуванням сутності заявленої вимоги). Зокрема, не застосовується позовна давність до негаторного позову. Підставою для відмови у задоволенні цієї вимоги є її необґрунтованість з огляду на те, що рішення сільської ради про передачу відповідачці земельної ділянки та виданий на його підставі державний акт на право власності на земельну ділянку, з якими позивачка пов'язувала наявність перешкод у користуванні своєю земельною ділянкою, не скасовані. Тому рішення та постанова судів попередніх інстанцій у частині відмови у задоволенні вимоги про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою підлягають зміні у мотивувальній частині з викладенням їх у редакції цієї постанови. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Беручи до уваги необхідність врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі №925/756/19 (провадження №12-40гс20), у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 жовтня 2021 року у справі №546/581/19 (провадження №61-11197св21), колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу належить задовольнити частково, рішення та постанову судів попередніх інстанцій у частині відмови у задоволенні вимоги про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою - змінити у мотивувальній частині з викладенням їх у редакції цієї постанови, рішення та постанову судів попередніх інстанцій у частині відмови у задоволенні вимог про часткове скасування рішення сільської ради та часткове скасування державного акту на право власності на земельну ділянку - залишити без змін. Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану її представником ОСОБА_3, задовольнити частково. Рішення Герцаївського районного суду Чернівецької області від 15 жовтня 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 05 лютого 2020 року у частині відмови у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Тарасовецької сільської ради Новоселицького району Чернівецької області про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою змінити у мотивувальній частині, виклавши їх у редакції цієї постанови. Рішення Герцаївського районного суду Чернівецької області від 15 жовтня 2019 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 05 лютого 2020 року у частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Тарасовецької сільської ради Новоселицького району Чернівецької області про часткове скасування рішення сільської ради та часткове скасування державного акту на право власності на земельну ділянку залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 жовтня 2021 року м. Київ справа №390/351/20 провадження №61-12283св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Фермерське господарство Ковалевського Віталія Івановича, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Фермерського господарства Ковалевського Віталія Івановича на заочне рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 09 червня 2020 року в складі СУДДІ: Пасічника Д. І. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 09 червня 2021 року в складі колегії суддів: Єгорової С. М., Чельник О. І., Черненка В. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Фермерського господарства Ковалевського Віталія Івановича (далі - ФГ Ковалевського В. І.) про розірвання договору. Позовна заява мотивована тим, що сторони у справі 29 серпня 2016 року уклали договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), відповідно до умов якого позивач надала у користування відповідачу земельну ділянку площею 7,858 га, яка знаходиться на території Миколаївської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області, строком на 10 років. На підставі зазначеного договору проведено державну реєстрацію права користування відповідача земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Відповідно до умов вказаного договору ФГ Ковалевського В. І. зобов'язувалося сплачувати плату за користування земельною ділянкою, що складає 4% від нормативної грошової оцінки землі, рівними частинами щороку, починаючи з 01 січня 2017 року та до кінця дії договору. Згідно з відомостями про нормативну грошову оцінку земельної ділянки її нормативна грошова оцінка становить 286 656,97 грн. Отже, у грошовому виразі плата за користування земельною ділянкою складає 11 466,28 грн, яка повинна сплачуватись щорічно з 01 січня 2017 до 31 грудня поточного року. Позивач виконала свій обов'язок повністю і передала земельну ділянку площею 7,858 га відповідачу, проте останнє систематично допускає істотне порушення умов договору емфітевзису від 29 серпня 2016 року щодо його оплати, зокрема за 2017-2019 роки, внаслідок чого ОСОБА_1 значною мірою позбавлена того, на що розраховувала під час укладення договору, що відповідно до частини другої статті 651 ЦК України є підставою для його розірвання. На підставі викладеного, ОСОБА_1 просила розірвати договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) від 29 серпня 2016 року, укладений між нею та ФГ Ковалевського В. І. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення Заочним рішенням Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 09 червня 2020 року позов задоволено. Розірвано договір про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), укладений 29 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ФГ Ковалевського В. І. Стягнуто з ФГ Ковалевського В. І. на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 840,80 грн. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач прострочив виплати орендної плати за користування земельною ділянкою за 2017-2019 роки, що є невиконанням його обов'язків та порушенням істотних умов укладеного між сторонами договору, відповідно, підставою для розірвання вказаного правочину. Відповідач не спростував обставини, викладені у позовній заяві, жодного разу не з'явився у судове засідання та заяв чи доказів до суду не подав. Постановою Кропивницького апеляційного суду від 09 червня 2021 року заочне рішення місцевого суду залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що факт прострочення відповідачем виплати орендної плати за користування земельною ділянкою у 2017-2019 роках не спростований належними та допустимими доказами, що свідчить про невиконання обов'язків і порушенням істотних умов договору емфітевзису, а також є підставою для його розірвання. ФГ Ковалевського В. І. було обізнане про розгляд місцевим судом цієї справи, що підтверджується, зокрема повідомленням про вручення поштового відправлення - позовної заяви з додатками та ухвали суду про відкриття провадження у справі. Проте відповідачем не вжито заходів для отримання наступних поштових відправлень та ознайомлення з поштовою кореспонденцією, іншої адреси місцезнаходження відповідача під час провадження справи судам не повідомлено. У місцевого суду була відсутня можливість сповістити відповідача за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію вручення кореспонденції. Направлена на адресу відповідача кореспонденція повернулася до суду з відміткою "адресат відсутній". Подані до суду апеляційної інстанції відповідачем докази, на які останній посилається в обґрунтування своїх доводів щодо належної оплати за користування спірною земельною ділянкою, не можуть бути прийняті й оцінені через недоведеність неможливості їх подання до суду першої інстанції з дотриманням строку, встановленого в ухвалі про відкриття провадження, яка була отримана ФГ Ковалевського В. І. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі ФГ Ковалевського В. І. просило скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, справу передати до суду першої інстанції на новий розгляд, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) як на підставу оскарження судових рішень (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку). Зокрема, у касаційній скарзі зазначає, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №752/11896/17 (провадження №14-507цс18), від 10 квітня 2019 року у справі №461/10610/13 (провадження №14-108цс19), від 19 червня 2019 року у справі №523/8249/14-ц (провадження №14-70цс19); Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №127/2871/16-ц (провадження №61-4668св18), від 11 липня 2018 року у справі №484/3687/16 (провадження №61-33165св18), від 26 грудня 2018 року у справі №383/632/17 (провадження №61-30661св18), від 26 березня 2020 року у справі №617/1674/13 (провадження №61-32002св18), від 22 квітня 2020 року у справі №522/19433/17 (провадження №61-835св19), від 11 червня 2020 року у справі №657/2494/17 (провадження №61-1483св19), від 09 грудня 2020 року у справі №326/1656/19 (провадження №61-13812св20), від 19 квітня 2021 року у справі №531/562/20 (провадження №61-1478св21); Верховного Суду України від 28 вересня 2016 року у справі №362/5740/15-ц. Касаційна скарга мотивована тим, що розрахунковими відомостями підтверджуються обставини отримання позивачем плати за право відповідача на користування земельною ділянкою за 2017-2018 роки. Плата за користування земельною ділянкою за 2019 рік була нарахована відповідачем, проте позивач не зверталася до ФГ Ковалевського В. І. для її отримання. Відповідач надсилав листи щодо отримання плати за спірним договором, проте такі листи залишилися без належного реагування. ОСОБА _1 ухилилася від отримання плати за договором за 2019-2020 роки. На час звернення до суду з цим позовом позивачу не був сплачений лише один платіж за 2019 рік. Крім того, касаційна скарга обґрунтована тим, що відповідач не був повідомлений належним чином про розгляд справи судом першої інстанції, жодних повісток та викликів до суду він не отримував. Судова кореспонденція не доставлялася через недоліки в організації роботи відділення поштового зв'язку. Подані до суду повідомлення про вручення поштових повідомлень з відповідними відмітками не підтверджують належне повідомлення відповідача про розгляд справи. Вказана обставина є обов'язковою підставою для скасування оскаржуваних судових рішень відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України. Відповідач був позбавлений можливості довести обставини, на які послався в заяві про перегляд заочного рішення та в апеляційній скарзі як на підставу своїх заперечень, та фактично був обмежений у реалізації процесуальних прав. Так, ФГ Ковалевського В. І. подало разом із заявою про перегляд заочного рішення докази на підтвердження сплати коштів за договором емфітевзису, зокрема документи бухгалтерської звітності, що свідчать про відсутність порушень умов вказаного правочину з боку відповідача. Оскільки під час розгляду справи в суді першої інстанції діяв карантин, то відповідач не пропустив строк на подачу доказів. Інший учасник справи відзиву на касаційну скаргу не направив. Провадження у суді касаційної інстанції Касаційна скарга подана до Верховного Суду ФГ Ковалевського В. І. 21 липня 2021 року. Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 7,858 га, яка знаходиться на території Миколаївської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області. Згідно з договором про встановлення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) від 29 серпня 2016 року, укладеним між ОСОБА_1 і ФГ Ковалевського В. І., останньому надано в оренду вищевказану земельну ділянку площею 7,858 га, яка знаходиться на території Миколаївської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області, строком на 10 років, за встановлену плату, що складає 4% від нормативної грошової оцінки землі, рівними частинами щороку, починаючи з 01 січня 2017 року та до кінця дії договору. Відповідно до акта приймання-передачі об'єкта емфітевзису від 29 серпня 2016 року ОСОБА_1 передала ФГ Ковалевського В. І. зазначену земельну ділянку площею 7,858 га, яка знаходиться на території Миколаївської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області, у користування за умови використання її за цільовим призначенням. За змістом витягу з технічної документації нормативно грошова оцінка спірної земельної ділянки станом на 26 лютого 2020 року складає 286 656,97 грн. Суди також встановили, що відповідач прострочив виплату орендної плати за користування земельною ділянкою у 2017-2019 роках, що є невиконанням обов'язків та порушенням істотних умов спірного договору. Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Задовольняючи позовні вимоги, суди виходили з того, що відповідач прострочив виплати орендної плати за користування земельною ділянкою за 2017-2019 роки, що є невиконанням його обов'язків та порушенням істотних умов укладеного між сторонами договору, відповідно, підставою для розірвання вказаного правочину. Відповідач не спростував обставини, викладені у позовній заяві, жодного разу не з'явився у судове засідання до суду першої інстанції, заяв або доказів до ухвалення рішення місцевим судом не подав. Колегія суддів погоджуються з вказаними висновками судів попередніх інстанцій, враховуючи наступне. Згідно з частиною другою статті 90 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) порушені права власників земельних ділянок підлягають поновленню в порядку, встановленому законом. Відповідно до частини першої статті 102-1 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) виникає на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Одним з речових прав на чуже майно є право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) (пункт 3 частини першої статті 395 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 407 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Згідно зі статтею 410 ЦК України землекористувач має право користуватися земельною ділянкою в повному обсязі, відповідно до договору. Землекористувач зобов'язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом та ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуації. За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. За правилами статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Відповідно до частин першої-другої статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, правильно встановив, що відповідач не надав суду доказів сплати коштів за користування земельною ділянкою за 2017-2019 роки, що є істотним порушенням умов договору про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Встановивши істотність порушень умов договору, суди дійшли обґрунтованого висновку щодо задоволення позову про розірваннявказаного правочину. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі №153/19/19 (провадження №61-13259св20). Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що відповідач не був повідомлений належним чином про розгляд справи судом першої інстанції, тому не мав можливості брати участі у судовому процесі, оскільки ФГ Ковалевського В. І. було повідомлено про розгляд місцевим судом цієї справи, що підтверджується зокрема, повідомленням про вручення поштового відправлення, яке підтверджує отримання відповідачем позовної заяви з додатками й ухвали суду про відкриття провадження у справі та призначення підготовчого засідання на 31 березня 2020 року (а. с. 18, 19). При цьому, ФГ Ковалевського В. І. 31 березня 2020 року звернулося до суду з клопотанням про відкладення розгляду справи (а. с. 21). У подальшому судова кореспонденція (судові повістки) була направлена судом першої інстанції на ту ж саму адресу (а. с. 23, 30, 46). За заявою відповідача до поштової служби, поштова кореспонденція була перенаправлена за іншою адресою, що підтверджується доданими до конвертів довідками поштової служби та поясненнями ФГ Ковалевського В. І., викладеними в апеляційній та касаційній скаргах, проте останнє не вжило заходів для отримання вказаних поштових відправлень та ознайомлення з поштовою кореспонденцією, іншої адреси місцезнаходження під час провадження справи судам не повідомлено. На поштовій кореспонденції, яка повернулася до суду міститься відмітка поштової служби - "адресат відсутній" (а. с. 23, 30, 46). Крім того, суд першої інстанції 12 травня 2020 року на офіційному веб-порталі Судової влади розмістив оголошення про виклик відповідача в судове зсідання на 09 червня 2020 року (а. с. 35). Отже, місцевий суд вижив всіх можливих заходів з метою повідомлення ФГ Ковалевського В. І. про розгляд справи. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки. Право на доступ до правосуддя не є абсолютним, на цьому наголошує Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях. Відтак в кожному випадку заявник при зверненні до суду повинен дотримуватися норм процесуального законодавства. Відповідно до пунктів 6, 7 частини другої статті 43 ЦПК України учасники справи зобов'язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строк та виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом. Формулювання "зловживання правом" необхідно розуміти, як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права, "injuria". Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб'єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права. Термін "зловживання правом" свідчить про те, що ця категорія стосується саме здійснення суб'єктивних цивільних прав, а не виконання обов'язків. Обов'язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб'єктивного цивільного права. Заборона зловживання правом по суті випливає з якості рівнозваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації суб'єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов'язків. Разом з тим, у заяві про перегляд заочного рішення (а. с. 58-61) та в апеляційній скарзі (а. с. 93-103) відповідач вказує таку ж адресу, на яку і була надіслана судова кореспонденція. Здійснення суб'єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення суб'єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Їх сукупність є обов'язковою для застосування при здійсненні усіх без винятку суб'єктивних цивільних прав. Дослідження питання про здійснення особою належного їй суб'єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов'язане з аналізом фактичних дій суб'єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності. Принцип юридичної визначеності, як складова частина конституційного принципу верховенства права, зобов'язує особу самостійно цікавитися перебігом розгляду його прави в суді. Тривала відсутність такого інтересу з боку учасника судового процесу свідчить про його небажання захищати свої процесуальні права та зловживання правом. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 15 січня 2021 року у справі №756/8164/19 (провадження №61-17408св20). Отже, відповідач був повідомлений про розгляд справи судом першої інстанції (отримав копію ухвали про відкриття провадження у справі), проте не цікавився перебігом розгляду цієї прави в місцевому суді, а також не отримував судову кореспонденцію, яка була направлена на належну адресу, тому відсутні правові підстави вважати про порушення його права на судовий розгляд. Судова кореспонденція під час перегляду справи судом апеляційної інстанції направлялася на ту ж адресу, що і в суді першої інстанції (а. с. 112, 118, 120). При цьому, відповідач забезпечив участь свого представника у судовому засіданні в суді апеляційної інстанції (а. с. 135). Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суди безпідставно не дослідили додані до заяви про перегляд заочного рішення докази, оскільки відповідно до частини третьої статті 83 ЦПК України відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Встановлено, що відповідач у цій справі отримав ухвалу про відкриття провадження у справі, проте у визначенні статтею 83 ЦПК України строки докази до суду не подав. Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Неприпустимим є витребування і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його ухвалення. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі №299/957/14-ц (провадження №61-5660св20). Таким чином, суд першої інстанції правильно вирішив спір за наявними у справі матеріалами та дійшов обґрунтованого висновку, що відповідач не спростував належними та допустимими доказами заявлених у справі вимог. Безпідставними є доводи касаційної скарги, що позивач отримувала плату за право користування земельною ділянкою за 2017-2018 роки, а за іншій період, зокрема за 2019 рік, відмовився отримувати орендну плату, оскільки такі обставини не були встановлені судами попередніх інстанцій. Дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18). При цьому, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює оцінку доказів, у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №752/11896/17 (провадження №14-507цс18), від 10 квітня 2019 року у справі №461/10610/13 (провадження №14-108цс19), від 19 червня 2019 року у справі №523/8249/14-ц (провадження №14-70цс19); Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №127/2871/16-ц (провадження №61-4668св18), від 11 липня 2018 року у справі №484/3687/16 (провадження №61-33165св18), від 26 грудня 2018 року у справі №383/632/17 (провадження №61-30661св18), від 26 березня 2020 року у справі №617/1674/13 (провадження №61-32002св18), від 22 квітня 2020 року у справі №522/19433/17 (провадження №61-835св19), від 11 червня 2020 року у справі №657/2494/17 (провадження №61-1483св19), від 09 грудня 2020 року у справі №326/1656/19 (провадження №61-13812св20), від 19 квітня 2021 року у справі №531/562/20 (провадження №61-1478св21); Верховного Суду України від 28 вересня 2016 року у справі №362/5740/15-ц, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Так, у справі №752/11896/17 фізична особа звернулася до суду з позовом, в якому просила стягнути з фізичної особи-підприємця вартість відновлювального ремонту, вартість будівельно-технічного дослідження, заборгованість за договором оренди майна, інфляційні втрати і три проценти річних. Предметом позовних вимог банку до фізичної особи і товариства з обмеженою відповідальністю у справі №461/10610/13 є стягнення солідарно з позичальника та поручителя заборгованості у сумі 25 000 грн, а також з позичальника заборгованості у сумі 320 443,21 грн. У справі №523/8249/14-ц банк звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю та двох фізичних осіб, в якому просив стягнути з позичальника та поручителів заборгованість за кредитним договором та пеню. Фізична особа у справі №127/2871/16-ц звернулася у суд з позовом до іншої фізичної особи з позовом про звільнення від обов'язку сплати аліментів та заборгованості зі сплати аліментів. Предметом позовних вимог фізичної особи до фермерського господарства у справі №484/3687/16 є розірвання договору оренди землі, у зв'язку із систематичною несплатою орендної плати. У справі №383/632/17 фізична особа звернулася до суду з позовом до фізичної особи-підприємця про розірвання договору оренди земельної ділянки та стягнення заборгованості з орендної плати. Предметом позовних вимог фізичної особи до іншої фізичної особи у справі №617/1674/13 є визнання дійсним договору купівлі-продажу садового будинку та визнання права власності. Фізична особа у справі №522/19433/17 звернулася до суду з позовом до відділу державної виконавчої служби про звільнення майна з-під арешту. У справі №657/2494/17 дві фізичні особи звернулись до суду з позовом до приватного підприємства про розірвання договорів оренди землі у зв'язку із систематичною несплатою орендної плати. Суди у справі №326/1656/19 розглядали позов фізичної особи до сільськогосподарського виробничого кооперативу про розірвання договору оренди землі та стягнення боргу. Предметом позовних вимог фізичної особи до іншої фізичної особи у справі №531/562/20 є розірвання договору оренди земельної ділянки у зв'язку із систематичною несплатою орендної плати. У справі №362/5740/15 фізична особа звернулася до суду з позовом до фермерського господарства про розірвання договору суборенди земельної ділянки та стягнення заборгованості за договором, посилаючись на неналежне виконання відповідачем зобов'язань за договором, а саме на систематичну несплату орендних платежів. Таким чином, відсутні підстави вважати, що апеляційний суд у справі, що переглядається, не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних відносин. Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень. Щодо судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Фермерського господарства Ковалевського Віталія Івановича залишити без задоволення. Заочне рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 09 червня 2020 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 09 червня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. М. Фаловська С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 04 серпня 2021 року м. Київ справа №369/5375/17 провадження №61-13347св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави, відповідачі: Горенська сільська рада Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_2, на постанову Київського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Ратнікової В. М., Левенця Б. Б., Гаращенка Д. Р., ВСТАНОВИВ: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У травні 2017 року заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави звернувся з позовом до Горенської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку. Позов мотивований тим, щорішенням Горенської сільської ради 18 сесії 5 скликання від 10 квітня 2008 року відведено в приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,1693 га з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113 на території Горенської сільської ради Києво-Святошинського району для ведення особистого селянського господарства. На підставі цього рішення сільської ради ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку, який зареєстровано 21 квітня 2010 року в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди за №011094701121. Відповідно до інформації Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем від 03 березня 2017 року №01-01/73, спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113 відведена за рахунок земель водного фонду, а саме: за рахунок 25-метрової прибережної захисної смуги річки Горенка в межах Горенської сільської ради. Із інформації Центральної геофізичної обсерваторії від 22 лютого 2017 року №17-08/383 вбачається, що річка Горенка має статус природнього водотоку, є правою притокою річки Ірпінь, згідно з класифікацією річок України належить до малих річок та має площу водозабору 29,1 км2, прибережні захисні смуги р. Горенка становлять 25 метрів. Фактичний розмір і межі прибережної захисної смуги визначені нормами закону, а проект землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги є лише документом, який містить графічні матеріали та відомості про обчислену площу в розмірі й межах, встановлених законодавством. Водночас відсутність цього проекту та не визначення відповідними органами державної влади на території межі прибережної захисної смуги в натурі не може трактуватися як відсутність самої прибережної захисної смуги та можливість до її встановлення передавати у приватну власність ділянки, що підпадає під нормативно визначену 25-метрову зону від урізу води. Таким чином, при наданні у власність чи користування земельних ділянок навколо водних об'єктів необхідно ураховувати положення щодо меж водоохоронних зон та прибережних захисних смуг шляхом урахування при розгляді матеріалів про надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 Водного кодексу України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення меж, з урахуванням конкретної ситуації. Чинне на час прийняття спірного рішення водне та земельне законодавство взагалі не передбачало можливість відведення земельних ділянок водного фонду, зайнятих прибережними захисними смугами природних водних об'єктів загальнодержавного значення у приватну власність для будь-яких потреб, в тому числі і для ведення особистого селянського господарства. Всупереч статей 58, 59, 60, 61, 84 Земельного кодексу України, статей 4, 6, 80, 85, 88, 89 Водного кодексу України Горенською сільською радою відведено у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку водного фонду в межах прибережної захисної смуги водного об'єкту загальнодержавного значення - річки Горенка для особистого селянського господарства, де заборонено розорювання земель, а також садівництво та городництво, зберігання та застосування пестицидів і добрив. Крім того, спірну земельну ділянку Горенською сільською радою відведено з порушенням порядку встановлення та зміни цільового призначення земель. За інформацією Департаменту містобудування та архітектури Київської обласної державної адміністрації від 09 березня 2017 року №01.1-26/305, Відділу містобудування та архітектури Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 27 лютого 2017 року №36, а також ДП "УКРНДПІЦИВІЛЬБУД" від 10 березня 2017 року №180 Генеральний план с. Горенка розроблено інститутом "УКРНДПШроцивільсільбуд" у 1999 році та затверджено рішенням Горенської сільської ради від 22 червня 2001 року. Рішенням зазначеної ради від 09 жовтня 2014 року затверджено коригування генерального плану с. Горенка. Функціональне призначення території, за рахунок якої земельну ділянку відведено у приватну власність ОСОБА_1 - для озеленених територій загального користування. Отже, оспорюване рішення щодо відведення земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_1 прийняте усупереч вимог статей 60, 83, 118 ЗК України, статей 21 Закону України "Про основи містобудування", статей 3, 12 Закону України "Про планування і забудову територій", у порушення визначеного чинною містобудівною документацією функціонального призначення території, за рахунок озеленених територій загального користування, які не можуть передаватись у приватну власність. Враховуючи, що землі водного фонду не підлягають передачі у власність, Горенська сільська рада, приймаючи спірне рішення, вийшла за межі наданих їй повноважень, крім того, незаконно змінила цільове призначення земельної ділянки, внаслідок чого її неправомірно відведено в приватну власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства. З огляду на викладене, вважав, що рішення 18 сесії 5 скликання Горенської сільської ради від 10 квітня 2008 року, яким відведено в приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,1693 га з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113 для ведення особистого селянського господарства є незаконним та підлягає скасуванню. Відповідно й державний акт на право власності на спірну земельну ділянку, виданий ОСОБА_1 також має бути визнаний недійним. Також звертав увагу на те, що про необхідність захисту прав та інтересів держави в судовому порядку прокурору стало відомо лише у лютому-березні 2017 року за результатами опрацювання інформації Центральної геофізичної обсерваторії від 22.02.201.7 №17-08/383 та інформації Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем від 03 березня 2017 року №01-01/73, якими підтверджено факт відведення спірної земельної ділянки у приватну власність за рахунок земель водного фонду. Зі змісту самого лише оспорюваного рішення ради про відведення у приватну власність відповідача земельної ділянки неможливо встановити порушення вимог законодавства. Лише шляхом аналізу документів та інформації, отриманої прокуратурою області відповідно до вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру" від органів влади, установ та організацій, встановлено факт порушень вимог земельного законодавства. З урахуванням зазначеного, позивач просив суд: визнати незаконними та скасувати рішення Горенської сільської ради 18 сесії 5 скликання від 10 квітня 2008 року щодо відведення в приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0, 1693 га з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113 на території Горенської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області; визнати недійсним державний акт серії ЯК №357002 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113 площею 0,1693 га, виданий на ім'я ОСОБА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 листопада 2017 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що під час розгляду справи в суді прокурор не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що спірна земельна ділянка накладається на землі водного фонду, оскільки з листа Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем від 02 листопада 2017 року №01-01/489 вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером на землі водного фонду, а саме 25-ти метрову прибережну захисну смугу малої річки Горенка не накладається. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Київської області задоволено. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 листопада 2017 року скасовано та ухвалено нове судове РІШЕННЯ: Позов заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави до Горенської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Горенської сільської ради 18 сесії 5 скликання від 10 квітня 2008 року щодо відведення в приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,1693 га з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113 на території Горенської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області. Визнано недійсним державний акт серії ЯК №357002 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113 площею 0,1693 га, виданий на ім'я ОСОБА_1 21 квітня 2010 року. Стягнуто з Горенської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області та ОСОБА_1 на користь прокуратури Київської області витрати по сплаті судового збору у розмірі 4 000,00 грн. з кожного. Стягнути з Горенської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області та ОСОБА_1 на користь прокуратури Київської області витрати, пов'язані з проведенням експертизи у розмірі 8 008,00 грн з кожного. Постанова апеляційного суду мотивована тим, щоспірна земельна ділянка з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113 відведена для ведення особистого селянського господарства з порушенням порядку встановлення та зміни цільового призначення земель за рахунок земель водного фонду, а саме за рахунок 25-метрової прибережної захисної смуги річки Горенка в межах Горенської сільської ради та за рахунок озеленених територій загального користування. Також відповідно до частини першої статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Короткий зміст вимог касаційної скарги У вересні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року та залишити в силі рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 листопада 2017 року. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтована тим, що на момент ухвалення судового рішення було відсутнє порушення права або інтересу, що підлягає судовому захисту. Апеляційний суд захистив не порушене право позивача, оскільки станом на дату прийняття судових рішень в даній справі земельна ділянка не перетиналася з межами земель водного фонду, що підтверджується матеріалами справи та висновком експерта. При цьому коригування поворотних точок земельної ділянки відбулося в межах Закону. Координати ділянки, за якими відображалося місцезнаходження земельної ділянки на Публічній кадастровій карті (і на картографічних матеріалах використаних ДП "Київгеоінформатика" для надання відповіді прокуратурі) були помилковими. Звернувшись до ТОВ "Інститут незалежної експертної оцінки", була розроблена технічна документація із землеустрою щодо встановлення зовнішньої межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) переданої у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства в с. Горенка, Горенської сільської ради, Києво-Святошинського району, Київської області. Оригінал розробленої документації був поданий в Центр надання адміністративних послуг при Києво-Святошинській районній державній адміністрації для внесення змін в кадастрі. Однак, суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки таким поясненням, вказавши, що відповідачем не надано копій документів, на підставі яких відбулася зміна координат земельної ділянки. Крім того, порушення законодавства з боку державних органів не можуть бути підставою для порушення прав громадян, оскільки наявність порушень з боку органу публічної влади при укладені договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила. При цьому, Європейський Суд наголошує на тому, що особа на користь якої органом влади прийняте певне рішення, має повне право розумно очікувати, що якщо місцевий орган влади вважає, що в нього є певна компетенція, то така компетенція дійсно існує, а тому визнання незаконності дій органу влади не повинно змінювати відносини прав, які виникли внаслідок такої дії органу влади. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції. У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення дії постанови Київського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року відмовлено. У грудні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) ; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 28 вересня 2020 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі №826/4406/16; від 06 листопада 2019 року у справі №522/14454/15-ц та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Фактичні обставини Суди встановили, що рішенням Горенської сільської ради 18 сесії 5 скликання від 10 квітня 2008 року безоплатно передано ОСОБА_1 у приватну власність із земель запасу Горенської сільської ради земельну ділянку площею 0,1693 га, розташовану в межах села Горенка з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113, для ведення особистого селянського господарства. На підставі вказаного рішення сільської ради ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку серії ЯК №37002, який зареєстровано 21 квітня 2010 року в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди за №011094701121. Відповідно до даних Державного земельного кадастру право власності на земельну ділянку ОСОБА_1 не відчужувалось. Відповідно до листа Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика" від 03 березня 2016 року №01-01/73 наданого на запит прокуратури Київської області, спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113 повністю накладається на землі водного фонду, а саме: на водну поверхню малої річки Горенка та на її 25-ти метрову прибережну захисну смугу. Вказаний висновок зроблено на підставі викопіювання з топографічних матеріалів, а саме з топографічної карти масштабу 1:1000, номенклатурного листа М-36-9-Б-в-2 1993 року видання та матеріалів космічної зйомки станом місцевості на 2007, 2008 та 2016 роки із нанесеними межами земель водного фонду та земельних ділянок. Згідно з листом Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика" від 02 листопада 2017 №01-01/489, наданого на запит представника відповідача ОСОБА_2, межі земельної ділянки з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113 нанесені згідно наданого каталогу координат на викопіювання з топографічного плану масштабу 1:2000 на територію с. Горенка Києво-Святошинського району Київської області станом на 2017 рік. Земельна ділянка з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113 на землі водного фонду, а саме: 25-ти метрову прибережну захисну смугу малої річки Горенка не накладається. За інформацією Центральної геофізичної обсерваторії від 22 лютого 2017 року №17-08/383, річка Горенка має статус природнього водотоку, є правою притокою р. Ірпінь, згідно з класифікацією річок України належить до малих річок та має площу водозабору 29,1 км2, прибережні захисні смуги по обидва береги річки Горенка мають бути 25 метрів. З листа відділу містобудування та архітектури Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області від 27 лютого 2017 року №36 та листа ДП "УКРНДПІЦИВІЛЬБУД" від 10 березня 2017 року №180 вбачається, що відповідно до чинного генерального плану села Горенка, територія ділянки з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113 за функціональним призначенням відноситься до озеленених територій загального користування. Річка Горенка має статус природнього водотоку, є правою притокою р. Ірпінь, згідно з класифікацією річок України належить до малих річок та прибережні захисні смуги р. Горенка становлять 25 метрів, що підтверджується листом Центральної геофізичної обсерваторії від 22 лютого 2017 року №17-08/383 та не заперечується учасниками справи. Відповідно до листа Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика" від 03 березня 2016 року №01-01/73 з якого вбачається, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113 повністю накладається на землі водного фонду, а саме: на водну поверхню малої річки Горенка та на її 25-ти метрову прибережну захисну смугу. Вказаний висновок зроблено на підставі викопіювання з топографічних матеріалів, а саме з топографічної карти масштабу 1:1000, номенклатурного листа М-36-9-Б-в-2 1993 року видання та матеріалів космічної зйомки станом місцевості на 2007, 2008 та 2016 роки із нанесеними межами земель водного фонду та земельних ділянок, копії яких долучені до вказаного листа. В листі Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика" від 02 листопада 2017 №01-01/489 вказано інформацію станом на 2017 рік, тоді як оспорюється рішення Горенської сільської ради 18 сесії 5 скликання від 10 квітня 2008 року, тому обставинами, які підлягають доказуванню у даному спорі є додержання чи порушення вимог земельного законодавства при наданні у власність відповідачки земельної ділянки станом на 2008 рік. Також з поземельної книги Управління Держземагенства у Києво-Святошинському районі щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113, відкритої 14.08.2015 року вбачається, що в ній наявні два кадастрові плани вказаної земельної ділянки, а саме: запис від 14.08.2015 року №002 та запис від 06 жовтня 2017 року №005. В основу листа Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика" від 02 листопада 2017 №01-01/489 було покладено змінені координати поворотних точок спірної земельної ділянки згідно запису від 06 жовтня 2017 року №005. Виправлення у відомості про координати поворотних точок спірної земельної ділянки були внесені 06 жовтня 2017 року за заявою ОСОБА_1. Розробник документації із землеустрою ТОВ "Інститут незалежної експертної оцінки". З листа Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 14 червня 2018 року №10-10-0.222-9522/2-18 вбачається, що згідно з відомостями, які містяться в Національній кадастровій системі, земельна ділянка з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113, площею 0,1693 га, з видом використання "Для ведення особистого селянського господарства", зареєстрована в Державному реєстрі земель до 2013 року на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, виготовленого ТОВ "Інститут незалежної експертної оцінки" та обліковується за ОСОБА_1. Відомості про дану земельну ділянку було перенесено з Державного реєстру земель до Державного земельного кадастру в автоматизованому порядку. Поземельну книгу на земельну ділянку реєстратором було відкрито на підставі документів, наявних в архіві Управління. За результатами здійсненого пошуку, в тому числі - за матеріалами інвентаризації архіву Управління, проведеної за дорученням Прем'єр міністра України від 11.10.11 №48661/1/1-11 та за наказом Держкомзему від 14.10.11 №576 (зі змінами, внесеними наказом Держкомзему від 18.10.11 №578), документація із землеустрою, на підставі якої 06 жовтня 2017 року було внесено зміни у відомості про координати поворотних точок до поземельної книги на зазначену земельну ділянку, в архіві Управління не виявлена, оскільки не була передана туди її розробником. Відповідно до висновку судової земельно-технічної експертизи Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 02 квітня 2020 року №3900/19-41/7892-7895/20-41 згідно з яким: межі земельної ділянки з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113, визначені згідно запису 002 від 14 серпня 2015 року у поземельній книзі за даними ТОВ "Гео-Сервіс Плюс", перетинаються із нормативно визначеними межами прибережної захисної смуги для р. Горенка, площа під перетином становить 0,1338 га. Також зроблено висновок про те, що межі земельної ділянки з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113, визначені згідно запису 005 від 06 жовтня 2017 року у поземельній книзі за даними ТОВ "Інститут незалежної експертної оцінки", не перетинаються із нормативно визначеними межами прибережної захисної смуги р. Горенка. Виправлення відомостей про координати поворотних точок меж земельної ділянки з кадастровим номером 3222482401:01:009:0113 згідно запису №005 від 06 жовтня 2017 року призвело до відсутності перетину зазначеної земельної ділянки із нормативно визначеними межами прибережної захисної смуги для р. Горенка. Позиція Верховного Суду Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів. Звертаючись до суду з позовом в інтересах держави, заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури посилався на те, що Горенська сільська рада, приймаючи спірне рішення, вийшла за межі наданих їй повноважень, оскільки землі водного фонду не підлягають передачі у власність, крім того, незаконно змінила цільове призначення земельної ділянки та неправомірно передала в приватну власність ОСОБА_1 спірну земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Відповідно до частини першої статті 45 ЦПК України у випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. При цьому Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування повинні надати суду документи, які підтверджують наявність поважних причин, що унеможливлюють самостійне звернення цих осіб до суду для захисту своїх прав, свобод та інтересів. Згідно з частиною другою статті 45 ЦПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивачаю. Прокурор, який звертається до суду з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді (незалежно від форми, в якій здійснюється представництво), повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення такого представництва, передбачених частинами другою або третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру". Для представництва інтересів громадянина в суді прокурор також повинен надати документи, що підтверджують недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність відповідного громадянина, а також письмову згоду законного представника або органу, якому законом надано право захищати права, свободи та інтереси відповідної особи, на здійснення ним представництва. Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді має наслідком застосування положень, передбачених статтею 121 цього Кодексу. Згідно з абзацами першим, другим частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (частина четверта статті 23 Закону). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року у справі №554/2483/16-ц (провадження №61-10475св19) зазначено, що: "тлумачення частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дозволяє зробити висновок, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: (а) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; (б) у разі відсутності такого органу... При зверненні з позовом у цій справі прокурор вказав, що таке звернення викликано необхідністю захисту майнових інтересів територіальної громади міста Полтава та реалізації конституційного права громадян користуватися об'єктами права власності Українського народу за бездіяльності органу місцевого самоврядування, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження. Полтавська міська рада як орган, що представляє інтереси територіальної громади міста Полтава та є законним представником зазначеної земельної ділянки, яка на момент розпорядження нею відповідачем належала до земель комунальної власності, заходи для її повернення не вживає, що свідчить про бездіяльність органу уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах... Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що відповідачі та Полтавська міська рада заявляли про відсутність у прокурора підстави для представництва інтересів держави у цій справі як самостійного позивача (а. с. 108-111 т. 1, а. с. 91-94 т. 3, а. с. 60-68, 162-168 т. 4), не перевірили відповідність позову, зміст якого свідчить про його пред'явлення в інтересах Полтавської міської ради, положенням статті 23 Закону України "Про прокуратуру", який не містить зазначення органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. При цьому Полтавська міська рада як орган, що уповноважений представляти інтереси територіальної громади міста Полтава у спірних правовідносинах, не визначена прокурором і особою, яка має відповідати за позовом у спірних правовідносинах (відповідачем)". Ураховуючи викладене, судипри вирішенні спору не перевірили та не встановили наявність виключного випадку для подачі даного позову заступником керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури. Зокрема, не з'ясували, який суб'єкт владних повноважень не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження щодо захисту інтересів держави або ж, що такий суб'єкт владних повноважень відсутній. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). З метою необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року в справі №554/2483/16-ц (провадження №61-10475св19), колегія суддів вважає, що судові рішення ухвалені частково без додержання норм матеріального та з порушенням норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 листопада 2017 року та постанову апеляційного суду скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 400, 412, 413, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_2, задовольнити частково. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року скасувати. Справу №369/5375/17 передати на новий розгляд до суду першої інстанції. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 21 листопада 2017 року та постанова Київського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 листопада 2021 року місто Київ справа №179/645/20 провадження №61-17143св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4, розглянув у порядку письмового провадження у попередньому судовому засіданні касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Городничої В. С., Лаченкової О. В., Петешенкової М. Ю., ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад позиції позивача ОСОБА _1 у квітні 2020 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4, у якому просила: - витребувати із незаконного володіння ОСОБА_2 на свою користь земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею по 1, 4775 га кожна, кадастрові номери: 1222385300:01:002:0438, 1222385300:01:002:0439, розташовані у АДРЕСА_1; - витребувати із незаконного володіння ОСОБА_3 на свою користь земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею по 1, 4775 га кожна, кадастрові номери: 1222385300:01:002:0436, 1222385300:01:002:0437, розташовані у АДРЕСА_1. Позивач обґрунтовувала свої вимоги тим, що вона в період з 2000 року до березня 2003 року отримала у приватну власність земельну ділянку, площею 5, 910 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Оленівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області, кадастровий номер 1222385300:01:003:0436. ОСОБА_1 і ОСОБА_4 уклали договір оренди землі, зареєстрований 10 червня 2011 року відділом Держкомзему у Магдалинівському районі. За цим договором позивач передала ОСОБА_4 належну їй земельну ділянку в оренду на 49 років. 22 липня 2016 року ОСОБА_1 і ОСОБА_4 зареєстрували угоду про розірвання договору оренди земельної ділянки. Позивач зазначила, що після розірвання договору оренди землі ОСОБА_4 земельну ділянку позивачеві не передав. Із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно позивачеві стало відомо, що під час дії договору оренди, 19 грудня 2015 року, державним реєстратором Магдалинівської районної державної адміністрації право власності на її земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_4 на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 листопада 2015 року у справі №202/8678/15-ц, про яке вона дізналася лише в лютому 2019 року. Стверджувала, що, заволодівши землею позивача на підставі незаконного судового рішення і дізнавшись про скасування такого рішення, ОСОБА_4 поділив землю на дві ділянки з кадастровими номерами 1222385300:01:002:0420, 1222385300:01:002:0421. Не маючи на ці ділянки правомірно набутого права власності та будь-яких повноважень на розпорядження ними, ОСОБА_4 за договорами міни передав ці ділянки у власність ОСОБА_2 і ОСОБА_3, які, в свою чергу, шляхом укладення договорів емфітевзису передали цю землю у користування приватному підприємству ОСОБА_4 "Агрофірма "Діана". Земельна ділянка з кадастровим номером 1222385300:01:002:0420 за заявкою ОСОБА_2 12 лютого 2020 року поділена на дві земельні ділянки, площею по 1, 4775 га кожна, що мають кадастрові номери 1222385300:01:002:0438 і 1222385300:01:002:0439.14 лютого 2020 року на ці земельні ділянки зареєстровано право власності за ОСОБА_2. Земельна ділянка з кадастровим номером 1222385300:01:002:0421 за заявкою ОСОБА_3 12 лютого 2020 року поділена на дві земельні ділянки, площею по 1, 4775 га кожна, що мають кадастрові номери 1222385300:01:002:0436 і 1222385300:01:002:0437.14 лютого 2020 року на ці земельні ділянки зареєстровано право власності за ОСОБА_3. За таких обставин земельна ділянка, яка належала позивачеві, площею 5, 910 га, та мала кадастровий номер 1222385300:01:003:0436, внаслідок поділу складається з чотирьох ділянок площею по 1, 4775 га кожна із кадастровими номерами 1222385300:01:002:0436, 1222385300:01:002:0437, 1222385300:01:002:0438, 1222385300:01:002:0439, а отже, позивач є законним власником землі у межах чотирьох земельних ділянок, державна реєстрація права власності на які здійснена за відповідачами. Позивач не укладала договорів міни з відповідачами ОСОБА_2 і ОСОБА_3, не надавала іншим особам доручень (довіреностей) на укладення договорів міни або купівлі-продажу належної їй землі. Стислий виклад заперечень відповідачів Відповідачі просили відмовити у задоволенні позову, застосувати до спірних правовідносин позовну давність. Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 16 червня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог про витребування від відповідачів земельних ділянок, водночас суд застосував до спірних правовідносин позовну давність, про яку заявляли відповідачі у справі. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею по 1, 4775 га кожна, кадастрові номери: 1222385300:01:002:0438, 1222385300:01:002:0439, розташовані у АДРЕСА_1; Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею по 1, 4775 га кожна, кадастрові номери: 1222385300:01:002:0436, 1222385300:01:002:0437, розташовані у АДРЕСА_1. Здійснено розподіл судових витрат. Апеляційний суд зазначив, що про неправомірне заволодіння земельною ділянкою ОСОБА_1 дізналася лише в лютому 2019 року від правоохоронних органів, від яких і отримала інформаційну довідку №159801404 із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Довідка сформована Головним управлінням Національної поліції в Дніпропетровській області 16 березня 2019 року, знаходиться у матеріалах справи і містить інформацію щодо внесення в Державний реєстр записів про підстави і перехід прав власності на земельну ділянку позивача. Доказів обізнаності позивача до лютого 2019 року про заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська та реєстрацію права власності на її земельну ділянку спочатку за ОСОБА_4, а потім за ОСОБА_2 і ОСОБА_3, про неодноразовий поділ земельної ділянки немає і суд таких доказів не досліджував. Апеляційний суд зазначив, що згідно з правовими висновками Верховного Суду позови про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння можуть бути пред'явлені протягом періоду порушення права власності, яке визнається триваючим. У спорах про захист речових прав власника нерухомого майна строки позовної давності не застосовуються (постанови Верховного Суду від 06 березня 2018 року у справі №904/9159/16, від 22 березня 2018 року у справі №904/12521/16, від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18)). ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст вимог касаційних скарг ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ОСОБА_3 16 листопада 2020 року із застосуванням засобів поштового зв'язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року в частині витребування із володіння ОСОБА_3 земельних ділянок, залишити в силі рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 16 червня 2020 року. ОСОБА_2 16 листопада 2020 року також із застосуванням засобів поштового зв'язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року в частині витребування із володіння ОСОБА_2 земельних ділянок, залишити без в силі рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 16 червня 2020 року. Узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги Підставами касаційного оскарження судового рішення заявники визначили, що: - оскаржуване рішення не відповідає правовим висновкам, викладеним, зокрема, у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі №645/4220/16-ц (провадження №61-19921св18). Відповідно до зазначених висновків правова конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар; - суд апеляційної інстанції не застосував також правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16 (провадження №12-128гс19) щодо застосування правил позовної давності; - апеляційний суд зробив помилкові висновки про необґрунтоване застосування судом першої інстанції правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 22 травня 2019 року у справі №234/3341/15-ц (провадження №61-30536св18). Узагальнений виклад позиції інших учасників справи Відзиви на касаційні скарги не надходили. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ Ухвалами Верховного Суду від 14 грудня 2020 року відкрито касаційні провадження у справі за касаційними скаргами ОСОБА_3 та ОСОБА_2. За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. І V. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та дотримання норм процесуального права в межах доводів касаційних скарг, за результатами чого дійшов таких висновків. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відповідно до державного акта на право приватної власності на землю, серії Р3 №139086, ОСОБА_1 на праві власності належить земельна ділянка, площею 5, 910 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Оленівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області. Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 листопада 2015 року у справі №202/8678/15-ц за ОСОБА_4 визнано право власності на земельну ділянку, площею 5, 910 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Оленівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області, згідно з державним актом на право приватної власності на землю, серії Р3 №139086, кадастровий номер 1222385300:01:003:0436. Згідно з листом відділу Держгеокадастру у Магдалинівському районі Дніпропетровської області поділ земельної ділянки здійснено за заявою ОСОБА_4 від 17 серпня 2018 року на дві земельні ділянки, площею по 2, 955 га кожна, з кадастровими номерами 1222385300:01:002:0420, 1222385300:01:002:0421. Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 лютого 2019 року заочне рішення від 27 листопада 2015 року у справі №202/8678/15-ц скасовано, справу за підсудністю направлено до Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області. Ухвалою Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2019 року у справі №202/8678/15-ц позовну заяву ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_1 про поновлення строку для звернення до суду, зобов'язання вчинити певні дії, визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності повернуто позивачеві. Рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно Магдалинівської районної державної адміністрації Прохода С. А. від 21 травня 2019 року №46949778 відмовлено позивачеві у державній реєстрації права власності на земельну ділянку у зв'язку із невиконанням вимог, зазначених у рішенні про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 02 квітня 2019 року №46267467. Також встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали з ОСОБА_4 11 березня 2019 року договори міни земельних ділянок, у зв'язку із чим набули право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 1222385300:01:002:0420, 1222385300:01:002:0421 та передали їх у користування Приватного підприємства "Агрофірма "Діана" (далі - ПП "Агрофірма "Діана") на підставі договору про право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір емфітевзису). Земельна ділянка з кадастровим номером 1222385300:01:002:0420 за заявою ОСОБА_2 поділена на дві земельні ділянки, площею по 1, 4775 га кожна, кадастрові номери 1222385300:01:002:0438 та 1222385300:01:002:0439.14 лютого 2020 року на ці земельні ділянки зареєстровано право власності за ОСОБА_2. Земельна ділянка з кадастровим номером 1222385300:01:002:0421 за заявою ОСОБА_3 поділена на дві земельні ділянки, площею по 1, 4775 га кожна, кадастрові номери 1222385300:01:002:0436 та 1222385300:01:002:0437.14 лютого 2020 року на ці земельні ділянки зареєстровано право власності за ОСОБА_3. У зв'язку з наведеними обставинами суди дійшли висновків, що спірні земельні ділянки вибули із власності позивача на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 27 листопада 2015 року у справі №202/8678/15-ц та в подальшому скасованого, волі ОСОБА_1 на таке вибуття не було. Оцінка аргументів, викладених у касаційних скаргах Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. За загальним правилом, закріпленим у статті 387 ЦК України, власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і фактичним володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15). Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі №6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. При цьому правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах. Враховуючи, що ОСОБА_1 та останні набувачі земельних ділянок не перебувають у договірних відносинах, між ними не укладалися будь-які цивільно-правові договори з приводу спірного нерухомого майна, правові відносини між ними підлягають врегулюванню на підставі правил статей 387 та 388 ЦК України. Заперечуючи проти оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції про витребування майна, заявники у касаційній скарзі зазначили про незастосування апеляційним судом правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі №645/4220/16-ц (провадження №61-19921св18), відповідно до якого правова конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. В оцінці доводів касаційних скарг про застосування до спірних правовідносин наведеного правового висновку Верховного Суду необхідно встановити, чи зроблено такий правовий висновок у справі за подібних правовідносин. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах потрібно розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі №696/1693/15-ц (провадження №14-737цс19). Верховний Суд наголошує, що подібність правовідносин, за загальним правилом, означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається за обставинами кожної конкретної справи. Відповідно, подібність лише предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог не є достатньою підставою для застосування висновку Верховного Суду, викладеного у іншій судовій справі, оскільки необхідною умовою застосування правового висновку є тотожність предмета правового регулювання, що у справі, яка переглядається, та у наведених заявником правових висновках Верховного Суду відрізняється з огляду на різну правову природу спірних правовідносин. Верховний Суд врахував, що у справі №645/4220/16-ц (провадження №61-19921св18) та у справі, яка переглядається, обставини справи відрізняються, а тому правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі №645/4220/16-ц (провадження №61-19921св18) не підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Верховний Суд, дійшовши висновку про неподібність справ, виходив з таких міркувань. Статтею 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Статтею 328 ЦК України визначено презумпцію правомірності набуття права власності. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає законність і добросовісність такого набуття. Підстави набуття права власності поділяють на первісні (набуття права власності вперше, незалежно від волі попередніх власників) і похідні (зміна власника). Відповідно до норм ЦК України до первісних підстав набуття права власності належать набуття права на новостворене майно, у тому числі об'єкт будівництва (стаття 331), переробка речі (стаття 332), привласнення загальнодоступних дарів природи (стаття 333), набувальна давність (стаття 344) та інші. Найбільш поширеним похідним способом набуття права власності є набуття права власності на підставі правочинів (стаття 334 ЦК України). У справі №645/4220/16-ц (провадження №61-19921св18) Верховний суддійшов висновку про відмову у задоволенні позову про витребування майна від добросовісного набувача, оскільки це призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, адже у такому випадку на добросовісного набувача буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин. Ці загальні засади втілюються в конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу. Відповідно до статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Крім того, положення умов договору мають відповідати засадам цивільного законодавства, зокрема, зазначеним у статті 3 ЦК України. Разом з тим за частиною третьою статті 509 ЦК України зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості, а частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі №390/34/17 (провадження №61-22315сво18) зроблено висновок про те, що добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Добросовісність набуття майна можлива лише тоді, коли майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати. Верховний Суд врахував, що у справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_4 набув право власності на земельну ділянку, яка була предметом договору оренди, укладеним між ним як орендарем та ОСОБА_1 як орендодавцем, на підставі рішення суду, яке у подальшому було скасовано. Після оформлення за собою права власності ОСОБА_4 вчинив дії щодо поділу цієї земельної ділянки на дві та подальшого їх відчуження ОСОБА_3 та ОСОБА_2. Надаючи правову оцінку поведінці заявників, Верховний суддійшов висновку, що встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи свідчать, що ОСОБА_4 та ними створювалася уява про укладення договорів міни земельних ділянок та добросовісного ними набуття спірних земельних ділянок, оскільки у подальшому ці земельні ділянки поділені кожною на дві та передані у користування ПП "Агрофірма "Діана", одним із засновників якого є ОСОБА_4. Наведене свідчить, що за встановлених судами обставин справи земельна ділянка ОСОБА_1 після її поділу залишилася у фактичному володінні ОСОБА_4. Такі дії заявників та ОСОБА_4 свідчать про вчинення дій щодо відчуження майна "про людське око", мають очевидно неправомірну та недобросовісну правову і фактичну мету - збереження у фактичному володінні та у власності ОСОБА_4 земельної ділянки ОСОБА_1. За таких обставин обґрунтованим є висновок, що заявники не є добросовісними набувачами земельних ділянок, оскільки їхні дії з передачі у користування земельних ділянок ПП "Агрофірма "Діана", засновником якої є ОСОБА_4, свідчать про приховування дійсної мети набуття у власність земельних ділянок та не можуть свідчити про добросовісність намірів. Враховуючи встановлення недобросовісності набувачів у справі, яка переглядається, не підлягає застосуванню до спірних правовідносин правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі №645/4220/16-ц (провадження №61-19921св18), щодо неможливості покладення на добросовісного набувача індивідуального та надмірного тягаря. Щодо застосування позовної давності до спірних правовідносин За правилами статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12 (провадження №14-10цс18) зроблено висновок, що позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про релевантність правових висновків Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 22 липня 22 травня 2019 року у справі №234/3341/15-ц (провадження №61-30536св18) та від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16 (провадження №12-128гс19). Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16 (провадження №12-128гс19), початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов'язується з моментом, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття майна з її власності у володіння іншої особи. Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов'язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Закон також не пов'язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб. У постанові від 22 липня 22 травня 2019 року у справі №234/3341/15-ц (провадження №61-30536св18) Верховний Суд зазначив, що у цивільних правовідносинах прийнято вважати, що власник майна, як добрий господар, який є зваженим, передбачливим і розсудливим, має знати та дбати про свою власність та зобов'язаний нести витрати на її утримання. При цьому особа, здійснюючи право власності на належне їй майно (особливо нерухоме), має діяти відповідально, зокрема проявляти турботу щодо цього майна, бути обізнаним про його стан тощо. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав, не може бути підставою для поновлення пропущеного строку для звернення до суду. Водночас Верховний Суд врахував, що у справі, яка переглядається, апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм відповідну оцінку, встановив, що ОСОБА_1 дізналася про порушення своїх прав лише у лютому 2019 року. Доводи касаційної скарги щодо можливості позивача раніше дізнатися про порушення її прав зводяться до необхідності переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, встановлені статтею 400 ЦПК України. Застосування апеляційним судом правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 06 березня 2018 року у справі №904/9159/16, від 22 березня 2018 року у справі №904/12521/16, від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц щодо незастосування позовної давності до віндикаційних позовів, оскільки порушення є триваючим, від яких відступила Велика Палата Верховного Суду (постанова від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17 (провадження №14-183цс18)), а також у постанові від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18) щодо позовної давності у житлових спорах, не призвело до неправильного вирішення спору по суті, оскільки апеляційний суд встановив, що про порушення своїх прав позивачу стало відомо лише у лютому 2019 року, а тому позов подано у межах трирічного строку позовної давності. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Встановивши, що судом апеляційної інстанції до спірних правовідносин правильно застосовано норми матеріального права із дотриманням норм процесуального права, інших доводів незаконності та необґрунтованості оскаржуваних судових рішень у касаційній скарзі не наведено, Верховний суддійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню, а постанова апеляційного суду підлягає залишенню без змін. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Згідно з частиною другою статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Щодо поновлення виконання оскаржуваних судових рішень За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Ухвалою Верховного Суду від 16 червня 2021 року зупинено виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року до закінчення касаційного провадження у справі. Зробивши висновок про залишення касаційних скарг ОСОБА_2 та ОСОБА_3 без задоволення, а оскаржуваного судового рішення без змін, Верховний Суд поновлює його виконання РІШЕННЯ: Керуючись статтями 400, 401, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишити без задоволення. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року залишити без змін. Поновити виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 28 жовтня 2020 року Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді С. О. Погрібний І. Ю. Гулейков В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 06 жовтня 2021 року м. Київ справа №715/2402/18 провадження №61-4357св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючої - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач), Яремка В. В., учасники справи: позивач - Акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця", відповідач - Глибоцька селищна рада Глибоцького району Чернівецької області, ОСОБА_1, третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Чернівецькій області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства "Українська залізниця" на рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 16 липня 2019 року у складі судді Григорчака Ю. П. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 17 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Одинака О. О., Владичана А. І., Лисака І. Н., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2018 року Акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" (далі - АТ "Укрзалізниця") звернулося до суду із позовом до Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області (далі - Глибоцька селищна рада), ОСОБА_1, третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Чернівецькій області про визнання незаконним рішення Глибоцької селищної ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, скасування реєстрації права власності на земельну ділянку. На обґрунтування позовних вимог зазначало, що під час проведення приватним підприємством "Ріга" (далі - ПП "Ріга ") інвентаризації земель, які знаходяться у постійному користуванні державного територіально-галузевого об'єднанням (далі - ДТГО) "Львівська залізниця" в адміністративних межах Глибоцької селищної ради, було виявлено, що частина земельної ділянки площею 0,0603 га смуги відведення залізниці від 300 км + 010 м до 300 км + 030 м перебуває у власності ОСОБА_1 та накладається на смугу відведення залізниці. Зазначену земельну ділянку по АДРЕСА_1 було передано у власність ОСОБА_1 для обслуговування будівель торгівлі на підставі рішення Глибоцької селищної ради від 29 квітня 2014 року №321-36/14.22 травня 2014 року щодо вказаної земельної ділянки укладено договір купівлі-продажу та зареєстровано в Державному земельному кадастрі за №7321055100:01:004:0290 і внесено до реєстру речових прав. Посилаючись на те, що передача у власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки суперечить чинному законодавству, оскільки прийняте з перевищенням органом місцевого самоврядування належних йому повноважень та порушує право АТ "Укрзалізниця" на користування земельною ділянкою для обслуговування залізничного полотна та забезпечення безпеки руху, а договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки суперечить нормам цивільного законодавства, оскільки орган місцевого самоврядування не вправі був відчужувати у приватну власність земельну ділянку із земель залізничного транспорту, позивач просив: - визнати незаконним та скасувати рішення Глибоцької селищної ради від 29 квітня 2014 року №321-36/14 про продаж ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,0603 га, що знаходиться по АДРЕСА_1; - визнати недійсним договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки та скасувати державну реєстрацію права власності на земельну ділянку кадастровий номер 7321055100:01:004:0290 у державному реєстрі; - скасувати запис у Поземельній книзі щодо земельної ділянки кадастровий номер 7321055100:01:004:0290 шляхом внесення до Державного земельного кадастру відомостей про його скасування. Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанції Рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 16 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 27 травня 2020 року у задоволенні позову АТ "Укрзалізниця" відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що Глибоцька селищна рада приймаючи рішення про продаж ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, та в подальшому сторони, укладаючи оспорюваний договір купівлі-продажу, допустили порушення прав АТ "Укрзалізниця", про що позивачу стало відомо 27 серпня 2013 року з акту обстеження земельних ділянок юридичних або фізичних осіб, які частково розташовані в межах смуги відведення ДТГО "Львівська залізниця" на території Глибоцької селищної ради, підписаного двома уповноваженими працівниками ВП "Чернівецька дистанція колії", що є структурним підрозділом позивача, однак АТ "Укралізниця" звернулося до суду за захистом порушених прав лише у листопаді 2018 року, тобто зі спливом позовної давності. Постановою Верховного Суду від 13 січня 2021 року касаційну скаргу АТ "Укрзалізниця" задоволено частково, постанову Чернівецького апеляційного суду від 27 травня 2020 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та передаючи справу на новий апеляційний розгляд, Верховний Суд зазначив, що касаційна скарга АТ "Укрзалізниця" не містить доводів щодо неправильності висновків судів попередніх інстанцій про те, що спірна земельна ділянка повністю накладається на смугу відведення залізниці, а відповідачі у касаційному порядку рішення судів першої та апеляційної інстанцій не оскаржували. Разом з тим, суди попередніх інстанцій дійшли передчасних та недостатньо вмотивованих висновків про застосування наслідків спливу позовної давності. Зважаючи на той факт, що АТ "Укрзалізниця", звертаючись до суду з позовом 02 листопада 2018 року, стверджувало, що про порушення своїх прав воно довідалося лише отримавши від ПП "Ріга" технічну документацію за актом здачі-приймання робіт №42 від 25 листопада 2015 року, судам належало ретельно перевірити та встановити коли саме позивач довідався або міг довідатися про порушення своїх прав за захистом яких звернувся до суду. Разом з тим, матеріали справи не містять відомостей про те, що суди, перевіряючи доводи АТ "Укрзалізниця", оглядали технічну документацію складену ПП "Ріга", в частині, яка стосується земельної ділянки ОСОБА_1 та з якої, зокрема, можливо було встановити, коли і звідки ПП "Ріга" отримало відомості про земельну ділянку кадастровий номер 7321055100:01:004:0290 (самостійно чи від АТ "Укрзалізниця", її підрозділів чи посадових осіб). Натомість предметом огляду судів були надані позивачем лише окремі розрізнені копії технічної документації, які не містять відповіді на вказані питання. Суди також не дали оцінки листу-запиту АТ "Укрзалізниця" від 31 серпня 2018 року № Д 11-11-2/2048, адресованому Глибоцькій селищній раді, згідно з яким Регіональна філія "Львівська залізниця" АТ "Укрзалізниця", запитуючи копії оскаржуваного рішення селищної ради та договору купівлі-продажу, вказує, що звертається із таким запитом неодноразово, при цьому додає до свого запиту самостійно отриману інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Суди не встановили, коли саме до 31 серпня 2018 року АТ "Укрзалізниця", її підрозділи чи посадові особизверталися до Глибоцької селищної ради з аналогічних питань та чи надавалася селищною радою відповідь на такі звернення, та не перевірили посилання ОСОБА_1 у відзиві на позовну заяву на те, що на спірній земельній ділянці розташоване придбане нею у листопаді 2013 року нерухоме майно (магазин будівельних матеріалів). Зважаючи на те, що зазначені вище недоліки повноти з'ясування судом першої інстанції обставин справи можуть бути усунуті апеляційним судом, суд касаційної інстанції вважав необхідним передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постановою Чернівецького апеляційного суду від 17 лютого 2021 року апеляційну скаргу АТ "Укрзалізниця" задоволено частково. Рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 16 липня 2019 року змінено, викладено мотивувальну частину судового рішення у редакції цієї постанови. Вирішено питання розподілу судових витрат. Змінюючи мотиви відмови у задоволенні позовних вимог АТ "Укрзалізниця", апеляційний суд зазначив, що суду першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що спірна земельна ділянка площею 0,0603 га, яка знаходиться по АДРЕСА_1 відноситься до земель транспорту, а тому Глибоцька селищна рада не мала повноважень на розпорядження нею. Установивши, що на момент укладення між Глибоцькою селищною радою та ОСОБА_1 оспорюваного договору купівлі-продажу, спірна земельна ділянка належала на праві власності Глибоцькій селищній раді і таке право власності за нею було зареєстровано у встановленому законом порядку у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, апеляційний суд вказав на те, що Глибоцька селищна рада як юридична особа - власник спірної земельної ділянки мала усі законні підстави для вчинення будь-якого правочину щодо цієї земельної ділянки, у тому числі і щодо укладення з ОСОБА_1 договору купівлі-продажу від 22 травня 2014 року. Позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження оскарження ним правомірності набуття Глибоцькою селищною радою права власності на спірну земельну ділянку та реєстрацію її прав на таке нерухоме майно. Крім того, апеляційний суд зазначив, що АТ "Укрзалізниця" не довело факту накладення земельної ділянки, належної ОСОБА_1, на землі позивача. Згідно з висновком експерта від 28 лютого 2020 року №19095 за результатами земельно-технічної експертизи, за наявною в матеріалах справи технічною документацією, зокрема з плану кондонів лінії відводу ділянок Вадул-Сирет-Чернівці (а. с. 24-26) та виготовленою ПП "Ріга" технічною документацією із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки, загальною площею 30,4126 га, ДТГО "Львівська залізниця" під існуючими об'єктами залізничного транспорту за напрямками Чернівці - Вадул-Сирет від 298 км + 044 м до 300 + 646 м та Глибока - Берегомет від 0 км + 885 м до 2 км + 105 м в адміністративних межах смт. Глибока Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області, не надається можливим встановити накладання на землі залізниці земельної ділянки загальною площею 0,0603 га, кадастровий номер 7321055100:01:004:0290, яка знаходиться по АДРЕСА_1 та належить ОСОБА_1. Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи У березні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга АТ "Укрзалізниця", у якій заявник просив рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 16 липня 2019 року і постанову Волинського апеляційного суду від 09 грудня 2020 року скасувати, та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначав неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №466/413/15-ц, від 19 лютого 2020 року у справі №466/1058/15-ц, від 15 липня 2020 року у справі №720/1657/16-ц, від 04 листопада 2020 року у справі №372/412/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) та порушення норм процесуального права. Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України та витребувано матеріали справи. Касаційна скарга АТ "Укрзалізниця", у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, обґрунтована посиланням на те, що суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо належності спірної земельної ділянки Глибоцькій селищній раді як власнику та наявності у неї передбачених законом підстав для розпорядження такою без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №466/413/15-ц, від 19 лютого 2020 року у справі №466/1058/15-ц про те, що до земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту. Відповідно до частини першої статті 6 Закону України "Про залізничний транспорт" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) землі, що надаються в користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до ЗК України. До земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту (частина друга статті 6 Закону України "Про залізничний транспорт"). Наявність чи відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом. Також у постанові Верховного Суду від 04 листопада 2020 року у справі №372/412/18 викладено висновок про те, що критерій "законності" означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм (пункт 62). У справі, яка переглядається, наведеними вище нормами законодавства чітко визначено статус земель залізничного транспорту, а відповідно і право на такий захист. Вирішуючи питання чи є ефективним обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, апеляційний суд не урахував висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 15 липня 2020 року у справі №720/1657/16-ц у подібних правовідносинах у справі, у якій розглядався аналогічний спір щодо придбання земельної ділянки у межах смуги відведення залізниці під об'єктом нерухомості про те, що відповідно до частин першої та четвертої статті 136 ГК України право господарського відання є речовим правом cуб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим кодексом та іншими законами. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Звертав увагу на те, що під час нового апеляційного розгляду, апеляційний суд не урахував також вказівки, що містилися у постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі №715/2402/18. У травні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2, у якому вона просила відмовити у задоволенні касаційної скарги АТ "Укрзалізниця" та залишити без змінпостанову Чернівецького апеляційного суду від 17 лютого 2021 року, якою змінено мотивувальну частину рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 16 липня 2019 року, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального права у спірних правовідносинах. Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій Судами попередніх інстанцій установлено, що 29 квітня 2014 року Глибоцькою селищною радою прийнято рішення №321-36/14 "Про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення по АДРЕСА_1", яким вирішено продати шляхом викупу ОСОБА_1 земельну ділянку несільськогосподарського призначення площею 0,0603 га, кадастровий номер 7321055100:01:004:0290, для будівництва та обслуговування будівель торгівлі по АДРЕСА_1. На підставі вказаного рішення 22 травня 2014 року між відповідачами укладено договір купівлі продажу спірної земельної ділянки. 22 травня 2014 року право власності ОСОБА_1 на вказану земельну ділянку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. З метою оформлення правовстановлюючих документів на право постійного користування землями смуги відведення залізниці в межах Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області на замовлення ДТГО "Львівська залізниця", правонаступником якого є АТ "Українська залізниця", землевпорядною організацією ПП "Ріга" у 2015 році виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки ДТГО "Львівська залізниця" під існуючими об'єктами залізничного транспорту за напрямком Чернівці - Вадул - Сирет, в адміністративних межах смт. Глибока Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області. У результаті проведеної інвентаризації смуги відведення встановлено, що земельна ділянка від 300 км + 010 м до 300 км + 030 м, яка перебуває у власності ОСОБА_1 повністю накладається на смугу відведення залізниці. Відповідно до "Плана границ полосы ж. д. отвода линии Адынката-Берхомет", розробленого "Дорпроект Юго-Западной ж. д." у 1959 році ширина смуги відведення на ділянці з 300 км + 010 м до 300 км + 030 м становить 120 м від осі колії, і земельна ділянка ОСОБА_1 повністю входить у ширину смуги відведення залізниці. Згідно з актом обстеження земельних ділянок юридичних або фізичних осіб, які частково розташовані в межах смуги відведення ДТГО "Львівська залізниця" на території Глибоцької селищної ради від 27 серпня 2013 року на ділянці від 299 км + 420 м до 300 км +140 м, права сторона за ходом кілометрів, показана смуга відведення, що відображає фактичну територію господарства залізничної станції. Фактична відстань до межі автомобільної дороги (вул. Залізнична) та ділянок складає від 12 м до 92 м при ширині смуги відведення згідно матеріалів "План полосы отвода" 1949 року від 27 м до 120 м від осі головної колії. Автомобільна дорога (вул. Залізнична) є дорогою обласного значення. З протилежної сторони дороги - громадська забудова: ТСОУ (ДОСААФ) магазин, автозаправка, частково стадіон. Наявні державні акти. ОСОБА_1 та Глибоцька селищна рада подали до суду першої інстанції заяви про застосування позовної давності. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга АТ "Укрзалізниця" підлягає задоволенню частково з таких підстав. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно з частиною першою статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Пунктом "б" частини четвертої статті 84 ЗК України визначено, що до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту. Відповідно до частини першої статті 6 Закону України "Про залізничний транспорт" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) землі, що надаються в користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до Земельного кодексу України. До земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту. (частина друга статті 6 Закону України "Про залізничний транспорт"). Наявність чи відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом. Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі №3-305гс15, та постановах Верховного Суду: від 01 лютого 2018 року у справі №909/277/16, від 14 березня 2019 року у справі №918/1373/16, від 10 квітня 2019 року у справі №466/413/15-ц та від 19 лютого 2020 року у справі №466/1058/15-ц. Звертаючись до суду з позовом, АТ "Укрзалізниця" посилалось на те, що на час прийняття Глибоцькою селищною радою оскаржуваного рішення від 29 квітня 2014 року, спірна земельна ділянка належала до земель залізничного транспорту та перебувала у користуванні залізниці. Перевіряючи правовий статус та належність спірної земельної ділянки, суд першої інстанції виходив з того, що право залізниці на спірну ділянку виникло з моменту побудови залізничної колії та підтверджується наявною у матеріалах справи технічною документацією, зокрема планом кордонів лінії відводу ділянок Вадул-Сирет-Чернівці та виготовленою ПП "Ріга" технічною документацією із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки, загальною площею 30,4126 га, ДТГО "Львівська залізниця" під існуючими об'єктами залізничного транспорту за напрямками Чернівці - Вадул-Сирет від 298 км + 044 м до 300 + 646 м та Глибока - Берегомет від 0 км + 885 м до 2 км + 105 м в адміністративних межах смт. Глибока Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області, згідно з якою ширина смуги відведення на ділянці з 300 км + 010 м до 300 км + 030 м становить 120 м від осі колії, тому земельна ділянка ОСОБА_1 повністю входить у ширину смуги відведення залізниці. Установивши, що на час прийняття Глибоцькою селищною радою РІШЕННЯ: від 29 квітня 2014 року №321-36/14 "Про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення по АДРЕСА_1", спірна земельна ділянка площею 0,0603 га, яка відчужена сільською радою у власність ОСОБА_1, входила у ширину смуги відведення залізниці, тобто належала до земель залізничного транспорту, суд першої інстанції дійшов висновку про порушення Глибоцькою селищною радою вимог земельного законодавства при вирішенні питання про продаж ОСОБА_1 шляхом викупу нею земельної ділянки несільськогосподарського призначення площею 0,0603 га, кадастровий номер 7321055100:01:004:0290, для будівництва та обслуговування будівель торгівлі по АДРЕСА_1. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову АТ "Укрзалізниця", суд першої інстанції виходив з доведеності позивачем його порушеного права володіння на спірну земельну ділянку та наявності підстав для застосування за заявами відповідачів наслідків спливу позовної давності до заявлених вимог позивача. Рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку було оскаржено АТ "Укрзалізниця", апеляційна скарга якого містила виключно доводи про необґрунтованість застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин наслідків спливу позовної давності. Змінюючи мотиви відмови у задоволенні позову АТ "Укрзалізниця" шляхом зазначення про відмову у позові за недоведеністю позивачем його права на спірну земельну ділянку, апеляційний суд не урахував висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 10 квітня 2019 року у справі №466/413/15-ц, від 19 лютого 2020 року у справі №466/1058/15-ц, від 15 липня 2020 року у справі №720/1657/16-ц про те, що нормами законодавства чітко визначено статус земель залізничного транспорту, а також те, що відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, а відповідно не впливає на обсяг правового захисту, який йому надається. Оскільки на час прийняття Глибоцькою селищною радою оскаржуваного рішення про продаж ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, правовий режим такої земельної ділянки як земель транспорту не змінювався, наведене не може свідчити про правомірність передання у власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, а тому не можуть вважатися законними і рішення Глибоцької селищної ради щодо розпорядження такою. Верховний Суд також не може погодитися з висновками суду апеляційної інстанції про те, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права не є ефективним. Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК України 2004 року, аналогічні приписи закріплені у частинах першій і другій статті 4 ЦПК України). Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18)). Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. Майно залізниці є державною власністю і закріплено за позивачем на праві повного господарського відання (пункт 4.2 Статуту). Відповідно до частин першої та четвертої статті 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Згідно зі статтею 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу. Таким чином, Залізниця не є власником земельних ділянок, наданих їй для потреб організації транспортного сполучення, а є правомірним володільцем та користувачем таких ділянок. Будучи титульним володільцем земельних ділянок, зокрема й тих, що становлять предмет спору, заявник вправі вимагати надання судового захисту такому праву на рівні з власником, а також із застосуванням таких способів захисту, які законом надано власнику такого майна. Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі №720/1657/16-ц. Оскільки оскаржуване рішення Глибоцької селищної ради, а також укладений на його підставі між Глибоцькою селищною радою та ОСОБА_1 договір купівлі-продажу, який став підставою для реєстрації за нею речового права на спірну земельну ділянку є первинною підставою вибуття спірної земельної ділянки з володіння землекористувача АТ "Укрзалізниця", висновки апеляційного суду про те, що визнання незаконним та скасування такого рішення селищної ради та укладеного на його підставі договору купівлі-продажу не забезпечить ефективного захисту порушеного права держави, не є обґрунтованими. Суд касаційної інстанції звертає увагу на те, що переглядаючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції під час нового апеляційного розгляду, суд апеляційної інстанції вийшов за межі доводів та вимог апеляційної АТ "Укрзалізниця", оскільки позивач оскаржував рішення суду першої інстанції виключно з підстав неправильного застосування судом першої інстанції положень статей 256, 261, 267 ЦК України. Відповідачі подали заяви про застосування позовної заяви, що свідчить про фактичне визнання ними порушених прав позивача, однак вважали, що воно не підлягає захисту за спливом позовної давності. За таких обставин суд апеляційної інстанції при повторному перегляді справи в апеляційному порядку не мав повноважень самостійно вдаватися в переоцінку висновків суду першої інстанції про доведеність АТ "Укрзалізниця" її порушеного права на спірну земельну ділянку. Крім зазначеного, апеляційний суд, у порушення частини першої статті 417 ЦПК України, не виконав вказівки, що містяться у постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі №715/2402/18, та які є для нього обов'язковими відповідно до статті 417 ЦПК України. Зазначене унеможливлює ухвалення Верховним Судом нового судового рішення, однак не позбавляє апеляційний суд можливості усунути зазначений недолік, а тому постанова Чернівецького апеляційного суду від 17 лютого 2021 року підлягає скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України). Зважаючи на те, що під час касаційного розгляду знайшли своє підтвердження доводи касаційної скарги АТ "Укрзалізниця" про те, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №466/413/15-ц, від 19 лютого 2020 року у справі №466/1058/15-ц, від 15 липня 2020 року у справі №720/1657/16-ц, від 04 листопада 2020 року у справі №372/412/18, а також щодо невиконання апеляційним судом вказівок, що містяться у постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі №715/2402/18, що призвело до неповного з'ясування у справі обставин, що мають істотне значення для правильного вирішення заяв ОСОБА_1 та Глибоцької селищної ради про застосування наслідків спливу позовної давності, наведене є підставою для скасування постанова Чернівецького апеляційного суду від 17 лютого 2021 року та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Щодо вирішення питання про розподіл судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду (частина перша, третя статті 133 ЦПК України). Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі №530/1731/16-ц (провадження №61-39028св18) зроблений висновок, що: "У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові РІШЕННЯ: з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат". Аналогічної позиції дотримується і Велика Палата Верховного Суду (див. постанови від 27 листопада 2019 року у справі №242/4741/16-ц (провадження №14-515цс19), від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 (провадження №12-161гс19)). Тому розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. З огляду на висновок касаційного суду щодо результатів вирішення касаційної скарги, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору по суті. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Українська залізниця" задовольнити частково. Постанову Чернівецького апеляційного суду від 17 лютого 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий: О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 липня 2021 року м. Київ справа №2-5633/11 провадження №61-6550св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Погрібного С. О., Яремка В. В., учасники справи: позивач - перший заступник прокурора м. Одеси в особі Одеської міської ради, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру в Одеській області, ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 30 липня 2020 року у складі судді Домусчі Л. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 02 березня 2021 року у складі колегії суддів: Колеснікова Г. Я., Вадовської Л. М., Ващенко Л. Г., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У лютому 2011 року перший заступник прокурора міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про витребування земельної ділянки, визнання незаконним та скасування державного акта на право власності на землю. На обґрунтування позовних вимог зазначав, що рішенням Печерського районного суду м. Києва від 04 грудня 2007 року у справі №2-1491-1/07 за ОСОБА_2 визнано право власності на земельну ділянку площею0,1000 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; зобов'язано Одеську регіональну філію Державного підприємства "Центр Державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах" видати державний акт про право приватної власності на земельну ділянку та зареєструвати її у відповідному реєстрі. На виконання зазначеного судового рішення ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку від 06 жовтня 2008 року, серія ЯД №786318, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №01085001358. Державний акт виданий, підписаний та зареєстрований Управлінням земельних ресурсів у місті Одесі. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 03 квітня 2008 року зазначене рішення Печерського районного суду м. Києва від 04 грудня 2007 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до Приморського районного суду м. Одеси. У подальшому, 13 листопада 2008 року, між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладений договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Іллічовою Н. А., зареєстрований у реєстрі за №18463, за умовами якого продавець передав, а покупець прийняв вказану земельну ділянку в стані, придатному для її використання за цільовими призначення. На підставі зазначеного правочину ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку від 08 квітня 2009 року серія ЯЖ №719656, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №010950500187. Державний акт виданий, підписаний та зареєстрований Управлінням земельних ресурсів у місті Одесі. Посилаючись на те, що спірна земельна ділянка передана у власність ОСОБА_2 з порушенням норм земельного законодавства, оскільки Одеська міська рада як розпорядник земельних ділянок комунальної власності не розглядала та не приймала рішення щодо передачі будь-кому зазначеної земельної ділянки, а рішення Печерського районного суду м. Києва від 04 грудня 2007 року у справі №2-1491-1/07, на підставі якого у приватну власність ОСОБА_2 було передано зазначену земельну ділянку, у подальшому відчужену ОСОБА_1, скасовано, тому перший заступник прокурора міста Одеси просив витребувати на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер 5110137500:45:005:0043, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, з незаконного володіння ОСОБА_1 та скасувати державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку від 08 квітня 2009 року серії ЯЖ №719656, виданий на її ім'я. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року позов першого заступника прокурора міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради задоволено. Витребувано у ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер 5110137500:45:005:0043, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Визнано незаконним та скасовано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер 5110137500:45:005:0043, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, виданий 08 квітня 2009 року ОСОБА_1. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що за змістом положень частини першої статті 116, частин третьої, шостої статті 128 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) набуття земельної ділянки у власність або у користування із земель державної або комунальної власності здійснюється за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування у межах їх повноважень, а у судовому порядку зазначене питання вирішується у разі відмови зазначених органів у передачі земельної ділянки у власність. Одеська міська рада як орган, уповноважений здійснювати повноваження власника землі територіальної громади, рішення про передачу спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_2 не приймала, право власності на зазначену земельну ділянку ОСОБА_2 набула на підставі рішення Печерського районного суду м. Києва від 04 грудня 2007 року, яке на дату відчуження нею земельної ділянки на користь ОСОБА_1 було скасовано ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 03 квітня 2008 року. Оскільки відповідач володіє зазначеною земельною ділянкою без відповідної правової підстави, то обґрунтованими є вимоги прокурора про наявність підстав для її витребування на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого на ім'я ОСОБА_1. Постановою Апеляційного суду Одеської області від 10 жовтня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Приморського районного суду міста Одеси від 11 грудня 2015 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову першого заступника прокурора Приморського району міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що, вирішуючи спір, суд першої інстанції не надав належної правової оцінки запереченням ОСОБА_1 щодо відсутності у прокурора повноважень на пред'явлення позову, оскільки відповідно до пункту 3 частини першої статті 1311 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді лише у виключних випадках та в порядку, визначеному законом. До таких виключних випадків Законом України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII "Про прокуратуру" (далі - Закон України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII) віднесено два випадки: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або у разі відсутності такого органу (частина третя статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII), тоді як, звертаючись із позовом в інтересах держави в особі Одеської міської ради, прокурор не підтвердив наявність законних підстав представництва у справі, а суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про витребування у Прокуратури міста Одеси доказів на підтвердження підстав такого представництва, зокрема, копії попереднього письмового звернення прокурора до Одеської міської ради та матеріалів перевірки з висновками про необхідність застосування представницьких повноважень. Безпідставність звернення прокурора до суду на захист інтересів держави, тобто явна відсутність законних підстав для такого представництва, відповідно до правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі №806/1000/17, від 07 травня 2018 року у справі №910/18283/17, від 10 травня 2018 року у справі №918/323/17, від 19 липня 2018 року у справі №822/1169/17, від 20 вересня 2018 року у справі №924/1237/17, свідчить про порушення пункту 3 частини першої статті 1311 Конституції України та є підставою для скасування оскаржуваного судового РІШЕННЯ: Постановою Верховного Суду від 19 лютого 2020 року касаційні скарги заступника прокурора Одеської області та Одеської міської ради задоволено. Постанову Апеляційного суду Одеської області від 10 жовтня 2018 року скасовано, а рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року залишено в силі. Вирішено питання розподілу судових витрат. Суд касаційної інстанції, скасовуючи постанову апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, дійшов висновку, що, установивши, що Одеська міська рада не вчиняла дій щодо розпорядження спірною земельною ділянкою у спосіб, передбачений законом, шляхом прийняття відповідного рішення, а відчуження майна, належного територіальній громаді міста Одеси, відбулося за відсутності її волі, унаслідок ухвалення Печерським районним судом м. Києва рішення від 04 грудня 2007 року у справі №2-1491-1/07, надалі скасованого ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 03 квітня 2008 року, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність визначених законом підстав для витребування спірної земельної ділянки на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого ОСОБА_1. Зважаючи на обставини цієї справи, а також наявність суспільного інтересу у поверненні спірної земельної ділянки до комунальної власності, самостійне обґрунтування прокурором у позовній заяві необхідності захисту інтересів територіальної громади - у спосіб повернення спірної земельної ділянки до комунальної власності, яка була передана у приватну власність з порушенням чинного законодавства, свідчить про обґрунтованість висновків суду першої інстанції щодо наявності у прокурора повноважень для представництва у спірних правовідносинах інтересів держави в особі Одеської міської ради. Окремо Верховним Судом зазначено, що, встановивши, що рішення Печерського районного суду м. Києва від 04 грудня 2007 року, на підставі якого за ОСОБА_2 визнано право власності на спірну земельну ділянку, скасоване ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 03 квітня 2008 року, саме з моменту постановлення зазначеної ухвали апеляційного суду заінтересованим особам могло бути відомо про неправомірне перебування спірної земельної ділянки у фактичному володінні ОСОБА_3, а тому суд апеляційної інстанції у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення помилково вказав на обґрунтованість доводів відповідача про сплив позовної давності. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 30 липня 2020 року у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами відмовлено. Судове рішення мотивовано тим, що заявник про нововиявлені обставини дізналася 15 січня 2015 року, проте заяву про перегляд рішення суду подала лише 24 січня 2016 року, тобто з пропуском місячного строку, встановленого пунктом 1 частини другої статті 362 Цивільного процесуального кодексу України (далі в редакції до 14 листопада 2017 року - ЦПК України 2004 року, після вказаної дати - ЦПК України), не подавши клопотання про поновлення вказаного строку. Постановою Одеського апеляційного суду від 02 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 30 липня 2020 року змінено шляхом викладення її мотивувальної частини в редакції цієї постанови та залишено її без змін у резолютивній частині. Апеляційний суд виходив з того, що рішення суду першої інстанції було проголошено 11 грудня 2015 року, згідно з матеріалами справи відповідач ОСОБА_1 у грудні 2015 року та січні 2016 року не скористалась правом на апеляційне оскарження рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року, а тому вказане рішення, на момент подачі ОСОБА_1 заяви про перегляд за нововиявленими обставинами, набрало законної сили 21 грудня 2015 року згідно з правилами частини першої статті 294 ЦПК України 2004 року. За таких умов, звернувшись до суду 18 січня 2016 року із заявою про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами, ОСОБА_1 не пропустила встановлений законом місячний строк на її подачу. Разом з тим апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції про відмову ОСОБА_1 у відкритті провадження про перегляд рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року за нововиявленими обставинами, оскільки є таке, що набрало законної сили, судове рішення (а саме ухвала Приморського районного суду м. Одеси від 29 листопада 2018 року), яким ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні її аналогічної за змістом заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами та з тих самих підстав. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи 14 квітня 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 30 липня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 02 березня 2021 року у справі, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. У касаційній скарзі заявник вказує, що пункт 2 частини першої статті 185 ЦПК України, на який посилається апеляційний суд, жодним чином не стосується вирішення цієї справи, отже, ним неправильно застосовано норми процесуального права та порушено пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зроблено неправильний висновок про наявність підстав для залишення без змін резолютивної частини ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 30 липня 2020 року, не взято до уваги та не надано оцінки обставинам, що були викладені скаржником в апеляційній скарзі від 09 вересня 2020 року. Станом на дату розгляду справи відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 на адресу Верховного Суду не надходив. Рух справи у суді касаційної інстанції Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю. Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі (на підставі частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано з Приморського районного суду м. Одеси матеріали цивільної справи №2-5633/11 та надано іншим учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу. У травні 2021 року матеріали справи №2-5633/11 надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Рух справи у судах та фактичні обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій У лютому 2011 року перший заступник прокурора м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про витребування земельної ділянки, визнання незаконним та скасування державного акта на право власності на землю. Ухвалою судді Приморського районного суду м. Одеси Кравчук Т. С. від 03 березня 2011 року відкрито провадження у справі за вказаним позовом. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 24 лютого 2014 року апеляційну скаргу третьої особи - ОСОБА_2, на ухвалу про відкриття провадження у справі визнано неподаною та повернуто апелянту, а ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 27 травня 2014 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу про відкриття провадження у справі. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 20 листопада 2014 року у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 на ухвалу суду першої інстанції про відкриття провадження відмовлено. У лютому 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зустрічним позовом до Прокуратури м. Одеси, в якому просила усунути перешкоди у здійсненні нею права користування та розпорядження майном, а саме: земельною ділянкою на АДРЕСА_1. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 07 липня 2015 року зустрічну позовну заяву повернуто ОСОБА_1 у зв'язку з невиконанням вимог ухвали від 10 березня 2015 року. Надалі ухвалами судів апеляційної та касаційної інстанцій від 22 листопада 2016 року та 17 липня 2017 року вказана ухвала суду першої інстанції залишена без змін. 26 листопада 2015 року ОСОБА_1 повторно звернулась до суду із аналогічним зустрічним позовом до Прокуратури м. Одеси. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 07 грудня 2015 року відмовлено в об'єднанні зустрічного позову ОСОБА_1 із позовом прокурора. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року, постановленим під головуванням судді Кравчук Т. С., позов задоволено. Витребувано у ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради земельну ділянку площею0,1000 га, кадастровий номер 5110137500:45:005:0043, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1. Визнано незаконним та скасовано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер 5110137500:45:005:0043, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, виданий 08 квітня 2009 року ОСОБА_1 22 січня 2016 року до суду надійшла заява ОСОБА_1 від 18 січня 2016 року про перегляд зазначеного рішення суду за нововиявленими обставинами на підставі пункту 1 частини другої статті 362 ЦПК України. Істотною для справи обставиною, що не була і не могла бути їй відомою, ОСОБА_1 зазначила те, що 15 січня 2015 року вона дізналась про те, що перший заступник прокурора м. Одеси Денисов П. В. неправомірно звернувся до суду із позовом у справі. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Приморського районного суду м. Одеси від 22 січня 2016 року головуючою (суддею-доповідачем) визначена суддя Домусчі Л. В. Матеріали справи отримані суддею 03 лютого 2016 року та не містять інформацію про подальші її процесуальні дії щодо руху заяви про перегляд рішення від 11 грудня 2015 року до постановлення нею оскаржуваної ухвали від 30 липня 2020 року. 11 липня 2016 року до Приморського районного суду м. Одеси надійшла тотожна (аналогічна) за змістом із заявою, що надійшла до суду 22 січня 2016 року, заява ОСОБА_1 про перегляд рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року за нововиявленими обставинами. Крім того, встановлено, що в подальшому відповідач ОСОБА_1 двічі: 25 липня 2016 року та 28 серпня 2017 року, зверталась із апеляційними скаргами на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 26 вересня 2016 року, залишеною без змін ухвалою суду касаційної інстанції від 17 липня 2017 року, апеляційна скарга ОСОБА_1 від 25 липня 2016 року визнана неподаною та повернута апелянту. Постановою Апеляційного суду Одеської області від 10 жовтня 2018 року повторну апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову першого заступника прокурора Приморського району міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради відмовлено. Постановою Верховного Суду від 19 лютого 2020 року касаційні скарги заступника прокурора Одеської області та Одеської міської ради задоволено. Постанову Апеляційного суду Одеської області від 10 жовтня 2018 року скасовано, а рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року залишено в силі. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 29 листопада 2018 року, постановленою під головуванням судді Бойчука А. Ю., відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 від 06 липня 2016 року про перегляд рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року за нововиявленими обставинами. Зазначене судове рішення в апеляційному порядку не оскаржено та набрало законної сили. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 07 липня 2020 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_4 (чоловіка ОСОБА_1) на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року. Нормативно-правове обґрунтування та мотиви, з яких виходив Верховний Суд Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Пунктом першим статті 6 Конвенції гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Поняття "суд, встановлений законом" стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України", заяви №29458/04 та №29465/04). Під доступом до правосуддя, згідно зі стандартами ЄСПЛ, розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, що для того щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції" (Bellet v. France) ). Крім того, у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції право на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом. Одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який вимагає, щоб, коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не ставилось під сумнів. Цей принцип передбачає повагу до остаточності судових рішень та наполягає на тому, щоб жодна сторона не могла вимагати перегляду остаточного й обов'язкового судового рішення просто задля нового розгляду та постановлення нового рішення у справі. Відступи від цього принципу є виправданими лише тоді, коли вони обумовлюються обставинами суттєвого та неспростовного характеру (див. рішення ЄСПЛ від 09 червня 2011 року у справі "Желтяков проти України" ("Zheltyakov v. Ukraine", заява №4994/04, § 42-43)). Процедури перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами повинні відповідати вимогам статті 6 Конвенції, положенням законодавства України та мають бути збалансовані з ефективністю правового захисту і обов'язковістю остаточних рішень судів усіх інстанцій, як найважливіших аспектів реалізації принципу верховенства права. Крім того, із пунктів 27, 28 рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року у справі №69529/01 "Правєдная проти Росії" (Pravednaya v. Russia) та пункту 46 рішення ЄСПЛ від 06 грудня 2005 року у справі №19960/04 "Попов проти Молдови" (Popov v. Moldova) вбачається, що процедура скасування остаточного судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами передбачає, що існує доказ, який раніше не міг бути доступний, однак він міг би призвести до іншого результату судового розгляду справи. Відповідно до частини першої статті 3, статті 4 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи чи інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законами України. Право на звернення до суду за захистом закріплено і у статті 4 чинного ЦПК України. Статтею 361 ЦПК України 2004 року (у редакції, чинній на дату подання ОСОБА_1 заяви про перегляд рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року у зв'язку з нововиявленими обставинами) передбачено, що рішення або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, а також судовий наказ можуть бути переглянуті у зв'язку з нововиявленими обставинами. Підставами для перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами є: 1) істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи; 2) встановлені вироком суду, що набрав законної сили, завідомо неправдиві показання свідка, завідомо неправильний висновок експерта, завідомо неправильний переклад, фальшивість документів або речових доказів, що потягли за собою ухвалення незаконного або необґрунтованого РІШЕННЯ: 21) встановлення вироком суду, що набрав законної сили, вини судді у вчиненні злочину, внаслідок якого було ухвалено незаконне або необґрунтоване РІШЕННЯ: 3) скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення рішення чи постановлення ухвали, що підлягають перегляду; 4) встановлена Конституційним Судом України неконституційність закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане. У свою чергу статтею 362 ЦПК України 2004 року врегульовано строк подання заяв про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами, а саме: заяви про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами можуть бути подані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, протягом одного місяця з дня встановлення обставини, що є підставою для перегляду. При цьому заява про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 361 цього Кодексу, може бути подана не пізніше трьох років з дня набрання судовим рішенням законної сили. У разі якщо така заява подана до суду після закінчення цього строку, суд відмовляє у відкритті провадження за нововиявленими обставинами, незалежно від поважності причини пропуску цього строку. Згідно з частиною другою статті 362 ЦПК України 2004 року строк для подання заяви про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами обчислюється: 1) у випадках, встановлених пунктом 1 частини другої статті 361 цього Кодексу, - з дня встановлення обставин, що мають істотне значення для справи; 2) у випадках, встановлених пунктами 2, 21 частини другої статті 361 цього Кодексу, - з дня, коли вирок у кримінальному провадженні набрав законної сили; 3) у випадках, встановлених пунктом 3 частини другої статті 361 цього Кодексу, - з дня набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовано судове рішення, що стало підставою для ухвалення рішення чи постановлення ухвали, які підлягають перегляду; 4) у випадках, встановлених пунктом 4 частини другої статті 361 цього Кодексу, - з дня ухвалення Конституційним Судом України відповідного РІШЕННЯ: У своїй заяві про перегляд рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року у зв'язку з нововиявленими обставинами, що зареєстрована канцелярією суду першої інстанції 22 січня 2016 року, ОСОБА_1 зазначила, що, звернувшись до Одеської міської ради для отримання відповіді щодо представлення інтересів Одеської міської ради першим заступником прокурора м. Одеси Денисовим В. П. отримала відповідь про те, що ні рішенням Одеської міської ради, ні виконавчим комітетом Одеської міської ради не надавалась згода щодо подачі першим заступником прокурора м. Одеси, ОСОБА_5, позову в інтересах Одеської ради до неї у цій справі, отже, такі дії першого заступника прокурора м. Одеси, на думку відповідача, є неправомірними та такими, що суперечать чинному законодавству. Днем встановлення обставин, що є підставою для перегляду рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року, тобто істотних для справи обставин, що не були і не могли бути відомі особі, заявник вказала 15 січня 2015 року, що свідчить, на її переконання, про подання заяви про перегляд рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами у встановлений згідно з пунктом 1 частини другої статті 362 ЦПК України 2004 року строк. Суд першої інстанції при постановленні оскаржуваної ухвали 30 липня 2020 року, визнаючи, що матеріали цієї заяви ОСОБА_1 отримані суддею 03 лютого 2016 року, виходив з того, що заявник про вказані нею нововиявлені обставини дізналася 15 січня 2015 року, проте заяву подала лише 24 січня 2016 року, тобто з пропуском установленого статтею 362 ЦПК України 2004 року (статтею 424 ЦПК України у чинній редакції) строку, клопотання про поновлення строку на подання заяви до суду нею не надано, а тому у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 слід відмовити. У свою чергу апеляційний суд, змінюючи ухвалу суду першої інстанції в її мотивувальній частині, вказав, що рішення суду першої інстанції було проголошено 11 грудня 2015 року, ОСОБА_1 у грудні 2015 року та січні 2016 року не скористалась правом на апеляційне оскарження рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року, а тому зазначене рішення на момент подачі ОСОБА_1 заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами на підставі частини першої статті 294 ЦПК України 2004 року набрало законної сили 21 грудня 2015 року. На думку апеляційного суду, який звернув увагу, що заява подана ОСОБА_1 18 січня 2016 року, відповідач не пропустила встановлений законом місячний строк на її подачу. Водночас, пославшись на пункт 2 частини першої статті 185 ЦПК України, суд апеляційної інстанції вирішив, що суд першої інстанції у підсумку правильно відмовив у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1, оскільки ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 29 листопада 2018 року відповідачу відмовлено у задоволенні її аналогічної за змістом заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами та з тих самих підстав. Колегія суддів не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій із таких підстав. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Суд першої інстанції всупереч нормі частини другої статті 3641 ЦПК України 2004 року, згідно з якою протягом трьох днів після надходження заяви до суду суддя перевіряє її відповідність вимогам статті 364 цього Кодексу і вирішує питання про відкриття провадження за нововиявленими обставинами, не розглянув вчасно подану ОСОБА_1 ще у січні 2016 року заяву, прийнявши оскаржувану ухвалу за результатами її розгляду лише у липні 2020 року. Окрім цього, погоджуючись із тим, що заявник дізналась про вказані нею нововиявлені обставини 15 січня 2015 року (дата, зазначена в заяві), суд першої інстанції не перевірив, якими належними та допустимими доказами це підтверджується, адже до заяви ОСОБА_1 не додано жодного документа, який би це засвідчував, що говорить про те, що судом установлено обставини, що мають суттєве значення для справи, на підставі недопустимих доказів, та порушення судом статті 264 ЦПК України в частині вирішення питання, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються. Апеляційний суд, пославшись на ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 29 листопада 2018 року, не розглянув по суті заяву ОСОБА_1, у результаті чого не дотримався частини п'ятої статті 263 ЦПК України, згідно з якою обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Неправильним є й обчислення судом апеляційної інстанції місячного строку подачі заяви про перегляд рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами та його дотримання відповідачем, виходячи тільки з дати проголошення рішення суду першої інстанції та відсутності його апеляційного оскарження ОСОБА_1, оскільки відповідно до пункту 1 частини другої статті 361, частини першої, пункту 2 частини другої статті 362 ЦПК України 2004 року такий місячний строк для подання заяви про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами обчислюється з дня встановлення обставин, що мають істотне значення для справи, і які не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи. Окрім цього, апеляційний суд неправильно послався на статтю 185 ЦПК України, яка регулює залишення позовної заяви без руху, повернення заяви. Отже, прийнята судом першої інстанції ухвала від 30 липня 2020 року про відмову у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами, змінена апеляційним судом лише в мотивувальній частині, є передчасною та не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості судового РІШЕННЯ: У результаті зазначеного право заявника на доступ до правосуддя, проголошене статтею 55 Конституції України та статтею 6 Конвенції, було порушено. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги У частині третій статті 406 ЦПК України передбачено, що касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції (частина четверта статті 406 ЦПК України). Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. За умови обмеження реалізації права заявника на розгляд її заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами, оскаржувані ухвала суду першої інстанції та постанова апеляційного суду не можуть вважатись законними і обґрунтованими та підлягають скасуванню, а справа - передачі до суду першої інстанції для продовження розгляду. Під час продовження розгляду справи суду першої інстанції належить врахувати викладене у цій постанові та за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 про перегляд рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 грудня 2015 року за нововиявленими обставинами, отриманої судом 22 січня 2016 року, повторно вирішити питання про відкриття чи відмову у відкритті провадження за нововиявленими обставинами відповідно до вимог ЦПК України. ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року №63566/00, § 23). Оскільки розгляд справи не закінчено, то питання про розподіл судових витрат не вирішується. Керуючись статтями 400, 401, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 30 липня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 02 березня 2021 року скасувати, справу передати для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 грудня 2021 року м. Київ справа №372/2878/17 провадження №61-7144 св 21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, представник позивача - адвокат Кулініченко Геннадій Володимирович, відповідачі: ОСОБА_2, Обухівська міська рада Київської області, третя особа - ОСОБА_3, особа, яка подала апеляційну скаргу, - ОСОБА_4, представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кулініченка Геннадія Володимировича, на заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 16 січня 2018 року у складі судді Кравченка М. В. та постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року у складі колегії суддів: Рейнарт І. М., Немировської О. В., Семенюк Т. А., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, Обухівської міської ради Київської області (далі - Обухівська міська рада), третя особа - ОСОБА_3, про визнання незаконним рішення Обухівської міської ради від 29 червня 2006 року №21-2 "Про розгляд питань по регулюванню земельних відносин" у частині передання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, та визнання недійсним державного акту на право приватної власності на земельну ділянку, виданого на ім'я ОСОБА_2. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 28 липня 1998 року рішенням виконавчого комітету Обухівської міської ради №495 його матері - ОСОБА _3, надано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,10 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, розташовану за адресою: АДРЕСА_3. Рішенням виконавчого комітету Обухівської міської ради від 22 грудня 1998 року №799 ОСОБА_2 передано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,06 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1. Вказував, що у грудні 2005 року ОСОБА_3 відмовилася від своєї земельної ділянки на його користь. На підставі рішення Обухівської міської ради від 22 грудня 2005 року №278 йому надано дозвіл на виготовлення проєкту відведення на земельну ділянку, площею 0,10 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку у АДРЕСА_3. Після цього він разом зі своєю сім'єю почав користуватися цією земельною ділянкою та обробляти її. Під час виготовлення необхідної технічної документації він дізнався, що ОСОБА_2 приватизувала указану земельну ділянку, площею 0,130 га. Підставою для цього стало рішення Обухівської міської ради від 29 червня 2006 року №21-2. У відповідному рішенні площа наданої їй земельної ділянки перевищила площу земельної діляки, яку їй надано попереднім рішенням міської ради від 22 грудня 1998 року. Такі зміни площі відбулися саме за рахунок включення до складу цієї земельної ділянки його земельної ділянки. Вважав, що ОСОБА_2 неправомірно набула право власності на земельну ділянку, оскільки Обухівська міська рада передала їй у власність земельну ділянку, яка фактично належить йому. При цьому земельна ділянка не вилучалася з його користування у порядку, передбаченому ЗК України. З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд задовольнити його позов. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Заочним рішенням Обухівського районного суду Київської області від 16 січня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконним рішення Обухівської міської ради Київської області від 29 червня 2006 року №21-2 "Про розгляд питань по регулюванню земельних відносин" у частині передання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на ім'я ОСОБА_2, відносно земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_4. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Заочне рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що правомірність набуття позивачем права власності на спірну земельну ділянку підтверджена належними правовстановлюючими документами та фактом державної реєстрації такого права. Матеріали справи не містять доказів вчинення ОСОБА_1, як власником, будь-яких дій, спрямованих на припинення такого права (стаття 140 ЗК України). Обухівська міська рада, приймаючи у 2006 році рішення про передачу земельної ділянки ОСОБА_2, не вилучила її з користування позивача, що вказує на неправомірність відповідного рішення. Визнання незаконним рішення міської рада про передачу земельної ділянки у власність є підставою для визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, який видано на підставі цього рішення, та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку. Районний суд також указав, що ОСОБА_2 у визначений процесуальним законом спосіб не спростувала доводів позивача. Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції У грудні 2020 року представник ОСОБА_4 - адвокат Даценко Т. М., оскаржила вищевказане заочне рішення в апеляційному порядку. Ухвалою Київського апеляційного суду від 19 січня 2021 року поновлено ОСОБА_4 строк на апеляційне оскарження заочного рішення суду першої інстанції, апеляційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення її недоліків. Ухвалою Київського апеляційного суду від 29 січня 2021 року відкрито апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою представника ОСОБА_4 - адвоката Даценко Т. М. Постановою Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - адвоката Даценко Т. М., задоволено. Заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 16 січня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у позові ОСОБА _1 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Поновлюючи ОСОБА_4 строк на апеляційне оскарження заочного рішення Обухівського районного суду Київської області від 16 січня 2018 року, апеляційний суд виходив із того, що останній є власником спірних земельних ділянок, проте не був залучений до участі у справі й ухвалене районним судом заочне рішення стосується його прав, свобод, інтересів та (або) обов'язків (пункт 1 частини другої статті 358 ЦПК України). Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що позивачем не надано доказів набуття ним права власності на земельну ділянку, розташовану по АДРЕСА_3, а також отримання ним державного акту на земельну ділянку. Крім того, матеріали справи не містять відомостей про державну реєстрацію права власності позивача на земельну ділянку. Також відсутні докази на підтвердження того факту, що земельні ділянки у АДРЕСА_2; по АДРЕСА_1; по АДРЕСА_3, є однією земельною ділянкою. Апеляційним судом ураховано норми ЗК України 1990 року, ЗК України 2001 року та положення Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року №15-92 "Про приватизацію земельних ділянок" щодо правових підстав виникнення права власності на земельну ділянку. Надаючи оцінку поданим ОСОБА_4 доказам, апеляційний суд вказав, що 24 січня 2017 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, предметом якого є земельна ділянка, площею 0,1000 га, кадастровий номер 3223110100:01:074:0051, що розташована по АДРЕСА_1. Крім того, 26 січня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладений договір дарування земельної ділянки, що розташована по АДРЕСА_1, загальною площею 0,0296га, з кадастровим номером 3223110100:01:074:0052. Указані договори посвідчено приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Мельник М. В. та зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Таким чином, на час звернення ОСОБА_1 до суду з даним позовом і на час розгляду справи районним судом власником спірної земельної ділянки був ОСОБА_4. Визнання недійсним державного акту про право власності на земельну ділянку, який був виданий ОСОБА_2 на підставі рішення Обухівської міської ради від 29 червня 2006 року №21, і на підставі якого були укладені вищевказані договір купівлі-продажу та договір дарування спірної земельної ділянки з ОСОБА_4, впливає на права останнього, як власника земельних ділянок. При цьому незалучення ОСОБА_4 до участі у справі позбавило його можливості захистити власні права та інтереси, надати суду пояснення і докази, спростовувати надані позивачем докази, та реалізувати інші процесуальні права, надані стороні у справі. Суд апеляційної інстанції розглянув справу за відсутності відповідачів (стаття 372 ЦПК України), вказавши при цьому, що Обухівська міська рада була належним чином повідомлена про день та час розгляду апеляційної скарги, а ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 й спадкова справа не заводилася. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у квітні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Кулініченко Г. В., посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові РІШЕННЯ: та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник указуєте, що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду. Крім того, судами належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а також було прийнято рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до Верховного Суду Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 травня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві Луспенику Д. Д., судді, які входять до складу колегії: Гулько Б. І., Коломієць Г. В. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 травня 2021 року клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Кулініченка Г. В., про поновлення строку на касаційне оскарження задоволено. Поновлено представнику ОСОБА_1 - адвокату Кулініченку Г. В., строк на касаційне оскарження заочного рішення Обухівського районного суду Київської області від 16 січня 2018 року та постанови Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року. Відкрито касаційне провадження в указаній справі. Витребувано з Обухівського районного суду Київської області вищевказану цивільну справу ( №372/2878/17). Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. У червні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір, не з'ясували порядок та процедуру надання органом місцевого самоврядування земельних ділянок у власність учасникам справи. Зокрема, не з'ясовано, як ОСОБА_2, якій у 1998 році уже було виділено у приватну власність земельну ділянку, площею 0,06 га, по АДРЕСА_1, у 2006 році отримала у приватну власність іншу земельну ділянку за цією самою адресою, площею 0,13 га. Суміжною земельною ділянкою до земельної ділянки, яку ОСОБА_2 отримала у 1998 році, мала б бути земельна ділянка по АДРЕСА_3, яка 28 липня 1998 року рішенням виконавчого комітету Обухівської міської ради №495 передана у власність його матері - ОСОБА_3. Проте, як ОСОБА_2, так і ОСОБА_6 посилалися на докази, за якими цієї суміжної земельної ділянки не існує. Вважає, що відповідно до рішення виконавчого комітету Обухівської міської ради від 29 червня 2006 року №21-2 земельна ділянка ОСОБА_2 незаконно збільшилася за рахунок саме його земельної ділянки. Зазначає, що вищевказаним обставинам апеляційний суд не надав правової оцінки, безпідставно вказавши про те, що у матеріалах справи відсутні докази того, що земельна ділянка по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3 є однією земельною ділянкою. При цьому предметом договору купівлі-продажу земельної ділянки від 24 січня 2017 року та договору дарування від 26 січня 2017 року, укладених між ОСОБА_2 та ОСОБА_4, є земельна ділянка з іншою площею та іншим цільовим призначенням, а тому рішенням районного суду його права не порушено. Суд апеляційної інстанції, поклавши в основу оскаржуваного судового рішення лише факт порушення прав ОСОБА_6, незалученого до розгляду справи у суді першої інстанції, порушив права позивача та не надав належної оцінки доказам, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення цієї справи. Посилається на відповідну судову практику Верховного Суду. При цьому вказані доводи не спростовано іншими учасниками справи, а ОСОБА_6 до своєї апеляційної скарги не додав державний акт на право власності на земельну ділянку, хоча вимога про визнання такого акту недійсним заявлялася позивачем. Вказує, що в апеляційній скарзі, поданій ОСОБА_6, зазначалося також й те, що ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_2. Однак, апеляційний суд не вирішив питання про залучення до участі у справі її спадкоємців (правонаступників), хоча спір стосується і прав померлої ОСОБА_2 (її спадкоємців). Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У червні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від представника ОСОБА_7 - адвоката Гармаш К. Г., у якому вказується, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції є законною та обґрунтованою, просить залишити її без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Зазначає, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 не оформили належним чином право власності на надану їм земельну ділянку, а ОСОБА_6 є добросовісним набувачем земельних ділянок, площею 0,1000 га та 0,0296 га, по АДРЕСА_1. При цьому у липні 2020 року Обухівським районним судом Київської області було відкрито провадження у справі №372/2155/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4, приватного нотаріуса Обухівського районного нотаріального округу Мельника М. В., третя особа -Обухівська міська рада, про визнання недійсним договорів купівлі-продажу і дарування земельних ділянок, скасування рішень про державну реєстрацію речового права власності на нерухоме майно і проведення державної реєстрації речового права власності на землю. Ухвалою цього суду від 15 лютого 2021 року закрито провадження у цій справі у частині позовних вимог до ОСОБА_2, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, та встановлено, що після смерті ОСОБА_2 спадкова справа не заводилася, свідоцтво на спадщину не видавалося. Тобто ОСОБА_3, мотивуючи свою касаційну скаргу вищевказаними обставинами, діє не добросовісно. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням виконавчого комітету Обухівської міської ради від 28 липня 1998 року №495 передано у приватну власність та постійне користування ОСОБА_3 земельну ділянку, площею 0,10 га, по АДРЕСА_2 (а. с. 10). Рішенням виконавчого комітету Обухівської міської ради від 22 грудня 1998 року №799 передано у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 0,06 га, по АДРЕСА_1 (а. с. 14). Рішенням Обухівської міської ради від 22 грудня 2005 року №278-28 надано дозвіл на виготовлення проєкту відведення ОСОБА_1 на земельну ділянку, площею 0,10 га, у АДРЕСА_3 (а. с. 11). Рішенням Обухівської міської ради від 29 червня 2006 року №21-2 у приватну власність ОСОБА_2 передана земельна ділянка, загальною площею 0,130 га, по АДРЕСА_1 (а. с. 15-19). 24 січня 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, предметом якого є земельна ділянка, площею 0,1000 га, кадастровий номер 3223110100:01:074:0051, що розташована по АДРЕСА_1, який посвідчено приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Мельник М. В. та зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (а. с. 86-88). 26 січня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладено договір дарування земельної ділянки, що розташована по АДРЕСА_1, загальною площею 0,0296 га, з кадастровим номером 3223110100:01:074:0052, який посвідчено приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Мельник М. В. та зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (а. с. 90-92). Згідно з копії витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян від 26 січня 2021 року ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ: (а. с. 155-157). Відповідно до копії відповіді Обухівської районної державної нотаріальної контори Київської області від 26 січня 2021 року на запит про надання інформації спадкова справа щодо майна померлої ОСОБА_2 не заводилася (а. с. 179). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Кулініченка Г. В., підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Щодо незалучення до участі у справі ОСОБА_4. У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, Обухівської міської ради, третя особа - ОСОБА_3, про визнання незаконним рішення Обухівської міської ради від 29 червня 2006 року №21-2 у частині передання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки по АДРЕСА_1 та визнання недійсним відповідного державного акту на право приватної власності на цю земельну ділянку, виданого на ім'я ОСОБА_2. Рішення суду першої інстанції, яким позов ОСОБА_1 задоволено, переглядалося в апеляційному порядку за апеляційною скаргою особи, яку не було залучено до участі у справі, а прийняте районним судом рішення, на думку апеляційного суду, стосується прав, свобод та інтересів цієї особи, а саме ОСОБА_4. Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. На відміну від оскарження судового рішення учасником справи не залучена до участі у справі особа повинна довести свій правовий зв'язок зі сторонами спору або безпосередньо із судовим рішенням через обґрунтування такого критерію як вирішення судом питання про її право, інтерес та/або обов'язок як елементів змісту матеріально-правових відносин, в площині яких виник спір. Такий зв'язок повинен бути безпосереднім, а не ймовірним та опосередкованим іншими правовідносинами. Судове рішення, оскаржуване не залученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та/або обов'язків цієї особи (тобто, судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник) або міститься судження про права та/чи обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення є висновки суду про права та/чи обов'язки цієї особи або якщо у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про її права та/чи обов'язки. Такий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 23 листопада 2020 року у справі №826/3508/17. У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції виходив із того, що 24 січня 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0,1000 га, кадастровий номер 3223110100:01:074:0051, по АДРЕСА_1, а 26 січня 2017 року між ними укладено договір дарування земельної ділянки по АДРЕСА_1, загальною площею 0,0296 га, з кадастровим номером 3223110100:01:074:0052. Тобто, апеляційний суд вважав, що на час звернення ОСОБА_1 до суду із даним позовом та на час розгляду справи власником спірної земельної ділянки був ОСОБА_4, а тому визнання недійсним державного акту про право власності на земельну ділянку, який був виданий ОСОБА_2 на підставі рішення Обухівської міської ради від 29 червня 2006 року №21, на підставі якого було укладено вищевказані договір купівлі-продажу земельної ділянки та договір дарування земельної ділянки з ОСОБА_4, впливає на його права, як власника земельних ділянок. Незалучення ОСОБА_4 до участі у справі, позбавило його можливості захищати власні права та інтереси, надавати суду пояснення і докази, спростовувати надані позивачем докази, та здійснювати інші процесуальні права, надані стороні у справі. У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі" судам роз'яснено, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це. Щодо розгляду справи відносно померлої особи Скасовуючи заочне рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 з указаних вище підстав, суд апеляційної інстанції встановив також факт того, що ОСОБА_2 - відповідач у справі, померла ІНФОРМАЦІЯ_1, тобто після ухвалення районним судом заочного судового РІШЕННЯ: Суд апеляційної інстанції розглянув справу по суті за участі особи, яка померла, зазначивши її відповідачем у справі. Згідно з частиною четвертою статті 25 ЦК України цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті. Відповідно до частини першої статті 55 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво. Провадження у справі зупиняється у випадках, встановлених, зокрема пунктом 1 частини першої статті 251 цього Кодексу, - до залучення до участі у справі правонаступника чи законного представника (пункт 1 частини першої статті 253 ЦПК України). Аналіз вказаних вимог закону свідчить про те, що суд будь-якої інстанції зобов'язаний залучити до участі у справі правонаступника сторони або третьої особи, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво прав та обов'язків відповідної особи, а правонаступник існує. Питання процесуальної правосуб'єктності сторони, третьої особи, їхніх правонаступників належать до тих, які суд має вирішити під час розгляду справи незалежно від стадії судового процесу. Не є перешкодами для з'ясування підстав процесуального правонаступництва межі розгляду справи у суді відповідної інстанції, а також предмет доказування за відповідними позовними вимогами. Ураховуючи викладене, апеляційний суд, встановивши, що ОСОБА_2, яка є відповідачем у справі, померла, у порушення вищевказаних вимог процесуального законодавства не врахував, що слід вирішити питання щодо процесуального правонаступництва відповідача, не ВСТАНОВИВ: чи допускають правовідносини, з яких виник спір, правонаступництво, та не зупинив провадження у справі до залучення правонаступника відповідача, а розглянув спір по суті. Подібні правові висновки викладено Верховним Судом у постанові від 10 листопада 2021 року у справі №635/4514/14, провадження №61-11265св21. З тексту оскаржуваної постанови апеляційного суду вбачається, що, у справі, яка переглядається, апеляційний суд, у порушення вимог ЦПК України, надав оцінку вищевказаному факту лише щодо можливості розгляду справи за відсутності відповідачів. Таким чином, вказані вище обставини свідчать про неповне встановлення судом апеляційної інстанції фактичних обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи, порушення норм процесуального права. При цьому суд першої інстанції не вирішив питання про залучення до участі у розгляді даної справи власника спірної земельної ділянки, чим позбавив його можливості захищати власні права та інтереси, що не зміг виправити апеляційний суд під час апеляційного розгляду справи. Відповідно до статті 12 ЦПК України суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальної дії, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом. Європейський суд з прав людини вказав, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду -передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом (GUREPKA v. UKRAINE ( №2), №38789/04, § 23, ЄСПЛ, від 08 квітня 2010 року). Отже, суд зобов'язаний забезпечити (організувати) дійсно змагальний процес, тобто створити особам, які беруть участь у справі, всі умови для реалізації ними своїх процесуальних прав і виконання покладених на них процесуальних обов'язків. Колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій не встановили усіх фактичних обставин справи та у порушення вимог частини п'ятої статті 12 ЦПК України не сприяли всебічному та повному з'ясуванню обставин справи. Відповідно до пункту 1 частин третьої і четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. З урахуванням наведеного, оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, збирати та надавати оцінку доказам, порушення норм процесуального права допущені обома судами, які не забезпечили повного та всебічного розгляду справи, то справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кулініченка Геннадія Володимировича, задовольнити. Заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 16 січня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 14 липня 2021 року м. Київ справа №506/450/19 провадження №61-3296св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю "Флора", Головне управління Держгеокадастру в Одеській області, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красноокнянського районного суду Одеської області від 19 грудня 2019 року у складі судді Чеботаренко О. Л. та постанову Одеського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П., Князюка О. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Флора", Головного управління Держгеокадастру в Одеській області про визнання недійсними договорів оренди землі та визнання незаконними рішень про реєстрацію договорів оренди землі, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ОД №061510 вона є власником земельної ділянки площею 4,10 га, що розташована на території Красноокнянської селищної ради Красноокнянського району Одеської області. Крім того, після смерті батьків ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вона успадкувала на підставі державних актів серії ОД №061508 та №061509 земельні ділянки площею 4,15 та 4,10 га відповідно, що розташовані на території Красноокнянської селищної ради Красноокнянського району Одеської області. До отримання державних актів у неї та її батьків були сертифікати на право на земельну частку (пай), на підставі яких вона та її батьки у 2000 році уклали з відповідачем Товариством з обмеженою відповідальністю "Флора " (далі - ТОВ "Флора") договори оренди земельних часток строком на 15 років. Після виготовлення державних актів зазначені земельні ділянки в оренду відповідачу не передавалися, хоча за усною домовленістю, укладеною між нею і її батьками та відповідачем останній користувався земельними ділянками, а умови щодо відшкодування за тимчасове використання землі щоразу встановлювалися інші. У 2015 році вона повідомила ТОВ "Флора" про намір самостійно обробляти земельні ділянки, однак їй було повідомлено про існування договорів оренди землі від 2006 року, які були зареєстровані у 2007 році. Вона була впевнена в тому, що жодних договорів ні вона, ні її батьки не підписували, вона приступила до самостійного оброблення зазначених земельних ділянок. Лише коли у 2019 році ТОВ "Флора" звернулося з позовом до неї, вона отримала копії договорів. Крім того, самостійно витребувала у ГУ ДГК копії договорів та пересвідчилася, що такі договори дійсно існують. Вважає оспорювані договори недійсними, оскільки ні вона, ні її батьки вказані договори не підписували, тобто відсутнє підтвердження їх волевиявлення на укладення зазначених договорів, крім того, на її думку, зазначені договори є недійсними у зв'язку з недодержанням в момент їх вчинення вимог діючого на той час законодавства у зв'язку з тим, що у договорах не зазначено ряд істотних умов, а саме: не зазначено нормативну грошову оцінку земельних ділянок, не зазначено строк до завершення договору оренди, в який орендар повинен письмово повідомити про намір продовжити договір оренди, не зазначено щодо застосування індексу інфляції, не зазначено умови збереження стану об'єкта оренди, не зазначено права орендаря та орендодавця, не встановлено, хто несе ризик випадкового знищення або пошкодження об'єкту оренди, не зазначено щодо досягнення згоди про страхування об'єкту оренди, не зазначено умови розірвання договору в односторонньому порядку. Крім того, форма договору не відповідає вимогам закону, а сам договір скріплений печаткою для трудових книжок, ділових паперів та довідок. Саме ці підстави, на її думку, свідчать про недійсність вказаних договорів. Враховуючи, що у договорах оренди відсутні декілька істотних умов, визначених статтею 14 Закону України "Про оренду землі" орган, що проводив державну реєстрацію, відповідно до частини дев'ятої цієї ж статті, мав би відмовити у державній реєстрації вказаних договорів. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Красноокнянського районного суду Одеської області від 19 грудня 2019 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивачем не доведено належним чином підстави, передбачені статтями 203, 215 ЦК України та статтею 15 Закону України "Про оренду землі", для визнання оспорюваних договорів оренди землі недійсними. Зазначені договори укладені у встановленій законом формі та порядку й законних підстав для визнання їх недійсними немає. Тому права позивача у зв'язку з укладеними договорами оренди землі не порушені й у відповідності до статей 15, 16 ЦК України не підлягають захисту судом. Позовні вимоги про скасування реєстрації договорів оренди є похідними від вимог про визнання договорів недійними через відсутність істотних умов, а ці вимоги не визнані обґрунтованими через ненадання достатніх доказів, тому й підстави для визнання незаконними рішень про реєстрацію договорів оренди відсутні. Постановою Одеського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Колосовича В. В. залишено без задоволення, а рішення Красноокнянського районного суду Одеської області від 19 грудня 2019 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи, які є підставою для скасування рішень, не допустив, а наведені у скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. Короткий зміст вимог касаційної скарги У березні 2021 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу на рішення Красноокнянського районного суду Одеської області від 19 грудня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди не застосували до спірних правовідносин правові висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16, згідно з якими відсутність у договорі однієї істотної умови є підставою для відмови у реєстрації такого договору оренди землі. В оспорюваних договорах відсутні п'ять істотних умов договору оренди. Суди попередніх інстанцій повинні були застосувати правові висновки, викладені у зазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду, а не попередні, а також застосувати Порядок державної реєстрації договорів оренди землі, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1998 року №2073, оскільки зазначений порядок містить пряму заборону вчиняти реєстрацію договорів оренди землі за відсутності індексацій без зазначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У квітні 2021 року ТОВ "Флора" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що Верховний Суд України неодноразово висловлював підхід, згідно з яким відсутність однієї із істотних у договорі оренди землі, передбачених частиною першою статті 15 Закону України "Про оренду землі" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише у разі встановлення факту порушення, невизнання або оспорення прав, свобод чи інтересів особи, яка звертається із позовом (постанови від 02 липня 2014 року №6-88цс14, від 03 вересня 2014 року №6-94цс14, від 21 вересня 2016 року у справі №6-1512цс16). Враховуючи викладене суди зробили правильний висновок про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання договорів недійсними через відсутність у договорі однієї чи більше істотних умов. Доводи касаційної скарги не спростовують висновок суду і зводяться до його незгоди без наведення будь-яких обставин. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 17 березня 2021 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Красноокнянського районного суду Одеської області. 07 квітня 2021 року справа №506/450/19 надійшла до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами 01 січня 2006 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Флора" було укладено договір оренди землі №102, згідно з яким орендодавець передав орендарю в оренду земельну ділянку загальною площею 4,10 га, що належить орендодавцю на підставі державного акта серії ОД №061510, який зареєстровано 27 серпня 2007 року Красноокнянським відділом Одеської регіональної філії центру ДЗК. Договір укладено строком на 15 років. 01 січня 2006 року між ОСОБА_3 та ТОВ "Флора" було укладено договір оренди землі №138, згідно з яким орендодавець передав орендарю в оренду земельну ділянку загальною площею 4,10 га, що належить орендодавцю на підставі державного акта серії ОД №061509, який зареєстровано 20 листопада 2007 року Красноокнянським відділом Одеської регіональної філії центру ДЗК. Договір укладено строком на 15 років. 01 січня 2006 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Флора" було укладено договір оренди землі №140, згідно з яким орендодавець передав орендарю в оренду земельну ділянку загальною площею 4,15 га, що належить орендодавцю на підставі державного акта серії ОД №061508, яки зареєстровано 20 листопада 2007 року Красноокнянським відділом Одеської регіональної філії центру ДЗК. Договір укладено строком на 15 років. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є батьками позивача, яка після одруження змінила прізвище на ОСОБА_1. ОСОБА_3 та ОСОБА_2 померли відповідно ІНФОРМАЦІЯ_2 та ІНФОРМАЦІЯ: Позивач в порядку спадкування після смерті батьків 31 березня 2014 року отримала свідоцтва про право на спадщину за законом серії ВТТ №758832 та ВТТ №758833 на земельну ділянку площею 4,15 га, яка належала ОСОБА_2 на підставі державного акта серії ОД №061508, та на земельну ділянку площею 4,10 га, яка належала ОСОБА_2 після смерті його дружини ОСОБА_3 на підставі державного акта серії ОД №061509. Апеляційним судом також встановлено, що за умовами оспорюваних договорів оренди землі орендодавці ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 передали орендарю належні їм на праві власності земельні ділянки загальними площами 4,15 га, 4,10 га та 05,10 га відповідно, а останній зобов'язався прийняти їх в строкове платне користування протягом 15 років зі щорічною сплатою орендної плати в обумовленому сторонами розмірі та виді. У пунктах 1, 2, кожного із оспорюваних договорів оренди зазначено місце розташування кожної земельної ділянки, яка передається в оренду та її площа. Відповідно до пунктів 9, 11, договорів оренди землі орендна плата встановлена в розмірі 1,5% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що становить 584,86 грн. Орендна плата вноситься в натуральній формі до 01 січня наступного року. У пункті 38 договору передбачено, що дія договору припиняється шляхом його розірвання за рішенням суду на вимогу однієї із сторін унаслідок невиконання другою стороною обов'язків, передбачених договором, та внаслідок випадку знищення, пошкодження орендованої земельної ділянки, яке істотно перешкоджає її використанню, а також з інших підстав, визначених законом. Договір підписано сторонами із зазначенням реквізитів сторін. Сторонами також був підписаний акт прийому-передачі зазначеної земельної ділянки. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частини перша, друга статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Згідно зі статтями 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження №61-2417сво19) зроблено висновок, що "недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим". У частині першій статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що оспорювані договори не містять усіх передбачених статтею 15 Закону України "Про оренду землі" істотних умов, зокрема щодо нормативної грошової оцінки земельних ділянок, визначення строку до завершення договору оренди, в який орендар повинен письмово повідомити про намір продовжити договір оренди, застосування індексу інфляції, не зазначення умови збереження стану об'єкта оренди, не зазначення прав орендаря та орендодавця, не встановлення, хто несе ризик випадкового знищення або пошкодження об'єкту оренди, не зазначення щодо досягнення згоди про страхування об'єкту оренди, не зазначення умови розірвання договору в односторонньому порядку. Крім того, позивач послався на те, що форма договору не відповідає вимогам закону, а сам договір скріплений печаткою для трудових книжок, ділових паперів та довідок. Відповідно до частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, і 1, 17,19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору оренди недійсним відповідно до закону. У постанові Верховного Суду України від 21 вересня 2016 року у справі №6-1512цс16 у подібній справі зазначено, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Отже, якщо відсутність у договорі однієї з істотних умов не унеможливила виконання договору, зокрема в частині проведення розрахунків, і сторони протягом певного часу виконували договір погодженим способом, то незгода позивачів з умовою виконання договору не може бути підставою для визнання їх прав порушеними в момент укладення договору та визнання його недійсним з цих підстав. Врахувавши зазначені висновки Верховного Суду України, від яких не відступила Велика Палата Верховного Суду, а також конкретні обставини справи, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що відсутність у договорі однієї чи більше з істотних умов не унеможливила виконання договору, зокрема в частині проведення розрахунків, і сторони протягом певного часу виконували їх умови, отже незгода позивача з умовами виконання договорів не може бути підставою для визнання її прав порушеними в момент укладення договорів та визнання їх недійсним з цих підстав. У справі про визнання недійсним договору оренди землі з підстав відсутності в ньому істотної умови, передбаченої пунктом першим частини першої статті 15 Закону України "Про оренду землі", - об'єкта оренди суд повинен установити: чи дійсно порушуються права орендодавця у зв'язку з відсутністю в договорі таких умов, визначити істотність цих умов, а також з'ясувати, у чому саме полягає порушення його законних прав. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 09 грудня 2015 року у справі №6-849цс15. Звертаючись до суду, ОСОБА_1 посилалися на те, що оспорювані договори оренди земельних ділянок не містять усіх передбачених статтею 15 Закону України "Про оренду землі" істотних умов. Суди встановили, що на початку січня 2006 року ТОВ "Флора" ОСОБА_3, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 досягли згоди про укладення договорів оренди землі та підписали ці договори. Договори оренди землі є укладеними, договори з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 набрали чинності 20 листопада 2007 року, а договір з ОСОБА_1 набрав чинності 27 серпня 2007 року (з дня їх реєстрації в Державному реєстрі). Укладені договори містять істотні умови щодо індексації, збереження стану об'єктів оренди, визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди. При цьому сторони склали документи, які є невід'ємними частинами договорів оренди землі, зокрема кадастрові плани, в яких указані кадастрові номери земельних ділянок та акти приймання-передачі предметів оренди. Ураховуючи, що орендодавець та орендар врегулювали у договорах свої відносини на власний розсуд, як це передбачено статтею 6 ЦК України, виконували умови договорів узгодженим способом, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що позивачі не довели обставин, що свідчили б про недійсність спірних договорів оренди землі та порушення їх прав при укладанні оспорюваних правочинів. Позивач належними доказами не підтвердила порушення її прав з підстав відсутності у спірних договорах оренди землі істотних умов, передбачених пунктом першим частини першої статті 15 Закону України "Про оренду землі". Відповідно до частини першої, другої статті 21 Закону України "Про оренду землі" орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. Також є правильними висновки судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання оспорюваних договорів недійсними з підстав відсутності волевиявлення на їх укладення, оскільки позивачем не доведено, що підписи на оспорюваних договорах виконані іншими особами, які не мали на це відповідних повноважень від орендодавців. Набувши обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення вимог про визнання договорів оренди землі недійсними, суди попередніх інстанцій також дійшли правильного висновку про те, що вимоги про визнання рішення про державну реєстрацію договорів оренди землі незаконними є похідними від задоволення вимог про недійсність договорів оренди землі, тому не підлягають задоволенню. Викладене узгоджується із правовим висновком, висловленим у постанові Верховного Суду від 22 жовтня 2020 року у справі №506/826/15-ц (провадження №61-10364св19). Доводи касаційної скарги про те, що суди не застосували до спірних правовідносин правові висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16, згідно з якими відсутність у договорі однієї істотної умови є підставою для відмови у реєстрації такого договору оренди землі не заслуговують на увагу, оскільки Велика Палата Верховного Суду розглядаючи спір дійшла висновку про те, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), тобто укладений без волевиявлення позивача, не підлягає визнанню недійсним. У справі, яка є предметом касаційного перегляду, ОСОБА_1 не доведено факт укладення оспорюваних договір поза волею її та її батьків, тому фактичні обставини у цій справі та у справі, яка була предметом перегляду Великої Палати Верховного Суду не є тотожними. Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а спрямовані виключно на доведення необхідності переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Красноокнянського районного суду Одеської області від 19 грудня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 24 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 27 квітня 2021 року м. Київ справа №372/1617/18 провадження №61-9312св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - громадська організація садівниче товариство "Авгур", третя особа - Обухівська районна державна адміністрація Київської області, розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_2, на постанову Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року в складі колегії суддів: Левенця Б. Б., Ратнікової В. М., Борисової О. В., ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до громадської організації садівниче товариство "Авгур" (далі - ГО СТ "Авгур") про усунення перешкод у користуванні під'їзною дорогою. Позов мотивовано тим, що позивач є власником земельної ділянки, яка розташована за адресою: Київська область, Обухівський район, с. Підгірці, кадастровий номер земельної ділянки: 3223186800:04:011:0122. Біля земельної ділянки знаходиться ГО СТ "Авгур", яка облаштувала ворота на проїзній дорозі з цілодобовою охороною. У зв'язку з тим, що позивач не є членом ГО СТ "Авгур", за розпорядженням голови правління садівничого товариства, позивачку та транспортні засоби, які їдуть до її земельної ділянки, охорона не пропускає. Дану ситуацію працівники ГО СТ "Авгур" пояснюють тим, що позивач не сплачує витрат і внесків, а тому не має права на користування дорогою. Зазначала, що у неї відсутня можливість користуватися під'їзною дорогою до її земельної ділянки у зв'язку із блокуванням руху транспорту охороною ГО СТ "Авгур". ОСОБА_1 просила: зобов'язати ГО СТ "Авгур" припинити дії, що перешкоджають ОСОБА_1 користуватись земельною ділянкою, яка розташована за адресою: Київська область, Обухівський район, с. Підгірці, кадастровий номер земельної ділянки: 3223186800:04:011:0122; зобов'язати ГО СТ "Авгур"; зобов'язати ГО СТ "Авгур" не здійснювати будь-яких дій щодо блокування дорожнього полотна під'їзної дороги, яка проходить по території ГО СТ "Авгур" та веде до земельної ділянки ОСОБА_1, яка розташована за адресою: Київська область, Обухівський район, с. Підгірці, кадастровий номер земельної ділянки: 3223186800:04:011:0122 Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції Заочним рішенням Обухівського районного суду Київської області від 12 листопада 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права користування під'їзною дорогою до земельної ділянки, яка розташована за адресою: Київська область, Обухівський район, с. Підгірці, кадастровий номер 3223186800:04:011:0122, шляхом зобов'язання ГО СТ "Авгур" не чинити перешкоди в надані вільного проїзду дорогою, яка веде до земельної ділянки яка розташована за адресою: Київська область Обухівський район, с. Підгірці, кадастровий номер 3223186800:04:011:0122 та належить на праві власності ОСОБА_1. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 належить земельна ділянка, яка розташована за адресою: Київська область, Обухівський район, с. Підгірці, кадастровий номер земельної ділянки: 3223186800:04:011:0122.12 квітня 2018 року, 16 квітня 2018 року, 03 травня 2018 року було складено акти про те, що охороною ГО СТ "АВГУР" ОСОБА_1 не було допущено до дороги загального користування, яка проходить по території ГО СТ "АВГУР". Відповідно до договору оренди земельної ділянки від 17 січня 2005 року, укладеного між Обухівською державною адміністрацією та садівничим товариством "Авгур", правонаступником якого є ГОСТ "АВГУР", Обухівською РДА передано СТ "Авгур" в строкове, платне володіння і користування земельну ділянку, яка знаходиться на державних землях Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області за межами с. Старі Безрадичі, в оренду передано земельну ділянку площею 28.50 гектарів. Протиправні дії відповідача позбавляють позивача права користуватися земельною ділянкою, яка розташована за адресою: Київська область, Обухівський район, с. Підгірці, кадастровий номер земельної ділянки: 3223186800:04:011:0122. Відсутні підстави для задоволення позовних вимог щодо зобов'язання ГОСТ "АВГУР" не здійснювати будь-яких дій щодо блокування дорожнього полотна під'їзної дороги, яка проходить по території ГОСТ "АВГУР" та веде до земельної ділянки ОСОБА_1. Таким чином позовна заява підлягає частковому задоволенню. Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 18 грудня 2019 року заяву ГО СТ "Авгур" про перегляд заочного рішення від 12 листопада 2018 року залишено без задоволення. Ухвала мотивована тим, що cлухання справи призначалося до розгляду в суді неодноразово, про що відповідач повідомлялися належним чином за адресою їх місця знаходження, відповідно до довідки УДМС України в місті Київ, а також через оголошення на офіційному веб-сайті Обухівського районного суду Київської області. Представник заявника не надав суду доказу та не посилається на доказ, який би спростовував викладені в рішенні суду висновки, які ґрунтуються на матеріалах справи. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року апеляційну скаргу ГО СТ "Авгур" задоволено частково. Заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 12 листопада 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ГО СТ "Авгур", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Обухівська районна державна адміністрація про усунення перешкод в користуванні під'їзною дорогою, відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що належний позивачці садовий будинок розташований за адресою: АДРЕСА_1, належна позивачці земельна ділянка (адреса за Свідоцтвом про право власності: село Підгірці, Обухівського району Київської області) не розташована на території садового товариства і не межує із землями ГО СТ "Авгур". Встановлені судом обставини і докази не свідчать і не можуть бути визнані підставою для висновку, що дорога, яка проходить через ГО СТ "Авгур" є вулицею населеного пункту або дорогою загального користування. Апеляційний суд відхилив посилання відповідача на лист Голови Підгірцевської сільської ради Обухівського району Київської області від 17 березня 2020 року №167/01-10, за яким під'їзна дорога (620метрів) до земельної ділянки позивачки ОСОБА_1 є вулицею Травневою с. Романків, оскільки такі обставини сторонами не заперечуються і підтверджуються правовстановлюючими документами позивачки на вищевказаний будинок. Зміст листів-відповідей сільських голів не дає підстав для висновку, що дорога (із спірним шлагбаумом), яка проходить через ГО СТ "Авгур" перебуває поза межами земельної ділянки, переданої ГО СТ "Авгур" в довгострокову оренду або є вулицею або автомобільною дорогою загального користування. Позивачкою не доведено і судом не встановлено обставин за яких суд мав би підстави дійти висновку про існування лише єдиного (через земельну ділянку, яка надана в користування ГО СТ "Авгур ") проїзду до належної позивачці земельної ділянки, а із наданих сторонами пояснень і доказів позивачка має під'їзний шлях до належної їй земельної ділянки по АДРЕСА_1. Висновок районного суду щодо відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про зобов'язання ГО СТ "Авгур" не здійснювати будь-яких дій щодо блокування дорожнього полотна під'їзної дороги, яка проходить по території ГО СТ "Авгур" є законним і обґрунтованим. Апеляційний суд вказав, що положення ЦПК України не передбачають повернення рекомендованих листів з відміткою "за закінченням встановленого строку зберігання", така відмітка не передбачена як причина невручення судового повідомлення. Ця відмітка не розкриває суті причини неможливості вручити адресату відповідний рекомендований лист. Враховуючи те, що відповідач не був повідомлений про розгляд справи, тому підстави для ухвалення заочного рішення у районного суду були відсутні. Аргументи учасників справи У червні 2020 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_2, подала касаційну скаргу в якій просить скасувати оскаржену постанову та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суд застосував статтю: 152 ЗК України (щодо способів захисту прав на земельні ділянки), 96 (щодо права оренди земельної ділянки) ЗК України; 103 ЗК України (щодо добросусідства), 391 ЦК України (щодо захисту права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння) до спірних правовідносин без врахування постанови Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі №307/210/19, від 19 вересня 2018 року у справі №350/1091/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі №350/1969/14-ц, від 14 листопада 2018 року у справі №338/822/15-ц, в яких зазначено: позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню незалежно від того, на своїй чи на чужій земельній ділянці або іншому об'єкті нерухомості відповідач вчиняє дії (бездіяльність), що порушують право позивача. Суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази, а саме ситуаційну схему розташування земельної ділянки з кадастровим номером 3223186800:04011:0122, викопіювання з генерального плану с. Романків, кольорові фотознімки альтернативної під'їзної дороги до земельної ділянки, апеляційний суд необґрунтовано відмовив у клопотанні про долучення доказу, а саме лист Голови Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області №167/01-10 від 17 березня 2020 року. Суд апеляційної інстанції дійшов до помилкового висновку, що ГО СТ "Авгур" не було повідомлено судом першої інстанції про розгляд справи, що був призначений на 16 липня 2018 року, 31 липня 2018 року та 25 вересня 2018 року, оскільки, про розгляд справи, який був призначений 12 листопада 2018 року (дата ухвалення рішення суду першої інстанції) відповідач був належним чином повідомлений. У липні 2020 року ГО СТ "Авгур" через представника Гаврюшенка Д. В., направила відзив на касаційну скаргу, в якому просила касаційну скаргу відхилити, а оскаржену постанову апеляційного суду залишити без змін. Відзив мотивовано тим, що відповідно до умовних позначень, які містяться у витязі з Державного земельного кадастру про земельну ділянку. ГО СТ "Авгур" навіть не є суміжним землекористувачем із земельною ділянкою ОСОБА_1. До земельної ділянки, яка перебуває у власності ОСОБА_1 існує ґрунтова під'їзна дорога по АДРЕСА_1, що підтверджується матеріалами справи. Проте, ОСОБА_1 умисно вводячи в оману суд, органи державної виконавчої служби та органи досудового слідства домагається права проїзду до своєї земельної ділянки та будинку саме через територію ГО СТ "Авгур" з боку Старобезрадичівської сільської ради, а ні через існуючий проїзд по вулиці Травнева з боку с. Романків, Підгірцівської сільської ради Обухівського району. У листопаді 2020 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_2, подала відповідь на відзив. Відповідь на відзив мотивована тим, що до земельної ділянки позивача існує єдиний облаштований під'їзд, який бере свій початок на в'їзді до ГО СТ "Авгур" зі сторони с. Старі Безрадичі. Твердження про неналежне повідомлення відповідача не відповідають висновкам Верховного Суду зробленим в постанові від 27 березня 2019 року у справі №201/6092/17. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 03 липня 2020 року: відкрито касаційне провадження у справі; відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення дії постанови Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2021 року призначено справу до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 03 липня 2020 року зазначено, що наявні підстави для відкриття касаційного провадження на підставі пункту першого, третього, четвертого частини другої статті 389 ЦПК України, пункту 1, пункту 3 частини 3 статті 411 ЦПК України. Фактичні обставини Суди встановили, що ОСОБА_1 належить земельна ділянка площею 0,0818 га, яка розташована за адресою: Київська область, Обухівський район, с. Підгірці, кадастровий номер земельної ділянки: 3223186800:04:011:0122. Згідно договору оренди земельної ділянки від 17 січня 2005 року, укладеного між Обухівською районною державною адміністрацією та СТ "Авгур" (правонаступником якого є ГО СТ "Авгур "), орендар СТ "Авгур" прийняло в строкове (терміном на 49 років), платне володіння і користування земельну ділянку площею 28,50 га, яка знаходиться на державних землях Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області за межами села Старі Безрадичі. 12 квітня 2018 року, 16 квітня 2018 року, 03 травня 2018 року, 05 травня 2018 року громадянами ОСОБА_1, ОСОБА_3, були складені акти про те, що охороною ГО СТ "Авгур" ОСОБА_1 не було допущено до проїзду по дорозі, яка проходить через територію ГО СТ "Авгур", для проїзду до земельної ділянки № НОМЕР_1, яка належить їй на праві власності. Від підписання даних актів працівники охорони ГО СТ "Авгур" відмовилися. Рішенням виконавчого комітету Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області від 14 червня 2011 року №11 надано дозвіл ГО СТ "Авгур" на будівництво та встановлення паркану навколо переданої товариству земельної ділянки площею 28.5000 га. Позиція Верховного Суду Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Тлумачення статті 391 ЦК України свідчить, що негаторний позов - це вимога власника про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов'язаних з порушенням володіння. Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника, тобто при порушенні насамперед такої правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частина п'ята статті 263 ЦПК України). Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження (пункти 1 та 2 частини першої статті 264 ЦПК України). Згідно частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 березня 2021 року у справі №467/1496/16-ц (провадження №61-12820св19) вказано, що "позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню незалежно від того, на своїй чи на чужій земельній ділянці або іншому об'єкті нерухомості відповідач вчиняє дії (бездіяльність), що порушують право позивача". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 квітня 2021 року справа №308/13730/15 (провадження №61-1897св20) зазначено, що "підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном, а також факти, що підтверджують протиправні дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення цих правомочностей. При цьому, для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об'єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей". Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (частина перша статті 82 ЦПК України). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року у справі №297/3225/16-ц (провадження №61-19259св19) зазначено, що: "відповідно до частини першої статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Комплексний аналіз норм пункту 3 частини першої статті 43, статті 180, частин першої, другої статті 227 ЦПК України свідчить, що про визнання обставин учасниками справи має, в тому числі, бути зазначено в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників або іншим чином визнано ці обставини саме під час розгляду спору в суді, а не поза його межами". У справі, що переглядається, апеляційним судом: встановлено, що сторони в суді апеляційної інстанції не заперечували того, що відповідач ГО СТ "Авгур" не перешкоджав саме позивачці ОСОБА_1 проїзду (проходу) по дорозі через садове товариство до належної їй земельної ділянки, проте інших осіб, які діяли від імені позивачки, і вантажну техніку охорона не пускала; відхилено посилання відповідача на лист Голови Підгірцевської сільської ради Обухівського району Київської області від 17 березня 2020 року №167/01-10, за яким під'їзна дорога (620метрів) до земельної ділянки позивачки ОСОБА_1 є вулицею Травневою с. Романків, оскільки такі обставини сторонами не заперечуються і підтверджуються правовстановлюючими документами позивачки на вказаний будинок; не встановлено обставин за яких суд мав би підстави дійти висновку про існування лише єдиного (через земельну ділянку, яка надана в користування ГО СТ "Авгур") проїзду до належної позивачці земельної ділянки, а із наданих сторонами пояснень і доказів позивачка має під'їзний шлях до належної їй земельної ділянки по АДРЕСА_1. не враховано, що в листі Голови Підгірцевської сільської ради Обухівського району Київської області від 17 березня 2020 року №167/01-10 та додатках до нього, який був прийнятий як доказ та досліджений апеляційним судом, зазначено, що: "під'їзна дорога від земельної ділянки з кадастровим номером 3223187700:04:029:0272 до земельної ділянки з кадастровим номером 3223186800:04:011:0122, протяжністю 620 метрів, знаходиться в межах села Романків Підгірцівської сільської ради, вулиця Травнева, перебуває у комунальній власності та відноситься до земель загального користування" (т. 2. а. с. 96); "...дорога, яка проходить по АДРЕСА_1 знаходиться поза межами орендованої ГО СТ "Авгур" території" (т. 2. а. с. 96); "...Підгірцівською сільською радою не укладались будь-які угоди та не надавалися ГО СТ "Авгур" будь-які дозволи на використання у власних цілях земель загального користування, а саме під'їзних доріг з боку АДРЕСА_1" (т. 2. а. с. 96)."...зі сторони села Романків фактично існує лише один проїзд до земельної ділянки з кадастровим номером 3223186800:04:011:0122, з приводу користування яким й виникає спір між ОСОБА_1 та ГО СТ "Авгур", та який бере свій початок на в'їзді до ГО СТ "Авгур" (т. 2. а. с. 97); апеляційний суд, долучені до матеріалів справи докази в повному обсязі не дослідив, підстав відхилення відповідних доказів в повному обсязі не зазначив та зробив висновки, що суперечать обставинам, що визнані сторонами та відповідним доказам, а тому зробив передчасний висновок про відмову в задоволенні позову. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 березня 2021 року у справі №467/1496/16-ц (провадження №61-12820св19), у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 квітня 2021 року справа №308/13730/15 (провадження №61-1897св20) та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року у справі №297/3225/16-ц (провадження №61-19259св19) колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити; постанову апеляційного суду скасувати та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_2, задовольнити. Постанову Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року скасувати. Передати справу №372/1617/18 на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 04 червня 2020 року втрачає законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 18 травня 2021 року м. Київ справа №944/1748/20 провадження №61-2251св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Жданової В. С., Зайцева А. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі - Ясниська сільська рада Яворівського району Львівської області, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа: ОСОБА_4 розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Львівського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст вимог заяви У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Ясниської сільської ради Яворівського району Львівської області, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4, про визнання протиправними та скасування рішень сільської ради, скасування державної реєстрації права власності та записів про державну реєєстрацію права власності. При цьому, позивач звернувся до суду з позовом за захистом порушених, на його думку прав, предметом якого є оспорювання законності рішень сільської ради про надання у власність та державну реєстрацію права власності на земельні ділянки, які, на його думку, на законних підставах перебували в його користуванні. Одночасно ОСОБА_1 подав заяву про забезпечення указаного позову. Заява обґрунтована тим, що відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 є власниками спірних земельних ділянок за кадастровими номерами 4625889200:04:001:0297, 4625889200:04:001:0298 та можуть вільно ними розпорядитися у будь який час, що в подальшому може призвести до неможливості або утруднення виконання судового рішення у разі задоволення позовних вимог. Невжиття заходів забезпечення позову становить реальну небезпеку докладення значних витрат та зусиль у майбутньому для повернення даних земельних ділянок від добросовісних або недобросовісних набувачів у випадку відчуження їх відповідачами на стадії судового провадження. Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просив накласти арешт на земельну ділянку площею 0,2471 га, яка знаходиться за адресою: с. Ясниська Яворівського району Львівської області, цільове призначення: 01.03 для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 4625889200:04:001:0297, яка зареєстрована на праві власності за ОСОБА_3 та земельну ділянку площею 0,2471 га, яка знаходиться за адресою: с. Ясниська Яворівського району Львівської області, цільове призначення: 01.03 для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номером 4625889200:04:001:0298, яка зареєстрована на праві власності за ОСОБА_2. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ухвалою Яворівського районного суду Львівської області від 06 травня 2020 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову відмовлено. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що ОСОБА_1 належним чином не обґрунтував причини, у зв'язку з якими необхідно забезпечити позов та необхідність у цьому, а також не довів, що невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання можливого рішення суду про задоволення позову. Не погодившись із вказаною ухвалою суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Львівського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, ухвалу Яворівського районного суду Львівської області від 06 травня 2020 року скасовано. Заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено. Накладено арешт на земельну ділянку площею 0,2471 га, яка знаходиться за адресою: с. Ясниська Яворівського району Львівської області, цільове призначення: 01.03 для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 4625889200:04:001:0297, яка зареєстрована на праві власності за ОСОБА_3, дата державної реєстрації права власності в державному реєстрі прав: 04 лютого 2019 року, номер запису про право в державному реєстрі прав: 30198364 та земельну ділянку площею 0,2471 га, яка знаходиться за адресою: с. Ясниська Яворівського району Львівської області, цільове призначення: 01.03 для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 4625889200:04:001:0298, яка зареєстрована на праві власності за ОСОБА_2, дата державної реєстрації права власності в державному реєстрі прав: 04 лютого 2019 року, номер запису про право в державному реєстрі прав: 30269175. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що обраний спосіб забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірне нерухоме майно, набуття права власності на яке є предметом оскарження, є обгрунтованим та співмірним із заявленими позовними вимогами та може забезпечити ефективний захист прав та законних інтересів позивача, з урахуванням можливого рішення у справі. При цьому суд зазначив, що заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер, а відповідні особи, за обставин накладення арешту на їх майно, не позбавляються права користування ним, оскільки обмежується лише можливість його відчуження. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 11 лютого 2021 року (згідно з відміткою на поштовому конверті) ОСОБА_3 подала до Верховного Суду через засоби поштового зв'язку касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року. В касаційній скарзі заявниця просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд постановив судове рішення без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для вирішення справи. Доводи інших учасників справи 26 квітня 2021 року на адресу Верховного Суду від ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3, в якому заявник просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 06 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи. 21 квітня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що у провадженні Яворівського районного суду Львівської області перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до Ясниської сільської ради Яворівського району Львівської області, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4, про визнання протиправними та скасування рішень сільської ради, скасування державної реєстрації права власності та записів про державну реєєстрацію права власності на земельніділянки з кадастровими номерами 4625889200:04:001:0297, 4625889200:04:001:0298. Встановлено, що спірна земельна ділянка, кадастровий номер 4625889200:04:001:0298, 07 лютого 2019 року зареєстрована на праві власності за ОСОБА_2, номер запису 30269175, а земельна ділянка кадастровий номер 4625889200:04:001:0297, 04 лютого 2019 року зареєстрована на праві власності за ОСОБА_3, номер запису 30198364.21 грудня 2020 року за договором дарування земельної ділянки відповідач ОСОБА_3 подарувала спірну земельну ділянку з кадастровим номером 4625889200:04:001:0297 ОСОБА_5. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції відповідає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої, другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Під забезпеченням позову слід розуміти вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують реальне виконання судового рішення, прийнятого за його позовом. Частиною першою та другою статті 150 ЦПК України встановлено перелік видів забезпечення позову, зокрема позов забезпечується шляхом накладення арешту на майно. Відповідно до вимог частини третьої статті 150 ЦПК України, заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, з майновими наслідками заборони відповідачу здійснювати певні дії. Ці обставини є істотними і необхідними для забезпечення позову. Інститут забезпечення позову являє собою сукупність встановлених законом заходів, що вживаються судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо у них існують побоювання, що виконання ухваленого у справі рішення виявиться у майбутньому утрудненим чи неможливим. Отже, умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може утруднити або унеможливити виконання рішення по суті позовних вимог. Забезпечення позову є тимчасовим обмеженням і його значення полягає в тому, що ним захищаються законні інтереси позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли невжиття заходів забезпечення позову може потягти за собою неможливість виконання судового РІШЕННЯ: При вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не учасниками даного судового процесу. Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, та інтересів сторін та інших учасників судового процесу. Підстави для забезпечення позову є оціночними та враховуються судом в залежності до конкретного випадку. При вжитті заходів забезпечення позову повинна бути наявність зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову. Встановивши, що обраний спосіб забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірне нерухоме майно (земельні ділянки), набуття права власності на яке є предметом оскарження, є підставним і співмірним із заявленими позовними вимогами та може забезпечити ефективний захист прав та законних інтересів позивача, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення заяви про забезпечення позову. Наведений захід забезпечення позову відповідає вимогам розумності, обґрунтованості, адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову і спроможний забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову. Крім того, імовірність утруднення виконання можливого рішення суду в разі невжиття таких заходів підтверджується фактом дарування відповідачкою ОСОБА_3 за договором дарування земельної ділянки від 21 грудня 2020 року спірної земельної ділянки з кадастровим номером 4625889200:04:001:0297 ОСОБА_5. Доводи касаційної скарги не містять обґрунтованих посилань на порушення судом норм процесуального права, а зводяться до незгоди заявника із застосованими заходами забезпечення позову та власного тлумачення норм цивільно-процесуального законодавства. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Таким чином, Верховний Суд встановив, що рішення суду апеляційної інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги його висновків не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки підстави для його скасування відсутні. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Постанову Львівського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Коротенко В. С. Жданова А. Ю. Зайцев

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 квітня 2021 року м. Київ справа №361/1686/18 провадження №61-13776св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади села Пухівка Броварського району Київської області, відповідачі: Пухівська сільська рада Броварського району Київської області, ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади села Пухівка Броварського району Київської області на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 17 лютого 2020 року у складі судді Радзівіл А. Г. та на постанову Київського апеляційного суду від 12 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Стрижеуса А. М., Поливач Л. Д., Шкоріної О. І., у справі за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади села Пухівка Броварського району Київської області до Пухівської сільської ради Броварського району Київської області, ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання недійсними рішень про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок та їх витребування із чужого незаконного володіння, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2018 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади села Пухівка Броварського району Київської області звернувся до суду із позовом до Пухівської сільської ради Броварського району Київської області, ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання недійсними рішень про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок та їх витребування із чужого незаконного володіння. В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що рішеннями Пухівської сільської ради Броварського району Київської області від 10 жовтня 2017 року №734-ХVІІІ-VІІ, №737-ХVІІІ-VІІ затверджено проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність ОСОБА_3, ОСОБА_5 та передано у власність земельні ділянки з кадастровими номерами 3221286801:01:058:0581, 3221286801:01:058:0580 площею по 0,1000 га (загальною площею 0,2 га) для ведення індивідуального садівництва. Рішеннями Пухівської сільської ради Броварської району Київської області від 10 жовтня 2017 року №739-ХVІІІ-ІІ, №741-XVIII-VII затверджено проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність ОСОБА_4, ОСОБА_2 та передано у власність земельні ділянки з кадастровими номерами 3221286801:01:058:0584, 3221286801:01:058:0582 площею по 0,1000 га (загальною площею 0,2 га) для ведення особистого селянського господарства. Рішеннями державного реєстратора Пухівської сільської ради від 20 жовтня 2017 року №37667040, №37663949, №37667759, №37665293 зареєстровано право власності вищевказаних осіб на земельні ділянки. У подальшому на підставі договорів купівлі-продажу від 24 листопада 2017 року ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_4, ОСОБА_2 продали належні їм земельні ділянки з кадастровими номерами 3221286801:01:058:0581, 3221286801:01:058:0580, 3221286801:01:058:0584, 3221286801:01:058:0582 ОСОБА_1. Рішеннями про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріуса Броварського районного нотаріального округу Гамзатовою А. А. за індексними номерами 38325854, 38326693, 38330492, 38327254 зареєстровано право власності ОСОБА_1 на земельні ділянки з кадастровими номерами 3221286801:01:058:0582, 3221286801:01:058:0584, 3221286801:01:058:0580, 3221286801:01:58:0581 загальною площею 0,4000 га. На думку позивача, вищевказані рішення Пухівської сільської ради про передачу у власність вказаних земельних ділянок суперечать вимогам законодавства, а тому підлягають визнанню недійсними та скасуванню у зв'язку з тим, що відповідно до інформації КДП "Київгеоінформатика" від 25 грудня 2017 року №01-01/586 встановлено, що вказані земельні ділянки повністю накладаються на землі водного фонду, а саме: 100-метрову прибережну захисну смугу затоки річки Десна, що підтверджується схемою накладення спірних земельних ділянок на землі водного фонду в межах Броварського району. Відповідно до листа Центральної геофізичної обсерваторії Державної служби України з надзвичайних ситуацій від 01 березня 2018 року №17-08/465 річка Десна відноситься до великих річок (загальна площа водозбору понад 88 900 кв. м). Фактичний розмір і межі прибережної захисної смуги визначені нормами закону, а проект землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги є лише документом, який містить графічні матеріали та відомості про обчислену площу в розмірі й межах, встановлених законодавством. Водночас відсутність цього проекту та не визначення відповідними органами державної влади на території межі прибережної захисної смуги в натурі не може трактуватися як відсутність самої прибережної захисної смуги та можливість до її встановлення передавати у приватну власність земельної ділянки, що підпадає під нормативно визначену 100-метрову зону від урізу води. Позивач зазначав, що можливість передачі у приватну власність земель водного фонду для ведення індивідуального садівництва та особистого селянського господарства законом взагалі не передбачена. Таким чином, земельні ділянки, які відводилися громадянам у власність для ведення індивідуального садівництва та особистого селянського господарства відведені за рахунок земель водного фонду, що суперечить нормам закону. Посилаючись на зазначені обставини, з урахуванням уточнених позовних вимог (а. с. 59-62, т. 1), заступник прокурора Київської області остаточно просив суд: - визнати недійсними рішення Пухівської сільської ради Броварського району Київської області від 10 жовтня 2017 року №734-ХVІІІ-УІІ, №737-ХVІІІ-УІІ, якими затверджено проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність ОСОБА_3, ОСОБА_5 та передано у власність земельні ділянки із кадастровими номерами 3221286801:01:058:0581, 3221286801:01:058:0580 для ведення індивідуального садівництва площею по 0,1000 га (загальною площею 0,2 га) ; - визнати недійсними рішення Пухівської сільської ради Броварської району Київської області від 10 жовтня 2017 №739-ХVIIІ-VІІ, №741-XVIII-VII, якими затверджено проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність ОСОБА_4, ОСОБА_2 та передано у власність земельні ділянки з кадастровими номерами 3221286801:01:058:0584, 3221286801:01:058:0582 для особистого селянського господарства площею по 0,1000 га (загальною площею 0,2 га) ; - витребувати на користь територіальної громади села Пухівка Броварського району Київської області в особі Пухівської сільської ради Броварського району Київської області з незаконного володіння ОСОБА_1 земельні ділянки з кадастровими номерами 3221286801:01:058:0582 площею 0,1000 га, 3221286801:01:058:0584 площею 0,1000 га, 3221286801:01:058:0580 площею 0,1000 га, 3221286801:01:058:0581 площею 0,1000 га, які розташовані на АДРЕСА _1. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 17 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 12 серпня 2020 року, в задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що прокурором не доведено, що передані у власність громадянам спірні земельні ділянки на підставі оскаржувних рішень Пухівської сільської ради Броварського району Київської області належать до земель водного фонду, а тому суди вважали відсутніми підстави для визнання вказаних рішень незаконними, що свідчить також про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про витребування земельних ділянок. В основу судових рішень покладено висновок експерта за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 13 лютого 2019 року №24154/18-41, відповідно до якого земельні ділянки, в тому числі з кадастровими номерами 3221286801:01:058:0580, 3221286801:01:058:0581, 3221286801:01:058:0582, 3221286801:01:058:0584, згідно з проведеними на місцевості топографічними роботами масштабу 1:500 на землі водного фонду, а саме: на прибережну захисну смугу, ширина якої становить 25 метрів, не накладаються. При цьому суди вважали докази, надані позивачем на підтвердження його вимог, зокрема, лист Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика" від 25 грудня 2017 року №01-01/586, лист Центральної геофізичної обсерваторії (ЦГО) від 01 березня 2018 року №17-08/465 та викопіювання космічної зйомки станом на 2017 рік, якими підтверджено факт накладання спірних земельних ділянок на землі водного фонду, недостатніми для задоволення позовних вимог. Короткий зміст вимог касаційної скарги У вересні 2020 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади села Пухівка Броварського району Київської області подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 17 лютого 2020 року та на постанову Київського апеляційного суду від 12 серпня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції. У жовтні 2020 року справу №361/1686/18 передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Як на підставу касаційного оскарження заступник прокурора Київської області посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення статей 58, 59, 60, 83, 84 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статей 1, 4, 88, 89 Водного кодексу України (далі - ВК України), судом порушено положення статей 1, 2, 10, 12, 76-80, 89, 263, 367 ЦПК України та не враховано правові висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13, від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-й, від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16. Суди першої та апеляційної інстанцій не вжили заходів щодо об'єктивної перевірки доводів прокурора, повно та всебічно не встановили обставин, що мають значення для правильного вирішення спору по суті, та за наявності належних доказів на підтвердження факту віднесення спірних земельних ділянок до земель водного фонду, безпідставно відмовили в задоволенні позовних вимог. У порушення основоположних принципів цивільного судочинства, вирішуючи спір у цій справі, відхиляючи докази, надані прокурором, суди не мотивували належним чином неврахування листів уповноважених органів та викопіювання космічної зйомки, якими підтверджено факт віднесення спірних земельних ділянок до земель водного фонду, що перебувають під особливим захистом держави. Суди не звернули належної уваги на те, що у зв'язку з відсутністю проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги в селі Пухівка до спірних правовідносин повинні застосовуватися положення статей 60 ЗК України та 88 ВК України, якими визначено 100-метрову зону від урізу води. Разом із тим, покладаючи в основу обґрунтування оскаржуваних судових рішень висновок експерта від 13 лютого 2019 року, поза увагою судів залишилося те, що вказаний висновок містить інформацію на підставі даних генерального плану села Пухівка, який є містобудівною документацією, що в жодному разі не встановлює розмір прибережної смуги, оскільки відповідно до вказаного плану ширина прибережної смуги штучно упорядкованих водних об'єктів становить 25 м, однак спірні земельні ділянки розташовані вздовж природного водного об'єкта - річки Десна, прибережна смуга якої в силу вимог закону становить 100 м та не зменшена жодним рішенням уповноваженого органу на підставі відповідної землевпорядної документації. Рішення судів суперечить сталій практиці та висновкам Верховного Суду, відповідно до яких заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України є неможливим. Доводи інших учасників справи У грудні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, підписаний представником ОСОБА_6, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Відзив мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно дослідили обставини, що мають значення для вирішення спору на підставі безпосереднього дослідження всіх доказів, у тому числі, висновку експерта, який ґрунтується на рішенні Пухівської сільської ради Броварського району Київської області від 25 червня 2010 року, відповідно до якого ширина прибережної смуги водного фонду становить саме 25 метрів. Вказане рішення не скасоване та не визнане судом незаконним, а тому є обов'язковим до виконання. Крім того, спірні земельні ділянки ОСОБА_1 набуто у встановленому законом порядку на підставі договорів купівлі-продажу, які є дійсними та не оскаржувалися в судовому порядку, а тому держава не має права втручатися в право власності та витребовувати у нього як добросовісного набувача спірні земельні ділянки. Пред'явлений прокурором позов є прямим порушенням прав ОСОБА _1 на мирне володіння майном та невиправданим втручанням держави в право власності. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що рішеннями Пухівської сільської ради Броварської району Київської області від 10 жовтня 2017 року №739-ХVІІІ-VІІ, 741-ХVІІІ-VІІ затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок за рахунок земель комунальної власності у власність громадянам ОСОБА_4, ОСОБА_2 та передано у власність земельні ділянки площею по 0,1000 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровими номерами 3221286801:01:058:0584, 3221286801:01:058:0582 за адресою: АДРЕСА _1 (а. с. 34-35, т. 1). Рішеннями Пухівської сільської ради Броварської району Київської області від 10 жовтня 2017 року №734-ХVІІІ-VІІ, 737-ХVІІІ-VІІ затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок за рахунок земель комунальної власності у власність громадянам ОСОБА_3, ОСОБА_5 та передано у власність земельні ділянки площею по 0,1000 га для індивідуального садівництва з кадастровими номерами 3221286801:01:058:0581, 3221286801:01:058:0580 за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 32-33, т. 1). Висновками відділу містобудування та архітектури від 06 червня 2017 року №341, 338 погоджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення садівництва площею 0,1000 га ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на АДРЕСА_1 в межах Пухівської сільської ради Броварського району Київської області (а. с. 168, 169, т. 1). Висновки про погодження земельних ділянок ОСОБА_2 та ОСОБА_4 відділом не надавалися (а. с. 165, т. 1). Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна ОСОБА_1 набув право власності на вказані земельні ділянки на підставі договорів купівлі-продажу від 24 листопада 2017 року (серії та номери 3132; 1654; 1948; 1951) (а. с.19-30, т. 1). Відповідно до листа, наданого Київським державним підприємством геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика", від 25 грудня 2017 року №01-01/586 на запит прокуратури Київської області від 13 листопада 2017 року направлене викопіювання з топографічних матеріалів, а саме: з ортофотоплану масштабу 1:10000 станом на 2010 рік зі схемою накладення земельних ділянок згідно з запитом на землі фонду в межах Пухівської сільської ради Броварського району Київської області. Земельні ділянки, в тому числі з кадастровими номерами 3221286801:01:058:0580, 3221286801:01:058:0581, 3221286801:01:058:0582, 3221286801:01:058:0584, повністю накладаються на землі водного фонду, а саме: на водну поверхню та прибережну захисну смугу затоки річки Десна (а. с. 36, т. 1). У листі від 01 березня 2018 року №17-08/465 Центральної геофізичної обсерваторії (ЦГО) зазначається, що водний об'єкт, що розташований поряд із земельними ділянками, які знаходяться у АДРЕСА_1, -це природний водний об'єкт річки Стара Десна, яка протікає по заплаві річки Десна. Площу водозбору річки Стара Десна не визначено, тому що вона є частиною заплави річки Десна. Інформацією наведено за даними довідника "Гидрологическаяизученность, Гидрометиздат, Ленинград, 1964 г.", що річка Десна має загальну площу водозбору 88900 кв. м, довжину 1 130 км (а. с. 38, т. 1). У матеріалах справи міститься схема накладення земельних ділянок на землі водного фонду. Викопіювання космічної зйомки станом на 2017 рік. Як зображено у додатку №3 земельні ділянки з кадастровими номерами 3221286801:01:058:0580, 3221286801:01:058:0581, 3221286801:01:058:0582, 3221286801:01:058:0584 станом на 2017 рік розташовані у прибережній 100-метровій захисній смузі річки Десна (а. с. 89, т. 1). Викопіюванням із генерального плану села Пухівка, що затверджений рішенням Пухівської сільської ради від 25 червня 2010 року, встановлено, що ширина прибережної захисної смуги становить 25 м (а. с. 182, т. 2). Висновком експерта за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 13 лютого 2019 року №24154/18-41 на замовлення ОСОБА_1 встановлено, що земельні ділянки, в тому числі з кадастровими номерами 3221286801:01:058:0580, 3221286801:01:058:0581, 3221286801:01:058:0582, 3221286801:01:058:0584, згідно з проведеними на місцевості топографічними роботами масштабу 1:500 на землі водного фонду, а саме: прибережну захисну смугу, ширина якої згідно із затвердженим рішенням Пухівської сільської ради Броварського району Київської області від 25 червня 2010 року №1265-ХХХІV-V генеральним планом с. Пухівка складає 25 метрів, - не накладаються (а. с. 176-182, т. 1). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, врахувавши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Оскаржувані судові рішення не відповідають вказаним вимогам закону. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Звертаючись до суду з позовом, прокурор посилався на те, що спірні земельні ділянки, віднесені рішеннями Пухівської сільської ради до категорії земель із цільовим призначенням для ведення індивідуального садівництва та особистого селянського господарства, належали до земель водного фонду, а тому Пухівська сільська рада не мала права передавати їх у приватну власність. Відповідно до частин першої-другої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 14 Конституції України). За основним цільовим призначенням землі України поділяються на відповідні категорії, зокрема, землі водного фонду (стаття 19 ЗК України). До земель водного фонду належать, у тому числі, землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм (стаття 58 ЗК України та стаття 4 ВК України; тут і далі - у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин). Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України). Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 червня 1996 року №173, і додаток 13 до цих правил). Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України. Прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим. Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України), відповідно до яких прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. Відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом. Оскільки законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду, в тому числі прибережних захисних смуг, то при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення. Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц (провадження №14-71цс18), від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц) (провадження №14-452цс18), від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (провадження №14-473цс18) та від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (провадження №14-364цс19). Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 зроблено висновок про те, що у спорах стосовно прибережних захисних смуг, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Предметом доказування у справі, яка переглядається, є відстань від меж спірних земельних ділянок до урізу води річки Десна. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Пред'являючи позов, прокурор на підтвердження своїх вимог надав до суду лист Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем "Київгеоінформатика" від 25 грудня 2017 року №01-01/586, викопіювання з топографічних матеріалів, а саме: з ортофотоплану масштабу 1:10000 станом на 2010 рік, відповідно до якого земельні ділянки з кадастровими номерами, в тому числі кадастровими номерами 3221286801:01:058:0580, 3221286801:01:058:0581, 3221286801:01:058:0582, 3221286801:01:058:0584, повністю накладаються на землі водного фонду, а саме: на водну поверхню та прибережну захисну смугу затоки річки Десна. Також було надано схему накладення земельних ділянок на землі водного фонду, викопіювання космічної зйомки станом на 2017 рік, де у додатку №3 земельні ділянки з кадастровими номерами 3221286801:01:058:0580, 3221286801:01:058:0581, 3221286801:01:058:0582, 3221286801:01:058:0584 станом на 2017 рік розташовані у прибережній 100-метровій захисній смузі річки Десна. У порушення вимог статей 265, 382 ЦПК України суди належним чином не перевірили тверджень прокурора щодо приналежності спірних земельних ділянок до земель водного фонду та не дослідили зазначені вище докази, подані прокурором, проте від їх належної правової оцінки залежить правильне вирішення спору. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, вважав, що віднесення спірних земельних ділянок до земель водного фонду спростовується висновком експерта за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи від 13 лютого 2019 року №24154/18-41, відповідно до якого земельні ділянки в тому числі з кадастровими номерами 3221286801:01:058:0580, 3221286801:01:058:0581, 3221286801:01:058:0582, 3221286801:01:058:0584 на землі водного фонду, а саме: прибережну захисну смугу, ширина якої відповідно до затвердженого рішенням Пухівської сільської ради Броварського району Київської області від 25 червня 2010 року №1265-ХХХІV-V генерального плану села Пухівка становить 25 метрів, не накладаються. Разом із тим, у матеріалах справи наявне лише викопіювання з генерального плану села Пухівка, що не може вважатися проектом землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги в с. Пухівка. А тому за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України. Таким чином, висновки судів про відмову в задоволенні позовних вимог у зв'язку з їх недоведеністю є передчасними. З урахуванням наведеного, оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, судами не встановлено, а суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, збирати та надавати оцінку доказам, колегія суддів частково приймає доводи касаційної скарги та вважає за необхідне оскаржувані судові рішення скасувати, а справу передати на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене в цій постанові, повно та всебічно дослідити обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, надати належну оцінку доказам: кожному доказу окремо, а також взаємному зв'язку доказів у їх сукупності, та у разі доведеності факту накладання земельних ділянок на землі водного фонду розглянути справу за позовними вимогами, які відповідають належному способу захисту, здійснення якого матиме наслідком реальне відновлення порушеного права власності держави на землі прибережної захисної смуги. Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази або необґрунтовано відхилив клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Враховуючи допущені судами порушення норм процесуального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції за статтею 411 ЦПК України. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі територіальної громади села Пухівка Броварського району Київської області задовольнити частково. Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 17 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 серпня 2020 року скасувати. Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. А. Калараш І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 27 жовтня 2021 року м. Київ справа №487/4035/18-ц провадження №61-8342св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач), суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В., учасники справи: позивач - прокурор Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради, відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 жовтня 2020 року у складі судді Карташевої Т. А. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 31 березня 2021 року у складі колегії суддів: Ямкової О. О., Колосовського С. Ю., Локтіонової О. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій У червні 2018 року заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки. Позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що 04 вересня 2009 року рішенням Миколаївської міської ради №36/61 затверджений проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 901 кв. м за рахунок земель, раніше відведених ТОВ "Миколаївбудпроект", з одночасним віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування житлового будинку, на АДРЕСА_1.29 жовтня 2009 року ОСОБА_1 отримала державний акт на право власності на цю земельну ділянку, а 14 травня 2010 року уклала з ОСОБА_5 договір купівлі-продажу із відчуження спірної земельної ділянки, яку вже 12 вересня 2014 року відчужено ОСОБА_2. Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 13 грудня 2017 року в справі №487/10111/14-ц визнано незаконними окремі пункти рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року №36/61 у частині надання ОСОБА_1 земельної ділянки площею 901 кв. м у власність. Вказане рішення мотивовано тим, що спірна ділянка знаходиться у межах законодавчо визначеної пляжної зони прибережної захисної смуги Бузького лиману, а саме на відстані 9 м від урізу води та, відповідно до вимог статей 59, 83, 84 ЗК України, не може надаватись у приватну власність для будівництва індивідуальних житлових будинків. Оскільки рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого ОСОБА_1 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку, визнано незаконним, є усі підстави для визнання такого державного акта, як правовстановлюючого документа недійсним та його скасування. Визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження майна, які відбулися внаслідок недійсного правочину, не вимагається, оскільки у такому випадку, майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову. У зв'язку з чим належним способом захисту порушеного права власності держави є витребування земельної ділянки від її нинішнього власника ОСОБА_2. На підставі наведеного прокурор звертається до суду в інтересах міської ради як власника (розпорядника) майна, оскільки Миколаївською міською радою самостійно позов до суду не пред'явлено. Посилаючись на викладене, прокурор просив визнати недійсним та скасувати виданий ОСОБА_1 державний акт серії ЯИ №150134 від 27 листопада 2009 року про право власності на земельну ділянку площею 901 кв. м, кадастровий номер: 4810136300:12:001:0010, на АДРЕСА_1; витребувати у ОСОБА_2 на користь держави в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 901 кв. м, вартістю 384 844,13 грн, кадастровий номер: 4810136300:12:001:0010, на АДРЕСА_1. Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 жовтня 2020 року позов задоволено частково. Визнано недійсним та скасовано державний акт серії ЯИ №140134 від 27 листопада 2009 року, виданий ОСОБА_1, про право власності на земельну ділянку площею 901 кв. м, кадастровий номер: 4810136300:12:001:0010, на АДРЕСА_1. Зобов'язано ОСОБА_2 повернути у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 901 кв. м, вартістю 384 844,13 грн, кадастровий номер: 4810136300:12:001:0010, на АДРЕСА_1. Вирішено питання розподілу судових витрат. частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1, розташована у межах законодавчо визначеної пляжної зони прибережної захисної смуги Бузького лиману, але надана для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд, що суперечить вимогам земельного, водного та містобудівного законодавства. Зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов'язання повернути земельну ділянку необхідно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. При цьому, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані юридичні норми, немає невідповідності заходу втручання держави у право власності ОСОБА_2 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ. До того ж конфліктна ситуація щодо передачі земель під забудову в мікрорайоні "Леваневців" та протидія мешканців цього району діям нових власників щодо вирубки зелених насаджень, забруднення території та зведення житлових споруд тривала протягом декількох років. Повноваження з розпорядження спірною земельною ділянкою належить до компетенції Миколаївської міської ради, проте Миколаївською міською радою як власником (розпорядником) до цього часу самостійно не пред'явлений позов до суду про визнання недійсним та скасування державного акта та витребування спірної земельної ділянки, у зв'язку з чим неналежним чином здійснюється захист інтересів держави саме прокурором. Постановою Миколаївського апеляційного суду від 31 березня 2021 року рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним державного акта та його скасування - скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги прокурора залишено без задоволення. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним державного акта, суд апеляційної інстанції виходив із того, що за висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду у пункті 5.10 постанови від 22 серпня 2018 року при розгляді справи №925/1265/16, роз'яснено, що державний акт - це документ, що посвідчує право на земельну ділянку, із визнанням недійсним якого без внесення до державного реєстру відповідного запису щодо належного власника або землекористувача, спір про право може бути невирішеним. Визнання недійсним державного акта, після визнання незаконним та скасування відповідного пункту рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого такий державний акт незаконно видано, не є необхідним для вирішення питання про те, що земельна ділянка належить територіальній громаді міста Миколаєва, та її подальшого повернення на користь Миколаївської міської ради. Отже, за наявності судового рішення про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, на підставі якого ОСОБА_1 набула право власності на земельну ділянку, прокурором у поданому позові зайве пред'явлені позовні вимоги про додаткове визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на спірну земельну ділянку, а судом помилково задоволені такі вимоги. Крім того, прокурор, звертаючись до суду з цим позовом, обґрунтував та довів бездіяльність компетентного органу, так як, звернувшись до Миколаївської міської ради як до компетентного органу до подання цього позову в порядку статті 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надав йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку, після того як цьому органу стало відомо про можливе порушення інтересів держави чи територіальної громади, може кваліфікуватись як бездіяльність відповідного органу. Суд першої інстанції в частині вимог про повернення земельної ділянки у власність територіальної громади правильно встановив обставини справи, визначився з характером правовідносин, які склалися між сторонами, та застосував саме ті норми матеріального права, які підлягали застосуванню, у тому числі статтю 391 ЦК України, та обґрунтовано задовольнив у цій частині позов прокурора, пред'явлений ним на захист інтересів держави, а саме в інтересах представницького органу територіальної громади - Миколаївської міської ради. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У травні 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 жовтня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 31 березня 2021 року, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанції та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі посилається на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, від 30 січня 2019 року у справі №357/9328/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі №674/31/15-ц, від 12 грудня 2018 року у справі №2-3007/11; постановах Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі №619/4197/14-ц, від 14 серпня 2019 року у справі №483/1013/16-ц, від 26 вересня 2019 року у справі №483/1015/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі №487/10134/14-ц, від 13 листопада 2019 року у справі №0427/1871/12, від 18 грудня 2019 року у справі №483/825/18, від 16 січня 2020 року у справі №488/2718/14-ц, від 03 червня 2020 року у справі №490/9612/16-ц, від 17 червня 2020 року у справі №619/4198/14-ц, від 23 червня 2020 року у справі №488/2517/16-ц, від 20 січня 2021 року у справі №183/2537/16, від 06 квітня 2021 року у справі №380/375/17, від 16 грудня 2020 року у справі №710/360/2012, від 03 березня 2021 року у справі №546/110/18, від 17 березня 2021 року у справі №302/169/19; постановах Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15, від 19 червня 2013 року у справі №6-57цс13, від 22 травня 2013 року у справі №6-33цс13, від 11 липня 2015 року у справі №6-319цс15. Також у касаційній скарзі заявник вказує на необхідність відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17, від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц, від 30 січня 2019 року у справі №357/9328/15-ц, від 05 грудня 2018 року у справі №522/2201/15-ц, у постановах Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі №310/8107/15-ц, 25 березня 2019 року у справі №469/580/16-ц, постановах Верховного Суду України від 19 листопада 2014 року у справі №6-175цс14, від 24 грудня 2014 року у справі №6-206цс14. Крім того, у касаційній скарзі заявник зазначає про відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування у подібних правовідносинах статей 204, 317, частини четвертої статті 12, 20, 122, 186 ЗК України, частини сьомої статті 87 ВК України, статей 19, 20, 22, 25, 26, 30, 47 Закону України "Про землеустрій", статей 1, 2, 5, 12, 25, 26, 27, Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно", статей 13, 14, 20, 21, 36 Закону України "Про державний земельний кадастр". У червні 2021 року Миколаївська обласна прокуратура подала до суду відзив на касаційну скаргу, у якому зазначила, що позов пред'явлено прокурором у 2014 році, судами справа переглядалась неодноразово, а судова практика змінювалась. У цій справі суспільний інтерес у поверненні спірної земельної ділянки до комунальної власності спрямований на задоволення соціальної потреби у відновленні законності, становища, яке існувало до порушення права власності народу на землю, у збереженні прибережних захисних смуг, недопущенні зміни цільового призначення земель водного фонду, земель рекреаційного призначення та їх передання у власність з метою житлового будівництва. Норми законодавства, які забороняли передачу земель водного фонду у приватну власність для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд, були чіткими, зрозумілими та доступними. Позиція Верховного Суду Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу. За змістом статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Обставини, встановлені судами Земельна ділянка площею 901 кв. м на АДРЕСА_1 розташована у прибережній захисній смузі й відноситься до земель водногофонду. Ця земельна ділянка на час передачі її у власність ОСОБА_1 була власністю територіальної громади м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради. Рішенням Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року №36/61 затверджений проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 у власність земельної ділянки на АДРЕСА_1, площею 901 кв. м, за рахунок земель ТОВ "Миколаївбудпроект" з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд. На підставі вказаного рішення, 29 жовтня 2009 року ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. 14 травня 2010 року ОСОБА_1 уклала із ОСОБА_3 договір купівлі-продажу, за яким остання придбала спірну земельну ділянку. 07 грудня 2010 року ОСОБА_3 отримала на зазначену земельну ділянку державний акт на право власності на земельну ділянку. 12 вересня 2014 року ОСОБА_3 продала ОСОБА_2 спірну земельну ділянку. Того ж дня Реєстраційної службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на вказану земельну ділянку. Відповідно до постанови про проведення перевірки у порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів від 11 березня 2013 року, про порушення прав держави на землю прокурору стало відомо з повідомлень у засобах масової інформації про проведення підготовчих будівельних робіт та масове знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману в Заводському районі м. Миколаєва. Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 13 грудня 2017 року в справі №487/10111/14-ц рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 01 листопада 2017 року скасовано в частині вирішення вимог прокурора про поновлення позовної давності та визнання незаконним і скасування в частині рішення Миколаївської міської ради та ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення цих вимог. Поновлено прокурору строк звернення до суду з позовом до Миколаївської міської ради та ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року №36/61 у частині надання ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 901 кв. м на АДРЕСА_1, кадастровий номер: 4810136300:12:001:0010; вирішено питання про розподіл судових витрат; в іншій частині рішення суду залишено без змін. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 серпня 2018 року касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 13 грудня 2017 року залишено без змін. Ухвалюючи рішення в справі №487/10111/14-ц, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й Верховний Суд, виходив із того, що спірна земельна ділянка розташована у межах прибережної захисної смуги, а тому міська рада не мала права надавати її у власність ОСОБА_1. Про порушення прав територіальної громади м. Миколаєва володіти цією землею прокурору стало відомо у лютому 2013 року із засобів масової інформації. Виходячи зі змісту статті 45 ЦПК України прокурор мав право звертатися до суду з позовом як позивач, оскільки Миколаївська міська рада порушила законодавство щодо обмеження передачі у власність земель прибережної захисної смуги, а тому не могла бути зазначена позивачем у справі. Спірна земельна ділянка є прибережною захисною смугою і її незаконне надання ОСОБА_1 у власність порушило права територіальної громади м. Миколаєва на володіння цією ділянкою з метою відпочинку на ній мешканців міста, що становить значний публічний інтерес. Суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов прокурора, виходив із того, що судовими рішеннями, що набрали законної сили, встановлено, що спірна земельна ділянка розташована у межах прибережної захисної смуги, а тому міська рада не мала права надавати її у власність ОСОБА_1. Миколаївська міська рада, приймаючи рішення про передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки, перевищила свої повноваження, порушила вимоги чинного законодавства щодо порядку розпорядження землями водного фонду та порушила права територіальної громади й законні інтереси держави. При ухваленні оскаржуваних рішень, суди врахували, що Великою Палатою Верховного Суду у справі №487/10128/14-ц сформульовано висновок про те, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а тому ефективним способом захисту є негаторний позов, який може бути заявлений протягом усього часу тривання порушення. Керуючись принципом "jura novit curia" щодо обов'язку суду надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, суди дійшли висновку про наявність підстав для задоволення вимог прокурора про витребовування земельної ділянки на підставі вимог статті 391 ЦК України. Проте в повній мірі Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке. Нормативно-правове обґрунтування За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу у суді. Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом; аналогічні приписи закріплені у частинах першій і другій статті 4 ЦПК України, чинного на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 1 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій; аналогічний припис закріплений у частині першій статті 2 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду). Статтею 5 ЦПК України встановлено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача (див. пункт 57 постанови від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17). Аналіз наведених положень процесуального закону дає підстави для висновку, що обрання способу захисту є правом особи, яка звертається до суду. Визначення того, чи є обраний особою спосіб захисту ефективним, - належить суду. Під способами захисту суб'єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16). Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном. Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України). Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц та у пункті 70 постанови від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц). Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку необхідно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц та пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц). З огляду на вказане, враховуючи те, що приписи статті 388 ЦК України не застосовуються до вирішення спору за негаторним позовом, немає підстав вирішувати питання про наявність/відсутність волі територіальної громади м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради на розпорядження спірною земельною ділянкою. Велика Палата Верховного Суду вже висловлювалася про те, що наявність волі на відчуження земельної ділянки не входить до предмета доказування за негаторним позовом (див. пункт 106 постанови від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги У своєму позові прокурор просив на підставі статті 388 ЦК України (віндикація) витребувати у ОСОБА_2 на користь держави в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 901 кв. м, вартістю 384 844,13 грн, кадастровий номер: 4810136300:12:001:0010, на АДРЕСА_1. Проте суди, розглядаючи цю справу, ухвалили рішення про повернення спірної земельної ділянки на підставі статті 391 ЦК України (негаторний позов). Зміна судом як предмета позову (витребовування земельної ділянки на повернення земельної ділянки), так і правових підстав позову (зі статті 388 ЦК України на статтю 391 ЦК України) є порушенням принципу дистозитивності цивільного процесу, закріпленого статтею 13 ЦПК України, який полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. У цій справі прокурором, виходячи із змісту та підстав позову, заявлено віндикаційний позов. Судом за результатами розгляду віндикаційного позову з посиланням на принцип "jura novit curia" щодо обов'язку суду надати правову кваліфікацію відносинам сторін, обґрунтовано необхідність застосування як ефективного способу захисту негаторного позову. Застосування судами принципу "jura novit curia" ("суд знає закони") є можливим у разі, коли особа, яка звертається до суду, обирає ефективний спосіб захисту, тобто такий спосіб захисту, який відповідає фактичним підставам позову, проте помилково посилається не на ті норми права, тобто помиляється щодо правових підстав позову. Проте зміна судом з власної ініціативи як предмета позову, так і правових підстав позову є порушенням принципу змагальності, що ставить одну із сторін процесу у невигідне становище. Відповідач у справі повинен знати, які вимоги до нього заявляються як по суті, так і з яких фактичних підстав. Оскільки у зазначеній справі прокурором заявлено вимогу про витребування земельної ділянки у порядку віндикації, з посиланням як на правову підставу на статтю 388 ЦК України, зазначені вимоги не підлягають задоволенню у зв'язку з обранням прокурором неефективного способу захисту. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі №359/3162/16-ц. Отже, доводи касаційної скарги у цій частині знайшли свої підтвердження. Верховний Суд відхиляє доводи представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 про те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, від 30 січня 2019 року у справі №357/9328/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі №674/31/15-ц; постановах Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі №619/4197/14-ц, від 14 серпня 2019 року у справі №483/1013/16-ц, від 26 вересня 2019 року у справі №483/1015/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі №487/10134/14-ц, від 13 листопада 2019 року у справі №0427/1871/12, від 18 грудня 2019 року у справі №483/825/18, від 16 січня 2020 року у справі №488/2718/14-ц, від 03 червня 2020 року у справі №490/9612/16-ц, від 17 червня 2020 року у справі №619/4198/14-ц, від 23 червня 2020 року у справі №488/2517/16-ц, від 20 січня 2021 року у справі №183/2537/16, від 06 квітня 2021 року у справі №380/375/17; постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15 У вказаних постановах сформульовано висновок про те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі №674/31/15-ц та Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15 сформульовано висновок про те, що за норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна. Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно. У випадках, коли в позовах заявляються вимоги про віндикацію та реституцію, суд повинен самостійно визначати, яку вимогу по суті (а не за формою) пред'являє позивач, і, відповідно, застосувати належні норми законодавства, керуючись при цьому нормами статті 4, пунктами 3, 4 частини першої статті 214 ЦПК України. Висновки Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду, Верховного Суду України, що сформульовані у вказаних вище постановах, не підлягають застосуванню до спірних відносин розглядуваної справи виходячи із встановленого Верховним Судом порушення норм процесуального права. У постанові від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц (пункти 81, 90, 143) Велика Палата Верховного Суду конкретизувала висновки Верховного Суду України та вказала, що вимога зобов'язати повернути земельну ділянку водного фонду розглядається як негаторний позов, який можна заявити впродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки. У своїй касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 стверджує, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №2-3007/11; постановах Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі №710/360/2012, від 03 березня 2021 року у справі №546/110/18, від 17 березня 2021 року у справі №302/169/19; постановах Верховного Суду України від 19 червня 2013 року у справі №6-57цс13, від 22 травня 2013 року у справі №6-33цс13, від 11 липня 2015 року у справі №6-319цс15. У вказаних постановах сформульовано висновок про те, що державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку. Проте зазначена підстава касаційного оскарження не знайшла свого підтвердження під час перегляду справи у межах доводів касаційної скарги. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини та вимагаючи повернути таку ділянку (пункт 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц). Проте, враховуючи те, що заволодіння землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України є неможливим, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку водного фонду не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку водного фонду та для її повернення власнику. Зазначене не суперечить висновку Верховного Суду України, сформульованому у постановах від 19 червня 2013 року у справі №6-57цс13 (яким суд першої інстанції обґрунтував рішення у частині наявності підстав для визнання недійсним державного акта), від 22 травня 2013 року у справі №6-33цс13 і від 11 липня 2015 року у справі №6-319цс15, про те, що у спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можна визнавати як рішення, на підставі яких видані відповідні державні акти, так і самі ці акти. Вказані справи не стосуються захисту прав на земельні ділянки водного фонду. Задовольняючи ту чи іншу позовну вимогу, ефективність обраного позивачем способу захисту у конкретній ситуації має визначити суд. У своїй касаційні скарзі заявник вказував на необхідність відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17, від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц, від 30 січня 2019 року у справі №357/9328/15-ц, від 05 грудня 2018 року у справі №522/2201/15-ц; у постановах Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі №310/8107/15-ц, 25 березня 2019 року у справі №469/580/16-ц; постановах Верховного Суду України від 19 листопада 2014 року у справі №6-175цс14, від 24 грудня 2014 року у справі №6-206цс14. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-ц, від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, від 26 червня 2018 року у справі №310/8170/15-ц, від 25 березня 2019 року у справі №469/580/16-ц висловлено позицію про те, що заволодіння приватними особами земельними ділянками, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля, особливо коли в силу об'єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки відповідач, проявивши розумну обачність, міг та повинен був знати про те, що спірні земельні ділянки належить до земель лісогосподарського призначення. У постанові Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц заявник вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у пунктах 46 - 48, 52. Так, відповідно до цих пунктів уздовж морів та навколо морськихзаток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води (частина п'ята статті 88 ВК України, абзац четвертий пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 червня 1996 року №173 (далі - Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів) ). Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61 - 62 ЗК України, статті 89 -90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил). Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України. Тобто, якщо земельна ділянка зайнята прибережною захисною смугою, таку ділянку можна було отримати в оренду для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо, а не у приватну власність для житлового будівництва. Згідно із Законом України від 17 травня 2012 року №4709-VI перелік цих цілей можливого передання в оренду земельної ділянки, зайнятої прибережною захисною смугою, був розширений у ЗК України цілями догляду, розміщення й обслуговування об'єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд. Проте передання такої ділянки навіть в оренду для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд ЗК України і після прийняття оскарженого рішення не передбачав. Більше того, земельні ділянки прибережної захисної смуги уздовж лиману могли використовуватися згідно з чинним на час виникнення спірних правовідносин ВК України лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів (не передбачає можливості житлового будівництва на таких ділянках і чинна редакція частини першої статті 90 ВК України). У постанові Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 заявник вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у пунктах 44, 50, 53. Відповідно до цих пунктів землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі водного фонду (пункт "є" частини першої статті 19 ЗК України). До земель водного фонду належать, зокрема, землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм (стаття 58 ЗК України та стаття 4 ВК України). Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України. Суди встановили, що земельна ділянка розташована в межах прибережної захисної смуги (відстань від південної межі земельної ділянки до урізу води Чорного моря становить 207-212 м, а від північної межі - 270-275 м). З огляду на приписи статті 400 ЦПК України Верховний Суд не переоцінює докази та не встановлює інші факти, зокрема інший режим та цільове призначення земельної ділянки, ніж ті, що встановили суди першої й апеляційної інстанцій. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17, від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц заявник вважає за необхідне відступити від висновку про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (див. також висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у постанові від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц). У постановах Верховного Суду України від 19 листопада 2014 року у справі №6-175цс14, від 24 грудня 2014 року у справі №6-206цс14; постановах Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17, від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц заявник вважає за необхідне відступити від висновків про те, що відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі №469/1393/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі №357/9328/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц заявник вважає за необхідне відступити від висновків про те, що відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумнуобачність, могли і повинні були знати про те, що ділянки перебувають у межах прибережної захисної смуги. Також заявник вважає, що у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц та від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 необхідно відступити від висновків про те, що з огляду на приписи статті 400 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду не має можливості переоцінити докази та встановити наявність у спірної земельної ділянки іншого режиму, ніж той, що встановлений у рішеннях судів першої й апеляційної інстанцій. Відступ від указаного висновку представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 обґрунтовує тим, що таке застосування частини першої статті 400 ЦПК України призводить до легітимізації неконституційної підміни судами повноважень органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо віднесення (зміни) категорії земель. Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 у касаційній скарзі зазначив про необхідність відступу від висновків, сформульованих у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц, від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 про те, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК Українита ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку необхідно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. Відступ від правової позиції - це сукупність підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього висновку щодо певного питання на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм з метою усунення вад попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов'язано зі зміною суспільних відносин та усунення суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією "живого права" (динамічного тлумачення права) як складовими верховенства права. Підсумовуючи викладене, Верховний суддійшов висновку про відсутність підстав для відступу від висновків, викладених у вказаних вище постановах, з огляду на те, що по-перше, заявник просить відступити від норм матеріального права, на які посилався суд при ухваленні своїх рішень. По-друге, частина висновків, від яких просив відступити адвокат заявника, здійснені за обставинами справи, що переглядалася судом, що у свою чергу суперечить вимогам процесуального законодавства. І по-третє, заявник абсолютно не обґрунтував причини та підстави для відступу від висновків, що викладені у вказаних постановах. Верховний Суд вкотре нагадує, що для оскарження судових рішень з підстав, викладених у пункті 2 частини другої статті 389 ЦПК України, необхідно навести обґрунтоване вмотивування необхідності відступлення від такого висновку. У своїй касаційній скарзі представник ОСОБА_2 лише вказав на постанови Верховного Суду та Верховного Суду України, від яких він вважає необхідно відступити, без жодного правового обґрунтування необхідності такого відступу. Отже, доводи касаційної скарги щодо необхідності відступу від висновків Верховного Суду у наведених справах є необґрунтованими. Ще однією підставою касаційного оскарження судових рішень у цій справі заявник назвав відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування у подібних відносинах статей 204, 317, частини четвертої статті 12, статей 20, 122, 186 Земельного кодексу України, частини сьомої статті 87 Водного кодексу України, статей 19, 20, 22, 25, 26, 30, 47 Закону України "Про землеустрій", статей 1, 2, 5, 12, 25, 26, 27, Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно", статей 13, 14, 20, 21, 36 Закону України "Про державний земельний кадастр". У процесуальному законі передбачено, що має бути відсутній висновок Верховного Суду в подібних правовідносинах, а не висновок суду про відсутність відповідної правової позиції про нього в судовому рішенні, що оскаржується. Оскільки Верховний Суд вже сформулював висновки у подібних правовідносинах, колегія суддів відхиляє доводи заявника в цій частині касаційної скарги. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Згідно з частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання чи додаткової перевірки доказів, обставини справи судом встановлено повно і всебічно, але допущено неправильне застосування норм процесуального права, оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК Українисудові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу. Згідно з частинами першою, другою, тринадцятою статті 141 ЦПК Українисудовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до підпунктів "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК Українипостанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Отже, з Миколаївської місцевої прокуратури №1 на користь ОСОБА_2 необхідно стягнути судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі 26 371,32 грн (11 302,00 грн + 15 069,32 грн). Керуючись статтями 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 задовольнити. Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 жовтня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 31 березня 2021 року скасувати та ухвалити нове РІШЕННЯ: У задоволенні позову прокурора Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянкивідмовити. Стягнути з Миколаївської місцевої прокуратури №1 (адреса місцезнаходження: вул. Нікольська, 73, м. Миколаїв), на користь ОСОБА_2 (адреса реєстрації: АДРЕСА_2, РНОКПП: НОМЕР_1) судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі 26 371,32 грн. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 29 червня 2021 року м. Київ справа №487/2593/20 провадження №61-15082св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., учасники справи: позивач - заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради, відповідач - ОСОБА_1, провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року в складі колегії суддів: Колосовського С. Ю., Коломієць В. В., Ямкової О. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог та вимог заяви про забезпечення позову У травні 2020 року заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 та просив: скасувати запис в Державному реєстрі речових прав на нерухомо майно №12432457 від 07 грудня 2015 року про реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0878 га, кадастровий номер 4810136300:12:001:0013, по АДРЕСА_1 за ОСОБА_1; визнати недійсними та скасувати свідоцтво про право власності № НОМЕР_1, видане 30 березня 2015 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області на ім'я ОСОБА_1 на житловий будинок літ. А-2 загальною площею 371 кв. м, житловою площею 154,5 кв. м, гараж літ. Б по АДРЕСА_1; зобов'язати ОСОБА_1 повернути у власність територіальної громади в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 878 кв. м вартістю 621 228, 90 грн по АДРЕСА_1 у придатному для використанні стані, шляхом знесення житлового будинку під літ. А-2 загальною площею 371 кв. м, житловою площею 154,5 кв. м, гаражу під літ. Б. Одночасно з позовом заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 звернувся до суду із заявою про забезпечення позову, у якій просив: накласти арешт на земельну ділянку площею 878 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0013, розташовану по АДРЕСА_1 та заборони органам, які здійснюють реєстрацію речових прав на нерухоме майно, здійснювати будь-які реєстраційні дії щодо цієї земельної ділянки (у тому числі у разі її поділу чи об'єднання з іншими ділянками) ; заборонити органам, які здійснюють реєстрацію речових прав на нерухоме майно, здійснювати будь-які реєстраційні дії щодо гаражу та житлового будинку загальною площею 371 кв. м по АДРЕСА_1, розташованих на земельній ділянці площею 878 кв. м, кадастровим номер 4810136300:12:001:0013; заборонити Управлінню державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради та Управлінню державної архітектурно-будівельної інспекції у Миколаївській області здійснювати реєстрацію дозвільних документів щодо будівництва та введення в експлуатацію об'єктів нерухомості на земельній ділянці площею 878 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0013, розташованій по АДРЕСА_1; заборонити ОСОБА_1 вчиняти зі спірною земельною ділянкою дії, спрямовані на зміну її цільового призначення, поділ або об'єднання з іншими земельними ділянками, присвоєння нової адреси, укладати договори, вчиняти інші правочини щодо неї, а також проводити на ній будь-які будівельні роботи. Обґрунтовуючи заяву про забезпечення позову, прокурор зазначав, що вказана земельна розташована в межах прибережної захисної смуги Бузького лиману та відповідно до статей 59, 83, 84 ЗК України в її межах забороняється будівництво індивідуальних житлових будинків. Більше того, відповідач з огляду на зовнішні, об'єктивні, явні і видимі, характерні для прибережної захисної смуги природні ознаки (у безпосередній близькості від урізу води) спірної земельної ділянки знала або, виявивши розумну обачність, могла знати про те, що ділянка вибула з володіння власника з порушенням вимог закону, що свідчить про недобросовісність набувача. На теперішній час ОСОБА_1 як власник земельної ділянки може розпорядитесь нею на власний розсуд - відчужувати іншим особам, здійснювати на ній будівництво об'єктів нерухомості, тому невжиття заходів забезпечення позову може в подальшому утруднити або взагалі унеможливити виконання рішення суду. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанції Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 12 травня 2020 року в задоволенні заяви заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради про забезпечення позову відмовлено. Суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не є власником спірної земельної ділянки, тому відсутні підстави для задоволення заяви про забезпечення позову. Постановою Миколаївського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 12 травня 2020 року скасовано та ухвалене нове судове рішення про задоволення заяви заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 про забезпечення позову. Накладено арешт на земельну ділянку площею 878 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0013, що розташована по АДРЕСА_1, та заборонено органам, які здійснюють реєстрацію речових прав на нерухоме майно, здійснювати будь-які реєстраційні дії щодо цієї земельної ділянки (у тому числі у разі її поділу чи об'єднання з іншими ділянками). Заборонено органам, які здійснюють реєстрацію речових прав на нерухоме майно, здійснювати будь-які реєстраційній дії щодо гаражу та житлового будинку загальною площею 371 кв. м по АДРЕСА_1, що розташовані на земельній ділянці площею 878 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0013. Заборонено Управлінню державного архітектурно-будівельному контролю Миколаївської міської ради та Управлінню державної архітектурно-будівельної інспекції у Миколаївській області здійснювати реєстрацію дозвільних документів щодо будівництва та введення в експлуатацію об'єктів нерухомості на земельній ділянці площею 878 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0013, що розташована по АДРЕСА_1. Заборонено ОСОБА_1 вчиняти із земельною ділянкою площею 878 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0013, що розташована по АДРЕСА_1, дії, спрямовані на зміну цільового призначення вказаної ділянки, її поділ або об'єднання з іншими земельними ділянками, присвоєння нової адреси, укладати договори та інші правочини щодо неї, а також проводити на цій земельній ділянці будь-які будівельні роботи. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що спір щодо земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок, є реальним, власницею спірного майна є відповідач ОСОБА_1. Невжиття вказаних прокурором заходів забезпечення позову до вирішення справи по суті і набрання законної сили судовим рішенням може істотно ускладнити в разі задоволення позовних вимог ефективний захист поновлення порушених прав або інтересів, за захистом яких прокурор звернувся до суду в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради, призвести до зміни власника спірного майна та вплинути на виконання цього РІШЕННЯ: Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просила скасувати постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року та ухвалити нове рішення про повернення заяви про забезпечення позову. В обґрунтування касаційної скарги зазначала, що суд неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Зокрема вказувала, що суд неповно з'ясував обставини, які мають значення для справи. Касаційна скарга також мотивована тим, що заходи забезпечення позову є неспівмірними із заявленими вимогами. Прокурор у заяві про забезпечення позову не зазначив пропозицію щодо зустрічного забезпечення. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 03 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із Заводського районного суду м. Миколаєва 25 лютого 2021 року справа №487/2593/20 надійшла до Верховного Суду. Прокуратура Миколаївської області направила відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Суди встановили, що рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 грудня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 22 березня 2017 року, визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської міської ради №36/61 від 04 вересня 2009 року в частині надання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 878 кв. м по АДРЕСА_1; визнано недійсним державний акт серії ЯИ №140147 на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_2. Постановою Верховного Суду від 11 грудня 2019 року вищезазначені судові рішення змінені у мотивувальних частинах, з викладенням їх в редакції цієї постанови. Згідно з нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 05 червня 2012 року, зареєстрованого в реєстрі за №6517, ОСОБА_2 продала ОСОБА_1 земельну ділянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. Земельна ділянка належала продавцю на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку ЯИ №140147, на якому приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Денисовою О. О. 05 червня 2012 року зроблено запис про перехід права власності на земельну ділянку ОСОБА_1. На час розгляду справи на цій земельній ділянці збудовано житловий будинок літ. А-2 загальною площею 371 кв. м, житловою площею 154,5 кв. м, та гараж літ. Б, які на підставі свідоцтва про право власності від 07 травня 2015 року належать ОСОБА_1. Відповідно до частини другої статті 149 ЦПК підставою забезпечення позову є можливість ускладнення чи неможливість у майбутньому виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся. Способи забезпечення позову, які передбачені частиною першою статті 150 ЦПК України, залежать від характеру спірних правовідносин, позовних вимог та інших обставин конкретного спору, що зумовлюють необхідність забезпечення виконання судового рішення. Перелік таких способів не є вичерпним. Види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. При цьому співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову можуть бути вжиті судом лише в межах предмета позову та не повинні порушувати прав осіб, що не є учасниками даного судового процесу. При розгляді заяв про забезпечення позову суд (суддя) з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, має пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. При встановленні зазначеної відповідності слід враховувати, що вжиті заходи не повинні перешкоджати господарській діяльності юридичної особи або фізичної особи, яка здійснює таку діяльність, та брати до уваги не тільки інтереси позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів. До видів забезпечення позову законом віднесено накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб (пункт 1 частини першої статті 150 ЦПК України), а також заборону вчиняти певні дії (пункти 2, 4 частини першої статті 150 ЦПК України). Під арештом майна слід розуміти заборону розпоряджатися цим майном, а в певних випадках - і користуватися ним. Заборона вчиняти певні дії, поряд з іншим, може бути пов'язана з необхідністю збереження об'єкта спору в існуючому стані та збереження його статусу, що має сприяти вирішенню спору та можливості виконання судового РІШЕННЯ: У позовній заяві зазначається, що підставою для звернення до суду з указаним позовом стало незаконне вибуття з державної власності та набуття ОСОБА_2 права власності на спірну земельну ділянку та подальший незаконний перехід права на цю ділянку до ОСОБА_1 на підставі правочину. Отже, предметом позову прокурора є правовідносини щодо права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, на якій розташований належний їй житловий будинок. Складовими права власності на землю є право розпорядження, володіння та користування цією нерухомістю. У порядку забезпечення позову прокурор вважав необхідним тимчасово обмежити відповідача у праві розпорядження спірним майном, що полягало в обмеженні передачі прав на земельну ділянку та розташований на ній житловий будинок у будь-який спосіб та в обмеженні реєстрації речових прав, а також в обмеженні права змінювати об'єкт спору (змінювати цільове призначення, проводити поділ, об'єднання), що є складовою оспорюваного права власності, та в обмеженні провадити будь-які будівельні роботи та вводити в експлуатацію розташовані на цій земельній ділянці об'єкти нерухомості. Колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду, що обраний позивачем спосіб забезпечення позову є співмірним із заявленими вимогами, оскільки спір щодо земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок, є реальним, носить матеріальний характер, власником спірного майна є відповідач ОСОБА_1, а відсутність обтяжень спірної нерухомості не перешкоджатиме подальшій зміні речових прав на землю та житловий будинок, що може стати дійсною перешкодою в ефективному захисті та поновленні прав, якщо факт їх порушення буде встановлений судом при вирішенні спору. Необхідність збереження правового статусу та стану спірної ділянки відповідає умовам вжиття заходів забезпечення позову та застосуванню правил частини другої статті 149 ЦК. Правильним є й висновок апеляційного суду про те, що невжиття вказаних прокурором заходів забезпечення позову до вирішення справи по суті й набрання законної сили судовим рішенням може істотно ускладнити в разі задоволення позовних вимог поновлення порушених прав або інтересів, за захистом яких прокурор звернувся до суду в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради, призвести до зміни власника спірного майна та вплинути на виконання цього РІШЕННЯ: Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що прокурор у заяві про забезпечення позову не зазначив пропозицію щодо зустрічного забезпечення, оскільки частиною першою статті 154 ЦПК України передбачено право суду, а не обов'язок вимагати від особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову, забезпечити відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення), а тому розгляд судом заяви про забезпечення позову, яка не містить пропозиції щодо зустрічного забезпечення, не є порушенням наведених норм законодавства та не свідчить про незаконність оскаржуваного судового РІШЕННЯ: Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 28 травня 2021 року у справі №925/1502/20. Доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року залишити без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: М. Ю. Тітов І. О. Дундар Є. В. Краснощоков

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 червня 2021 року м. Київ справа №466/7825/16-ц провадження №61-2808св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Росан-Цінні Папери", відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 20 травня 2019 року у складі судді Свірідової В. В. та постанову Львівського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Приколоти Т. І., Мікуш Ю. Р., у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Підприємство "Росан-Цінні Папери" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про застосування наслідків недійсності правочину. ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У вересні 2016 року ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про застосування наслідків недійсності правочину. В обґрунтування вимог позивач зазначив про те, що між ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" та ОСОБА_1 був укладений договір комісії на продаж цінних паперів від 02 грудня 2011 року №111201-01, за умовами якого ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери", як комісіонер, зобов'язувалось за рахунок та в інтересах ОСОБА_1, як комітента, здійснити посередницькі послуги з продажу цінних паперів, а саме: 697 394 штук простих іменних акцій ВАТ "Бродирембуд" загальною вартістю 146 452,74 грн. На виконання вказаного договору між ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" та ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу цінних паперів від 02 грудня 2011 року № Б-111202-02, за яким ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери", як продавець, за рахунок та в інтересах ОСОБА_1 зобов'язувалось передати у власність ОСОБА_3, як покупця, цінні папери, а саме: 697 394 штук простих іменних акцій ВАТ "Бродирембуд" загальною вартістю 146 452,74 грн. Вищенаведені договори були виконані в повному обсязі. Проте, за рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 06 вересня 2012 року у справі №1328/1609/12 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" про визнання договорів недійсними визнано недійсним договір комісії на продаж цінних паперів від 02 грудня 2011 року № Б-111202-01, укладений між ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" та ОСОБА_1 та визнано недійсним договір купівлі-продажу акцій ВАТ "Бродирембуд", укладений між ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" та ОСОБА_3 02 грудня 2011 року у зв'язку із ненаданням згоди на укладення правочинів іншим з подружжя, а саме ОСОБА_2. Вказане рішення залишене без змін апеляційною та касаційною інстанцією. При цьому питання про застосування наслідків недійсності правочину не порушувалось, у зв'язку з цим виникає необхідність застосувати наслідки недійсності договору комісії на продаж цінних паперів від 02 грудня 2011 року № Б-111202-01, укладеного між ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" та ОСОБА_1, як первісного договору, на виконання якого було укладено договір купівлі-продажу цінних паперів від 02 грудня 2011 року № Б-111202-02, а тому товариство змушене звернутись до суду з цим позовом. Крім того, що відповідачами прострочено виконання грошового зобов'язання щодо повернення товариству грошових коштів, сплачених ним за недійсним правочином, у товариства виникло право на застосування наслідків такого порушення у вигляді стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України, відповідно до якої боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Позивач просив застосувати наслідки недійсності правочину та стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" грошову суму в розмірі 146 452,74 грн, інфляційні втрати в розмірі 166 681,21 грн, 3% річних в розмірі 17 406,00 грн, стягнути з відповідачів усі судові витрати. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 20 травня 2019 року позов задоволено. Застосовано наслідки недійсності правочину та стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" грошову суму в розмірі 146 452,74 грн, інфляційні втрати в розмірі 166 681,21 грн, 3% річних в розмірі 17 406,00 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" судові витрати, а саме судовий збір в розмірі 4 958,10 грн та витрати за надання юридичних послуг в розмірі 30 000,00 грн, а всього 34 958,10 грн, у рівних частинах з кожного (по 17 479,05 грн). Рішення місцевого суду мотивоване тим, що у зв'язку з визнанням недійсним договору комісії на продаж цінних паперів від 02 грудня 2011 року, укладеного між ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" та ОСОБА_1, а також зверненням ОСОБА_3 до товариства з позовною заявою про застосування наслідків недійсності пов'язаного договору, у відповідачів виникло грошове зобов'язання перед ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" щодо повернення на його користь грошових коштів, які були отримані у спільну сумісну власність відповідачів за недійсним договором комісії, на підставі статті 216 ЦК України. Початком прострочення грошового зобов'язання відповідачами є 25 липня 2014 року, тобто дата, коли ОСОБА_3 розпочав процес реституції за договором купівлі-продажу цінних паперів, що визнаний недійсним, після скасування ухвали Шевченківського районного суду м. Львова від 16 січня 2013 року, якою було роз'яснено порядок виконання рішення суду про визнання зазначених договорів недійсними, відповідно до якої реституція повинна була здійснюватися безпосередньо між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, без участі ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери", у зв'язку з чим у товариства виникли обов'язки повернути грошову суму у розмірі 146 452,74 грн ОСОБА_3, а також право вимагати повернення цієї грошової суми у відповідачів. Місцевий суд також дійшов висновку, що ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" дотримано строк позовної давності звернення до суду. Постановою Львівського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 20 травня 2019 року в частині стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 судових витрат змінено. Стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" судові витрати, а саме: судовий збір в розмірі 4 958,00 грн та витрати за надання правничої допомоги в сумі 10 000,00 грн, разом 14 958,00 грн - по 7 479,00 грн з кожного. В решті рішення суду залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції правильно встановив, що початком прострочення грошового зобов'язання відповідачами є 25 липня 2014 року. За вказаних обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову шляхом застосування наслідків недійсності правочину та солідарного стягнення з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" грошової суми в розмірі 146 452,74 грн, інфляційних втрат в розмірі 166 681,21 грн, 3% річних в розмірі 17 406,00 грн, а всього - 330 539,95 грн. При визначенні суми відшкодування суд повинен виходити із критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану ОСОБА_1 та ОСОБА_4. З огляду на наведе, апеляційний суд вважав, що з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підлягає стягненню на користь ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" витрати за надання правничої допомоги в сумі 10 000,00 грн. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у лютому 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і постановити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі та витребувано її з Шевченківського районного суду міста Львова. 07 квітня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В. Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2021 року клопотання ОСОБА_1, ОСОБА_2 про зупинення виконання судових рішень задоволено. Зупинено виконання рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 20 травня 2019 року та постанови Львівського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року до закінчення касаційного провадження. На підставі ухвали Верховного Суду від 02 червня 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п'яти суддів. Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 03 червня 2021 року визначено наступний склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Висоцька В. С., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Ткачук О. С. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу В касаційній скарзі заявники посилаються на пункти 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, а також зазначають, що суди попередніх інстанцій проігнорували висновки Верховного Суду в аналогічних справах, які викладені у постановах від 03 травня 2018 року у справі №639/7335/15-ц та від 07 жовтня 2020 року у справі №752/7501/18. Також, касаційна скарга мотивована тим, що сиди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях не обґрунтували підстав солідарного стягнення грошових коштів з відповідачів, зазначивши лише те, що ОСОБА_2 доводиться дружиною ОСОБА_1. У касаційній скарзі вказано, що позивач пропустив строк позовної давності за вимогою про застосування наслідків недійсності правочину (реституції), а також зазначено, що судом апеляційної інстанції не повідомлено відповідачів про судове засідання, яке було призначене на 03 грудня 2020 року. Доводи інших учасників справи Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суд установив, що між ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" та ОСОБА_1 був укладений договір комісії на продаж цінних паперів від 02 грудня 2011 року №111201-01, за умовами якого ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери", як комісіонер, зобов'язувалось за рахунок та в інтересах ОСОБА_1, як комітента, здійснити посередницькі послуги з продажу цінних паперів, а саме: 697 394 штук простих іменних акцій ВАТ "Бродирембуд" загальною вартістю 146 452,74 грн (т. 1 а. с. 8). На виконання вказаного договору між ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" та ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу цінних паперів від 02 грудня 2011 року №5-111202-02, за яким ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери", як продавець, за рахунок та в інтересах ОСОБА_1 зобов'язувалось передати у власність ОСОБА_3, як покупця, цінні папери, а саме: 697 394 штук простих іменних акцій ВАТ "Бродирембуд" загальною вартістю 146 452,74 грн (т. 1 а. с. 10). Вищенаведені договори були виконані в повному обсязі та сторони одна до одної претензій не мали, що підтверджується актом прийому-передачі виконаних робіт від 02 грудня 2011 року до договору купівлі-продажу цінних паперів від 02 грудня 2011 року № Б-111202-01 та актом прийому-передачі виконаних робіт від 02 грудня 2011 року до договору комісії на продаж цінних паперів від 02 грудня 2011 року № Б-111202-02 (т. 1 а. с. 9, 11). Відповідач ОСОБА_1 в результаті виконання умов договору комісії на продаж цінних паперів від 02 грудня 2011 року №111201-01 та договору купівлі-продажу цінних паперів від 02 грудня 2011 року № Б-111202-02 за продані цінні папери отримав грошову суму в розмірі 146 452,74 грн. Факт отримання вказаної грошової суми ОСОБА_1 підтверджується видатковим касовим ордером від 02 грудня 2011 року (т. 1 а. с. 12). Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 06 вересня 2012 року у справі №1328/1609/12 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" про визнання договорів недійсними визнано недійсним договір комісії на продаж цінних паперів від 02 грудня 2011 року № Б-111202-01, який укладений між ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" та ОСОБА_1 та визнано недійсним договір купівлі-продажу акцій ВАТ "Бродирембуд", який укладений між ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" та ОСОБА_3 02 грудня 2011 року, у зв'язку із ненаданням згоди на укладення правочинів іншим з подружжя, а саме ОСОБА_2 (т. 1 а. с. 13, 14). МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції у незміненій апеляційним судом частині та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Щодо солідарного стягнення грошових коштів з відповідачів Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин подружжя, поряд із застосуванням норм ЦК України підлягають застосуванню норми СК України. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України). Цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України). Відповідно до статті 1011 ЦК України за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента. Згідно із частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. Відповідно до усталеної судової практики вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. За змістом статті 216 ЦК України та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину. Реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину. Згідно із частиною першою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. При цьому частинами другою та третьою вказаної статті визначено, що зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу та мають ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно зі статтею 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. У відповідності до статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Згідно зі статтею 543 ЦК України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. У зв'язку з визнанням недійсним за рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 06 вересня 2012 року у справі №1328/1609/12 договору комісії на продаж цінних паперів від 02 грудня 2011 року, укладеного між ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" та ОСОБА_1, а також зверненням ОСОБА_3 до товариства з позовною заявою про застосування наслідків недійсності пов'язаного договору, у відповідачів виникло грошове зобов'язання перед ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" щодо повернення на його користь грошових коштів, які були отримані у спільну сумісну власність відповідачів за визнаним недійсним договором комісії, на підставі статті 216 ЦК України. Судами попередніх інстанцій встановлено, що саме ОСОБА_2 звернулася до суду з позовною заявою про визнання недійсними правочинів, у зв'язку з відсутністю її згоди на укладення таких та розпорядженням майном, що перебувало у їх спільній власності. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на момент отримання відповідної грошової суми за договором, перебували у шлюбі, а відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Тому вимога повернення грошової суми обґрунтовано звернена до обох членів подружжя на підставі статті 50 СК України, оскільки можна вважати, що предметом спору є спільні обов'язки відповідачів. Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв'язку, і характер такого зв'язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім'ї. Саме тому законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім'ї. Так, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує. Згідно з частиною третьою статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Частина четверта статті 65 СК України передбачає, шо договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об'єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім'ї, а не власні, не пов'язані із сім'єю інтереси одного з подружжя. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, шо виникли в інтересах сім'ї. У подружжя, окрім права спільної сумісної власності на отримані грошові кошти, внаслідок укладення договору, також виникає зобов'язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення коштів, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники. Таким чином правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов'язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов'язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім'ї. Зазначені висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі №638/18231/15-ц (провадження №14-712цс19) та у постанові Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі №452/926/16-ц (провадження №61-45315св18). Враховуючи вищезазначене, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що у подружжя, окрім права спільної сумісної власності на отримані грошові кошти та одержане за рахунок останніх майно, внаслідок укладення договорів, також виникає зобов'язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення коштів, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники. Отже, враховуючи вищезазначене, суд ухвалив правильне по суті рішення, яке відповідає практиці Верховного Суду, про солідарне стягнення з відповідачів грошових коштів на користь ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери". Щодо строку позовної давності Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). При цьому відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Разом з тим, згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові. Виходячи зі змісту статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Судами встановлено, 25 липня 2014 року ОСОБА_3 звернувся з позовною заявою до ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" про застосування наслідків недійсності договору купівлі-продажу акцій та стягнення коштів в розмірі 146 452,74 грн (справа №464/1716/14). Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили із того, що відлік строку позовної давності слід рахувати з 25 липня 2014 року, а саме в момент подання ОСОБА_3 позову до ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" про застосування наслідків недійсності договору купівлі-продажу акцій та стягнення коштів в розмірі 146 452,74 грн. Слід зазначити, що правова природа договору комісії, питання про застосування наслідків якого вирішувалося у даному провадженні, обумовлює необхідність укладення іншого договору на виконання договору комісії, а також наявність комісіонера, який виконує роль посередника між комітентом та третьою особою і який не є набувачем майна внаслідок укладення таких договорів. Суди зазначали, що у даному випадку роль посередника виконувало ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери", а набувачем майна за договором комісії на продаж цінних паперів та договором купівлі-продажу цінних паперів, які визнані недійними, були ОСОБА_1 та ОСОБА_3. Суд установив, що рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 06 вересня 2012 року у справі №1328/1609/12 про визнання зазначених договорів недійсними набрало законної сили 06 грудня 2012 року. Шевченківський районний суд м. Львова ухвалою від 16 січня 2013 року у справі №1328/1609/2012 роз'яснив порядок виконання рішення суду про визнання зазначених договорів недійсними, проте ця ухвала була скасована 19 квітня 2014 року Апеляційним судом Львівської області. 25 липня 2014 року ОСОБА_3 звернувся з позовною заявою до ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" про застосування наслідків недійсності договорів купівлі-продажу акцій та стягнення коштів в сумі 146 452,74 грн, розпочавши при цьому процес реституції за договором купівлі-продажу цінних паперів. Враховуючи зазначенеТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" звернулося з позовом 07 вересня 2016 року, тобто в межах строку позовної давності. Доводи касаційної скарги, що строк позовної давності за вимогою про застосування реституції потрібно рахувати з 06 грудня 2012 року, з дня набрання законної сили рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 06 вересня 2012 року у справі №1328/1609/12, за фактичних обставин цієї справи Верховний Суд відхиляє, оскільки вказаним рішенням питання застосування реституції вирішене не було, а ТОВ "Підприємство "Росан-Цінні Папери" фактично виступало лише посередником у відносинах між ОСОБА_1 та ОСОБА_3. Щодо належного повідомлення про час і місце розгляду справи Доводи щодо неповідомлення судом апеляційної інстанції відповідачів про судове засідання є безпідставними, оскільки спростовуються наявною в матеріалах справи заявою відповідачів, зі змісту якої вбачається, що їм було відомо про призначення апеляційним судом справи до розгляду на 15 год 30 хв 03 грудня 2020 року (т. 2 а. с. 249). Відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. За таких обставин Верховний Суд вважає, що відсутні обов'язкові підстави для скасування правильного по суті РІШЕННЯ: Щодо інших доводів касаційної скарги Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій проігнорували висновки Верховного Суду в аналогічних справах, які викладені у постановах від 03 травня 2018 року у справі №639/7335/15-ц та від 07 жовтня 2020 року у справі №752/7501/18, колегія суддів відхиляє, оскільки у даному випадку слід враховувати доведеність заявлених позовних вимог належними доказами. Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права. Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів попередніх інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового РІШЕННЯ: Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій. Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції, підстав вийти за межі вимог касаційної скарги судом касаційної інстанції не встановлено. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. У частині третій статті 436 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають. Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції у незміненій апеляційним судом частині та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, а також поновити виконання судових рішень. Керуючись статтями 389, 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 20 травня 2019 року у незміненій апеляційним судом частині та постанову Львівського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 20 травня 2019 року та постанови Львівського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 квітня 2021 року м. Київ справа №541/2036/19 провадження №61-10756св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Миргородська міська рада, треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області, ОСОБА_2, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 10 березня 2020 року у складі судді Куцин В. М. та постанову Полтавського апеляційного суду від 18 червня 2020 року у складі колегії суддів: Кузнєцової О. Ю., Гальонкіна С. А., Хіль Л. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до Миргородської міської ради, треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області, ОСОБА_2, про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Миргородської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення міської ради та визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку. В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що рішенням Миргородської міської ради від 06 грудня 2007 року йому надано дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, для ведення садівництва. На виконання вказаного рішення позивач уклав договір на виготовлення технічної документації, здійснив оплату за вказані послуги, проте 19 листопада 2010 року Миргородська міська рада прийняла рішення, яким погодила іншій особі - ОСОБА_2 матеріали вибору земельної ділянки площею 400 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та надала йому дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення вищевказаної земельної ділянки. На вказане рішення міської ради надійшов протест прокурора, який рішенням Миргородської міської ради від 18 листопада 2011 року №194 задоволено та скасовано рішення ради про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою ОСОБА_2. Пунктом 2 зазначеного рішення також скасовано рішення міської ради про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою ОСОБА _1. Не погоджуючись із вказаним рішенням, ОСОБА_1 оскаржив його в судовому порядку та рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 06 червня 2012 року у справі №1620/1253/2012 визнано незаконним та скасовано рішення Миргородської міської ради від 18 листопада 2011 року №194 у частині скасування рішення міської ради про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою ОСОБА_1. Тобто судом поновлено право ОСОБА_1 на розроблення проекту землеустрою та в подальшому на отримання права власності на земельну ділянку. Незважаючи на вказане, рішенням Миргородської міської ради від 22 червня 2012 року №95 затверджено ОСОБА_2 проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення садівництва за адресою: АДРЕСА_1, а також безоплатно передано вказану земельну ділянку площею 423 кв. м у власність. Рішенням від 18 липня 2012 року міська рада змінила поштову адресу земельної ділянки з АДРЕСА_1 на АДРЕСА_2. На думку позивача, вказаними діями міської ради порушено його право на отримання земельної ділянки у власність, оскільки Земельний кодекс України не встановлює строк, протягом якого заявник має виготовити технічну документацію на землю, а у рішенні Миргородської міської ради від 06 грудня 2007 року не було встановлено строку, протягом якого він повинен виготовити технічну документацію, відмови від наміру приватизувати земельну ділянку до міської ради він також не направляв. Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просив визнати незаконним та скасувати рішення Миргородської міської ради від 22 червня 2012 року №95 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 423 кв. м для садівництва за адресою: АДРЕСА_1"; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №282701, виданий ОСОБА_2 на підставі вказаного рішення Миргородської міської ради. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 10 березня 2020 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 18 червня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, вважав, що Миргородська міська рада у спосіб, незаборонений законом, як власник реалізувала свої повноваження у галузі регулювання земельних правовідносин, передавши спірну земельну ділянку у власність ОСОБА_2. Надання позивачеві дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо складання документів не покладає на орган місцевого самоврядування обов'язку щодо надання цієї земельної ділянки у власність чи користування. Законом не передбачено, що наявність раніше прийнятого рішення про надання дозволу на розробку землеустрою є підставою для відмови у наданні такого дозволу іншій особі, що звернулася із відповідним клопотанням до органу місцевого самоврядування. Позивач мав можливість безперешкодно реалізувати своє право безоплатної приватизації земельної ділянки, проте не вчинив відповідних дій. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 16 липня 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 10 березня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 18 червня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції. У жовтні 2020 року справа №541/2036/19 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_1 посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував вимоги статей 118, 212 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, а правовий висновок Верховного Суду щодо застосування вказаних норм права у подібних правовідносинах відсутній. Суди не звернули належної правової уваги на те, що родина ОСОБА_1 користувалася спірною земельною ділянкою протягом 30 років. Позивач виявив бажання на отримання вказаного майна у власність та отримав згоду шляхом надання дозволу на розробку проекту землеустрою. Вказане рішення міської ради не скасоване. Таким чином, надання дозволу на розробку проекту землеустрою іншій особі та в подальшому надання спірної земельної ділянки у власність ОСОБА _2 порушило першочергове право позивача на майно. Крім того, законодавство, що регулює земельні правовідносини, не встановлює строк, протягом якого заявник має виготовити технічну документацію на землю, також у рішенні міської ради не було встановлено такого строку. Доводи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 до Верховного Суду не надходив. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що рішенням Миргородської міської ради 5 скликання від 06 грудня 2007 року ОСОБА_1 було надано дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, для ведення садівництва (а. с. 10). 12 лютого 2008 року між ОСОБА_1 та ПП "Земсервіс-Плюс" укладено договір на виготовлення технічної документації із землеустрою. Рішенням Миргородської міської ради від 19 листопада 2010 року №51 погоджено ОСОБА_2 матеріали вибору земельної ділянки площею 400 кв. м за адресою: АДРЕСА _1, та надано дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення садівництва (а. с. 13). На вказане рішення було подано протест Миргородського міжрайонного прокурора, який рішенням Миргородської міської ради від 18 листопада 2011 року задоволено. Скасовано рішення Миргородської міської ради від 19 листопада 2010 року №51, яким надано дозвіл ОСОБА_2 на розробку технічної документації із землеустрою. Скасовано рішення Миргородської міської ради від 06 грудня 2007 року, яким надано ОСОБА_1 дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою (а. с. 11). Постановою Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 22 травня 2012 року у справі №1620/992/2012, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 травня 2014 року, скасовано як незаконний пункт перший рішення Миргородської міської ради від 18 листопада 2011 року №194 про задоволення протесту Миргородського міжрайонного прокурора на рішення 3 сесії Миргородської міської ради 6 скликання №51 про погодження матеріалів вибору земельної ділянки площею 400 кв. м та надання гр. ОСОБА_2 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1. Зобов 'язано Миргородську міську раду у строк, визначений частиною дев'ятою статті 118 ЗК України, розглянути та прийняти рішення з приводу проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0423 га ОСОБА_2 для індивідуального садівництва на АДРЕСА_1 та повідомити ОСОБА_2 про прийняте рішення (а. с. 111-112). Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 06 червня 2012 року у справі №1620/1253/2012, що набрало законної сили, визнано незаконним та скасовано рішення Миргородської міської ради 6 скликання від 18 листопада 2011 року в частині скасування рішення про надання ОСОБА_1 дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, для ведення садівництва (а. с. 15-16). Згідно з відповіддю Миргородської міської ради від 04 березня 2011 року ОСОБА _1 роз'яснено, що питання щодо приватизації земельної ділянки не вирішиться, поки він не налагодить гарні відносини із сусідами (а. с. 27). Рішенням Миргородської міської ради від 22 червня 2012 року №95 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, для ведення садівництва ОСОБА_2 та передано безоплатно у власність ОСОБА_2 спірну земельну ділянку площею 423 кв. м (а. с. 17). Рішенням Миргородської міської ради від 18 липня 2012 року №562 змінено поштову адресу спірної земельної ділянки з АДРЕСА_1 на АДРЕСА _2 (а. с. 18). На підставі зазначених рішень 19 жовтня 2012 року ОСОБА_2 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0423 га на АДРЕСА_2 (а. с. 19). Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 08 лютого 2013 року у справі №1620/3039/2012, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 13 березня 2013 року, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_4 відновити межові знаки земельної ділянки з кадастровим номером 5310900000:50:060:0260 площею 0,0423 га з цільовим призначенням для ведення індивідуального садівництва, розташованої за адресою: АДРЕСА _2, і належить ОСОБА_2 на праві приватної власності відповідно до державного акта про право власності на земельну ділянку, виданого 19 жовтня 2012 року. Зобов 'язано ОСОБА_4 та ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні ОСОБА _2 земельною ділянкою з кадастровим номером 310900000:50:060:0260 площею 0,0423 га з цільовим призначенням для ведення індивідуального садівництва, що розташована за адресою: АДРЕСА_2, шляхом звільнення її від їхнього майна у виді дерев'яного навісу, під яким складені дрова, та іншого майна: дитячих каруселей, гірки, гойдалки, циркулярної пилки, візка, загорожі для птиці, собачої будки, бочки під декоративним навісом з очерету та іншого майна. Зобов 'язано ОСОБА_4 та ОСОБА_1 не чинити перешкод у користуванні ОСОБА _2 вказаною земельною ділянкою. У рахунок відшкодування завданої моральної шкоди стягнуто на користь ОСОБА _2 з ОСОБА_4 647,00 грн, з ОСОБА_1 - 500,00 грн. У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_4 до ОСОБА_2, Миргородської міської ради Полтавської області, управління Держземагенства у Миргородському районі Полтавської області про скасування ряду рішень органу місцевого самоврядування і визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку відмовлено (а. с. 113-117). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, врахувавши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Звертаючись до суду із позовом про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування щодо затвердження проекту землеустрою ОСОБА_2 та передачу у власність земельної ділянки площею 423 кв. м для садівництва за адресою: АДРЕСА_1, а також визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №282701, виданого на підставі вказаного рішення органу місцевого самоврядування, ОСОБА_1 обґрунтовував позовні вимоги порушенням його права як особи, якій дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою на спірну земельну ділянку надано раніше, ніж ОСОБА_2. Таким чином, предметом спору у справі, що переглядається, є рішення органу місцевого самоврядування щодо затвердження проекту землеустрою та державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на підставі вказаного рішення особі, яка звернулася із заявою про надання дозволу на затвердження проекту землеустрою пізніше. Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Відповідно до частини другої статті 4 ЗК України (тут і надалі - у редакцій, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин із метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель. Порядок приватизації земельних ділянок громадянами, погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та повноваження органів виконавчої влади в частині погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок регулюється статтями 118 та 186-1 ЗК України. Відповідно до статті 118 ЗК України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки. Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян особами, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін. Розроблений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки подається Комісії з розгляду питань, пов'язаних з погодженням документації із землеустрою. Комісія протягом трьох тижнів із дня одержання проекту надає відповідному органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування свій висновок щодо погодження проекту або відмови у його погодженні. У разі відмови у погодженні проект повертається заявнику у зазначений у цій частині строк. Підставою відмови у погодженні проекту може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16-ц зроблено висновок про те, що дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки означає дозвіл власника земельної ділянки вчинити певні дії на землі власника, а рішення про надання такого дозволу не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку. Таким чином, сам по собі факт надання дозволу на розробку проекту землеустрою відповідним органом кільком особам на одну і ту ж земельну ділянку не може свідчити про неправомірність дій такого органу. Разом із тим, сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно, враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц зроблено висновок про те, що неможливо надати єдину універсальну відповідь на питання про те, чи є поведінка органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який надав дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки кільком особам, правомірною чи неправомірною. Відповідь на це питання залежить від оцінки такої поведінки як добросовісної чи недобросовісної, і така оцінка має здійснюватися у кожній справі окремо, виходячи з конкретних обставин справи. У справі, що переглядається, встановлено, щорішенням Миргородської міської ради від 06 грудня 2007 року ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, для ведення садівництва. Отримавши вказаний дозвіл, ОСОБА_1 12 лютого 2008 року уклав із ПП "Земсервіс-Плюс" договір на виготовлення технічної документації із землеустрою. Судами не встановлено, а матеріали справи не містять відомостей про те, що технічна документація на звернення ОСОБА_1 щодо спірної земельної ділянки була виготовлена. У подальшому рішенням Миргородської міської ради від 19 листопада 2010 року №51 надано дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення садівництва ОСОБА_2. Рішенням Миргородської міської ради від 22 червня 2012 року №95 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, для ведення садівництва ОСОБА_2 та передано безоплатно у власність ОСОБА_2 спірну земельну ділянку площею 423 кв. м. Рішенням Миргородської міської ради від 18 липня 2012 року №562 змінено поштову адресу спірної земельної ділянки з АДРЕСА_1 на АДРЕСА _2. На підставі зазначених рішень 19 жовтня 2012 року ОСОБА_2 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0423 га на АДРЕСА_2. Урегулювання спору між сторонами стосовно спірної земельної ділянки неодноразово вирішувалося у судовому порядку. За правилами частин четвертої, сьомої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для суду. Судами встановлено, що у справі №1620/3039/2012 ОСОБА_1, ОСОБА_4 зверталися до суду із зустрічними позовними вимогами до ОСОБА_2, Миргородської міської ради Полтавської області, управління Держземагенства у Миргородському районі Полтавської області про скасування ряду рішень органу місцевого самоврядування і визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку (вказаний акт є предметом розгляду у цій справі). Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 08 лютого 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 13 березня 2013 року, у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА _4 відмовлено. У вказаному судовому рішенні встановлено, що ОСОБА_1 на виконання рішення органу місцевого самоврядування, яким йому надано дозвіл на розробку технічної документації, відповідна документація не була розроблена та своєчасно не надана для розгляду і затвердження. Також у зазначеному рішенні суду, що набрало законної сили, встановлено, що Миргородська міська рада у спосіб, не заборонений законом, як власник реалізувала свої повноваження у галузі регулювання земельних правовідносин, передавши спірну земельну ділянку у власність ОСОБА_2. Дії Миргородської міської ради відповідали вимогам Закону України "Про місцеве самоврядування". Крім того, ОСОБА_1, ОСОБА_4 не надали належних і допустимих доказів, які б підтверджували їх позовні вимоги. Відмовляючи в задоволенні позову у цій справі, судами враховано зазначені висновки, викладені у справі №1620/3039/2012, а також встановлено відсутність підстав для застосування положень статті 255 ЦПК України та закриття провадження у цій справі. З огляду на встановлені фактичні обставини в контексті цієї справи колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 та не вбачає підстав для визнання поведінки органу місцевого самоврядування, який надав дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки кільком особам, недобросовісною. Право на розробку проекту землеустрою не є майном у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а тому і не дає підстави для застосування таких термінів як "правомірні очікування" та "законне сподівання", оскільки законодавством, що регулює земельні правовідносини, чітко передбачено правовий механізм і визначено процедуру отримання у власність земельної ділянки, що встановлює не тільки права, а й покладає обов'язки на виконання відповідних дій особою, яка має намір та висловили бажання отримати у власність земельну ділянку, після отримання нею відповідного дозволу на розробку технічної документації землеустрою. Разом із тим, у справі, що переглядається, судами беззаперечно встановлено, що позивач відповідних дій не вчинив, не розробив документацію проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки та у встановленому законом порядку до Комісії з розгляду питань, пов'язаних із погодженням документації із землеустрою, не подавав. У той час як ОСОБА_2 скористався наданим йому законом правом на безоплатне отримання у власність земельної ділянки для ведення садівництва. У період з 25 вересня 2009 року (з моменту надання дозволу на розробку технічної документації) до 22 червня 2012 року (надання дозволу іншій особі) ОСОБА_1 мав можливість безперешкодно реалізувати своє право, проте не здійснив відповідних дій, а тому суди обґрунтовано констатували відсутність порушеного права позивача на першочергове отримання у власність земельної ділянки. Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції вимог статті 118 ЗК України є безпідставними та свідчать про помилкове тлумачення заявником норм матеріального права, оскільки, як зазначалося вище, вказана стаття містить підстави для відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, зокрема, частиною сьомою статті 118 ЗК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що підставою для відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних утворень, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Таким чином, наявність раніше прийнятого рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою не є законодавчо встановленою підставою для відмови у наданні дозволу іншій особі. Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що законодавством не встановлено строку, протягом якого заявник має виготовити технічну документацію на землю, оскільки не зважаючи на відсутність імперативної норми права, особа в будь-якому випадку повинна реалізовувати свої права в межах розумного строку, а не безстроково. У цивільному праві розумність слід розглядати як пов'язану з добросовісністю і справедливістю властивість зовнішнього прояву поведінки учасника цивільних правовідносин із точки зору правомірності, обґрунтованості, доцільності такої поведінки, а також можливості передбачення таким учасником обставин, які можуть вплинути на його права, а також на права та обов'язки інших учасників цивільних правовідносин. Зазначений принцип є засобом, спрямованим на досягнення балансу прав та інтересів учасників цивільних правовідносин. З огляду на зазначене, колегія суддів погоджується із висновком судів першої та апеляційної інстанцій по суті спору щодо відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації"). Враховуючи наведене, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 10 березня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 18 червня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. І. Грушицький А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 02 листопада 2021 року м. Київ справа №700/306/20 провадження №61-3594 св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Черкаській області, ОСОБА_2, товариство з обмеженою відповідальністю "Наше Зерно Плюс", державний реєстратор виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаської області Цьопа Богдан Анатолійович розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 07 грудня 2020 року в складі судді Яценко Г. М. та постанову Черкаського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року в складі колегії суддів: Василенко Л. І., Бородійчука В. Г., Єльцова В. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області (далі - ГУДержгеокадастру у Черкаській області), ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю "Наше Зерно Плюс" (далі - ТОВ "Наше Зерно Плюс"), державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаської області Цьопи Б. А. про визнання незаконним та скасування наказу Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області, рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області, визнання недійсним договору оренди землі та зобов'язання Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області видати наказ про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки. В обґрунтування позову вказав, що 19 липня 2019 року він звернувся до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області із клопотанням, у якому просив надати йому дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовною площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства, яка знаходиться на території Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області за межами населених пунктів за рахунок земельної ділянки з кадастровим номером 7122887600:03:001:0359. За результатами розгляду клопотання наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 16 серпня 2019 року №23-3033/14-19 СГ йому надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Через свого представника він уклав договір із сертифікованим інженером-землевпорядником ФОП ОСОБА_3 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Після розробки проект землеустрою був погоджений експертом. 16 грудня 2019 року він через Управління надання адміністративних послуг подав заяву до ГУ Держгеокадасту у Черкаській області з проханням затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2,00 га у власність для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області, а до заяви долучив витяг з Державного земельного кадастру та погоджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки. За результатами розгляду заяви ГУ Держгеокадастру у Черкаській області видав наказ від 02 січня 2020 року №23-48/14-20-СГ, яким йому було відмовлено у затвердженні проекту землеустрою та наданні земельної ділянки з кадастровим номером 7122887600:03:001:0359 у власність з тих підстав, що наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області затверджено проект землеустрою та передано у власність іншій особі вказану земельну ділянку. Із інформаційної довідки Державного реєстру речових прав на нерухоме майно йому стало відомо, що 14 січня 2020 року рішенням державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А. за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на спірну земельну ділянку. Підставою для реєстрації права власності був наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність зі зміню цільового призначення від 28 грудня 2019 року №23-6702/14-19-СГ. З цієї ж інформаційної довідки він дізнався, що державним реєстратором виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопою Б. А. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 27 січня 2020 року, яким зареєстровано інше речове право - право оренди ТОВ "Наше Зерно Плюс" на земельну ділянку з кадастровим номером 7122887600:03:001:0359, підставою для виникнення якого зазначено договір оренди землі від 20 січня 2020 року б/н. Накази ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 28 грудня 2019 року про передачу у власність земельної ділянки та від 02 січня 2020 року про відмову ОСОБА_1 у затвердженні проекту землеустрою є незаконними, а договір оренди землі є недійсним. За таких обставин позивач просив суд визнати незаконним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області №23-48/14-20-СГ від 02 січня 2020 року "Про відмову у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки"; визнати незаконним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області №23-6702/14-19-СГ від 28 грудня 2019 року "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність із зміною цільового призначення"; визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А. (індексний номер: 50635923) від 14 січня 2020 року про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 7122887600:03:001:0359 за ОСОБА_2 та визнати припиненим право власності ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку; визнати недійсним договір оренди землі, укладений 20 січня 2020 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Наше Зерно Плюс"; визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А. (індексний номер: 50817691 від 24 січня 2020 року) про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку з кадастровим номером 7122887600:03:001:0359 за ТОВ "Наше Зерно Плюс" та визнати припиненим право оренди ТОВ "Наше Зерно Плюс" на цю земельну ділянку; зобов'язати ГУ Держгеокадастру у Черкаській області видати наказ про затвердження ОСОБА_1 проекту землеустрою щодо відведення у власність спірної земельної ділянки та надання цієї земельної ділянки у власність. Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень Рішенням Лисянського районного суду Черкаської області від 07 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня 2020 року №23-48/14-20-СГ "Про відмову у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки", яким ОСОБА_1 відмовлено у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої в адмінмежах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області, розмір земельної ділянки 2,00 га, кадастровий номер 7122887600:03:001:0359, із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, та наданні цієї земельної ділянки у власність. Визнано незаконним та скасовано наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 28 грудня 2019 року №23-6702/14-19-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність із зміною цільового призначення", яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок та надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 2,00 га, (кадастровий номер 7122887600:03:001:0359) із земель сільськогосподарського призначення державної власності із зміною цільового призначення - для ведення особистого селянського господарства, розташовану в адмінмежах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області. Визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А., індексний номер: 50635923 від 14 січня 2020 року, про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку під кадастровим номером 7122887600:03:001:0359 за ОСОБА_2 та припинено усі права та їх обтяження ОСОБА_2 на цю земельну ділянку. Визнано недійсним договір оренди землі, укладений 20 січня 2020 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Наше Зерно Плюс" об'єктом оренди за яким є земельна ділянка площею 2,00 га, кадастровий номер 7122887600:03:001:0359, розташована на території Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області. Визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А., індексний номер: 50817691 від 24 січня 2020 року, про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку під кадастровим номером 7122887600:03:001:0359 за ТОВ "Наше Зерно Плюс" та визнано припиненим право оренди ТОВ "Наше Зерно Плюс" на цю земельну ділянку. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що дії позивача щодо оформлення земельної ділянки були послідовними, своєчасними, добросовісними, з дотриманням вимог законодавства, а ГУ Держгеокадастру у Черкаській області фактично було надано необґрунтовану перевагу у відведенні спірної земельної ділянки іншій особі, що є порушенням конституційного права на рівність перед законом, гарантованого статтею 24 Конституції України. Також враховано, що під час передачі спірної земельної ділянки не було дотримано вимог, передбачених Конституцією України та ЗК України, а тому наявні підстави для визнання недійсним договору оренди, укладеного між ОСОБА_2 та ТОВ "Наше Зерно Плюс". При цьому, є правомірними вимоги про скасування рішення державного реєстратора та визнання припиненим права власності ОСОБА_2 та права оренди ТОВ "Наше Зерно Плюс". Разом з тим суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимог ОСОБА_1 про зобов'язання ГУ Держгеокадастру у Черкаській області видати наказ про затвердження позивачу проекту землеустрою щодо відведення у власність спірної земельної ділянки, оскільки суд позбавлений можливості втручатися у дискреційні повноваження суб'єкта владних повноважень. Крім того, суд вказав, що з часу внесення запису про скасування державної реєстрації права власності, відповідне право власності вважається припиненим, а тому відповідні вимоги є передчасними. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У березні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на судові рішення попередніх судових інстанцій у вказаній вище справі. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі №826/5735/16, від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, від 05 травня 2020 року у справі №750/3917/17, від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18, від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16, від 23 червня 2020 року у справі №680/214/16, від 27 листопада 2019 року у справі №815/1915/18, постановах Верховного Суду від 27 жовтня 2020 року у справі №686/24410/17, від 11 листопада 2020 року у справі №472/1282/17, від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17, від 03 лютого 2021 року у справі №686/10381/16. Касаційна скарга мотивована тим, що і ОСОБА_2 і позивачем були вчинені визначені земельним законодавством дії, спрямовані на отримання земельної ділянки у власність в порядку безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянам, які були послідовними, добросовісними, майже одночасними та здійснені з дотриманням вимог законодавства. При цьому, судами не було враховано, що ОСОБА_2 раніше за позивача, було замовлено розроблення проекту землеустрою, погоджено його у в установленому законом порядку та подано його на затвердження ГУ Держгеокадастру у Черкаській області. Тобто, ОСОБА_2 першим було пройдено всю відповідну процедуру та в нього виникли правомірні очікування і легітимні сподівання на отримання у власність спірної земельної ділянки, проте процедура отримання останнім права власності на земельну ділянку за його першою заявою не завершилась внаслідок протиправних дій ГУ Держгеокадастру у Черкаській області, яким було відмовлено в затвердженні проекту та наданні земельної ділянки у власність з підстав, що не передбачені нормами чинного законодавства. Суди попередніх інстанцій, пославшись на те, хто з фізичних осіб першим подав ГУ Держгеокадастру у Черкаській області свою заяву про затвердження проекту землеустрою, не дослідили та не дали правової оцінки попереднім діям та поведінці учасників спірних правовідносин. Натомість ОСОБА_2 ще 17 грудня 2019 року звернувся до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області із заявою про затвердження погодженого проекту землеустрою та надання спірної земельної ділянки у власність. Подання ОСОБА_2 ГУ Держгеокадастру у Черкаській області заяви про затвердження проекту землеустрою та надання йому у власність спірної земельної ділянки пізніше за подання позивачем аналогічної заяви стало можливим виключно як результат недобросовісної поведінки ГУ Держгеокадастру у Черкаській області по відношенню до нього. Проте, вказана обставина не спростовує всіх висновків щодо проходження саме ОСОБА_2 першим всіх визначених законом етапів порядку безоплатної приватизації спірної земельної ділянки. Крім того, судами не враховано, що позивач, отримавши в один день (16 серпня 2019 року) із ОСОБА_2 дозвіл на розроблення проекту землеустрою, свідомо допустив зволікання із розробкою та поданням на затвердження свого проекту, у зв'язку з чим цілком міг очікувати, що спірну земельну ділянку буде надано у власність іншій особі. Дії ОСОБА_2 щодо безоплатної приватизації земельної ділянки були добросовісними, своєчасними, послідовними та з повним дотриманням вимог земельного законодавства, оскаржувані рішення ГУ Держгеокадастру у Черкаській області за своєю суттю повністю відповідають принципам справедливості, розумності, добросовісності та не порушують жодних законних прав чи інтересів позивача. Рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 07 грудня 2020 року та постанова Черкаського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в касаційному порядку не оскаржується, а тому в силу вимог статті 400 ЦПК України справа в цій частині касаційним судом не переглядається. У травні 2021 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваних судових рішень. Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 05 березня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві. Ухвалою Верховного Суду від 20 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до довідки із державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями від 16 січня 2018 року №124/167-18, земельна ділянка з кадастровим номером 7122887600:03:001:0359, площею 2,00 га, що розташована в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області за межами населеного пункту перебуває у державній власності (землі резервного фонду). Ця земельна ділянка є проінвентаризованою, сформованою, не перебуває у користуванні або власності. Згідно із наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 16 серпня 2019 року №23-3033/14-19-СГ ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності у власність, розташованої в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області за межами населеного пункту орієнтовного розміру 2,000 га із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства. На підставі договору від 01 жовтня 2019 року №589 ФОП ОСОБА_3 розроблено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності загальною площею 55,3800, зокрема, позивачу ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 7122887600:03:001:0359 площею 2,00 га, у власність для ведення особистого селянського господарства розташованої в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області за межами населеного пункту. Відповідно до висновку про розгляд проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 08 листопада 2019 року №1505018219 експертом державної експертизи ОСОБА_4 погоджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності загальною площею 55,3800 га громадянам у власність для ведення особистого селянського господарства, розташованих за межами населеного пункту в адмінмежах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області. 16 грудня 2019 року ОСОБА_1 через управління надання адміністративних послуг подав заяву вхідний №251/21-01/3859 до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області про затвердження вказаного проекту землеустрою та передачі земельної ділянки у власність. Відповідно до наказу ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня 2020 року №23-48/14-20-СГ ОСОБА_1 відмовлено у затвердженні проекту землеустрою та наданні земельної ділянки з кадастровим номером 7122887600:03:001:0359 у власність з тих підстав, що наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області затверджено проект землеустрою та передано у власність іншій особі спірну земельну ділянку. Згідно із наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 16 серпня 2019 року №23-3023/14-19-СГ ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності у власність, розташованої в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області за межами населеного пункту орієнтовного розміру 2,000 га. За даними реєстраційних номерів вказаних наказів, в один день ГУ Держегокадастру у Черкаській області спочатку надано дозвіл на розробку проекту землеустрою ОСОБА_2, а потім ОСОБА_1. Наказами ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 07 жовтня 2019 року №23-4283/14-19-СГ та від 29 листопада 2019 року №23-5610/14-СГ ОСОБА_2 відмовляли у затвердженні проекту землеустрою та наданні земельної ділянки з кадастровим номером 7122887600:03:001:0350 у власність з підстав наявності недоліків у проекті землеустрою. 17 грудня 2019 року ОСОБА_2, діючи через представника за довіреністю ОСОБА_5 через управління надання адміністративних послуг, подав заяву вхідний №251/21-01/4222 до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області про затвердження вказаного проекту землеустрою та передачі земельної ділянки у власність (реєстраційний номер К-10051/0/94-19 від 20 грудня 2019 року). Наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 28 грудня 2019 року №23-6702/14-19-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність із зміною цільового призначення" затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок та надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 2,0000 га, (кадастровий номер 7122887600:03:001:0350) із земель сільськогосподарського призначення державної власності із зміною цільового призначення - для ведення особистого селянського господарства, розташовану в адмінмежах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області. Цей наказ видано на підставі заяви, яка зареєстрована в ГУ Держгеокадастрі у Черкаській області 20 січня 2019 року за № К-10051/094-19. Рішенням державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А. від 14 січня 2020 року зареєстровано право власності за ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 7122887600:03:001:0359 (номер запису про право власності 35021819). Підставою для реєстрації права власності був наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність зі зміню цільового призначення №23-6702/14-19-СГ від 28 грудня 2019 року. Державним реєстратором виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопою Б. А. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 50817691) від 27 січня 2020 року, яким зареєстровано право оренди ТОВ "Наше Зерно Плюс" на земельну ділянку з кадастровим номером 7122887600:03:001:0359, номер запису про інше речове право 35192301. Підставою для виникнення права оренди зазначено договір оренди землі б/н від 20 січня 2020 року. Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України). У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно зі статтею 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Відповідно до частин першої та другої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Частиною першою статті 81 ЗК України визначено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Відповідно до пункту "а" частини третьої статті 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Згідно з пунктом "в" частини третьої статті 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Пунктом "б" частини першої статті 121 ЗК України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства не більше 2,0 га. Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами, погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та повноваження органів виконавчої влади в частині погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок регулюється статтями 118, 1861 ЗК України. Судами установлено, що 16 серпня 2019 року, тобто в один день, ГУ Держгеокадастру у Черкаській області видало накази, якими надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення у власність, розташованої в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області за межами населеного пункту. Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею. Згідно з частиною сьомою статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Отже, перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність є вичерпним, при цьому відповідний орган у випадку прийняття рішення про відмову у надані такого дозволу зобов'язаний належним чином мотивувати причини цієї відмови. Частиною дев'ятою статті 118 ЗК України визначено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність. Відповідно до положень частин четвертої, п'ятої та шостої статті 1861 ЗК України розробник проекту землеустрою подає на погодження до органу, визначеного в частині першій цієї статті, за місцем розташування земельної ділянки оригінал проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Орган, зазначений в частині першій цієї статті, зобов'язаний протягом десяти робочих днів з дня одержання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проекту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов'язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері. Підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації. Згідно з частиною першою статті 791 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Відповідно до частини першої статті 50 Закону України "Про землеустрій" проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються лише у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок. У дозволі на виготовлення проекту землеустрою визначається лише приблизна площа земельної ділянки та орієнтовне місцезнаходження (наприклад, земельний масив, у межах якого вона буде знаходитись). Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки включає інформацію щодо меж земельної ділянки та інформацію, важливу для визначення можливості використання земельної ділянки у той чи інший спосіб, зокрема перелік обмежень у використанні земельних ділянок (меж охоронних зон (наприклад, біля ліній електропередач), зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель) ; матеріали погодження проекту землеустрою тощо (стаття 50 Закону України "Про землеустрій"). Дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки означає дозвіл власника земельної ділянки здійснити певні дії на землі власника, аби мати змогу в подальшому точно визначити предмет відведення. Отже, цей дозвіл наділяє заінтересовану особу повноваженням ідентифікувати на землі власника земельну ділянку, яку ця особа бажає отримати у власність в майбутньому. У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16 (провадження №14-301цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку. Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц (провадження №14-28цс20), яку суди застосували та в якій також зазначено, що неможливо надати єдину універсальну відповідь на питання про те, чи є поведінка органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який надав дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки кільком особам, правомірною чи неправомірною. Відповідь на це питання залежить від оцінки такої поведінки як добросовісної чи недобросовісної, і така оцінка має здійснюватися у кожній справі окремо виходячи з конкретних обставин справи. Отже, рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою є стадією процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки у власність чи користування зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод. Зазначений інтерес, у випадку формування земельної ділянки за заявою такої особи та поданими документами, підлягає правовому захисту. Погодження та затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, яка раніше сформована на підставі проекту землеустрою іншої особи, порушує законний інтерес такої особи щодо можливості завершити розпочату ним відповідно до вимог чинного законодавства процедуру приватизації земельної ділянки та суперечить вимогам землеустрою. За наявності двох або більше бажаючих отримати земельну ділянку державної чи комунальної власності у власність при безоплатній передачі земельних ділянок в межах встановлених норм (стаття 121 ЗК України), першочергове право на таке отримання має особа, на підставі проекту землеустрою якої сформована відповідна ділянка, якщо для цього відсутні законні перешкоди. З матеріалів справи вбачається, що на час звернення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області спірна земельна ділянка перебувала у державній власності (землі резервного фонду) та вже була сформована, їй було присвоєно кадастровий номер, що підтверджується довідкою з державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями. Таким чином, спірну земельну ділянку на час звернення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області вже було визначено її як об'єкт цивільних прав не за розробленими за замовленням сторін проектами землеустрою. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц (провадження №14-28цс20), на яку правильно послалися суди попередніх інстанцій, зазначено, що розподіл землі є особливо чутливим до принципів справедливості, розумності і добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Не можна вважати справедливим і розумним надання землі особі, яка раніше за інших дізналася про існування вільної земельної ділянки і звернулася з відповідною заявою. Крім того, такий підхід стимулює використання інсайдерської інформації, що є одним із проявів корупції, а тому є неприпустимим. Тим більше не можна вважати справедливим і розумним надання землі особі, яка пізніше за інших звернулася з відповідною заявою, але якій тим не менше надано перевагу. За змістом статті 118 ЗК України завершальним етапом процедури безоплатної приватизації земельних ділянок є саме затвердження проекту землеустрою та передача (надання) земельної ділянки у власність. Таким чином, реальні законні сподівання на оформлення права власності на земельну ділянку виникають не після отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою, чи погодження проекту у порядку статті 1861 ЗК України, а саме з моменту звернення до відповідного органу виконавчої влади, чи органу місцевого самоврядування із проханням затвердити погоджений проект землеустрою та передання земельної ділянки у власність, оскільки до цього моменту особа повинна усвідомлювати, що земельна ділянка може бути надана у власність іншій особі. Судами встановлено, що після розроблення проекту землеустрою та його погодження у порядку статті 1861 ЗК України ОСОБА_1 16 грудня 2019 року подав до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області заяву про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, у відповідь на яку ним отримано наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області про відмову у затвердженні документації із землеустрою та наданні у власність земельної ділянки з тих підстав, що вказану земельну ділянку вже було передано у власність іншій особі. Разом з тим, ОСОБА_2 подав заяву про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність 17 грудня 2019 року і наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 28 грудня 2019 року №23-6702/14-19-СГ йому затверджено документацію із землеустрою та надано земельну ділянку у власність зі зміною цільового призначення. З огляду на викладене, суди на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, правильно виходили з того, що незважаючи на те, що заява ОСОБА_1 про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність передувала подачі заяви ОСОБА_2, йому було відмовлено у затвердженні документації із землеустрою з підстав її передачі ОСОБА_2, що свідчить про фактичне надання ГУ Держгеокадастру необґрунтованої переваги у відведенні земельної ділянки ОСОБА_2. За таких обставин Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про незаконність оспорюваних наказів ГУ Держгеокадастру у Черкаській області 02 січня 2020 року №23-48/14-20-СГ "Про відмову у затвердженні документації із землеустрою та наданні у власність земельної ділянки" та від 28 грудня 2019 року №6702/14-19-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність із зміною цільового призначення". Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Верховний Суд вважає також обґрунтованим висновки судів про недійсність договору оренди землі, укладеного 20 січня 2020 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Наше Зерно Плюс", щодо спірної земельної ділянки, оскільки під час її передачі у власність ОСОБА_2. ГУ Держгеокадастру не було дотримано вимог, передбачених Конституцією України та ЗК України, що з урахуванням положень статей 203, 215 ЦК України, є правовою підставою для визнання оспорюваного договору оренди землі недійсним. Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 першим пройшов всі передбачені земельним законодавством процедури безоплатної приватизації земельної ділянки, а тому першим отримав легітимні сподівання та правомірні очікування на законне завершення такої процедури - прийняття ГУ Держгеокадастру у Черкаській області рішення про затвердження проекту землеустрою та надання йому спірної земельної ділянки у власність, є безпідставними, оскільки спростовуються змістом положень статті 118 ЗК України, відповідно до яких завершальним етапом процедури безоплатної приватизації земельних ділянок є саме затвердження проекту землеустрою та передача (надання) земельної ділянки у власність. На відмінну від ОСОБА_2 ОСОБА_1 першим подав належно оформлену заяву про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, а тому першим отримав легітимні сподівання та правомірні очікування на законне завершення такої процедури - прийняття ГУ Держгеокадастру у Черкаській області рішення про затвердження проекту землеустрою та надання їй спірної земельної ділянки у власність. Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що ОСОБА_2 раніше за позивача замовив розроблення проекту землеустрою та першим подав його на затвердження ГУ Держгеокадастру у Черкаській області, не можуть бути прийняті судом, оскільки заявнику було відмовлено у затвердженні документації із землеустрою та наданні у власність земельної ділянки, у зв'язку із наявністю недоліків проекту. Заявник також звертався до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області із заявою про затвердження проекту 16 грудня 2019 року, проте йому також було відмовлено, у зв'язку із наявністю недоліків проекту. Верховний Суд, розглядаючи аналогічні справи №700/316/20 (постанова від 02 червня 2021 року), №700/297/20 (постанова від 17 червня 2021 року), №700/315/20 (постанова від 30 червня 2021 року), №700/294/20 (постанова від 12 липня 2021 року), №700/311/20 (постанова від 08 вересня 2021 року), дійшов висновку, що черговість розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність не має значення для захисту законного інтересу щодо можливості завершити розпочату процедуру приватизації земельної ділянки у тому разі, якщо розроблення проекту землеустрою було зумовлено зміною цільового призначення спірної земельної ділянки, тоді як земельна ділянка була вже сформованою та їй присвоєно кадастровий номер. З врахуванням встановлених у розглядуваній справі обставин, висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, на які заявник посилався в касаційній скарзі. Оскаржені судові рішення узгоджуються із практикою Верховного Суду в аналогічних справах №700/294/20, №700/297/20, №700/311/20, №700/315/20, №700/316/20. Доводи касаційної скарги, які спрямовані на необхідність переоцінки доказів у справі та незгоду із обставинами, встановленими судами попередніх інстанцій, підлягають відхиленню з огляду на межі розгляду справи судом касаційної інстанції визначені статтею 400 ЦПК України. Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний суддійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 07 грудня 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року - без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 листопада 2021 року м. Київ справа №931/649/20 провадження №61-10383св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - селянське фермерське господарство "Сім'ї Янчинських", відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Волинській області, ОСОБА_1, представник відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без участі сторін касаційну скаргу селянського фермерського господарства "Сім'ї Янчинських" на постанову Волинського апеляційного суду у складі колегії суддів: Осіпука В. В., Матвійчук Л. В., Федонюк С. Ю., від 31 травня 2021 року. Зміст позовних вимог У серпні 2020 року селянське фермерське господарство "Сім'ї Янчинських" (далі - СФГ "Сім'ї Янчинських") звернулося до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Волинській області, ОСОБА_1 про визнання недійсним наказу, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку. Свої вимоги позивач мотивував тим, що СФГ "Сім'ї Янчинських" було зареєстровано 02 листопада 1992 року. Для здійснення своєї діяльності з 1994 року СФГ "Сім'ї Янчинських" використовує на праві постійного користування земельну ділянку площею 50,04 га, яка рішенням №15/11 Локачинської районної ради від 22 березня 1994 року була надана ОСОБА_3, як учаснику (засновнику) СФГ "Сім'ї Янчинських" у постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства. На підставі цього рішення було видано державний акт на право постійного користування серії ВЛ №20 від 30 травня 1994 року, що був зареєстрований в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №17 та є чинним. Після державної реєстрації СФГ у правовідносинах користування вказаною земельною ділянкою відбулася фактична заміна землекористувача і права й обов'язки землекористувача земельної ділянки перейшли до СФГ "Сім'ї Янчинських". Хоча ОСОБА_3 (учасник СФГ "Сім'ї Янчинських ") помер ІНФОРМАЦІЯ_1, проте СФГ "Сім'ї Янчинських" продовжувало користуватися земельною ділянкою площею 50,04 га, розташованою на території Старозагорівської сільської ради Локачинського району Волинської області, сплачуючи плату за землю. Однак, незважаючи на це, без припинення права СФГ "Сім'ї Янчинських" користування зазначеною земельною ділянкою та без погодження з ним ГУ Держгеокадастру у Волинській області був проведений її частковий поділ на земельні ділянки з кадастровими номерами: 0722485200:04:000:0941 - 14,5793 га, 0722485200:04:000:0940 - 25,4208 га, 0722485200:04:000:0935 - 6,2874 га, в частині земельної ділянки площею 14,5793 га з кадастровим номером 0722485200:04:000:0941 - на земельні ділянки з кадастровими номерами: 0722485200:04:000:1129 - 2 га, 0722485200:04:000:1135 - 2 га, 0722485200:04:000:1132 - 2 га, 0722485200:04:000:1136 - 2 га, 0722485200:04:000:1130 - 2 га, 0722485200:04:000:1133 - 2 га, 0722485200:04:000:1134 - 2 га, 0722485200:04:000:1131 - 0,579 га. Земельна ділянка з кадастровим номером 0722485200:04:000:1136 наказом ГУ Державного кадастру у Волинській області від 17 липня 2020 року "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельних ділянок у власність без зміни цільового призначення" була надана у власність відповідачці ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства, яка 02 липня 2020 року на підставі зазначеного наказу зареєструвала своє право власності на земельну ділянку площею 2 га, кадастровий номер 0722485200:04:000:1136, для ведення особистого селянського господарства. На думку позивача, вищезазначений наказ ГУ Держгеокадастру у Волинській області та реєстрація на його підставі права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_1 суперечать вимогам чинного законодавства та порушують права й інтереси СФГ "Сім'ї Янчинських" як постійного користувача цієї земельної ділянки, які підлягають захисту. Із урахуванням зазначеного, СФГ "Сім'ї Янчинських" просило позов задовольнити: - визнати недійсним наказ ГУ Держгеокадастру у Волинській області від 01 червня 2020 року №3-4931/15-20-СГ про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність без зміни цільового призначення ОСОБА_1; - скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, кадастровий номер 0722485200:04:000:1136, площею 2,0 га, для ведення особистого селянського господарства, розташовану за межами населених пунктів Старозагорівської сільської ради Локачинського району Волинської області, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2119102307224, індексний номер рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) 53048614 від 09 липня 2020 року. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Локачинського районного суду Волинської області у складі судді Масляної С. В. від 11 січня 2021 року позов задоволено. Визнано недійсним наказ ГУ Держгеокадастру у Волинській області від 01 червня 2020 року №3-4931/15-20-СГ про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність без зміни цільового призначення ОСОБА_1. Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, кадастровий номер 0722485200:04:000:1136, площею 2,0 га, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, розташовану за межами населених пунктів Старозагорівської сільської ради Локачинського району Волинської області, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2119102307224, індексний номер рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) 53048614 від 09 липня 2020 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачем не спростовано право постійного користування позивача земельною ділянкою площею 50,04 га на території Старозагорівської сільської ради Локачинського району Волинської області. Видача ГУ Держгеокадастру у Волинській області наказу про надання ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 2 га, яка входить у межі земельної ділянки площею 50,04 га, що перебуває у постійному користуванні СФГ "Сім'ї Янчинських" та знаходиться на території Старозагорівської сільської ради Локачинського району Волинської області, порушує права позивача, а саме його право на постійне користування цією земельною ділянкою, яке виникло на підставі державного акта від 30 травня 1994 року. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Волинського апеляційного суду від 31 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Локачинського районного суду Волинської області від 11 січня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову СФГ "Сім'ї Янчинських" відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позовні вимоги до задоволення не підлягають, оскільки розпорядженням Локачинської районної державної адміністрації №214 від 20 серпня 2008 року на підставі клопотання голови СФГ "Сім'ї Янчинських" Янчинського Я. Я. від 14 серпня 2008 року було припинено право користування частиною земельної ділянки площею 23,7 га пасовищ СФГ "Сім'ї Янчинських". Цю земельну ділянку передано до земель запасу Старозагорівської сільської ради. Доручено Управлінню земельних ресурсів у Локачинському районі внести відповідні зміни в земельно-облікову документацію. Після припинення права користування частиною земельної ділянки площею 23,7 га пасовищ саме СФГ "Сім'ї Янчинських" зобов'язане було оформити відповідні документи щодо визначення площі та меж користування земельною ділянкою, яка залишилася у постійному користуванні господарства. Проте, зазначених дій позивач не здійснив, у зв'язку із чим не довів тієї обставини, що надана у власність ОСОБА_1 на підставі оспорюваного наказу ГУ Держгеокадастру у Волинській області земельна ділянка площею 2 га входить у межі земельної ділянки, яка знаходиться у постійному користуванні СФГ "Сім'ї Янчинських". Узагальнені доводи касаційної скарги У червні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга СФГ "Сім'ї Янчинських", в якійзаявник просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року у справі №404/251/17, від 05 грудня 2018 року у справі №346/5603/17, від 10 квітня 2019 року у справі №145/474/17, від 18 грудня 2019 року у справі №761/29966/16-ц, від 27 січня 2021 року у справі №297/3225/16-ц, від 07 квітня 2021 року у справі №308/13730/15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також вказує, що суд не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Заявник стверджує, що апеляційний суд порушив вимоги статті 82 ЦПК України, врахував обставини, встановлені рішенням господарського суду Волинської області від 15 серпня 2011 року у справі №02/151-53, при тому, що СФГ "Сім'ї Янчинських" участі у розгляді справи №02/151/-53 не приймало. У той же час судом апеляційної інстанції не взято до уваги наслідки вирішення спору у справі №160/575/14-ц. Також заявник стверджує, що апеляційний суд у порушення вимог статей 83, 367 ЦПК України прийняв нові докази та надав їм оцінку. Апеляційний суд зробив висновки, що суперечать обставинам справи, дійшов передчасного висновку, що позивачем не доведено порушення його прав, свобод чи інтересів винесеним ГУ Держгеокадастру у Волинській області наказом №3-4931/15-20-СГ від 01 червня 2020 року. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 30 серпня 2021 року справу за позовом СФГ "Сім'ї Янчинських" до Головного управління Держгеокадастру у Волинській області, ОСОБА_1 про визнання недійсним наказу, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Доводи осіб, які подали відзив (пояснення) на касаційну скаргу У поданих поясненнях ГУ Держгеокадастру у Волинській області посилається на те, що позивачем не було надано документів на підтвердження наявності у фермерського господарства оформленого права постійного користування спірною земельною ділянкою, оскільки оригінал державного акту на право постійного користування надано не було. На думку ГУ Держгеокадастру у Волинській області, державний акт, яким посвідчено право постійного користування земельною ділянкою серії ВЛ 20, зареєстрований у книзі записів державних актів на право постійного користування за №17 від 30 травня 1994 року, втратив свою чинність після смерті ОСОБА_3. Головою фермерського господарства СФГ "Сім'ї Янчинських" Ревком В. М. не надано документів на підтвердження наявності у фермерського господарства оформленого права постійного користування спірною земельною ділянкою, отже апеляційний суддійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. У поданому відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 посилається на те, що касаційна скарга заявника не спростовує правильного по суті судового рішення апеляційного суду. Фактичні обставини справи, встановлені судами 02 листопада 1992 року СФГ "Сім'ї Янчинських" зареєстровано як юридичну особу з місцезнаходженням: АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи СФГ "Сім'ї Янчинських" серії А00 №399409. Засновником і головою СФГ "Янчинських" був ОСОБА_3, а з 07 червня 2011 року по 24 жовтня 2014 року зазначену посаду у СФГ займав ОСОБА_4, який є членом цього господарства. З 26 жовтня 2014 року головою СФГ "Сім'ї Янчинських" є Ревко В. М., що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, статутом СФГ "Сім'ї Янчинських", зареєстрованим 28 жовтня 2014 року. Згідно пункту 6.1.1 розділу 6 статуту СФГ "Сім'ї Янчинських" до земель господарства належать, зокрема, землі, передані господарству у приватну власність, у користування, що посвідчено відповідно державними актами на право приватної власності на землю та постійного користування землею, виданими на ім'я голови господарства. Із дослідженого апеляційним судом архівного витягу з рішення Локачинської районної ради народних депутатів від 25 квітня 1991 року №5/17 слідує, що рада, розглянувши клопотання ОСОБА_3 про виділення земельної ділянки у довічне спадкове володіння для ведення селянського (фермерського) господарства, вирішила надати сім'ї ОСОБА_3 земельну ділянку загальною площею 10 га згідно рішення районної комісії по земельній реформі (протокол №1 від 11 квітня 1991 року) з площ районного земельного запасу в межах колгоспу "Слава", у тому числі 4,8 га ріллі за рахунок поля і ґрунтозахисної сівозміни та покращення пасовищ - 5,2 га. Вказана обставина підтверджується також і статутом СФГ "Сім'ї Янчинських", затвердженим розпорядженням Локачинської районної державної адміністрації від 02 лютого 1993 року №23, копія якого знаходиться в матеріалах справи. На підставі рішення №15/11 Локачинської районної ради від 22 березня 1994 року ОСОБА_3, як учаснику (засновнику) СФГ "Сім'ї Янчинських", була надана у постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства земельна ділянка площею 50,04 га, яка розташована на території Старозагорівської сільської ради, про що було видано державний акт на право постійного користування землею серії ВЛ №20, який 30 травня 1994 року зареєстровано за №17 у Книзі записів державних актів на право постійного користування землею у Локачинській районній раді. Розпорядженням Локачинської районної державної адміністрації №214 від 20 серпня 2008 року на підставі клопотання голови СФГ "Сім'ї Янчинських" Янчинського Я. Я. від 14 серпня 2008 року було припинено право користування СФГ "Сім'ї Янчинських" частиною земельної ділянки площею 23,7 га пасовищ. Цю земельну ділянку передано до земель запасу Старозагорівської сільської ради. Доручено Управлінню земельних ресурсів у Локачинському районі внести відповідні зміни в земельно-облікову документацію. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 (голова СФГ "Сім'ї Янчинських"), на ім'я якого було видано державний акт на право постійного користування землею, помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1. Розпорядженнями голови Локачинської районної державної адміністрації №43 від 05 лютого 2010 року та №211 від 02 липня 2010 року надано ФГ "Надія" дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення у оренду земельної ділянки площею 23,7 га ріллі терміном на 15 років, для розширення фермерського господарства. Рішенням господарського суду Волинської області від 15 серпня 2011 року у справі №02/151-53, яке набрало законної сили, за позовом Волинського міжрайонного природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі Головного управління Держкомзему у Волинській області до фермерського господарства "Надія", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Локачинська районна державна адміністрація, про стягнення заподіяної шкоди внаслідок самовільного зайняття земельної ділянки площею встановлено наступні обставини. Постановою слідчого Волинської міжрайонної природоохоронної прокуратури від 24 грудня 2010 року закрито кримінальну справу, порушену за фактом самовільного зайняття земельної ділянки та перевищення службового становища посадовими особами. 31 березня 2011 року начальником СВ Локачинського РВУМВС України у Волинській області також винесена постанова про закриття кримінальної справи. Як зазначено в цих постановах земельна ділянка площею 50,04 га на території Старозагорівської сільської ради була надана в користування ОСОБА_3 згідно рішення Локачинської районної ради від 22 вересня 1994 року №15/11; за клопотанням ОСОБА_3 згідно розпорядження Локачинської райдержадміністрації №214 від 20 серпня 2008 року земельну ділянку площею 23,7 га пасовищ передано до земель запасу Старозагорівської сільської ради. Передана земельна ділянка та земельна ділянка, що залишилась в постійному користуванні СФГ "Сім'ї Янчинських", більше 10 років не оброблялась, земельний податок за неї не сплачувався. Згідно висновку судово-земельної експертизи від 28 жовтня 2010 року №0865 службові особи СФГ "Надія" самовільно зайняли земельну ділянку площею 48, 52 га, з якої 20, 77 га відносяться до земель запасу Старозагорівської сільської ради, чим заподіяли збитки у сумі 18 802, 82 грн, та землі площею 27,75 га, які перебувають в постійному користуванні СФГ "Сім'ї Янчинських". Рішенням Локачинського районного суду Волинської області від 15 вересня 2014 року у справі №160/575/14-ц позов ОСОБА_4 до ОСОБА_6, ОСОБА_1, Старозагорівської сільської ради, Локачинської районної державної адміністрації про визнання права на спадкове майно задоволено. Визнано за ОСОБА_4 право на постійне користування земельною ділянкою для ведення селянського (фермерського) господарства площею 50, 04 га, що розташована на території Старозагорівської сільської ради в порядку спадкування після смерті ОСОБА_3. Право власності на вказану земельну ділянку за ОСОБА_4 не було зареєстровано у встановленому законом порядку на підставі зазначеного рішення суду, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта станом на 09 квітня 2020 року Постановою Волинського апеляційного суду Волинської області від 18 серпня 2020 року у справі №160/575/14-ц, яка набрала законної сили, рішення Локачинського районного суду Волинської області від 15 вересня 2014 року скасоване та ухвалене нове рішення про відмову в позові ОСОБА_4. Згідно із інформацією відділу Держземагенства у Локачинському районі в 2015 році в користуванні СФГ "Сім'ї Янчинських" знаходилося 50 га ріллі на території Старозагорівської сільської ради. Згідно із інформацією відділу Держгеокадастру у Локачинському районі станом на 01 січня 2016 року, 01 січня 2017 року в постійному користуванні "СФГ "Сім'ї Янчинських" знаходилася земельна ділянка розміром 50, 04 га на території Старозагорівської сільської ради. Згідно податкової декларації за 2020 рік і звіту про площі та валові збори сільськогосподарських культур, плодів, ягід і винограду, у власності та користуванні СФГ "Сім'ї Янчинських" знаходяться сільськогосподарські угіддя площею 50 га, у тому числі 50 га ріллі, СФГ "Сім'ї Янчинських" за користування земельною ділянкою загальною площею 50,04 га у 2020 році розраховано суму земельного податку у сумі 21 823, 44 грн. У відповіді ГУ Держгеокадастру у Волинській області від 24 червня 2020 року на клопотання СФГ "Сім'ї Янчинських" про надання дозволу СФГ "Сім'ї Янчинських" на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок державної власності сільськогосподарського призначення в натурі площею 50, 04 га, розташованих за межами населених пунктів Старозагорівської сільської ради Локачинського району, зазначено, що для наповнення Державного земельного кадастру земельну ділянку орієнтовною площею 50, 04 га під час проведення робіт з інвентаризації земель державної власності сільськогосподарського призначення було сформовано земельні ділянки з кадастровими номерами: 0722485200:04:000:0941 - 14,5793 га, 0722485200:04:000:0940 - 25, 4208 га, 0722485200:04:000:0935 - 6, 2874га, які внесені до Державного земельного кадастру на підставі технічної документації з інвентаризації земель, проведеної у 2013 році. За зверненнями громадян на вищезазначені земельні ділянки державної власності сільськогосподарського призначення ГУ Держгеокадастру в області надані дозволи на розроблення проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства. В частині земельної ділянки площею 14, 5793 га з кадастровим номером 0722485200:04:000:0941 проведено поділ на земельні ділянки з кадастровими номерами: 0722485200:04:000:1129 - 2,0 га, 0722485200:04:000:1135 - 2,0 га, 0722485200:04:000:1132 - 2,0 га, 0722485200:04:000:1136 - 2,0 га, 0722485200:04:000:1130 - 2,0 га, 0722485200:04:000:1133 - 2,0 га, 0722485200:04:000:1134 - 2,0 га, 0722485200:04:000:1131 - 0, 579 га. Наказом ГУ Держгеокадастру у Волинській області №3-4931/15-20-СГ від 01 червня 2020 року затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та надано ОСОБА_1 у власність земельну ділянку площею 2,0 га (кадастровий номер 0722485200:04:000:1136), у тому числі рілля площею 2 га, із земель сільськогосподарського призначення державної власності, для ведення особистого селянського господарства, розташовану за межами населених пунктів Старозагорівської сільської ради Локачинського району, без зміни цільового призначення. На підставі зазначеного наказу державним реєстратором Городищенської сільської ради Луцького району Олімпіюком С. В. 02 липня 2020 року зареєстровано за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 0722485200:04:000:1136, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта станом на 15 серпня 2020 року. Позиція Верховного Суду Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Згідно з положеннями пункту 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Відповідно до частини першої статті 16 Цивільного кодексу України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Порядок надання громадянам земельних ділянок у користування, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, на час створення СФГ "Сім'ї Янчинських" (листопад 1992 року) регулювалось положеннями статей 50, 51 Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року №561-ХІІ та Законом України "Про селянське (фермерське) господарство" від 20 грудня 1991 року №2009-XII. Відповідно до статті 2 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (тут і надалі у редакції, чинній на момент створення СФГ "Сім'ї Янчинських") селянське (фермерське) господарство визнавалось формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Селянське (фермерське) господарство може бути створено однією особою. Головою селянського (фермерського) господарства є його засновник або особа, яка є його правонаступником. Згідно із частиною першою статті 51 Земельного кодексу України (у редакції Закону від 13 березня 1992 року, який був чинним на момент створення СФГ "Сім'ї Янчинських") громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування подають до сільської, селищної, міської, районної ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, яку підписує голова створюваного селянського (фермерського) господарства. Відповідно до положень статті 7 ЗК України (у редакції Закону від 13 березня 1992 року) користування землею може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування земля надається радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства. Згідно з частиною першою статті 22, частиною першою статті 23 ЗК України (у редакції Закону від 13 березня 1992 року) право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними радами народних депутатів. У відповідності до статті 9 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" після одержання державного акта на право приватної власності або довічного успадковуваного володіння землею чи укладення договору на оренду селянське (фермерське) господарство підлягає державній реєстрації в районній, міській раді народних депутатів, що надала земельну ділянку у довічне успадковуване володіння, приватну власність або користування. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування або укладання договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи, одержує печатку із своїм найменуванням і адресою, відкриває поточні та вкладні (депозитні) рахунки в установах банку і вступає у відносини з підприємствами, установами та організаціями, визнається державними органами та органами місцевого самоврядування як самостійний товаровиробник при плануванні економічного і соціального розвитку регіону. Сільська, селищна, міська рада народних депутатів заносить до спеціальної погосподарської книги дані про склад господарства, передану у власність та надану у користування господарству земельну ділянку. Передбачені законом особливості надання фізичній особі земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства підтверджують те, що таку ділянку можна було безоплатно отримати лише для створення відповідного господарства, після чого її використання можливе було тільки для ведення селянського (фермерського) господарства. Таку діяльність здійснює саме селянське (фермерське) господарство, а не його засновник. Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 23 червня 2020 року у справі №922/989/18, з моменту створення селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) до фермерського господарства переходять правомочності володіння і користування та юридичні обов'язки щодо використання земельної ділянки його засновника. У разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не припиняється зі смертю цієї особи, а зберігається за фермерським господарством, до якого воно перейшло після створення фермерського господарства. Право постійного користування земельною ділянкою саме через перехід його до селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) не входить до складу спадщини. Спадкувати можна права померлого засновника (члена) щодо селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), а не земельну ділянку, яка перебуває в користуванні такого господарства. Суди встановили, що у користуванні СФГ "Сім'ї Янчинських" перебувала земельна ділянка, площею 50,04 га, виділена на підставі рішення Локачинської районної ради від 22 березня 1994 року №15/11. Крім того, на підставі рішення Локачинської районної ради народних депутатів від 25 квітня 1991 року №5/17 було виділено земельну ділянку, загальною площею 10,00 га. Право користування земельною ділянкою може бути припинено лише з підстав, закріплених у законі. Відповідно до приписів частини першої статті 27 ЗК України (у редакції від 13 березня 1992 року, яка діяла до 01 січня 2002 року) право користування земельною ділянкою або її частиною припиняється, зокрема у разі: добровільної відмови від земельної ділянки. Стаття 141 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент смерті засновника фермерського господарства ОСОБА_3) передбачає, що добровільна відмова від права користування земельною ділянкою є підставою для припинення цього права. Статтею 141 ЗК України (в редакції, чинній на момент надання земельної ділянки у власність ОСОБА_1) визначено, що підставами припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема, добровільна відмова від права користування земельною ділянкою. У пункті 7.27 постанови від 05 листопада 2019 року у справі №906/392/18 (провадження №12-57гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених у статті 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним. Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України). Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення вимог СФГ "Сім'ї Янчинських" у зв'язку із їх недоведеністю. Позивачем не надано беззаперечних доказів, які б свідчили про те, що ОСОБА_1 було передано у власність земельну ділянку, кадастровий номер 0722485200:04:000:1136, площею 2,0 га, якою користується СФГ "Сім'ї Янчинських". Слід зазначити, що підставою припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства, як на момент створення СФГ "Сім'ї Янчинських", так і на час вирішення спору, є добровільна відмова від земельної ділянки. Як встановлено судами, розпорядженням Локачинської районної державної адміністрації №214 від 20 серпня 2008 року, винесеним за результатами розгляду клопотання голови СФГ "Сім'ї Янчинських" Янчинського Я. Я. від 14 серпня 2008 року, припинено право користування частиною земельної ділянки площею 23,7 га (з 50, 4 га) пасовищ СФГ "Сім'ї Янчинських". Цю земельну ділянку передано до земель запасу Старозагорівської сільської ради. Доручено управлінню земельних ресурсів у Локачинському районі внести відповідні зміни в земельно-облікову документацію. Фактичне припинення права позивача на користування частиною земельної ділянки також підтверджують обставини, встановлені рішенням господарського суду Волинської області від 15 серпня 2011 року у справі №02/151-53. Після припинення права користування частиною земельної ділянки площею 23,7 га пасовищ СФГ "Сім'ї Янчинських" (з серпня 2008 року) не вчинило належних дій щодо оформлення відповідних документів (виготовлення технічної документації), визначення площі та меж земельної ділянки, яка залишилася у постійному користуванні СФГ "Сім'ї Янчинських". Із урахуванням зазначеного, апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач не довів тієї обставини, що передана на підставі оспорюваного наказу ГУ Держгеокадастру у Волинській області у власність ОСОБА_1 земельна ділянка площею 2,0 га входить у межі земельної ділянки, яка знаходиться у постійному користуванні СФГ "Сім'ї Янчинських". Вказаним обставинам надана належна оцінка апеляційним судом, а доводи касаційної скарги не спростовують правильних по суті висновків апеляційного суду, зроблених за результатами оцінки доказів. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). З урахуванням наведеного, враховуючи підстави касаційного оскарження, наведені заявником, колегія суддів вважає, що апеляційний суд за встановлених у цій справі обставин дійшов обґрунтованого висновку щодо відмови у задоволенні заявлених позивачем вимог. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи по суті. Висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, викладеним у постановах від 03 травня 2018 року у справі №404/251/17, від 05 грудня 2018 року у справі №346/5603/17, від 10 квітня 2019 року у справі №145/474/17, від 18 грудня 2019 року у справі №761/29966/16-ц, від 27 січня 2021 року у справі №297/3225/16-ц, від 07 квітня 2021 року у справі №308/13730/15. За змістом статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України). Встановивши відсутність підстав для скасування оскарженого судового рішення, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу селянського фермерського господарства "Сім'ї Янчинських" залишити без задоволення. Постанову Волинського апеляційного суду від 31 травня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 листопада 2021 року м. Київ справа №931/651/20 провадження №61-10380 св 21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., учасники справи: позивач - селянське фермерське господарство "Сім'ї Янчинських", відповідачі:Головне управління Держгеокадастру у Волинській області, ОСОБА_1, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу селянського фермерського господарства "Сім'ї Янчинських" на постанову Волинського апеляційного суду від 31 травня 2021 року у складі колегії суддів: Здрилюк О. І., Карпук А. К., Осіпука В. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2020 року селянське фермерське господарство "Сім'ї Янчинських" (далі - СФГ "Сім'ї Янчинських", фермерське господарство) звернулося до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Волинській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Волинській області), ОСОБА_1 про визнання недійсним наказу, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку. В обґрунтування позовних вимог зазначало, що 02 листопада 1992 року СФГ "Сім'ї Янчинських" було зареєстровано як юридичну особу. Рішенням Локачинської районної ради народних депутатів Локачинського району Волинської області від 22 березня 1994 року №15/11 надано ОСОБА_2, як учаснику (засновнику) СФГ "Сім'ї Янчинських", у постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства земельну ділянку, площею 50,04 га, яка знаходиться на території Старозагорівської сільської ради народних депутатів. На підставі цього рішення 30 травня 1994 року видано державний акт на право постійного користування серії ВЛ №20, зареєстрований в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №17, який є чинним. Вказувало, що законом не передбачено право громадянина використовувати земельну ділянку, надану йому у користування для ведення фермерського господарства, без створення такого господарства, а тому у правовідносинах, пов'язаних із користуванням вказаною земельною ділянкою, площею 50,04 га, відбулася фактична заміна землекористувача, обов'язки якого перейшли саме до СФГ "Сім'ї Янчинських" (позивача). ІНФОРМАЦІЯ _1 помер ОСОБА_2 - учасник (засновник) СФГ "Сім'ї Янчинських". Фермерське господарство продовжувало користуватися вказаною земельною ділянкою, що підтверджується податковою декларацією із плати за землю від 19 лютого 2020 року, звітом про площі та валові збори сільськогосподарських культур, плодів, ягід і винограду станом на 01 грудня 2019 року. СФГ "Сім'ї Янчинських" не було позбавлено права користування зазначеною земельною ділянкою, площею 50,04 га, проте без погодження з фермерським господарством було проведено її частковий поділ на земельні ділянки з кадастровими номерами: 0722485200:04:000:0941 - площею 14,5793 га; 0722485200:04:000:0940 - площею 25,4208 га; 0722485200:04:000:0935 - площею 6,2874 га; а земельну ділянку, площею 14,5793 га, кадастровий номер 0722485200:04:000:0941 - на земельні ділянки з кадастровими номерами: 0722485200:04:000:1129 - площею 2,00 га; 0722485200:04:000:1135 - площею 2,00 га; 0722485200:04:000:1132 - площею 2,00 га; 0722485200:04:000:1136 - площею 2,00 га; 0722485200:04:000:1130 - площею 2,00 га; 0722485200:04:000:1133 - площею 2,00 га; 0722485200:04:000:1134 - площею 2,00 га; 0722485200:04:000:1131 - площею 0,579 га. Із відповіді ГУ Держгеокадастру у Волинській області на адвокатський запит від 17 липня 2020 року №29-3-0.32-4925/2-20 стало відомо, що земельна ділянка, кадастровий номер 0722485200:04:000:1132, була надана у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства, що підтверджувалося копією наказу від 01 червня 2020 року №3-4929/15-20-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність без зміни цільового призначення". Указаним наказом затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та надано ОСОБА_1 у власність земельну ділянку, площею 2,00 га (кадастровий номер 0722485200:04:000:1132), у тому числі, рілля, площею 2,00 га, із земель сільськогосподарського призначення державної власності, для ведення особистого селянського господарства, розташовану за межами населених пунктів Старозагорівської сільської ради Локачинського району Волинської області, без зміни цільового призначення. На підставі цього наказу 19 червня 2020 року державним реєстратором Затурцівської сільської ради Локачинського району Адамчуком Р. Є. зареєстровано за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку. Зазначало, що ГУ Держгеокадастру у Волинській області, функціями якого є, зокрема, ведення державного обліку і реєстрації земель, забезпечення достовірності інформації про наявність та використання земель, не могло не знати, що СФГ "Сім'ї Янчинських" є постійним користувачем земельної ділянки, яка була надана саме для функціонування фермерського господарства, а поділ та передача земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, неможлива без погодження із землекористувачем, до припинення в останнього права постійного користування. Однак жодних рішень про припинення права постійного користування СФГ "Сім'ї Янчинських" земельною ділянкою, площею 50,04 га, не приймалося. Видачею оспорюваного наказу, на підставі якого за ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на спірну земельну ділянку, безпідставно позбавлено постійного землекористувача - СФГ "Сім'ї Янчинських", законного права користування цією земельною ділянкою. З урахуванням наведеного, СФГ "Сім'ї Янчинських" просило суд: визнати недійсним наказ ГУ Держгеокадастру у Волинській області від 01 червня 2020 року №3-4929/15-20-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність без зміни цільового призначення" ОСОБА_1; скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, площею 2,00 га, кадастровий номер 0722485200:04:000:1132, для ведення особистого селянського господарства, розташовану за межами населених пунктів Старозагорівської сільської ради Локачинського району Волинської області, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2105447107224, індексний номер рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) 52764468 від 22 червня 2020 року; вирішити питання щодо розподілу понесених ним судових витрат. Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції Ухвалою Локачинського районного суду Волинської області від 21 жовтня 2020 року відмовлено у задоволенні заяви ГУ Держгеокадастру у Волинській області про закриття провадження у даній справі. Рішенням Локачинського районного суду Волинської області від 12 січня 2021 року у складі судді Масляної С. В. позов СФГ "Сім'ї Янчинських" задоволено. Визнано недійсним наказ ГУ Держгеокадастру у Волинській області від 01 червня 2020 року №3-4929/15-20-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність без зміни цільового призначення". Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що надана ОСОБА_1 у власність на підставі оспорюваного наказу земельна ділянка, кадастровий номер 0722485200:04:000:1132, площею 2,00 га, входить у межі земельної ділянки, площею 50,04 га, наданої у постійне користування ОСОБА_2 для ведення фермерського господарства на підставі рішення Локачинської районної ради народних депутатів Локачинського району Волинської області від 22 березня 1994 року №15/11. Указане сторонами не заперечувалося. З моменту створення СФГ "Сім'ї Янчинських" та отримання у постійне користування земельної ділянки його засновником ОСОБА_2, саме до СФГ "Сім'ї Янчинських" перейшли правомочності володіння, користування та обов'язки щодо використання земельної ділянки, площею 50,04 га, наданої у постійне користування його засновнику. Зі смертю ОСОБА_2 вказані правомочності не припинилися і не були успадковані, що підтверджується постановою Волинського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року у справі №160/575/14-ц. У цій частині суд послався на правову позицію, викладену Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 23 червня 2020 року у справі №922/989/18, провадження №12-205гс19. Видача ГУ Держгеокадастру у Волинській області оспорюваного наказу про надання ОСОБА_1 у власність земельної ділянки, площею 2,00 га, яка входить у межі земельної ділянки, площею 50,04 га, і знаходиться у постійному користуванні СФГ "Сім'ї Янчинських", з користування якого у законному порядку не вилучалася, порушує права позивача на користування цією земельною ділянкою. Право постійного користування СФГ "Сім'ї Янчинських" земельною ділянкою, площею 50,04 га, відповідачем не спростовано. Державний акт на право постійного користування цією земельною ділянкою, виданий 30 травня 1994 року Локачинською районною радою народних депутатів, є чинним. Оскільки суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскаржуваний наказ ГУ Держгеокадастру у Волинській області необхідно визнати недійсним, підлягає задоволенню і позовна вимога фермерського господарства про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, площею 2,00 га, кадастровий номер 0722485200:04:000:1132. Посилання сторони відповідача на розпорядження Локачинської районної державної адміністрації (далі - Локачинська РДА) від 20 серпня 2008 року №714 про припинення права користування частиною земельної ділянки СФГ "Сім'ї Янчинських", а саме земельної ділянки, площею 23,7 га, та передачу даної ділянки у землі запасу Старозагорівської сільської ради районний суд визнав безпідставними, так як суду не надано доказів припинення права користування саме на частину земельної ділянки, яка перебувала у користуванні СФГ "Сім'ї Янчинських", як і доказів внесення змін стосовно земельно-облікової документації земельної ділянки, площею 50,04 га. Судом відхилено посилання на рішення Господарського суду Волинської області від 15 серпня 2011 року у справі №02/151-53 за позовом Волинського міжрайонного природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі Головного управління Держкомзему у Волинській області до фермерського господарства "Надія", третя особа - Локачинська РДА, про стягнення шкоди, завданої самовільним зайняттям земельної ділянки у розмірі 21 249, 65 грн, яким встановлено, що земельна ділянка, площею 50,04 га, надана у користування ОСОБА_2, оскільки СФГ "Сім'ї Янчинських" у вказаній господарській справі участі не брало, а відповідно до частини п'ятої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені. На спростування вказаних обставин позивач у судовому засіданні зазначив, що доказів того, що саме частину земельної ділянки, площею 50,04 га було передано у землі запасу Старозагорівської сільської ради не надано. Згідно з державним актом про право постійного користування від 30 травня 1994 року, довідок управління Держгеокадастру у Локачинському районі за 2015-2017 роки, податкової декларації за 2020 рік земельна ділянка, площею 50,04 га, весь час перебувала у постійному користуванні СФГ "Сім'ї Янчинських" і право на частину цієї земельної ділянки не припинялося. Також районним судом не взято до уваги посилання ОСОБА_1 про те, що з моменту створення фермерського господарства права і обов'язки земельної ділянки, наданої громадянину для ведення фермерського господарства, здійснює фермерське господарство, а механізм переходу права користування землею до фермерського господарства застосовується виключно щодо земельної ділянки, з якою безпосередньо пов'язане створення фермерського господарства та його державна реєстрація як юридичної особи, так як нормами ЗК України, Закону України "Про селянське фермерське господарство" (у редакціях, чинних на момент створення фермерського господарства) не передбачено заборони отримання громадянином земельної ділянки у постійне користування для ведення фермерського господарства після створення фермерського господарства, можливості отримання земельної ділянки після такого створення виключно юридичною особою, зобов'язання громадянина знову створити фермерське господарство у разі повторного отримання земельної ділянки у власність чи постійне користування для ведення фермерського господарства. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Волинського апеляційного суду від 31 травня 2021 року, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Локачинського районного суду Волинської області від 12 січня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове РІШЕННЯ: У задоволенні позову СФГ "Сім'ї Янчинських" відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини справи, а тому дійшов до помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову СФГ "Сім'ї Янчинських". Законодавством, чинним на момент створення СФГ "Сім'ї Янчинських", було передбачено одержання земельної ділянки як обов'язкової умови для набуття правосуб'єктності фермерського господарства як юридичної особи. Водночас одержання громадянином державного акта, яким посвідчувалося право на земельну ділянку для ведення СФГ, зобов'язувало таку фізичну особу в подальшому подати необхідні документи до відповідної місцевої ради для державної реєстрації фермерського господарства. Тобто закон не передбачав права громадянина використовувати земельну ділянку, надану йому в користування для ведення фермерського господарства, без створення такого. Апеляційним судом досліджено архівний витяг із рішення Локачинської районної ради народних депутатів від 25 квітня 1991 року №5/17, яким рада, розглянувши клопотання ОСОБА_2 про виділення земельної ділянки у довічне спадкове володіння для ведення селянського (фермерського) господарства, надала сім'ї ОСОБА_2 земельну ділянку, загальною площею 10,00 га, згідно з рішенням районної комісії по земельній реформі (протокол від 11 квітня 1991 року №1) із площ районного земельного запасу в межах колгоспу "Слава", у тому числі, 4,8 га ріллі за рахунок поля та ґрунтозахисної сівозміни та покращення пасовищ - 5,2 га. Про це зазначено і в Статуті фермерського господарства, затвердженого розпорядженням Локачинської РДА від 02 лютого 1993 року №23, який було також досліджено апеляційним судом. Суд апеляційної інстанції зазначив, що після отримання земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстровано у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства. У цій частині апеляційний суд послався на відповідні правові висновки Великої Палати Верховного Суду у подібних справах. Право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинено лише з підстав, передбачених у статті 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним. Так, підставою припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою громадянину для ведення фермерського господарства, є добровільна відмова від земельної ділянки. Судом встановлено, що розпорядженням Локачинської РДА від 20 серпня 2008 року №214 за клопотанням голови СФГ "Сім'ї Янчинських" ОСОБА _2 від 14 серпня 2008 року припинено право користування частиною земельної ділянки, площею 23,7 га пасовищ, цим фермерським господарством. Земельну ділянку передано у землі запасу Старозагорівської сільської ради. Доручено Управлінню земельних ресурсів у Локачинському районі внести відповідні зміни у земельно-облікову документацію. Фактичне припинення позивачем права користування цією частиною земельної ділянки також встановлено відповідними розпорядженнями голови Локачинської РДА (від лютого, липня 2010 року за №43, №211), якими надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для розширення фермерського господарства "Надія", а також рішенням Господарського суду Волинської області від 15 серпня 2011 року у справі №02/151-53, що не підлягає доказуванню та не спростовано позивачем (стаття 82 ЦПК України). Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи узадоволенні позову фермерського господарства, апеляційний суд виходив із того, що після припинення права користування частиною земельної ділянки, площею 23,7 га пасовищ, саме СФГ "Сім'ї Янчинських" зобов'язано було оформити відповідні документи щодо визначення площі та меж користування земельною ділянкою, яка залишилася у постійному користуванні господарства. Однак зазначених дій позивач не здійснив, у зв'язку із чим не довів тієї обставини, що надана у власність ОСОБА_1 на підставі оспорюваного наказу ГУ Держгеокадастру у Волинській області земельна ділянка входить у межі земельної ділянки, яка знаходиться у постійному користуванні СФГ "Сім'ї Янчинських". Суд відхилив посилання представника позивача на постанову Волинського апеляційного суду Волинської області від 18 серпня 2020 року у справі №160/575/14-ц, якою відмовлено у позові ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, Старозагорівської сільської ради, Локачинської районної державної адміністрації про визнання права на спадкове майно, оскільки зазначеним судовим рішенням не встановлювалися обставини щодо площі земельної ділянки, яка знаходиться у постійному користуванні СФГ "Сім'ї Янчинських". Крім того, судом апеляційної інстанції було роз'яснено сторонам право заявити клопотання, у тому числі, щодо проведення відповідної експертизи, що надало б змогу встановити межі користування позивачем земельною ділянкою, яка фактично знаходиться у його постійному користуванні та чи входить у ці межі надана відповідачу у власність земельна ділянка, площею 2,00 га. Проте такі клопотання не заявлялися, а доводити свої твердження в суді є процесуальним обов'язком сторони, яка про це заявляє. З огляду на недоведеність позивачем порушення його прав оспорюваним наказом про надання земельної ділянки, площею 2,00 га, у власність ОСОБА_1, апеляційний суддійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у червні 2021 року до Верховного Суду, СФГ "Сім'ї Янчинських", посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставами касаційного оскарження судового рішення апеляційного суду заявник зазначає те, що суд апеляційної інстанцій застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду. Крім цього, належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а також прийнято рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до Верховного Суду Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 липня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано цивільну справу №931/651/20 із Локачинського районного суду Волинської області. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для його подання відзиву. У липні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга СФГ "Сім'ї Янчинських" мотивована тим, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає обставинам справи, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, оскільки суд застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, при чому, посилаючись на відповідну судову практику. Зазначає, що постанова суду апеляційної інстанції ґрунтується на припущеннях відповідача стосовно того, що набута останнім земельна ділянка не входить у межі тієї земельної ділянки, якою користується позивач на підставі державного акта на право постійного користування землею від 30 травня 1994 року, що в силу вимог процесуального законодавства заборонено (частина шоста статті 81 ЦПК України). Апеляційний суд послався на докази, які стосуються іншої юридичної особи - фермерського господарства "Надія", тоді як преюдиція при встановленні фактів судовим рішенням в іншій справі має місце лише тоді, коли в ній брали участь особи щодо яких відповідні обставини встановлені. У цій частині посилається на правові позиції Верховного Суду. Вказує, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи, які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. Суд першої інстанції відмовив відповідачу у долучені доказів, що стосуються земельної ділянки, площею 23,7 га, та не є предметом спору у цій справі, які апеляційний суд всупереч положенням статей 83, 367 ЦПК України долучив до матеріалів справи. При цьому, після винесення оскаржуваного судового рішення, у відповідь на адвокатський запит Локачинська РДА повідомила фермерське господарство про те, що земельна ділянка, площею 23,7 га, дійсно була частиною земельної ділянки, площею 50,04 га, яка була у постійному користуванні фермерського господарства. Вважає помилковими висновки апеляційного суду про недоведеність позивачем свого порушеного права оспорюваним наказом. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У серпні 2021 року ГУ Держгеокадастру у Волинській області подало до Верховного Суду пояснення (по суті відзив на касаційну скаргу), в яких зазначається, що доводи касаційної скарги є безпідставними та не підлягають задоволенню, оскільки оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому просить залишити його без змін. Посилається на те, що розпорядженням Локачинської РДА від 20 серпня 2008 року №214 за клопотанням голови СФГ "Сім'ї Янчинських" ОСОБА_2 від 14 серпня 2008 року припинено право користування частиною земельної ділянки фермерського господарства (площею 23,7 га), яку було передано у землі запасу сільської ради. Фактичні обставини справи, встановлені судами 02 листопада 1992 року державним реєстратором Локачинської РДА Волинської області СФГ "Сім'ї Янчинських" зареєстровано як юридичну особу, що підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи серії А00 №399409 (а. с. 22-зворот, т. 1). Згідно з пунктом 6.1.1. розділу 6 статуту СФГ "Сім'ї Янчинських" до земель фермерського господарства належать, зокрема, землі, передані фермерському господарству у приватну власність, у користування, що посвідчено відповідно Державними актами на право приватної власності на землю та постійного користування землею, виданими на ім'я голови господарства (а. с. 17-21, т. 1). Для здійснення своєї діяльності СФГ "Сім'ї Янчинських" із 1994 року використовує на праві постійного користування земельну ділянку, площею 50,04 га, яка рішенням Локачинської районної ради народних депутатів Локачинського району Волинської області від 22 березня 1994 року №15/11 була надана ОСОБА_2, як учаснику (засновнику) фермерського господарства, у постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства, та знаходиться на території Старозагорівської сільської ради народних депутатів. На підставі цього рішення 30 травня 1994 року видано державний акт на право постійного користування землею серії ВЛ №20, зареєстрований у Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №17 (а. с. 23, т. 1). Розпорядженням Локачинської РДА від 20 серпня 2008 року №214 відповідно до клопотання голови СФГ "Сім'ї Янчинських" ОСОБА_2 від 14 серпня 2008 року припинено право користування частиною земельної ділянки, площею 23,7 га пасовищ, СФГ "Сім'ї Янчинських". Цю земельну ділянку передано у землі запасу Старозагорівської сільської ради. Доручено Управлінню земельних ресурсів у Локачинському районі внести відповідні зміни уземельно-облікову документацію (а. с.86, т. 1). ІНФОРМАЦІЯ_1 помер голова СФГ "Сім'ї Янчинських" - ОСОБА _2 (а. с. 31, т. 1). Рішенням Локачинського районного суду Волинської області від 15 вересня 2014 року у справі №160/575/14-ц позов ОСОБА_6 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, Старозагорівської сільської ради, Локачинської РДА про визнання права на спадкове майно задоволено. Визнано за ОСОБА_3 у порядку спадкування право на постійне користування земельною ділянкою для ведення селянського (фермерського) господарства, площею 50,04 га, яка розташована на території Старозагорівської сільської ради після смерті ОСОБА_2. Право власності на зазначену земельну ділянку не було зареєстровано за ОСОБА_3 у встановленому законом порядку (а. с. 27-30, 38-39, т. 1). Постановою Волинського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року апеляційну скаргу СФГ "Сім'ї Янчинських" задоволено, рішення Локачинського районного суду Волинської області від 15 вересня 2014 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 (а. с. 167-173, т. 1). Відповідно до інформації Відділу Держземагенства у Локачинському районі станом на 08 квітня 2015 року, 01 січня 2016 року, 01 січня 2017 року у постійному користуванні СФГ "Сім'ї Янчинських" знаходиться 50,04 га ріллі на території Старозагорівської сільської ради (а. с. 32-33, т. 1). Згідно з податковою декларацією за 2020 рік та звітом про площі та валові збори сільськогосподарських культур, плодів, ягід і винограду на 01 грудня 2019 року, у користуванні СФГ "Сім'ї Янчинських" знаходяться сільськогосподарські угіддя, площею 50,00 га, у тому числі, 50,00 га ріллі. За користування земельною ділянкою, загальною площею 50,04 га, у 2020 році нараховано суму земельного податку у розмірі 21 823,44 грн (а. с. 24-26, т. 1). За повідомленням ГУ Держгеокадастру у Волинській області від 24 червня 2020 року для наповнення Державного земельного кадастру із земельної ділянки, орієнтовною площею 50,04 га, під час проведення робіт із інвентаризації земель державної власності сільськогосподарського призначення було сформовано земельні ділянки із кадастровими номерами: 0722485200:04:000:0941 - 14,5793 га, 0722485200:04:000:0940 - 25,4208 га, 0722485200:04:000:0935 - 6,2874 га, які внесені до Державного земельного кадастру на підставі технічної документації з інвентаризації земель, проведеної у 2013 році. За зверненнями громадян на зазначені земельні ділянки державної власності сільськогосподарського призначення ГУ Держгеокадастру у Волинській області надано дозволи на розроблення проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства (а. с. 40, т. 1). За схемою поділу земельної ділянки земельну ділянку, площею 14,5793 га, з кадастровим номером 0722485200:04:000:0941 поділено на кілька земельних ділянок, у тому числі, й на земельну ділянку, площею 2,00 га, яку виділено ОСОБА_1 (відповідач) (а. с. 42, т. 2). Наказом ГУ Держгеокадастру у Волинській області від 01 червня 2020 року №3-4929/15-20-СГ затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та надано ОСОБА_1 у власність земельну ділянку, площею 2,0000 га, з кадастровим номером 0722485200:04:000:1132, у тому числі, рілля, площею 2,0000 га, із земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства, розташовану за межами населених пунктів Старозагорівської сільської ради Локачинського району без зміни цільового призначення (а. с. 13, т.1). На підставі зазначеного наказу державним реєстратором Затурцівської сільської ради Адамчуком Р. Є. 19 червня 2020 року зареєстровано за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 0722485200:04:000:1132, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта станом на 15 серпня 2020 року (а. с. 11-12, т. 1). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга СФГ "Сім'ї Янчинських" задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду відповідає. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Статею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини. Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (стаття 16 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 51 ЗК України (у редакції, чинній на час створення фермерського господарства) громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування подають до сільської, селищної, міської, районної Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, яку підписує голова створюваного селянського (фермерського) господарства. Відповідно до положень статті 7 ЗК України користування землею може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства. Частиною першою статті 23 ЗК України передбачено, що право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. Тобто земельна ділянка на праві постійного землекористування для ведення фермерського господарства надавалася громадянину України не як фізичній особі, а як спеціальному суб'єктові - голові створюваного ним фермерського господарства. Відповідно до частин першої та другої статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року №2009-XII "Про селянське (фермерське) господарство" (далі - Закон №2009-XII) (у редакції, чинній на час створення фермерського господарства; втратив чинність 29 липня 2003 року - з моменту набрання чинності Законом України "Про фермерське господарство") після одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку. Для державної реєстрації селянського (фермерського) господарства до відповідної ради народних депутатів подається заява, статут, якщо це необхідно для створюваної організаційної форми підприємництва, список осіб, які виявили бажання створити його (із зазначенням прізвища, імені та по батькові голови), і документ про внесення плати за державну реєстрацію. За державну реєстрацію справляється плата, розмір якої встановлюється Кабінетом Міністрів України. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування або укладання договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи, одержує печатку із своїм найменуванням і адресою, відкриває розрахунковий та інші рахунки в установах банку і вступає у відносини з підприємствами, установами та організаціями, визнається державними органами та органами місцевого самоврядування як самостійний товаровиробник при плануванні економічного і соціального розвитку регіону. Отже, можливість реалізації права на створення селянського (фермерського) господарства була підпорядкована фактичному одержанню громадянином, зокрема, права постійного користування земельною ділянкою для ведення такого господарства. Наявність у засновника визначеного законом права на земельну ділянку була однією з умов державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи. Передбачені законом особливості надання фізичній особі земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства підтверджують те, що таку ділянку можна було безоплатно отримати лише для створення відповідного господарства, після чого її використання можливе було тільки для ведення селянського (фермерського) господарства. Таку діяльність здійснює саме селянське (фермерське) господарство, а не його засновник. Іншими словами, після набуття засновником селянського (фермерського) господарства права постійного користування земельною ділянкою для ведення такого господарства та проведення державної реєстрації останнього постійним користувачем зазначеної ділянки стає селянське (фермерське) господарство. Зазначене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 23 червня 2020 року: у справі №179/1043/16-ц (провадження №14-63цс20), у справі №922/989/18 (провадження №12-205гс19). Згідно з частинами першою та другою статті 6 Закону №2009-XII для ведення селянського (фермерського) господарства можуть передаватися у приватну власність або надаватися у користування земельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 50 гектарів ріллі і 100 гектарів усіх земель, у місцевостях з трудонедостатніми населеними пунктами, визначеними Кабінетом Міністрів України, - 100 гектарів ріллі. Конкретні розміри земельних ділянок громадян, які ведуть селянське (фермерське) господарство, у межах норм, передбачених частиною першою цієї статті, визначають районні, міські, в адміністративному підпорядкуванні яких є район, Ради народних депутатів диференційовано, з урахуванням регіональних особливостей, спеціалізації та можливостей ефективного використання наданих земель. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. З урахуванням поданих сторонами доказів, судами попередніх інстанцій надано оцінку правовим підставам створення СФГ "Сім'ї Янчинських" та виділення фермерському господарству земельної дулянки, площею 50,04 га, на підставі рішення Локачинської районної ради від 22 березня 1994 року №15/11. Крім того, судом апеляційної інстанції досліджено архівний витяг з рішення Локачинської районної ради народних депутатів від 25 квітня 1991 року №5/17 та встановлено, що сім'ї ОСОБА_2 було виділено земельну ділянку, загальною площею 10,00 га, згідно з рішенням районної комісії по земельній реформі (протокол №1 від 11 квітня 1991 року) з площ районного земельного запасу в межах колгоспу "Слава", у тому числі, 4,8 га ріллі за рахунок поля і грунтозахисної сівозміни та покращення пасовищ - 5,2 га. Про виділення фермерському господарству у довічне успадковане володіння 10,00 га сільськогосподарських угідь зазначено і в Статуті фермерського господарства, затвердженого розпорядженням Локачинської РДА від 02 лютого 1993 року №23, який також досліджено судом апеляційної інстанції. Право користування земельною ділянкою може бути припинено лише з певних підстав, закріплених у законодавстві. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У пункті 7.27 постанови від 05 листопада 2019 року у справі №906/392/18 (провадження №12-57гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб'єкта права користування земельною ділянкою після державної реєстрації такого права поза межами підстав, визначених у статті 141 названого Кодексу, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою. Статтею 141 ЗК України передбачено, що підставами припинення права користування земельною ділянкою є: добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати; набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини. Відповідно до положень частини 1 статті 27 ЗК України (у редакції від 13 березня 1992 року, яка діяла до 01 січня 2002 року) право користування земельною ділянкою або її частиною припиняється у разі: добровільної відмови від земельної ділянки; закінчення строку, на який було надано земельну ділянку; припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства; систематичного невнесення земельного податку в строки, встановлені законодавством України, а також орендної плати в строки, визначені договором оренди; нераціонального використання земельної ділянки; використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки; використання землі не за цільовим призначенням; невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, і протягом двох років - для несільськогосподарських потреб; вилучення земель у випадках, передбачених статтями 31 і 32 цього Кодексу. Вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди ураховують, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140-149 ЗК України. Громадяни та юридичні особи не можуть втрачати раніше наданого їм в установлених законодавством випадках права користування земельною ділянкою за відсутності підстав, встановлених законом. Указане відповідає висновку, викладеному у Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року №5-рп/2005. Таким чином, підставою припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою громадянину для ведення фермерського господарства, як на момент його створення, так і на даний час, є добровільна відмова від земельної ділянки. Встановлено, що розпорядженням Локачинської РДА від 20серпня 2008 року №214 за клопотанням голови СФГ "Сім'ї Янчинських" ОСОБА_2 від 14 серпня 2008 року, припинено право користування частиною земельної ділянки, площею 23,7 га пасовищ, фермерським господарством. Цю земельну ділянку передано в землі запасу Старозагорівської сільської ради. Доручено Управлінню земельних ресурсів у Локачинському районі внести відповідні зміни в земельно-облікову документацію (а. с. 86, т. 1). Суд апеляційної інстанції надав вищевказаному вірну правову оцінку й правильно скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у задоволенні позову фермерського господарства. Крім того, після припинення права користування частиною земельної ділянки фермерське господарство не оформило відповідні документи щодо визначення площі та меж земельної ділянки, яка залишилася у його постійному користуванні. Отже, позивач не довів того, що надана на підставі оспорюваного наказу ГУ Держгеокадастру у Волинській області земельна ділянка у власність відповідача, площею 2,00 га, входить у межі земельної ділянки, яка знаходиться у постійному користуванні СФГ "Сім'ї Янчинських". При цьому суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доводи касаційної скарги у відповідній частині відхиляються Верховним Судом, оскільки спростовуються матеріалами справи та наведеними нормами права, вони були предметом дослідження у суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Колегія суддів не вбачає неправильного застосування апеляційним судом норм матеріального права при вирішенні спору. Зроблені судом апеляційної інстанції висновки узгоджуються з висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України), а застосовані правові позиції є релевантними до спірних правовідносин, підстави для відступлення від яких відсутні. Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги про те, що апеляційний суд безпідставно послався на докази, які стосуються іншого фермерського господарства (фермерське господарство "Надія") і помилково застосував преюдицію у відповідній частині (справа №02/151-53), оскільки не з указаних мотивів було відмовлено у задоволенні позову фермерського господарства, вони не спростовують факту припинення права користування фермерським господарством частиною земельної ділянки і не впливають на доведення позивачем заявлених вимог. Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги з посиланням на те, що земельна ділянка, площею 23,7 га, дійсно була частиною земельної ділянки, площею 50,04 га, яка була у постійному користуванні фермерського господарства, так як відповідний факт не доводить того, що спірна земельна ділянка, надана відповідачу, входить саме до складу земельної ділянки, якою користується позивач. Із цих самих підстав Верховний Суд відхиляє посилання СФГ "Сім'ї Янчинських" щодо порушення апеляційним судом норм процесуального права у частині долучення й оцінки нових доказів, які стосуються земельної ділянки, площею 23,7 га. Колегія суддів вважає, що в силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України суд апеляційної інстанції всебічно, повно та об'єктивно надав оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими. Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України). Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судового РІШЕННЯ: не впливають. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, розподіл судових витрат Верховим Судом не здійснюється. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу селянського фермерського господарства "Сім'ї Янчинських" залишити без задоволення. Постанову Волинського апеляційного суду від 31 травня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 грудня 2021 року місто Київ справа №359/288/18 провадження №61-1646св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В., учасники справи: позивач - керівник Бориспільської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Київській області, ОСОБА_1, Товариство з обмеженою відповідальністю "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП", треті особи: ОСОБА_2, Служба автомобільних доріг у Київській області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП" на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 23 липня 2020 року у складі судді Журавського В. В. та постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П., ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад позиції позивача Керівник Бориспільської місцевої прокуратури у січні 2018 року звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Київській області (далі - Держгеокадастр), ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП" (далі - ТОВ "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП "), треті особи: ОСОБА_2, Служба автомобільних доріг у Київській області, у якому, з урахуванням уточнення позовних вимог, просив визнати недійсним наказ Держгеокадастру від 16 грудня 2016 року щодо відведення у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки, кадастровий номер 3220886700:07:002:0636; витребувати з незаконного володіння ТОВ "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП" на користь держави в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру земельну ділянку, кадастровий номер 3220886700:07:002:0636, площею 0, 9355 га, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, розташовану на території Сеньківської сільської ради Бориспільського району Київської області. Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що під час опрацювання інформації Служби автомобільних доріг у Київській області виявлено порушення вимог земельного законодавства під час виділення на користь фізичних осіб земельних ділянок на території Сеньківської сільської ради Бориспільського району Київської області. Відповідно до наказу Держгеокадастру від 16 грудня 2016 року, серія та номер 10-26837/15-16-сг ОСОБА_2 отримав у власність земельну ділянку з кадастровим номером 3220886700:07:002:0636, площею 0, 9355 га, для ведення особистого селянського господарства на території Сеньківської сільської ради Бориспільського району. На підставі цього наказу державний реєстратор вніс відомості про право власності на земельну ділянку до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У подальшому ОСОБА_2 відчужив належну йому земельну ділянку на користь ОСОБА_1. Прокурор вважає, що наказ Держгеокадастру від 16 грудня 2016 року щодо відведення спірної землі у власність ОСОБА_2 видано з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки виділена земельна ділянка повністю накладається на коридор генерального напрямку проходження великої кільцевої автомобільної дороги (далі - ВКАД) навколо м. Києва і потрапляє в зону розміщення самої автодороги. На підставі викладеного прокурор просив визнати недійсним наказ Держгеокадастру від 16 грудня 2016 року, серія та номер 10-26837/15-16-сг, щодо відведення у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки з кадастровим номером 3220886700:07:002:0636, а також витребувати спірну ділянку з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру. Під час судового розгляду справи керівник Бориспільської місцевої прокуратури подав заяву про уточнення позовних вимог. Зокрема зазначав про те, що власником спірної земельної ділянки є ТОВ "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП". У зв'язку із зазначеним просив витребувати спірну землю з незаконного володіння ТОВ "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП". Стислий виклад позиції інших учасників справи Відповідачі позов не визнали, вважали його необґрунтованим та таким, у задоволенні якого необхідно відмовити. Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 23 липня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що позивач не надав належні та допустимі докази на підтвердження обставин, на які він посилається. На переконання суду, вказівка прокурора на схему накладення спірної земельної ділянки, що є додатком до листа Служби автомобільних доріг, не є належним доказом на підтвердження того, що зазначена земельна ділянка накладається на смугу відведення автодороги та розташовується безпосередньо у коридорі генерального напрямку проходження ВКАД. Для того, щоб встановити, чи існує накладення земельної ділянки з кадастровим номером 3220886700:07:002:0636, що належить на праві власності ТОВ "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП", необхідні спеціальні знання. А тому ця обставина може бути встановлена виключно висновком експерта, а не іншими письмовим доказом. Постановою Київського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року апеляційну скаргу керівника Бориспільської місцевої прокуратури задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Визнано недійсним наказ Держгеокадастру від 16 грудня 2016 року щодо відведення у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки, кадастровий номер 3220886700:07:002:0636. Витребувано з незаконного володіння ТОВ "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП" на користь держави в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру земельну ділянку, кадастровий номер 3220886700:07:002:0636, площею 0, 9355 га, для ведення особистого селянського господарства, розташовану на території Сеньківської сільської ради Бориспільського району Київської області. Здійснено розподіл судових витрат. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення у справі, апеляційний суд зазначив, що, відхиляючи надані позивачем докази, суд першої інстанції належним чином таку свою позицію не мотивував. При цьому, на спростування зазначених доказів та тверджень позивача іншими учасниками процесу будь-яких належних доказів не представлено. Фактично відповідачі обмежилися лише критикою позиції прокурора, не підтвердивши такі свої твердження відповідними доказами, в результаті чого вони залишилися недоведеними і не могли бути прийняті судом. ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст вимог касаційної скарги ТОВ "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП" 29 січня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв'язку звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просило скасувати рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 23 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року в частині вимог щодо визнання недійсним наказу Держгеокадастру від 16 грудня 2016 року справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, закрити провадження у справі в частині вимог щодо витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Заявником як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначено, що: - оскаржувані судові рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права; - у справі пред'явлено вимогу про витребування із незаконного володіння ТОВ "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП" земельної ділянки, така вимога підлягає розгляду у порядку господарського судочинства, що відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №522/9290/15 (провадження №61-20245св18); - судом апеляційної інстанції не враховано правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі №911/3749/17 (провадження №12-95гс19), відповідно до якого задоволення вимоги про визнання незаконним і скасування розпорядження державної адміністрації не призведе до відновлення володіння земельними ділянками, тому така вимога не є вимогою, пов'язаною підставою виникнення або поданими доказами, як основна, з вимогою про витребування земельної ділянки з володіння добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України, яка не є похідною від такої вимоги, позаяк право власника на витребування від добросовісного набувача обмежується добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді; - усупереч правовому висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №698/119/18 (провадження №14-350цс19), судами першої та апеляційної інстанцій не встановлено обґрунтованість звернення прокурором до суду із зазначеним позовом, у чому полягає порушення інтересів держави в особі Держгеокадастру та чим підтверджується відсутність у зазначеного органу повноважень самостійного звернення до суду, як обов'язкових підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді; - судами першої та апеляційної інстанцій неповно з'ясовано обставини справи, оскільки у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження віднесення спірної земельної ділянки до земель коридору генерального напрямку проходження ВКАД навколо міста Києва, оскільки документація із землеустрою не виготовлена, правовстановлюючі документи не оформлювалися, інформація про такі ділянки у відповідні реєстри не внесена. Отже, серед підстав касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій заявником зазначені ті підстави, яка згадані у пункті 1 частини другої статті 389 та пункті 1 частини третій статті 411 ЦПК України, що свідчить про виконання ним вимог пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України щодо форми та змісту касаційної скарги. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу не надходив. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ Ухвалою Верховного Суду від 22 березня 2021 року відкрито касаційне провадження, ухвалою від 06 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. І V. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 09 серпня 2016 року ОСОБА_2 звернувся до Держгеокадастру з клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Сеньківської сільської ради Бориспільського району Київської області. Наказом Держгеокадастру від 26 жовтня 2016 року №10-22171/15-16-сг ОСОБА_2 наданий дозвіл на розробку проекту землеустрою. Наказом Держгеокадастру від 16 грудня 2016 року №10-26837/15-16-сг ОСОБА_2 надана у власність земельна ділянка, площею 0, 9355 га, кадастровий номер 3220886700:07:002:0636, із земель сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Сеньківської сільської ради Бориспільського району Київської області. На підставі цього наказу державним реєстратором КП "Центр розвитку та інвестицій Васильківського району" Огребчуком Р. В. прийнято рішення від 29 грудня 2016 року №33285325 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 3220886700:07:002:0636, що підтверджується копією витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. 15 вересня 2017 року ОСОБА_2 уклав з ОСОБА_1 договір купівлі-продажу земельної ділянки, за яким ОСОБА_2 відчужив у власність ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0, 9355 га, з кадастровим номером 3220886700:07:002:0636, із цільовим призначення для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Сеньківської сільської ради Бориспільського району Київської області. На підставі цього договору приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу Дідок С. І. зареєстровано право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3220886700:07:002:0636.14 грудня 2017 року ОСОБА_1 передав до статутного капіталу ТОВ "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП" нерухоме майно, а саме земельну ділянку з кадастровим номером 3220886700:07:002:0636. Зазначена обставина підтверджується копією протоколу №3 загальних зборів учасників ТОВ "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП" та копією акта прийому-передачі майна, яке вноситься до статутного капіталу ТОВ "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП". Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі Стосовно вимог про визнання недійсним наказу Держгеокадастру У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України). Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України). Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі №911/3749/17 (провадження №12-95гс19), на яку заявник посилається як на приклад неоднакового застосування положень закону, зазначено таке: "Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна не є ефективним способом захисту прав. Подібні за змістом висновки сформульовані, зокрема, у пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16.6.26. Задоволення вимоги про визнання незаконним і скасування розпорядження Райдержадміністрації №358 не призведе до відновлення володіння земельними ділянками, тому така вимога не є вимогою, пов'язаною підставою виникнення або поданими доказами, як основна, з вимогою про витребування земельної ділянки з володіння добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України, яка не є похідною від такої вимоги, позаяк право власника на витребування від добросовісного набувача обмежується добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді. 6.27. Тому позовні вимоги у цій справі є таким, які належить розглядати в порядку різного судочинства, оскільки вони об'єднані в одне провадження з порушенням положень частини першої статті 173 ГПК України. При цьому позивач у межах розгляду справи про витребування земельних ділянок з чужого володіння на підставі статті 388 ЦК України вправі посилатися, зокрема, на незаконність зазначеного розпорядження Райдержадміністрації без заявлення вимоги про визнання його недійсним, оскільки таке рішення за умови його невідповідності закону не тягне правових наслідків, на які воно спрямоване. Аналогічний висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17.6.28. Тож обставини, які входять до предмета доказування у цій справі у спорі про витребування спірних земельних ділянок у постійне користування Підприємства від юридичної особи, можуть бути встановлені господарським судом самостійно. 6.29. З огляду на викладене та суб'єктний склад учасників спору в частині вимог про витребування земельних ділянок у постійне користування Підприємства від особи (Товариства), яка зазначає, що є добросовісним набувачем спірного майна, користується та володіє ним, Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір у справі за такими вимогами підпадає під дію статті 4 ГПК України та підлягає розгляду за правилами господарського судочинства". По-перше. Застосовуючи наведений правовий висновок до спірних правовідносин в частині вирішення вимоги про визнання недійсним наказу Держгеокадастру від 16 грудня 2016 року щодо відведення у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки, кадастровий номер 3220886700:07:002:0636, Верховний Суд зробив висновок, що для вирішення основної позовної вимоги про витребування цього майна з чужого незаконного володіння оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту прав. Застосування такого способу захисту не призводить до дієвого відновлення порушених прав держави у спірних правовідносинах, оскільки зазначений адміністративний акт індивідуальної дії реалізований учасниками спору, управомочена на його підставі особа набула право власності на спірну ділянку та відчужила її іншій особі; при цьому ділянка відчужена декілька разів. По-друге, у справі, що переглядається, прокурор пред'явив позов з двома позовними вимогами: 1) визнати недійсним наказ Держгеокадастру від 16 грудня 2016 року, серія та номер 10-26837/15-16-сг, щодо відведення у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки з кадастровим номером 3220886700:07:002:0636; 2) витребувати спірну ділянку з незаконного володіння ТОВ "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП" на користь держави в особі Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру. Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували наведених положень закону та правових висновків Великої Палати Верховного Суду та дійшли помилкових висновків по суті пред'явленого позову. Отже, з урахуванням правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі №911/3749/17 (провадження №12-95гс19), Верховний суддійшов висновку про обґрунтованість доводів касаційної скарги про відсутність підстав для задоволення позову у частині вимог про визнання недійсним наказу Держгеокадастру. Стосовно оцінки доводів про порушення юрисдикції У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини. Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів. Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві. Згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Відповідно до статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Тож розмежування компетенції судів з розгляду спорів здійснюється відповідно до їх предмета та суб'єктного складу учасників. У порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства. Спори, сторонами в яких є юридичні особи та фізичні особи - підприємці, про захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів розглядаються господарськими судами. Суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи спір у цій справі у частині вимог до ТОВ "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП" про витребування майна у порядку цивільного судочинства, зазначені положення закону не врахували, не звернули увагу на те, що предметом позову у цій справі є, зокрема, вимоги юридичної особи - керівника Бориспільської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру про витребування нерухомого майна із незаконного володіння до іншої юридичної особи - ТОВ "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП". Тобто учасниками спору є держава, від імені якої звернулася відповідна юридична особа, та приватна юридична особа. Отже, спір у справі в частині вимог про витребування спірного нерухомого майна виник між юридичними особами і підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Наведене відповідає правовим висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі №911/3749/17 (провадження №12-95гс19), на яку посилався заявник у касаційній скарзі, з огляду на що Верховний Суд констатує, що підстави, зазначені ним, підтвердилися. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з пунктом 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі. Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Відповідно до частини другої статті 414 ЦПК України порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги. Враховуючи те, що позовні вимоги до ТОВ "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП" мають розглядатися за правилами господарського, а не цивільного судочинства, Верховний Суд вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині вирішення позову ТОВ "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП" потрібно скасувати, а провадження у справі у цій частині закрити. Щодо наслідків закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України Відповідно до частин третьої та четвертої статті 258 ЦПК України розгляд справи по суті судом першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку закінчується прийняттям постанови. Згідно з частиною першою статті 256, якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз'яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об'єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі. З огляду на те, що Верховний суддійшов висновку на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України закрити провадження у справі в частині позовних вимог до ТОВ "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП" про витребування майна, суд відповідно до частини першої статті 256 ЦПК України роз'яснює заявнику його право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Верховного Суду із заявою про направлення справи до відповідного суду господарської юрисдикції. У частині вимог про визнання недійсним наказу Держгеокадастру від 16 грудня 2016 року Верховний Суд врахував, що оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, то рішення судів першої й апеляційної інстанцій у цій частині підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у позові. За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. За змістом частин першої-третьої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 255, частиною першою статті 256, пунктами 1, 5 частини першої статті 409, статтею 412 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП" задовольнити частково. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 23 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року у частині вирішення позову про визнання недійсним наказу Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 16 грудня 2016 року, серія та номер 10-26837/15-16-сг, щодо відведення у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки з кадастровим номером 3220886700:07:002:0636, скасувати, ухвалити у цій частині нове РІШЕННЯ: У задоволенні позову у частині визнання недійсним наказу Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 16 грудня 2016 року, серія та номер 10-26837/15-16-сг, щодо відведення у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки з кадастровим номером 3220886700:07:002:0636, відмовити. Провадження у цивільній справі за позовом керівника Бориспільської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру до Товариства з обмеженою відповідальністю "ГОЛДІНВЕСТ ГРУП" про витребування земельної ділянки закрити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 вересня 2021 року м. Київ справа №607/7129/21 провадження №61-11855св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач -ОСОБА_2, особа, яка подала апеляційну скаргу, - Тернопільська міська рада, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, представником якої є адвокат Муж Валерій Вікторович, на постанову Тернопільського апеляційного суду від 17 червня 2021 року у складі колегії суддів: Сташківа Б. І., Хоми М. В., Щавурської Н. Б., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на нежитлове приміщення загальною площею 25,8 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. Позовна заява мотивована тим, що нею здійснено реконструкцію придбаного за нотаріально посвідченим правочином приміщення. Вказувала, що вона оформила земельний сервітут на користування земельною ділянкою під спірним майном, однак лише в судовому порядку може захистити право на майно. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1, представником якої є адвокат Муж В. В., просила визнати за нею право власності на нежитлове приміщення загальною площею 25,8 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2017 року у складі судді Братасюка В. М. позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на нежитлове приміщення загальною площею 25,8 кв. м на АДРЕСА_1. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що рішенням Тернопільської міської ради від 24 грудня 2013 року надано дозвіл ОСОБА_1 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0030 га, для обслуговування та реконструкції кіоску. Здійснене ОСОБА_1 влаштування спірної нежитлової споруди відповідає вимогам Державно-будівельних норм, тому наявні підстави для визнання за ОСОБА_1 права власності на нежитлове приміщення. Короткий зміст постанов суду апеляційної інстанції 13 квітня 2021 року Тернопільська міська рада звернулася до Тернопільського апеляційного суду з апеляційною скаргою на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2017 року та з клопотанням про поновлення процесуального строку на апеляційне оскарження. Ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 19 квітня 2021 року клопотання Тернопільської міської ради про поновлення строку на апеляційне оскарження задоволено. Поновлено Тернопільській міській раді строк на апеляційне оскарження рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2017 року. Постановою Тернопільського апеляційного суду від 17 червня 2021 року апеляційну скаргу Тернопільської міської ради задоволено. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2017 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що земельна ділянка площею 0,0030 га надавалася позивачу в тимчасове користування для здійснення підприємницької діяльності. Між ОСОБА_1 та Тернопільською міською радою укладений договір особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди терміном на один рік, належний дозвіл на виконання будівельних робіт відсутній. Власником спірної земельної ділянки, на якій розміщена тимчасова споруда, є Тернопільська міська рада. Разом з тим суд першої інстанції не залучив до участі у справі Тернопільську міську раду. Короткий зміст вимог касаційної скарги У липні 2021 року ОСОБА_1, представником якої є адвокат Муж В. В., подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 липня 2021 року відкрито касаційне провадження. У серпні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 13 вересня 2021 року вказану справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки тому, що Тернопільській міській раді було відомо про оскаржуване рішення у вересні 2019 року, а не в грудні 2020 року, що підтверджується заявою ОСОБА_1 від 07 серпня 2019 року, листом Тернопільської міської ради від 02 вересня 2019 року №1779/05, листом Тернопільської міської ради від 03 вересня 2020 року №1324/08, які було додано до клопотання про закриття апеляційного провадження. Отже, суд апеляційної інстанції безпідставно поновив Тернопільській міській раді строк на апеляційне оскарження. Крім того, земельна ділянка, на якій знаходиться нежитлове приміщення, відноситься до земель житлової та громадської забудови та надана в користування позивачу. Таким чином, реконструкцію виконано на земельній ділянці, яка була відведена для цієї мети. Оскаржуваним рішенням не порушуються права чи законні інтереси Тернопільської міської ради, отже, право на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції у неї відсутнє. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У серпні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від Тернопільської міської ради, у якому просить залишити оскаржуване судове рішення без змін, оскільки воно прийнято при всебічному та повному з'ясуванні обставин справи, ґрунтується на правильному застосуванні норм чинного законодавства України. Фактичні обставини справи, встановлені судами 09 серпня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір дарування, посвідчений нотаріально в реєстрі за №4001, предметом якого було передання відповідачем ОСОБА_1 у власність ОСОБА_2 приміщення кіоску за адресою: АДРЕСА_1, біля торгового центру "Молодіжний". Вказаний кіоск розташований на земельній ділянці несільськогосподарського призначення - землі житлової та громадської забудови, загальною площею 0,000966 га, що перебуває в оренді, згідно з договором оренди між відповідачем та Тернопільською міською радою від 24 лютого 2012 року (а. с. 5, 6). Рішенням Тернопільської міської ради від 24 грудня 2013 року №6/42/82 ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0030 га за адресою: АДРЕСА_1, з наданням земельної ділянки в оренду терміном на п'ять років (а. с. 7). 04 вересня 2014 року між Тернопільською міською радою та ОСОБА_1 укладений договір про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди терміном на один рік (а. с. 13). Відповідно до пункту 1.3 вказаного договору сервітут встановлено для розміщення тимчасової споруди за адресою: АДРЕСА_1 на земельній ділянці площею 0,0030 га (а. с. 13). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1, представником якої є адвокат Муж В. В., задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Статтею 12 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) встановлено, що до повноважень міських рад у галузі земельних відносин на території міста належить розпорядження землями територіальних громад. Згідно з частиною другою статті 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Відповідно до частини першої статті 123 ЗК України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється органами місцевого самоврядування. Згідно з частиною другою та третьою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів. Відповідно до частини другої статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 квадратних метрів по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення. Частиною четвертою статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" передбачено, що розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування. Тимчасова споруда є рухомою річчю, оскільки виготовляється з полегшених конструкцій і встановлюється тимчасово без закладення фундаменту, а тому вільне переміщення тимчасових споруд у просторі можливе без зміни їх призначення. Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до статті 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно. Право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням. Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельній ділянці, встановлюються статтею 376 цього Кодексу. Частиною третьою статті 376 ЦК України регулюються питання визнання права власності на об'єкти самовільного будівництва. Так, право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Тобто, необхідною передумовою для розгляду позовних вимог про визнання права власності на об'єкт самочинного будівництва за правилами частини третьої статті 376 ЦК України є наявність у особи права землекористування щодо земельної ділянки, на якій такий об'єкт розташований. За змістом положень статті 122 ЗК України, вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, обґрунтовано виходив із відсутності підстав для задоволення позовних вимог, оскільки суд першої інстанції прийняв незаконне рішення, яким визнав право власності на будівлю торгово-побутового призначення на земельній ділянці комунальної форми власності, на яку позивачеві встановлено строковий сервітут для обслуговування тимчасової споруди для здійснення підприємницької діяльності. Доводи касаційної скарги про те, що права Тернопільської міської ради не порушено є безпідставними, оскільки власником земельної ділянки, на якій розташоване нежитлове приміщення-торговий павільйон за адресою: АДРЕСА_1 є Тернопільська міська рада, яка не надавала дозволу та не погоджувала позивачу будівництво об'єкта нерухомого майна, тобто будівлі нежитлового призначення. Цільове призначення цієї земельної ділянки згідно з договором сервітуту - розміщення і використання тимчасової споруди для здійснення підприємницької діяльності. Зазначена будівля нежитлового призначення є тимчасовою спорудою, державна реєстрація якої заборонена законодавством. Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно поновив Тернопільській міській ради строк на апеляційне оскарження, є необґрунтованими, оскільки, задовольняючи клопотання Тернопільської міської ради про поновлення строку на апеляційне оскарження та поновлюючи Тернопільській міській раді строк на апеляційне оскарження, апеляційним судом було встановлено, що оскаржуване рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2017 року постановлено без участі Тернопільської міської ради. Доказів отримання копії оскаржуваного рішення Тернопільською міською радою матеріали справи не містять. Інші доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають, фактично стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа "Проніна проти України", №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Щодо судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанцій по суті спору не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, представником якої є адвокат Муж Валерій Вікторович, залишити без задоволення. Постанову Тернопільського апеляційного суду від 17 червня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 липня 2021 року м. Київ справа №540/1094/18 провадження №61-5991св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О., Яремка В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, відповідачі: Машівська районна державна адміністрація Полтавської області, ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Машівська державна нотаріальна контора, особа, яка подавала апеляційну скаргу, - Фермерське господарство "Анаско", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Фермерського господарства "Анаско" на рішення Машівського районного суду Полтавської області від 25 квітня 2019 року у складі судді Косик С. М. та постанову Полтавського апеляційного суду від 24 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Абрамова П. С., Бондаревської С. М., Пилипчук Л. І., ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог та рішень судів У грудні 2018 року позивачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом, надалі уточненим, у якому просили визнати незаконним розпорядження голови Машівської районної державної адміністрації Полтавської області (далі - Машівська РДА) від 06 січня 2005 року за №6 "Про передачу у власність земельних ділянок громадянам Павлівської сільської ради у розмірі земельної частки (паю) " у частині передачі у власність ОСОБА_4 земельної ділянки площею 6,58 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, на дільниці приватизації колишнього колективного сільськогосподарського підприємства "Павлівка" (далі - КСП "Павлівка"), визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ПЛ №142215, площею 6,580 га, що розташована на території Павлівської сільської ради Машівського району Полтавської області, виданий 18 травня 2005 року ОСОБА_4 на підставі розпорядження голови Машівської РДА від 06 січня 2005 року №6, який був зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за №010555800012, та скасувати його державну реєстрацію. На обґрунтування позову посилалися на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер їхній батько ОСОБА_5, після смерті якого відкрилася спадщина. Вони, а також їхня мати ОСОБА_4, є спадкоємцями майна померлого за законом. До складу спадщини увійшло право на земельну частку (пай), яка перебуває у колективній власності КСП "Павлівка", площею 6,45 в умовних кадастрових гектарах. Пізніше у сертифікат були внесені зміни, а саме, зазначено, що право на земельну частку (пай) передано ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_2. Проте ОСОБА_4 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку лише на своє ім'я, внаслідок чого вони незаконно позбавлені спадкового майна. Рішенням Машівського районного суду Полтавської області від 25 квітня 2019 року позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано розпорядження голови Машівської РДА від 06 січня 2005 року за №6 "Про передачу у власність земельних ділянок громадянам Павлівської сільської ради у розмірі земельної частки (паю) " у частині передачі у власність ОСОБА_4 земельної ділянки площею 6,58 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, на дільниці приватизації колишнього КСП "Павлівка". Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ПЛ №142215, площею 6,58 га, що розташована на території Павлівської сільської ради Машівського району Полтавської області, виданий 18 травня 2005 року ОСОБА_4 на підставі розпорядження голови Машівської РДА від 06 січня 2005 року №6, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за №010555800012, та скасовано його державну реєстрацію. У задоволенні позову до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що передача земельної ділянки ОСОБА_4 відбулася з порушенням встановленого Земельним кодексом України порядку, оскільки земельна ділянка згідно зі свідоцтвом про право на спадщину належить також позивачам, які на час прийняття головою Машівської РДА оспорюваного розпорядження були неповнолітніми, тому оскаржуване розпорядження не відповідає вимогам закону та порушує права позивачів на земельну ділянку, у зв'язку з чим оспорюване розпорядження Машівської РДА та реєстрація права власності підлягають скасуванню, а державний акт - визнанню недійсним. Крім того, ОСОБА_4 позов визнала, а суд першої інстанції не встановив, що визнання позову суперечить закону та порушує права, свободи чи інтереси інших осіб Не погоджуючись із зазначеним рішенням, Фермерське господарство "Анаско" (далі - ФГ "Анаско") як особа, яка не брала участі у справі, звернулося до суду з апеляційною скаргою на рішення Машівського районного суду Полтавської області від 25 квітня 2019 року. Постановою Полтавського апеляційного суду від 24 лютого 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивачі у справі як спадкоємці першої черги після смерті батька ОСОБА_5 мали право на частку у праві власності на земельну ділянку, яке входило до обсягу спадкового майна, були його позбавлені, оскільки державний акт на право власності на земельну ділянку був виданий лише на ім'я їхньої матері та дружини померлого - ОСОБА_4, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників У квітні 2020 року ФГ "Анаско" звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення судів попередніх інстанцій, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували, що позов підписаний лише ОСОБА_3, яка не є адвокатом, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 цей позов не підписували та не сплачували судовий збір за подання позову. Крім того, вони не підписували змін та доповнень до позовних вимог та не брали участі у справі, не подавали заяв про розгляд справи за їх відсутності, тому суд першої інстанції мав застосувати наслідки повторної неявки цих позивачів. ФГ "Анаско" є орендарем спірної земельної ділянки, яка є предметом договору оренди на підставі оспорюваного державного акта на право приватної власності на землю, проте суд першої інстанції не залучив його до участі у справі. Суд першої інстанції не врахував, що визнання позову відповідачкою суперечить закону та порушує права ФГ "Анаско" як орендаря спірної земельної ділянки, оскільки визнання недійсним державного акта на право власності на землю призведе до припинення орендних відносин із відповідачкою. Суди першої та апеляційної інстанцій не досліджували оригіналу державного акта, оскільки в матеріалах справи наявна лише його ксерокопія. Суди попередніх інстанцій не визначили, що було об'єктом спадкування та за якими нормами відбулося оформлення спадщини, який документ був підставою для видачі державного акта - свідоцтво про право на спадщину чи розпорядження голови Машівської РДА. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 13 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ФГ "Анаско" у цій справі на підставі пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2021 року справу призначено до розгляду. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам оскаржувана постанова суду апеляційної інстанцій не відповідає. Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5, що стверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 22 вересня 2003 року (а. с. 8). ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1 є дітьми померлого (а. с. 9-11, 13). Після смерті ОСОБА_5 відкрилась спадщина на спадкове майно, до якого входило, зокрема, право на земельну ділянку (пай), яка перебуває у колективній власності КСП "Павлівка", площею 6,45 га в умовних кадастрових гектарах. Відповідно до дубліката свідоцтва про право на спадщину за законом від 15 грудня 2003 року, виданого державним нотаріусом Машівської державної нотаріальної контори Асановою Р. Ш., спадкоємцями після смерті ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, є: його дружина ОСОБА_4 та неповнолітні діти: ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_1 - у рівних частках на спадкове майно, що складається з права на земельну ділянку (пай), яка перебуває у колективній власності КСП "Павлівка", площею 6,45 га в умовних кадастрових гектарах, без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), що належить спадкодавцю на підставі права, посвідченого сертифікатом, серія ПЛ №0286060, виданим Машівською РДА 20 грудня 1997 року, зареєстрованим 11 лютого 1998 року у Книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) за №60 (а. с. 6). Розпорядженням голови Машівської РДА від 06 січня 2005 року №6 "Про передачу у власність земельних ділянок громадянам Павлівської сільської ради у розмірі земельної ділянки (паю) " передано у власність громадянам земельні ділянки загальною площею 39,48 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, згідно з розробленим Планом організації на території земельних ділянок на ділянці приватизації колишнього КСП "Павлівка": ОСОБА_4 - 6,58 га, та іншим п'яти громадянам - по 6,58 га (а. с. 78). Відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку, серія ПЛ №142215, від 18 травня 2005 року ОСОБА_4 є власницею земельної ділянки площею 6,580 га у межах згідно з планом, що розташована у с. Павлівка Машівського району Полтавської області, цільове призначення якої - ведення товарного сільськогосподарського виробництва (а. с. 7). Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 13 грудня 2017 року № НВ-5306774582017, зазначена земельна ділянка, кадастровий номер 5323085000:00:004:0013, належить ОСОБА_4 на праві приватної власності (а. с. 15, 16). Відповідно до статті 17 ЦПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового РІШЕННЯ: Згідно з частиною першою статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Отже, зазначена норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судовим рішенням вирішено питання про їх права, свободи, інтереси та (або) обов'язків. На відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси, обов'язки і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. Звертаючись до суду апеляційної інстанції, ФГ "Анаско" зазначало, що суд першої інстанції вирішив питання про його права, свободи, інтереси та обов'язки, оскільки заявник є орендарем спірної земельної ділянки, а визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на спірну земельну ділянку може призвести до припинення договору оренди, укладеним між ФГ "Анаско" та ОСОБА_4. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося. Аналіз наведеної процесуальної норми свідчить про те, що суд апеляційної інстанції в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції. У разі, якщо доводи заявника про вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі, не підтвердилися, апеляційне провадження підлягає закриттю. Таким чином, у разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції, з посиланням на те, що оскаржуваним судовим рішенням вирішені питання про її права та інтереси, апеляційному суду належить відкрити апеляційне провадження та за результатами розгляду, у разі з'ясування, що оскаржуваним судовим рішенням питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки не вирішувалося, закрити апеляційне провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України. Якщо ж буде з'ясовано, що права, свободи, інтереси та (або) обов'язки особи судом вирішувалися, апеляційний суд повинен переглянути оскаржуване судове рішення в апеляційному порядку по суті. Аналогічний висновок викладений у постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 лютого 2020 року у справі №668/17285/13-ц (провадження №61-41547сво18). Зі змісту касаційної скарги ФГ "Анаско" випливає, що рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються з підстав, передбачених пунктом 4 частини другої статті 389, пунктом 8 частини першої, пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України. Так, відповідно до пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Переглядаючи рішення Машівського районного суду Полтавської області від 25 квітня 2019 року за апеляційною скаргою ФГ "Анаско", апеляційний суд не встановив, чи порушує оскаржуване рішення суду першої інстанції права, свободи та інтереси ФГ "Анаско", оскільки від цього залежить подальше вирішення справи. Зокрема, у разі встановлення, що оскаржуване рішення впливає на права та інтереси заявника, апеляційний суд має застосувати положення пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України, а в разі з'ясування, що оскаржуване судове рішення не порушує права та інтереси заявника, - пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України. З урахуванням наведеного оскаржувана постанова не може вважатися законною та обґрунтованою, а тому підлягає скасуванню. Щодо доводів касаційної скарги про недослідження апеляційним судом доказів, то вони за наявності інших підстав для скасування рішення суду апеляційної інстанції є передчасними, оскільки стосуються вирішення спору по суті. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Згідно з пунктом 8 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Оскільки апеляційний суд не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, то оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки за результатами касаційного перегляду оскаржуване судове рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Фермерського господарства "Анаско" задовольнити частково. Постанову Полтавського апеляційного суду від 24 лютого 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 квітня 2021 року м. Київ справа №350/1145/19 провадження №61-863св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Петранківська сільська рада Івано-Франківської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Девляшевського В. А., Бойчука І. В., Фединяка В. Д., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Петранківська сільська рада, про усунення перешкод у користуванні громадським заїздом. Просила зобов'язати відповідачів усунути перешкоди у користуванні заїздом шляхом демонтажу самовільно встановленої огорожі. Короткий зміст ухвал суду першої інстанції Ухвалою Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 09 жовтня 2020 року у складі судді Калиній Г. В. позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду на підставі пункту 5 частини першої статті 257 ЦПК України. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що до початку розгляду справи позивач направила суду заяву про залишення позовних вимог без розгляду, що на підставі пункту 5 частини першої статті 257 ЦПК Україниє підставою для залишення позову без розгляду. 13 жовтня 2020 року ОСОБА_2 направила заяву, у якій просила стягнути з позивача на її користь судові витрати в розмірі 7 000 грн. Зазначені нею судові витрати складаються з витрат, пов'язаних з наданням правничої допомоги адвоката. Додатковою ухвалою Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 19 жовтня 2020 року у складі судді Калиній Г. В. вирішено питання розподілу судових витрат. Стягнуто зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на отримання правової допомоги у справі в розмірі 7 000 грн. Додаткова ухвала мотивована тим, що відповідач для отримання правової допомоги користувалася послугами адвоката та понесла відповідні судові витрати на правову допомогу, загальний розмір яких становить 7 000 грн, що на підставі частини п'ятої статті 142 ЦПК України підлягає стягненню з позивача на користь відповідача. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Додаткову ухвалу Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 19 жовтня 2020 року скасовано. Заяву ОСОБА_2 про компенсацію витрат, пов'язаних з розглядом справи, залишено без задоволення. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відповідно до частини 5 статті 142 ЦПК України, для стягнення компенсації здійснених відповідачем витрат, пов'язаних з розглядом справи, відповідачу згідно з процесуальним обов'язком доказування необхідно було довести, а суду встановити і зазначити про це в судовому рішенні, які саме необґрунтовані дії позивача були ним здійснені під час розгляду справи та в чому вони виражені, зокрема: чи діяв позивач недобросовісно та пред'явив необґрунтований позов; чи систематично протидіяв правильному та швидкому вирішенню спору; чи недобросовісний позивач мав на меті протиправну мету - ущемлення прав та інтересів відповідача; чи були дії позивача умисні та який ступінь його вини й чим це підтверджується. Короткий зміст вимог касаційної скарги У січні 2021 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 05 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. У лютому 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 17 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки тому, що відповідно до частини п'ятої статті 142 ЦПК Україниу разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача. Доказами підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, понесених ОСОБА_2, на суму 7 000 грн є прибутковий касовий ордер від 16 серпня 2019 року №400 на суму 3 000 грн, квитанція від 28 травня 2020 року №0539532 на суму 4 000 грн та акт надання правничої допомоги від 16 серпня 2020 року з описом робіт, виконаних адвокатом Лютак Л. Л. у справі №350/1145/19.17 лютого 2020 року, 17 березня 2020 року та 28 травня 2020 року судові засідання відкладалися за клопотаннями позивача та її представника з підстав: зайнятості - адвоката позивача Родікова І. С., бажанням позивача залучити до розгляду у справі іншого адвоката. Справа перебувала у провадженні суду більше одного року. Для отримання правової допомоги відповідач користувалася послугами професійного адвоката. Доводи позивача, який подав відзив на касаційну скаргу У березні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1, у яких вона просила залишити оскаржувану судову постанову без змін, оскільки вона прийнята при всебічному та повному з'ясуванні обставин справи, ґрунтується на правильному застосуванні норм чинного законодавства України. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає. Фактичні обставини справи, встановлені судами 25 червня 2019 року позивач звернулася до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні громадським заїздом. 17 лютого 2020 року, 17 березня 2020 року та 28 травня 2020 року судові засідання відкладалися за клопотаннями позивача та її представника. 16 серпня 2019 року між адвокатом Лютак Л. Л., що діє на підставі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю №54, і ОСОБА_2 укладено договір про надання правової допомоги. Ухвалою Рожнятівського районного суду Івано-Франківської областівід 09 жовтня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду. На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, понесених на суму 7 000 грн, ОСОБА_2 надала суду прибутковий касовий ордер від 16 серпня 2019 року №400 на суму 3 000 грн, квитанцію від 28 травня 2020 року №0539532 на суму 4 000 грн та акт надання правничої допомоги від 16 серпня 2020 року з описом робіт, виконаних адвокатом Лютак Л. Л. у справі №350/1145/19 (а. с. 187-189). Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Подаючи у січні 2020 року до суду заяву, ОСОБА_1 посилалась на частину першу статті 257 ЦПК України та просила суд залишити позов без розгляду. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без розгляду, якщо позивач до початку розгляду справи по суті подав заяву про залишення позову без розгляду. Ухвалою Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 09 жовтня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду. ОСОБА_2, подаючи у січні 2020 року до суду заяву про стягнення з позивача на її користь понесених нею судових витрат у розмірі 7 000 грн, посилалась на статтю 137, частини п'яту, шосту статті 142 ЦПК України. Частиною п'ятою статті 142 ЦПК України передбачено, що у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача. Відповідно до статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду. Залишення заяви без розгляду на підставі заяви позивача - це форма закінчення розгляду справи без ухвалення рішення. Зазначена процесуальна дія - це диспозитивне право позивача, передбачене нормами ЦПК України. При цьому суд не перевіряє підстави подання такої заяви. Отже, саме по собі подання заяви про залишення позову без розгляду не є необґрунтованими діями позивача, так як це його диспозитивне право, передбачене нормами ЦПК України, яке не містить обмежень в його реалізації. Крім того, звернення до суду з позовом є суб'єктивним правом позивача, гарантованим статтями 55, 124 Конституції України, є безумовним доступом до правосуддя незалежно від обґрунтованості позову. Звернення ОСОБА_1 до суду із заявою про залишення її позову про усунення перешкод в користуванні громадським заїздом без розгляду не свідчить про безпідставність та необґрунтованість її позову. Саме по собі подання заяви про залишення позову без розгляду не може бути розцінено як необґрунтовані дії позивача, так як це її право, передбачене цивільним процесуальним законодавством України, яке не містить обмежень в його реалізації. Відповідно до частини п'ятої статті 142 ЦПК України, для стягнення компенсації здійснених відповідачем витрат, пов'язаних з розглядом справи, відповідачу згідно з процесуальним обов'язком доказування необхідно було довести, а суду встановити і зазначити про це в судовому рішенні, які саме необґрунтовані дії позивача були ним здійснені під час розгляду справи та в чому вони виражені, зокрема: чи діяв позивач недобросовісно та пред'явив необґрунтований позов; чи систематично протидіяв правильному та швидкому вирішенню спору; чи недобросовісний позивач мав на меті протиправну мету - ущемлення прав та інтересів відповідача; чи були дії позивача умисні та який ступінь його вини й чим це підтверджується. Установивши, що в поданій ОСОБА_2 заяві не міститься доводів і доказів необґрунтованості дій позивача, апеляційний суддійшов правильного висновку про безпідставність вимоги щодо відшкодування понесених ОСОБА_2 витрат. Касаційна скарга не містить обґрунтованих посилань на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, натомість наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди заявника з висновками апеляційного суду, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом. Щодо судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 31 березня 2021 року м. Київ справа №730/1154/19 провадження №61-12352св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області, Омбиська сільська рада Борзнянського району Чернігівської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Борзнянського районного суду Чернігівської області від 24 лютого 2020 року у складі судді Луговця О. А. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 29 липня 2020 року у складі колегії суддів: Мамонової О. Є., Висоцької Н. В., Шитченко Н. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області, Омбиська сільська рада Борзнянського району Чернігівської області, про витребування майна із незаконного володіння особи, за якою воно зареєстровано на праві власності. Позовну заяву мотивовано тим, що вона є власником двох земельних ділянок: площею 2,53 га ріллі, кадастровий номер 7420884800:02:001:0001, та площею 1,51 га сіножаті (кормових угідь), кадастровий номер 7420884800:02:001:0002, розташованих на території Омбиської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області, які вона отримала у спадок. У кінці 2016 року їй стало відомо, що земельна ділянка, площею 1,51 га, кадастровий номер 7420884800:02:001:0002, вже їй не належить, оскільки 1,21 га цієї земельної ділянки вже є власністю ОСОБА_2, який здав її в оренду Сільськогосподарському товариству з обмеженою відповідальністю "Дружба-Нова" (далі - СТОВ "Дружба-Нова"). Хто є власником 0,30 га цієї земельної ділянки, їй не відомо. ОСОБА_1 вважає, що факт незаконного вилучення спірної земельної ділянки підтверджується листом Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 05 серпня 2019 року № Ш-437/6-19, з якого вбачається, що під час масового розпаювання земель Колективного сільськогосподарського підприємства "Омбиське" (далі - КСП "Омбиське") вийшла накладка паїв та належна їй земельна ділянка була розпайована як основний масив, і надана у власність іншим громадянам, після яких вже була встановлена спадщина і перереєстровано права на спадкоємців. Таким чином, вважає, що за відсутності її волі спірна земельна ділянка була відчужена з підстав, які не передбачені чинним законодавством України. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила на підставі статей 387, 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) витребувати у ОСОБА_2 на її користь нерухоме майно - земельну ділянку, площею 1,21 га, кадастровий номер 7420884800:02:000:1093, розташовану на території Омбиської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Борзнянського районного суду Чернігівської області від 24 лютого 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надала до суду належні, допустимі, достовірні та достатні докази того, що її право власності на спірну земельну ділянку було порушено саме ОСОБА_2. Крім цього, лише візуальна схожість конфігурації земельних ділянок сторін на кадастровій карті з огляду на відмінність ідентифікуючих ознак цих об'єктів нерухомого майна не є беззаперечним доказом накладення земельної ділянки ОСОБА_2 на земельну ділянку ОСОБА_1. Водночас своїм процесуальним правом на проведення земельно-технічної експертизи на предмет визначення відповідності фактичного землекористування в частині накладення земельних ділянок відповідно до правовстановлюючих документів та документації із землеустрою на ці земельні ділянки сторона позивача не скористалась. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Чернігівського апеляційного суду від 29 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Борзнянського районного суду Чернігівської області від 24 лютого 2020 року змінено в частині мотивів відмови у задоволенні позову. У іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Суд апеляційної інстанції постановив, що право власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку не є оспореним чи визнаним незаконним. Тому у цих правовідносинах не підлягають до застосування положення статей 387, 388 ЦК України, а тому суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позову. Проте суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність в матеріалах справи беззаперечних, безсумнівних та достатніх доказів накладення земельної ділянки ОСОБА_2 на земельну ділянку ОСОБА_1, оскільки в справі наявні викопіювання з картографічної основи Державного земельного кадастру, кадастрової карти (плану), фрагменти карти схеми розміщення земельних ділянок, що надані відділом у Борзнянському районі Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, з яких вбачається, що саме земельна ділянка ОСОБА_2 із кадастровим номером 7420884800:02:000:1093 має накладання на земельну ділянку, що була передана ОСОБА_1. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів У касаційній скарзі, поданій у серпні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, просила скасувати рішення Борзнянського районного суду Чернігівської області від 24 лютого 2020 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 29 липня 2020 року. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди необґрунтовано зазначили, що до спірних правовідносин не підлягають до застосування вимоги статей 387, 388 ЦК України. Такі висновки судів першої та апеляційної інстанцій зроблено без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року в справі №372/2180/15-ц (провадження №14-76цс18), від 22 травня 2018 року в справі №469/1203/15-ц (провадження №14-95цс18), від 30 травня 2018 року в справі №469/1393/16-ц (провадження №14-71цс18), від 05 грудня 2018 року в справі №522/2202/15-ц (провадження №14-132цс18). Короткий зміст позиції інших учасників справи Відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходили. Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 28 серпня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Борзнянського районного суду Чернігівської області від 24 лютого 2020 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 29 липня 2020 року залишено без руху для усунення недоліків. У вересні 2020 року заявником у встановлений судом строк недолік касаційної скарги усунуто. Ухвалою Верховного Суду від 30 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Борзнянського районного суду Чернігівської області від 24 лютого 2020 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 29 липня 2020 року і витребувано із Борзнянського районного суду Чернігівської області цивільну справу №730/1154/19. Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Розпорядженням Борзнянської районної державної адміністрації Чернігівської області від 08 вересня 2004 року №340 громадянці-власнику сертифіката ОСОБА_1 передано у власність земельну частку (пай), площею 1,51 га (сіножаті), для ведення особистого селянського господарства із земель колишньої колективної власності КСП "Омбиське" на території Омбиської сільської ради. На підставі цього розпорядження ОСОБА_1 отримала державний акт серії ЧН №049162 на право власності на земельну ділянку, площею 1,51 га, кадастровий номер 7420884800:02:001:0002, для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Омбиської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області. Згідно з договорами оренди землі від 10 квітня 2008 року, від 18 жовтня 2010 року та додаткової угоди до них від 18 жовтня 2010 року ОСОБА_1 передавала земельну ділянку, площею 1,51 га, кадастровий номер 7420884800:02:001:0002, в оренду Приватному підприємству "Агро-Омбиш" та СТОВ "Дружба-Нова". Записи про право власності на спірну земельну ділянку на підставі зазначеного державного акта та про право оренди внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна 07 листопада 2015 року за №11963955. Розпорядженням Борзнянської районної державної адміністрації Чернігівської області від 29 червня 2005 року №198 затверджено акт обстеження земельних угідь реформованого КСП "Омбиське", розташованого на території Омбиської сільської ради. Припинено право власності на земельні ділянки, загальною площею 29,81 га, в тому числі: ріллі - 4,98 га, сіножаті - 10,18 га, пасовищ - 14,65 га, які протягом останніх років не використовувалися в сільськогосподарському виробництві, класифіковано їх згідно з актом обстеження земельних ділянок як чагарники - 22,94 га, болота - 6,26 га, забудовані землі - 0,61 га і передано на підставі рішення загальних зборів власників земельних часток (паїв) від 29 травня 2005 року в державну власність до земель запасу. Встановлено склад сільськогосподарських угідь, що передаються у власність відповідно до проектно-технічної документації із організації території земельних часток (паїв) та складанню державних актів на право власності на землю, в обсязі всього сільськогосподарських угідь - 2290,58 га, в тому числі: ріллі - 1418 га, сіножаті - 477, 94 га, пасовища - 394,38 га. Затверджено розмір земельної частки (паю) реформованого КСП "Омбиське" 3,79 умовних кадастрових гектарів; вартість земельної частки (паю) реформованого КСП "Омбиське", з урахуванням коефіцієнту індексації 2,465 у розмірі 22 411,78 грн. Погоджено проект землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) реформованого КСП "Омбиське", розташованого на території Омбиської сільської ради. Передано громадянам - власникам сертифікатів на право на земельну частку (пай) у власність земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва відповідно до проекту землеустрою. Вказано районному відділу земельних ресурсів внести відповідні зміни в документи паювання земель колишньої колективної власності, що визначають вартість та розмір земельної частки (паю) та забезпечити інформування щодо даних показників, нотаріальні та податкові органи, а також забезпечити реєстрацію та видачу громадянам державних актів на право власності на земельні ділянки. Рішенням Борзнянського районного суду Чернігівської області від 15 вересня 2015 року в справі №730/924/15-ц позов ОСОБА_2 до Борзнянської районної державної адміністрації, Омбиської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області, третя особа - відділ Держземагентства у Борзнянському районі Чернігівської області, про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування за заповітом задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право власності на спадкове майно, яке складається із земельних ділянок, площею 3,2223 га, кадастровий номер 7420884800:02:000:0548, та площею 1,2101 га, кадастровий номер 7420884800:02:000:1093, розташованих на території Омбиської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області, загальною вартістю 58 081,00 грн, що належали ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1. Рішення набрало законної сили. 30 вересня 2015 року на виконання рішення Борзнянського районного суду Чернігівської області від 15 вересня 2015 року в справі №730/924/15-ц до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна внесено запис про право власності ОСОБА_2 на зазначені земельні ділянки. Належна ОСОБА_2 земельна ділянка, площею 1,21 га, кадастровий номер 7420884800:02:000:1093, була передана ним в оренду СТОВ "Дружба-Нова" відповідно до укладеного між ними договору оренди землі від 24 листопада 2015 року. За інформацією відділу у Борзнянському районі Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 29 липня 2019 року № Ш-70/0-0.24-81/134-19 орієнтовне місце розташування земельної ділянки, вказаної в технічній документації до державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЧН №049162 на ім'я ОСОБА_1, не відповідає "Схемі поділу земель колективної власності на земельні частки (паї) КСП "Омбиське", де вказані поля першочергового поділу земель. Дана земельна ділянка знаходиться на полі, яке відповідно до "Схеми" не відносилось до першочергового поділу, а отже була розпайована при основному поділі їх на земельні частки (паї) згідно з розпорядженням Борзнянської районної державної адміністрації Чернігівської області від 29 червня 2005 року №198. Відповідно до листа Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 05 серпня 2019 року № Ш-437/0-339/6-19 ОСОБА_1 повідомлено про те, що при розгляді її звернення було з'ясовано, що рішенням Борзнянської районної державної адміністрації від 16 лютого 1999 року №56 погоджено Схему поділу земель колективної власності на земельні частки (паї) з визначенням конкретних полів першочергового поділу на території Омбиської сільської ради. З'ясовано, що ОСОБА_1 отримала державні акти на право власності на земельні ділянки відповідно до розробленої Технічної документації по передачі земельної частки (паю) (розпорядження Борзнянської районної державної адміністрації від 09 вересня 2004 року №340), в якій орієнтовне місце розташування земельної ділянки не відповідає "Схемі поділу земель колективної власності на земельні частки (паї) КСП "Омбиське" (1999 року), де вказані поля першочергового поділу земель. За інформацією відділу у Борзнянському районі Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, коли проводилось масове розпаювання даного сільськогосподарського товариства (проектно-технічна документація із землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) та виготовлення державних актів на право власності на землю 2005 року, розпорядження Борзнянської районної державної адмінітсрації від 29 червня 2005 року №198, розроблена МКБП "Георад"), то вийшла накладка паїв та земельна ділянка (кормові угіддя), яка була передана ОСОБА_1, була розпайована як основний масив та надана у власність іншим громадянам, після яких вже була встановлена спадщина та перереєстровано право на спадкоємців. Тобто на одну і ту ж земельну ділянку існує право власності у декількох осіб. За повідомленням Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 15 жовтня 2019 №1350/0/194-19 витяг з Технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, площею 1,51 га, кадастровий номер 7420884800:02:001:0002, надати неможливо, по причині відсутності даної земельної ділянки в просторовій базі Державного земельного кадастру. Відділ у Борзнянському районі Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області листом від 27 листопада 2019 року №9-25-0.24-620/104-19 повідомив суд, що рішенням Борзнянської районної державної адміністрації Чернігівської області від 16 лютого 1999 року №56 погоджено Схему поділу земель колективної власності на земельні частки (паї) з визначенням конкретних полів першочергового поділу на території Омбиської сільської ради Борзнянського району. ОСОБА_1 отримала державні акти на право власності на земельні ділянки відповідно до розробленої Технічної документації по передачі земельної частки (паю) (розпорядження Борзнянської районної державної адміністрації від 08 вересня 2004 року №340), в якій орієнтовне місце розташування земельної ділянки не відповідає "Схемі поділу земель колективної власності на земельні частки (паї) КСП "Омбиське" (1999 року), де вказані поля першочергового поділу земель. Земельна ділянка з кадастровим номером 7420884800:02:001:0002 відсутня у Національній кадастровій системі. Відповідно до розподілу земельних ділянок між громадянами, що мають право на земельну частку (пай), який наведено у Проектно-технічній документації із землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) реформованого КСП "Омбиське", земельна ділянка, площею 0,436 га, кадастровий номер 7420884800:02:000:1094, була запроектована для ОСОБА_4. До вказаної відповіді надані схеми, з яких вбачається накладання земельних ділянок із кадастровими номерами 7420884800:02:000:1093 та 7420884800:02:000:1094 на земельну ділянку, що була раніше відведена ОСОБА_1 28 травня 2020 року Головне управління Держеокадастру у Чернігівській області у відповідь на адвокатський запит повідомило, що земельна ділянка площею 1,21 га, кадастровий номер 7420884800:02:000:1093, яка знаходиться на місці спірної земельної ділянки ОСОБА_1 (1,51 га), належала ОСОБА_3 відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯА №750074, виданого на підставі розпорядження Борзнянської районної державної адміністрації від 29 червня 2005 року №198. Після смерті ОСОБА_3 спадщину оформив ОСОБА_2 на підставі рішення Борзнянського районного суду Чернігівської області від 15 вересня 2015 року в справі №730/924/15-ц. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції, в його нескасованій частині, та постанова апеляційного суду відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України. Згідно з положеннями статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Право приватної власності є непорушним. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Статтями 317, 319 ЦК України передбачено, що власнику належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Саме власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно з статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Статтею 81 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передбачено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Згідно з частиною першою статті 153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України. Одним із способів захисту права власності є віндикаційний позов. За правилом статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Порядок та умови витребування майна від добросовісного набувача визначено статтею 388 ЦК України. Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Положення статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про витребування майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі №6-2233цс16. Підстав відступити від цього правового висновку Верховний Суд не ВСТАНОВИВ: Судами першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано встановлено та не спростовано матеріалами справи те, що земельна ділянка, площею 1,21 га, кадастровий номер 7420884800:02:000:1093, яка знаходиться на місці спірної земельної ділянки ОСОБА_1 (1,51 га) і яку просить витребувати позивач, на підставі розпорядження Борзнянської районної державної адміністрації Чернігівської області від 29 червня 2005 року №198 була передана у власність ОСОБА_3 ОСОБА_3 отримала державний акт на право власності на цю земельну ділянку серії ЯА №750074. Після смерті ОСОБА_3 право власності на спірну земельну ділянку в порядку спадкування отримав ОСОБА_2. Зазначені обставини підтверджуються рішенням Борзнянського районного суду Чернігівської області від 15 вересня 2015 року в справі №730/924/15-ц, яке набрало законної сили, та листом Головного управління Держеокадастру у Чернігівській області. Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій власності законної сили судового рішення і означається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Суть преюдиції полягає і в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиційного рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відродження в мотивувальній частині судового акта (постанова Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі №753/11000/14-ц (провадження №61-11сво17)). Отже, відповідач ОСОБА_2 набув право власності на частину спірної земельної ділянки, а саме на земельну ділянку, площею 1,21 га, кадастровий номер 7420884800:02:000:1093, в порядку спадкування. Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що підставою для відмови у позові ОСОБА_1 у цій справі є відсутність підстав стверджувати, що відповідач ОСОБА_2 володіє частиною земельної ділянки, власником якої є позивач, незаконно. Зазначене виключає можливість застосування до спірних правовідносин норми статей 387 і 388 ЦК України. Таким чином, суд апеляційної інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин. Колегія суддів також погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про зміну рішення суду першої інстанції в частині мотивів відмови у задоволенні позову. Так, апеляційним судом встановлено і не спростовується матеріалами справи, що наявні у справі викопіювання з картографічної основи Державного земельного кадастру, кадастрової карти (плану), фрагменти карти схеми розміщення земельних ділянок, які надані відділом у Борзнянському районі Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, вказують на те, що земельна ділянка ОСОБА_2 із кадастровим номером7420884800:02:000:1093 має накладення на земельну ділянку, на яку ОСОБА_1 17 вересня 2004 року отримала державний акт на право власності на земельну ділянку на підставі розпорядження Борзнянської районної державної адміністрації Чернігівської області від 08 вересня 2004 року №340. Відповідно до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно обидві земельні ділянки, щодо яких є часткова накладка, зареєстровані у цьому державному реєстрі та мають кадастрові номери. Згідно зістаттею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частиною четвертоюстатті 10 ЦПК України Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та судова практика Європейського суду з прав людини застосовуються українськими судами як джерело права. Втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування, є предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Перший протокол ратифікований Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР і з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 07 липня 2011 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності вирішення спорів, що випливають із земельних правовідносин, з урахуванням висновків ЄСПЛ щодо критеріїв правомірності втручання в право особи на мирне володіння майном, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду, які наведені позивачем у її касаційній скарзі (приміром, постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року в справі №372/2180/15-ц (провадження №14-76цс18), від 30 травня 2018 року в справі №469/1393/16-ц (провадження №14-71цс18). У справах "Рисовський проти України" (рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року, заява №29979/04), "Кривенький проти України" (рішення ЄСПЛ від 16 лютого 2017 року, заява №43768/07), пов'язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, установивши порушення статті 1 Першого протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на землю. Водночас Верховний Суд звертає увагу на те, що у справі, що переглядається, ОСОБА_1 не заявляла позовні вимоги до суб'єкта владних повноважень. Відповідність його поведінки, дій та рішень положенням Першого протоколу до Конвенції, а також принципу належного адміністрування не були предметом дослідження у цій справі. Враховуючи диспозитивність цивільного судочинства, позивач не позбавлена можливості захистити свої права на спірну земельну ділянку шляхом звернення до суду в інший, передбачений законодавством спосіб. Висновок за результатами розгляду касаційної скарги Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржувані рішення Борзнянського районного суду Чернігівської області від 24 лютого 2020 року, в його незміненій частині, та постанова Чернігівського апеляційного суду від 29 липня 2020 року ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для задоволення касаційної скарги відсутні. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться. Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Борзнянського районного суду Чернігівської області від 24 лютого 2020 року, в його незміненій частині, та постанову Чернігівського апеляційного суду від 29 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: Б. І. Гулько Г. А. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 26 травня 2021 року м. Київ справа №369/592/18 провадження №61-10229 св 20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській області, відповідачі: Чабанівська селищна рада Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2, треті особи: Національна академія аграрних наук України, Інститут садівництва Національної академії аграрних наук України, ОСОБА_3, ОСОБА_4, особа, яка подала касаційну скаргу, - ОСОБА_5, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року у складі колегії суддів: Левенця Б. Б., Ратнікової В. М., Борисової О. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У січні 2018 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській областізвернувся до суду з позовом до Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1, треті особи: Національна академія аграрних наук України, Інститут садівництва Національної академії аграрних наук України, ОСОБА_3, ОСОБА_4, про визнання недійсними рішень селищної ради та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння. Позовна заява мотивована тим, що відповідно до постанови Президії Національної академії аграрних наук України від 25 травня 2017 року (протокол №9) за результатами розгляду клопотання Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області від 10 травня 2017 року №649 та листа Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України від 18 травня 2017 року №327 Інституту садівництва надано згоду на припинення права постійного користування земельною ділянкою, загальною площею 0,71 га, та передачу її до земель запасу Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області для обслуговування об'єктів соціальної інфраструктури, зокрема для будівництва на цій земельній ділянці дитячої дошкільної установи на 220 дітей та соціальної інфраструктури для обслуговування житлових кварталів. Рішеннями Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області від 15 червня 2017 року №674 та від 16 червня 2017 року №685 затверджено проєкти землеустрою та відведено у приватну власність ОСОБА_3 земельну ділянку, площею 0,3761 га, кадастровий номер 3222457400:04:002:5445; ОСОБА_4 земельну ділянку, площею 0,2999 га, кадастровий номер 3222457400:04:002:5318, для ведення особистого селянського господарства, що розташовані у с. Новосілки Києво-Святошинського району Київської області. Відповідно до інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі вищевказаних рішень Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області 27 червня 2017 року ОСОБА_3 здійснив поділ земельної ділянки, площею 0,3761 га, кадастровий номер 3222457400:04:002:5445, на три окремі земельні ділянки з кадастровими номерами: 3222457400:04:002:5408, площею 0,0856 га, 3222457400:04:002:5409, площею 0,1258 га, 3222457400:04:002:5410, площею 0,1647 га, які 01 липня 2017 року на підставі договорів купівлі-продажу №3628, 3635, 3642 відчужив на користь ОСОБА_1. Згідно з інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі вищевказаних рішень Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області 26 червня 2017 року ОСОБА_4 здійснив поділ земельної ділянки, площею 0,2999 га, кадастровий номер 3222457400:04:002:5318, на три окремі земельні ділянки з кадастровими номерами: 3222457400:04:002:5515, площею 0,1318 га, 3222457400:04:002:5514, площею 0,1271 га, 3222457400:04:002:5513, площею 0,041 га, які 01 липня 2017 року на підставі договорів купівлі-продажу №3663, 3656, 3649 відчужив на користь ОСОБА_1. Прокурор вказував про те, що за інформацією Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 13 листопада 2017 року №10-10-0.221-17015/2-17 встановлено, що Головним управлінням не здійснювалось припинення права постійного користування Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України земельною ділянкою, площею 0,71 га, у зв'язку з чим відповідна документація із землеустрою не розроблялася. Відповідно до інформації Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області від 16 листопада 2017 року №1566 та Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України від 23 листопада 2017 року №30/816 наявності рішень про вилучення вказаної земельної ділянки, а також про припинення права постійного користування нею та передачу до земель запасу Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області не підтверджено. Також не розроблялась і не погоджувалась в установленому законом порядку відповідна землевпорядна документація щодо визначення меж, місця розташування, права на земельну ділянку, яка перебувала у складі земель, площею 177,07 га, належних Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України згідно з державним актом на право постійного користування землею від 30 грудня 2003 року серії І-КВ №001208. Таким чином, унаслідок зазначених протиправних дій відповідачів з власності держави вибули спірні земельні ділянки з порушенням положень ЗК України. З урахуванням викладеного перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській області просив суд визнати недійсними рішення Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області від 15 червня 2017 року №674 "Про розгляд заяви ОСОБА_3" та від 16 червня 2017 року №685 "Про розгляд заяви ОСОБА_4"; витребувати на користь держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській області із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 земельні ділянки з кадастровими номерами: 3222457400:04:002:5408, площею 0,0856 га; 3222457400:04:002:5409, площею 0,1258 га; 3222457400:04:002:5410, площею 0,1647 га; 3222457400:04:002:5515, площею 0,1318 га; 3222457400:04:002:5514, площею 0,1271 га; 3222457400:04:002:5513, площею 0,041 га, які розташовані у с. Новосілки Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 липня 2019 року у складі судді Дубас Т. В. у задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській областівідмовлено. Судове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що згода на вилучення із землекористування та передачу до земель запасу Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області земельної ділянки, площею 0,71 га, Інститутом садівництва Національної академії аграрних наук України, як землекористувачем, була надана у встановленому законом порядку. Землекористувач відмовився від земельної ділянки на користь Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського районну Київської області, а тому, отримавши відповідну згоду на припинення права постійного користування земельною ділянкою, орган місцевого самоврядування діяв відповідно до положень земельного законодавства, що свідчить про правомірність набуття ОСОБА_1 спірних земельних ділянок у власність. Також суд послався на те, що у цій справі має бути захищено право власності відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прецедентної практики Європейського суду з прав людини. Короткий зміст судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій Постановою Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Київської області задоволено. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 липня 2019 року скасовано, позов першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській області задоволено. Визнано недійсним рішення Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області від 15 червня 2017 року №674 "Про розгляд заяви ОСОБА_3" та рішення Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області від 16 червня 2017 року №685 "Про розгляд заяви ОСОБА_4". Витребувано на користь держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській області із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 земельні ділянки з кадастровими номерами: 3222457400:04:002:5408, площею 0,0856 га; 3222457400:04:002:5409, площею 0,1258 га; 3222457400:04:002:5410, площею 0,1647 га; 3222457400:04:002:5515, площею 0,1318 га; 3222457400:04:002:5514, площею 0,1271 га; 3222457400:04:002:5513, площею 0,041 га, які розташовані у с. Новосілки Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що Чабанівська селищна рада Києво-Святошинського району Київської області прийняла оспорювані рішення про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення і передачі спірних земельних ділянок ОСОБА_3 та ОСОБА_4 за відсутності для цього повноважень та з порушенням положень частини третьої статті 5 Закону України "Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу", положень ЗК України, оскільки право постійного користування Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України спірною земельною ділянкою не було припинено, а земельні ділянки не були вилучені у державної установи у встановленому законом порядку. Таким чином, спірна земельна ділянка вибула з власності держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській області поза його волею, тому наявні правові підстави для витребування зазначених земельних ділянок із чужого незаконного володіння ОСОБА_1. Апеляційний суд зазначив, що положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не порушені, а втручання держави у мирне володіння майном має легітимну основу і є пропорційним. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2020 року касаційні скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2, та Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області залишені без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року залишено без змін (провадження №61-3779 св 20). Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_5, як особа, яка участі при розгляді справи не приймала, просить оскаржувану постанову апеляційного суду скасувати й передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У січні 2021 року заступник керівника Київської обласної прокуратури подав клопотання про закриття провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_5. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу №369/592/18 з Києво-Святошинського районного суду Київської області. У грудні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 січня 2021 року справу за зазначеним позовом призначено до розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що 02 грудня 2017 року між ОСОБА_1, як замовником, та ОСОБА_5, як інвестором, було укладено інвестиційний договір, предметом якого є інвестування коштів у будівництво житлового будинку, який розташований на спірних земельних ділянках. Таким чином, судом апеляційної інстанції вирішено питання про права та обов'язки ОСОБА_5, що безпосередньо впливає на виконання положень інвестиційного договору від 02 грудня 2017 року його сторонами, а також на реалізацію прав та законних інтересів ОСОБА_5, як інвестора. Судом безпідставно розглянуто справу без залучення до участі в ній ОСОБА_5, як інвестора у будівництво на спірних земельних ділянках, оскільки їх витребування на користь держави перешкоджає виконанню інвестиційного договору від 02 грудня 2017 року. Крім того, у прокурора були відсутні правові підстави для звернення з цим позовом в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській області. Інститут садівництва Національної академії аграрних наук України не є правонаступником державного підприємства "Дослідне господарство "Новосілки" Інституту садівництва Національної академії наук України. Прокурором не надано доказів проведення державної реєстрації права постійного користування державного підприємства "Дослідне господарство "Новосілки" Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України спірними земельними ділянками, а державний акт на право постійного користування земельною ділянкою за формою та змістом не відповідає положенням чинного законодавства. ОСОБА_1 набув право власності на спірні земельні ділянки на підставі договорів купівлі-продажу, нікчемність або недійсність яких у встановленому законом порядку встановлена не була, отже він є добросовісним набувачем. Судом апеляційної інстанції не було враховано правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справах №202/20975/13-ц та №521/8368/15-ц, від 20 липня 2020 року у справі №369/11847/17, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі №48/340. Вказує, що позивачем не доведено, що спірні земельні ділянки та земельні ділянки, від яких відмовилась Національна академія аграрних наук України, є тотожними. Апеляційний суд невірно застосував до спірних правовідносин статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Об 'єктом позову про витребування майна із чужого незаконного володіння може бути річ, яка існує в натурі на момент пред'явлення позову, проте якщо річ була змінена застосовуються зобов'язально-правові способи захисту права власності відповідно до положень глави 83 ЦК України. Посилався на відповідні рішення Європейського суду з прав людини щодо захисту права власності. Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Фактичні обставини справи, встановлені судами 30 грудня 2003 року відповідно до розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації у м. Києві державному підприємству "Дослідне господарство "Новосілки" Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України було видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою, площею 177,07 га, згідно з планом землекористування для ведення сільськогосподарського виробництва. Відповідно до постанови Президії Національної академії аграрних наук України від 24 лютого 2016 року "Про реорганізацію державного підприємства "Дослідне господарство Новосілки" Інститут садівництва Національної академії аграрних наук України є правонаступником дослідного господарства "Новосілки" Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України. Листом від 10 травня 2017 року №649 Чабанівська селищна рада Києво-Святошинського району Київської області в особі селищного голови звернулась до директора Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України з проханням припинити право постійного користування та передати до земель запасу Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області земельну ділянкою, орієнтовною площею 0,71 га, яка розташована по АДРЕСА _1 та перебуває в постійному користуванні "Інститут садівництва" Національної академії аграрних наук України. У листі зазначено, що відповідно до генерального плану с. Новосілки Києво-Святошинського району Київської області на цій території планується будівництво дитячої дошкільної установи (на 220 дітей) та соціальної інфраструктури для обслуговування житлових кварталів. Згідно з постановою Президії Національної академії аграрних наук України від 25 травня 2017 року (протокол №9) за результатами розгляду клопотання Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області від 10 травня 2017 року №649 та листа Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України від 18 травня 2017 року №327 надано згоду Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України на припинення права постійного користування земельною ділянкою, загальною площею 0,71 га (державний акт на право постійного користування землею від 30 грудня 2003 року серії І-КВ №001208) відповідно до положень статей 141, 142 ЗК України і передачі її до земель запасу Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області для обслуговування об'єктів соціальної інфраструктури, зокрема дитячої дошкільної установи та житлових кварталів, передбачених Генеральним планом с. Новосілки Києво-Святошинського району Київської області, затвердженим рішенням 19 чергової сесії VII скликання Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області від 11 серпня 2016 року №299. Відповідно до листа Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України від 12 жовтня 2017 року №26/701, враховуючи звернення Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області, Інститутом садівництва надавалась згода на вилучення із землекористування та передачі до земель запасу селищної ради земельної ділянки, площею 0,71 га (кадастрові номери: 3222457400:04:002:5515; 3222457400:04:002:5514; 3222457400:04:002:5513; 3222457400:04:002:5408; 3222457400:04:002:5318; 3222457400:04:002:5445; 3222457400:04:002:5409; 3222457400:04:002:5410). Рішеннями Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області від 15 червня 2017 року №674 та від 16 червня 2017 року №685 затверджено проєкти із землеустрою та відведено у приватну власність: ОСОБА_3 - земельну ділянку, площею 0,3761 га, кадастровий номер 3222457400:04:002:5445; ОСОБА_4 - земельну ділянку, площею 0,2999 га, кадастровий номер 3222457400:04:002:5318, для ведення особистого селянського господарства у с. Новосілки Києво-Святошинського району Київської області. Згідно з інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі вищевказаних рішень Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області ОСОБА_3.27 червня 2017 року здійснив поділ земельної ділянки, площею 0,3761 га, кадастровий номер 3222457400:04:002:5445, на три окремі земельні ділянки з кадастровими номерами: 3222457400:04:002:5408, площею 0,0856 га, 3222457400:04:002:5409, площею 0,1258 га, 3222457400:04:002:5410, площею 0,1647 га, які 01 липня 2017 року на підставі договорів купівлі-продажу №3628, №3635, №3642, посвідчених приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Федотовою О. В., відчужив на користь ОСОБА_1. Відповідно до інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі вищевказаних рішень Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області ОСОБА_4.26 червня 2017 року здійснив поділ земельної ділянки, площею 0,2999 га, кадастровий номером 3222457400:04:002:5318, на три окремі земельні ділянки з кадастровими номерами: 3222457400:04:002:5515, площею 0,1318 га, 3222457400:04:002:5514, площею 0,1271 га, 3222457400:04:002:5513, площею 0,041 га, які 01 липня 2017 року на підставі договорів купівлі-продажу №3663, №3656, №3649, посвідчених приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Федотовою О. В., відчужив на користь ОСОБА_1. Листом Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 02 листопада 2017 року №0-10-0.221-6316/2-17 повідомлено, що за наявною інформацією в Головному управлінні Держгеокадастру у Київській області наказ про припинення права користування земельною ділянкою державного підприємства "Дослідне господарство "Новосілки" Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України, площею 0,7100 га, яка розташована на території Новосілківської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, не виявлено. Відповідно до листа Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 13 листопада 2017 року №10-10-0.221-17015/2-17 за наявною інформацією накази про припинення права користування земельною ділянкою Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України на земельні ділянки в адміністративних межах с. Новосілки Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області після 25 травня 2017 року не приймалися. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувана постанова апеляційного суду ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається у порядку статті 405 ЦПК України, якою визначено порядок розгляду касаційної скарги, що надійшла до суду касаційної інстанції після закінчення касаційного розгляду справи. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За змістом статей 13, 19 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. За змістом статей 317, 319, 321 ЦК України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Частиною першою статті 116 Земельного кодексу України (тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу (частина перша, друга статті 20 ЗК України). Відповідно до частини першої статті 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Відповідно до частини п'ятої статті 116 ЗК України, земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом. Статтею 92 ЗК України передбачено, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають, зокрема підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності. Статтею 141 ЗК України передбачено підстави припинення права користування земельною ділянкою, зокрема й добровільну відмову від такого права. Частинами третьою та четвертою статті 142 ЗК України встановлено, що припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації. За змістом частин першої, другої статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом. Згідно з пунктом "е" частини четвертої статті 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук. Наведена норма узгоджується з пунктом 4 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 06 вересня 2012 року №5245-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності", за змістом якого з дня набрання чинності цим Законом у державній власності залишаються розташовані в межах населених пунктів земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні органів державної влади, державних підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук. Згідно з частинами першою, другою статті 149 ЗК України земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбачених цим Кодексом. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Сільські, селищні, міські ради вилучають земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель, які вилучаються (викупляються) ними з урахуванням вимог статті 150 цього Кодексу (частина третя статті 149 ЗК України). Районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності (крім випадків, визначених частиною дев'ятою цієї статті), які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: сільськогосподарського використання; ведення водного господарства; будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі, інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції тощо) з урахуванням вимог частини восьмої цієї статті (частина п'ята статті 149 ЗК України). Відповідно до пункту "в " частини першої статті 150 ЗК України до особливо цінних земель відносяться землі, надані в постійне користування національному виробничо-аграрному об'єднанню "Масандра" та підприємствам, що входять до його складу; землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів. Припинення права постійного користування земельними ділянками особливо цінних земель, визначених у пунктах "в " і "г" частини першої цієї статті, з підстави добровільної відмови від користування ними або шляхом їх вилучення здійснюється за погодженням з Верховною Радою України (частина друга статті 150 ЗК України). За змістом статті 5 Закону України "Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, національних галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу" вилучення земельних ділянок Національної академії наук України та національних галузевих академій наук може здійснюватися лише за згодою Президії Національної академії наук України та президій національних галузевих академій наук відповідно до Земельного кодексу України. Відчуження нерухомого майна Національної академії наук України та національних галузевих академій наук і організацій, що віднесені до їх відання, здійснюється в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Частиною першою та другої статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Апеляційний суди, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про те, щопри передачі у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_4 спірних земельних ділянок Чабанівською селищною радою Києво-Святошнського району Київської області не враховано положень частини третьої статті 142, статей 149, 150 ЗК України, якими встановлено порядок припинення права постійного користування земельною ділянкою унаслідок добровільної відмови землекористувача. Судом апеляційної інстанції встановлено, що компетентним органом не приймалось рішення (з урахуванням юридичного статусу землекористувача, положень його правовстановлюючих документів, а також категорії земель) про припинення права користування Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України спірною земельною ділянкою. Отже, апеляційний суддійшов правильного висновку про те, що спірні земельні ділянки розташовані у межах земельної ділянки, яка знаходиться в постійному користуванні Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України, що підтверджується викопіюванням з генерального плану с. Новосілки Києво-Святошинського району Київської області та схемами розташування земельних ділянок, а також кадастровими планами спірних земельних ділянок. Відповідачами зазначені обставини належними та допустимими доказами не спростовано, що є їх процесуальним обов'язком (статті 12, 81 ЦПК України). Питання про призначення судової земельно-технічної експертизи останніми не порушувалося. У спорах стосовно земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, держава, втручаючись у право приватних осіб на мирне володіння відповідними земельними ділянками, захищає загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), права на які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Звернення прокурора з вимогою про витребування спірних земельних ділянок із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 направлене на задоволення суспільної потреби у відновленні законності під час вирішення суспільно важливого та соціально значущого питання - розпорядження цінними землями Національної академії аграрних наук України, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, як джерела задоволення потреб суспільства в природних ресурсах. Верховний Суд звертає увагу на те, що Чабанівська селищна рада Києво-Святошинського району Київської області просила припинити право постійного користування Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України та передати спірні земельні ділянки для будівництва дитячої дошкільної установи (на 220 дітей) та соціальної інфраструктури для обслуговування житлових кварталів. Проте отримавши у травні 2017 року попередню згоду користувача земельної ділянки на припинення права користування земельною ділянку з метою розміщення об'єктів соціального призначення, у червні 2017 року Чабанівська селищна рада Києво-Святошинського району Київської області передала спірні земельні ділянки у власність громадян для ведення особистого селянського господарства. 01 липня 2017 року право власності на спірні земельні ділянки перейшло до ОСОБА_1. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 Цивільного кодексу України) та визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування (частина друга статті 152 ЗК України). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цим діянням наслідкам. За загальним правилом власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Звернення до суду з віндикаційним позовом до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, тобто з позовом про повернення майна із чужого незаконного володіння, є ефективним способом захисту права власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна. Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України). Апеляційний суд, встановивши, що власник не виявляв волю на відчуження спірних земельних ділянок на користь фізичних осіб, дійшов вірного висновку про наявність підстав для витребування спірних земельних ділянок із чужого незаконного володіння ОСОБА_1. Посилання касаційної скарги на те, що власник може витребувати лише індивідуально визначене майно як на підставу для відмови у позові прокурора є безпідставним, оскільки суди встановили, що ОСОБА_3 та ОСОБА_6 здійснили поділ земельних ділянок, переданих їм у власність на підставі оспорюваних рішень Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області. Тобто об'єкт був один і той же. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі ""East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява №19336/04), § 166-168). Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Ураховуючи викладене, втручання у права ОСОБА_1 є таким, що відповідає принципу пропорційності, не становитиме для нього такого індивідуального тягаря, який є надмірним, з урахуванням конкретних обставин справи, зокрема з урахуванням поведінки Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_3, ОСОБА_6 та ОСОБА_1, а також суспільних інтересів у збереженні цінних земель. ОСОБА_1 не позбавлений права на звернення до ОСОБА_3, ОСОБА_6 з вимогами про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України. Доводи касаційної скарги про те, що у прокурора були відсутні повноваження на звернення з цим позовом до суду, на увагу не заслуговують, оскільки до компетенції органів Держгеокадастру відноситься розпорядження землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених ЗК України, отже позов прокурором про захист права власності заявлений в інтересах держави в особі компетентного органу державної влади. Крім того, наведені вище мотиви спростовують доводи касаційної скарги ОСОБА_5, оскільки належним чином досліджувалися у цій справі Верховним Судом за касаційними скаргами представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2, та Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області (провадження №61-3779 св 20). Посилання касаційної скарги на те, що 02 грудня 2017 року між ОСОБА_1, як замовником, та ОСОБА_5, як інвестором, було укладено інвестиційний договір, предметом якого є інвестування коштів у будівництво житлового будинку, який розташований на спірних земельних ділянках, тому судом апеляційної інстанції вирішено питання про права та обов'язки ОСОБА_5, є безпідставними з огляду на таке. Позовні вимоги про витребування із чужого незаконного володіння спірних земельних ділянок були заявлені прокурором до конкретної особи, ОСОБА_1, та стосуються виключно речових прав останнього, інший правовий зв'язок, у тому числі між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 на підставі інвестиційного договору, на правовідносини у цій справі не впливає. Держава в особі Головного управління Держгеокадастру у Київській області не має нести будь-яких негативних наслідків чи відповідальності за зобов'язаннями ОСОБА_1, чи забезпечувати ухилення від інвестиційних ризиків ОСОБА_5 при виконанні ОСОБА_1 обов'язків за інвестиційним договором. Крім того, районним судом ухвалено рішення 12 липня 2019 року і ні, ОСОБА_1, ні ОСОБА_5 у порядку, передбаченому статтею 51 ЦПК України, не заявили клопотання про залучення до участі у справі ОСОБА_5. Доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом застосовано норми права без урахування висновку щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 30 січня 2019 року у справах №202/20975/13-ц та №521/8368/15-ц, від 20 липня 2020 року у справі №369/11847/17, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі №48/340, на увагу не заслуговують, оскільки правовідносини у зазначених справах та у справі, яка переглядається, не є подібними. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Щодо клопотання прокурора про закриття провадження у справі. У січні 2021 року заступник керівника Київської обласної прокуратури подав клопотання про закриття провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_5 на підставі пункту 3 частини першої статті 396 ЦПК України, оскільки судом питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_5 не вирішувалося. У задоволенні клопотання заступника керівника Київської обласної прокуратури про закриття провадження у справі слід відмовити, оскільки колегія суддів не вбачає для цього правових підстав, виходячи з вищенаведених мотивів. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотання заступника керівника Київської обласної прокуратури про закриття провадження у справі відмовити. Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 березня 2021 року м. Київ справа №354/1033/13-ц провадження №61-11258св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи: позивач - Івано-Франківський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері, відповідачі: виконавчий комітет Поляницької сільської ради Яремчанської міської ради Івано-Франківської області, ОСОБА_1, третя особа - Ворохтянський держлісгосп, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (письмового провадження) касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 18 лютого 2020 року в складі судді Польської М. В. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 06 липня 2020 року в складі колегії суддів: Пнівчук О. В., Томин О. О., Ясеновенко Л. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст вимог У липні 2013 року Івано-Франківський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сферізвернувся до суду з позовом до виконавчого комітету Поляницької сільської ради Яремчанської міської ради Івано-Франківської області, ОСОБА_1 та просив визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданий ОСОБА_1 03 вересня 2003 року. Позовні вимоги обґрунтовував тим, що 03 вересня 2003 року ОСОБА_1 отримав державний акт на право приватної власності на земельну ділянку площею 0, 1 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, розташовану в селі Поляниці Яремчанської міської ради Івано-Франківської області. Вказаний державний акт виданий йому на підставі рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №27 від 10 липня 2003 року, яким було вилучену земельну ділянку Поляницького лісництва Ворохтянського держлісгоспу в землі запасу Поляницької сільської ради, змінено цільове призначення і переведено землі з лісового фонду в землі житлової та громадської забудови. Однак, під час проведення перевірки додержання та застосування вимог земельного законодавства встановлено, що зазначене рішення виконавчим комітетом Поляницької сільської ради не приймалось, а земельна ділянка ОСОБА_1 не передавалась, що підтверджується, зокрема, обставинами, встановленими вироком Галицького районного суду Івано-Франківської області від 20 квітня 2011 року. Рішенням Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 06 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківського області від 03 вересня 2014 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2014 року, позов задоволено. Визнано недійсним державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею 0, 1000 га, яка розташована в селі Поляниці Яремчанської міської ради Івано-Франківської області, виданий Поляницькою сільською радою 03 вересня 2003 року ОСОБА_1, зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №000047, кадастровий номер земельної ділянки 2611092001220020021. У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 06 травня 2014 року. В обґрунтування заяви зазначив, що задовольняючи позов прокурора суди виходили з того, що державний акт на право власності на земельну ділянку був отриманий ним на підставі незаконного рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №27 від 10 липня 2003 року та послались на вирок Галицького районного суду Івано-Франківської області від 20 квітня 2014 року. Проте, вказаний вирок був скасований ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 серпня 2014 року, про що йому стало відомо в 2015 році, оскільки він не являється стороною кримінального провадження, а тому вказана обставина є нововиявленою. Також нововиявленою обставиною є постанова Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2014 року в справі №809/184/14, залишена без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 липня 2014 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 19 серпня 2014 року, якою встановлено факт чинності рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №27 від 10 липня 2003 року. Вказував, що на момент ухвалення судом першої інстанції рішення в цій справі зазначена постанова не набрала законної сили, у зв'язку з чим не була взята до уваги. Окрім цього зазначає, що 16 листопада 2015 року Львівським апеляційним адміністративним судом в справі №809/533/15 було постановлено ухвалу, якою скасовано постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 09 квітня 2015 року, якою було визнано недійсним та скасовано рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №27 від 10 липня 2003 року, що також є новою істотною обставиною. Посилаючись на викладене, оскільки на даний час рішення виконавчого комітету, на підставі якого йому видано спірний державний акт, є чинним, а визнання недійсним державного акта на право власності на землю як правовстановлюючого документа без оспорення такого рішення не передбачено законом, просив скасувати рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 06 травня 2014 року й ухвалити нове про відмову в задоволенні позову. Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій Ухвалою Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 18 лютого 2020 року, залишеною без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 06 липня 2020 року, в задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовлено. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що обставини, на які посилається заявник, не є нововиявленими, а тому немає підстав для задоволення заяви. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги У липні 2020 року ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати ухвалу Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 18 лютого 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 06 липня 2020 року й ухвалити нове судове рішення про задоволення його заяви. В обґрунтування вимог касаційної скарги зазначає, що наведені ним обставини: скасування вироку від 20 квітня 2011 року, на який суд посилався у своєму рішенні від 06 травня 2014 року; набрання чинності постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2014 року в справі №809/184/14; скасування постанови Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2014 року в справі №809/533/15; та незаконність визнання недійсним державного акта на право власності на землю як правовстановлюючого документа без оспорення рішення, що надало право на отримання цього акта, є нововиявленими обставинами, які дають підстави для скасування рішення в цій справі. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 19 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 01 вересня 2020 року справу №354/1033/13-ц передано до Верховного Суду. Керівник Івано-Франківської обласної прокуратури Р. Хима та виконуючий обов'язки сільського голови Поляницької сільської ради Яремчанської міської ради Івано-Франківської області П. Тимофій надіслали відзиви на касаційну скаргу, у яких просять залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Ухвалою Верховного Суду від 13 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Фактичні обставини, встановлені судами Установлено, що рішенням Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 06 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківського області від 03 вересня 2014 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 грудня 2014 року, у справі №354/1033/13-ц визнано недійсним державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею 0, 1000 га, яка розташована в селі Поляниці Яремчанської міської ради Івано-Франківської області, виданий Поляницькою сільською радою 03 вересня 2003 року ОСОБА_1, зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №000047, кадастровий номер земельної ділянки 2611092001220020021. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини 1 статті 361 ЦПК України 2004 року (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами), рішення або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, а також судовий наказ можуть бути переглянуті у зв'язку з нововиявленими обставинами. Згідно з пунктом 1 частини 2 зазначеної статті підставами для перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами є істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи. Такі ж положення передбачені частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 423 ЦПК України. Нововиявлені обставини - це юридичні факти, які мають істотне значення для розгляду справи та існували на час розгляду справи, але не були і не могли бути відомі заявнику, а також обставини, які виникли після набрання судовим рішенням законної сили та віднесені законом до нововиявлених обставин. Необхідними умовами нововиявлених обставин, визначених пунктом 1 частини другої статті 361 ЦПК України 2004 року, є те, що вони існували на час розгляду справи; ці обставини не могли бути відомі заявникові на час розгляду справи; вони входять до предмета доказування у справі та можуть вплинути на висновки суду про права і обов'язки осіб, які беруть участь у справі. Нововиявлені обставини мають підтверджуватися фактичними даними (доказами), що в установленому порядку спростовують факти, покладені в основу судового рішення. Суд має право скасувати судове рішення за нововиявленими обставинами лише за умови, що ці обставини можуть вплинути на юридичну оцінку обставин, здійснену судом у судовому рішенні, що переглядається. Скасування судового рішення може бути визнано нововиявленою обставиною лише в тому випадку, коли суд обґрунтував ухвалене судове рішення скасованим (воно було підставою для ухвалення такого судового рішення) або виходив із нього, хоча прямо й не посилався на нього на підтвердження наявності вказаних обставин, а також якщо наслідком скасування судового рішення є інше за змістом вирішення спору. Вирішуючи питання про скасування судового рішення із зазначених підстав, суди мають виходити з преюдиційного зв'язку судових рішень, зокрема з того, що між рішеннями має існувати матеріально-правовий зв'язок, факти, встановлені в одній із справ, повинні мати значення для іншої справи. Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 27 червня 2019 року в справі №711/2178/17 (провадження №61-44764св18). Заявник, як на нововиявлені обставини, посилався, зокрема, на те, що ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 серпня 2014 року скасовано вирок Галицького районного суду Івано-Франківської області від 20 квітня 2011 року в кримінальній справі №248436. Як свідчить аналіз рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області 06 травня 2014 року, підставою для його ухвалення став вирок Галицького районного суду Івано-Франківської області від 20 квітня 2011 року, яким встановлено незаконність рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради №27 від 10 липня 2003 року, на підставі якого ОСОБА_1 видано оскаржуваний державний акт. Таким чином, скасування цього вироку має істотне значення для розгляду справи та є нововиявленою обставиною в розумінні статті 423 ЦПК України. Вирішуючи заяву ОСОБА_1 про перегляд рішення суду першої інстанції за нововиявленими обставинами, суди попередніх інстанцій на наведене уваги не звернули, внаслідок чого дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для її задоволення. Окрім цього, згідно з абзацом першим частини першої, пунктом 3 частини другої статті 362 ЦПК України 2004 року заяви про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами можуть бути подані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, протягом одного місяця з дня встановлення обставини, що є підставою для перегляду. Строк для подання заяви про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами обчислюється у випадках, встановлених пунктом 3 частини другої статті 361 цього Кодексу, - з дня набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовано судове рішення, що стало підставою для ухвалення рішення чи постановлення ухвали, які підлягають перегляду. Тлумачення статті 362 ЦПК України 2004 року свідчить, що місячний строк для подання заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами, є процесуальним і може бути поновлений за загальними правилами, встановленими статтею 73 ЦПК України 2004 року. Якщо заяву подано після закінчення процесуального строку і відсутнє клопотання про його поновлення або в поновленні пропущеного строку для подання заяви буде відмовлено, суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, яка може бути оскаржена. Із заявою про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 361 ЦПК України 2004 року, оскільки вирок Галицького районного суду Івано-Франківської області від 20 квітня 2011 року був скасований ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 серпня 2014 року, ОСОБА_1 звернувся у грудні 2015 року, тобто з пропуском установленого законом строку на її подання. Клопотання про поновлення процесуального строку ОСОБА_1 не заявляв, доказів поважності причин його пропуску не надавав. Розглядаючи заяву ОСОБА_1 про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами по суті, суди першої та апеляційної інстанцій наведеного не врахували, не перевірили поважності причин пропуску заявником строку на її подання та не вирішили питання про його поновлення. За викладених обставин, ухвала Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 18 лютого 2020 року та постанова Івано-Франківського апеляційного суду від 06 липня 2020 року не можуть вважатися законними та обґрунтованими. Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Оскільки суди обох попередніх інстанцій не встановили фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, то ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 18 лютого 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 06 липня 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Ю. Тітов судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 листопада 2021 року м. Київ справа 761/8238/18 провадження №61-14903св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Міральянс", треті особи: Київська міська рада, Департамент з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Державна архітектурно-будівельна інспекція України, Департамент державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, особа, яка не була залучена до участі у розгляді справи, однак подала апеляційну та касаційну скарги, - Товариство з обмеженою відповідальністю "Домобудівельна компанія "Фундамент", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю "Міральянс", Товариства з обмеженою відповідальністю "Домобудівельна компанія "Фундамент" на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року, ухвалене у складі судді Кондратенко О. О., та постанову Київського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року, прийняту у складі колегії суддів: Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Міральянс" (далі - ТОВ "Міральянс") про додержання правил добросусідства та зобов'язання вчинити дії. Позовну заяву мотивував тим, що він є власником земельної ділянки, розташованої по АДРЕСА_1, яка межує із земельними ділянками, на яких ТОВ "Міральянс" здійснює будівництво 14-ти поверхового житлового будинку. Будівництво цього будинку порушує його права та вимоги правил добросусідства, оскільки така кількість поверхів не відповідає Генеральному плану розвитку міста та проекту планування його приміської зони. Станом на 2008 рік земельні ділянки АДРЕСА_2, на яких будується багатоповерховий будинок, за функціональним призначенням відносилася до території середньоповерхової житлової забудови, яка має складати 4-5 поверхів. Незважаючи на це, Департаментом містобудування та архітектури 13 червня 2014 року розроблена проектна документація, а відповідачем одержані дозвільні документи для можливості будівництва житлового будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями соціального призначення та підземним паркінгом. Однак 04 жовтня 2017 року рішенням Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві дозвільні документи, видані ТОВ "Міральянс", скасовані. Наказом від 31 жовтня 2017 року Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у м. Києві анулював дозвіл на виконання будівельних робіт, однак ТОВ "Міральянс", незважаючи на скасування дозвільної документації, не демонтував поверхи, що перевищують середньоповерхову житлову забудову. Позивач стверджував, що кількість збудованих відповідачем поверхів будинку призводить до створення зони вітрового підпору і взагалі унеможливлює функціонування систем вентиляції та димовидалення в його житловому будинку, призводить до збирання надмірної кількості дощової води, яка відводитиметься з території забудови, вітрової тіні від висотного будинку, а також створює підвищений рівень шуму від автомобілів та діяльності закладів громадського обслуговування на першому поверсі багатоповерхового житлового будинку, які знаходяться вище рівня його землі ділянки тощо. ОСОБА_1 просив суд: - зобов'язати ТОВ "Міральянс" додержуватись правил добросусідства при здійсненні будівництва; - заборонити ТОВ "Міральянс" здійснювати на земельній ділянці будівництво будинку, поверховість якого буде перевищувати 5 поверхів; - зобов'язати ТОВ "Міральянс" здійснити демонтаж (знесення) поверхів у будинку, поверховість яких перевищує 5 поверхів. У травні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ТОВ "Міральянс" про додержання правил добросусідства та зобов'язання вчинити дії. Позовна заява мотивована тим, що він є власником земельної ділянки АДРЕСА_1, на якій побудований приватний житловий будинок, що межує із земельними ділянками, на яких здійснюється будівництво відповідачами. Вказує про порушення його прав, аналогічні порушенню прав, викладених у позові ОСОБА_1. При цьому доповнив, що відстань від фундаменту будівництва до межі його ділянки складає лише 121 см, а рівень побудованого фундаменту вищий за рівень його ділянки на 1,2 метри. Як наслідок, дощові води зі всієї площі забудови стікають на його город і повністю його заливають. Надземно-підземний паркінг будинків та рівень тротуару подвір'я буде розміщений впритул до межі його земельної ділянки і планується бути вищим на 2 метри за рівень землі на його ділянці. За таких умов його земельна ділянка опинилася в низині та потерпає від надмірної кількості дощової води. ОСОБА_2 просив суд: - зобов'язати ТОВ "Міральянс" додержуватись правил добросусідства при здійсненні будівництва; - зобов'язати ТОВ "Міральянс" здійснити демонтаж (знесення) будинку повністю. Протокольною ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 31 травня 2018 року ОСОБА_2 залучено до участі у розгляді справи за позовом ОСОБА_1 як третю особу із самостійними вимогами, прийнято до спільного розгляду позовну заяву. У вересні 2018 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ТОВ "Міральянс" про додержання правил добросусідства та зобов'язання вчинити дії. Позовну заяву мотивував тим, що він є власником земельної ділянки АДРЕСА_1, на якій побудований приватний житловий будинок, що межує із земельними ділянками відповідача. Посилався на порушення правил добросусідства з боку відповідача, оскільки наявність на суміжній земельній ділянці 14-ти поверхового будинку матиме своїм наслідком повну деградацію його земельної ділянки та середовища, звичного для його проживання. Зокрема вказував: виїзд із запроектованого відповідачем підземного паркінгу безпосередньо виходить на проїзд до вже збудованого гаража на його земельній ділянці, що унеможливлює під'їзд до його гаража та виїзд з нього; погіршення інсоляції - його земельна ділянка буде затінена протягом усієї другої половини світового дня; на недотримання мінімальної відстані будівлі, що будується, до його вже існуючого будинку; на потерпання його земельної ділянки від надмірної кількості дощової води, яка відводитиметься з території забудови, та на підвищений рівень шуму від автомобілів та діяльності закладів громадського обслуговування на першому поверсі, які знаходитимуться вище рівня його земельної ділянки, що унеможливить ефективний шумозахист; на небезпеку для його життя і здоров'я від падіння предметів з вікон житлових поверхів та елементів фасаду багатоповерхового житлового будинку. ОСОБА_3 просив суд: - зобов'язати ТОВ "Міральянс" додержуватись правил добросусідства при здійсненні будівництва, поверховість якого перевищує рівень середньоповерхової житлової забудови, - зобов'язати ТОВ "Міральянс" здійснити демонтаж (знесення) будинку повністю. У вересні 2018 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ТОВ "Міральянс" про додержання правил добросусідства та зобов'язання вчинити дії. Позовну заяву мотивувала тим, що вона є співвласником земельної ділянки АДРЕСА_1, на якій збудований приватний житловий будинок, частина якого належить їй на праві спільної сумісної власності та яка межує із земельними ділянками відповідача. Зазначала про порушення правил добросусідства та наслідки будівництва на сусідній земельній ділянці висотного будинку з підстав, аналогічним позову ОСОБА_1 ОСОБА_4 просила суд: - зобов'язати ТОВ "Міральянс" додержуватись правил добросусідства при здійсненні будівництва; - заборонити ТОВ "Міральянс" здійснювати на земельній ділянці будівництво будинку, поверховість якого буде перевищувати 5 поверхів; - зобов'язати ТОВ "Міральянс" здійснити демонтаж (знесення) поверхів у будинку, поверховість яких перевищує 5 поверхів. Протокольною ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 24 вересня 2018 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 залучено до участі у розгляді справи за позовом ОСОБА_1 як третіх осіб із самостійними вимогами, прийнято до спільного розгляду їхні позовні заяви. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року позови ОСОБА_1, ОСОБА_4 залишено без задоволення. Позови ОСОБА_2, ОСОБА_3 задоволено частково. Зобов'язано ТОВ "Міральянс" здійснити повністю демонтаж (знесення) будинку, який збудовано на цих ділянках по АДРЕСА_3, АДРЕСА_4. У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_2, ОСОБА_3 відмовлено. Стягнуто з ТОВ "Міральянс" на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 704,80 грн. Стягнуто з ТОВ "Міральянс" на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 704,80 грн. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2, ОСОБА_3 в частині зобов'язання ТОВ "Міральянс" здійснити повністю демонтаж (знесення) спірного будинку, суд першої інстанції встановив, що намір забудовника земельної ділянки збудувати спірний житловий будинок 14-ти поверховим не відповідає Містобудівним умовам та Генеральному плану міста Києва на період до 2020 року щодо забудови цієї території поверховістю не більше 5 поверхів, а дозвіл на виконання будівельних робіт від 13 жовтня 2015 року, виданий ТОВ "Міральянс", анульовано наказом Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю м. Києва від 31 жовтня 2017 року, який не оскаржено в судовому порядку. При цьому на час розгляду судової справи новий дозвіл на виконання будівельних робіт на земельних ділянках по спірному будинку відповідач не отримував. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_4, суд першої інстанції вказав, що ці вимоги є взаємовиключними із задоволеними судами позовними вимогами ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року апеляційні скарги ТОВ "Міральянс", ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю "Домобудівельна компанія "Фундамент" залишено без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року залишено без змін. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції вказав, що дозвіл на будівництво, виданий ТОВ "Міральянс", недійсним не визнавався, а його скасування обумовлює заборону проведення будівельних робіт лише після такого скасування, однак само по собі не встановлює незаконність будівельних робіт, при цьому погодився з висновками суду першої інстанції в тій частині, що саме проведення будівництва не відповідає чинним в Україні нормам, правилам та Генеральному плану розвитку міста Києва, проекту планування його приміської зони до 2020 року. Окрім наведеного, суд апеляційної інстанції послався на пункт 6.1.22 ДБН Б.2.2.-12:2019 "Планування і забудова міських і сільських поселень" "Державні будівельні норми України", згідно з яким у будь-якому разі, незалежно від поверховості новобудови, відстань від неї до межі сусідньої земельної ділянки не може бути меншою 10 м, та встановив, що відстань від спірної будівлі до межі земельної ділянки ОСОБА_2 не відповідає мінімальним граничним нормам, встановленим ДБН Б.2.2.-12:2019, що в свою чергу призводить до неможливості визнання такої споруди законною. При цьому враховував обставини справи, зважив на характер такого порушення та вказав, що воно не може бути усунуте в інший спосіб, ніж той, що застосував суд першої інстанції. Погоджуючись з висновками суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_4, суд апеляційної інстанції вказав, що позивачі не довели порушень добросусідства з боку забудовника, які виразилися насамперед у порушенні вітровідпірних, шумових, водовивідних та інших вимог, які висуваються до багатоповерхової забудови, в той час як такі посилання не були підтверджені належними доказами, а суд першої інстанції дійшов висновку про знесення будівлі з інших підстав. Короткий зміст вимог касаційної скарги У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року в частині відмови в задоволенні його позову, задовольнити позов. У листопаді 2020 року ТОВ "Міральянс" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_3, ОСОБА_2 та відмовити в задоволенні цих позовів. У листопаді 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Домобудівельна компанія "Фундамент" (далі - ТОВ "Домобудівельна компанія "Фундамент") подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_3, ОСОБА_2 та відмовити в задоволенні цих позовів. Рух касаційних скарг у суді касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 15 жовтня 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі судді Коломієць Г. В. касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху, надано час для усунення недоліків. 06 листопада 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, витребувано справу із Шевченківського районного суду міста Києва. 09 листопада 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., поновлено строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "Міральянс". 09 листопада 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., поновлено строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "Будівельна компанія "Фундамент". У листопаді 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. 27 листопада 2020 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., задоволено клопотання ТОВ "Домобудівельна компанія "Фундамент" та ТОВ "Міральянс", зупинено дію рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку. Ухвалою Верховного Суду від 09 вересня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів, у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи. Заявник стверджує, що його вимоги до відповідача лише відрізняються обсягом позовних вимог з позовом ОСОБА_2 та доведені ним у суді. Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 06 березня 2018 року у справі №607/15489/15-ц (провадження №61-1703св18), від 04 вересня 2019 року у справі №826/13852/17 (провадження № К/9901/59758/18), та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №826/25099/15 (провадження №11-1138апп18). Касаційна скарга ТОВ "Міральянс" мотивована тим, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права, зокрема вимоги статті 11 ЦПК України, та розглянув справу за правилами спрощеного позовного провадження; вимоги статті 52 ЦПК України, оскільки суд прийняв до спільного розгляду позови третіх осіб із самостійними вимогами: ОСОБА_2 та ОСОБА_3,. після початку першого судового засідання, а суд апеляційної інстанції цим порушенням не надав оцінку. Крім того, суди надали неправильну оцінку зібраним доказам, зокрема щодо застережень в Генеральному плані міста Києва щодо кількості поверхів на територіях середньої, малоповерхової забудови, що привело до ухвалення помилкових та необґрунтованих судових рішень у частині задоволення надуманих позовних вимог. Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі №522/5487/17 (провадження №11-373апп18), від 11 квітня 2018 року у справі №161/14920/16-а (провадження №11-251апп18). Касаційна скарга ТОВ "Домобудівельна компанія "Фундамент" мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанції грубо порушено його право, надане статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, оскільки суд першої інстанції прийняв рішення про його права, свободи, інтереси та обов'язки, не зважаючи на те, що воно не було залучене до участі у справі, а суд апеляційної інстанції не надав відповідної оцінки цим порушенням. Заявник вказує, що сторонами не надано, а судами попередніх інстанцій не встановлено порушення прав третіх осіб, однак суд застосував крайню міру як демонтаж (знесення) будинку. Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі №522/5487/17 (провадження №11-373апп18), від 11 квітня 2018 року у справі №161/14920/16-а (провадження №11-251апп18). Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У грудні 2020 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3 подали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ТОВ "Домобудівельна компанія "Фундамент", у якому вказували, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року та постанова Київського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права. У грудні 2020 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3 подали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ТОВ "Міральянс", у якому вказували, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року та постановау Київського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 та треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3, є власниками та користувачами земельних ділянок НОМЕР_1, НОМЕР_2, АДРЕСА_3, що межують з ділянками АДРЕСА_2, де знаходиться спірний недобудований будинок. 13 червня 2014 року Департамент містобудування та архітектури Київської міської державної адміністрації видав містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки по АДРЕСА_3, АДРЕСА_4.13 жовтня 2015 року Державною архітектурно-будівельною інспекцією України надано дозвіл на виконання будівельних робіт, замовником яких є ТОВ "Міральянс", на будівництво житлового будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями соціального призначення та підземним паркінгом по АДРЕСА_3, АДРЕСА_4.04 жовтня 2017 року Департамент містобудування та архітектури Київської міської державної адміністрації прийняв рішення, яким скасував містобудівні умови та обмеження забудови вищевказаної земельної ділянки. Наказом Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва від 31 жовтня 2017 року №353 замовнику будівництва ТОВ "Міральянс" анульовано дозвіл на виконання будівельних робіт житлового будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями соціального призначення та підземним паркінгом по АДРЕСА_3, АДРЕСА_4. З висновку експерта Черніна Я. О., складеного 10 листопада 2017 року за зверненням ОСОБА_1, за результатами проведеного експертного будівельно-технічного дослідження №39/48-17 встановлено, що намір забудови земельної ділянки 14-ти поверховим житловим будинком по АДРЕСА_3, АДРЕСА_4, що відображений у пункті 10 "Основні техніко-економічні показники об'єкта будівництва" розділу "Загальні дані" Містобудівних умов та обмеження забудови земельної ділянки №44/14/12-3/009-14 від 13 червня 2014 року, підготовлених Департаментом містобудування та архітектури Виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), не відповідає пункту 1 розділу "Містобудівні умови та обмеження" цих містобудівних умов та Генеральному плану міста Києва на період до 2020 року, затвердженому рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 року №370/1804, щодо забудови цієї території поверховістю не більше 5 поверхів як для середньоповерхової забудови. Із відповіді Державного підприємства "Інститут Генерального плану міста Києва", наданої позивачу 26 квітня 2017 року, встановлено, що згідно з рішення чинного Генерального плану міста Києва на період до 2020 року (затвердженого рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 року №370/1804) земельні ділянки за адресами: АДРЕСА_2 (кадастрові номери земельних ділянок 8000000000:88:053:0020, 8000000000:88:053:0022, 8000000000:88:053:0023), розташовані на території, яка за функціональними призначеннями визначена як територія середньо-малоповерхової житлової забудови. Відповідно до ДБН Б.1.1.-14:2012 показник середньо поверхової житлової забудови складає 4-5 поверхів. З акта обстежень встановлено, що відстань від межі земельної ділянки ОСОБА_2, розташованої по АДРЕСА_5, до спірної збудованої конструкції складає 1,2 м. Встановлено, що керівник ТОВ "Міральянс" у письмових відзивах, наданих суду, стверджує, що відстань від будівлі до межі земельної ділянки ОСОБА_2 складає 2,5 м. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційні скарги не підлягають задоволенню. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції прийняті з додержанням норм матеріального права та без порушень процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегією суддів встановлено, що оскаржувані судові рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційних скарг цих висновків не спростовують. Згідно з положеннями статей 386, 391, 396 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Частиною першою статті 78 та частиною другою статті 90 ЗК України передбачено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Згідно з частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. У пункті 33 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року №5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" роз'яснено, що, застосовуючи положення статті 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов'язані із позбавленням права володіння, суд має виходити з наступного. Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача. При цьому суди повинні брати до уваги будь-які фактичні дані, на підставі яких за звичайних умов можна зробити висновок про наявність такої небезпеки. Позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню незалежно від того, на своїй чи на чужій земельній ділянці або іншому об'єкті нерухомості відповідач вчиняє дії (бездіяльність), що порушують право позивача. Відповідно до примітки до пункту 3.13 ДБН 360-92** "Містобудування Планування і забудова міських і сільських поселень" (аналогічна норма викладена у пункті 6.1.22 ДБН Б.2.2.-12:2019 "Державні будівельні норми "Планування та забудова територій") у великих містах при розміщенні 9-16 та більше поверхових житлових будинків суміжно з кварталами садибної забудови, що зберігається, відстань від фасадів багатоповерхового будинку, що зводиться, до меж земельних ділянок садибних будинків приймається не менш 20 м, а до стіни найближчого садибного будинку - не менше висоти будинку, що зводиться; при розміщенні багатоквартирних житлових будинків поверховістю від 4 поверхів до 8 поверхів суміжно з кварталами садибної забудови, що зберігається, відстань від фасадів багатоквартирного будинку, що зводиться до меж земельних ділянок садибних будинків, слід приймати не менше 15 м, а до стіни найближчого садибного будинку - не менше висоти будинку, що зводиться; для багатоквартирних будинків до 3 поверхів - відстань від фасадів до меж земельних ділянок не менше 10 м для забезпечення проїзду пожежних машин. З наведеної норми вбачається, що у будь-якому разі, незалежно від поверховості новобудови, відстань від неї до межі сусідньої земельної ділянки не може бути меншою 10 м. Встановлено, що згідно з Генеральним планом розвитку міста Києва та Проєкту планування його приміської зони до 2020 року, затвердженого рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 року, земельні ділянки за адресою: АДРЕСА_2, за функціональним призначенням відносяться до території середньоповерхової житлової забудови, а відстань від межі земельної ділянки ОСОБА_2 (АДРЕСА_5) до збудованої конструкції становить не більше 2,5 м. Чинними Державними будівельними нормами визначено, що середньоповерхова забудова в містах передбачає забудову від 4 до 5 поверхів включно, однак факт перевищення вже збудованої конструкції 5-ти поверхового рівня встановлено належними та допустимими доказами в судовому засіданні. Крім того, відстань від межі земельної ділянки ОСОБА_2 до збудованої конструкції не відповідає мінімальним граничним нормам, встановленим пунктом 6.1.22 ДБН Б.2.2.-12:2019 "Державні будівельні норми "Планування та забудова територій", тобто є меншою 10 метрів, що призводить до неможливості визнання такої споруди законною. За таких обставин є обґрунтованими висновки суду першої інстанції, які уточнив суд апеляційної інстанції, про те, що недобудована споруда створює ОСОБА_2 перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном, а зважаючи на обставини справи та характер порушення, це порушення не може бути усунуте в інший спосіб, ніж повний демонтаж (знесення) будівлі. Отже, доводи касаційної скарги ТОВ "Міральянс" про те, що суди надали неправильну оцінку зібраним доказам, зокрема щодо застережень в Генеральному плані міста Києва щодо кількості поверхів на територіях середньої, малоповерхової забудови, що привело до ухвалення помилкових та необґрунтованих судових рішень у частині задоволення надуманих позовних вимог, на увагу не заслуговують, оскільки ці доводи спростовані зібраними матеріалами справи. Зокрема, Генеральним планом розвитку міста Києва, затвердженим рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 року встановлено, що ці земельні ділянки розташовані на території, яка за функціональним призначенням визначена як територія середньо та малоповерхової житлової забудови, що згідно з ДБН, 1.1-14:2012 не пробачає будівництва будинків вище п'яти поверхів (том 1, а. с. 57, 58). Крім того, згідно з пунктом 9 "Функціональне призначення земельної ділянки" містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки на АДРЕСА_3, АДРЕСА_4, виготовлених на замовлення ТОВ "Міральянс" 13 червня 2014 року, територія житлової середньоповерхової забудови - відповідно до Генерального плану, затвердженого рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 року (том 1, а. с. 114-117). Ці містобудівні умови були скасовані рішенням головного інспектора будівельного нагляду відділу нагляду за діяльністю уповноваженого органу з питань архітектури та містобудування Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у місті Києві Іваніцьким С. І. 04 жовтня 2017 року (том 1, а. с. 213). Підставою їх скасування у рішенні вказано невизначеність забудовником ТОВ "Міральянс" у містобудівному розрахунку з техніко-економічних показників, доданого до заяви для отримання містобудівних умов та обмежень забудови, техніко-економічних показників об'єкта. Крім того, заява містить висновки щодо можливості їх корегування відповідно до будівельних норм, що є порушенням Порядку надання містобудівельних умов та обмежень забудови земельної ділянки, їх склад та зміст, затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 07 липня 2011 року №109. Таким чином, звертаючись до компетентних органів із заявою про отримання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки на АДРЕСА_3, АДРЕСА_4, ТОВ "Міральянс" розуміло, що вказані земельні ділянки не передбачали об'єктів будівництва, які б перевищували п'ять поверхів, а отже правильними є висновки судів про те, що, збудована ТОВ "Міральянс" на спірних земельних ділянках 6-ти поверхова конструкція не може бути законною, оскільки перевищує 5-ти поверховий рівень, допустимий на земельній ділянці з функціональним призначенням - середньо та малоповерхові житлові забудови. Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що його позовні вимоги лише відрізняються обсягом від позовних вимог ОСОБА_2 та доведені ним у суді, що не виключає задоволення його позовних вимог, колегія суддів спростовує з огляду на те, що ОСОБА_2 у порушення вимог статей 77 - 79 ЦПК України не підтвердив, що відповідач допустив порушення вітровідпірних, шумових, водовідвідних та інших вимог, які висуваються до багатоповерхової забудови. При цьому, частково задовольняючи позов третіх осіб із самостійними вимогами, суди виходили не з порушень правил добросусідства, а з порушень, зокрема, Державних будівельних норм, унаслідок яких недобудована споруда створює позивачу ОСОБА_2 перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном, і зважаючи на обставини справи, характер порушення, таке не може бути усунуте в інший спосіб, ніж повний демонтаж (знесення) будівлі. Посилання ТОВ "Міральянс", ТОВ "Домобудівельна компанія "Фундамент" як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі №826/13852/17 (провадження № К/9901/59758/18) та у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №826/25099/15 (провадження №11-1138апп18), від 16 травня 2018 року у справі №522/5487/17 (провадження №11-373апп18), від 11 квітня 2018 року у справі №161/14920/16-а (провадження №11-251апп18), не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, на які посилається заявник, встановлені різні фактичні обставини. Так у справах №161/14920/16-а, №522/5487/17 оскаржувалися рішення органів державного архітектурно-будівельного контролю щодо зобов'язання знести самочинне будівництво, а предметом позову у цій справі є порушення Державних будівельних норм та Генерального плану забудови міста Києва при незавершеному будівництві житлового будинку (а не самочинне будівництво). Посилання ОСОБА_1 на постанову Верховного Суду від 06 березня 2018 року у справі №607/15489/15-ц (провадження №61-1703св18) як на підставу касаційного оскарження та застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах на увагу не заслуговують, оскільки у справі №607/15489/15-ц встановлено порушення правил добросусідства, однак у справі, яка є предметом касаційного перегляду, позивач не надав належних та допустимих доказів порушення добросусідства. Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 06 березня 2018 року у справі №607/15489/15-ц (провадження №61-1703св18). Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах, хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права. Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не ВСТАНОВИВ: Інші доводи касаційних скарг, зокрема касаційної скарги ТОВ "Домобудівельна компанія "Фундамент" щодо порушень норм процесуального права та доступу до правосуддя, не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів першої та апеляційної інстанцій та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду. Доводи касаційної скарги ТОВ "Міральянс" про порушення норм процесуального права з тих підстав, що суд першої інстанції провів розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження, а суд апеляційної інстанції цих порушень не усунув, колегія суддів спростовує з огляду на таке. Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 19 березня 2018 року відкрито провадження у цій справі. Розгляд справи призначено в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін. Однак суд апеляційної інстанції відкрив апеляційні провадження за апеляційними скаргами ОСОБА_1, ТОВ "Міральянс", ТОВ "Домобудівельна компанія "Фундамент" та призначив справу до розгляду в суді апеляційної інстанції з викликом сторін. Отже, суд апеляційної інстанції, врахувавши доводи апеляційної скарги ТОВ "Міральянс" та вимоги статей 11, 12, 43 ЦПК України, надав сторонам у справі та іншій особі, яка не приймали участі у розгляді справи, однак звернулася з апеляційною скаргою, право мати можливість представляти свої інтереси як учасника справи в умовах, які передбачені процесуальним законодавством та належним чином користуватися своїми правами, передбаченими статтею 43 ЦПК України. Таким чином, порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не ВСТАНОВИВ: Отже, суди попередніх інстанцій виконали вимоги статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів і статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно дослідили і оцінили докази та встановили обставини у справі. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, касаційні скарги необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Оскільки ухвалою суду касаційної інстанції від 27 листопада 2020 року зупинено виконання оскаржуваних судових рішень до закінчення їх перегляду в касаційному порядку, а колегія суддів дійшла висновку про те, що відсутні підстави для скасування судових рішень, тому виконання рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року підлягає поновленню. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю "Міральянс", Товариства з обмеженою відповідальністю "Домобудівельна компанія "Фундамент" залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 10 вересня 2020 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 вересня 2021 року м. Київ справа №601/1840/16 провадження №61-1529св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Великомлинівецька сільська рада, треті особи: Кременецька районна державна адміністрація, ОСОБА_4, ОСОБА_5, розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, Великомлинівецької сільської ради, треті особи: Кременецька районна державна адміністрація, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про поновлення пропущеного строку, усунення перешкод у користуванні проїжджою частиною дороги, визнання недійсним рішень, державного акта на право власності на земельну ділянку та скасування його державної реєстрації за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Янчишина Володимира Йосифовича на рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 10 вересня 2020 року у складі Білосевич Г. С. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Шевчук Г. М., Міщій О. Я., Ходоровського М. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила поновити пропущений строк для звернення до суду; усунути перешкоди у володінні, користуванні проїжджою частиною дороги від житлового будинку на АДРЕСА_1 до дороги на АДРЕСА_2 шляхом знесення кам'яного муру довжиною 140 м, який належить ОСОБА_2 та ОСОБА_3; визнати недійсним рішення шістнадцятої сесії шостого скликання Великомлинівецької сільської ради Кременецького району від 25 травня 2012 року №326 "Про надання дозволу на виготовлення технічної документації щодо складання документів", що посвідчують право на земельну ділянку ОСОБА_3; визнати недійсним рішення шістнадцятої сесії шостого скликання Великомлинівецької сільської ради Кременецького району від 25 травня 2012 року №325 "Про безоплатну передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_2"; визнати недійсними та скасувати витяги про право власності на спірні земельні ділянки, що належать жителям села Великі Млинівці, площею 0,1682 га кадастровий номер 6123486200020010549, на ім'я ОСОБА_2 та площею 0,1111 га, кадастровий номер 6123486200020010020, яка належить ОСОБА_3. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що у 1973 році Великомлинівецька сільська рада надала їй план земельної ділянки під забудову, згідно з яким, поруч з її домоволодінням є дорога шириною не менше 6-8 метрів. В 2004-2007 роках вона зверталася до сільської ради зі скаргами з приводу проїзду. Рішеннями Великомлинівецької сільської ради від 21 травня 2004 року №394 та від 11 травня 2007 року №181 вирішено залишити прохід з АДРЕСА_2 без змін. У липні 2016 року позивачка отримала рішення Великомлинівецької сільської ради від 25 травня 2012 року №325 та №326, якими ОСОБА_2 та ОСОБА_3 передані у приватну власність земельні ділянки. Відповідачі, грубо порушуючи добросусідські відносини, чинні державні будівельні норми, побудували кам'яну огорожу і таким чином обмежили їй та іншим жителям села Великі Млинівці вільний проїзд та прохід дорогою в напрямку вулиці Шевченка, тим самим створили несприятливі умови проживання. До облаштування межових знаків відповідачами ширина дороги становила 6-7 м, а тепер не більше 1,5-2 м (від кам'яного муру відповідачів до муру ОСОБА_4 і ОСОБА_5). Однак фактична відстань для проїзду чи проходу становить не більше 1 м, що є неприпустимим для проїзду власним автомобільним та гужовим транспортом. У зв'язку з цим вважає, що відповідачі грубо порушили не лише правила співжиття, а й архітектуру в цілому цієї ділянки дороги. Через їх протиправні дії вона втратила можливість вільного користування (проїзду, виїзду) частиною дороги зі свого подвір'я в напрямку вулиці Шевченка села Великі Млинівці, а тому її законні права та інтереси порушені і підлягають захисту в судовому порядку. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Кременецький районний суд Тернопільської області рішенням від 10 вересня 2020 року в задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позивачка не довела порушення її права та створення відповідачами перешкод у користуванні спірною земельною ділянкою, яка використовується як прохід до АДРЕСА_2. При прийнятті рішення суд встановив, що містобудівною документацією села Великі Млинівці проїзд між земельним ділянками ОСОБА_2, ОСОБА_3 - з однієї сторони, та земельними ділянками ОСОБА_4 і ОСОБА_5 - з іншої сторони, не передбачений. Земельні ділянки відповідачів приватизовані відповідно до законодавства, а проїзд до будинку позивачки передбачений з іншої сторони. Короткий зміст рішення апеляційного суду Тернопільський апеляційний суд постановою від 16 грудня 2020 року рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 10 вересня 2020 року залишив без змін. Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У січні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Янчишин В. Й. подав до Верховного Суду касаційну скаргу в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 10 вересня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Підставою касаційного оскарження зазначив, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішення застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №350/1969/14-ц, від 23 січня 2020 року у справі №278/237/18 та від 30 січня 2020 року у справі №307/510/19. Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами того, що оспорювані рішення Великомлинівецької сільської ради про безоплатне передання у власність земельних ділянок, прийняті з порушенням державних будівельних норм, а саме: не забезпечено можливості проїзду пожежних машин до житлових будинків, шириною не менше 3,5 м; не забезпечено поворотного майданчика, який забезпечував можливість розвороту сміттєвоза, прибиральних і пожежних машин; не забезпечено проїзду з АДРЕСА_3, не забезпечено радіуси заокруглення проїзної частини вулиць і доріг до краю тротуара і роздільних смуг не менше 12 м. Необґрунтованими є і посилання судів як на безпідставність та недоведеність позовних вимог на те, що на земельній ділянці відповідачів мають місце лише незначні відхилення від нормативу встановлення огорожі, оскільки згідно з висновком судової земельно-технічної експертизи від 31 серпня 2018 року №561/18-22 наявне порушення землекористування, зокрема порушення меж та накладення вказаних земельних ділянок, і вимог нормативно-правових актів щодо проїжджої частини дороги (провулка). Земельна ділянка ОСОБА_3 в районі новозведеного фундаменту для житлового будинку зміщена в сторону АДРЕСА_3 в середньому на 0,50-0,60 м. Фактичне розташування розпочатого будівництва житлового будинку стосовно меж земельних ділянок правовстановлюючим документам на земельну ділянку, яка належить ОСОБА_3, не відповідає. Невідповідність полягає у зміщенні фундаменту житлового будинку в бік проїжджої частини АДРЕСА_3 в середньому на 0,35 м. Про існування рішень Великомлинівецької сільської ради від 25 травня 2012 року № №325, 326, якими передано у приватну власність земельних ділянок відповідачам, позивачка дізналася в липні 2016 року, коли отримала копії цих рішень, а тому позовна давність не пропущена. У березні 2021 року представник ОСОБА_3 - адвокат Сідорова І. М. подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 09 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 10 березня 2021 року справа №601/1840/16 надійшла до Верховного Суду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди попередніх інстанцій встановили, що рішенням Великомлинівецької сільської ради від 25 травня 2012 року №325 ОСОБА_2, передано безоплатно у власність земельну ділянку площею 0,2500 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд на АДРЕСА_4. Згідно із заявою ОСОБА_2 від 24 березня 2014 року №778 зроблено поділ земельної ділянки, кадастровий номер 6123486200:02:001:0019, на земельні ділянки площею 0,1682 га, кадастровий номер 6123486200:02:001:0549, та площею 0,0818 га, кадастровий номер 6123486200:02:001:0550. Згідно з договором купівлі-продажу від 24 квітня 2013 року ОСОБА_2 відчужив ОСОБА_3 житловий будинок за адресою: АДРЕСА_5. Земельна ділянка, на якій розташований житловий будинок, площею 0,1111 га, кадастровий номер 6123486200:02:001:0020. Рішенням Великомлинівецької сільської ради від 26 квітня 2013 року №489 ОСОБА_3 надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) площею 0,1111 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за рахунок земель житлової і громадської забудови на АДРЕСА_5. Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень земельна ділянка площею 0,1111 га, кадастровий номер 6123486200:02:001:0020, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована на АДРЕСА_5 належить ОСОБА_3. З технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на АДРЕСА_5 відомо, що на замовлення ОСОБА_3 фізична особа-підприємець ОСОБА_6 виготовив технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) загальною площею 0,1111 га, в тому числі для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель. Великомлинівецька сільська рада, розглянувши звернення ОСОБА_1, жительки на АДРЕСА_1, щодо зміни проїжджої частини та будівництва житлового будинку повідомила, що згідно з рішенням сесії Великомлинівецької сільської ради від 11 травня 2007 року №181 вирішено залишити прохід із АДРЕСА_3 до АДРЕСА_5 без змін, оскільки генеральний план забудови провулка Садовий не виготовлявся. Дорогу з АДРЕСА_3 зробити не можливо, оскільки, згідно з чинними державно-будівельними нормами, будуть порушені норми відстаней від дороги до житлових будинків. Згідно з інформацією Великомлинівецької сільської ради від 14 вересня 2017 року №286, схематичний план будівельного кварталу АДРЕСА_6, що складений Кременецьким бюро технічної інвентаризації 20 жовтня 1974 року, рішенням сесії та виконавчого комітету Великомлинівецької сільської ради не затверджувався. На підставі висновку судової земельно-технічної експертизи від 31 серпня 2018 року №561/18-22 встановлено, що має місце порушення землекористування, зокрема накладення меж вказаних земельних ділянок, і вимог нормативно-правових актів щодо проїжджої частини дороги (провулка) та відповідно до правовстановлюючих документів, на земельній ділянці, яка належить ОСОБА_3, кадастровий номер 6123486200:02:001:0020. Земельна ділянка ОСОБА_3 в районі новозведеного фундаменту для житлового будинку зміщена в бік АДРЕСА_3 в середньому на 0,50-0,60 м. Фактичне розташування житлового будинку стосовно меж земельних ділянок правовстановлюючим документам на земельну ділянку, яка належить ОСОБА_3, кадастровий номер 6123486200:02:001:0020 не відповідає. Невідповідність полягає в зміщенні фундаменту житлового будинку в бік проїжджої частини АДРЕСА_3 в середньому на 0,35 м. Фактична відстань для вільного проходу, проїзду та виїзду жителям АДРЕСА_5 до житлового будинку ОСОБА_1 на АДРЕСА_1 становить від 3,05 до 1,60 м. Для проїзду легковим та вантажним автотранспортом відстань є недостатньою. Згідно з висновком додаткової судової земельно-технічної експертизи від 24 березня 2020 року №1514/19-22 схематичні плани будівельних кварталів №1 та №2 села Радянське в М 1:500, складені Кременецьким бюро технічної документації 10 та 20 жовтня 1974 року, не належить до містобудівної документації села Великі Млинівці Кременецького району, яка може використовуватись з метою планування та забудови території населеного пункту, і є схематичним технічним документом. Містобудівною документацією села Великі Млинівці проїзд між земельними ділянками ОСОБА_2 ОСОБА_3 - з однієї сторони, та земельними ділянками ОСОБА_4 і ОСОБА_5 - з іншої сторони, не передбачений. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Статтями 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено право на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України). Результат аналізу наведених норм права дає підстави для висновку, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні. Відповідно до частин другої, п'ятої статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 зазначила про порушення її прав унаслідок передання Великомлинівецькою сільською радою у власність відповідачів земель загального користування. Через протиправні дії відповідачів вона втратила можливість вільного користування (проїзду, виїзду) частиною дороги зі свого подвір'я в напрямку вулиці Шевченка в селі Великі Млинівці. При цьому позивачка стверджувала, що відповідачі, грубо порушуючи добросусідські відносини, чинні державні будівельні норми, побудували кам'яну огорожу і таким чином обмежили їй та іншим жителям села вільний проїзд та прохід дорогою в напрямку вулиці Шевченка, тим самим створили несприятливі умови проживання. Відповідно до статті 81 ЦПК Україникожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У спірних правовідносинах предметом доказування є наявність або відсутність проїзду (під'їзду) з АДРЕСА_5, а отже, і встановлення факту порушення прав ОСОБА_1 як власника домоволодіння на АДРЕСА_1 оспорюваними рішеннями органу місцевого самоврядування або відсутність такого порушення. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що проїзд від АДРЕСА_5 не передбачений, оскільки вулиця є тупиковою, існує тільки прохід, а тому доводи позивачки, що їй чиняться перешкоди в користуванні заїздом та існує можливість відновити заїзд, є безпідставними. Вказані обставини підтверджуються висновком додаткової судової земельно-технічної експертизи від 24 березня 2020 року №1514/19-22, згідно з яким містобудівною документацією села Великі Млинівці проїзд між земельними ділянками ОСОБА_2, ОСОБА_3 - з однієї сторони, та земельними ділянками ОСОБА_4 і ОСОБА_5 - з іншої сторони, не передбачений. З дослідної частини експертизи видно, що земельна ділянка ОСОБА_8 надавалась у 1973 році, ще до розроблення генерального плану села. На підставі опорного плану в квітні 1974 року було запроєктовано сітку вулиць села та розроблено робивочне креслення. Згідно з розробленим генеральним планом забудови села Радянське (нині - Великі Млинівці) з південної частини села до вулиці Шевченка запроєктована тупикова вулиця довжиною в межах 60 м. Тупиковий проїзд повинен був закінчуватись в районі заїзду на земельну ділянку ОСОБА_4, що становить 103 м до АДРЕСА_5 з північної сторони. Згідно з опорним планом М1 200 села Радянське до вулиці Шевченка існував прохід шириною в межах до 2 м. Згідно з вимогами ДБН вулиця запроєктована тупиковою. Рішенням Великомлинівецької сільської ради від 21 травня 2004 року №394 про розгляд колективної заяви жителів вулиці Садової вирішено залишити прохід до автобусної зупинки із вулиці Садової таким, якм він є, розширити цей прохід можливо тільки за наявності згоди користувачів земельних ділянок, які межують із проходом. Зазначене рішення не оскаржувалось і є чинним. Крім того, у висновку додаткової судової земельно-технічної експертизи від 24 березня 2020 року №1514/19-22 експерт зазначив, що влаштувати проїзд між земельним ділянками ОСОБА_2, ОСОБА_3 - з однієї сторони, та земельними ділянками ОСОБА_4 та ОСОБА_1 - з іншої сторони, без проведення демонтажу старого фундаменту демонтованого житлового будинку ОСОБА_3 на АДРЕСА_5 та без демонтажу збудованих огорож, житлових будівель та господарських споруд ОСОБА_4 і ОСОБА_5, що розташовані на АДРЕСА_7 та АДРЕСА_8, неможливо. Влаштування вказаного проїзду не буде відповідати вимогам 360-92** "Планування і забудова міських і сільських поселень". Також суди встановили, що позивачка не заявляла позовних вимог до ОСОБА_4 і ОСОБА_5 про усунення перешкод. Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про недоведеність позовних вимог, оскільки позивачка не довела факту, що передані у власність відповідачів земельні ділянки були землями загального користування і на цих землях був проїзд (під'їзд) з АДРЕСА_3, зокрема, до домоволодіння позивачки. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно і всебічно дослідили наявні у справі докази та дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 368 ЦПК України, в результаті чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. З огляду на викладене Верховний суддійшов висновку, що аргументи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень. Враховуючи конкретні обставини цієї справи, встановлені судами попередніх інстанцій, оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, і підстав для їх скасування немає. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Янчишина Володимира Йосифовича залишити без задоволення. Рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 10 вересня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 березня 2021 року м. Київ справа №672/1790/18 провадження №61-1612св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - Городоцька місцева прокуратура Хмельницької області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області, відповідач - ОСОБА_1, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу прокуратури Хмельницької області на постанову Хмельницького апеляційного суду від 12 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Костенка А. М., Грох Л. М., Спірідонової Т. В., у справі за позовом Городоцької місцевої прокуратури Хмельницької області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області до ОСОБА_1 про скасування державної реєстрації права власності та витребування земельної ділянки, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У грудні 2018 року Городоцька місцева прокуратура Хмельницької області звернулася до суду з позовом в інтересах держави до ОСОБА_1 про скасування державної реєстрації права власності та витребування земельної ділянки. В обґрунтування позовних вимог прокурор зазначав, що ОСОБА_2 на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області від 12 квітня 2017 року №22-6246-СГ отримав у власність земельну ділянку площею 2 га (кадастровий номер 6821281300:03:012:0013) для ведення особистого селянського господарства, що розташована за межами населених пунктів Великокарабчіївської сільської ради Городоцького району Хмельницької області. Разом із тим, ОСОБА_2 раніше вже скористався своїм правом і 22 вересня 2016 року отримував у власність земельну ділянку такого ж виду в межах норм безоплатної приватизації площею 2 га на території Михайлюцької сільської ради Шепетівського району Хмельницької області, що свідчить про незаконність отримання права власності на земельну ділянку, що є предметом спору у цій справі. Рішенням Городоцького районного суду від 14 травня 2018 року, яке набрало законної сили, визнано недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області від 12 квітня 2017 року №22-6246-СГ, яким ОСОБА_2 передано у власність спірну земельну ділянку. Незважаючи на наведене, на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_2 відчужив земельну ділянку з кадастровим номером 6821281300:03:012:0013 ОСОБА_1 (відповідач у справі). У подальшому відповідач провела об'єднання спірної земельної ділянки в єдиний масив із трьома іншими земельними ділянками із утворенням єдиної земельної ділянки із кадастровим номером 6821281300:03:012:0025, про що вчинено відповідний запис у Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно. З огляду на те, що спірна земельна ділянка вибула з власності держави незаконним шляхом, а саме: на підставі незаконної приватизації, позивач просив суд: - скасувати в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно запис №24839890 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 6821281300:03:012:0025, що розташована за межами населених пунктів Великокарабчіївської сільської ради Городоцького району Хмельницької області; - витребувати у ОСОБА_1 на користь держави земельну ділянку загальною площею 2 га, що розташована за межами населених пунктів Великокарабчіївської сільської ради Городоцького району Хмельницької області, в межах та конфігурації, визначених у наказі Головного управління Держгеокадастру в Хмельницькій області від 12 квітня 2017 року №22-6246. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Городоцького районного суду Хмельницької області від 12 березня 2019 року позов задоволено. Скасовано в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно запис №24839890 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку (об'єднану) загальною площею 8 га (кадастровий номер 6821281300:03:012:0025), що розташована за межами населених пунктів Великокарабчіївської сільської ради Городоцького району Хмельницької області. Витребувано у ОСОБА_1 на користь держави земельну ділянку загальною площею 2 га (кадастровий номер до об'єднання - 6821281300:03:012:0013), що розташована за межами населених пунктів Великокарабчиївської сільської ради Городоцького району Хмельницької області, в межах та конфігурації, визначених у наказі Головного управління Держгеокадастру в Хмельницькій області від 12 квітня 2017 року №22-6246. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позовні вимоги у частині витребування земельної ділянки у ОСОБА_1, суд першої інстанції, посилаючись на положення статті 388 ЦК України та правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 01 лютого 2018 року у справі №363/2936/15-ц, від 12 червня 2018 року у справі №916/3727/15, від 09 липня 2018 року у справі №910/3513/17, вважав, що порушене право держави як власника спірної земельної ділянки підлягає захисту шляхом задоволення віндикаційного позову та витребування майна, яке вибуло незаконним шляхом поза волею власника, у добросовісного набувача - ОСОБА_1. Задовольняючи позовні вимоги в частині скасування запису про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку (об'єднану) загальною площею 8 га (кадастровий номер після об'єднання - 6821281300:03:012:0025), суд першої інстанції виходив із того, що захист цивільних прав може мати місце лише стосовно реально існуючого майна (яке можливо ідентифікувати) чи майнових прав. У зв'язку з об'єднанням спірної земельної ділянки в єдиний масив з іншими трьома земельними ділянками та присвоєнням їм єдиного кадастрового номера, земельна ділянка, яка є предметом спору, втратила свою ідентифікацію, оскільки не має кадастрового номера. Способом ідентифікації спірної земельної ділянки в межах та координатах, які вона мала до об'єднання, що є запорукою можливості реального виконання судового рішення про витребування майна, є присвоєння їй відповідного кадастрового номера, що можливо зробити лише після скасування державної реєстрації прав на об'єднану земельну ділянку та її поділ. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Хмельницького апеляційного суду від 12 грудня 2019 року рішення Городоцького районного суду Хмельницької області від 12 березня 2019 року у частині скасування запису про державну реєстрацію права власності за ОСОБА _1 на земельну ділянку (об'єднану) скасовано та ухвалено нове судове РІШЕННЯ: У задоволенні позову в частині скасування запису про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку загальною площею 8 га (кадастровий номер 6821281300:03:012:0025) відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У решті рішення Городоцького районного суду Хмельницької області від 12 березня 2019 року залишено без змін. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що для вирішення спору про витребування земельної ділянки від добросовісного набувача не було потреби в задоволенні позову в цій частині, а тому суд першої інстанції мав відмовити у задоволенні вказаної позовної вимоги. На думку суду апеляційної інстанції, скасування в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно запису №24839890 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку (об'єднану) загальною площею 8 га (кадастровий номер 6821281300:03:012:0025) не є необхідним для вирішення питання про витребування від добросовісного набувача частини земельної ділянки після її об'єднання з іншими земельними ділянками, які ОСОБА_1 набула як добросовісний набувач та зареєструвала своє право власності. Короткий зміст вимог касаційної скарги У січні 2020 року прокуратура Хмельницької області подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Хмельницького апеляційного суду від 12 грудня 2019 року, в якій просить скасувати оскаржувану постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Аналіз змісту касаційної скарги свідчить про оскарження прокуратурою Хмельницької області постанови Хмельницького апеляційного суду від 12 грудня 2019 року лише в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо скасування запису про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку загальною площею 8 га, кадастровий номер 6821281300:03:012:0025, а тому в іншій частині оскаржувана постанова не є предметом перегляду Верховним Судом. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 12 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Городоцького районного суду Хмельницької області. У квітні 2020 року справа №672/1790/18 передана до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 16 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувана постанова апеляційного суду прийнята з порушенням норм процесуального та матеріального права, висновок суду про відсутність підстав для скасування запису у зв'язку з витребуванням майна фактично не призведе до ефективного відновлення порушеного права держави. Суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки тому факту, що внаслідок об'єднання чотирьох земельних ділянок, у тому числі і земельної ділянки, що є предметом спору у цій справі, було створено одну земельну ділянку площею 8 га із присвоєнням кадастрового номера 6821281300:03:012:0025, а тому спірна земельна ділянка втратила статус об'єкта цивільних прав, без поновлення якого її витребування фактично є неможливим. Апеляційний суд не звернув увагу на те, що рішення суду про витребування майна є підставою для внесення запису про державну реєстрацію за позивачем права власності лише щодо нерухомого майна, право на яке зареєстровано за відповідачем. Разом із тим, після об'єднання земельних ділянок жодних прав на спірну земельну ділянку у державному реєстрі речових прав не зареєстровано, а відповідні розділи закриті, тому до відновлення у державному реєстрі речових прав державної реєстрації на земельну ділянку, яка існувала до її об'єднання, не можуть проводитися будь-які інші реєстраційні дії, у зв'язку з чим не може бути виконане рішення суду про витребування майна. Доводи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу прокуратури Хмельницької області до Верховного Суду не надходив. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що наказом Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області від 01 листопада 2016 року №22-29849-СГ надано ОСОБА _2 дозвіл на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність із земель сільськогосподарського призначення державної власності з місцем розташування об'єкта землеустрою за межами населених пунктів Великокарабчіївської сільської ради Городоцького району Хмельницької області. Зазначено, що орієнтовний розмір ділянки 2 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства (а. с. 25, т. 1). Наказом Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області від 12 квітня 2017 року №22-6246-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку загальною площею 2 га з кадастровим номером 6821281300:03:012:0013 для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташовану за межами населених пунктів Великокарабчіївської сільської ради Городоцького району Хмельницької області (а. с. 27, т. 1). 31 липня 2017 року ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу продав ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 2 га з кадастровим номером 6821281300:03:012:0013 для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташовану за межами населених пунктів Великокарабчіївської сільської ради Городоцького району Хмельницької області (а. с. 50, т. 1). 09 січня 2018 року ОСОБА_1 звернулася до ПП "Земельно-юридичний центр" із заявою, в якій просила виготовити технічну документацію із землеустрою щодо об'єднання 4 земельних ділянок площею по 2 га кожна, в тому числі і земельної ділянки з кадастровим номером 6821281300:03:012:0013, в одну земельну ділянку площею 8 га (а. с. 39, т. 1). На підставі виготовленої технічної документації 06 лютого 2018 року відділом у Городоцькому районі Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області в Державному земельному кадастрі було зареєстровано земельну ділянку площею 8 га з кадастровим номером 6821281300:03:012:0025 для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташовану за межами населених пунктів Великокарабчіївської сільської ради Городоцького району Хмельницької області (а. с. 33-63, т. 1). 12 лютого 2018 року за ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 8 га з кадастровим номером 6821281300:03:012:0025 для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташовану за межами населених пунктів Великокарабчіївської сільської ради Городоцького району Хмельницької області (а. с. 10-14, т. 1). Рішенням Городоцького районного суду від 14 травня 2018 року у справі №672/1710/17 наказ Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області від 12 квітня 2017 року №22-6246-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки загальною площею 2 га з кадастровим номером 6821281300:03:012:0013 для ведення особистого селянського господарства визнано недійсним. У задоволенні вимоги про витребування земельної ділянки від ОСОБА_1 на той час було відмовлено з тих підстав, що такий об'єкт права власності на той час не існував, вимог про оспорювання об'єднання земельних ділянок прокурором заявлено не було (а. с. 64-66, т.1). У вказаній справі встановлено, що ОСОБА_2 22 вересня 2016 року вже набув у власність іншу земельну ділянку площею 2 га для ведення особистого селянського господарства, а тому в порушення вимог статті 116 ЗК України повторно 12 квітня 2017 року незаконно набув у власність спірну земельну ділянку. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" №460-ІХ від 15 січня 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, Верховний Суд зробив висновок, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне. Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення апеляційного суду не відповідає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Аналіз змісту касаційної скарги свідчить про оскарження прокуратурою Хмельницької області постанови Хмельницького апеляційного суду від 12 грудня 2019 року лише в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо скасування запису про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку загальною площею 8 га (кадастровий номер 6821281300:03:012:0025), а тому в іншій частині оскаржувана постанова Верховним Судом не переглядається. Судами беззаперечно встановлено, що земельна ділянка, яка є предметом спору у цій справі, вибула з власності держави незаконним шляхом (на підставі незаконної приватизації ОСОБА_2, який у порушення вимог статті 116 ЗК України вже реалізував своє право безкоштовної приватизації). У подальшому спірна земельна ділянка була відчужена ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу від 31 липня 2017 року відповідачеві - ОСОБА_1 06 лютого 2018 року відділом у Городоцькому районі Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області в Державному земельному кадастрі було зареєстровано земельну ділянку площею 8 га з кадастровим номером 6821281300:03:012:0025 для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташовану за межами населених пунктів Великокарабчіївської сільської ради Городоцького району Хмельницької області, шляхом об'єднання чотирьох земельних ділянок, які належать на праві власності ОСОБА_1, в тому числі до складу об'єднаної земельної ділянки увійшла спірна земельна ділянка з кадастровим номером до об'єднання - 6821281300:03:012:0013.12 лютого 2018 року за ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 8 га з кадастровим номером 6821281300:03:012:0025 для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташовану за межами населених пунктів Великокарабчіївської сільської ради Городоцького району Хмельницької області. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог прокуратури в частині скасування запису про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку загальною площею 8 га (кадастровий номер 6821281300:03:012:0025), суд апеляційної інстанції вважав, що таке скасування не є необхідним для вирішення питання про витребування від добросовісного набувача частини земельної ділянки після її об'єднання з іншими земельними ділянками, які ОСОБА_1 набула як добросовісний набувач та зареєструвала своє право власності. Колегія суддів із вказаним висновком апеляційного суду не погоджується з огляду на наступне. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод особи та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі. Колегія суддів наголошує, що рішення суду не може бути формальним, повинно містити правові наслідки щодо вирішення спору сторін та бути таким, що реально може бути виконаним у натурі для ефективного судового захисту. Предметом спору у справі, що переглядається, є земельна ділянка з кадастровим номером до об'єднання 6821281300:03:012:0013, загальною площею 2 га, що розташована за межами населених пунктів Великокарабчіївської сільської ради Городоцького району Хмельницької області. На момент звернення до суду із позовом та розгляду справи судами вказана земельна ділянка як об'єкт цивільного права вже не існувала, оскільки шляхом об'єднання з трьома іншими земельними ділянками увійшла до складу єдиної земельної ділянки з кадастровим номером 6821281300:03:012:0025, загальною площею 8 га. Відповідно до статті 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. Основним критерієм об'єкта цивільних правовідносин є його оборотоздатність, тобто можливість вільно відчужуватися або переходити від однієї особи, якщо вони не вилучені з цивільного обороту або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи. Згідно з частиною першою статті 181 ЦПК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Згідно зі статтею 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок. Формування земельних ділянок шляхом поділу та об'єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки відповідно до статей 125, 126 ЗК України виникають із моменту державної реєстрації цих прав. Правовим регулюванням оформлення права власності чи користування земельною ділянкою є Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Згідно зі статтею 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" записи до державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. Спеціальний Закон, який установлює правові, економічні та організаційні основи діяльності у сфері Державного земельного кадастру, є Закон України "Про Державний земельний кадастр". Відповідно до положень статті 16 Закону України "Про Державний земельний кадастр" земельній ділянці, відомості про яку внесені до Державного земельного кадастру, присвоюється кадастровий номер. Кадастровий номер земельної ділянки є її ідентифікатором у Державному земельному кадастрі. Система кадастрової нумерації земельних ділянок є єдиною на всій території України. Таким чином, для ідентифікації земельної ділянки як окремого об'єкта цивільного права необхідною умовою є наявність усіх характеристик такого об'єкта, у тому числі, її кадастровий номер, розмір, межі та координати. Колегія суддів враховує, що однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (вказаний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16). Разом із тим, спірна земельна ділянка з кадастровим номером до об'єднання 6821281300:03:012:0013, загальною площею 2 га, що розташована за межами населених пунктів Великокарабчіївської сільської ради Городоцького району Хмельницької області, втратила статус окремого об'єкта, запис про державну реєстрацію вказаного об'єкта нерухомого майна закрито, самостійно вказана земельна ділянка не належить на праві власності відповідачеві, у якого за рішенням суду її витребувано, оскільки 12 лютого 2018 року за ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 8 га з кадастровим номером 6821281300:03:012:0025, а об'єкт нерухомого майна (земельна ділянка з кадастровим номером до об'єднання 6821281300:03:012:0013) закрито, тому рішення суду про витребування земельної ділянки, що входить до єдиного масиву, не є тією безумовною підставою, відповідно до якої до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вноситься запис про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування майна від добросовісного набувача також не є підставою для здійснення реєстратором відповідних дій щодо проставлення відмітки про скасування державноїреєстрації прав і відкриття закритого розділу державного реєстру прав та відповідної реєстраційної справи. З огляду на зазначене, у контексті цієї справи, з урахування особливостей її фактичних обставин, колегія суддів робить висновок про те, що задоволення лише віндикаційного позову шляхом витребування спірної земельної ділянки в межах та конфігурації, визначених у наказі Головного управління Держгеокадастру в Хмельницькій області від 12 квітня 2017 року №22-6246, не призведе до повного відновлення порушеного права держави, оскільки вона як власник майна не зможе вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, у зв'язку з відсутністю державної реєстрації на вказане конкретно взяте майно, а тому таке рішення фактичноне містить правових наслідків щодо ефективного вирішення спору. Таким чином, задовольняючи позовні вимоги в частині скасування запису державної реєстрації, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Висновки суду першої інстанції відповідають принципу справедливості та забезпечують ефективне поновлення порушеного права позивача. Апеляційний суд не навів обґрунтованих мотивів на спростування висновків суду першої інстанції, покладених в основу рішення, та доказів, наданих сторонами, і помилково частково скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції, яке ухвалене з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактичних обставин у справі судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду є законним і обґрунтованим. Установивши, що апеляційним судом частково скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції в частині скасування запису про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку (об'єднану) і залишає в цій частині в силі судове рішення суду першої інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України. В іншій частині постанова Хмельницького апеляційного суду від 12 грудня 2019 року не оскаржувалася, а тому Верховним Судом не переглядалася. Щодо розподілу судових витрат Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру заявлених позовних вимог. Судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови у позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша, друга статті 141 ЦПК України). Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки Верховний суддійшов висновку про задоволення касаційної скарги та залишення в силі рішення суду першої інстанції, яким позовні вимоги в частині скасування запису про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку загальною площею 8 га з кадастровим номером 6821281300:03:012:0025, судовий збір за подачу касаційної скарги у розмірі 3 524,00 грн, сплачений прокуратурою Хмельницької області, що підтверджуєься відповідною квитанцією, підлягає стягненню на користь позивача з ОСОБА_1. Керуючись статтями 141, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу прокуратури Хмельницької області задовольнити. Постанову Хмельницького апеляційного суду від 12 грудня 2019 року в частині скасування в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно запису №24839890 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку (об'єднану) загальною площею 8 га (кадастровий номер 6821281300:03:012:0025) скасувати. Рішення Городоцького районного суду Хмельницької області від 12 березня 2019 року в зазначеній частині залишити в силі. Стягнути з ОСОБА_1 на користь прокуратури Хмельницької області судовий збір у розмірі 3 524,00 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. І. Грушицький А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 вересня 2021 року м. Київ справа №282/1762/19 провадження №61-3704св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, представник позивача - ОСОБА_2, відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Любарська селищна рада Житомирської області, Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Житомирській області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Любарського районного суду Житомирської області від 26 жовтня 2020 року у складі судді Гуцала П. І. та постанову Житомирського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Миніч Т. І., Коломієць О. С., Павицької Т. М., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Любарська селищна рада Житомирської області, Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Житомирській області (далі - Управління ДАБІ у Житомирській області), про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Позовна заява мотивовано тим, що 18 жовтня 2017 року було підписано акт визначення і погодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі, за її замовленням та суміжних землекористувачів ОСОБА_5 та ОСОБА_3, відповідно до якого проведено встановлення в натурі та погоджено межі земельних ділянок, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням Любарської селищної ради від 06 липня 2018 року №256 "Про надання дозволу на розробку технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок" було надано дозвіл громадянам (вказаним у додатку до рішення) на розроблення технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) з метою передачі їх у власність для будівництва та обслуговування жилого будинку господарських будівель та споруд, та ведення особистого селянського господарства, розташованих в межах населених пунктів Любарської селищної ради Любарського району Житомирської області; громадянам (вказаним у додатку до рішення) замовити в проектній землевпорядній організації технічні документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі на місцевості та подати її на розгляд сесії Любарської селищної ради. Рішенням Любарської селищної ради від 23 жовтня 2018 року №383 було внесено зміни в додаток до рішення Любарської селищної ради від 06 липня 2018 року №256 "Про надання дозволу на розробку технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок" щодо неї та викладено цей додаток в іншій редакції. 05 лютого 2018 року було виготовлено акт визначення та погодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі, який підписали сусіди: ОСОБА_5, ОСОБА_3, вона і голова селищної ради (Герасимчук В. М. ). Після підписання акта їй стало відомо, що дочка ОСОБА_3 - ОСОБА_4 викреслила підпис своєї матері у цьому акті, мотивуючи це тим, що її обманули. Вказувала, що 29 вересня 2018 року сусіди ОСОБА_3 і ОСОБА_4 разом з іншими особами зламали їхній паркан від дороги і стали встановлювати бетонний паркан в глибину її ділянки на 3,20 м. На її прохання припинити ці дії їй почали погрожувати. 01 жовтня 2018 року вона звернулася до селищної ради зі скаргою на те, що сусіди порушили існуючі межі і встановлюють огорожу в глибину ділянки приблизно на 3 м. 16 жовтня 2018 року прибула комісія селищної ради і після обстеження земельної ділянки склали акт та план-схему, в якій зазначено про поступку на один метр в сторону її ділянки, тобто вона надала один метр Зулінським. 31 жовтня 2018 року вона звернулася до проектної організації з метою виготовлення документації для приватизації землі, де їй повідомили, що телефонувала ОСОБА_3 і в телефонному режимі відмовилася вже від підписаного акта від 16 жовтня 2018 року і план-схеми, складеної 16 жовтня 2018 року, тому цього ж дня вона написала до селищної ради заяву про відкликання підпису в акті від 16 жовтня 2018 року. 13 травня 2019 року комісія у складі ОСОБА_6 і ОСОБА_7 склали акт обстеження земельної ділянки власника (землекористувача) ОСОБА_1 по Мотовилівському старостинському округу, в якому зазначено наступне:".. результаті обстеження на місцевості встановлено: відповідно до акта обстеження земельних ділянок від 16 жовтня 2018 року ОСОБА_3 зобов'язалася перенести огорожу згідно домовленістю в свою сторону від дороги на 2,20 м від ділянки ОСОБА_1 та зобов'язалась дотримуватись правил добросусідства, але при огляді на місцевості та обмірів земельної ділянки встановлено, що умови акта не виконано, межа земельної ділянки не відповідає обумовленому та підписаному попередньому акту обстеження земельної ділянки (межа земельної ділянки зміщена в сторону ОСОБА_1 на 2,20 м від дороги та встановлено бетонний забор, а в кінці спірної частини земельної ділянки 1,60 м. Таким чином, загальна площа земельної ділянки ОСОБА_1 зменшується на 0,0058 га, а відповідно ОСОБА_3 збільшується". Таким чином, відповідачі незаконно встановили паркан, при цьому захвативши частину її земельної ділянки, чим порушили її право власності на земельну ділянку. На підставі вказаного ОСОБА_1 просила суд усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, шляхом знесення самочинно збудованої бетонної огорожі, відновити межові знаки та перенести паркан у відповідності до її меж земельної ділянки. Короткий зміст судових рішень Рішенням Любарського районного суду Житомирської області від 26 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що на підтвердження наявності речового права на земельну ділянку, яку позивач вважає своєю, до суду було надано копію виписки з Мотовилівського старостиньского округу Любарської селищної ради Любарського району Житомирської області від 23 липня 2020 року №93, в якій зазначено, що 29 жовтня 1993 року Мотовилівська сільська рада передала у приватну власність (безплатно) земельну ділянку у розмірі 0,50 га гр. ОСОБА_8. Інших доказів, які б свідчили про правомірність користування позивачем земельною ділянкою у справі немає. Запис в господарській книзі про наявність земельної ділянки певного розміру не є підтвердженням правомірності користування цією земельною ділянкою: цей запис лише фіксує наявність земельної ділянки, але не підтверджує правомірність її користування. Рішення Любарської селищної ради "Про надання дозволу на розробку технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок", акти визначення та погодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі, акти прийомки-передачі межових знаків на зберігання свідчать про початок проходження визначеної земельно-правової процедури спрямованої на досягнення результату у вигляді отримання земельної ділянки у власність, але не підтверджують правомірність її користування. З урахуванням вказаного позовна вимога щодо усунення перешкоди в користуванні земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, шляхом знесення самочинно збудованої бетонної огорожі, відновлення межових знаків та перенесення паркану у відповідності до меж земельної ділянки ОСОБА_1 є безпідставною, оскільки не знайшла свого належного обґрунтування в ході розгляду справи, не підтверджена належними і допустимими доказами. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У березні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Любарського районного суду Житомирської області від 26 жовтня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 12 березня 2020 року у справі №183/3395/18, від 13 лютого 2019 року у справі №320/5877/17, від 13 червня 2018 року у справі №742/388/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, суди першої та апеляційної інстанцій, не врахували, що остання є законним користувачем земельної ділянки по АДРЕСА_1 та має усі права щодо усунення перешкод користування цією земельною ділянкою, тому що усі три земельні ділянки за цією адресою відносяться до одного домоволодіння її сім'ї. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У червні 2021 року ОСОБА_4 подала відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що підстав для скасування оскаржуваних судових рішень немає, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що судами першої та апеляційної інстанцій допущено порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням Любарської селищної ради від 06 липня 2018 року №256 "Про надання дозволу на розробку технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок" було постановлено: надати дозвіл громадянам (вказаним у додатку до рішення) на розроблення технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) з метою передачі їх у власність для будівництва та обслуговування жилого будинку господарських будівель та споруд, та ведення особистого селянського господарства, розташованих в межах населених пунктів Любарської селищної ради Любарського району Житомирської області; громадянам (вказаним у додатку до рішення) замовити в проектній землевпорядній організації технічні документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі на місцевості та подати її на розгляд сесії Любарської селищної ради. Згідно додатку до рішення Любарської селищної ради "Про надання дозволу на розробку технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок", серед громадян, яким надано дозвіл на розроблення технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості), з метою передачі їх у власність для будівництва та обслуговування жилого будинку господарських будівель та споруд, та ведення особистого селянського господарства, розташованих в межах населених пунктів Любарської селищної ради Любарського району Житомирської області, є ОСОБА_1. Згідно з актом визначення та погодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі від 18 жовтня 2017 року погоджені межі земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1. Згідно з актом прийомки-передачі межових знаків на зберігання від 18 жовтня 2017 року власники (землекористувачі) суміжних земельних ділянок претензій до існуючих меж не заявили. Згідно з актом обстеження земельних ділянок від 16 жовтня 2018 року комісією винесені наступні висновки та пропозиції: ОСОБА_3 зобов'язується перенести огорожу в сторону від дороги на 2,20 м, від ОСОБА_1 на 1,6 м; громадяни ОСОБА_3 та ОСОБА_1 зобов'язуються дотримуватись правил добросусідства. Згідно з актом про встановлення (відновлення) межі між землекористувачами від 24 квітня 2018 року комісією винесені наступні висновки та пропозиції: за спільною домовленістю сусідів межу змістити на 1,60 м в сторону ОСОБА_1. Актом обстеження земельної ділянки від 13 травня 2019 року комісією при обстеженні виявлено невиконання акта обстеження земельних ділянок від 16 жовтня 2018 року. Відповідно до акта управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Житомирській області від 20 листопада 2019 року перевірено дотримання суб'єктами містобудування вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил на об'єкті виконання будівельних робіт за адресою: АДРЕСА_1, та за результатами проведення заходу державного нагляду встановлено відсутність порушень вимог законодавства. Із витягу з погосподарських книг Мотовилівської сільської ради вбачається, що згідно записів погосподарської книги №9 за 2011-2015 роки, номер об'єкта погосподарського обліку 0387-3, ОСОБА_1 є власником житлового будинку 1962 року забудови, який знаходився у АДРЕСА_1, рахується земельна ділянка площею 1,05 га. Зі змісту копії виписки з Мотовилівського старостиньского округу Любарської селищної ради Любарського району Житомирської області від 23 липня 2020 року за вих. №93 вбачається, що 29 жовтня 1993 року Мотовилівська сільська рада передала у приватну власність (безплатно) земельну ділянку площею 0,50 га гр. ОСОБА_8. Рішенням Любарського районного суду Житомирської області від 17 квітня 2019 року у справі №282/343/19 за ОСОБА_3 і ОСОБА_4 визнано, як за спадкоємцями, у рівних частках право власності на житловий будинок з господарськими спорудами по АДРЕСА_2. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 перебуває у спільній частковій власності ОСОБА_4 і ОСОБА_3. Рішенням Любарської селищної ради від 29 серпня 2019 року №757 надано дозвіл ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на розроблення технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими та підстав для їх скасування немає. Так, згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспоренні права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. У статті 79 ЗК України визначено, що земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Згідно з пунктом "б" частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності. Відповідно до частин першої-третьої статті 116 ЗК України громадяни набувають права власності земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться, зокрема, у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом (пункт "в" частини третьої статті 116 ЗК України). Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель комунальної власності для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки комунальної власності у власність. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовані розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки. У частині сьомій статті 118 ЗК України зазначено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Частинами десятою та одинадцятою статті 118 ЗК України встановлено, що відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду. У разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку. Відповідно до статті 118 ЗК України порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянам передбачає визначену земельно-правову процедуру, яка включає такі послідовні стадії: 1) подання громадянином клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування щодо отримання земельної ділянки у власність; 2) отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (або мотивовану відмову у його наданні) ; 3) після розроблення проекту землеустрою такий проект погоджується, зокрема з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин у відповідності до приписів статті 186-1 ЗК України; 4) здійснення державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі; 5) подання громадянином погодженого проекту землеустрою до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність, про що, в свою чергу, такий орган у двотижневий строк, зобов'язаний прийняти відповідне РІШЕННЯ: Аналіз наведених норм права, якими врегульовано процедуру безоплатного отримання земельних ділянок, свідчить про те, що всі дії відповідних суб'єктів земельно-правової процедури є взаємопов'язаними, послідовними і спрямовані на досягнення результату у вигляді отримання земельної ділянки у власність (постанова Верховного Суду від 16 липня 2020 року у справі №120/1583/19-а). Відповідно до правового висновку, висловленого Верховним Судом у постанові від 28 березня 2018 року у справі №681/1039/15-ц, стадія погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є допоміжною. При цьому стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є "погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами". Із цього не слідує, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа - акта погодження меж - слід вважати, що погодження меж не відбулося. Погодження меж полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акта, а із мотивів відмови. Якщо такими мотивами є виключно неприязні стосунки - правового значення вони не мають. У разі виникнення спору сама по собі відсутність погодження меж не є підставою для того, щоб вважати прийняте рішення про приватизацію незаконним. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів. Тобто, при добросовісному виконанні набувачем земельної ділянки обов'язків щодо узгодження меж з користувачами чи власниками суміжних земельних ділянок, у разі, якщо користувач чи власник суміжної земельної ділянки безпідставно ухилився від погодження меж та не підписав акт, сама відсутність такого акта погодження меж не свідчить про незаконність рішення про затвердження проекту землеустрою та про передачу земельної ділянки у власність. Відповідно до пункту 7 Перехідних положень ЗК України громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, у тому числі на умовах оренди, земельні ділянки, в розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки. Тобто, правомірність користування земельними ділянками громадянами повинно доводитись відповідними документальними підтвердженнями, які були необхідні в час отримання таких земельних ділянок. Зі змісту копії виписки з Мотовилівського старостинського округу Любарської селищної ради Любарського району Житомирської області від 23 липня 2020 року за вих. №93, наданої позивачем, вбачається, що 29 жовтня 1993 року Мотовилівська сільська рада передала у приватну власність (безплатно) земельну ділянку площею 0,50 га гр. ОСОБА_8. Інших доказів, які б свідчили про правомірність користування земельною ділянкою, позивачем до суду не подано. Запис в господарській книзі про наявність земельної ділянки певного розміру не є підтвердженням правомірності користування цією земельною ділянкою, оскільки цей запис лише свідчить про наявність земельної ділянки, але не підтверджує правомірність користування нею. При цьому суди попередніх інстанцій обґрунтовано вказали, що рішення Любарської селищної ради "Про надання дозволу на розробку технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок", акти визначення та погодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі, акти прийомки-передачі межових знаків на зберігання свідчать про початок проходження визначеної земельно-правової процедури, спрямованої на досягнення результату у вигляді отримання земельної ділянки у власність, але не підтверджують правомірність користування нею. З урахуванням вказаного, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку, що позовна вимога щодо усунення перешкоди в користуванні земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, шляхом знесення самочинно збудованої бетонної огорожі, відновлення межових знаків та перенесення паркану у відповідності до меж земельної ділянки ОСОБА_1 є безпідставною, оскільки не знайшла свого належного обґрунтування під час розгляду справи, оскільки не підтверджена належними і допустимими доказами. Колегія суддів звертає увагу, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). При цьому порушень порядку надання та отримання доказів судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій. Таким чином, доводи касаційної скарги, які є подібними доводам апеляційної скарги, мотивована відповідь на які надана судом апеляційної інстанції, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Твердження заявника про безпідставне відхилення судом клопотання про призначення земельно-технічної експертизи не знайшло свого підтвердження, оскільки зі змісту ухвали Любарського районного суду Житомирської області від 07 квітня 2020 року вбачається, що у задоволенні вказаного клопотання представника позивач було відмовлено, оскільки останній у порушення вимог частини першої статті 107 ЦПК України не додав до свого клопотання оригінали або завірені якісні копії правовстановлюючої і технічної документації із землеустрою на спірну земельну ділянку, а також правовстановлюючі документи на об'єкти нерухомого майна (будівлі, споруди тощо), що розташовані на цій ділянці, дані про користування співвласників цими об'єктами або їх частинами, дані про частки співвласників, матеріали технічної інвентаризації, що свідчить про відсутність технічної документації землеустрою, що унеможливлює виконання експертом такої експертизи. Суд критично ставиться до твердження заявника, що ненадання представником відповідача ордера на надання правової допомоги свідчить про відсутність у нього повноважень на здійснення процесуальних дій від імені відповідачів, оскільки в матеріалах справи наявні оригінали договорів про надання адвокатом правової допомоги, укладені між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 та їх представником ОСОБА_9 (а. с. 107, 108, т. 1), та ордери, видані адвокатом Ковальчуком В. В. на підставі вказаних договорів про надання правової допомоги, укладених із ОСОБА_3 і ОСОБА_4 (а. с. 153, 154, т. 2). Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Любарського районного суду Житомирської області від 26 жовтня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 01 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: Н. Ю. Сакара О. М. Осіян В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 вересня 2021 року м. Київ справа №386/987/19 провадження №61-19243св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Кіровоградській області, ОСОБА_2, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником - адвокатом Борушем Андрієм Олександровичем, на рішення Голованівського районного суду Кіровоградської області від 30 червня 2020 року у складі судді Гарбуз О. С., постанову Кропивницького апеляційного суду від 12 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Голованя А. М., Карпенка О. Л., Чельник О. І., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області, ОСОБА_2 про визнання недійсним наказу, скасування державної реєстрації земельних ділянок та зобов'язання вчинити певні дії. Позовна заява мотивована тим, що 03 травня 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Головного управління Держгеокадастру із заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, загальною площею 2,00 га, для ведення особистого селянського господарства на території Крутеньківської сільської ради Голованівського району Кіровоградської області. Проте, Головне управління Держгеокадастру листом від 30 травня 2018 року відмовило їй у наданні такого дозволу. Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 03 серпня 2018 року у справі №811/1719/18 визнано протиправною відмову Головне управління Держгеокадастру та зобов'язано його повторно розглянути заяву ОСОБА_1. На підставі цього рішення суду, наказом Головного управління Держгеокадастру від 06 листопада 2018 року ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої на території Крутеньківської сільської ради Голованівського району Кіровоградської області, орієнтовний розмір земельної ділянки 2,00 га, із цільовим призначення для ведення особистого селянського господарства. ОСОБА_1 замовила відповідний проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність. Після цього вона звернулась до державного кадастрового реєстратора відділу у Голованівському районі Головного управління Держгеокадастру із заявою про внесення відомостей до Державного земельного кадастру, а саме - про державну реєстрацію земельної ділянки. Однак, рішенням від 14 серпня 2019 року ОСОБА_1 відмовлено у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру у зв'язку з перетином ділянки з земельною ділянкою з кадастровим номером 3521483900:02:000:0688 (площа співпадає на 0,2281%) та з земельною ділянкою з кадастровим номером 3521483900:02:000:0689 (площа співпадає на 99,7741%). Позивачка зазначає, що згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на земельну ділянку, що нею оформлялась, під час розроблення проекту землеустрою, ОСОБА_2 23 серпня 2019 року зареєстровано право власності на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру від 09 серпня 2018 року про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та надання ОСОБА_2 у власність земельної ділянки, площею 2,0 га, розташованої на території Крутеньківської сільської ради Голованівського району Кіровоградської області. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру від 09 серпня 2019 року №11-4135/14-19-СГ про затвердження проекту землеустрою та надання ОСОБА_2 у власність земельної ділянки, площею 2,0000 га, з кадастровим номером 3521483900:02:000:0689; - визнати протиправною та скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, площею 2,0000 га, з кадастровим номером 3521483900:02:000:0689, розташованої на території Крутеньківської сільської ради Голованівського району Кіровоградської області; - зобов'язати Головне управління Держгеокадастру закрити Поземельну книгу, яка була відкрита у зв'язку зі здійсненням реєстрації земельної ділянки, площею 2,0000 га, з кадастровим номером 3521483900:02:000:0689, розташованої на території Крутеньківської сільської ради Голованівського району Кіровоградської області; - визнати протиправною та скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, площею 2,0000 га, з кадастровим номером 3521483900:02:000:0689, розташованої на території Крутеньківської сільської ради Голованівського району Кіровоградської області; - зобов'язати Головне управління Держгеокадастру закрити Поземельну книгу, яка була відкрита у зв'язку зі здійсненням реєстрації земельної ділянки площею 2,0000 га, розташованої на території Крутеньківської сільської ради Голованівського району Кіровоградської області за кадастровим номером 3521483900:02:000:0688. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Голованівського районного суду Кіровоградської області від 30 червня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог про визнання незаконними і скасування оскаржуваного наказу та скасування державної реєстрації речового права. Вважає, що набуття ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку є правомірним, оскільки ним, як і позивачкою, також розроблено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки, який раніше ніж ОСОБА_1 подав на затвердження. Не погодившись з таким рішенням місцевого суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Кропивницького апеляційного суду від 12 листопада 2020 року рішення місцевого суду залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, висновки суду є обґрунтованими, передбачених законом підстав для його скасування при апеляційному розгляді не встановлено. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у грудні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Боруша А. О., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення місцевого суду та постанову суду апеляційної інстанції скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення необґрунтовано, з порушенням норм матеріального та процесуального права, без врахування існуючих правових позицій Верховного Суду, неповно та неправильно встановили обставини, які мають значення для справи, а висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи. На думку заявника, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою, що Головне управління Держгеокадастру у Кіровоградській області з метою перешкоджання позивачці закінчити процедуру набуття земельної ділянки у власність, розпорядилось вказаною земельною ділянкою в інтересах третьої особи. Зазначає, що відносно земельної ділянки, яку ОСОБА_1 мала намір отримати у власність за встановленою законом процедурою, вона набула правомірних очікувань і законних сподівань. Доводи інших учасників справи Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили. Рух справи у суді касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 11 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи. 23 лютого 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Фактичні обставини справи, встановлені судом Суд встановив, що 03 травня 2018 року ОСОБА_1 звернулась до Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області із заявою про надання дозволу на виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, орієнтовною площею 2 га, для ведення особистого селянського господарства на території Крутеньківської сільської ради. 06 листопада 2018 року Головним управлінням Держгеокадастру видано наказ №11-7726/14-18-СГ, яким ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою. 05 березня 2019 року Головним управлінням Держгеокадастру винесено наказ №11-655/14-19-СГ, яким в ОСОБА_2 за його заявою надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою. Згідно з наказом Головного управління від 06 листопада 2018 року №11-7726/14-18-СГ фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 виготовлено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства, в якій наявні технічний звіт про топографо-геодезичні роботи з кадастровою/ топографічною зйомкою, відомості оцінки точності GPS-вимірювань в режимі RTK та обчислення координат точок місцевості, відомості вирахування координат та площі земельної ділянки, проект акта приймання-передачі межових знаків на зберігання з додатком, відомість вирахування площі земельної ділянки, викопіювання з кадастрової карти (плану), висновок про розгляд проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, висновок державної експертизи землевпорядної документації, затверджений Головним управлінням Держгеокадастру 03 травня 2019 року. Наказом Головного управління від 09 серпня 2019 року №11-4135/14-19-СГ ОСОБА_2 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства та надано останньому у власність земельну ділянку, площею 2 га, із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташовану на території Крутеньківської сільської ради Голованівського району Кіровоградської області (кадастровий номер 3521483900:02:000:0689). 14 серпня 2019 року державним кадастровим реєстратором відділу у Голованівському районі Головного управління за зверненням ОСОБА_1 від 07 серпня 2019 року винесено рішення № РВ-3500786132019 про відмову у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру, у зв'язку з відсутньою електронною копією технічної документації із землеустрою у форматі PDF та перетином інших ділянок, а саме земельною ділянкою з кадастровим номером 3521483900:02:000:0688 (площа співпадає на 0,2281%) та земельною ділянкою з кадастровим номером 3521483900:02:000:0689 (площа співпадає на 99,7741%). Відповідно до копії Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна №179587390 від 03 вересня 2019 року та копії поземельної книги щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3521483900:02:000:0689, ОСОБА_2 зареєстрував право власності на цю земельну ділянку 23 серпня 2019 року. Згідно з копією Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №179586771 від 03 вересня 2019 року та копії поземельної книги щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3521483900:02:000:0688, цю земельну ділянку віднесено до державної власності. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Згідно з частиною першою статті 5 Закону України "Про особисте селянське господарство" для ведення особистого селянського господарства використовують земельні ділянки розміром не більше 2,0 гектара, передані фізичним особам у власність або оренду в порядку, встановленому законом. За змістом статті 17 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом. Частиною шостою статті 118 ЗК України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). Відповідно до абзацу 1 частини сьомої статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. З аналізу вказаних норм убачається, що Держгеокадастр за результатами розгляду заяви про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою має право вчинити лише такі дії, а саме: надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, або надати мотивовану відмову у його наданні, з підстав, які прямо передбачені статтею 118 ЗК України. Згідно з Інструкцією "Про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками", затвердженої наказом Держземагентства України від 18 травня 2010 року №376, межа земельної ділянки - сукупність ліній, що утворюють замкнений контур і розмежовують земельні ділянки. Бажане місце розташування земельної ділянки з її орієнтовними розмірами зазначається заявником на фрагментах планово-картографічних матеріалів, які надають можливість правильно визначити місце розташування земельної ділянки, на яку претендує особа, яка звернулась з клопотанням з метою безоплатного отримання земельної ділянки у власність. Тобто, графічні матеріали, які додаються до клопотання, повинні бути такими, обсяг даних яких дозволяє чітко ідентифікувати бажане місце розташування земельної ділянки відносно інших землевласників та землекористувачів, а бажана земельна ділянка має бути максимально конкретизованою, що б давало можливість відповідачу насамперед встановити зазначене місце розташування, перевірити відповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів та у передбачених земельним законодавством випадках надати дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо чітко визначеної земельної ділянки. Згідно з пунктами 45, 47, 162 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року №1051 (далі - Порядок), із метою надання фізичним та юридичним особам актуальної картографічної інформації про об'єкти Державного земельного кадастру згідно з пунктами 162-199 цього Порядку державними кадастровими реєстраторами виготовляється викопіювання з картографічної основи Державного земельного кадастру, кадастрової карти (плану) за формою згідно з додатком 7. Відповідно до пункту 183 Порядку (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) викопіювання з картографічної основи Державного земельного кадастру, кадастрової карти (плану) формується за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру в одному примірнику, який надається заявникові після підписання Державним кадастровим реєстратором, адміністратором центру надання адміністративних послуг, уповноваженою посадовою особою виконавчого органу органу місцевого самоврядування та засвідчення його підпису власною печаткою, а у разі, коли викопіювання надається в електронній формі, - посвідчення його власним кваліфікованим електронним підписом. Порядок погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та повноваження органів виконавчої влади в частині погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок регулюється статтями 118 та 186-1 ЗК України. Відповідно до частини дев'ятої статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність. Згідно з пунктом 67 Порядку ведення Державного земельного кадастру, внесення відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру здійснюється виключно на підставі та відповідно до Закону України "Про державний земельний кадастр" та цього Порядку. Відповідно до пункту 107 Порядку ведення Державного земельного кадастру Державна реєстрація земельної ділянки здійснюється під час її формування за результатами складення документації із землеустрою після її погодження у встановленому порядку та до прийняття рішення про її затвердження органом державної влади або органом місцевого самоврядування (у разі, коли згідно із законом така документація підлягає затвердженню таким органом) шляхом відкриття Поземельної книги на таку земельну ділянку відповідно до пунктів 49-54 цього Порядку. Частинами п'ятою, шостою статті 24 Закону України "Про державний земельний кадастр" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що Державний кадастровий реєстратор, який здійснює державну реєстрацію земельних ділянок, протягом чотирнадцяти днів з дня реєстрації заявиперевіряє відповідність документів вимогам законодавства; за результатами перевірки здійснює державну реєстрацію земельної ділянки або надає заявнику мотивовану відмову у державній реєстрації. Підставою для відмови у здійсненні державної реєстрації земельної ділянки є розташування земельної ділянки на території дії повноважень іншого Державного кадастрового реєстратора; подання заявником документів, передбачених частиною четвертою цієї статті, не в повному обсязі; невідповідність поданих документів вимогам законодавства; знаходження в межах земельної ділянки, яку передбачається зареєструвати, іншої земельної ділянки або її частини. Зміна найменування акціонерного товариства у зв'язку із зміною типу акціонерного товариства або перетворенням акціонерного товариства в інше господарське товариство не є підставою для відмови у державній реєстрації земельної ділянки. Порядок проведення державної реєстрації земельної ділянки також визначено пунктами 107-114 Порядку. Відповідно до абзацу 1 пункту 109 цього Порядку державна реєстрація земельної ділянки здійснюється за заявою особи, якій за рішенням органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для формування земельної ділянки у разі її передачі у власність чи користування із земель державної чи комунальної власності, або уповноваженої нею особи. Для здійснення державної реєстрації земельної ділянки кадастровому реєстратору подаються згідно з пунктом 110 Порядку (у відповідній редакції) : 1) заява (у паперовій або електронній формі) про державну реєстрацію земельної ділянки за формою згідно з додатком 22; 2) оригінал погодженої відповідно до законодавства документації із землеустрою, яка є підставою для формування земельної ділянки (разом з позитивним висновком державної експертизи землевпорядної документації у разі, коли така документація підлягає обов'язковій державній експертизі землевпорядної документації), у паперовій або електронній формі відповідно до вимог Закону України "Про землеустрій"; 3) електронний документ. Відповідно до пункту 111 Порядку державний кадастровий реєстратор для здійснення державної реєстрації земельної ділянки протягом 14 календарних днів з дня реєстрації відповідної заяви перевіряє: 1) відповідність поданих документів вимогам, передбаченим пунктом 67 цього Порядку; 2) електронний документ відповідно до пункту 74 цього Порядку. За результатами перевірки Державний кадастровий реєстратор виконує одну з таких дій: здійснює державну реєстрацію земельної ділянки або приймає рішення про відмову в державній реєстрації земельної ділянки відповідно до пунктів 70, 73, 77-83 Порядку. Згідно з вимогами статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. За положеннями статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання угоди недійсною, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. У пункті 77 постанови Великої палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц (провадження №14-28цс20) зроблено висновок про те, що неконкурентне надання землі у користування за наявності двох або більше бажаючих не відповідає принципам забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; забезпечення гарантій прав на землю. Зокрема, не можна вважати справедливим і розумним надання землі особі, яка пізніше за інших дізналася про існування вільної земельної ділянки і звернулася з відповідною заявою. Таким чином, переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин, не перевірив доводів позивача, не надав оцінки поведінці органу місцевого самоврядування, який надав дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки кільком особам, з урахуванням обставин цієї справи; не врахував те, що наказом Головного управління від 06 листопада 2018 року №11-7726/14-18-СГ ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої на території Крутеньківської сільської ради Голованівського району Кіровоградської області, орієнтовний розмір земельної ділянки 2 га, із цільовим призначення для ведення особистого селянського господарства та надано дозвіл на виготовлення технічної документації на зазначену земельну ділянку, а тому дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки надання дозволу територіальним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин на розробку проекту землеустрою двом окремим громадянам щодо однієї і тієї ж земельної ділянки, є таким, що суперечить вимогам землеустрою, та сприяє позбавлення одного з них можливості завершити розпочату ним відповідно до вимог чинного законодавства процедуру отримання у власність земельної ділянки. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Перевірка доводів касаційної скарги, пов'язаних з установленням фактичних обставин справи та оцінкою доказів у ній перебуває поза визначеними статтею 400 ЦПК України межами перегляду справи в касаційному порядку. Суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, а тому немає правових підстав для ухвалення нового рішення або зміни судових рішень у цій справі. Відповідно до пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. З метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), Верховний суддійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до апеляційного суду для повного, всебічного та об'єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником - адвокатом Борушем Андрієм Олександровичем, задовольнити частково. Постанову Кропивницького апеляційного суду від 12 листопада 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 серпня 2021 року м. Київ справа №446/482/19 провадження №61-17167св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Жданової В. С., Зайцева А. Ю., учасники справи: позивач - Акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" Акціонерного товариства "Українська залізниця", відповідачі: ОСОБА_1, Кам'янка-Бузька міська рада Львівської області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Регіональної філії "Львівська залізниця" Акціонерного товариства "Українська залізниця" на рішення Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 20 грудня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Ванівського О. М., Крайник Н. П., Мельничук О. Я., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст вимог У березні 2019 року Акціонерне товариство "Українська залізниця" (далі - АТ "Українська залізниця ") в особі регіональної філії "Львівська залізниця" звернулось до суду з позовом до Кам'янка-Бузької міської ради Львівської області, ОСОБА_1 про визнання недійсним рішення ради та державного акта про право власності на земельну ділянку. Позовна заява мотивована тим, що з метою оформлення правовстановлюючих документів на право користування земельними ділянками на замовлення ДТГО "Львівська залізниця" (правонаступником якого відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування" та постанови Кабінету Міністрів України від 02.09.2015 №735 "Питання публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" є позивач) була розроблена Технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки в адміністративних межах м. Кам'янка-Бузька Кам'янка-Бузького району Львівської області. Роботи щодо розроблення даної технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель виконувалися в 2015 році КТ НВФ "Нові технології". В результаті виконаних робіт встановлено, що площа земельних ділянок ДТГО "Львівська залізниця" на ділянці "Львів - Ківерці" від 40 км + 325 м до 43 км + 157 м в адміністративних межахм. Кам'янка-Бузька Кам'янка-Бузького району Львівської області становить 21,1055 га. Проте, в результаті польового обстеження та при аналізі наданої інформації з електронної бази Державного земельного кадастру, наданої відділом Держземагентства у Кам'янка-Бузькому районі Львівської області, виявлено, що на земельній ділянці смуги відведення залізниці частково розташовані суміжні земельні ділянки, які знаходяться у приватній власності громадян. Згідно відомостям зведеного інвентаризаційного плану земельної ділянки смуги відведення ДТГО "Львівська залізниця" на ділянці "Львів - Ківерці" від 40 км + 325 м до 43 км + 157 м в адміністративних межах м. Кам'янка-Бузька Кам'янка-Бузького району Львівської області громадянці ОСОБА_1 відповідно до рішення Кам'янка Бузької міської ради 25 -ї сесії 6 скликання №8 від 26 липня 2012 року та державного акта серії ЯН №439736 від 26 грудня 2012 року передано у власність земельну ділянку площею 0,0921 га в межах міста Кам'янка-Бузька Кам'янка-Бузького району Львівської області (кадастровий номер - 4622110100:01:010:0018). Частина зазначеної земельної ділянки площею 0,0162 га перетинається із земельною ділянкою смуги відведення залізниці. Позивач вважає, що вказане рішенняКам'янка Бузької міської ради 25 -ї сесії 6 скликання №8 від 26 липня 2012 року та державний акт серії ЯН №439736 від 26 грудня 2012 року є такими, що суперечать законодавству, порушують права Акціонерного товариства "Українська залізниця" на користування належною йому земельною ділянкою. На підставі викладеного, АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" АТ "Українська залізниця" просило визнати недійсним рішення Кам'янка Бузької міської ради 25 -ї сесії 6 скликання №8 від 26 липня 2012 року та визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії серії ЯН №439736 від 26 грудня 2012 року. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 20 грудня 2019 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що порушене право не підлягає захисту у зв'язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем. Не погодившись з таким рішенням місцевого суду, АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" подало апеляційну скаргу. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Львівського апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону, обставини справи встановлені повно, а доводи апеляційної скарги не підтверджені належними та допустимими доказами і не спростовують висновків суду першої інстанції. При цьому зазначив, що позивачем не надано доказів на підтвердження того, що АТ "Українська залізниця" не мало об'єктивної можливості довідатися про оспорюване рішення органу місцевого самоврядування, яке перебуває у загальному доступі. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2020 року до Верховного Суду, АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" АТ "Українська залізниця", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення районного суду та постанову суду апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов. Провести розподіл судових витрат. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій ухвалили судове рішення без врахування існуючих правових позицій Верховного Суду. Заявник зазначив, що суди при ухваленні оскаржуваних рішень дійшли хибного висновку про підстави вважати строк позовної давності пропущеним. Доводи інших учасників справи 13 січня 2021 року на адресу Касаційного цивільного суду в складі Верховного суду від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, який поданий її представником - адвокатом Дуб О. Р., в якому відповідач просить суд касаційну скаргу Регіональної філії "Львівська залізниця" Акціонерного товариства "Українська залізниця" відхилити, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції залишити без змін. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи. 04 січня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Фактичні обставини справи, встановлені судом Суд встановив, що відповідно до державного акта про право власності на земельну ділянку від 26 грудня 2012 року серії ЯН №439736, виданого на підставі рішення Кам'янка-Бузької міської ради 25 -ї сесії 6 скликання №8 від 26 липня 2012 року, ОСОБА_1 на праві власності належить земельна ділянка площею 0,0921 га в межах АДРЕСА_1 (кадастровий номер - 4622110100:01:010:0018). Відповідно до відомостей Зведеного інвентаризаційного плану земельної ділянки смуги відведення ДТГО "Львівська залізниця" на ділянці "Львів - Ківерці" від 40 км + 325 м до 43 км + 157 м в адміністративних межах м. Кам'янка-Бузька Кам'янка-Бузького району Львівської області, частина належної ОСОБА_1 земельної ділянки з кадастровим номером - 4622110100:01:010:0018 перетинається із земельною ділянкою смуги відведення Залізниці. 14 травня 2019 року ОСОБА_1 подала до суду першої інстанції заяву, в якій просила застосувати строки позовної давності. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення суду першої інстанції та апеляційної інстанції відповідають. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 6 Закону України "Про залізничний транспорт" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) землі, що надаються в користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до Земельного кодексу України та Закону України "Про транспорт". До земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту. Для забезпечення у межах смуги відведення нормальної експлуатації залізничних колій, ліній електропостачання та зв'язку, інших пристроїв та об'єктів залізничного транспорту загального користування, а також у місцях, де є небезпека зсувів, обвалів, розмивів, селей, снігозанесень та інших небезпечних впливів, встановлюються охоронні зони. Охоронні зони - ділянки землі, прилеглі до земель залізничного транспорту загального користування і необхідні для забезпечення збереження, міцності та стійкості споруд, пристроїв та інших об'єктів залізничного транспорту. Порядок встановлення охоронних зон, їх розміри і режим користування визначаються Кабінетом Міністрів України. Згідно з частиною першою статті 11 Закону України "Про транспорт" землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту згідно із Земельним кодексом України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об'єктів транспорту. Частиною першою статті 23 Закону України "Про транспорт", яка кореспондується з положеннями статті 68 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що до земель залізничного транспорту належать землі, надані в користування підприємствам і організаціям залізничного транспорту відповідно до чинного законодавства України. До складу цих земель входять землі, які є смугою відведення залізниць, а саме землі, надані під залізничне полотно та його облаштування, станції з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації, захисні та укріплюючі насадження, службові, культурно-побутові приміщення та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи залізничного транспорту. Правовий статус земель залізничного транспорту визначено законом і не може бути змінено в будь-який інший спосіб, аніж визначено законодавством. Наявність чи відсутність у залізниці документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, який ґрунтується на визначеному законом юридичному факті належності земель до залізничного транспорту. За таких обставин наявність чи відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом. Схожі за змістом правові висновки викладено в постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року в справі №3-305гс15, у постановах Верховного Суду від 01 лютого 2018 року у справі №909/277/16, від 14 березня 2019 року у справі №918/1373/16, від 19 лютого 2020 року у справі №466/1058/15-ц (провадження №61-23268св18), від 13 січня 2021 року у справі №715/2402/18 (провадження №61-8999св20). У справі, що переглядається, суди встановили, що спірна земельна ділянка належить до земель залізничного транспорту, яка не може передаватися у приватну власність, і Кам'янка-Бузька міська рада Львівської області не мала законних повноважень розпоряджатися землями такої категорії. Разом із тим, встановлено, що під час розгляду справи судом першої інстанції відповідач подав заяву про застосування позовної давності. Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). При цьому, відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі №907/50/16 (провадження №12-122гс18) зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше. Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав - учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, №22083/93, №22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), №66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року). Європейський суд з прав людини зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу (GRAFESCOLO S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA, №36157/08, § 22, 23, ЄСПЛ, від 22 липня 2014 року). У справі, що переглядається, АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" просило визнати недійсним рішення Кам'янка Бузької міської ради 25 -ї сесії 6 скликання №8 від 26 липня 2012 року та визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯН №439736 від 26 грудня 2012 року. Із позовом АТ "Українська залізниця" звернулося у лютому 2019 року, тобто майже через 7 років після прийняття оскаржуваного рішення міської ради та видачі зазначеного акта. Встановлено, що позивач не надав доказів на підтвердження того, що АТ "Українська залізниця" не мало об'єктивної можливості довідатися про оспорюване рішення органу місцевого самоврядування, яке перебуває у загальному доступі. Із часу прийняття оскаржуваного рішення Кам'янка-Бузької міської ради Львівської області ОСОБА_1 відкрито користувалась переданою їй у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку земельною ділянкою. За таких обставин суди попередніх інстанцій зробили обґрунтований висновок про пропуск позивачем позовної давності та, як наслідок, про відмову у задоволенні позовних вимог у зв'язку із цим. Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність рішень судів не впливають, а фактично спрямовані на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції за загальним правилом частини першої статті 400 ЦПК України, оскільки Верховний Суд не вправі встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції, постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Українська залізниця" від імені якого діє Регіональна філія "Львівська залізниця" Акціонерного товариства "Українська залізниця" залишити без задоволення. Рішення Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 20 грудня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Коротенко В. С. Жданова А. Ю. Зайцев

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 12 липня 2021 року м. Київ справа №700/294/20 провадження №61-3376 св 21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, представник позивача - адвокат Якименко Олександр Володимирович, відповідачі: ОСОБА_2, Головне управління Держгеокадастру у Черкаській області, товариство з обмеженою відповідальністю "Наше Зерно Плюс", державний реєстратор виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопа Богдан Анатолійович, представник ОСОБА_2 - адвокат Іванишин Олександр Олегович, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Іванишина Олександра Олеговича, на рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 19 листопада 2020 року у складі судді Яценко Г. М. та постанову Черкаського апеляційного суду від 28 січня 2021 року у складі колегії суддів: Бондаренка С. І., Вініченка Б. Б., Новікова О. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Черкаській області), ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю "Наше Зерно Плюс" (далі - ТОВ "Наше Зерно Плюс"), державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А. про визнання незаконними та скасування наказів ГУ Держгеокадастру у Черкаській області й рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області, визнання договору оренди землі недійсним та зобов'язання вчинити певні дії. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 19 липня 2019 року він звернувся до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області з клопотанням про надання йому дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, орієнтовною площею 2,00 га, для ведення особистого селянського господарства, яка знаходиться на території Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області за межами населених пунктів за рахунок земельної ділянки під кадастровим номером 7122887600:03:001:0357. За результатами розгляду його клопотання, зареєстрованого 02 серпня 2019 року за вх. № С-5754/0/94-19, ГУ Держгеокадастру у Черкаській області видало наказ від 16 серпня 2019 року №23-3044/14-19-СГ про надання йому дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. На підставі укладеного між ним та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 договору від 01 жовтня 2019 року №589 було розроблено проєкт землеустрою щодо відведення йому у власність земельної ділянки, площею 2,00 га, який відповідно до висновку про розгляд проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 08 листопада 2019 року №15050/82-19 було погоджено експертом державної експертизи Більською С. І. 16 грудня 2019 року він через управління надання адміністративних послуг подав заяву до ГУ Держгеокадасту у Черкаській області з проханням затвердити проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки, площею 2,00 га, у власність для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області, до якої долучив витяг з Державного земельного кадастру та погоджений проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки. За результатами розгляду його заяви ГУ Держгеокадастру у Черкаській області видало наказ від 02 січня 2020 року №23-67/14-20-СГ, яким йому відмовлено у затвердженні проєкту землеустрою та наданні земельної ділянки з кадастровим номером 7122887600:03:001:0357 у власність з тих підстав, що наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області затверджено проєкт землеустрою та передано у власність іншій особі цю саму земельну ділянку. Вказував, що згідно з відомостями із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно йому стало відомо про те, що 15 січня 2020 року державним реєстратором виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопою Б. А. було зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 7122887600:03:001:0357 за ОСОБА_2, а підставою для реєстрації права власності був наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області про затвердження документації з землеустрою та надання земельної ділянки у власність зі зміною цільового призначення від 28 грудня 2019 року №23-6691/14-19-СГ. Крім того, державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 50771248, від 23 січня 2020 року, яким зареєстровано інше речове право на земельну ділянку - право оренди ТОВ "Наше Зерно Плюс" (орендар) на земельну ділянку з кадастровим номером 7122887600:03:001:0357, номер запису про інше речове право: 35148345. Підставою для виникнення права оренди зазначено договір оренди землі від 20 січня 2020 року, б/н. Вважав, що вищевказані накази ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 28 грудня 2019 року №23-6691/14-19-СГ про передачу у власність земельної ділянки та від 02 січня 2020 року №23-67/14-20-СГ про відмову йому у затвердженні проєкту землеустрою є незаконними, а право власності ОСОБА_2 та договір оренди землі - недійсними, оскільки він звернувся до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області з клопотанням про надання йому дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки раніше, ніж ОСОБА_2, і його дії щодо оформлення земельної ділянки були послідовними, своєчасними, з дотриманням вимог законодавства. Проте, ГУ Держгеокадастру у Черкаській області надало необґрунтовану перевагу у відведенні земельної ділянки іншій особі, що порушує його право на рівність перед законом (стаття 24 Конституції України). Крім того, подальше надання ОСОБА_2 спірної земельної ділянки в оренду ТОВ "Наше Зерно Плюс" порушує його права та законні інтереси, як потенційного власника земельної ділянки, а тому він має право на оспорення договору оренди землі від 20 січня 2020 року. Для відновлення його порушеного права необхідно також визнати незаконними та скасувати рішення державного реєстратора щодо реєстрації права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_2 й реєстрації договору оренди. З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд: - визнати незаконним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня 2020 року №23-67/14-20-СГ "Про відмову у затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки", яким йому відмовлено у затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області, розмір земельної ділянки 2,00 га, кадастровий номер 7122887600:03:001:0357, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства та наданні цієї земельної ділянки у власність; - визнати незаконним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 28 грудня 2019 року №23-6691/14-19-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність із зміною цільового призначення", яким затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок та надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 2,00 га (кадастровий номер 7122887600:03:001:0357), із земель сільськогосподарського призначення державної власності зі зміною цільового призначення - для ведення особистого селянського господарства, розташовану в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області; - визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А., індексний номер: 50658512 від 15 січня 2020 року, про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 7122887600:03:001:0357 за ОСОБА_2 та визнати припиненим право власності ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку, зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 15 січня 2020 року, запис за номером 35042810; - визнати недійсним договір оренди землі, укладений 20 січня 2020 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Наше Зерно Плюс", предметом якого є земельна ділянка, площею 2,00 га, кадастровий номер 7122887600:03:001:0357, розташована на території Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області; - визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А., індексний номер: 50771248 від 23 січня 2020 року, про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку з кадастровим номером 7122887600:03:001:0357 за ТОВ "Наше Зерно Плюс" та визнати припиненим право оренди ТОВ "Наше Зерно Плюс" на вказану земельну ділянку, яке зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 23 січня 2020 року, запис за номером 35148345; - зобов'язати ГУ Держгеокадастру у Черкаській області видати НАКАЗ: про затвердження йому проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області, розмір земельної ділянки 2,00 га, кадастровий номер 7122887600:03:001:0357, із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, та надання цієї земельної ділянки у власність. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Лисянського районного суду Черкаської області від 19 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня 2020 року №23-67/14-20-СГ "Про відмову у затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки", яким ОСОБА_1 відмовлено у затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області, розмір земельної ділянки 2,00 га, кадастровий номер 7122887600:03:001:0357, із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства та наданні цієї земельної ділянки у власність. Визнано незаконним та скасовано наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 28 грудня 2019 року №23-6691/14-19-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність із зміною цільового призначення", яким затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок та надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 2,00 га (кадастровий номер 7122887600:03:001:0357), із земель сільськогосподарського призначення державної власності зі зміною цільового призначення - для ведення особистого селянського господарства, розташовану в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області. Визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А., індексний номер: 50658512 від 15 січня 2020 року, про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку під кадастровим номером 7122887600:03:001:0357 за ОСОБА_2, припинено усі права та їх обтяження ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку, зареєстровані у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 15 січня 2020 року, запис за номером 35042810. Визнано недійсним договір оренди землі, укладений 20 січня 2020 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Наше Зерно Плюс", предметом якого є земельна ділянка, площею 2,00 га, кадастровий номер 7122887600:03:001:0357, розташована на території Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області. Визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А., індексний номер: 50771248 від 23 січня 2020 року, про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку під кадастровим номером 7122887600:03:001:0357 за ТОВ "Наше Зерно Плюс" та визнано припиненим право оренди ТОВ "Наше Зерно Плюс" на вказану земельну ділянку, зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 23 січня 2020 року, запис за номером 35148345. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач із заявою про затвердження проєкту землеустрою та передачу у власність земельної ділянки звернувся раніше, ніж ОСОБА_2, а його дії щодо оформлення земельної ділянки були послідовними, своєчасними, добросовісними, з дотриманням вимог законодавства. ГУ Держгеокадастру у Черкаській області надало необґрунтовану перевагу у відведенні земельної ділянки іншій особі, що є порушенням конституційного права на рівність перед законом (стаття 24 Конституції України). За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскаржувані накази ГУ Держгеокадастру у Черкаській області необхідно визнати незаконними та скасувати. Крім того, районним судом зазначено, що під час передачі у власність спірної земельної ділянки не дотримано вимог, передбачених Конституцією України та ЗК України, з урахуванням положень статей 203, 215 ЦК України, тому суд визнав недійсним договір оренди землі, укладений 20 січня 2020 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Наше Зерно Плюс", щодо земельної ділянки під кадастровим номером 7122887600:03:001:0357. У зв'язку із незаконністю наказу ГУ Держгеокадастру у Черкаській області про передачу у власність земельної ділянки та недійсністю договору оренди землі, для відновлення попереднього становища та повернення земельної ділянки до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області, суд скасував рішення державного реєстратора та визнав припиненим право власності ОСОБА_2, право оренди землі ТОВ "Наше Зерно Плюс". Разом із тим, суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимоги позивача про зобов'язання ГУ Держгеокадастру у Черкаській області видати наказ про затвердження йому проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки під кадастровим номером 7122887600:03:001:0357 із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, оскільки суд позбавлений можливості втручатися у дискреційні повноваження суб'єкта владних повноважень. Районний суд послався на судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Черкаського апеляційного суду від 28 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 19 листопада 2020 року залишено без змін Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції вірно з'ясовано фактичні обставини справи та дана їм належна правова оцінка, а висновки районного суду підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на нормах діючого законодавства. Апеляційний суд врахував правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, провадження №14-28цс20.16 серпня 2019 року, тобто в один день, ГУ Держгеокадастру у Черкаській області видало накази, якими спочатку надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою ОСОБА_2, а потім ОСОБА_1, хоча останній першим подав відповідну заяву (02 серпня 2019 року за вх. № В-5754/0/94-19). Після розроблення проєкту землеустрою та його погодження ОСОБА_1 16 грудня 2019 року подав до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області заяву про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства (зареєстровано 19 грудня 2019 року за вх. № В-9907/0/94-19), у відповідь на яку ним отримано наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня 2020 року №23-67/14-20-СГ про відмову у затвердженні документації із землеустрою та наданні у власність земельної ділянки з тих підстав, що вказану земельну ділянку вже було передано у власність іншій особі. Разом із цим, ОСОБА_2 подала заяву про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність 17 грудня 2019 року (зареєстровано 20 грудня 2019 року за вх. № Р-10041/0/94-19) і наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 28 грудня 2019 року №23-6691/14-19-СГ їй затверджено документацію із землеустрою та надано земельну ділянку у власність зі зміною цільового призначення. Отже, незважаючи на те, що заява ОСОБА_1 передувала подачі заяви ОСОБА_2, йому було відмовлено у затвердженні документації із землеустрою з підстав її затвердження останній, що свідчить про фактичне надання ГУ Держгеокадастру у Черкаській області необґрунтованої переваги у відведенні земельної ділянки ОСОБА_2, а не ОСОБА_1. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, яка у березні 2021 року надійшла до Верховного Суду, представник ОСОБА_2 - адвокат Іванишин О. О., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення у частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 і ухвалити у цій частині нове рішення, яким у задоволенні цих позовних вимог відмовити. У решті рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін. Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник вказує те, що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, та належним чином не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 19 березня 2021 року касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Іванишина О. О.,залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги, а саме вказано на необхідності сплатити судовий збір за подання касаційної скарги і надати документи, що підтверджують його сплату. Зазначено строк виконання ухвали, попереджено про наслідки її невиконання. У наданий судом строк заявник направив матеріали на усунення недоліків касаційної скарги. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано її матеріали з Лисянського районного суду Черкаської області. Задоволено клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Іванишина О. О., про зупинення виконання та дії судових рішень. Зупинено виконання та дію оскаржуваних судових рішень до закінчення їх перегляду у касаційному порядку. Надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу. У квітні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що надання ГУ Держгеокадастру у Черкаській області дозволів на розробку проєкту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки одночасно ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не суперечить вимогам законодавства, а тому вказані фізичні особи набули рівні права на розробку відповідних проєктів землеустрою та подальше отримання у власність спірної земельної ділянки. Разом із тим, ОСОБА_2 першою пройшла всі передбачені земельним законодавством процедури безоплатної приватизації земельної ділянки, а саме: отримала дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, замовила розроблення такого проєкту у сертифікованого виконавця робіт із землеустрою, отримала погодження розробленого на його замовлення проєкту землеустрою у визначеному законом порядку та звернулася із заявою про затвердження погодженого проєкту землеустрою, а тому першою отримала легітимні сподівання та правомірні очікування на законне завершення такої процедури - прийняття ГУ Держгеокадастру у Черкаській області рішення про затвердження проєкту землеустрою та надання їй спірної земельної ділянки у власність. Водночас, надання їй у власність земельної ділянки лише 28 грудня 2019 року було зумовлено виключно незаконними та протиправними попередніми діями ГУ Держгеокадастру у Черкаській області, оскільки за умови дотримання ним вимог законодавства надання їй у власність спірної земельної ділянки мало бути здійснено ГУ Держгеокадастру у Черкаській області не пізніше 08 жовтня 2019 року за результатом розгляду її першої заяви та відсутності на той час будь-яких інших претендентів на спірну земельну ділянку, які б пройшли всю процедуру її безоплатної приватизації. Суди попередніх інстанцій не врахували, що, отримавши в один день (16 серпня 2019 року) дозвіл на розроблення проєкту землеустрою, позивач значно пізніше (лише 01 жовтня 2019 року) за ОСОБА_2 (21 серпня 2019 року) замовив розроблення відповідного проєкту землеустрою, значно пізніше (лише 05 листопада 2019 року) за ОСОБА_2 (27 серпня 2019 року) розробив та подав свій проєкт на погодження в порядку вимог статті 186-1 ЗК України, значно пізніше (лише 08 листопада 2019 року) за ОСОБА_2 (29 серпня 2019 року) отримав позитивне погодження такого проєкту, і значно пізніше за ОСОБА_2 (24 вересня 2019 року) вперше звернувся до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області із заявою про затвердження свого погодженого проєкту землеустрою. Отже, позивач свідомо допустив зволікання із розробкою та поданням на затвердження свого проєкту, у зв'язку з чим міг очікувати, що спірну земельну ділянку буде надано у власність іншій особі. Крім того, вирішення питання щодо визнання законним чи протиправним рішення про затвердження проєкту землеустрою та надання земельної ділянки у власність одній із декількох заінтересованих осіб не може ставитись в залежність від однієї лише обставини щодо порядку черговості подання такими особами своїх відповідних заяв без надання оцінки попередній поведінці всіх учасників цих правовідносин. Посилається на правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду у подібних справах. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У травні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від представника ОСОБА_1 - адвоката Якименка О. В., в якому зазначається, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, а доводи касаційної скарги - безпідставними, а тому просить залишити судові рішення без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. У червні 2021 року до Верховного Суду надійшли також письмові пояснення від представника ОСОБА_1 - адвоката Якименка О. В. (по суті відзив на касаційну скаргу/доповнення до відзиву), в яких сторона позивача вказує на наявність правового висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах (постанова Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі №700/316/20-ц, провадження №61-3508св21). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Іванишина О. О.,задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішенняухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України). У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно зі статтею 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Відповідно до частин першої та другої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Частиною першою статті 81 ЗК України визначено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Відповідно до пункту "а" частини третьої статті 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Згідно з пунктом "в" частини третьої статті 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Пунктом "б" частини першої статті 121 ЗК України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства не більше 2,0 га. Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами, погодження проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та повноваження органів виконавчої влади в частині погодження проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок регулюється статтями 118, 186-1 ЗК України. Встановлено, що 16 серпня 2019 року, тобто в один день, ГУ Держгеокадастру у Черкаській області видало накази, якими спочатку надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою ОСОБА_2, а потім ОСОБА_1, хоча позивач першим подав відповідну заяву - зареєстровано 02 серпня 2019 року за вх. № В-5754/0/94-19 (а. с. 11, т. 1), а заяву ОСОБА_2 від 09 серпня 2019 року (а. с. 97, т. 1) зареєстровано 13 серпня 2019 року за вх. № Р-6010/0/94-19 (а. с. 100, т. 1). Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею. Згідно з частиною сьомою статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проєктів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Отже, перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність є вичерпним, при цьому відповідний орган у випадку прийняття рішення про відмову у надані такого дозволу зобов'язаний належним чином мотивувати причини цієї відмови. Частиною дев'ятою статті 118 ЗК України визначено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність. Відповідно до положень частин четвертої, п'ятої та шостої статті 186-1 ЗК України розробник проєкту землеустрою подає на погодження до органу, визначеного в частині першій цієї статті, за місцем розташування земельної ділянки оригінал проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Орган, зазначений в частині першій цієї статті, зобов'язаний протягом десяти робочих днів з дня одержання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проєкту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов'язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері. Підставою для відмови у погодженні проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації. Згідно з частиною першою статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проєктами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Відповідно до частини першої статті 50 Закону України "Про землеустрій" проєкти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються лише у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок. У дозволі на виготовлення проєкту землеустрою визначається лише приблизна площа земельної ділянки та орієнтовне місцезнаходження (наприклад, земельний масив, у межах якого вона буде знаходитись). Проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки включає інформацію щодо меж земельної ділянки та інформацію, важливу для визначення можливості використання земельної ділянки у той чи інший спосіб, зокрема перелік обмежень у використанні земельних ділянок (меж охоронних зон (наприклад, біля ліній електропередач), зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель) ; матеріали погодження проєкту землеустрою тощо (стаття 50 Закону України "Про землеустрій"). Отже, дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки означає дозвіл власника земельної ділянки здійснити певні дії на землі власника, аби мати змогу у подальшому точно визначити предмет оренди. Отже, цей дозвіл наділяє заінтересовану особу повноваженням ідентифікувати на землі власника земельну ділянку, яку ця особа бажає отримати в оренду у майбутньому. Разом із тим, рішення про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16-ц, провадження №14-301цс18). Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, провадження №14-28цс20, яку суди застосували, в якій також зазначено, що неможливо надати єдину універсальну відповідь на питання про те, чи є поведінка органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який надав дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки кільком особам, правомірною чи неправомірною. Відповідь на це питання залежить від оцінки такої поведінки як добросовісної чи недобросовісної, і така оцінка має здійснюватися у кожній справі окремо виходячи з конкретних обставин справи. Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки в оренду зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод. Таким чином, рішення про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою є стадією процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки у власність чи користування зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод. Зазначений інтерес, у випадку формування земельної ділянки за заявою такої особи та поданими документами, підлягає правовому захисту. Погодження та затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, яка раніше сформована на підставі проєкту землеустрою іншої особи, порушує законний інтерес такої особи щодо можливості завершити розпочату ним відповідно до вимог чинного законодавства процедуру приватизації земельної ділянки та суперечить вимогам землеустрою. За наявності двох або більше бажаючих отримати земельну ділянку державної чи комунальної власності у власність при безоплатній передачі земельних ділянок в межах встановлених норм (стаття 121 ЗК України), першочергове право на таке отримання має особа, на підставі проєкту землеустрою якої сформована відповідна ділянка, якщо для цього відсутні законні перешкоди. Встановлено, що на час звернення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області спірна земельна ділянка з кадастровим номером 7122887600:03:001:0357 перебувала у державній власності (землі резервного фонду) та вже була сформована, їй було присвоєно кадастровий номер, що підтверджується довідкою із державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями від 16 січня 2018 року №122/16-18 (а. с. 98, т. 1). Зазначене також підтверджується проєктами землеустрою, виготовленими на замовлення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а. с. 12-15, 91-96, т. 1). Отже, проєкти землеустрою щодо відведення земельної ділянки замовлялися ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з метою зміни її цільового призначення із земель для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (код 01.01) на ведення особистого селянського господарства (код 01.03) у порядку статті 50 Закону України "Про землеустрій", а тому посилання відповідача на те, що ним розроблено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки раніше (27 серпня 2019 року), ніж позивачем (01 жовтня 2019 року) правового значення для правильного вирішення цієї справи немає, так як спірну земельну ділянку вже було сформовано та присвоєно кадастровий номер, тобто визначено її як об'єкт цивільних прав не за розробленим за замовленням відповідача проєктом землеустрою. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, провадження №14-28цс20, на яку вірно послалися суди попередніх інстанцій, зазначено, що розподіл землі є особливо чутливим до принципів справедливості, розумності і добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Не можна вважати справедливим і розумним надання землі особі, яка раніше за інших дізналася про існування вільної земельної ділянки і звернулася з відповідною заявою. Крім того, такий підхід стимулює використання інсайдерської інформації, що є одним із проявів корупції, а тому є неприпустимим. Тим більше не можна вважати справедливим і розумним надання землі особі, яка пізніше за інших звернулася з відповідною заявою, але якій тим не менше надано перевагу. За змістом статті 118 ЗК України завершальним етапом процедури безоплатної приватизації земельних ділянок є саме затвердження проєкту землеустрою та передача (надання) земельної ділянки у власність. Таким чином, реальні законні сподівання на оформлення права власності на земельну ділянку виникають не після отримання дозволу на розроблення проєкту землеустрою, чи погодження проєкту у порядку статті 186-1 ЗК України, а саме з моменту звернення до відповідного органу виконавчої влади, чи органу місцевого самоврядування із проханням затвердити погоджений проєкт землеустрою та передання земельної ділянки у власність, оскільки до цього моменту особа повинна усвідомлювати, що земельна ділянка може бути надана у власність іншій особі. Судами встановлено, що після розроблення проєкту землеустрою та його погодження у порядку статті 186-1 ЗК України ОСОБА_1 16 грудня 2019 року (а. с. 17, т. 1) подав до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області заяву про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, у відповідь на яку ним отримано наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня 2020 року №23-67/14-20-СГ про відмову у затвердженні документації із землеустрою та наданні у власність земельної ділянки з тих підстав, що вказану земельну ділянку вже було передано у власність іншій особі (а. с. 18, т. 1). Однак, ОСОБА_2 подала заяву про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність 17 грудня 2019 року (а. с. 60, т. 1) і наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 28 грудня 2019 року №23-6691/14-19-СГ їй затверджено документацію із землеустрою та надано земельну ділянку у власність зі зміною цільового призначення (а. с. 61, т. 1). З урахуванням наведеного, суди на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, правильно виходили з того, що, незважаючи на те, що заява ОСОБА_1 про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність передувала подачі заяви ОСОБА_2, йому було відмовлено у затвердженні документації із землеустрою з підстав її затвердження ОСОБА_2, що свідчить про фактичне надання ГУ Держгеокадастру у Черкаській області необґрунтованої переваги у відведенні земельної ділянки ОСОБА_2, а не позивачу. За таких обставин Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про незаконність наказів ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня 2020 року №23-67/14-20-СГ "Про відмову у затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки" та від 28 грудня 2019 року №23-6691/14-19-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність із зміною цільового призначення". Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Верховний Суд вважає також вірним висновки судів про недійсність договору оренди землі, укладеного 20 січня 2020 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Наше Зерно Плюс", щодо земельної ділянки під кадастровим номером 7122887600:03:001:0357 (а. с. 185-191, т. 1), так як під час передачі у власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки ГУ Держгеокадастру у Черкаській області не було дотримано вимог, передбачених Конституцією України та ЗК України, що з урахуванням положень статей 203, 215 ЦК України, є правовою підставою для визнання вказаного договору оренди землі недійсним. Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 першою пройшла всі передбачені земельним законодавством процедури безоплатної приватизації земельної ділянки, а тому першою отримала легітимні сподівання та правомірні очікування на законне завершення такої процедури - прийняття ГУ Держгеокадастру у Черкаській області рішення про затвердження проєкту землеустрою та надання їй спірної земельної ділянки у власність, є безпідставними, оскільки спростовуються змістом положень статті 118 ЗК України, відповідно до якої завершальним етапом процедури безоплатної приватизації земельних ділянок є саме затвердження проєкту землеустрою та передача (надання) земельної ділянки у власність. На відмінну від ОСОБА_2, позивач першим подав належно оформлену заяву про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, а тому першим отримав легітимні сподівання та правомірні очікування на законне завершення такої процедури - прийняття ГУ Держгеокадастру у Черкаській області рішення про затвердження проєкту землеустрою та надання йому спірної земельної ділянки у власність. Посилання касаційної скарги на відповідні правові висновки Верховного Суду не заслуговують на увагу, оскільки у цих справах інші фактичні обставини. ОСОБА_2 першою, ніж ОСОБА_1, розробила проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, проте розроблення вказаного проєкту землеустрою було зумовлено зміною цільового призначення спірної земельної ділянки, яка вже була сформованою, їй присвоєно кадастровий номер, а тому її законний інтерес щодо можливості завершити розпочату процедуру приватизації земельної ділянки у такому випадку не підлягає захисту. При цьому розроблений ОСОБА_2 проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки містив недоліки, а тому саме з цих підстав ГУ Держгеокадастру у Черкаській області наказами від 07 жовтня 2019 року №23-4282/14-19-СГ та від 29 листопада 2019 року №23-5508/14-19-СГ відмовляло у задоволенні заяв ОСОБА_2 від 24 вересня 2019 року та від 21 листопада 2019 року відповідно про затвердження проєкту землеустрою та надання земельної ділянки з кадастровим номером 7122887600:03:001:0357 у власність (а. с. 111, 112, т. 1). Аналогічні висновки зроблено Верховним Судом у постановах: від 02 червня 2021 року у справі №700/316/20-ц, провадження №61-3508св21; від 17 червня 2021 року у справі №700/297/20, провадження №61-3502св21. Таким чином, зроблені судами висновки узгоджуються з висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України), застосовані судами попередніх інстанцій правові позиції є релевантними до спірних правовідносин, підстави для відступлення від яких відсутні. Колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій всебічно, повно та об'єктивно надали оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими (частина третя статті 89 ЦПК України). Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають. Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Оскільки ухвалою Верховного Суду від 06 квітня 2021 року зупинено виконання та дію оскаржуваних судових рішень до закінчення їх перегляду в касаційному порядку, слід поновити виконання та дію судових рішень. Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Іванишина Олександра Олеговича, залишити без задоволення. Рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 19 листопада 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 28 січня 2021 року залишити без змін. Поновити виконання та дію рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 19 листопада 2020 року та постанови Черкаського апеляційного суду від 28 січня 2021 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Д. Д. Луспеник Б. І. Гулько Г. В. Коломієць

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 29 квітня 2021 року місто Київ справа №607/8402/17 провадження №61-16051св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Тернопільська міська рада, ОСОБА_2, ОСОБА_3, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника позивача - ОСОБА_4 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 березня 2019 року у складі судді Дзюбича В. Л. та постанову Тернопільського апеляційного суду 29 липня 2019 року у складі колегії суддів: Бершадської Г. В, Ткач О. І., Ходоровського М. В., ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад позиції позивача У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Тернопільської міської ради, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсними договору дарування земельної ділянки та державного акта про право приватної власності на землю. Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що 28 березня 1989 року її мати ОСОБА_5 подарувала їй житловий будинок, що розташований на земельній ділянці, площею 822 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1. На цій же ділянці знаходиться інший житловий будинок АДРЕСА_1, який успадкувала ОСОБА_3 після смерті ОСОБА_6. Факт перебування у користуванні ОСОБА_5 спірної земельної ділянки підтверджується відомостями з інвентарної книги за 1946-1948 роки, відповідно до якої за житловим будинком за адресою: АДРЕСА_2), закріплена земельна ділянка, площею 1066 кв. м, користувачами якої були ОСОБА_5 та ОСОБА_6, яка у 1955 році вибула проживати за іншою адресою, у 1957 році померла. ОСОБА_1 вважала, що з 1958 року єдиним землекористувачем земельної ділянки була її мати. У грудні 1997 року ОСОБА_1 звернулася до Тернопільської міської ради із заявою про передачу їй безоплатно у порядку приватизації земельної ділянки, площею 822 кв. м, втім рішенням виконавчого комітету №153 від 11 лютого 1998 року їй передано у власність земельну ділянку площею 411 кв. м. Інша частина землі передана у приватну власність ОСОБА_3. На переконання позивача, порушення її прав у такий спосіб стало підставою для отримання ОСОБА_3 державного акта на право приватної власності на землю та в подальшому відчуження відповідачем за договором дарування спірної земельної ділянки на користь ОСОБА_2, якій видано державний акт на право приватної власності на землю. ОСОБА_1 просила визнати недійсними договір дарування земельної ділянки, укладений 29 листопада 2001 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, а також державний акт на право приватної власності на землю на ім'я ОСОБА_2, який виданий без погодження меж суміжної земельної ділянки. Стислий виклад заперечень відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 проти позову ОСОБА_1 заперечували, просили відмовити у задоволенні позовних вимог у зв'язку з їх необґрунтованістю. Зазначали, що позивач є рідною сестрою ОСОБА_3, вони проживали в окремих будинках за різними адресами на суміжних земельних ділянках, які не розмежовували, не чинили перешкод одна одній у користуванні своїми земельними ділянками. Під час приватизації землі сторони подали заяви про передачу їм у власність земельних ділянок, наданих для обслуговування індивідуальних житлових будинків. Після отримання державних актів на право приватної власності на землю ОСОБА_3 обміняла належний їй будинок на квартиру ОСОБА_2, яка відмежувала свою земельну ділянку, знесла будинок, належний раніше ОСОБА_3, та побудувала новий. Зазначили, що ОСОБА_1 помилково вважала, що на підставі договору дарування житлового будинку від 28 березня 1989 року отримала у власність дві земельні ділянки загальною площею 822 кв. м, оскільки на той час права приватної власності на землю не існувало. У виданій БТІ довідці-характеристиці за житловим будинком АДРЕСА_1 визначена земельна ділянка, загальною площею 822 кв. м, проте у цій довідці також зазначено про те, що на земельній ділянці знаходиться житловий будинок АДРЕСА_1 а та сарай, що належать ОСОБА_3. У довідці-характеристиці від 28 березня 1974 року, яку отримала ОСОБА_3 для оформлення спадщини, зазначено, що за належним їй житловим будинком АДРЕСА_1 закріплена земельна ділянка, площею 411 кв. м, для обслуговування будинку. Аналогічна інформація також міститься у довідці з Державної податкової інспекції у м. Тернополі, довідці БТІ від 16 липня 2003 року. Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 березня 2019 року, залишеним без змін постановою апеляційного суду Тернопільської області від 29 липня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій обґрунтовувалося тим, що позивачем не надано доказів порушення її прав укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 договором дарування земельної ділянки та виданим ОСОБА_2 державним актом на право приватної власності на землю. ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій засобами поштового зв'язку у серпні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 березня 2019 року, постанову апеляційного суду Тернопільської області від 29 липня 2019 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами норм процесуального права, заявник зазначає, що: - при постановленні оскаржуваних рішень судами неповно з'ясовано обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, складено висновки, які не відповідають матеріалам справи; - суди ухвалили у справі рішення на підставі недопустимих доказів, припущень, не надали належної оцінки зібраним у справі доказам; - висновок апеляційного суду про те, що оплата попереднім власником ОСОБА_5 у 1948-1951 роках земельної ренти за користування 1066 кв. м земельної ділянки не доводить факту переходу до ОСОБА_1 права користування земельною ділянкою площею 822 кв. м, є неправомірним; - суди не надали оцінку відсутності у землевпорядній документації ОСОБА_2 технічного завдання на розробку технічної документації зі складання державного акта, висновку органу у справах будівництва та архітектури про наявні обмеження на використання земельної ділянки, акта погодження меж земельної ділянки. Також заявник вважає, що суди неправильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального права, зокрема, правила статей 198, 17, 22, 40 ЗК України, статті 391 ЦК України, Декрету Кабінету Міністрів України №15-92 від 26 грудня 1992 року, а також не врахували постанову Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року №7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ". Узагальнений виклад позиції інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу не надходив. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року №1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідно до договору дарування від 28 березня 1989 року, посвідченого державним нотаріусом Першої Тернопільської державної нотаріальної контори, за реєстром №1-524, ОСОБА_1 отримала у власність від ОСОБА_5 житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1, розташований на земельній ділянці, площею 822 кв. м. На зазначеній земельній ділянці також знаходився інший житловий будинок за АДРЕСА_1, що належав сестрі позивача - ОСОБА_3 і був успадкований нею після смерті ОСОБА_7 відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 13 травня 1974 року, виданого Першою Тернопільською державною нотаріальною конторою, за реєстром №1-4311 (а. с.68, т. 1). Відповідно, між позивачем та її сестрою склався певний порядок користування земельною ділянкою. У грудні 1997 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 звернулися до Тернопільської міської ради із заявами, відповідно до яких просили передати їм безоплатно у приватну власність земельну ділянку, площею 822 кв. м, для обслуговування житлового будинку. Рішенням виконавчого комітету Тернопільської міської ради №153 від 11 лютого 1998 року ОСОБА_1 передано безоплатно у приватну власність земельну ділянку, площею 411 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, а ОСОБА_3 - земельну ділянку, площею 411 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1.12 січня 2000 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 звернулися до Тернопільського міського відділу земельних ресурсів із заявою про поділ земельної ділянки між будинками на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1, а також 26 жовтня 2000 року нотаріально посвідчили свою згоду на поділ між ними земельних ділянок по 411 кв. м кожній (а. с. 78, 81, т.1). У лютому 2001 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 отримали відповідні державні акти на право приватної власності на землю. Відповідно до договорів дарування, посвідчених приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір І. Т., за реєстрами №6306 та №6564, 29 листопада 2001 року ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_2 належну їй земельну ділянку, площею 0, 0411 га, для обслуговування житлового будинку, а 12 грудня 2001 року - житловий будинок на АДРЕСА_1.14 грудня 2001 року цей будинок зареєстровано за ОСОБА_2, а 25 січня 2002 року їй видано державний акт на право приватної власності на землю, серії РІ №665524. У 2002 році на замовлення ОСОБА_2 ДП "Земельно-кадастрове бюро" виготовило технічну документацію на земельну ділянку на АДРЕСА_1 та здійснило закріплення меж земельної ділянки в натурі, що підтверджується актом виносу меж земельної ділянки від 03 січня 2002 року. 17 грудня 2005 року ОСОБА_2 продала спірну земельну ділянку, площею 0, 0411 га, ОСОБА_8. Судами також встановлено, що рішенням Тернопільського міського суду від 04 вересня 2002 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 26 листопада 2002 року, відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову до ОСОБА_3 про визнання незаконною угоди про добровільний поділ земельної ділянки, визнання недійсними державних актів на право приватної власності на землю на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1, усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та встановлення порядку користування земельною ділянкою. Рішенням Тернопільського міського суду від 22 травня 2003 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 09 вересня 2003 року, відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову до Тернопільської міської ради, ОСОБА_3 про визнання незаконним рішення Виконавчого комітету Тернопільської міської ради №153 від 11 лютого 1998 року в частині передачі у приватну власність ОСОБА_1 та ОСОБА_3 земельних ділянок по 411 кв. м, визнання за ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку на АДРЕСА_1 площею 531 кв. м. 03 жовтня 2003 року ОСОБА_1 відповідно до заяви, посвідченої державним нотаріусом Першої Тернопільської державної нотаріальної контори Темніковою С. А. за реєстром №4-3018, відкликала свою згоду про поділ між нею та ОСОБА_3 земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 148, т.1). Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі Набуття ОСОБА_1 права власності на житловий будинок відбулося під час дії ЗК УРСР у редакції 1971 року. Статтею 90 ЗК України, чинного на момент виникнення спірних правовідносин, було передбачено, що при переході права власності на будівлю на землях міст переходить також і право користування земельною ділянкою або її частиною. Якщо попередній власник будівлі одержав земельну ділянку на пільгових умовах за нормами, що перевищують діючі, за новим власником будинку може бути закріплена в користування земельна ділянка, виходячи з норм, встановлених статтею 88 цього Кодексу. Розміри земельних ділянок для об'єктів цивільного і житлового будівництва визначаються виконавчими комітетами міських Рад народних депутатів відповідно до будівельних норм і правил. У містах, де допускається індивідуальне житлове будівництво, виконавчими комітетами міських Рад народних депутатів можуть надаватися громадянам для цієї мети земельні ділянки в розмірах від 0, 03 до 0, 06 га з урахуванням місцевих умов, незалежно від кількості членів сім'ї. Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 набула права користування земельною ділянкою, площею 822 кв. м, спростовуються матеріалами справи, зокрема наявністю рішення Тернопільського міського суду від 22 травня 2003 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 09 вересня 2003 року, яким ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову до Тернопільської міської ради, ОСОБА_3 про визнання незаконним рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради №153 від 11 лютого 1998 року в частині передачі у приватну власність ОСОБА_1 та ОСОБА_3 земельних ділянок площами по 411 кв. м, визнання за ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку на АДРЕСА_1, площею 531 кв. м. Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду, зокрема, у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Крім того, відповідно до матеріалів справи, 12 січня 2000 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 звернулися до Тернопільського міського відділу земельних ресурсів із заявою про поділ земельної ділянки між власниками будинків на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 і 26 жовтня 2000 року нотаріально засвідчили свою згоду про поділ між ними земельних ділянок площами по 411 кв. м кожній (а. с. 78, 81, т.1). 03 жовтня 2003 року ОСОБА_1 відповідно до заяви, посвідченої державним нотаріусом Першої Тернопільської державної нотаріальної контори Темніковою С. А., за реєстром №4-3018, скасувала свою згоду про поділ між нею та ОСОБА_3 земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 148, т.1). Верховний Суд врахував, що дії позивача є такими, що суперечать її попередній поведінці, які полягають у тому, що ОСОБА_1 спочатку надала згоду про поділ між нею та ОСОБА_3 земельної ділянки площами по 411 кв. м кожній, а потім скасувала свою згоду. За таких обставин суд зробив висновок про необхідність застосування при розгляді справи доктрини заборони суперечливої поведінки (принцип venire contra factum proprium). В системі загального права ця доктрина ґрунтується на principles of fraud. Вона спрямована на недопущення ситуації, в якій одна сторона може займати іншу позицію в судовому розгляді справи, що відрізняється від її більш ранньої поведінки або заяв, якщо це ставить протилежну сторону у невигідне становище. Земельна ділянка ОСОБА_1 і ОСОБА_3 передавалася безоплатно у приватну власність на підставі Декрету Кабінету Міністрів України №15-92 від 26 грудня 1992 року "Про приватизацію земельних ділянок" (далі - Декрет). Виконавчий комітет приймав рішення про передачу безоплатно у приватну власність земельних ділянок на підставі ухвали 13 сесії 22 скликання міської ради від 13 серпня 1996 року "Про делегування повноважень по приватизації земельних ділянок" та 17 сесії 22 скликання від 08 квітня 1997 року "Про стан та концепцію приватизації земель", таким чином діяв у межах наданих йому повноважень. У Декреті Кабінет Міністрів України зобов'язав сільські, селищні, міські Ради народних депутатів забезпечити протягом 1993 року передачу земельних ділянок, наданих їм для ведення особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва, у межах норм, встановлених ЗК України (пункт 1), і зазначив, що громадяни України мають право продавати або іншим способом відчужувати земельні ділянки, передані їм для цілей, визначених у пункті 1 Декрету без зміни їх цільового призначення (пункт 4) і що передача безоплатно у приватну власність земельних ділянок для наведених цілей проводиться один раз, про що обов'язково місцевими радами народних депутатів робиться відмітка у паспорті або документі, який його замінює (пункт 2). Доводи позивача щодо відсутності у землевпорядній документації ОСОБА_2 технічного завдання на розробку технічної документації зі складання державного акта, висновку органу у справах будівництва та архітектури про наявні обмеження на використання земельної ділянки відхилені Верховним Судом, оскільки технічна документація відповідала вимогам законодавства, яке діяло на час видачі державного акта на право приватної власності на землю. Крім того, доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 не підписувала акт погодження (встановлення) та закріплення в натурі меж не заслуговують на увагу з огляду на таке. Погодження меж земельної ділянки є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути необов'язкових технічних помилок. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із власником та/або землекористувачем не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради у затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів чи землевласників. Ненадання особою своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача та/або власника не може бути перешкодою для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації. Непідписання суміжним власником та/або землекористувачем акта узгодження меж земельної ділянки саме по собі не є підставою для визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку. Аналогічні висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №514/1571/14-ц (провадження №14-552цс18). Враховуючи наведені норми права, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що Виконавчий комітет Тернопільської міської ради, ухвалюючи рішення №153 від 11 лютого 1998 року про передачу безоплатно у приватну власність земельної ділянки ОСОБА_1 та ОСОБА_3, діяв у межах наданих йому повноважень, а ОСОБА_3 в установленому законом порядку набула права власності на спірну земельну ділянку і вправі була її відчужувати. Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що судом неповно та неналежно встановлені обставини, які мають значення для справи, є помилковими, адже, розглядаючи справу та вирішуючи позов, суд повно дослідив наявні у справі докази і надав їм оцінку згідно зі статтями 57-60, 212, 303, 304 ЦПК України 2004 року, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Верховний Суд враховує, що переважно доводи заявника стосуються зміни оцінки тих доказів, оцінку яких здійснено судами першої та апеляційної інстанцій. Проте доводи касаційної скарги, що полягають у переоцінці доказів, не підлягають врахуванню, оскільки згідно з положеннями статті 400 ЦПК України такі процесуальні дії не належать до повноважень суду касаційної інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Підсумовуючи, Верховний Суд констатує, що доводи касаційної скарги представника ОСОБА_1 не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій та не дають підстав вважати, що судами порушено норми процесуального права чи неправильно застосовано норми матеріального права, що призвели до ухвалення у справі незаконного та необґрунтованого РІШЕННЯ: Встановивши фактичні обставини, суди правильно визначили правову природу цивільних відносин між сторонами. Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат не впливають. Відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 березня 2019 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 29 липня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді С. О. Погрібний І. Ю. Гулейков В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 липня 2021 року м. Київ справа №147/78/19 провадження №61-11175св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Тітов М. Ю., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Четвертинівська сільська рада Тростянецького району Вінницької області, треті особи: Тростянецька районна державна адміністрація, Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області, особа, яка подала апеляційну скаргу - Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області, від імені якого діє заступник прокурора Вінницької області, розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, підписану адвокатом Мотковою Ольгою Дем'янівною, на постанову Вінницького апеляційного суду від 08 липня 2020 року в складі колегії суддів Сопруна В. В., Марчук В. С., Матківської М. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Четвертинівської сільської ради Тростянецького району Вінницької області, треті особи: Тростянецька районна державна адміністрація, Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання права на земельну частку (пай). В обґрунтування позову зазначив, що він працював в КСП ім. Богдана Хмельницького, с. Четвертинівка, Тростянецького району Вінницької області з 01 жовтня 1996 року по 07 грудня 1997 року на посаді головного бухгалтера та був членом колективного сільськогосподарського підприємства. Згідно протоколу №1 звітних зборів уповноважених членів колгоспників від 01 лютого 1997 року затверджено списки членів КСП, які поступили на роботу з 17 травня по 23 грудня 1996 року і які одержали право на земельну частку пай. В даному списку значився позивач, однак земельна ділянка йому не видавалась та сертифікат на земельну частку (пай) він не отримував, що порушує його право колишнього члена КСП на отримання земельної ділянки при розпаюванні земель. 07 березня 2000 року КСП ім. Б. Хмельницького реорганізовано в СТОВ ім. Богдана Хмельницького. Позивач просив визнати за ним право на земельну частку (пай) розміром 2,61 умовних кадастрових гектарів на території Четвертинівської сільської ради Тростянецького району Вінницької області та зобов'язати Четвертинівську сільську раду виділити йому земельну частку (пай) із земель резервного фонду вказаної сільської ради. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Тростянецького районного суду Вінницької області від 09 вересня 2019 року, позов задоволено частково; визнано за ОСОБА_1 право на земельну частку (пай) розміром 2,61 умовних кадастрових гектарів без визначення меж цієї частки в натурі на території Четвертинівської сільської ради Тростянецького району Вінницької області; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач на момент розпаювання землі був членом КСП ім. Богдана Хмельницького с. Четвертинівка Тростянецького району та включений до списку членів КСП, а тому він набув право на виділення йому відповідної земельної ділянки (пай). Врахувавши, що на території Четвертинівської сільської ради Тростянецького району Вінницької області в наявності є землі не витребуваних паїв, які можуть бути передані у власність, суд першої інстанції вважав, що за позивачем слід визнати право на земельну частку (пай) колишнього КСП ім. Богдана Хмельницького с. Четвертинівка у розмірі 2,61 умовних кадастрових гектарів без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості). Щодо позовної вимоги про зобов'язання Четвертинівської сільської ради виділити ОСОБА_1 земельну частку (пай) із земель резервного фонду даної сільської ради суд зазначив, що належним суб'єктом, який наділений правом розпорядження державними землями запасу сільськогосподарського призначення, є ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області, а не Четвертинівська сільська рада Тростянецького району, у зв'язку з чим таке право повинно бути реалізовано відповідним державним органом. Не погодившись з указаним рішенням суду, заступник прокурора Вінницької області подав апеляційну скаргу в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області. Зазначив, що у справі Четвертинівська сільська рада є неналежним відповідачем. Короткий зміст судового рішення апеляційного суду Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 15 червня 2020 року відкрито апеляційне провадження у справі та поновлено заступнику прокурора Вінницької області, який діє в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області, строк на апеляційне оскарження. Постановою Вінницького апеляційного суду від 08 липня 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Вінницької області, який діє в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області задоволено; рішення Тростянецького районного суду Вінницької області від 09 вересня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до Четвертинівської сільської ради Тростянецького району Вінницької області, треті особи Тростянецька районна державна адміністрація, ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання права на земельну частку (пай) ; вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що земельні ділянки орієнтовною площею 389,87 га земель резерву та 12,00 га земель запасу знаходяться за межами населеного пункту, перебувають в оренді СТОВ ім. Богдана Хмельницького, що підтверджується довідкою №110 від 18 червня 2018 року, а тому належними відповідачами у справі є СТОВ ім. Богдана Хмельницького та ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області, а не Четвертинівська сільська рада Тростянецького району Вінницької області, що є підставою для скасування рішення суду першої інстанції. Аргументи учасників справи У липні 2020 року представник позивача подала касаційну скаргу на постанову Вінницького апеляційного суду від 08 липня 2020 року як таку, що прийнята з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, просила її скасувати і залишити в силі законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційній суд безпідставно поновив заступнику прокурора Вінницької області строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, адже ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області залучено до участі у справі в якості третьої особи, яке отримало рішення суду першої інстанції 18 вересня 2019 року, проте апеляційну скаргу заступник прокурора подав з пропуском установленого законом строку 28 травня 2020 року. Крім того ухвала Вінницького апеляційного суду від 15 червня 2020 року про поновлення строку на апеляційне оскарження та відкриття апеляційного провадження не містить у собі мотивів, з яких виходив апеляційний суд, поновлюючи такий строк. За таких обставин представник позивача вважала, що відкриття апеляційного провадження у справі було передчасним, без належного встановлення обставин справи та підстав для представництва заступником прокурора інтересів держави. Зазначає, що представник прокуратури не виконав вимоги статті 23 Закону України "Про прокуратуру", а саме попередньо, до звернення до суду, не повідомив про це ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області, а зробив це разом із поданням апеляційної скарги. Вважає, що поновлення процесуального строку за підстав, які не є переконливими, свідчить про порушення апеляційним судом принципу юридичної визначеності. Посилається на безпідставність висновку апеляційного суду про те, що Четвертинська сільська рада є неналежним відповідачем у справі, оскільки спірна земельна ділянка перебувала у колективній власності колишнього КСП ім. Богдана Хмельницького, належним розпорядником яких є Четвертинівська сільська рада. Крім того, наказом ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області від 02 березня 2020 року №2-5297/15-20-СГ ОСОБА_1 відмовлено у наданні дозволу на розробку проєкту землеустрою з тих підстав, що вирішення питання щодо відведення спірної земельної ділянки у власність належить до повноважень Четвертинівської сільської ради 03 вересня 2020 року на адресу Верховного Суду надійшли пояснення ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області на касаційну скаргу представника позивача, у яких держгеокадастр вказує, що постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою та підстав для задоволення касаційної скарги представника ОСОБА_1 немає. 10 вересня 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив заступника прокурора Вінницької області на касаційну скаргу представника ОСОБА_1, у якому він просить залишити її без задоволення, а оскаржену постанову апеляційного суду без змін, посилаючись на те, що постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 06 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. В ухвалі Верховного Суду від 06 серпня 2020 року вказано, зокрема, що підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року в справі №219/10482/16-ц, від 26 травня 2020 року в справі №912/2385/18, від 15 січня 2020 року в справі №698/119/18, від 26 червня 2019 в справі №587/430/16-ц, від 20 травня 2020 року в справі №190/927/19, від 12 лютого 2020 року в справі №664/1950/19, від 05 грудня 2018 року в справі №923/129/17, від 25 квітня 2018 року в справі №806/1000/17, від 20 вересня 2018 року в справі №924/1237/17, від 23 жовтня 2018 року в справі №906/240/18, від 01 листопада 2018 року в справі №910/18770/17, від 05 листопада 2018 року в справі №910/4345/18, від 10 січня 2019 року в справі №263/1221/17, від 25 квітня 2019 року від 761/794/15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що 01 жовтня 1996 року ОСОБА_1 був прийнятий на роботу в КСП ім. Б. Хмельницького с. Четвертинівка Тростянецького району Вінницької області на посаду головного бухгалтера, звільнений із займаної посади 07 грудня 1997 року, що підтверджується копією трудової книжки НОМЕР_1.24 грудня 1996 року видано Державний акт на право колективної власності на землю серії КСП ім. Б. Хмельницького серії ВН №000002, що підтверджується інформацією від 30 липня 2019 року №0-2-0.36-64/117-19, наданою відділом у Тростянецькому районі ГУ Держеокадастру у Вінницькій області. Згідно архівного витягу №30 від 10 липня 2017 року із протоколу №1 звітних зборів уповноважених членів колгоспників колгоспу ім. Богдана Хмельницького від 01 лютого 1997 року затверджено списки членів КСП, які поступили на роботу з 17 травня по 23 грудня 1996 року і які одержали право на земельний пай, серед яких значиться ОСОБА_1 06 вересня 2018 року позивач звернувся до Четвертинівської сільської ради Тростянецького району із заявою, в якій просив винести рішення про виділення йому земельного паю на території Четвертинівської сільської ради розміром 2,61 га із земель запасу чи резервного фонду, а 10 вересня 2018 року отримав відповідь за №177, в якій зазначено, що на території Четвертинівської сільської ради виділено із земель резервного фонду 43,2 га для пропущених пайовиків, проте ОСОБА_1 рекомендовано в судовому порядку встановити право на земельну частку пай. На території Четвертинівської сільської ради рахується 389,87 га земель резерву та 12,00 га земель запасу, які на даний час знаходяться в оренді СТОВ ім. Богдана Хмельницького, що підтверджується довідкою №110 від 18 червня 2018 року. Позиція Верховного Суду Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення (стаття 126, частина перша статті 127 ЦПК України). У частині першій статті 352 ЦПК України визначено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Відповідно до статті 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу. Суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними (пункт 4 частини першої статті 358 ЦПК України). Наведені вимоги процесуального закону унеможливлюють відкриття апеляційного провадження та апеляційний перегляд справи до вирішення питання щодо поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження. Європейський суд з прав людини вказав, що "у декількох попередніх справах, у яких порушувалися доволі схожі процесуальні питання, Суд встановив, що коли строк для оскарження поновлюється після спливу значного періоду часу без жодної потреби у виправленні серйозних судових помилок чи недоліків правосуддя, таке рішення може порушити принцип юридичної визначеності. Тоді як вирішення питання про будь-яке поновлення строку на оскарження відноситься саме до повноважень національних судів, такі повноваження не є необмеженими. У кожній справі національні суди мають перевірити, чи є підстави для поновлення строку на оскарження виправданими, а також обґрунтувати своє рішення про поновлення строку. У цій справі провадження було відновлено після затримки у шість місяців, що є суттєво меншим періодом, аніж затримки у понад два роки та один рік відповідно у згаданих справах "Пономарьов проти України" та "Устименко проти України". Проте це не означає, що у цій справі для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції ВССУ користувався необмеженою свободою розсуду, розглядаючи питання про відновлення провадження за поданою із запізненням касаційною скаргою заступника прокурора Херсонської області. ВССУ повинен був застосовувати відповідні процесуальні норми згідно з принципом юридичної визначеності. З цього випливає, що ВССУ просто погодився з аргументом заступника прокурора про порушення строку з "поважних причин", оскільки про рішення апеляційного суду Херсонської області від 27 вересня 2011 року він дізнався зі звернення одного з опонентів заявника, поданого до прокуратури 04 квітня 2012 року, і задовольнив його клопотання про поновлення строку. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з відсутністю належного обґрунтування щодо відновлення провадження у справі заявника" (SABADASH v. UKRAINE №28052/13, § 31-34, ЄСПЛ, від 23 липня 2019 року). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2020 року у справі №521/2816/15-ц (провадження №61-14230сво18) зроблено висновок про те, що апеляційний суд при вирішенні питання про поновлення строку на апеляційне оскарження має мотивувати свій висновок про наявність поважних причин на поновлення строку на апеляційне оскарження. Сама по собі вказівка про те, що є поважні причини для поновлення строку на апеляційне оскарження, не є належним мотивуванням поновлення строку на апеляційне оскарження. Безпідставне поновлення строку на оскарження судового рішення, що набрало законної сили, зокрема у разі вказівки тільки про наявність поважних причин, є порушенням вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вказане процесуальне порушення є самостійною підставою для скасування як оскарженого судового рішення апеляційного суду, так і ухвали апеляційного суду про поновлення строку на апеляційне оскарження і відкриття апеляційного провадження, та направлення справи до апеляційного суду зі стадії відкриття апеляційного провадження. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2020 року в справі №219/10482/16 (провадження №61-10487св19) міститься висновок про те, що "посилання прокурора на те, що про ухвалення оскаржуваного рішення суду йому стало відомо лише 06 лютого 2019 року, не можуть вважатись поважними причинами пропуску строку на апеляційне оскарження, оскільки прокурор звернувся з апеляційною скаргою в інтересах Новолуганської сільської ради Бахмутського району Донецької області (відповідача у справі), яка отримала оскаржуване рішення 03 квітня 2019 року (а. с. 87 т. 1), а тому для прокурора, як представника зазначеного органу місцевого самоврядування, перебіг строку на апеляційне оскарження рішення суду розпочався з цієї дати, а не з часу виявлення ним оскарженого рішення суду в Єдиному державному реєстрі судових рішень". Матеріали справи свідчать, що з апеляційною скаргою на рішення Тростянецького районного суду Вінницької області від 09 вересня 2019 року та заявою про поновлення строку на апеляційне оскарження заступник прокурора Вінницької області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області звернувся 28 травня 2020 року. Вказане судове рішення управління держгеокадастру, як третя особа у справі, отримало 18 вересня 2019 року (ас 88). Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 15 червня 2020 року відкрито апеляційне провадження у справі та поновлено строк на апеляційне оскарження. Вирішуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції від 09 вересня 2019 року в цій справі, апеляційний суд не навів мотивів, за яких уважав поважними причинами пропуску строку, а заступник прокурора в заяві про поновлення строку не навів відповідного обґрунтування підстав для поновлення йому такого строку, адже оскаржене рішення суду першої інстанції Держгеокадастр у Вінницькій області в інтересах якого діє заступник прокурора отримав 18 вересня 2019 року. Сама по собі вказівка про наявність поважних причин для поновлення строку не є належним мотивуванням для поновлення такого строку. За таких обставин суд апеляційної інстанції з порушенням норм процесуального права постановив ухвалу від 15 червня 2019 року про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою заступника прокурора Вінницької області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області на рішення Тростянецького районного суду Вінницької області від 09 вересня 2019 року. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (пункт 2 частини першої статті 409 ЦПК України). Оскільки встановлено підставу для скасування судових рішень зі стадії відкриття апеляційного провадження, іншим доводам касаційної скарги колегія суддів оцінки не надає. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Доводи касаційної скарги, з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2020 року у справі №521/2816/15-ц (провадження №61-14230сво18) дають підстави уважати, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена з порушенням норм процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу задовольнити частково, ухвалу про відкриття апеляційного провадження у справі та постанову апеляційного суду скасувати і передати справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду (вирішення питання про відкриття апеляційного провадження). Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, підписану адвокатом Мотковою Ольгою Дем'янівною, задовольнити частково. Ухвалу Вінницького апеляційного суду від 15 червня 2020 року про відкриття апеляційного провадження та постанову Вінницького апеляційного суду від 08 липня 2020 року скасувати. Передати справу №147/78/19 до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції ухвала Вінницького апеляційного суду від 15 червня 2020 року про відкриття апеляційного провадження та постанова Вінницького апеляційного суду від 08 липня 2020 року втрачають законну силу. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді Н. О. Антоненко Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 червня 2021 року м. Київ справа №700/315/20 провадження №61-3515св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В., учасники справи: позивач- ОСОБА_1, представник позивача - адвокат Якименко Олександр Володимирович, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Черкаській області, ОСОБА_2, Товариство з обмеженою відповідальністю "Наше Зерно Плюс", державний реєстратор виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопа Богдан Анатолійович, представник ОСОБА_2 - адвокат Іванишин Олександр Олегович, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, яка подана його представником - адвокатом Іванишиним Олександром Олеговичем, на рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 05 листопада 2020 року у складі судді Яценко Г. М. та постанову Черкаського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Бондаренка С. І., Вініченка Б. Б., Новікова О. М., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Черкаській області), ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю "Наше Зерно Плюс" (далі - ТОВ "Наше Зерно Плюс"), державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А. про визнання незаконними та скасування наказів ГУ Держгеокадастру у Черкаській області, визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, визнання припиненим права власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору оренди землі, визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку, визнання припиненим права оренди на земельну ділянку, зобов'язання видати наказ про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки. Позовна заява мотивована тим, що через свого представника за довіреністю він звернувся до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області з клопотанням від 19 липня 2019 року, в якому просив надати йому дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства (код цільового призначення згідно з КВЦПЗ-01.03.), яка знаходиться на території Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області за межами населених пунктів за рахунок земельної ділянки з кадастровим номером 7122887600:03:001:0337. За результатами розгляду клопотання ГУ Держгеокадастру у Черкаській області видало наказ №23-3050/14-19-СГ від 16 серпня 2019 року про надання йому дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Після цього, ним через представника було укладено договір із сертифікованим інженером-землевпорядником на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Проект землеустрою було погоджено експертом державної експертизи Більською С. І. відповідно до висновку від 08 листопада 2019 року №15050/82-19. Зазначав, що 16 грудня 2019 року подав до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області заяву про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2,00 га у власність для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межа Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області. За результатами розгляду даної заяви, ГУ Держгеокадастру у Черкаській області було видано наказ від 02 січня 2020 року №23-52/14-20-СГ, відповідно до якого було відмовлено у затвердженні проекту землеустрою та наданні земельної ділянки з кадастровим номером 7122887600:03:001:0337 у власність з тих підстав, що наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області затверджено проект землеустрою та передано у власність іншій особі дану земельну ділянку. Посилався на те, що з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно йому стало відомо, що згідно з рішенням державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А. 15 січня 2020 року було зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 7122887600:03:001:0337 за ОСОБА_2. Також, з даної довідки йому стало відомо про реєстрацію іншого речового права на дану земельну ділянку, а саме право оренди ТОВ "Наше Зерно Плюс" (код ЄДРПОУ: 43184117). Підставою дня виникнення права оренди зазначено - договір оренди землі б/н від 20 січня 2020 року. Вважав, що накази ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 28 грудня 2019 року про передачу у власність земельної ділянки та від 02 січня 2020 року про відмову йому у затвердженні проекту землеустрою є незаконними, а право власності ОСОБА_2 та договір оренди землі є недійсними, оскільки він пройшов всі визначені законом етапи необхідні для надання йому земельної ділянки у власність та раніше за ОСОБА_2 звернувся до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області із заявою про затвердження проекту землеустрою та надання земельної ділянки у власність, однак, ГУ Держгеокадастру у Черкаській області надало необґрунтовану перевагу у відведенні земельної ділянки іншій особі, чим неправомірно позбавило його права власності на майно у вигляді "правомірних очікувань", та допустило порушення його конституційного права на рівність перед законом, гарантованого статтею 24 Конституції України. Оскільки при передачі ОСОБА_2 земельної ділянки у власність не дотримано вимог, передбачених Конституцією України та ЗК України, отож, ураховуючи положення статей 203, 215 ЦК України є підстави для визнання договору оренди землі недійсним. У зв'язку з незаконністю наказу ГУ Держгеокадастру у Черкаській області про передачу у власність земельної ділянки та недійсністю договору оренди землі для відновлення попереднього становища та повернення земельної ділянки до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області, належним способом захисту буде також скасування рішень державного реєстратора та визнання припиненим права власності ОСОБА_2 та права оренди землі ТОВ "Наше Зерно Плюс". Вважав, що ГУ Держгеокадастру у Черкаській області протиправно відмовив йому у затвердженні проекту землеустрою для відведення земельної ділянки та не прийняв відповідне рішення, тому належним способом захисту порушеного права є саме зобов'язання ГУ Держгеокадастру у Черкаській області затвердити проект землеустрою. Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд: - визнати незаконним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області №23-52/14-20-СГ від 02 січня 2020 року "Про відмову у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки", яким йому відмовлено у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області, розмір земельної ділянки 2,00 га, кадастровий номер 7122887600:03:001:0337, із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, та наданні цієї земельної ділянки у власність; - визнати незаконним та скасувати наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області №23-6680/14-19-СГ від 28 грудня 2019 року "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність із зміною цільового призначення", яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок та надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 2,00 гектарів, (кадастровий номер 7122887600:03:001:0337) із земель сільськогосподарського призначення державної власності із зміною цільового призначення - для ведення особистого селянського господарства, розташовану в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області; - визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А., індексний номер: 50658976 від 15 січня 2020 року, про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 7122887600:03:001:0337 за ОСОБА_2 та визнати припиненим право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 7122887600:03:001:0337, яке зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 15 січня 2020 року, запис за номером 35043260; - визнати недійсним договір оренди землі, укладений 20 січня 2020 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Наше Зерно Плюс", об'єктом оренди за яким є земельна ділянка площею 2,00 га, кадастровий номер 7122887600:03:001:0337, розташованої на території Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області; - визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А., індексний номер: 50816642 від 27 січня 2020 року, про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку з кадастровим номером 7122887600:03:001:0337 за ТОВ "Наше Зерно Плюс" та визнати припиненим право оренди ТОВ "Наше Зерно Плюс" на земельну ділянку з кадастровим номером 7122887600:03:001:0337, яке зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 24 січня 2020 року, запис за номером 35191228; - зобов'язати ГУ Держгеокадастру у Черкаській області видати наказ про затвердження йому проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області, розмір земельної ділянки 2,0 га, кадастровий номер 7122887600:03:001:0337, із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, та надання цієї земельної ділянки у власність. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Лисянського районного суду Черкаської області від 05 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня 2020 року №23-52/14-20-СГ "Про відмову у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки", яким ОСОБА_1 відмовлено у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області, площею 2,00 га, кадастровий номер №7122887600:03:001:0337, цільове призначення для ведення особистого селянського господарства, та наданні земельної ділянки у власність. Визнано незаконним та скасовано наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 28 грудня 2019 року №23-6680/14-19-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність із зміною цільового призначення", яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок та надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 2,00 га, кадастровий номер №7122887600:03:001:0337, із земель сільськогосподарського призначення державної власності зі зміною цільового призначення - для ведення особистого селянського господарства, розташовану в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області. Визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А. від 15 січня 2021 року з індексним номером №50658976 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером №7122887600:03:001:0337 за ОСОБА_2 та припинено усі права та їх обтяження ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку, яке зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 15 січня 2020 року, запис №35043260. Визнано недійсним договір оренди землі, укладений 20 січня 2020 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Наше Зерно Плюс", об'єктом оренди відповідно до якого є земельна ділянка площею 2,00 га, кадастровий номер №7122887600:03:001:0337, розташованої на території Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області. Визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопи Б. А. від 27 січня 2020 року з індексним номером №50816642 про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку з кадастровим номером №7122887600:03:001:0337 за ТОВ "Наше Зерно Плюс" та визнано припиненим право оренди ТОВ "Наше Зерно Плюс" на вказану земельну ділянку, яке зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 24 січня 2020 року, запис №35191228. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення районного суду мотивовано тим, щопозивач з відповідною заявою звернувся раніше, його дії щодо оформлення земельної ділянки були послідовними, своєчасними, добросовісними, з дотриманням вимог законодавства, ГУ Держгеокадастру у Черкаській області фактично надало необґрунтовану перевагу у відведенні земельної ділянки іншій особі, що є порушенням конституційного права на рівність перед законом, гарантованого статтею 24 Конституції України. Районний суд вважав, що після проходження всіх етапів безоплатної приватизації земельної ділянки та звернення до ГУ Держгеокадастру в Черкаській області із заявою про затвердження проекту землеустрою у позивача виникли легітимні сподівання на отримання земельної ділянки, які передбачені чинними нормами законів України, та на які поширюється режим "існуючого майна". Отже, оспорюванні накази ГУ Держгеокадастру у Черкаській області необхідно визнати незаконними та скасувати. Оскільки під час передачі у власність земельної ділянки під кадастровим номером 7122887600:03:001:0337 не дотримано вимог, передбачених Конституцією України та ЗК України, то з урахуванням положень статей 203, 215 ЦК України, договір оренди землі укладений 20 січня 2020 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Наше Зерно Плюс" щодо земельної ділянки під кадастровим номером 7122887600:03:001:0337 також є недійсним. Суд першої інстанції вважав, що для відновлення попереднього становища та повернення земельної ділянки до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області необхідно скасувати рішення державного реєстратора та визнати припиненим право власності ОСОБА_2 та права оренди землі за ТОВ "Наше Зерно Плюс". Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині зобов'язання ГУ Держгеокадастру у Черкаській області видати наказ про затвердження ОСОБА_1 проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, районний суддійшов висновку, що суди не вправі втручатися в діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування при здійсненні ними функцій та повноважень, визначених законодавством, не вправі переймати на себе функції суб'єктів владних повноважень, оскільки відповідно до законодавства України суди не наділені правом створювати норми права, а наділені лише компетенцією перевіряти уже створені норми права на їх відповідність вищестоящим в ієрархії нормативно-правовим актам. Втручання в дискреційні повноваження суб'єкта владних повноважень виходить за межі завдань судочинства. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Черкаського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 05 листопада 2020 року - без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ГУ Держгеокадастру у Черкаській області фактично надав необґрунтовану перевагу у відведенні земельної ділянки ОСОБА_2, що є порушенням конституційного права на рівність перед законом, гарантованого статтею 24 Конституції України. Погоджуючись із висновками районного суду, апеляційний суд також послався на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, провадження №14-28цс20. Оскільки ОСОБА_2 набув право власності на земельну ділянку (яка є предметом оскаржуваного договору оренди) з порушенням вимог чинного законодавства, і на підставі наказу, який є незаконним, тому місцевий суд обґрунтовано прийшов до висновку про задоволення позовних вимог в частині визнання оскаржуваного договору оренди землі недійсним. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. В іншій частині рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 05 листопада 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року залишити без змін. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій належно не дослідили всіх обставин справи. Надання ГУ Держгеокадастру у Черкаській області дозволів на розробку проєкту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки одночасно ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не суперечить вимогам законодавства України, а тому ці фізичні особи набули рівні права на розробку відповідних проєктів землеустрою та подальше отримання у власність спірної земельної ділянки. Разом з тим, ОСОБА_2 першим пройшов всі передбачені земельним законодавством процедури безоплатної приватизації земельної ділянки, а саме: він отримав дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, замовив розроблення такого проєкту у сертифікованого виконавця робіт із землеустрою, отримав погодження розробленого на його замовлення проєкту землеустрою у визначеному законом порядку та звернувся із заявою про затвердження погодженого проєкту землеустрою, а тому першим отримав легітимні сподівання та правомірні очікування на законне завершення такої процедури - прийняття ГУ Держгеокадастру у Черкаській області рішення про затвердження проєкту землеустрою та надання йому спірної земельної ділянки у власність. Крім того, згідно з правових позицій Верховного Суду вирішення питання щодо визнання законним чи протиправним рішення про затвердження проєкту землеустрою та надання земельної ділянки у власність одній із декількох заінтересованих осіб не може ставитись в залежність від однієї лише обставини щодо порядку черговості подання такими особами своїх відповідних заяв без надання оцінки попередній поведінці всіх учасників цих правовідносин. Зазначене також узгоджується із правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, провадження №14-28цс20, на яку суди попередніх інстанцій послалися, проте неправильно застосували. Підставою касаційного оскарження зазначеного судового рішення заявник вказує неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16-ц, від 28 листопада 2018 року у справі №826/5735/16, від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, від 05 травня 2020 року у справі №750/3917/17, від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18, від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16, від 20 червня 2018 року у справі №308/3162/15, від 21 листопада 2018 року у справі №127/93/17-ц, від 12 грудня 2018 року у справі №372/51/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі №570/3439/16-ц, 30 січня2019 року у справі №552/6381/17, від 13 березня 2019 року у справі №757/39920/15, від 27 березня 2019 року у справі №520/17304/15-ц, від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16, від 16 січня 2019 року у справі №755/9555/18, від 21 серпня 2019 року у справі №805/2857/17, від 15 січня 2020 року у справі №587/2326/16, від 26 лютого 2020 року у справі №287/167/18, від 23 червня 2020 року у справі №680/214/16, від 27 листопада 2019 року у справі №815/1915/18, від 02 липня 2019 року у справі №48/340, від 08 липня 2020 року у справі №363/2968/16-ц та постановах Верховного Суду від 27 жовтня 2020 року у справі №686/24410/17, від 11 листопада 2020 року у справі №570/4524/17, від 11 листопада 2020 року у справі №472/1282/17, від 04 вересня 2020 року у справі №527/2036/18, від 06 березня 2020 року у справі №1640/2594/18, від 24 січня 2020 року у справі №316/979/18, від 30 серпня 2020 року у справі №817/586/17, від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17, від 03 лютого 2021 року у справі №686/10381/16, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У травні 2021 року представником ОСОБА_1 - адвокатом Якименко О. В. подано відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими, отже, оскаржувані судові рішення не підлягають скасуванню. Зазначає, що за змістом статті 118 ЗК України завершальним етапом процедури безоплатної приватизації земельних ділянок є саме затвердження проєкту землеустрою та передача (надання) земельної ділянки у власність. Тому, законні сподівання на оформлення права власності на земельну ділянку виникають не після отримання дозволу на розроблення проєкту землеустрою, чи погодження проєкту у порядку статті 186-1 ЗК України, а з моменту звернення до відповідного органу виконавчої влади, чи органу місцевого самоврядування із проханням затвердити погоджений проєкт землеустрою та передання земельної ділянки у власність, оскільки до цього моменту особа повинна усвідомлювати, що земельна ділянка може бути надана у власність іншій особі. Отже, доводи відповідача про те, що він замовив, розробив та погодив проєкт землеустрою раніше, ніж позивач не має правого значення у цій справі, оскільки ці дії вчинені на проміжних стадіях та не дають особі переваги під час розгляду заяви про затвердження проєкту землеустрою. Вважає, що посилання касаційної скарги на правові висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах також не заслуговують на увагу, оскільки у цих справах інші фактичні обставини. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У березні 2021 року касаційна скарга надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. У квітні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 червня 2021 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до висновку про розгляд проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 08 листопада 2019 року №1505018219 експертом державної експертизи ОСОБА_3 було погоджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності загальною площею 55,3800 га громадянам у власність для ведення особистого селянського господарства, розташованих за межами населеного пункту в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області, розробленого на підставі, зокрема, наказу №23-3050/14-19-СГ ГУ Держгеокадастру (том 1, а. с. 17). Згідно з висновком про розгляд проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 29 серпня 2019 року №9465/82-19, експертом державної експертизи Кулик Н. О. було погоджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок, зокрема, ОСОБА_2, розробленого на підставі, наказу №23-3019/14-19-СГ ГУ Держгеокадастру (том 1, а. с. 99-101). 16 грудня 2019 року, через управління надання адміністративних послуг, ОСОБА_1 звернувся із заявою до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2,00 га у власність для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Хижинської сільської ради (за межами населеного пункту) Лисянського району Черкаської області. Дана заява отримана та зареєстрована у ГУ Держгеокадастру у Черкаській області 19 грудня 2019 року (том 1, а. с. 51). Наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня 2020 року №23-52/14-20-СГ за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 йому було відмовлено у затвердженні документації із землеустрою та наданні у власність земельної ділянки кадастровий номер 7122887600:03:001:0337, оскільки наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області затверджено проект землеустрою та передано у власність іншій особі дану земельну ділянку (том 1, а. с. 52). 17 грудня 2019 року через управління надання адміністративних послуг, ОСОБА_2 звернувся через свого представника із заявою до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 2,00 га у приватну власність для ведення особистого селянського господарства із земель державної власності за межами населеного пункту в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області. Дана заява отримана та зареєстрована у ГУ Держгеокадастру у Черкаській області 20 грудня 2019 року (том 1, а. с. 49). Наказом Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області №23-6680/14-19-СГ від 28 грудня 2019 року за результатами розгляду заяви ОСОБА_2, було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок загальною площею 55,3800 га у власність для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області. Надано ОСОБА_2 у власність земельну ділянку площею 2,00 га, в тому числі рілля площею 2,00 га (кадастровий номер 7122887600:03:001:0337) із земель сільськогосподарського призначення державної власності із зміною цільового призначення - для ведення особистого селянського господарства, розташовану в адміністративних межах Хижинської сільської ради Лисянського району Черкаської області (том 1, а. с. 50). 15 січня 2020 року державним реєстратором Цьопою Б. А. зареєстровано право власності на земельну ділянку кадастровий номер 7122887600:03:001:0337 за ОСОБА_2 (том 1, а. с. 107). Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 31 січня 2020 року, державним реєстратором виконавчого комітету Мошнівської сільської ради Черкаського району Черкаської області Цьопою Б. А. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 50816642 від 27 січня 2020 року, яким зареєстровано інше речове право: право оренди ТОВ "Наше Зерно Плюс" (код ЄДРПОУ: 43184117) (орендар) на земельну ділянку з кадастровим номером 7122887600:03:001:0337, номер запису про інше речове право: 35191228. Підставою для виникнення права оренди зазначено - договір оренди землі від 20 січня 2020 року б/н (том 1, а. с. 20). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України). У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно зі статтею 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Відповідно до частин першої та другої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Частиною першою статті 81 ЗК України визначено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Відповідно до пункту "а" частини третьої статті 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Згідно з пунктом "в" частини третьої статті 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Пунктом "б" частини першої статті 121 ЗК України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства не більше 2,0 га. Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами, погодження проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та повноваження органів виконавчої влади в частині погодження проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок регулюється статтями 118, 186-1 ЗК України. Судом установлено, що 16 серпня 2019 року, тобто в один день, ГУ Держгеокадастру у Черкаській області видало накази, якими спочатку надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою ОСОБА_2, а потім ОСОБА_1, хоча останній першим подав відповідну заяву - 02 серпня 2019 року (клопотання датоване від 19 липня 2019 року та зареєстроване за вх. № С-5752/0/94-19 від 02 серпня 2019 року), а ОСОБА_2 - 13 серпня 2019 року. Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею. Згідно із частиною сьомою статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проєктів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Отже, перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність є вичерпним, при цьому відповідний орган у випадку прийняття рішення про відмову у надані такого дозволу зобов'язаний належним чином мотивувати причини цієї відмови. Частиною дев'ятою статті 118 ЗК України визначено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність. Відповідно до положень частин четвертої, п'ятої та шостої статті 186-1 ЗК України розробник проєкту землеустрою подає на погодження до органу, визначеного в частині першій цієї статті, за місцем розташування земельної ділянки оригінал проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Орган, зазначений в частині першій цієї статті, зобов'язаний протягом десяти робочих днів з дня одержання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проєкту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов'язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері. Підставою для відмови у погодженні проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації. Згідно з частиною першою статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проєктами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Відповідно до частини першої статті 50 Закону України "Про землеустрій" проєкти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються лише у разі зміни цільового призначення земельних ділянок або формування нових земельних ділянок. У дозволі на виготовлення проєкту землеустрою визначається лише приблизна площа земельної ділянки та орієнтовне місцезнаходження (наприклад, земельний масив, у межах якого вона буде знаходитись). Проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки включає інформацію щодо меж земельної ділянки та інформацію, важливу для визначення можливості використання земельної ділянки у той чи інший спосіб, зокрема перелік обмежень у використанні земельних ділянок (меж охоронних зон (наприклад, біля ліній електропередач), зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель) ; матеріали погодження проєкту землеустрою тощо (стаття 50 Закону України "Про землеустрій"). Отже, дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки означає дозвіл власника земельної ділянки здійснити певні дії на землі власника, аби мати змогу у подальшому точно визначити предмет оренди. Такий дозвіл наділяє заінтересовану особу повноваженням ідентифікувати на землі власника земельну ділянку, яку ця особа бажає отримати в оренду у майбутньому. Разом з тим, рішення про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16-ц, провадження №14-301цс18). Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, провадження №14-28цс20, яку суди застосували, в якій також зазначено, що неможливо надати єдину універсальну відповідь на питання про те, чи є поведінка органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який надав дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки кільком особам, правомірною чи неправомірною. Відповідь на це питання залежить від оцінки такої поведінки як добросовісної чи недобросовісної, і така оцінка має здійснюватися у кожній справі окремо виходячи з конкретних обставин справи. Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки в оренду зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод. Отже, рішення про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою є стадією процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Звернення особи до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки у власність чи користування зумовлене інтересом особи на отримання цієї земельної ділянки, за відсутності для цього законних перешкод. Зазначений інтерес, у випадку формування земельної ділянки за заявою такої особи та поданими документами, підлягає правовому захисту. Погодження та затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, яка раніше сформована на підставі проєкту землеустрою іншої особи, порушує законний інтерес такої особи щодо можливості завершити розпочату ним відповідно до вимог чинного законодавства процедуру приватизації земельної ділянки та суперечить вимогам землеустрою. За наявності двох або більше бажаючих отримати земельну ділянку державної чи комунальної власності у власність при безоплатній передачі земельних ділянок в межах встановлених норм (стаття 121 ЗК України), першочергове право на таке отримання має особа, на підставі проєкту землеустрою якої сформована відповідна ділянка, якщо для цього відсутні законні перешкоди. Судом встановлено, що на час звернення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області спірна земельна ділянка з кадастровим номером 7122887600:03:001:0337 перебувала у державній власності (землі резервного фонду) та вже була сформована, їй було присвоєно кадастровий номер. Зазначене також підтверджується проєктами землеустрою, виготовленими на замовлення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (том 1, а. с. 13-19, 83-102). Отже, проєкти землеустрою щодо відведення земельної ділянки замовлялися ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з метою зміни її цільового призначення із земель для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (код НОМЕР_1) на ведення особистого селянського господарства (код 01.03) у порядку статті 50 Закону України "Про землеустрій". У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц, провадження №14-28цс20, на яку вірно послалися суди попередніх інстанцій, зазначено, що розподіл землі є особливо чутливим до принципів справедливості, розумності і добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Не можна вважати справедливим і розумним надання землі особі, яка раніше за інших дізналася про існування вільної земельної ділянки і звернулася з відповідною заявою. Крім того, такий підхід стимулює використання інсайдерської інформації, що є одним із проявів корупції, а тому є неприпустимим. Тим більше не можна вважати справедливим і розумним надання землі особі, яка пізніше за інших звернулася з відповідною заявою, але якій тим не менше надано перевагу. За змістом статті 118 ЗК України завершальним етапом процедури безоплатної приватизації земельних ділянок є саме затвердження проєкту землеустрою та передача (надання) земельної ділянки у власність. Таким чином, реальні законні сподівання на оформлення права власності на земельну ділянку виникають не після отримання дозволу на розроблення проєкту землеустрою, чи погодження проєкту у порядку статті 186-1 ЗК України, а саме з моменту звернення до відповідного органу виконавчої влади, чи органу місцевого самоврядування із проханням затвердити погоджений проєкт землеустрою та передання земельної ділянки у власність, оскільки до цього моменту особа повинна усвідомлювати, що земельна ділянка може бути надана у власність іншій особі. Судами встановлено, що після розроблення проєкту землеустрою та його погодження у порядку статті 186-1 ЗК України ОСОБА_1 16 грудня 2019 року подав до ГУ Держгеокадастру у Черкаській області заяву про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, у відповідь на яку ним отримано наказ ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня 2020 року №23-52/14-20-СГ про відмову у затвердженні документації із землеустрою та наданні у власність земельної ділянки з тих підстав, що вказану земельну ділянку вже було передано у власність іншій особі. Разом з тим, ОСОБА_2 подав заяву про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність 17 грудня 2019 року і наказом ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 28 грудня 2019 року №23-6680/14-19-СГ йому затверджено документацію із землеустрою та надано земельну ділянку у власність зі зміною цільового призначення. З огляду на викладене, суди на підставі належно оцінених доказів, поданих сторонами, правильно виходили з того, що незважаючи на те, що заява ОСОБА_1 про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність передувала подачі заяви ОСОБА_2, йому було відмовлено у затвердженні документації із землеустрою з підстав її затвердження ОСОБА_2, що свідчить про фактичне надання ГУ Держгеокадастру у Черкаській області необґрунтованої переваги у відведенні земельної ділянки ОСОБА_2, а не ОСОБА_1. За таких обставин Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про незаконність оспорюваних наказів ГУ Держгеокадастру у Черкаській області від 02 січня 2020 року №23-52/14-20-СГ "Про відмову у затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки" та від 28 грудня 2019 року №23-6680/14-19-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність із зміною цільового призначення". Згідно із частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Верховний Суд вважає також правильними висновки судів про недійсність договору оренди землі, укладеного 20 січня 2020 року між ОСОБА_2 та ТОВ "Наше Зерно Плюс", щодо земельної ділянки під кадастровим номером 7122887600:03:001:0337, так як під час передачі у власність ОСОБА_4 спірної земельної ділянки ГУ Держгеокадастру у Черкаській області не було дотримано вимог, передбачених Конституцією України та ЗК України, що з урахуванням положень статей 203, 215 ЦК України, є правовою підставою для визнання оспореного договору оренди землі недійсним. Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 першим пройшов всі передбачені земельним законодавством процедури безоплатної приватизації земельної ділянки, а тому першим отримав легітимні сподівання та правомірні очікування на законне завершення такої процедури - прийняття ГУ Держгеокадастру у Черкаській області рішення про затвердження проєкту землеустрою та надання йому спірної земельної ділянки у власність є безпідставними, оскільки спростовуються змістом положень статті 118 ЗК України, відповідно до яких завершальним етапом процедури безоплатної приватизації земельних ділянок є саме затвердження проєкту землеустрою та передача (надання) земельної ділянки у власність. На відмінну від ОСОБА_2, ОСОБА_1 першим подав належно оформлену заяву про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, а тому першим отримав легітимні сподівання та правомірні очікування на законне завершення такої процедури - прийняття ГУ Держгеокадастру у Черкаській області рішення про затвердження проєкту землеустрою та надання йому спірної земельної ділянки у власність. Посилання касаційної скарги на правові висновки Верховного Суду, викладені у подібних правовідносинах, не заслуговують на увагу, оскільки у цих справах інші фактичні обставини, а саме те, що позивачами, яким було відмовлено у передачі земельної ділянки у приватну власність, було дотримано встановленої законом процедури одержання безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної власності, зокрема, на підставі технічної документації, виготовленої саме позивачами, було сформовано земельну ділянку, а тому Верховний Суд з цих підстав визнавав протиправними рішення відповідних органів про затвердження відповідачам проєктів землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок, які вже були сформовані раніше на підставі проєктів землеустрою інших осіб, тобто позивачів у справі. Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі №700/316/20-ц (провадження №61-3508св21). Інші доводи касаційної скарги спростовуються вищенаведеним і не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. З огляду на зазначене оскаржувані судові рішення відповідають положенням матеріального та процесуального права, підстави для їх скасування відсутні. Суди попередніх інстанцій повно встановивши обставини справи, дослідивши та оцінивши всі надані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтувалося на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, правильно застосували наведені вище норми матеріального права, ухваливши законні та обґрунтовані судові рішення у справі. За положеннями статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2, яка подана його представником - адвокатом Іванишиним Олександром Олеговичем, залишити без задоволення. Рішення Лисянського районного суду Черкаської області від 05 листопада 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 11 серпня 2021 року місто Київ справа №669/43/17 провадження №61-8841св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 24 грудня 2019 року у складі судді Бараболі Н. С. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 04 червня 2020 року у складі колегії суддів: Янчук Т. О., Купельського А. В., Ярмолюка О. І., ВСТАНОВИВ: І. ІСТОРІЯ СПРАВИ Стислий виклад позиції позивача У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, у якому просив знести самочинно збудовані господарські будівлі (сінник, частини огорожі з металевої сітки). Позивач на обґрунтування своїх вимог посилався на те, що він є власником домоволодіння, яке розташоване на АДРЕСА_1, та земельних ділянок, площею 0, 25 га, кадастровий номер 6820355600:02:003:0042, та площею 0, 2032 га, кадастровий номер 6820355600:02:003:0043. На земельній ділянці, площею 0, 2032 га, яка слугує проїздом до житлового будинку позивача та межує із земельною ділянкою, яка належить відповідачу ОСОБА_2 на праві власності, останній побудував без відповідних дозволів та погоджень із державними органами господарські споруди. Частина самочинно збудованих господарських будівель, зокрема сінник, розміщені на належній позивачу земельній ділянці, інша частина господарських будівель розміщені на спільній межі, а частина будівель знаходяться на відстані 0, 3 м від огорожі, що є порушенням вимог пункту 3.17 Б.2.4-1-94 "Планування та забудова міських та сільських поселень". Крім того, має місце затінення земельної ділянки позивача, оскільки самочинно збудовані господарські будівлі знаходяться на південь від його домоволодіння. Позивач також стверджує, що відповідачем не було виготовлено стічні труби даху для відведення атмосферних опадів, через що має місце пошкодження паркану позивача, що призводить до незручностей у користуванні земельною ділянкою, оскільки вода з даху потрапляє на паркан, а потім на земельну ділянку позивача. Оскільки частина господарських споруд розміщені на належній позивачу земельній ділянці, останній не має можливості встановити новий паркан відповідно до технічної документації. Про порушення ОСОБА_2 межі шляхом розташування самочинно збудованих господарських будівель на належній позивачу земельній ділянці останньому стало відомо після приватизації земельних ділянок, коли були проведені обміри земельних ділянок і встановлені межі на них. У добровільному порядку ОСОБА_2 перенести сінник на належу йому земельну ділянку відмовляється. Стислий виклад заперечень відповідача Відповідач позов не визнав, просив відмовити у його задоволенні з підстав його необґрунтованості. Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Білогірського районного суду Хмельницької області від 24 грудня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Усунуто перешкоди у користуванні земельною ділянкою, площею 0, 2032 га, кадастровий номер 6820355600:02:003:0042, що розташована на АДРЕСА_1, шляхом зобов'язання ОСОБА_2 знести самочинно збудовані господарські будівлі (сінник, частини огорожі з металевої сітки). Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду обґрунтовано тим, що обставини наявності перешкод у позивача в користуванні своєю земельною ділянкою були підтверджені під час розгляду справи, належним та допустимим способом захисту прав позивача буде усунення відповідачем перешкод у володінні, користуванні та розпорядженні земельною ділянкою позивача шляхом знесення тієї частини паркану та звільненні тієї частини земельної ділянки, на якій розташований сінник, які безпосередньо зайняті відповідачем в межах 0, 0010 га земельної ділянки, належної позивачу. Постановою Хмельницького апеляційного суду від 04 червня 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, зазначив, що доводи апеляційної скарги щодо відсутності доказів розташування на належній позивачу земельній ділянці споруди з найменуванням "сінник" є помилковими. Відповідно до інвентарної справи щодо домоволодіння, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1, та належить на праві власності відповідачу, такої господарської будівлі, як сінник не значиться. Втім, як пояснив в судовому засіданні позивач, відповідач до хліва в одну дошку "літ. "З " " добудував самочинно тимчасову споруду, де зберігається ним сіно для худоби, "сінник". Зазначена тимчасова споруда знаходиться безпосередньо на його межі, а частина металевої огорожі за сінником знаходиться на його земельній ділянці, що підтверджено висновком експертизи. На спростування зазначеного матеріали справи будь-яких доказів не містять. Про наявність порушеного права позивачу стало відомо у серпні 2014 року, після того як була виготовлена технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж належної йому земельної ділянки для обслуговування житлового будинку та зареєстровано право власності на земельну ділянку, а з позовом до суду він звернувся 16 січня 2017 року, тобто у межах позовної давності. ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА _2, не погодившись із судовими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, у червні 2020 року подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржувані рішення, ухвалити нове рішення про відмову у позові. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга обґрунтовується доводами про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права й порушення норм процесуального права. Заявник зазначає, що господарські будівлі, які позивач просить знести, не є самочинно збудованими, оскільки належним чином зареєстровані за попереднім власником, а на теперішній час - за відповідачем у Реєстрі прав власності на нерухоме майно. На думку заявника, позивачем не доведено та не надано доказів розташування на належній позивачу земельній ділянці споруди з найменуванням "сінник". Вважає, що невідповідність координат земельних ділянок їх фактичному розташуванню може бути підставою для внесення змін до відомостей про земельні ділянки у Державному земельному кадастрі, проте не є підставою для звернення позивача до суду із позовом про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Крім того, зазначає, що позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду із зазначеними позовними вимогами. Підставою касаційного оскарження ОСОБА_2 зазначає, що суди ухвалили рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 12 березня 2020 року у справі №440/628/15-ц, від 14 березня 2019 року у справі №757/55244/17-ц, від 23 липня 2018 року у справі №760/8892/17. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У наданому відзиві позивач просив касаційну скаргу залишити без задоволення внаслідок її необґрунтованості. ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2020 року відкрито касаційне провадження. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За частиною першою статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваної постанови апеляційного суду визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки. Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1, що підтверджується договором дарування житлового будинку, посвідченим 02 серпня 2001 року приватним нотаріусом Білогірського районного нотаріального округу Разумей Л. О., реєстровий №2158, та який зареєстровано в Білогірському бюро технічної інвентаризації на праві приватної власності за ОСОБА_1 02 серпня 2001 року у реєстровій книзі №4 за реєстровим №874. У подальшому будинку присвоєна адреса: АДРЕСА_1 (попередня - АДРЕСА_1), згідно з рішенням виконавчого комітету Ямпільської селищної ради Білогірського району Хмельницької області від 27 січня 2016 року №13. Крім того, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, площею 0, 2500 га, кадастровий номер 6820355600:02:003:0042, розташованої на АДРЕСА_1, переданої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), та земельної ділянки, площею 0, 2032 га, кадастровий номер 6820355600:02:003:0043, розташованої на АДРЕСА_1, переданої для ведення особистого селянського господарства. ОСОБА_2 є власником житлового будинку з господарськими будівлями, що знаходиться на АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданим 10 квітня 2002 року державним нотаріусом Білогірської державної нотаріальної контори Хмельницької області Макаренко Т. Г., реєстровий №524, та який зареєстровано у Білогірському бюро технічної інвентаризації на праві приватної власності за ОСОБА_2 19 квітня 2002 року у реєстровій книзі №1 за реєстровим №222. ОСОБА_2 є власником земельної ділянки, площею 0, 2500 га, кадастровий номер 6820355602:02:003:0021, розташованої у с. Лепесівка Білогірського району Хмельницької області, переданої для обслуговування житлового будинку, та земельної ділянки площею 0, 2120 га, кадастровий номер 6820355602:02:003:0022, розташованої у с. Лепесівка Білогірського району Хмельницької області, переданої для ведення особистого селянського господарства. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є суміжними землекористувачами. Висновками судової земельно-технічної експертизи Хмельницького відділення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 18 січня 2019 року №5589-5591/17-26 встановлено, що станом на 07 грудня 2018 року: - фактичні межі земельної ділянки для обслуговування житлового будинку, розташованої у с. Лепесівка Білогірського району Хмельницької області, не відповідають межі, визначеній у державному акті на право власності на земельну ділянку, серії ЯГ №995757, зареєстрованому 24 січня 2008 року за №010874800006 за кадастровим номером 6820355602:02:003:0021, виданому на ім'я ОСОБА_2; - фактичні межі земельної ділянки для обслуговування житлового будинку, розташованої у с. Лепесівка Білогірського району Хмельницької області не відповідають межі, визначеній згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 20 листопада 2014 року №29764275, земельна ділянка кадастровим номером 6820355600:02:003:0042, виданим на ім'я ОСОБА_1; - експертом встановлено порушення землекористування ОСОБА_1, а саме земельної ділянки з кадастровим номером 6820355600:02:003:0042, зі сторони ОСОБА_2 у с. Лепесівка Білогірського району Хмельницької області шляхом зайняття відповідачем земельної ділянки позивача частиною огорожі з металевої сітки; - фактичне розташування будівель та тимчасових споруд ОСОБА_2 у с. Лепесівка Білогірського району Хмельницької області не відповідає межам, визначеним у державному акті на право власності, зареєстрованому 24 січня 2008 року за №010874800006 (межі визначалися за даними обмінних файлів на земельні ділянки з кадастровими номерами 6820355602:02:003:0021, 6820355602:02:003:0022) та технічної документації із землеустрою, що посвідчують право власності на земельну ділянку ОСОБА_2 на території Ямпільської селищної ради Білогірського району Хмельницької області; - межа, встановлена протоколами погодження меж між земельними ділянками, що перебувають у користуванні ОСОБА_1 (кадастровий номер 6820355600:02:003:0042) та у власності ОСОБА_2 (кадастровий номер 6820355602:02:003:0021), не відповідає дійсній межі відповідно до технічної документації та правовстановлюючих документів. Крім того, за висновком експерта від 18 січня 2019 року №5589-5591/17-26 у результаті аналізу плану накладення встановлено, що земельна ділянка ОСОБА_2 у с. Лепесівка Білогірського району Хмельницької області за фактичним користуванням накладається на земельну ділянку на АДРЕСА_1 ОСОБА_3 з кадастровим номером 6820355600:02:003:0042, площа накладення становить 0, 0010 га (точки 1,2,3,4,5,6,7,8,9 додатка №8 - фактична огорожа з металевої сітки). Також зафіксовано, що тимчасові споруди, належні ОСОБА_2, знаходяться в безпосередній близькості до суміжної ділянки, що, ймовірно, може призвести до стікання атмосферних опадів з покрівель на карнизів споруд на територію земельної ділянки ОСОБА_1. За актом від 22 травня 2015 року, складеним представниками селищної ради смт Ямпіль, встановлено, що під час проведення обстеження межі між ділянками ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виявлено, що найближча будівля ОСОБА_2 розміщена на спільній межі, а до найвіддаленішої будівлі відстань від спільної межі до 30, 00 см. Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до положень статей 317, 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Цими правами власник розпоряджається на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Частиною першою статті 321 ЦК України установлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому згідно із вимогами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до частин другої, третьої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). Особа, яка здійснила самочинне будівництво об'єкта на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не може набути право власності на нього в порядку статті 331 ЦК України. Згідно із частиною першою статті 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об'єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) об'єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об'єкт нерухомості збудовано з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об'єкт нерухомості є самочинним. Збудований об'єкт нерухомості може бути знесений особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок лише на підставі судового рішення у випадках, передбачених частинами четвертою та сьомою статті 376 ЦК України, а саме: якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, що здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці; якщо така забудова порушує права інших осіб; якщо проведення перебудови об'єкта є неможливим; особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, відмовляється від проведення перебудови відповідно до прийнятого судом РІШЕННЯ: Частиною другою статті 90 ЗК України визначено, що порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Відповідно до вимог частин першої - третьої статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Верховний Суд погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для задоволення позову, оскільки, як встановлено судами, відповідач до хліва "літ. "З" добудував самочинно тимчасову споруду, де зберігається сіно для худоби, сінник. Зазначена тимчасова споруда знаходиться безпосередньо на його межі, а частина металевої огорожі за сінником знаходиться на земельній ділянці позивача, що підтверджено висновком експертизи. Відповідач наведених встановлених обставин не спростував, не надав суду докази, які свідчили би про те, що спірна споруда зведена попереднім власником відповідно до вимог закону. З урахуванням наведеного Верховний Суд вважає необґрунтованими посилання заявника на те, що спірне майно зведене відповідно до вимог закону та не порушує прав та інтересів суміжного землевласника ОСОБА_1. З урахуванням наведеного Верховний Суд визнає доводи касаційної скарги необґрунтованими, такими, що фактично зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Посилання заявника на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 12 березня 2020 року у справі №440/628/15-ц (провадження №61-20955св19), від 14 березня 2019 року у справі №757/55244/17-ц (провадження №61-974св19), від 23 липня 2018 року у справі №760/8892/17 (провадження №61-26169св18), відхиляються касаційним судом, оскільки зазначені постанови ухвалені за інших установлених судами обставин у справах. Так, у справі у справі №440/628/15-ц (провадження №61-20955св19) суди відмовили у задоволенні позову про знесення самочинно збудованого майна, оскільки у відповідача були наявні документи, які підтверджували його право власності на земельну ділянку, на якій побудовано майно. У справах №757/55244/17-ц (провадження №61-974св19) та №760/8892/17 (провадження №61-26169св18) предметом розгляду було визнання незаконним наказу та акта про проведення службової перевірки. Отже, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, що підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані рішення по суті спору, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року №63566/00, § 23). Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат не впливають. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 24 грудня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 04 червня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді С. О. Погрібний І. Ю. Гулейков В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 22 липня 2021 року м. Київ справа №2-1206/12 провадження №61-18703св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І., учасники справи: позивач -ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Департамент земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 18 березня 2019 року в складі судді Колесника О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Мараєвої Н. Є., Заришняк Г. М., Рубан С. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У травні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Департамент земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації, про визнання державних актів про право власності на земельні ділянки недійсними, скасування їх державної реєстрації. В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначав, що з 1993 року він є користувачем земельної ділянки площею 0,12 га, розташованою за адресою: АДРЕСА _1. Оскілки законодавством, чинним на час видачі позивачу спірної земельної ділянки, передбачалось передача у власність громадян земельних ділянок площа яких є не більшою 0,1 га, то розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 29 січня 1998 року №148 позивачу надано земельну ділянку площею 0,1 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, для будівництва і обслуговування житлового будинку, а 28 грудня 1998 року видано державний акт на право приватної власності на зазначену земельну ділянку. В той же час позивач продовжив користуватись і рештою земельної ділянки 0,02 га, сплачуючи за її користування податок на землю. Звертав увагу на те, що у 2009 році позивач мав намір оформити право власності і на решту земельної ділянки площею 0,02 га, якою весь час користувався, але дізнався, що ця частина земельної ділянки включена до землевпорядної документації, на підставі якої було видано державний акт про право власності на земельну ділянку ОСОБА_3, а іншу її частину включено до землевпорядної документації, на підставі якої було видано державний акт про право власності на земельну ділянку на ім'я ОСОБА_4. Вважав, що спірна земельна ділянка видана відповідачам з порушенням вимог земельного законодавства, при цьому на даній спірній земельній ділянці знаходяться інженерні комунікації, які неможливо перенести в інше місце, крім того, залишення її за відповідачами унеможливить доступ до неї інших осіб. Також вважав порушенням вимог законодавства відсутність акта про узгодження меж земельної ділянки всіма сусідніми власниками або користувачами земельних ділянок, а також відсутність факту користування відповідачами цією частиною земельної ділянки, оскільки позивач безперервно користувався нею з 1993 року. Посилаючись на наведене, позивач просив визнати недійсними державний акт про право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,0975 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, який зареєстрований у Головному управлінні земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації в Книзі записів про державну реєстрацію державних актів про право власності на земельну ділянку, про право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі 28 квітня 2006 року за №10-7-05418, а також державний акт про право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,0956 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, який зареєстрований у Головному управлінні земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації в Книзі записів про державну реєстрацію державних актів про право власності на земельну ділянку, про право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі 31 липня 2006 року за №10-7-04932 недійсними та скасувати їх державну реєстрацію. У жовтні 2011 року ОСОБА_2 звернулася до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1, третя особа - Департамент земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації, в якому, з урахуванням уточнення, просила зобов'язати ОСОБА_1 усунути перешкоди ОСОБА_2 у здійсненні права власності на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, шляхом демонтажу за власний рахунок паркану, позначеного в абрисі вказаної земельної ділянки, який є невід'ємною частиною технічної документації із землеустрою з встановлення (відновлення) зовнішніх меж земельної ділянки; зобов'язати ОСОБА_1 звільнити самовільно зайняту частину земельної ділянки ОСОБА_2 площею 87,47 кв. м, зображену на схемі самовільно зайнятих земельних ділянок, яка є невід'ємною частиною технічної документації із землеустрою з встановлення (відновлення) зовнішніх меж земельної ділянки, шляхом припинення її використання для експлуатації і обслуговування житлового будинку і господарських будівель і споруд, розміщених на суміжній земельній ділянці на АДРЕСА_1 та демонтажу наявних інженерних мереж; зобов'язати ОСОБА_1 не чинити перешкоди у закріпленні точок повороту 7, 8, 9, 10 меж земельної ділянки межовими знаками та не чинити перешкоди ОСОБА_2 у встановленні паркану в його межах, які зображені в абрисі земельної ділянки. Також позивач за зустрічним позовом просила стягнути з ОСОБА_1 на її користь 20 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Заперечуючи проти первісного позову ОСОБА_1, ОСОБА_3 також пред'явив зустрічні позовні вимоги та, з урахуванням уточнень, просив зобов'язати ОСОБА _1 усунути перешкоди ОСОБА_3 у здійсненні права власності земельною ділянкою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1, шляхом демонтажу за власний рахунок паркану, позначеного в абрисі вказаної земельної ділянки, який є невід'ємною частиною технічної документації із землеустрою по встановленню (відновленню) зовнішніх меж земельної ділянки (кадастровий номер 8:000000000:90:030:0138). Також просив, зобов'язати ОСОБА_1 звільнити самовільно зайняту частину земельної ділянки ОСОБА_3 площею 85,74 кв. м (кадастровий номер 8:000000000:90:030:0138), зображену на схемі самовільно зайнятих земельних ділянок, яка є невід'ємною частиною технічної документації із землеустрою по встановленню (відновленню) зовнішніх меж земельної ділянки шляхом припинення її використання для експлуатації і обслуговування житлового будинку і господарських будівель і споруд, розміщених на суміжній земельній ділянці на АДРЕСА_1 та демонтажу наявних інженерних мереж. Крім того, просив зобов'язати ОСОБА_1 не чинити перешкоди у закріпленні точок повороту 3, 4 меж земельної ділянки (кадастровий номер 8:000000000:90:030:0138) межовими знаками та не чинити перешкоди ОСОБА_3 у встановленні паркану в його межах, які зображені в абрисі земельної ділянки. Також позивач за зустрічним позовом ОСОБА_3 просив стягнути з ОСОБА_1 на його користь 20 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 18 березня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_1 усунути перешкоди ОСОБА_2 у здійсненні права власності земельною ділянкою, розташованою за адресою: АДРЕСА_2, яка належить ОСОБА_2 на праві власності на підставі державного акту про право власності від 31 січня 2006 року №10-7- 04932 шляхом демонтажу за власний рахунок паркану, позначеного в абрисі вказаної земельної ділянки, який є невід'ємною частиною технічної документації із землеустрою по встановленню (відновленню) зовнішніх меж земельної ділянки. Зобов'язано ОСОБА_1 звільнити самовільно зайняту частину земельної ділянки ОСОБА_2 площею 87,47 кв. м, зображену на схемі самовільно зайнятих земельних ділянок, яка є невід'ємною частиною технічної документації із землеустрою по встановленню (відновленню) зовнішніх меж земельної ділянки, шляхом припинення її використання для експлуатації і обслуговування житлового будинку і господарських будівель і споруд, розміщених на суміжній земельній ділянці на АДРЕСА_2, та демонтажу наявних інженерних мереж. Зобов'язано ОСОБА_1 не чинити перешкоди у закріпленні точок повороту 7, 8, 9, 10 меж земельної ділянки межовими знаками та не чинити перешкоди ОСОБА_2 у встановленні паркану в його межах, які зображені в абрисі земельної ділянки. Вирішено питання розподілу судових витрат. Відмовлено в задоволенні частини зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа - Департамент земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації про відшкодування 20 000,00 грн моральної шкоди. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_1 усунути перешкоди ОСОБА_3 у здійсненні права власності земельною ділянкою, розташованою за адресою: АДРЕСА_2, (кадастровий номер 8:000000000:90:030:0138), яка належить ОСОБА_3 на праві власності на підставі lержавного акту про право власності від 28 квітня 2006 року №10-705418 шляхом демонтажу за власний рахунок паркану, позначеного в абрисі вказаної земельної ділянки, який є невід'ємною частиною технічної документації із землеустрою по встановленню (відновленню) зовнішніх меж земельної ділянки (кадастровий номер 8:000000000:90:030:0138). Зобов'язано ОСОБА_1 звільнити самовільно зайняту частину земельної ділянки ОСОБА_3 площею 85,74 кв. м (кадастровий номер 8:000000000:90:030:0138), зображену на схемі самовільно зайнятих земельних ділянок, яка є невід'ємною частиною технічної документації із землеустрою по встановленню (відновленню) зовнішніх меж земельної ділянки шляхом припинення її використання для експлуатації і обслуговування житлового будинку і господарських будівель і споруд, розміщених на суміжній земельній ділянці на АДРЕСА_1 та демонтажу наявних інженерних мереж. Зобов'язано ОСОБА_1 не чинити перешкоди у закріпленні точок повороту 3, 4 меж земельної ділянки (кадастровий номер 8:000000000:90:030:0138) межовими знаками та не чинити перешкоди ОСОБА_3 у встановленні паркану в його межах, які зображені в абрисі земельної ділянки. Вирішено питання судових витрат. Відмовлено в задоволенні вимог зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1, третя особа - Департамент земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації, про відшкодування 20 000,00 грн моральної шкоди. Відмовляючи в задоволенні первісного позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не надано суду належних та допустимих доказів, які б вказували на наявність в нього права користування спірною земельною ділянкою й відповідно безпідставну передачу відповідачам у власність частин спірної землі, оскільки ОСОБА_1, з метою користування земельною ділянкою, мав би отримати державний акт на право постійного користування, або укласти один із договорів на тимчасове користування земельною ділянкою і зареєструвати його відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, що ним здійснено не було. Суд першої інстанції дійшов висновку, що спірні земельні ділянки кожному із відповідачів окремо виділялись із земель, не наданих у власність чи користування будь-яким іншим особам, про що свідчать витяги з рішень Київської міської ради. Також суд першої інстанції дійшов висновку про те, що зміст технічних документацій та проектів відведення земельних ділянок (землеустрою) відповідачів, виконані згідно діючого на той момент законодавства України. Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що вимога про визнання недійними державних актів про право власності на земельні ділянки відповідачів і скасування їх реєстрації, не ґрунтуватися на нормах закону, оскільки на час розгляду справи рішення органу місцевого самоврядування, на підставі яких були видані ці акти не скасовані, не оскаржені відповідно до чинного законодавства, тобто є чинними. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення зустрічних позовів, суд першої інстанції виходив з того, що актом перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 30 серпня 2013 року №129/02, складеним Департаментом земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації зафіксовано, що шість точок повороту не закріплені і розташовані на земельній ділянці самовільно зайнятій ОСОБА_1, а також виявлено порушення: самовільно зайнята площа на земельній ділянці на АДРЕСА_2 складає 87,47 кв. м, а на АДРЕСА_3 - 85,74 кв. м. Даний акт на час розгляду справи є дійсним, не скасованим, не зміненим і не оскарженим у встановленому законом порядку. Також суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскільки в судовому засіданні не знайшли свого підтвердження обставини нанесення ОСОБА_1 відповідачам ОСОБА_3 та ОСОБА_2 моральної шкоди, то їх зустрічні позовні вимоги щодо відшкодування моральної шкоди задоволенню не підлягають. Постановою Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції залишено без змін. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду погодилась з висновками суду першої інстанції та виходила із того, що доводи апеляційної скарги не суттєві та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У грудні 2020 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 18 березня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить їх скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій: - не дослідили всі обставини, докази та доводи на які посилався заявник у процесі розгляду справи; - не врахували, що заявник з 1993 року є законним користувачем земельної ділянки розміром 0,12 га на АДРЕСА_1; - не врахували, що в технічній документації з виготовлення державних актів про право власності на земельні ділянки відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відсутні акти погодження меж земельних ділянок з ОСОБА_1, як суміжним землевласником; - не звернули уваги на те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 всупереч положенням частин третьої та четвертої статті 49 ЦПК України змінили предмет та підстави позову, що також суперечить правовому висновку, зробленому у постановах Верховного Суду від 09 липня 2020 року у справі №922/404/19 та від 10 грудня 2019 року у справі №925/186/19; - не надали належної оцінки тому, що демонтаж інженерних мереж, які знаходяться на спірній земельній ділянці, призведе до неможливості експлуатації будинку заявником; - не дослідили, що раніше точки повороту 7, 8, 9 меж земельної ділянки, були вже узгоджені, ще з попереднім власником (ОСОБА_4), а саме капітальний паркан заявника; - не врахували, що ОСОБА_3 і ОСОБА_2 пропустили строк звернення до суду із зустрічними позовами та безпідставно не застосувати строк позовної давності; - порушили розумні строки розгляду справи і надали штучну перевагу відповідачам, а тому порушили право заявника на справедливий суд; - вийшли за межі позовних вимог зустрічного позову, оскільки зобов'язали заявника демонтувати паркан на спірній земельній ділянці за власний рахунок, хоча зустрічний позов не містив таких вимог. Касаційна скарга ОСОБА_1 не містить доводів на спростування правильності рішення Дарницького районного суду м. Києва від 18 березня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року в частині розгляду позовних вимог зустрічного позову про відшкодування моральної шкоди, а тому такі рішення Верховним Судом в цій частині не переглядаються. У січні 2021 року ОСОБА_1 подано до Верховного Суду клопотання про зупинення виконання рішення Дарницького районного суду м. Києва від 18 березня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року, яке обґрунтоване тим, що виконання оскаржуваних судових рішень в частині демонтажу місцевої каналізації будинку, частини паркану та корчування багаторічних земельних насаджень ускладнене сезонним фактором та можливо призведе до значних майнових втрат. У лютому 2021 року представник ОСОБА_5, що є правонаступником ОСОБА_3, та ОСОБА_2 - ОСОБА_6 засобами поштового зв'язку надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому просила залишити її без задоволення, а ухваленні в справі судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій щодо відсутності правових підстав для задоволення первісного позову і часткового задоволення зустрічного позову. Також у відзиві викладено клопотання про розгляд справи за участю ОСОБА_5, ОСОБА_2 та їх представника. У березні 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку надіслав до Верховного Суду відповідь на відзив представника ОСОБА_5 та ОСОБА_2 - ОСОБА_6, виклавши її в формі додаткових пояснень, в якій підтримав доводи касаційної скарги та просив задовольнити її вимоги. Також заявник просив розглянути справу за його участі, зупинити виконання судових рішень судів першої та апеляційної інстанції, та дослідити запис судового засідання апеляційного суду. Також у березні 2021 року до Верховного Суду надійшло ще одне клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання рішення Дарницького районного суду м. Києва від 18 березня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року у справі, в якому посилається на положення статті 436 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Клопотання обґрунтовано тим, що виконання оскаржуваних судових рішень призведе до порушення прав заявника та його родини, неможливості експлуатації та обслуговування житлового будинку, порушення протипожежних та санітарних норм, а також значних майнових втрат, що підтверджується кошторисом на демонтажні роботи, який заявник додає до клопотання. Рух справи у суді касаційної інстанції Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 16 грудня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 18 березня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю. Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху, з наданням строку для усунення недоліків до 22 січня 2021 року, але не більше десяти днів з дня отримання цієї ухвали. Зокрема запропоновано заявнику доплатити судовий збір у розмірі 661,40 грн. Ухвалою Верховного Суду від 02 лютого 2021 року (після усунення недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження у цій справі з підстав визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, витребувано з Дарницького районного суду м. Києва матеріали цивільної справи №2-1206/12, встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу. Цією ж ухвалою відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про зупинення виконання рішення Дарницького районного суду м. Києва від 18 березня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року, у зв'язку з його необґрунтованістю. У лютому 2021 року матеріали справи №2-1206/12 надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 03 березня 2021 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про зупинення виконання рішення Дарницького районного суду м. Києва від 18 березня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року, у зв'язку з його необґрунтованістю. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до довідки об'єднання "Рада громадського самоврядування мікрорайону Бортничі" від 24 травня 2011 року №256-6.9 ОСОБА_1 є користувачем земельної ділянки площею 0,12 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1. Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 29 січня 1998 року №148 ОСОБА_1 надано земельну ділянку площею 0,1 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, для будівництва і обслуговування житлового будинку. 28 грудня 1998 року ОСОБА_1 видано державний акт на право приватної власності на зазначену вище земельну ділянку, на якій земельній ділянці позивачем було побудовано двоповерховий жилий будинок, який належить йому на праві особистої власності, що підтверджується копією свідоцтва про право на особисту власність на домоволодіння від 08 листопада 2001 року. На цій земельній ділянці позивачем побудовано двоповерховий жилий будинок, який належить йому на праві особистої власності, що підтверджується копією свідоцтва про право на особисту власність на домоволодіння від 08 листопада 2001 року. Розпорядженням Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації від 24 жовтня 2001 року №59 будинок АДРЕСА_1, який складається з 2 поверхів, 3-х житлових кімнат площею 91,0 кв. м, загальною площею 210,3 кв. м, розташований на земельній ділянці 0,1000 га, був прийнятий у експлуатацію. Згідно з технічним паспортом на садибний індивідуальний житловий будинок АДРЕСА_1, виготовлений 07 березня 2008 року КП "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна", його житлова площа складає 66,7 кв. м, загальна площа 210,3 кв. м, загальна площа земельної ділянки - 1 294 кв. м. Рішенням XI сесії IV скликання Київської міської ради від 29 листопада 2005 року №548/3009 ОСОБА_3 затверджено проект відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_3, та передано останньому у приватну власність зазначену вище земельну ділянку за рахунок міських земель, не наданих у власність чи користування іншим особам. 28 квітня 2006 року ОСОБА_3 видано державний акт про право власності на земельну ділянку площею 0,0975 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_3, який зареєстрований у Головному управлінні земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації в Книзі записів про державну реєстрацію державних актів про право власності на земельну ділянку, про право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі за №10-7-05418. За змістом плану встановлення меж зазначеної земельної ділянки, вона межує від точки "А " до точки "Б " довжиною 28,97 метрів із земельної ділянкою, що належить ОСОБА_2, а від точки "Б " до точки "В" довжиною 29,04 метри - із земельною ділянкою, що належить ОСОБА_1. Рішенням Київської міської ради від 07 липня 2005 року №663/3239 ОСОБА_2 затверджено проект відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташованої за адресою: АДРЕСА_2, та передано у приватну власність останньої зазначену вище земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за рахунок міських земель, не наданих у власність чи користування іншим особам. 31 липня 2006 року ОСОБА_2 видано державний акт про право власності на земельну ділянку площею 0,0956 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_2, який зареєстрований у Головному управлінні земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації в Книзі записів про державну реєстрацію державних актів про право власності на земельну ділянку, про право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі за №10-7-04932. За змістом плану встановлення меж вказаної вище земельної ділянки вона межує від точки "А " до точки "Б " довжиною 26,32 кв. м із належною ОСОБА_1 земельною ділянкою, а від точки "Б " до точки "В" довжиною 28,97 кв. м - із землями не наданими у власність чи користування. Згідно з копіями квитанцій до прибуткових касових ордерів, виданих протягом квітня-травня 2003 року Товариством з обмеженою відповідальністю науково-виробничою фірмою "Абрис", ОСОБА_3 та ОСОБА_2 сплачувались різні суми грошових коштів товариству за надані консультативні послуги, підготовку документів, виготовлення плану встановлення меж, тощо. Вказані грошові кошти були сплачені відповідачами за первісним позовом за виготовлення технічної документації з виготовлення державних актів на право власності на землю. В пояснювальних записках технічних документацій обох відповідачів вказано, що під час встановлення (відновлення) зовнішніх меж земельної ділянки суміжними власниками і землекористувачами претензій не заявлено. Тобто, у 2005 році при розробці даних технічних документацій у ОСОБА_1 під час встановлення меж земельних ділянок ОСОБА_3 та ОСОБА_2 претензій не виникало. Нормативно-правове обґрунтування Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Відповідно до статті 122 Земельного кодексу України в редакції 2002 року (далі - ЗК України) сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Згідно зі статтею 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею. Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Згідно з частинами першою, третьою і п'ятою статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті. Право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою. Право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону. Відповідно до вказаних норм закону громадяни, які бажають безоплатно отримати у власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування жилого будинку і отримати Державний акт про право власності на земельну ділянку, зобов'язані подати до відповідного державного органу конкретно визначений перелік документів, і одночасно забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею. Згідно зі статтею 55 Закону України "Про землеустрій" (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-геодезичних і картографічних матеріалів. Встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) закріплюються межовими знаками встановленого зразка. Межові знаки здаються за актом під нагляд на збереження власникам землі та землекористувачам, у тому числі орендарям. Технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) включає: пояснювальну записку; технічне завдання на складання документів, що посвідчує право на земельну ділянку; копії заяв фізичних або клопотання юридичних осіб; матеріали польових геодезичних робіт і план земельної ділянки, складений за результатами кадастрової зйомки; рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про надання або передачу земельної ділянки у власність або надання у користування; згоду власника земельної ділянки, а для земель державної та комунальної власності - органу, уповноваженого здійснювати розпорядження земельною ділянкою, на відновлення меж земельної ділянки користувачем; акт приймання-передачі межових знаків на зберігання; акт перенесення в натурі (на місцевість) меж охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель за їх наявності; кадастровий план земельної ділянки; перелік обмежень прав на земельну ділянку і наявні земельні сервітути. Стаття 152 ЗК України визначає способи захисту прав на земельні ділянки та при цьому встановлює, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Відповідно до статті 154 ЗК України органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатись у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому земельною ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов'язки чи обмеження. Згідно з частиною першою статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. У відповідності до пункту 1 статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною 2 цієї статті. Згідно з пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданим споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні первісного позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, встановивши обставини справи, дослідивши усі наявні у справі докази, правильно виходив з того, що ОСОБА_1 не надано суду належних та допустимих доказів, які б вказували на наявність в нього права користування спірною земельною ділянкою й відповідно безпідставну передачу відповідачам у власність частин спірної землі, оскільки ОСОБА_1, з метою користування земельною ділянкою, мав би отримати державний акт на право постійного користування, або укласти один із договорів на тимчасове користування земельною ділянкою і зареєструвати його відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, що ним здійснено не було. Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірні земельні ділянки кожному із відповідачів окремо виділялись із земель, не наданих у власність чи користування будь-яким іншим особам, про що свідчать витяги з рішень Київської міської ради. Також суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що зміст технічних документацій та проектів відведення земельних ділянок (землеустрою) відповідачів, виконані згідно діючого на той момент законодавства України. Крім того, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що вимога про визнання недійними державних актів про право власності на земельні ділянки відповідачів і скасування їх реєстрації, не ґрунтуватися на нормах закону, оскільки на час розгляду справи рішення органу місцевого самоврядування, на підставі яких були видані ці акти не скасовані, не оскаржені відповідно до чинного законодавства, тобто є чинними. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення зустрічних позовів ОСОБА_2 та ОСОБА_3, суд першої інстанції правильно виходив з того, що актом перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 30 серпня 2013 року №129/02, складеним Департаментом земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації зафіксовано, що шість точок повороту не закріплені і розташовані на земельній ділянці самовільно зайнятій ОСОБА_1, а також виявлено порушення: самовільно зайнята площа на земельній ділянці на АДРЕСА_2 складає 87,47 кв. м, а на АДРЕСА_3 - 85,74 кв. м. Даний акт на час розгляду справи є дійсним, не скасованим, не зміненим і не оскарженим у встановленому законом порядку. Посилання у касаційній скарзі на те, що втехнічній документації з виготовлення державних актів про право власності на земельні ділянки відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відсутні акти погодження меж земельних ділянок з ОСОБА_1, як суміжним землевласником, були предметом розгляду судів попередніх інстанції та їм надана належна правова оцінка. Зокрема суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, відхиляючи такі доводи заявника правильно зазначив, що на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами по справі ні Законом України "Про землеустрій", який є спеціальним законодавчим актом, ні іншими законами або підзаконними актами не була передбачена обов'язкова наявність в технічній документації акту погодження меж земельної ділянки з суміжними землекористувачами (власниками). Аргументи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 всупереч положенням частин третій четвертій статті 49 ЦПК України змінили предмет та підстави позову, є необґрунтованими та відхиляються касаційним судом, оскільки положення статті 49 ЦПК України, на які посилається ОСОБА_1 з'явились в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII, який на момент подачі відповідачами зустрічних позовів, заяв про уточнення та збільшення зустрічних позовних вимог ще не був прийнятий та не вступив у законну силу, а закон не має зворотної дії в часі та не може бути застосований до правовідносин, які виникли раніше. Разом з тим, відповідно до статті 31 ЦПК України в редакції, яка діяла на момент подання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заяв про збільшення та уточнення зустрічних позовних вимог, позивачі протягом усього часу розгляду справи мали право збільшити або зменшити розмір позовних вимог, а також уточнити позовні вимоги. Посилання заявника у касаційній скарзі на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 09 липня 2020 року у справі №922/404/19 та від 10 грудня 2019 року у справі №925/186/19 є безпідставними з урахуванням того, що у наведених заявником постановах Верховного Суду та оскаржуваних судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій встановлено різні фактичні обставини справ. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти лише такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Доводи касаційної скарги про те, що заявник з 1993 року є законним користувачем земельної ділянки площею 0,12 га на АДРЕСА_1, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке. Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 29 січня 1998 року №148 ОСОБА_1 надано земельну ділянку площею 0,1 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, для будівництва і обслуговування житлового будинку. 28 грудня 1998 року ОСОБА_1 видано державний акт на право приватної власності на зазначену вище земельну ділянку, на якій земельній ділянці позивачем було побудовано двоповерховий жилий будинок, який належить йому на праві особистої власності, що підтверджується ксерокопією свідоцтва про право на особисту власність на домоволодіння від 08 листопада 2001 року. Тобто, з 1998 року ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею лише 0,1 га. Належних та допустимих доказів, які б вказували на наявність в нього права користування чи власності на земельну ділянку площею 0,12 га на АДРЕСА_1 заявником не надано та не здобуто судами у процесі розгляду справи. Разом з тим, Верховний Суд вважає цілком правильними висновки судів попередніх інстанцій про те, що розпорядження представника Президента України Харківської районної у м. Києві державної адміністрації від 23 червня 1994 року №302 "Про розгляд заяв громадян", як доказ надання заявнику права на тимчасове користування додатковою земельною ділянкою площею 0,6 га під городництво, не може бути прийняте до уваги, оскільки дане розпорядження не містить прізвища позивача ОСОБА_1 та його адреси знаходження земельної ділянки, при цьому дане розпорядження не є документом, за яким особи набувають право користування земельною ділянкою. Аргументи касаційної скарги про те, щосуди попередніх інстанцій надали штучну перевагу відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_3, а тому порушили право заявника на справедливий суд, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони зводяться до припущень заявника, які жодним чином не підтверджені. Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 пропустили строк звернення до суду із зустрічним позовом, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони спростовуються показаннями самих відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про те, що вони дізнались про порушення ОСОБА_1 їх земельного права тільки з тексту його позову, отримавши його після відкриття провадження у справі, і дані пояснення не спростовані ОСОБА_1 у будь-який спосіб. Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що виходить за межі компетенції суду касаційної інстанції, незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, що їх обґрунтовано спростували, та не можуть бути підставами для скасування вказаних судових рішень. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України", заява №63566/00). Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Щодо клопотань про розгляд справи за участю сторін Згідно з частиною 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Абзац другий частини першої цієї статті визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі. Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішує Верховний Суд з огляду на встановлену необхідність таких пояснень. Положення частин п'ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано особливості розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права та не вирішує питань доказування у справі і не встановлює обставин справи. Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Оскільки суд касаційної інстанції не приймав рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень, і такої необхідності колегія суддів не вбачає, то у задоволенні клопотань ОСОБА_1 і представника ОСОБА_5, ОСОБА_2 - ОСОБА_6 про розгляд справи за участю сторін слід відмовити. Щодо розподілу судових витрат Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат. Оскільки касаційна скарга задоволенню не підлягає, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: відмовити у задоволенні клопотань ОСОБА_1 і представника ОСОБА_5, ОСОБА_2 - ОСОБА_6 про розгляд справи за участю сторін. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 18 березня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 05 жовтня 2021 року м. Київ справа №728/2049/19 провадження №61-18854св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області, ОСОБА_2, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Ланагропрод", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Чернігівського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Висоцької Н. В., Мамонової О. Є., Онищенко О. І., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст заявлених позовних вимог У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області), ОСОБА_2, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Ланагропрод" (далі - ТОВ "Ланагропрод"), про визнання недійсним наказу та скасування записів про державну реєстрацію прав на земельну ділянку. На обґрунтування позовних вимог зазначав, що 02 лютого 2016 року він звертався до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області із заявою про надання йому дозволу на розробку документації із землеустрою для відведення йому в оренду для ведення фермерського господарства земельної ділянки площею орієнтовно 29,00 га, терміном на 7 років на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. 22 лютого 2016 року ГУ Держгеокадастру в Чернігівській області виданий НАКАЗ: №25-2511/14-16-сг, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення фермерського господарства ОСОБА_1 на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, та передано в оренду земельну ділянку загальною площею 25,4960 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0506) для ведення фермерського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності строком на 7 років. На виконання цього наказу, 04 березня 2016 року між ним та ГУ Держгеокадастру в Чернігівській області укладений договір оренди землі, та передано йому в оренду земельну ділянку загальною площею 25,4960 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0506). Право оренди за вказаним договором зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 14 квітня 2016 року. У червні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та до нього про визнання недійсним договору оренди землі, скасування записів про державну реєстрацію земельної ділянки та визнання незаконними (недійсними) наказів. Рішенням Бахмацького районного суду Чернігівської області від 21 вересня 2016 року у справі №728/1554/16-ц у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано, позов ОСОБА_3 частково задоволено. Визнано недійсним договір оренди землі від 04 березня 2016 року, укладений між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ним щодо земельної ділянки загальною площею 25,4960 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0506) на території Рубанської сільської ради Бахмацького району, скасований запис №14233275 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку. У грудні 2016 року рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року виконано, а отже він був позбавлений права на оренду вказаної земельної ділянки. Постановою Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі №728/1554/16 рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року скасовано, а рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 21 вересня 2016 року про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 залишено в силі. Ухвалою Бахмацького районного суду Чернігівської області від 05 серпня 2019 року у задоволенні його заяви про поворот виконання рішення та поновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно його (ОСОБА_1) права оренди на земельну ділянку загальною площею 25,4960 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0506) відмовлено. З метою відновлення свого права на оренду земельної ділянки площею 25,4960 га, він 21 серпня 2019 року звернувся до Центру надання адміністративних послуг Бахмацької районної державної адміністрації із заявою про відновлення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно скасованого запису №14233275. Згідно з відповіддю Бахмацької районної державної адміністрації від 09 вересня 2019 року №227-Д-03-08 скасований за рішенням суду запис №14233275 не може бути поновлений в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, оскільки відомості про земельну ділянку, кадастровий номер 7420387500:08:000:0506, у реєстрі відсутні. За повідомленням ГУ Держгеокадастру в Чернігівській області від 12 серпня 2019 року, земельна ділянка, кадастровий номер 7420387500:08:000:0506, розділена на 13 земельних ділянок за результатами розроблених проектів землеустрою про відведення земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства громадянам, зокрема і ОСОБА_2. Наказом ГУ Держгеокадастру в Чернігівській області від 27 листопада 2017 року №25-17626/14-17-сг затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2 та надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 2,0000 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0563) для ведення особистого селянського господарства із земель державної власності сільськогосподарського призначення на території Рубанської сільської ради Бахмацького району. На підставі зазначеного вище наказу ГУ Держгеокадастру в Чернігівській області 27 листопада 2017 року проведена державна реєстрація права приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2,0000 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0563), про що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зроблено запис №23898984.18 червня 2018 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі договору оренди землі від 02 квітня 2018 року №22/2018-Р, укладеного між ОСОБА_2 та Фермерським господарством "Ланагропрод" (далі - ФГ "Ланагропрод "), зроблено запис за №26719844 про реєстрацію права оренди земельної ділянки площею 2,0000 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0563) за ФГ "Ланагропрод", перетвореним у ТОВ "Ланагропрод", терміном на 7 років. Передана ОСОБА_2 у власність земельна ділянка площею 2,0000 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0563) є частиною земельної ділянки площею 25,4960 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0506), розташованої на території Рубанської сільської ради Бахмацького району, яка була попередньо надана йому (ОСОБА_1) в оренду. Посилаючись на те, що його право на оренду земельної ділянки площею 25,4960 га не припинилось, а тому наказ ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 27 листопада 2017 року порушує його пріоритетне право як орендаря на володіння та користування вказаною земельною ділянкою кадастровий номер 7420387500:08:000:0506, ОСОБА_1 просив: - визнати недійсним наказ ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 27 листопада 2017 року №25-17626/14-17-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність"; - скасувати у Державному земельному кадастрі України державну реєстрацію та кадастровий номер 7420387500:08:000:0563 земельної ділянки площею 2,0000 га, яка розташована на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області; - скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис державного реєстратора Бахмацької районної державної адміністрації Чернігівської області №2389884, зроблений 08 грудня 2017 року о 14:06:53, про реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2,0000 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0563), розташовану на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області; - скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис державного реєстратора Бахмацької районної державної адміністрації Чернігівської області №26719844, зроблений 18 червня 2018 року о 10:04:00 про реєстрацію права оренди терміном на 7 років земельної ділянки площею 2,0000 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0563) за ФГ "Ланагропрод". - вирішити питання розподілу судових витрат. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Бахмацького районного суду Чернігівської області від 22 липня 2020 позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 27 листопада 2017 року №25-17626/14-17-сг "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність". Скасовано у Державному земельному кадастрі України державну реєстрацію та кадастровий номер 7420387500:08:000:0563 земельної ділянки площею 2,0000 га, яка розташована на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. Скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис державного реєстратора Бахмацької районної державної адміністрації Чернігівської області від 08 грудня 2017 року №2389884 про реєстрацію права приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2,0000 га кадастровий номер 7420387500:08:000:0563, розташовану на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. У задоволенні вимог про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису державного реєстратора Бахмацької районної державної адміністрації Чернігівської області від 18 червня 2018 року №26719844 про реєстрацію права оренди терміном на 7 років земельної ділянки площею 2,0000 га кадастровий номер 7420387500:08:000:0563 за ФГ "Ланагропрод" відмовлено. Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що у спірних правовідносинах унаслідок виконання рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року у справі №728/1554/16-ц, у подальшому скасованого постановою Верховного Суду від 15 травня 2019 року, позивач у результаті "існування непослідовних дій держави", був позбавлений прав на передану йому в оренду земельну ділянку загальною площею 25,4960 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0506). При цьому фактичний поділ земельної ділянки у розмірі 25,4960 га, наданої позивачу в оренду, на різні земельні ділянки не може бути перешкодою для захисту прав позивача, оскільки формування земельних ділянок у спосіб їх поділу та/або об'єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик, не впливає на можливість захисту права користування у визначений цивільним законодавством спосіб. Саме такий висновок щодо підходу до захисту права власності на земельну ділянку, викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 29 травня 2019 року у справі 367/2022/15-ц (провадження №14-376цс18). Суд також зауважив, що з метою дотримання вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо ОСОБА_2, у якої виникло право власності на частину спірної земельної ділянки унаслідок непослідовних дій держави, після того як право на таке майно виникло у позивача, втрати ОСОБА_2 мають бути їй компенсовані. Зокрема, вона не позбавлена можливості заявити до власника земельної ділянки позов про відшкодування необхідних витрат на утримання та збереження останньої, здійснених з часу, з якого власникові належить право на її повернення, а у разі здійснення поліпшень земельної ділянки, які не можуть бути відокремлені від неї без завдання їй шкоди, пред'явити позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельної ділянки тощо. Крім того, ОСОБА_2 не позбавлена можливості отримати право власності на іншу земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, що також не порушуватиме принцип пропорційності втручання у її право власності. Зважаючи на те, що оспорюване позивачем рішення державного реєстратора про реєстрацію права оренди терміном на 7 років земельної ділянки впливає на права та інтереси ТОВ "Ланагропрод" як орендатора, проте ОСОБА_1 не заявляв клопотання про залучення такого як співвідповідача, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову в цій частині. Додатковим рішенням Бахмацького районного суду Чернігівської області від 18 серпня 2020 зобов'язано Управління державної казначейської служби України в Бахмацькому районі Чернігівської області повернути ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 3 073,60 грн. Стягнуто з Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3 000,00 грн з кожного. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Чернігівського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 22 липня 2020 року та додаткове рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 18 серпня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Компенсовано ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 4 610,40 грн за рахунок держави, у порядку встановленому Кабінетом Міністрів України. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що судом першої інстанції не було враховано, що після державної реєстрації договору оренди земельної ділянки площею 25,4960 га, наданої позивачу для ведення фермерського господарства, останнім було засновано фермерське господарство "Давидок" (далі - ФГ "Давидок "), а тому з дня державної реєстрації фермерського господарства воно набуло прав та обов'язків землекористувача. Тобто, у правовідносинах користування спірною земельною ділянкою відбулася фактична заміна орендаря й обов'язки землекористувача земельної ділянки перейшли до ФГ "Давидок" з дня його державної адміністрації. Подібні за змістом правові висновки викладено Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц (провадження №14-5цс18), від 13 червня 2018 року у справі №474/100/16-ц (провадження №14-161цс18), від 12 грудня 2018 року у справі №704/26/17-ц (провадження №14-495цс18), від 13 лютого 2019 року у справі №666/1188/16-ц (провадження №14-629цс18). Звертаючись до суду із вказаним позовом, позивач посилався на порушення його прав як фізичної особи, не вказуючи про існування фермерського господарства та не зазначаючи останнє позивачем у справі. Крім того, ОСОБА_1 у позовній заяві не зазначав, що він фактично діє в інтересах юридичної особи - ФГ "Давидок", засновником якого він є. Натомість у відносинах та спорах з іншими суб'єктами голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, у даному випадку орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства, тобто суб'єктом правовідносин є не фізична особа, голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа. Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи У грудні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, у якій він просив скасувати постанову Чернігівського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року та залишити в силі рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 22 липня 2020 року та додаткове рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 18 серпня 2020 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Ухвалою Верховного Суду від 28 грудня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху, надано заявнику строк до 18 січня 2021 року для подання касаційної скарги у новій редакції відповідно до вимог частини другої статті 389 ЦПК України та пункту 5 частини другої статі 392 ЦПК України. У січні 2021 до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову Чернігівського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року у новій редакції. Як на підставу касаційного оскарження, у поданій на усунення недоліків касаційної скарги, заявник посилався на пункти 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України: 1) суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду: щодо юрисдикції спору, викладених у постановах від 20 березня 2019 року у справі №619/1680/17-ц, від 03 квітня 2019 року у справі №621/2501/18, від 15 січня 2020 року у справі №698//119/18 та від 12 травня 2020 року у справі №357/1180/17; щодо фактичної заміни у правовідносинах користування земельними ділянками орендаря й переходу обов'язків землекористувача земельних ділянок до фермерського господарства з дня його державної реєстрації, викладених у постановах від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі №317/2520/15-ц, від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі №677/1865/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі №272/1652/14-ц, від 12 грудня 2018 року у справі №704/26/17-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) ; 2) відсутній висновок Верховного Суду щодо можливості зміни орендаря у договорі оренди земельної ділянки у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України) ; 3) порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Ухвалою Верховного Суду від 28 січня 2021 року відкрито касаційне провадження на підставі пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України та витребувано матеріали справи. Касаційна скарга ОСОБА_1, у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, обґрунтована посиланням на те, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку щодо фактичної заміни у правовідносинах користування спірною земельною ділянкою орендаря з ОСОБА_1 на ФГ "Давидок" з дати державної реєстрації фермерського господарства. У контексті зазначеного, поза оцінкою апеляційного суду залишилися доводи позивача про те, що на час створення ФГ "Давидок" (09 серпня 2018 року), за рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року він вже був позбавлений права оренди на спірну земельну ділянку, а тому перехід права користування вказаною земельною ділянкою від фізичної особи до створеного ним фермерського господарства не міг відбутися. ФГ "Давидок" було створено вочевидь не для ведення фермерського господарства на вже неіснуючій земельній ділянці, а на інших, переданих йому ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області 04 березня 2016 року в оренду семи земельних ділянках. Суд апеляційної інстанції не урахував, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження належності ФГ "Давидок" прав на земельну ділянку кадастровий номер 7420387500:08:000:0506, за захистом яких зазначене фермерське господарство могло б звернутися до суду. Наведене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах: від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі №317/2520/15-ц, від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі №677/1865/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі №272/1652/14-ц, від 12 грудня 2018 року у справі №704/29/17-ц, яка у зазначених постановах, з посиланням на статті 1, 5, 7, 8, 12, 14, 19 Закону України "Про фермерське господарство" дійшла висновку, що фактична заміна орендаря у договорі оренди землі може відбутися тільки у діючому договорі оренди. Не відповідають фактичним обставина справи і висновки апеляційного суду про те, що оскільки фермерські господарства є юридичним особами, їхні спори щодо права власності чи іншого речового права на землю з іншими юридичними особами, органами, уповноваженими здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, мають розглядатися за правилами господарського судочинства. Вважає, що даний спір є приватноправовим та за своїм суб'єктним складом складом сторін таким, що підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки один із співвідповідачів є фізичною особою. Зауважив, що у постанові від 12 травня 2020 року у справі №357/1180/17, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, раніше викладеного нею у постанові від 20 червня 2018 року у справі №317/2520/15-ц, на який послався апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні, та який стосується юрисдикції спорів за участю фермерського господарства, визначивши, що спори, пов'язані з наданням в оренду земельної ділянки для ведення фермерського господарства його засновнику і подальшого передання цієї ділянки у користування фермерського господарства, з огляду на суб'єктний склад сторін та характер спірних правовідносин, підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства, оскільки саме на фізичну особу - орендаря земельної ділянки поширюються усі правові наслідки постановленого у справі рішення. Аналогічні висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду виклала у постановах від 20 березня 2019 року у справі №619/1680/17-ц, від 03 квітня 2019 року у справі №621/2501/18, від 15 січня 2020 року у справі №698/119/18. Крім того, апеляційний суд, не урахував, що у аналогічній справі №728/2150/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області, ОСОБА_4 про визнання недійсним наказу та скасування записів про державну реєстрацію прав на земельну ділянку, апеляційний суд 19 травня 2020 року ухвалив судове рішення, яким задовольнив його позов. У лютому 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області, у якому відповідач просив залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанцій повно встановив фактичні обставини справи та правильно застосував норми матеріального права. Також у лютому 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2, у якому вона просила залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанцій повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їх мотивовану оцінку з урахуванням принципу диспозитивності цивільного процесу та засад змагальності сторін, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому відсутні підстави для скасування постанови Чернігівського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій Судами попередніх інстанцій установлено, що 07 грудня 2015 року ОСОБА_2 звернулася до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області із заявою про надання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,00 га із земель резерву на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 15 січня 2016 року за №25-401/14-16-сг "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою" надано дозвіл ОСОБА_2 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, орієнтовним розміром 2,00 га, за цільовим призначення - для ведення особистого селянського господарства. 02 лютого 2016 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області із заявою про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду терміном 7 років орієнтовною площею 29,00 га, у тому числі ріллі 29,00 га, для ведення фермерського господарства із земель державної власності Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 08 лютого 2016 року №25-1692/14-16-сг надано дозвіл ОСОБА_1 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у оренду терміном на 7 років, розташованої на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, орієнтовним розміром 29,00 га, за цільовим призначення - для ведення фермерського господарства. Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 22 лютого 2016 року №25-2511/14-16-сг затверджено проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки площею 25,4960 га кадастровий номер 7420387500:08:000:0506 в оренду для ведення фермерського господарства на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. 04 березня 2016 року між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1 укладений договір оренди землі, за умовами якого орендар отримав оренду земельну ділянку площею 25,4960 га кадастровий номер 7420387500:08:000:0506, на строк 7 років. У подальшому накази ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 08 лютого 2016 року, від 22 лютого 2016 року та укладений 04 березня 2016 року договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 7420387500:08:000:0506, були предметом судового спору за позовом ОСОБА_3 до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1. Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року скасовано рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 21 вересня 2016 року про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_3, яким визнано недійсним договір оренди землі, укладений 04 березня 2016 року між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1 щодо земельної ділянки площею 25,4960 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0506), яка знаходиться на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області, та скасовано запис №14233275 про державну реєстрацію права оренди на зазначену земельну ділянку у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Після набрання рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року законної сили, земельна ділянка кадастровий номер 7420387500:08:000:0506 була поділена на земельні ділянки за результатами розроблених проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність у межах норм безоплатної приватизації. Зокрема, ОСОБА_2 отримала у власність частину спірної земельної ділянки розміром 2,0000 га кадастровий номер 7420387500:08:000:0563. Після розробки проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, ОСОБА_2 звернулася до ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області із заявою про його затвердження. Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 27 листопада 2017 року №25-17626/14-17-сг затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_2 на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області; надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 2,00 га (кадастровий номер 7420387500:08:000:0563) для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташовану на території Рубанської сільської ради Бахмацького району Чернігівської області. Право приватної власності на земельну ділянку кадастровий номер 7420387500:08:000:0563 зареєстровано за ОСОБА_2 08 грудня 2017 року, номер запису про право власності №23898984. Постановою Верховного Суду від 15 травня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, скасовано рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року, а рішення Бахмацького районного суд Чернігівської області від 21 вересня 2016 року залишено без змін. Ухвалою Бахмацького районного суду Чернігівської області від 05 серпня 2019 року ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні заяви, поданої у порядку статті 444 ЦПК України, про поворот виконання рішення суду. Земельна ділянка кадастровий номер 7420387500:08:000:0563 на підставі договору оренди землі, серія та номер: 22/2018-Р від 02 квітня 2018 року, перебуває в оренді у ФГ "Ланагропрод". Строк дії оренди - 7 років. Номер запису про інше речове право: 26719844. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування Установлено і це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 висновків суду апеляційної інстанцій не спростовують. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України). Статтею 15 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Метою звернення до суду ОСОБА_1 із вказаним позовом є захист його порушеного права користування (оренди) земельною ділянкою, наданою йому для ведення фермерського господарства строком на 7 років. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що звертаючись до суду з вказаним позовом, позивач посилався на порушення його прав як фізичної особи, не вказуючи про існування фермерського господарства та не зазначаючи вказане позивачем у справі. Відповідно до статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону. Згідно з частиною першою статті 5, частиною першою статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 Закону України "Про фермерське господарство"). Зі змісту статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" вбачається, що земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства. З комплексного аналізу вимог статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство" можна зробити висновок, що після укладення договору оренди земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалася. Подібні за змістом висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц (провадження №14-5цс18), від 20 червня 2018 року у справі №317/2520/15-ц (провадження №14-157цс18),від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц (провадження №14-262цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі №677/1865/16-ц (провадження №14-407цс18), від 21 листопада 2018 року у справі №272/1652/14-ц (провадження №14-282цс18), від 12 грудня 2018 року у справі №704/26/17-ц (провадження №14-495цс18). Крім того, з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства та набуття ним прав юридичної особи таке господарство набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов'язки щодо використання земельної ділянки. У відносинах, а також у спорах з іншими суб'єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб'єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 20 березня 2019 року у справі №615/2197/15-ц (провадження №14-533цс18). 04 березня 2016 року за договором оренди між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1, останній отримав у строкове платне користування спірну земельну ділянку на строк 7 років для ведення фермерського господарства. Суд апеляційної інстанції встановив, що позивач 09 серпня 2018 року заснував ФГ "Давидок", тому дійшов правильного висновку про те, що звертаючись до суду з вказаним позовом на захист права користування земельною ділянкою, яку передано для ведення фермерського господарства, після заснування фермерського господарства, ОСОБА_1 посилаючись на порушення його прав як фізичної особи не врахував, що з дня державної реєстрації фермерське господарство набуло прав та обов'язків землекористувача, а тому стало суб'єктом спірних правовідносин, замінивши ОСОБА_1 як фізичну особу. Посилання заявника у касаційній скарзі на те, що на час створення фермерського господарства він був позбавлений права оренди земельної ділянки, а тому перехід права користування вказаною земельною ділянкою від фізичної особи до створеного ним фермерського господарства не відбувся є помилковим, оскільки постановою Верховного Суду від 15 травня 2019 року скасовано рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року та залишено в силі рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 21 вересня 2016 року, яким відмовлено у задоволенні позову про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства від 04 березня 2016 року, укладеного між ним та ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області. Таким чином, укладений між ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області та ОСОБА_1 договір оренди поновив свою дію, а отже фермерське господарство з моменту свого створення замінило ОСОБА_1 у вказаних правовідносинах. Наведене узгоджується з висновком Верховного Суду у складі суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеним у постанові від 08 вересня 2021 року у справі №728/2558/19 (провадження №61-18853св20) у подібних правовідносинах, що підлягає урахуванню до спірних правовідносин на підставі частини третьої статті 400 ЦПК України. Надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства земельна ділянка у силу свого правового режиму є такою, що підлягає використанню виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб, а тому апеляційний суддійшов правильного висновку про те, що позивач - фізична особа ОСОБА_1, звертаючись до суду з вказаним позовом, не надав доказів про наявність у нього як фізичної особи порушеного права, яке підлягає судовому захисту. Ураховуючи наведене, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що на час створення ним ФГ "Давидок" (09 серпня 2018 року), він фактично був позбавлений права оренди на спірну земельну ділянку на підставі рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 07 листопада 2016 року, а тому перехід права користування вказаною земельною ділянкою від фізичної особи до створеного ним фермерського господарства не відбувся, зводяться до переоцінки судом встановлених судом обставин справи та ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального і процесуального права, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Таким чином, не знайшли свого підтвердження доводи касаційної скарги про ухвалення апеляційним судом рішення у справі без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах: від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц (провадження №14-5цс18), від 20 червня 2018 року у справі №317/2520/15-ц (провадження №14-157цс18), від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц (провадження №14-262цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі №677/1865/16-ц (провадження №14-407цс18), від 21 листопада 2018 року у справі №272/1652/14-ц (провадження №14-282цс18), від 12 грудня 2018 року у справі №704/26/17-ц (провадження №14-495цс18), а також про неповноту дослідження судом зібраних у справі доказів. Зважаючи на те, що скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 за недоведеністю порушення його прав як фізичної особи, апеляційний суд не вирішував питання підвідомчості спору, Верховний Суд не вбачає підстав для перевірки посилань заявника на застосування апеляційним судом норм права без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 20 березня 2019 року у справі №619/1680/17-ц (провадження №14-83цс19), від 03 квітня 2019 року у справі №621/2501/18 (провадження №14-109цс19), від 15 січня 2020 року у справі №698/119/18 (провадження №14-350цс19) та від 12 травня 2020 року у справі №357/1180/17 (провадження №14-508цс19), що стосуються юрисдикції спору. Необґрунтованими є також аргументи заявника про відсутність висновку Верховного Суду щодо можливості зміни орендаря у договорі оренди земельної ділянки у подібних правовідносинах, оскільки, як вбачається із заявлених позивачем підстав касаційного оскарження, зазначаючи про відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах, ОСОБА_1 одночасно у своїх доводах вказував на наявність правових висновків щодо фактичної заміни у правовідносинах користування земельними ділянками орендаря й переходу обов'язків землекористувача земельних ділянок до фермерського господарства з дня його державної реєстрації, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі №317/2520/15-ц, від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі №677/1865/16-ц, від 21 листопада 2018 року у справі №272/1652/14-ц, від 12 грудня 2018 року у справі №704/26/17-ц, що свідчить про непослідовність заявника у своїх аргументах та неспроможність його доводів. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Узагальнюючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги ОСОБА_1. Керуючись статтями 400, 401,409,415, 416ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Чернігівського апеляційного суду від 18 листопада 2020 року залишити без змін. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Г. І. Усик І. Ю. Гулейков О. В. Ступак

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 грудня 2020 року м. Київ справа №333/942/19 провадження №61-10557св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судовоїпалати Касаційногоцивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Калараша А. А., Литвиненко І. В., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), учасникисправи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Запорізька міська рада, треті особи: ОСОБА_2, Реєстраційна служба Запорізького міського управління юстиції Запорізької області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Запорізької міської ради, треті особи: ОСОБА_2, Реєстраційна служба Запорізького міського управління юстиції Запорізької області, про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 06 квітня 2020 року в складі судді Ярошенка А. Г. та постанову Запорізького апеляційного суду від 16 червня 2020 року в складі колегія суддів: Крилової О. В., Кухаря С. В., Полякова О. З., ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог В лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Запорізької міської ради, треті особи: ОСОБА_2, Реєстраційна служба Запорізького міського управління юстиції Запорізької області, про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування. На обґрунтування позову позивач зазначав, що 26 грудня 2006 року його мати ОСОБА_3 на підставі договору дарування подарувала позивачу належні їй 957/1600 частки житлового будинку АДРЕСА_1 і (далі - житловий будинок). Вказаний договір був посвідчений державним нотаріусом Шостої Запорізької нотаріальної контори Дмитрієвою Н. П., за реєстровим номером 4-1974.12 жовтня 2012 року Комунарський районний суд міста Запоріжжя ухвалив заочне рішення про визнання недійсним вказаного договору дарування. 19 грудня 2012 року ОСОБА_3, від імені якої на підставі довіреності діяв ОСОБА_4, подарувала ОСОБА_5 ці ж 957/1600 частки спірного житлового будинку за договором, посвідченим приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Хамулою Н. Г. за реєстровим номером 4564. У зв'язку із набуттям у власність 957/1600 частин спірного житлового будинку в дар ОСОБА_5 стала власницею всього житлового будинку і 25січня 2013 року уклала договір купівлі-продажу з ОСОБА_2, що посвідчено приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Хамулою Н. Г. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 09 грудня 2015 року, залишеним без змін постановою від 10 березня 2016 року судом касаційної інстанції, заочне рішення Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 12 жовтня 2012 року скасовано, у задоволенні визнання недійсним договору дарування 957/1600 частин спірного житлового будинку, укладеного між позивачем та ОСОБА_3, відмовлено. Рішенням Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 25 листопада 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 09 березня 2017 року, витребувано у ОСОБА_2 належні ОСОБА_1 957/1600 частин спірного житлового будинку. На цей час ОСОБА_2 є єдиним співвласником спірного житлового будинку, якому належить його 643/1600 частки. Під час розгляду цивільної справи №333/2281/18 за позовом позивача до ОСОБА_2 про виділ майна у натурі - частки із майна, що є у спільній частковій власності, що перебуває у провадженні Комунарського районного суду міста Запоріжжя, позивач дізнався, що ОСОБА_2 є власником земельної ділянки, на якій розташовано житловий будинок. 21 листопада 2018 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача за отриманням відповідного РІШЕННЯ: 26 листопада 2018 року Запорізька міська рада видала ОСОБА_1 копію рішення від 23 квітня 2014 року про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки на АДРЕСА_1 (далі - земельна ділянка). Листом відповідача від 27 грудня 2018 року позивачуроз'яснено, що 15 липня 2014 року Реєстраційною службою Запорізького міського управління юстиції Запорізької області зареєстровано право власності та видано ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на спірну земельну ділянку. Зазначено, що рішення №63/06 вичерпало свою дію з моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку, а тому він має право звернутися до суду за його оскарженням. Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив судвизнати незаконним та скасувати рішення Запорізької міської ради від 23 квітня 2014 року №63/06 про передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки по АДРЕСА_1. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 06 квітня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач неправильно обрав спосіб захисту порушеного права, оскільки позивач в цьому спорі просить суд визнати протиправним та скасувати рішення Запорізької міської ради від 23 квітня 2014 року №63/06 про передачу у власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки, проте не заявляє жодних вимог щодо захисту майнових цивільних прав, а отже, суд першої інстанції немає підстав для поновлення та захищення прав позивача в цьму спорі. Суд у своєму рішення послався на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 04 вересня 2018 року у справі №915/127/18, від 16 січня 2019 року у справі №755/9555/18, від 29 травня 2019 року у справі №367/2022/15-ц, від 04 вересня 2018 року у справі №915/127/18, відповідно до яких після внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно належним способом захисту права є не скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію, яке вичерпало свою дію, а скасування запису про проведену державну реєстрацію відповідного права. Постановою Запорізького апеляційного суду від 16 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 06 квітня 2020 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки суд, мотивуючи своє рішення, правильно проаналізував норми закону та дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог. Крім того, погоджуючись з висновком суду першої інстанції апеляційний суд врахував, що наслідком визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, про яке просив позивач, буде позбавлення права власності особи, яка на підставі зазначеного рішення набула право власності. Однак така особа до участі у справі як відповідач не залучалася. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги 16 липня 2020 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 06 квітня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 16 червня 2020 року, та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, неповне з'ясування обставин справи. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не надали мотивованої оцінки аргументам і доводам позивача. Аргументи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів про те, що позивачем обрано неправильний спосіб захисту і йому потрібно звернутися до суду для оскарження державної реєстрації права власності на земельну ділянку, а не рішення, яке стало підставою для її проведення. Зазначає, що саме визнання незаконним рішення місцевого самоврядування є підставою для скасування права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_2. Також заявник зазначає, що суди в оскаржуваних рішеннях зазначили норми права без врахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №750/3322/17. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 07 серпня 2020 року відкритокасаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали справи з Комунарського районного суду міта Запоріжжя. Справа надійшла до Верховного Суду 21 серпня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 13 листопада 2020 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини, встановлені судами 26 листопада 2018 року Запорізька міська рада видала ОСОБА_1 копію рішення від 23 квітня 2014 року №63/06 "Про передачу у власність гр. ОСОБА_2 земельної ділянки по АДРЕСА_1" (т. 1 а. с. 26-27). Листом Запорізької міської ради від 27 грудня 2018 року позивачу роз'яснено, що 15 липня 2014 року Реєстраційною службою Запорізького міського управління юстиції Запорізької області зареєстровано право власності та видано ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на спірну земельну ділянку. Зазначено, що рішення №63/06 вичерпало свою дію з моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку, а тому він має право звернутися до суду за його оскарженням (т. 1 а. с. 33). Суди з пояснень відповідача та наданих доказів встановили, що зазначене вище рішення міської ради було фактично виконано, а саме ОСОБА_2 отримав у власність спірну земельну ділянку, тому немає підстав для скасування рішення міської ради від 27 квітня 2016 року №49/190 в порядку розгляду на черговій сесії Запорізької міської ради. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій не в повній мірі відповідають вказаним вимогам закону. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України). Відповідно до частини другої статті 152 Земельного Кодексу України (далі - ЗК України) власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування віднесено законодавцем згідно із частиною третьою статті 152 ЗК України до одного із способів захисту прав громадян на земельні ділянки. Відповідно до частини другої статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом (частина п'ята статті 158 ЗК України). Суд визнає незаконним і скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий, зокрема, органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України). Якщо особа стверджує про порушення її прав наслідками, що спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю органу місцевого самоврядування, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни або припинення її цивільних прав чи інтересів або пов'язані з реалізацією її майнових або особистих немайнових прав чи інтересів, зокрема і щодо оформлення права на земельну ділянку під набутими у власність будинком або спорудою, то визнання незаконними таких рішень і їх скасування є способом захисту відповідних цивільних прав та інтересів. Звертаючись до суду з позовом, позивач просив суд визнати незаконним та скасувати рішення Запорізької міської ради від 23 квітня 2014 року №63/06 про передачу у власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач неправильно обрав спосіб захисту порушеного права. Колегія суддів Верховного Суду не погоджується з такими висновками суду попередніх інстанцій з огляду на таке. Згідно зі статтею 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку. Відповідно до частин першої та третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадком. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Статтею 175 ЦПК України встановлено, що викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги. За теоретичним визначенням "відповідач" - це особа, яка має безпосередній зв'язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред'явленими вимогами. Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов'язаними за вимогою особами. Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов'язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов'язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача. Отже, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. З огляду на зазначене визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язок суду, який виконується під час розгляду справи. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі №713/1817/16-ц (провадження №14-458 цс18), справа за позовом про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування про затвердження акта узгодження меж земельних ділянок залежно від суб'єктного складу має розглядатися за правилами цивільного чи господарського судочинства. Належними відповідачами у таких справах є особа, прав чи інтересів якої щодо відповідної земельної ділянки стосується оскаржене рішення органу місцевого самоврядування, а також цей орган. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18) зроблено висновок, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язок суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Тобто пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Суди встановили, що спірна земельна ділянка належить ОСОБА_2 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на земельну ділянку, виданого реєстраційною службою Запорізького міського управління юстиції Запорізької області. Отже, позовні вимоги ОСОБА_1 безпосередньо стосуються права власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку. ОСОБА_2 є особою, прав та інтересів якої щодо зазначеної земельної ділянки безпосередньо стосується оскаржуване позивачем рішення органу місцевого самоврядування - Запорізької міської ради. Проте ОСОБА_2, на права та обов'язки якого може вплинути судове рішення, є лише третьою особою у цій справі. З урахуванням зазначеного належними відповідачами у справі, що розглядається, є Запорізька міська рада та ОСОБА_2. Матеріали справи не містять підтвердження залучення ОСОБА_2 як співвідповідача у цій справі. При цьому суд апеляційної інстанції відповідно до основних принципів цивільного процесу та наданих чинним ЦПК України повноважень не має права залучати співвідповідачів на стадії апеляційного провадження. З огляду на не заявлення позовних вимог до ОСОБА_2, який є належним відповідачем в указаній справі, суд позбавлений можливості вирішувати питання про обґрунтованість позовних вимог та вирішення питання про їх задоволення, оскільки без залучення належного відповідача позовні вимоги не можуть бути вирішені. Зазначене є підставою для відмови в задоволенні позову. Суд першої інстанції відмовив в задоволенні позову в зв'язку з тим, що позивач обрав неправильний спосіб захисту порушеного права. При залишенні рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд вказав взаємовиключні мотиви: як щодо неправильного способу захисту порушеного права позивача, так і стосовно неналежного складу відповідачів, і рішення суду першої інстанції не змінив. Тобто апеляційний суд не врахував, що пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Оскільки суди зробили правильний висновок про відмову у задоволенні позову, тому судові рішення підлягають зміні в мотивувальній частині, щодо формулювання підстав відмови у позові. Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі №554/8386/17 (провадження №61-15198св19), від 05 серпня 2020 року у справі №296/4345/18 (провадження №61-291св20), від 30 вересня 2020 року у справі справа №361/1953/18 (провадження №61-16095св19). При цьому позивач не позбавлений права на судовий захист шляхом подання позову до належних відповідачів за своїми позовними вимогами. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені рішення частково ухвалені з порушенням норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржені рішення змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови, а в іншій частині оскаржені рішення залишити без змін. Оскільки Верховний Суд змінює судові рішення, але виключно у частині мотивів їх прийняття, то новий розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 06 квітня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 16 червня 2020 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови, в іншій частині рішення залишити без змін Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. А. Калараш І. В. Литвиненко С. Ю. Мартєв Є. В. Петров

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 вересня 2021 року м. Київ справа №263/8400/20 провадження №61-4691св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - Маріупольська міська рада, відповідач - ОСОБА_1, третя особа - Управління Державного архітектурно-будівельного контролю Маріупольської міської ради, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, яка подана його представником - адвокатом Ботман Ольгою Олександрівною, на рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 04 грудня 2020 року у складі судді Соловйова О. Л. та постанову Донецького апеляційного суду від 18 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Лісового О. О., Попової С. А., Ткаченко Т. Б., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2020 року Маріупольська міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа - Управління Державного архітектурно-будівельного контролю Маріупольської міської ради, про заборону експлуатації об'єкта нерухомого майна. Позовна заява мотивована тим, що на адресу юридичного департаменту Маріупольської міської ради надійшло повідомлення Управління державного архітектурно-будівельного контролю від 25 квітня 2019 року №24.2/17228 щодо незаконності виконання будівельних робіт на земельній ділянці на АДРЕСА_1. За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, будівельні роботи з "будівництва торгівельного павільйону на АДРЕСА_1 виконувались ОСОБА_2, на підставі декларації про початок будівельних робіт від 05 лютого 2016 року ДЦ №082160361773, видавник Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції (далі - ДАБІ) у Донецькій області. Згідно із зазначеною декларацією містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки від 28 грудня 2015 року №07-10-5996-15, видані Головним управлінням містобудування та архітектури міської ради. Останнє, листом від 18 квітня 2019 року №30.5/16093 повідомило, що з 13 вересня 2011 року до теперішнього часу містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки за вищевказаною адресою не видавало, тому інформація, зазначена у декларації про початок виконання будівельних робіт від 05 лютого 2016 року ДЦ №082160361773 є недостовірною. Наказом начальника управління державного архітектурно-будівельного контролю міської ради від 25 квітня 2019 року №20, декларація про початок виконання будівельних робіт від 05 лютого 2016 року ДЦ №082160361773 "Будівництво торгівельного павільйону на АДРЕСА_1", скасована. Станом на теперішній час, торгівельний павільйон, розташований на АДРЕСА_1, має стан готовності 85%. Посилалася на вимоги частини восьмої статті 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та стверджувала про регламентовану заборону експлуатації об'єктів навіть завершених будівництвом, якщо вони не введені до експлуатації. Тому, вважала, що є підстави вимагати заборону експлуатації об'єкта нерухомого майна незавершеного будівництвом. Ураховуючи наведене, Маріупольська міська рада просила суд заборонити ОСОБА_1 експлуатацію об'єкта нерухомого майна незавершеного будівництвом нежитлової будівлі - торгівельного павільйону А-1, загальною площею 4,8 кв. м, готовністю 85%, розташованого за адресою: АДРЕСА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 04 грудня 2020 року позов Маріупольської міської ради задоволено. Заборонено ОСОБА_1 експлуатацію об'єкта нерухомого майна, незавершеного будівництвом, нежитлової будівлі торгівельного павільйону А-1, загальною площею 4,8 кв. м, готовністю 85%, що розташований за адресою: АДРЕСА_1. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що незавершений будівництвом об'єкт нерухомого майна, який має готовність 85%, використовується за цільовим призначенням у порушення вимог статті 331 ЦК України та частини другої статті 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" без ухвалення рішення про прийняття об'єкта до експлуатації. Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції Постановою Донецького апеляційного суду від 18 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 04 грудня 2020 року - без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції правильно визначився зі спірними правовідносинами, ухваливши законне та обґрунтоване РІШЕННЯ: Суд вказав, що покладення обов'язку припинити дію, яка порушує право, як спосіб захисту цивільного права чи інтересу можливе щодо триваючого правопорушення, вчиненого іншою особою, яким створюються перешкоди в здійсненні суб'єктивного права. Відновлення становища, яке існувало до порушення як спосіб захисту цивільного права та інтересу застосовується у тому разі, якщо покладення обов'язку на особу, яка його порушила, припинити дії не відновлює повністю суб'єктивне право, а цього можна досягти вчиненням інших, передбачених законом, заходів. Додатковою постановою Донецького апеляційного суду від 19 лютого 2021 року вирішено питання щодо розподілу судових витрат у справі. Короткий зміст вимог касаційних скарг У касаційній скарзі, поданій у квітні 2021 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Ботман О. О., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 04 грудня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 18 лютого 2021 року скасувати та передати справу на новий розгляд. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не було враховано висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №372/5635/13-ц, про те, що суд не може вирішувати питання, які віднесені до компетенції іншого органу. Вважає, що питання про заборону використання об'єкта нерухомого майна, який не введено до експлуатації, належить до компетенції Управління Державного архітектурно-будівельного контролю Маріупольської міської ради, яке має відповідні повноваження. Вказує, що оскаржувані судові рішення було ухвалено на підставі недопустимих доказів, оскільки акти огляду приміщення, які були надані позивачем, були складені органом, який не має відповідних повноважень. Крім того, вважає, що позивачем обрано неправильний спосіб захисту, оскільки жодних прав Маріупольської міської ради порушено не було. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У червні 2021 року Маріупольська міська рада подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує, що її доводи є безпідставними, не спростовують правильність ухвалених судових рішень, тому просить залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. 25 травня 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 12 липня 2021 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до копії Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо об'єкта нерухомого майна (від 09 січня 2020 року №165741715), право власності на нежитлове приміщення, загальною площею 4,8 кв. м, готовністю 85%, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, зареєстровано за ОСОБА_1. При цьому підставою виникнення права власності зазначено договір купівлі-продажу від 22 березня 2019 року №623, посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Макаревич В. Г. За відомостями відображеними у зазначеній Інформаційній довідці, відображений перехід права власності від попередніх власників, а саме: 07 вересня 2017 року набуття права власності на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_3; 25 березня 2016 року - ОСОБА_4; та 11 березня 2016 року ОСОБА_2 на підставі декларації про початок виконання будівельних робіт ДЦ №082160361773, виданої 05 лютого 2016 року Департаментом ДАБІ у Донецькій області. Наказом Управління державного архітектурно-будівельного контролю від 25 квітня 2019 року №20, скасована декларація про початок виконання будівельних робіт від 05 лютого 2016 року ДЦ №082160361773 на об'єкт: "Будівництво торгівельного павільйону" за адресою: АДРЕСА_2. Актом виїзного комісійного обстеження від 28 лютого 2020 року, встановлено розташування за адресою: АДРЕСА_1 малої архітектурної форми, котра має ознаки транспортного засобу, на бетонній основі. За актом складеним Центральною районною адміністрацією Маріупольської міської ради від 04 червня 2020 року при дослідженні питання про законність встановлення малої архітектурної форми "Три єдока" під вікнами будинку АДРЕСА_1, встановлено самовільне підключення Фізичною особою - підприємцем (далі - ФОП) ОСОБА_1 до водно-каналізаційної мережі КП "МВУ ВКГ". 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень ОСОБА_1 вказує неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №372/5635/13-ц, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази та встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Ботман О. О., підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини першої статті 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин (частина п'ята статті 26 ЦК України). Згідно із частиною другою статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках. Критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб'єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Ознаками господарського спору зокрема є: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, Господарським кодексом України іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, якою передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Відповідно до частини другої статті 50 ЦК України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус ФОП сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб'єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських. Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №916/1261/18 (провадження №12-37гс19). 15 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду у справі №686/19389/17 (провадження №14-42цс19) сформулювала правовий висновок про те, що для встановлення факту користування фізичною особою земельною ділянкою з метою здійснення господарської, зокрема підприємницької, діяльності потрібно встановити факт ведення діяльності нею як ФОП на цій земельній ділянці, спрямованої на виготовлення та реалізацію, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру. Звертаючись до суду з позовом, Маріупольська міська рада посилалася на необхідність захисту права на землю, оскільки ФОП ОСОБА_1 використовує нежитлову будівлю без правовстановлюючих документів на земельну ділянку, що є порушенням статей 125, 126, 211 ЗК України, тобто земля ним використовується незаконно. Позивач вказував та судами встановлено, що ОСОБА_1 використовує нежитлове приміщення, загальною площею 4,8 кв. м, готовністю 85%, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, як ФОП, з метою здійснення господарської (підприємницької) діяльності. Тобто при пред'явленні позову позивач достовірно знав про ці обставини, а саме про те, що ОСОБА_1 є ФОП і використовує земельну ділянку для ведення підприємницької діяльності. Маріупольська міська рада у позові просить заборонити ОСОБА_1 експлуатацію об'єкта нерухомого майна незавершеного будівництвом нежитлової будівлі - торгівельного павільйону А-1, загальною площею 4,8 кв. м, готовністю 85%, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, тобто, за вказаних обставин, фактично ставиться питання про заборону здійснення ФОП ОСОБА_1 підприємницької діяльності на вказаному об'єкті нерухомого майна, будівництво якого є незавершеним. З урахуванням встановлених обставин, Верховний Суд вважає, що спір у цій справі, який виник між учасниками господарських відносин щодо майна, яке використовується з метою здійснення господарської (підприємницької) діяльності, належить до спорів, які підлягають розгляду в порядку господарського судочинства. До подібних висновків Верховний Суд доходив у постановах від 17 березня 2021 року у справі №263/15489/16-ц (провадження №61-11007св20) та від 31 березня 2021 року у справі №263/12948/18 (провадження №61-12460св20), в яких приймали участь ті ж самі сторони. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. При цьому суд повинен повідомити заявникові, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ (частина перша статті 256 ЦПК України). Згідно із частиною третьою статті 400 ЦПК України Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Відповідно до частини другої статті 414 ЦПК України обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги є порушення встановлених правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу. З огляду на те що вказану справу суди першої та апеляційної інстанції розглянули з порушенням правил юрисдикції, судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю. Керуючись статтями 255, 400, 402, 409, 414, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, яка подана його представником - адвокатом Ботман Ольгою Олександрівно - задовольнити частково. Рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 04 грудня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 18 лютого 2021 року скасувати. Провадження у справі за позовом Маріупольської міської ради Донецької області до ОСОБА_1, третя особа - Управління Державного архітектурно-будівельного контролю Маріупольської міської ради, про заборону експлуатації об'єкта нерухомого майна закрити. Роз'яснити Маріупольській міській раді Донецької області, що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду. Протягом десяти днів з дня отримання копії судового рішення міська рада може звернутися до Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 29 вересня 2021 року м. Київ справа №478/856/20 провадження №61-11567св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого -Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, представник позивача - ОСОБА_2, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "ГАММА", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Казанківського районного суду Миколаївської області у складі судді Сябренко І. П. від 16 березня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду у складі колегії суддів: Ямкової О. О., Колосовського С. Ю., Локтіонової О. В., від 23 червня 2021 року. Короткий зміст позовної заяви та її обґрунтування У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "ГАММА" (далі - ТОВ "ГАММА") про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що їй на праві власності належить земельна ділянка, площею 7,26 га, що розташована на території Каширівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області, вартістю 118 235,66 грн. Вказувала, що з 2012 року відповідач створює перешкоди у користуванні належною їй земельною ділянкою, оскільки без погодження з нею засіває її та користується нею, посилаючись на укладення договору оренди 05 листопада 2012 року строком на 49 років. Проте позивачка стверджувала, що вона такий договір з відповідачем не укладала та не підписувала. Посилаючись на зазначені обставини, позивачка просила суд усунути перешкоди в користуванні належною їй земельною ділянкою, що розташована на території Каширівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області, площею 7,26 га, в тому числі шляхом заборони відповідачу без погодження з нею засівати сільськогосподарськими рослинами ділянку, знаходитися працівникам і механізмам товариства без її дозволу на вказаній земельній ділянці та перешкоджати використовувати земельну ділянку за призначенням, зокрема, за участю інших осіб на підставі договорів оренди. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Казанківського районного суду Миколаївської області від 16 березня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач як орендар за підписаним позивачкою договором оренди правомірно володіє та користується предметом оренди - належною позивачці земельною ділянкою, а тому підстав для усунення перешкод в користуванні цією ж земельною ділянкою її власнику немає. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Миколаївського апеляційного суду від 23 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 16 березня 2021 року залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відповідач користується спірною земельною ділянкою на підставі договору оренди, який укладено в письмовій формі та підписано сторонами, а його державна реєстрація здійснена у відповідності до закону. Суд апеляційної інстанції зазначив, що договір оренди набрав чинності, а відповідач набув прав орендаря за спірним договором оренди землі, сплачує на користь позивачки орендну плату та на час розгляду справи правомірно користується належною їй земельною ділянкою. На думку суду апеляційної інстанції, презумпція правомірності договору оренди може бути спростована, однак таких вимог позивачка не заявляла. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 просить скасувати рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 16 березня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 23 червня 2021 року і направити справу на новий розгляд, посилаючись на те, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі №916/3130/17, від 26 лютого 2019 року у справі №913/632/17, від 18 червня 2020 року у справі №909/965/16, від 16 грудня 2020 року у справі №908/1908/19, від 01 липня 2021 року у справі №46/603 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Заявник вказує також на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України) та порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, внаслідок неналежного дослідження судом зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи касаційної скарги обґрунтовані тим, що позивачка просила суд усунути їй перешкод у користуванні власністю, вказувала, що про договір оренди (строком на 49 років), нібито на підставі якого відповідач користується спірною земельною ділянкою, вона дізналась та отримала другий екземпляр цього договору під час судового розгляду. Заявник зазначає, що відповідач подав докази з порушенням строків, передбачених ЦПК України. У письмових поясненнях, які надійшли на адресу Верховного Суду 16 серпня 2021 року ОСОБА_1 повідомляє про фактичні обставини, які мали місце при укладенні договору оренди землі. Ухвалою Верховного Суду від 27 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою. Ухвалою Верховного Суду від 22 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "ГАММА" просить суд залишити касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Відповідач вважає, що позивачка не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що вона підписала договір оренди земельної ділянки в іншій редакції, ніж той, що міститься в матеріалах справи. Фактичні обставини справи, встановлені судами У 2012 році між ОСОБА_1 та ТОВ "ГАММА" укладено договір оренди земельної ділянки, площею 7,2621 га, що розташована на території Каширівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області, строком на 49 років та сплатою орендної плати у розмірі 3% від нормативної грошової оцінки, яка складає 118 235,66 грн. Договір зареєстровано відділом Держкомзему у Казанківському районі Миколаївської області 05 листопада 2012 року за №482360040012422012. За вказаним договором орендарем на користь позивачки, як орендодавця, сплачена орендна плата та відповідні суми податку з доходів фізичних осіб, за 2013-2014 роки по 3650 грн доходу та 547,50 грн податку, потім 4 600 грн доходу та 690 грн податку і відповідно 7 600 грн доходу та 1 368 грн податку, а у 2017 року 168 000 грн доходу і 30 240 грн податку, зокрема за видатковими касовими ордерами від 23, 24 та 25 жовтня 2017 року 50 000 грн, 50 000 грн і 35 240 грн. Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_1 заперечувала проти підписання договору оренди строком на 49 років, який знаходиться в матеріалах справи, посилаючись на його неукладеність й порушення її прав як власника внаслідок використання відповідачем належної їй земельної ділянки. За ініціативою ОСОБА_1 в кримінальному провадженні проводилася судова почеркознавчі експертизи №120 від 30 березня 2020 року, за висновками яких останній аркуш договору оренди, який зареєстровано 05 листопада 2012 року, підписано від імені орендодавця особисто позивачкою. Відповідно до висновку комплексної судової почеркознавчої та судової технічної експертизи, складеного Дніпропетровським науково-дослідним експертно-криміналістичним центром, від 01 лютого 2021 року №19/104-7/7/968/969 підпис від імені ОСОБА_1 в графі "Орендодавець" договору оренди землі на 49 років, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ "ГАММА", зареєстрованого 05 листопада 2012 року в реєстрі за №482360040012422012, виконаний ОСОБА_1. Один з двох аркушів договору оренди землі на 49 років, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ "ГАММА", зареєстрованого 05 листопада 2012 року в реєстрі за №482360040012422012, був замінений. Позиція Верховного Суду Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків. Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, або якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, або якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Частинами першою, другою статті 152 Земельного кодексу України передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. У відповідності до статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини. Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. За частиною першою статті 205 ЦК України (у редакції, чинній на момент укладення спірного правочину) правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. У відповідності до частин першої, другої статті 207 ЦК України (у редакції, чинній на момент укладення спірного правочину) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Отже, підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 14 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на момент укладення спірного правочину) договір оренди землі укладається в письмовій формі, а за статтею 18 цього Закону договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації. Відповідно до частини першої статті 15 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на момент укладення спірного правочину) істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки) ; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки. У разі ж якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов договору, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим, у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору у мотивувальній частині судового РІШЕННЯ: У той же час, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, а презумпція правомірності договору не спростована, всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню. Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Вирішуючи спір, встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано виходив із того, що відповідач користується спірною земельною ділянкою на підставі договору оренди землі, укладеного між ОСОБА_1 (особисто нею підписаного) та ТОВ "ГАММА", зареєстрованого відділом Держкомзему у Казанківському районі Миколаївської області 05 листопада 2012 року, строком на 49 років, а тому підстави для задоволення позовних вимог про усунення перешкод у користування спірною земельною ділянкою відсутні. Суди правильно виходили із того, що позивачка не надала належних та допустимих доказів на підтвердження факту неукладення договору оренди спірної земельної ділянки з відповідачем, оскільки висновком комплексної судової почеркознавчої та судової технічної експертизи, складеним Дніпропетровським науково-дослідним експертно-криміналістичним центром, від 01 лютого 2021 року №19/104-7/7/968/969 встановлено, що договір підписано позивачкою. Позивачка фактично не заперечувала, що на протязі 2013-2017 років отримувала орендну плату від ТОВ "ГАММА", оспорюючи лише розмір отриманих сум та вказуючи на наявність тяжких обставин, під впливом яких вона підписала відповідні документи. Однак, вказані обставини не можуть свідчити про неукладеність договору оренди земельної ділянки. Аргумент касаційної скарги про те, що суди поклали в основу оскаржених рішень докази, подані відповідачем з порушенням строків, передбачених статтею 83 ЦПК України, є безпідставним, оскільки зазначене не вплинуло на обґрунтованість висновків судів попередніх інстанцій. Частиною другою статті 410 ЦПК України передбачено, що не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Посилання касаційної скарги на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, є безпідставним, оскільки висновки судів не суперечать висновкам, викладеним у зазначених заявником у касаційній скарзі постановах. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права, а зводяться значною мірою до переоцінки доказів та встановлення нових обставин у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України перебуває поза межами повноважень Верховного Суду. Підстави для скасування оскаржених судових рішень відсутні. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій. Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 16 березня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 23 червня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 грудня 2021 року м. Київ справа №204/3949/17 провадження №61-13878св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Білоконь О. В., Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Усика Г. І., учасники справи: за первісним позовом позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, за зустрічним позовом позивач - ОСОБА_2, відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Шульдіна Тетяна Василівна, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2020 року у складі судді Дубіжанської Т. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Куценко Т. Р., Деркач Н. М., Макарова М. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У липні 2017 року ОСОБА_7 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності та стягнення грошової компенсації вартості частки у спільному майні. Позов обґрунтований тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 25 січня 2011 року йому належить 1/2 частина домоволодіння АДРЕСА_1 та земельної ділянки, на якій воно розташоване. Власником іншої 1/2 частини є ОСОБА_2. У цьому домоволодінні власники не зареєстровані. У ньому проживали: ОСОБА_2, ОСОБА_3, онуки - ОСОБА_8, 2011 року народження, ОСОБА_9, 2013 року народження. У 2016 році за рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 розірвано. До березня 2017 року ОСОБА_3, онуки та відповідач проживали разом у домоволодінні на АДРЕСА_1, він мав можливість відвідувати їх, мав вільний доступ до домоволодіння та земельної ділянки. Однак у березні 2017 року відповідач вигнав з будинку ОСОБА_3, з того часу вона у ньому не могла проживати. Для відновлення свого права він бажає виділити в натурі належну йому частку спільного майна, проте це неможливо з огляду на конструкцію житлового будинку, розміщення внутрішньобудинкових систем забезпечення комунальними послугами, а також через вимоги закону до окремих ізольованих квартир. Отже, він має право на відшкодування відповідачем вартості 1/2 частки домоволодіння та земельної ділянки за їх дійсною ціною, визначеною на час розгляду справи у суді. Позивач з урахуванням уточнених позовних вимог просив суд стягнути з ОСОБА_2 грошову компенсацію вартості частки у праві спільної часткової власності в розмірі 1/2 частини домоволодіння АДРЕСА_1, загальною площею 311,4 кв. м, у сумі 2 634 447,68 грн, а також грошову компенсацію вартості частки у праві спільної часткової власності в розмірі 1/2 частини земельної ділянки площею 0,1000 га на АДРЕСА_1, припинивши його право власності на зазначені частки нерухомого майна з дня отримання грошової компенсації, визнати право власності на зазначене майно за відповідачем. Короткий зміст зустрічних позовних вимог У лютому 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Шульдіна Т. В., про визнання правочинів частково недійсними (удаваними) в частині зазначення покупцем ОСОБА_7 та визнання права власності на домоволодіння та земельну ділянку за ОСОБА_2. Зустрічний позов обґрунтований тим, що він на початку 2010 року з метою купівлі житлого будинку звернувся до рієлторського агентства, від якого отримав інформацію про продаж домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, та звернувся до продавців з пропозицією купити будинок та земельну ділянку. Продавці будинку - ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 - повідомили, що будинок ще не повністю дооформлений за ними документально, оскільки вони отримали його у спадщину, виникли певні правові питання щодо переоформлення та реєстрації домоволодіння із земельною ділянкою на них як власників. У квітні 2010 року продавці будинку надали йому дозвіл на проведення ремонтних робіт в будинку, поки здійснюється оформлення документів. З квітня 2010 року він розпочав ремонтні роботи у будинку АДРЕСА_1.17 липня 2010 року між ним та ОСОБА_10 укладено шлюб. 25 січня 2011 року між ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_6 та ОСОБА_2, ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу. Право власності на вказаний будинок та земельну ділянку оформлено по 1/2 частині на нього і ОСОБА_7. З метою несплати додаткових податків він вирішив вписати у договір купівлі-продажу об'єктів нерухомості ОСОБА_7 як покупця 1/2 частини, хоча домовлявся про купівлю будинку виключно він, купував його за власні кошти, які він отримав від здійснення підприємницької діяльністі, та в подальшому за особисті заощадження здійснював ремонтні роботи у цьому домоволодінні. ОСОБА_2 просив визнати правочини частково недійсними (удаваними) в частині зазначення покупцем ОСОБА_7 та визнати за ним право власності на домоволодіння та земельну ділянку. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 20 серпня 2019 року ОСОБА_1 залучено до участі у справі як правонаступника померлого ОСОБА_7. Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2020 року, яке залишене без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року, у первісному позові відмовлено. Зустрічний позов задоволено частково. Визнано договір купівлі-продажу житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами за адресою: АДРЕСА_1, укладений 25 січня 2011 року між ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_6 та ОСОБА_2, ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Шульдіною Т. В. та зареєстрований в реєстрі за №230, недійсним (удаваним) в частині зазначення покупцем ОСОБА_7 з моменту його укладення. Визнано договір купівлі-продажу земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, укладений 25 січня 2011 року між ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_6 та ОСОБА_2, ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Шульдіною Т. В. та зареєстрований в реєстрі за №245, недійсним (удаваним) в частині зазначення покупцем ОСОБА_7 з моменту його укладення. Визнано ОСОБА_2 покупцем за вказаними договором купівлі-продажу житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами та земельної ділянки. Визнано право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та розміщується на земельній ділянці площею 1 000,00 кв. м, за ОСОБА_2. Визнано право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер 1210100000:07:124:0001, за цією ж адресою за ОСОБА_2. В іншій частині зустрічного позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Відмовивши у первісному позові та задовольнивши частково зустрічний позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що є правові підстави для визнання договорів купівлі-продажу спірних житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами та земельної ділянки від 25 січня 2011 року частково недійсними (удаваними) в частині покупця ОСОБА_7, оскільки саме ОСОБА_2, а не ОСОБА_7 (правонаступник ОСОБА_1) є покупцем спірного майна, яким з дня купівлі користувався та володів як законний власник і був фактичною стороною покупця в оспорюваних у цій справі правочинах. Задоволення зустрічних позовних вимог виключає задоволення первісних позовних вимог. Короткий зміст вимог касаційної скарги У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року, просила скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове рішення про задоволення первісного позову та відмову в зустрічному позові. Аргументи учасників справи Доводи особа, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права. ОСОБА_2 і ОСОБА_7 домовились про придбання спірного майна у рівних частках, кошти в сумі 46 000,00 дол. США передані ОСОБА_7 особисто ОСОБА_2 в автомобілі перед відвідуванням нотаріуса для укладення угоди. Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про існування у ОСОБА_2 фінансових можливостей, оскільки матеріали справи не містять доказів існування у нього таких можливостей на придбання майна, разом з тим, подружжя ОСОБА_1 мало достатні кошти для придбання будинку й земельної ділянки. Аргументи інших учасників справи Відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу мотивований тим, що оскаржувані судові рішення є законними, ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права. У касаційній скарзі ОСОБА_1 не вказує, яку норму матеріального права суди неправильно застосували та яку норму процесуального закону порушили. Він не чинить перешкод у доступі до будинку, кошти на його придбання та купівлю будинку є його особистими, отриманими з доходу від підприємницької діяльності. Не підтверджено належними доказами посилання відповідачів на передання йому коштів ОСОБА_7. Подружжя ОСОБА_1 не мало фінансової можливості придбати спірне майно. Зазначення в договорі купівлі-продажу майна одним із покупців ОСОБА_1 є формальністю. Звіти про оцінку майна, на які посилається позивач за первісним позовом, не дають змоги встановити дійсну вартість майна, тому сума компенсації є необґрунтованою. У доповненні до відзиву ОСОБА_2 зазначає, що після розлучення проживає у спірному будинку разом з дітьми, не має іншого житла для проживання та фінансової можливості виплачувати ОСОБА_1 заявлену суму компенсації. ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із заявою про застосування позовної давності, посилаючись на те, що оспорювані договори укладені 25 січня 2011 року, а із позовом ОСОБА_2 звернувся у лютому 2018 року, тобто із пропуском позовної давності. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 29 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи. У січні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, у складі колегії з п'яти суддів. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що 17 липня 2010 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, яка є дочкою ОСОБА_7 та ОСОБА_1, укладено шлюб. 23 грудня 2010 року між ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_6 і ОСОБА_2 укладено попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ярмолюк М. М. та зареєстрований в реєстрі за №4328, відповідно до якого, сторони дійшли взаємної згоди укласти основний договір купівлі-продажу нерухомого майна в термін до 01 березня 2011 року на таких умовах: ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_6 (Сторона-1) зобов'язуються передати у власність, а ОСОБА_2 (Сторона-2) зобов'язується прийняти та оплатити нерухоме майно, а саме домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, та земельну ділянку, кадастровий номер №12110100000:07:124:001, за тією ж адресою, сторони погодили вартість майна в 736 000,00 грн (92 000 дол. США), в момент підписання зазначеного договору ОСОБА_2 сплатив аванс у сумі 16 000,00 грн, що еквівалентно 2 000,00 дол. США. 25 січня 2011 року між ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_6 і ОСОБА_2, ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 311,4 кв. м, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Шульдіною Т. В. та зареєстрований в реєстрі за №230. Покупці придбали по 1/2 частині зазначеного домоволодіння, загальна вартість якого становила 678 533,00 грн. Також 25 січня 2011 року між ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_6 та ОСОБА_2, ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, кадастровий номер №12110100000:07:124:001, площею 0,1000 га за тією ж адресою, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Шульдіною Т. В. та зареєстрований в реєстрі за №245. Покупці придбали по 1/2 частини зазначеної земельної ділянки, загальна вартість якої становила 51 993,00 грн. 25 січня 2011 року ОСОБА_7 видав ОСОБА_2 довіреність, якою уповноважив: 1) здати до комунального підприємства "ДМБТІ" документи, одержати їх після реєстрації права власності на належну ОСОБА_7 1/2 частку в праві власності на житловий будинок, одержати витяг про державну реєстрацію прав та технічний паспорт, та зареєструвати право власності на належну ОСОБА_7 1/2 частку земельної ділянки, одержати державний акт на право власності на земельну ділянку, бути представником ОСОБА_7 з усіма необхідними повноваженнями в житлово-експлуатаційних, газо-, енерго-, тепло-, водопостачальних та інших організаціях, укладати, підписувати та одержувати договори на обслуговування вказаного житлового будинку з усіма комунальними службами міста, укладати і підписувати договори, право одержувати різного роду довідки та документи, подавати від імені ОСОБА_7 заяви та сплачувати необхідні платежі, розписуватися за довірителя, довіреність посвідчена приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Шульдіною Т. В. та зареєстрована в реєстрі за №263. Шлюб між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 розірвано за рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 12 травня 2016 року. Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на те, що відсутній правовий висновок Верховного Суду у подібних правовідносинах, висновки судів не відповідають обставинам справи. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний суддійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно із статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Відповідно до частини п'ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно зі статтями 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України). За своєю суттю та загальним правилом договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмета купівлі-продажу у власність та зобов'язання сплатити його покупну ціну, а для другої сторони право на отримання ціни та обов'язок передати предмет договору наступному власнику. Крім того, покупець може домовитись з іншою особою про придбання власності за її рахунок з наступним відшкодуванням цій особі витрат. Отже, за звичаями ділового обороту презюмується, що предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, і покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою. Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (стаття 235 ЦК України). Верховний Суд зазначає, що за удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, зобов'язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12, 81 ЦПК України). Тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача. Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином. При вирішенні позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним із підстав, що насправді покупцем є інша особа, суд повинен встановити, що фактично майно було придбане за кошти іншої особи і для неї та що інших підстав для визнання цієї угоди недійсною немає; вказаний договір відповідно до статей 235, 236 ЦК України може бути визнаний недійсним лише в частині, що стосується покупця, і покупцем за цим договором визнається особа, за рахунок коштів якої і для якої фактично укладався цей договір. Зокрема, за умови доведеності, що за договором купівлі-продажу майно насправді було куплено не зазначеним у договорі покупцем, а іншою особою, за її кошти, суд може визнати, що вказаний договір у частині, що стосується покупця, є удаваною угодою і що дійсним покупцем за цим договором є особа, для якої за її кошти було придбано майно. Відповідні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі №265/3310/17 (провадження №61-2308св19). Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Задовольнивши частково зустрічний позов ОСОБА_2 про визнання договорів купівлі-продажу будинку та земельної ділянки удаваними в частині зазначення покупцем ОСОБА_7, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання договорів купівлі-продажу житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, укладених 25січня 2011 року між ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_6 і ОСОБА_2, ОСОБА_7, частково недійсними (удаваними) в частині покупця ОСОБА_7, оскільки протягом 2006-2009 року ОСОБА_2 здійснював підприємницьку діяльність та мав фінансові можливості для придбання спірного нерухомого майна, саме ОСОБА_2, а не ОСОБА_7 (правонаступник ОСОБА_1) є покупцем спірного майна, яким з дня купівлі користувався та володів як законний власник і був фактичною стороною покупця в оспорюваних правочинах. Верховний Суд не погоджується з цим висновком, з огляду на таке. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. У зв'язку з цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. І, навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відторгає її як таку, що не відповідає задекларованій меті. Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість. Відповідно до частини третьої статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої-п'ятої статті 13 цього Кодексу. Аналізуючи частину другу статті 13 ЦК України можна дійти висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом. Формулювання "зловживання правом" необхідно розуміти, як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права, "injuria". Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб'єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права. Термін "зловживання правом" свідчить про те, що ця категорія стосується саме здійснення суб'єктивних цивільних прав, а не виконання обов'язків. Обов'язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб'єктивного цивільного права. Заборона зловживання правом по суті випливає з якості рівнозваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації суб'єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов'язків. Здійснення суб'єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення суб'єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Їх сукупність є обов'язковою для застосування при здійсненні усіх без винятку суб'єктивних цивільних прав. Розглядаючи поняття розумності та добросовісності як принципів здійснення суб'єктивних цивільних прав необхідно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє у межах, не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства. Виходячи із аналізу норм, закріплених у ЦК України, поняття "добросовісність" ототожнюється із поняттям "безвинність" і навпаки, "недобросовісність" із "виною". Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, частина третя статті 39 ЦК України), а оскільки обов'язковим елементом настання відповідальності, за загальним правилом, є вина, то такі діяння є винними. Дослідження питання про здійснення особою належного їй суб'єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов'язане з аналізом фактичних дій суб'єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності. Обґрунтовуючи зустрічний позов, ОСОБА_2 зазначив, що 25 січня 2011 року між ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_6 та ОСОБА_2, ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу. Право власності на вказаний будинок та земельну ділянку оформлено по 1/2 частині на ОСОБА_2 та ОСОБА_7. З метою несплати додаткових податків ОСОБА_2 вирішив вписати у договір купівлі-продажу об'єктів нерухомості ОСОБА_7 як покупця 1/2 частини, хоча домовлявся про купівлю будинку виключно він, купував його за власні кошти, які він отримав від здійснення підприємницької діяльністі, та в подальшому за особисті заощадження здійснював ремонтні роботи у цьому домоволодінні. ОСОБА_2 просив суд визнати правочини частково недійсними (удаваними) в частині зазначення покупцем ОСОБА_7 та визнати за ним право власності на домоволодіння та земельну ділянку. Отже, укладаючи спірний правочин, ОСОБА_2 переслідував мету уникнути у майбутньому сплату додаткових податків, що не заперечується ним у позовній заяві. На переконання Верховного Суду, такі умисні дії позивача за зустрічним позовом необхідно оцінити як недобросовісні, що свідчить про наявність обставин, визначених частиною другою статті 13 ЦК України. Суд виходить з того, що неправомірна мета та недобросовісна поведінка позбавляють сторону права посилатися на такі обставини, як на підставі та умови надання захисту судом. Верховний Суд, переглядаючи справу у касаційному порядку, враховує конкретні обставини цієї справи щодо наявності обставин, визначених частинами другою та третьою статті 13 ЦК України, застосовує загальні засади цивільного права - принцип справедливості, добросовісності та розумності, а також керується однією з аксіом цивільного судочинства: "Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem", що означає: "У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права". З урахуванням викладеного, Верховний Суд вважає за необхідне та доцільне застосувати положення частини третьої статті 16 ЦК України та відмовити ОСОБА_2 у захисті цивільного права та інтересу, яким особа зловживала. Верховний Суд наголошує, що застосовуваний спосіб захисту цивільних прав та інтересів позивача має відповідати критерію ефективності відновлення порушеного права, що є неприпустимим у разі запровадження істотного дисбалансу між правами та інтересами особи, яка просить застосувати такий спосіб захисту, та правами й інтересами іншої особи, стосовно якої такі примусові заходи належить застосувати. У разі встановлення істотного дисбалансу між правами й інтересами сторін спору, що матиме місце у спірних правовідносинах у разі задоволення поданого позову, суд встановлює порушення меж здійснення цивільних прав, оскільки в діях позивача за зустрічним позовом наявні ознаки зловживання своїм правом. Суди неправильно застосували норми матеріального права, що відповідно до статті 412 ЦПК України є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень в частині зустрічного позову, в якій вони оскаржуються ОСОБА_1, та ухвалення нового рішення в цій частині про відмову в позові. Щодо первісного позову Верховний Суд також не погоджується з висновками судів про відмову в первісному позові, з огляду на таке. Задовольнивши частково зустрічний позов ОСОБА_2, суди вказали, що задоволення зустрічних позовних вимог виключає задоволення первісних позовних вимог. Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у статті 317 ЦК України. Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України. Він означає, що право власності є недоторканим, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Відповідно до частин першої-третьої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Згідно з частиною першою статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділено в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. Відповідно до частин першої-третьої статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації. Верховний Суд виходить з того, що при вирішенні справи суди мають враховувати загальні засади цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України) щодо справедливості, добросовісності та розумності з врахуванням прав та інтересів усіх співвласників. При цьому суду необхідно ретельно вивчити обставини справи з метою з'ясування, чи не зловживає позивач, який бажає виділу частки зі спільного майна шляхом отримання грошової компенсації вартості частки в майні та чи реалізація цього права не порушить прав інших осіб, які не мають змоги сплатити співвласнику грошову компенсацію вартості його частки. При розгляді справ, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, суди мають встановити таке: чи дійсно є неможливим виділ належної позивачу частки в натурі або чи не допускається такий виділ згідно із законом; чи користуються спільним майном інші співвласники - відповідачі у справі; чи сплачується іншими співвласниками, які володіють та користуються майном, матеріальна компенсація позивачу за таке володіння та користування відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України; чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно та чи не становитиме це для них надмірний тягар. Вирішуючи спір у межах заявлених вимог, суд апеляційної інстанції, залишивши без змін рішення суду першої інстанції та погодившись із задоволенням зустрічного позову у справі, обставини, які є підставою первісного позову, не встановив, не з'ясував фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого зробив передчасний висновок про відмову у первісному позові, тому справа в частині вирішення первісного позову підлягає направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Посилання в касаційній скарзі, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, Верховний Суд не бере до уваги, оскільки ОСОБА_1 по суті не погоджується із висновками судів щодо застосування норм матеріального права, статті 203, частини першої статтті 235 ЦК України, а також норм процесуального права, статей 12, 81 ЦПК України. Верховний Суд зазначає, що висновки щодо застосування статей 203, 235 ЦК України викладені у постановахвід 07 листопада 2018 року у справі №742/1913/15-ц (провадження №61-13992св18), від 21 серпня 2019 року у справі №303/292/17 (провадження №61-12404св18), від 30 березня 2020 року у справі №524/3188/17 (провадження №61-822св20). З огляду на ухвалення у цій справі нового рішення про відмову у зустрічному позові, доводи ОСОБА_1 про позовну давність не мають правового значення. Крім того, відповідно до статті 257 ЦК України заява про застосування позовної давності застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним РІШЕННЯ: Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 1 частини третьої і частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. Згідно з частинами першою та третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд бере до уваги, що справа розглядається в суді із липня 2017 року, проте з урахуванням завдань судочинства (стаття 2 ЦПК України), меж розгляду справи судами (стаття 400 ЦПК України) та викладених мотивів вважає необхідним скасувати постанову апеляційного суду в частині вирішення первісного позову та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року в частині вирішення зустрічного позову скасувати, ухвалити в цій частині нове РІШЕННЯ: У зустрічному позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Шульдіна Тетяна Василівна, про визнання правочинів частково недійсними (удаваними) та визнання права власності на майно, відмовити. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року в частині вирішення первісного позову скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: О. В. Білоконь І. Ю. Гулейков А. С. Олійник Г. І. Усик

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 27 квітня 2021 року м. Київ справа №342/1235/17 провадження №61-12373св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач), учасники справи за первісним позовом: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Росохацька сільська рада, ОСОБА_2, учасники справи за зустрічним позовом: позивач - ОСОБА_2, відповідачі: Росохацька сільська рада, ОСОБА_1, розглянув в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 11 грудня 2019 року у складі судді Ничик Г. І. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 09 липня 2020 року у складі колегії суддів: Фединяка В. Д., Бойчука І. В., Девляшевського В. А., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Росохацької сільської ради, ОСОБА_2 про визнання права власності на будинок в порядку спадкування за заповітом. Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що ОСОБА_3 в цілому на праві власності належав житловий будинок на АДРЕСА_1.1/2 частина зазначеного житлового будинку належала їй згідно з свідоцтвом про право на спадщину за законом від 04 липня 2012 року, а друга частина цього будинку - як члену колгоспного двору. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її баба ОСОБА_3, яка згідно з заповітом від 22 липня 2008 року заповіла їй все своє майно. Постановою державного нотаріуса від 27 жовтня 2017 року позивачу відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом у зв'язку з тим, що 1/2 частина належного ОСОБА_3 житлового будинку не зареєстрована в Реєстрі прав власності на нерухоме майно, що позбавляє нотаріуса можливості видати свідоцтво про право власності на вказану 1/2 частку житлового будинку. ОСОБА _1, зменшивши розмір позовних вимог відповідно до заяви від 17 вересня 2018 року, просила суд визнати за нею право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 у порядку спадкування за заповітом. У березні 2018 року ОСОБА_2 подав до суду зустрічну позовну заяву до Росохацької сільської ради, ОСОБА_1 про визнання права власності на садибу в порядку спадкування за законом. Позовні вимоги ОСОБА_2 мотивовані тим, що його мати ОСОБА_3 22 липня 2008 року заповіла своїй онуці ОСОБА_1 усе майно, що буде належати спадкодавцю на день смерті. ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1. Після смерті матері, ІНФОРМАЦІЯ_2, в межах шестимісячного строку з часу відкриття спадщини, він подав заяву про прийняття спадщини до Городенківської державної нотаріальної контори. Проте, йому відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на житловий будинок за законом, тому що свідоцтво про право на спадщину на 1/2 частку спадкового житлового будинку не зареєстроване в органах державної реєстрації. Вказував, що ОСОБА_1 не надала суду доказів про те, що згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України на час смерті ОСОБА_3 проживала разом з нею; до своєї позовної заяви ОСОБА_1 не надала доказів про звернення із заявою до нотаріальної контори про прийняття спадщини. Із отриманої на адвокатський запит відповіді Росохацької сільської ради не підтверджено, що ОСОБА_1 проживала разом із спадкодавцем ОСОБА_3. На день смерті матері ОСОБА_2 був непрацездатною особою, тому відповідно до статті 1241 ЦК України має право на обов'язкову частку у спадщині, незалежно від змісту заповіту. Спадковим майном після смерті ОСОБА_3 є садиба, що складається з житлового будинку та земельних ділянок загальною площею 0,6047 га, та земельна ділянка площею 0,714 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. З огляду на викладені обставини, ОСОБА_2 просив суд визнати за ним в порядку спадкування після смерті ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1; право власності на: садибу, що складається із земельної ділянки площею 0,23 га, житлового будинку загальною площею 72 кв. м, житловою площею 60 кв. м, та господарських споруд на АДРЕСА_1; земельні ділянки: площею 0,10 га, що розташована на території села Росохач Городенківського району Івано-Франківської області, урочище Марія; площею 0,15 га, що розташована на території села Росохач Городенківського району Івано-Франківської області, урочище Біля Комори; площею 0,1247 га, що розташована на території села Росохач Городенківського району Івано-Франківської області, урочище Красниця; площею 0,714 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території села Росохач Городенківського району Івано-Франківської області. Ухвалою Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 19 березня 2018 року зустрічну позовну заяву прийнято до розгляду в одному провадженні зі справою №342/1235/17 за позовом ОСОБА_1 до Росохацької сільської ради, ОСОБА_2 про визнання права власності на житловий будинок в порядку спадкування. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 11 грудня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_2 в частині визнання права власності на земельні ділянки площею: 0,10 га; 0,15 га; 01247 га; 0,714 га на території села Росохач Городенківського району Івано-Франківської області, за заявою позивача залишено без розгляду. Рішенням Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 11 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 09 липня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 3/8 частини житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, розташованими на АДРЕСА_1. Позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/8 частину житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, розташованими на АДРЕСА_1. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення первісного позову ОСОБА_1 та часткове задоволення зустрічного позову ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 як спадкоємець за заповітом, прийняла спадщину після смерті ОСОБА_3, оскільки на день її смерті проживала разом з нею. Спадкоємець за заповітом ОСОБА_1 успадковує 3/4 частини від половини житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що відповідає 3/8 частинам житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, розташованими на АДРЕСА_1. Обов'язкова частка ОСОБА _2 від половини будинку спадкодавця дорівнює 1/4 частині від половини житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, і становить 1/8 частини житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами на АДРЕСА_1. Апеляційний суд з такими висновками суду першої інстанції погодився та вважав їх обгрунтованими. Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги У серпні 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій, ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 та задовольнити його зустрічний позов. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків внаслідок неповного дослідження доказів. У матеріалах справи наявна копія свідоцтва про право на спадщину від 04 липня 2012 року, згідно з яким ОСОБА_3 набула у порядку спадкування після смерті свого чоловіка ОСОБА_4 1/2 частину спірного спадкового будинку та господарських споруд. Оригінал цього свідоцтва наявний у ОСОБА_1, проте не внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У ОСОБА_1 не було труднощів в оформленні спадкових прав у нотаріальній конторі, оскільки правовстановлюючий документ на 1/2 частину спадкового майна - свідоцтво про право на спадщину від 04 липня 2012 року був наявний у неї як спадкоємця. Сам факт відсутності державної реєстрації права власності на 1/2 частину спадкового будинку не вказує на відсутність правовстановлюючого документа. При цьому ОСОБА_1 не була позбавлена можливості зареєструвати за померлою ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину спірного майна відповідно до пункту 66 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Наявність постанови нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину, яке з урахуванням викладеного видане з порушенням закону, не позбавляло ОСОБА_1 права оскаржити таку постанову відповідно до статті 50 Закону України "Про нотаріат". Таким чином, вирішуючи спір та задовольняючи частково позов ОСОБА_1 з підстави того, що відсутні правовстановлюючі документи на спадкове майно, суди порушили норми статей 1296 - 1299 ЦК України, а також не враховували вимоги постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року №7 "Про судову практику у справах про спадкування" та висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі №2-6322/04 (провадження №61-29037св18). Висновки судів попередніх інстанцій про прийняття спадщини ОСОБА_1 не ґрунтуються на законі. У матеріалах справи наявна інформація Державної прикордонної служби України про те, що ОСОБА_1 не проживала постійно разом з спадкодавцем, а перебувала за межами України. Сам факт прибуття ОСОБА_1 в Україну за декілька днів до смерті спадкодавця не підтверджує обставин її проживання на момент смерті із ОСОБА_3. Посилання судів на довідки сільської ради та погосподарські книги як на доказ такого проживання є неспроможними, оскільки суду не були надані належні докази з Державної міграційної служби України про місце проживання ОСОБА_5 станом на 25 травня 2015 року (день відкриття спадщини). Таким чином, відповідно до статей 1223, 1261, 1268 ЦК України ОСОБА_1 не прийняла спадщину, а тому у неї відсутні спадкові права, що зумовлює спадкування ОСОБА_2 усієї спадщини як спадкоємцем першої черги. ОСОБА_2 заявив зустрічні позовні вимоги про визнання права власності в порядку спадкування на все спадкове майно. Наявною у матеріалах справи копією свідоцтва про право власності на житловий будинок, виданого Росохацькою сільською радою 30 березня 1999 року, та зареєстрованого Коломийським міжрайонним бюро технічної інвентаризації цього ж дня, підтверджується реєстрація права власності на спірний будинок у рівних долях за батьками ОСОБА_2 - ОСОБА_4 та ОСОБА_3. Таким чином, до складу спадщини, яка відкрилася після смерті ОСОБА_3, входить житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, розташованими на АДРЕСА_1 в цілому, а не лише його 1/2 частина. Отже, він (ОСОБА_2) має право на половину житлового будинку, яка за життя належала його батькові ОСОБА_4 та в порядку спадкування перейшла у власність ОСОБА_3, а також - на половину житлового будинку, яка за життя належала його матері ОСОБА_3. Вирішуючи спір лише у частині 1/2 частини житлового будинку, які належали ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 04 липня 2012 року після померлого чоловіка ОСОБА_3, суди порушили вимоги статті 13 ЦПК України, безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин статтю 1218 ЦК України. Апеляційний суд, за умов введеного режиму карантину, розглянув справу за відсутності сторони позивача за зустрічним позовом (особи, яка подала апеляційну скаргу), не надав змоги скористатись своїми правами, наданими процесуальним законом, зокрема надати пояснення, подати докази, відмовитись від позову чи від апеляційної скарги, укласти мирову угоду та інше. Тому, на думку особи, яка подала касаційну скаргу, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню також і з підстав, передбачених пунктом 5 частини першої статті 411 ЦПК України. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 03 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаютьсяпідстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 03 вересня 2020 року вказано, що підставою касаційного оскарження заявник зазначає порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, зокрема те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі №2-6322/04. Крім того, на думку особи, яка подала касаційну скаргу судове рішення апеляційного суду ухвалене з порушенням пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України. Також ОСОБА_2 посилається, що апеляційним судом не враховано постанову Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року №7 "Про судову практику у справах про спадкування". Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що спадкодавцю ОСОБА_3 у цілому на праві власності належав житловий будинок на АДРЕСА_1.1/2 частина зазначеного житлового будинку належала їй згідно з свідоцтвом про право на спадщину за законом від 04 липня 2012 року, а друга частина цього будинку - на підставі свідоцтва про право власності від 03 березня 1999 року, виданого Росохацькою сільською радою на підставі рішення цієї ж ради від 26 лютого 1999 року №18. ОСОБА_3 склала заповіт, який посвідчений 22 липня 2008 року секретарем виконавчого комітету Росохацької сільської ради та зареєстрований в реєстрі за №946. Відповідно до цього заповіту все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що буде їй належати на день смерті і на що вона за законом матиме право, ОСОБА_3 заповіла своїй онуці ОСОБА_1. ІНФОРМАЦІЯ _1 ОСОБА_3 померла. Спадкоємцями першої черги за законом померлої є син ОСОБА_2 та його рідна сестра, мати позивача за первісним позовом ОСОБА_1 - ОСОБА _6. Оскільки на момент смерті матері ОСОБА_2 був непрацездатним, відповідно до частини першої статті 1241 ЦК України, його обов'язкова частка у спадковому майні становить половину частки, яка б належала йому у разі спадкування за законом. Постановою державного нотаріуса від 27 жовтня 2017 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом у зв'язку з тим, що 1/2 частина належного спадкодавцю ОСОБА_3 житлового будинку не зареєстрована у Реєстрі прав власності на нерухоме майно, що позбавляє нотаріуса можливості видати свідоцтво про право власності на вказану частку житлового будинку. Позиція Верховного Суду Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №756/1529/15-ц (провадження №14-242цс18) вказано, що "суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до вимог ЦПК України, у межах заявлених ними вимог і на підставі доводів, поданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції. При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце підчас розгляду справи судом першої інстанції". У постанові Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі №446/155/16 (провадження №61-40461св18) вказано, що "частинами першою, третьою статті 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. З аналізу наведених норм процесуального та матеріального права можна дійти висновку, що кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Суд не вправі змінювати заявлені позивачем вимоги, предмет та підстави позову". Установивши, що спадкоємець за заповітом ОСОБА_1 на день смерті ОСОБА _3 проживала разом з спадкодавцем в житловому будинку на АДРЕСА_1, що підтверджується довідками виконавчого комітету Росохацької сільської ради від 04 вересня 2017 року №1094 та від 14 вересня 2018 року №1129 та даними, які міститься у інформації Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 04 жовтня 2018 року №0.184-39325/0/15-18, суди дійшли висновку про наявність підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на 3/8 частини спірного житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, оскільки зазначене майно належало на праві власності ОСОБА_3, яка склала заповіт, згідно з яким все своє майно вона заповіла своїй онуці ОСОБА_1. Задовольняючи частково зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 про визнання за ним права власності на 1/8 частку будинку, суди виходили з того, що ОСОБА_2 на момент смерті матері був непрацездатною особою, у встановлений законом строк прийняв спадщину, а тому відповідно до статті 1241 ЦК України має право на обов'язкову частку у спадковому майні в указаному розмірі. Аналіз матеріалів справи свідчить, що: позивач за первісним позовом ОСОБА_1 у остаточній редакції позовних вимог просила суд визнати за нею право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 у порядку спадкування за заповітом; підставою позову ОСОБА_1 є необхідність визнання права власності на частину будинку, у зв'язку із відмовою державного нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом через те, що ця частина належного спадкодавцю ОСОБА_3 житлового будинку не зареєстрована у Реєстрі прав власності на нерухоме майно; позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 у остаточній редакції позовних вимог просив суд визнати за ним право власності на садибу, що складається із земельної ділянки площею 0,23 га, житлового будинку загальною площею 72 кв. м, житловою площею 60 кв. м, та господарських споруд на АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом; підставою позову ОСОБА_2 є те, що, на його думку, ОСОБА_1 не прийняла спадщину після ОСОБА_3, оскільки на час смерті спадкоємця вона з нею не проживала, а із заявою про прийняття спадщини у встановлені строки не зверталась. Спадкове майно ОСОБА_3 складається із житлового будинку та земельних ділянок загальною площею 0,6047 га. Крім того, на день смерті у неї на праві власності знаходилась земельна ділянка площею 0,714 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. За таких обставин, суди попередніх інстанцій вирішили справу у межах позовних вимог за первісним позовом ОСОБА_1, проте не звернули увагу, що предметом позову за зустрічним позовом ОСОБА_2 є не лише 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, а садиба, яка складається із земельної ділянки площею 0,23 га, житлового будинку загальною площею 72 кв. м та господарських споруд. Таким чином, суди попередніх інстанцій, не у повній мірі вирішили вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_2, самостійно змінивши предмет позову за зустрічним позовом. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Водночас колегія суддів вважає за необхідне вказати наступне. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18) зроблено висновок, що "пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження". У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2020 року в справі №175/1941/16-ц (провадження №61-19798св18) зазначено, що "у справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування". Тобто у справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину. У справі, що переглядається, встановлено, що, крім позивача за первісним позовом ОСОБА_1, заяву про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 державному нотаріусу подав позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2. При цьому відповідачем як за первісним, так і за зустрічним позовом зазначена Росохацька сільська рада. З огляду на те, що Росохацька сільська рада не є належним відповідачем як за первісним, так і за зустрічним позовом, тому у задоволенні вимог до сільської ради необхідно відмовити саме з цих підстав. Доводи касаційної скарги про порушення апеляційним судом пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України є безпідставними з огляду на наступне. Згідно з частиною третьою статті 368 ЦПК України розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу. Відповідно до частини п'ятої статті 128 ЦПК України судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно. Аналіз матеріалів справи свідчить, що: ухвалою Івано-Франківського апеляційного суд від 13 лютого 2020 року відкрито апеляційне провадження у справі, а ухвалою цього ж суду від 02 березня 2020 року справу призначено до розгляду на 24 березня 2020 року з повідомленням учасників справи про час і місце розгляду справи (т. 2, а. с. 22, 30); сторонам та представникам позивача за первісним позовом надсилалися судові повістки - повідомлення про виклик до Івано-Франківського апеляційного суду, зокрема 09 липня 2020 року на 11 год 30 хв, яку ОСОБА_2 отримав 16 червня 2020 року, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення із відповідною відміткою (т. 2, а. с. 67); оскаржену відповідачем за первісним позовом постанову апеляційного суду прийнято 09 липня 2020 року (т. 2, а. с. 78-82). За таких обставин, доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що оскаржена постанова апеляційного суду прийнята за його відсутності та він не був належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, є необґрунтованими та спростовуються матеріалами справи. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстав для висновку, що рішення судів попередніх інстанцій ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає за необхідне: касаційну скаргу задовольнити частково; рішення судів попередніх інстанцій скасувати; в частині позовних вимог за первісним позовом ОСОБА_1 та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Росохацької сільської ради ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовів до цього відповідача; в іншій частині позовних вимог за первісним та за зустрічним позовом справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 11 грудня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 09 липня 2020 року скасувати. У частині позовних вимог за первісним позовом ОСОБА_1 до Росохацької сільської ради про визнання права власності на будинок в порядку спадкування за заповітом та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Росохацької сільської ради про визнання права власності на садибу в порядку спадкування за законом ухвалити нове судове РІШЕННЯ: У задоволенні позовних вимог за первісним позовом ОСОБА_1 до Росохацької сільської ради про визнання права власності на будинок в порядку спадкування за заповітом відмовити. У задоволенні позовних вимог за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Росохацької сільської ради про визнання права власності на садибу в порядку спадкування за законом відмовити. В іншій частині позовних вимог за первісним позовом ОСОБА_1 та за зустрічним позовом ОСОБА_2 справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 06 жовтня 2021 року м. Київ справа №376/967/19 провадження №61-2660св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач), суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду в складі колегії суддів: Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О., Яворського М. А. від 03 лютого 2021 року, ВСТАНОВИВ: 1.Описова частина Короткий зміст заяви У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання житлового будинку спільним сумісним майном подружжя та визнання права власності на частину житлового будинку. Позов мотивовано тим, що з початку 1996 року він почав спільно проживати з відповідачем ОСОБА_2 як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу. Разом вони проживали до середини липня 2017 року, мали спільний бюджет, піклувалися один про одного, вели спільне господарство, приймали участь у витратах, спрямованих на забезпечення життєдіяльності сім'ї та були пов'язані спільним побутом, допомагали один одному по господарству, мали один перед одним взаємні права та обов'язки як чоловік та дружина. З початку лютого цього року в них безпричинно почали виникати сімейні сварки, вони припинили сімейні відносини та перестали спільно проживати. За період спільного проживання як чоловік та дружина вони побудували житловий будинок АДРЕСА_1, право власності на який зареєстровано за ОСОБА_2. Після припинення спільних відносин між ними не досягнуто згоди щодо розподілу спільно набутого майна в добровільному порядку. На підставі вищевикладеного просив встановити факт, що житловий будинок АДРЕСА_2 є спільною сумісною власністю чоловіка ОСОБА_1 та дружини ОСОБА_2, визнати за ним право власності на ј частину будинку з відповідною частиною господарських будівель та споруд. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Сквирського районного суду Київської області від 03 вересня 2020 року позов задоволено. Встановлено факт, що житловий будинок за вказаною адресою є спільною сумісною власністю чоловіка ОСОБА_1 та дружини ОСОБА_2, визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину будинку з відповідною частиною господарських будівель та споруд. Задовольняючи позов ОСОБА_1 про визнання житлового будинку спільним сумісним майном подружжя та визнання права власності на частину житлового будинку, суд першої інстанції виходив із того, що сторони з 2004 року до 2017 року проживали разом та у них були шлюбні відносини, вели спільний бюджет, проводили спільні витрати на будівництво спірного будинку, вели спільне господарство, а тому судом встановлено факт спільного проживання сторін та придбання спірного майна внаслідок спільної праці, а отже на підставі статті 74 СК України житловий будинок є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і за позивачем визнається право власності на Ѕ частину спірного будинку. Короткий зміст постанови апеляційного суду Постановою Київського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Сквирського районного суду Київської області від 03 вересня 2020 року скасовано та прийнято нову постанову про відмову в позові. Апеляційний суд, відмовляючи в позові виходив із недоведеності та необґрунтованості позовних вимог. Узагальнені доводи вимог касаційної скарги 20 лютого 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року, у якій просить скасувати зазначену постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження постанови апеляційного суду заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду від 24 квітня 2020 року в справі №554/2491/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Відзив на касаційну скаргу не надходив. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано справу №376/967/19 з Сквирського районного суду Київської області Зазначена справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 24 вересня 2021 року вказану справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судом Суд установив, що ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 13 січня 1996 року придбала незакінчений будівництвом будинок готовністю 11% на адресою: АДРЕСА_3. У довідці Дулинської сільської ради Сквирського району Київської області вих. №195 від 22 липня 2017 року зазначено, що вона видана виконакомом Дулинської сільської ради ОСОБА_1 про те, що він дійсно з 1996 року без місця реєстрації проживає в АДРЕСА_3, разом із ОСОБА_2. Спільно будували будинок, проводили ремонти, утримували підсобне господарство, обробляли земельну ділянку та сплачували комунальні послуги та земельний податок. У довідці Дулинської сільської ради Сквирського району Київської області вих. №219 від 30 травня 2019 року зазначено, що остання видана виконкомом Дулицької сільської ради ОСОБА_1 про те, що він дійсно постійно з 1996 року по серпень 2018 року без місця реєстрації проживав в АДРЕСА_2. Право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_3, загальною площею 128,3 кв. м., житловою площею 33,8 кв. м. зареєстровано 20 березня 2018 року за ОСОБА_2.2.Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини першої статті 74 СК України, що застосовується із 01 січня 2004 року, при поділі майна між жінкою та чоловіком, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. Частиною другою статті 74 СК України встановлено, що на майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу, яка регулює право спільної сумісної власності подружжя. Правила статті 74 СК України на спірні правовідносини, що виникли і тривали до 1 січня 2004 року, не поширюються, а нормами чинного на той час Кодексу про шлюб та сім'ю України визнання майна спільною сумісною власністю жінки та чоловіка, що проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, не передбачено. Проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків. Установлено, що в період з 2004 по 2018 рік ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, що підтверджується відповідними довідками сільської ради та показами свідків. При вирішенні спору суд установив, що ОСОБА_2 у 1996 році у власність було придбано 11% недобудованого спірного житлового будинку, а станом на 2018 рік його готовність складає 100%. Установивши, що з 2004 року сторони проживали разом без реєстрації шлюбу, апеляційний суд вважав доведеним, що недобудований будинок за адресою: АДРЕСА_3 відповідач придбала за особисті кошти, що суперечить нормі частини другої статті 74 СК України. Правовий аналіз наведених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що об'єкт будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток. Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Аналіз положень статті 331 ЦК України у системному зв'язку з нормами статей 177-179, 182 цього Кодексу, частини третьої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації, а державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку. Зазначений правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №200/22329/14-ц (провадження №14-483цс19). Отже, новостворене нерухоме майно, будівництво якого здійснено в передбаченому законом порядку, набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Установивши, що відповідач у 1996 році придбала незакінчений будівництвом спірний будинок готовністю 11% відсотків, а станом на 2018 рік його готовність складає 100%, апеляційний суд не перевірив доводи позивача про те, що на час укладення договору купівлі-продажу відповідачкою у її власність перейшов недобудований будинок готовністю 11%, за час спільного проживання у фактичних шлюбних відносинах сторони добудували будинок, який зареєстрований у встановленому законом порядку, не визначив період в який фактично будувався будинок, та дійшов передчасного висновку про те, що відповідач не тільки придбала, а й побудувала будинок особисто. Встановлення обставин часу проведення будівництва спірного будинку має суттєве значення для правильного вирішення спору, оскільки якщо об'єкт будівництва зведений за час спільного проживання сторін без реєстрації шлюбу після 1 січня 2004 року, то таке майно може бути об'єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням певних часток, якщо будинок фактично побудований до 1 січня 2004 року, то на такі правовідносини поширюються норми КпШС УРСР та Закон України "Про власність". Апеляційний суд на зазначені норми права та обставини справи уваги не звернув та дійшов передчасного висновку про відмову в позові. З урахуванням наведеного, оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлено, а суд касаційної інстанції в силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений можливості встановити ці обставини, то оскаржуване судове рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев В. М. Коротун М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 грудня 2021 року м. Київ справа №341/363/16 провадження №61-9695св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Шиповича В. В. (суддя - доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф., учасники справи: позивач (відповідач) - ОСОБА_1, відповідач - Височанківська сільська рада Галицького району Івано-Франківської області, третя особа, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області, у складі СУДДІ: Король І. Л., від 04 березня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Бойчука І. В., Девляшевського В. А., Фединяка В. Д., від 13 травня 2021 року, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Височанківської сільської ради Галицького району Івано-Франківської області про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування за заповітом. Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її дід ОСОБА _3, після смерті якого відкрилась спадщина на спадкове майно, зокрема, п'ять земельних ділянок, загальною площею 0, 6785 га, що знаходяться в с. Височанка Галицького району Івано-Франківської області, а також домоволодіння, по АДРЕСА_1.07 листопада 2008 року ОСОБА_3 склав заповіт, яким зазначене майно заповів позивачу. Однак, після смерті ОСОБА_3 у видачі свідоцтва про право на спадщину позивачу було відмовлено у зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів на спадкове майно. ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності на вказані земельні ділянки та домоволодіння в порядку спадкування після смерті ОСОБА_3. У червні 2016 року, заявивши самостійні вимоги на предмет спору, третя особа ОСОБА_2 звернувся із позовом до Височанківської сільської ради Галицького району Івано-Франківської області та ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, визнання права власності на майно в порядку спадкування за заповітом. Позов ОСОБА_2 мотивований тим, що 05 вересня 2013 року його батько ОСОБА_3 склав заповіт, яким заповів йому житловий будинок та приналежні до нього прибудови по АДРЕСА_1. Оскільки він постійно проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а нотаріус відмовив у видачі свідоцтва про право на спадщину через відсутність правовстановлюючих документів, ОСОБА_2 просив встановити факт його постійного проживання разом із спадкодавцем ОСОБА _3 у зазначеному будинку та визнати за ним право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами і земельну ділянку площею 0, 1576 га, на якій розташоване вказане домоволодіння. Ухвалою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 13 липня 2016 року позов ОСОБА_2 об'єднано в одне провадження із позовом ОСОБА_1. Інформація про рух справи в судах Рішенням Галицького районного суду Івано-Франківської області від 24 травня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА _3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 право власності на земельні ділянки: площею 0,2379 га кадастровий номер 2621281301:01:001:0251 та площею 0,1470 га кадастровий номер 2621281301:01:001:0249, що в урочищі "Вище Цвинтаря" в с. Височанка Галицького району Івано-Франківської області, з цільовим призначенням - для ведення особистого підсобного господарства, садівництва, городництва, сінокосіння і випасання худоби; площею 0,0907 га кадастровий номер 2621281301:01:001:0250 та площею 0,0322 га кадастровий номер 2621281301:01:001:0252, що по АДРЕСА_1, з цільовим призначенням - для ведення особистого підсобного господарства, садівництва, городництва, сінокосіння і випасання худоби. В іншій частині у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Позов ОСОБА_2 задоволено. Встановлено факт постійного проживання ОСОБА_2 зі спадкодавцем ОСОБА_3 на час смерті останнього - ІНФОРМАЦІЯ_1, за адресою: АДРЕСА_1. Визнано за ОСОБА_2 в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, право власності на земельну ділянку площею 0, 1576 га, що по АДРЕСА_1, з цільовим призначенням - для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва, кадастровий номер 2621281301:01:001:0248, та житловий будинок загальною площею 36, 3 кв. м, з господарськими будівлями та спорудами: стайнею, стодолою, двома шопами, вбиральнею, воротами, колодязем, що по АДРЕСА_1. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що наявний заповіт спадкодавця ОСОБА_3 від 05 вересня 2013 року скасовує заповіт від 07 листопада 2008 року в частині розпорядження домоволодінням по АДРЕСА_1, яке спадкодавець заповів ОСОБА_2, крім того, спірне домоволодіння знаходиться на земельній ділянці площею 0, 1576 га, з цільовим призначенням - для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва. При цьому до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, із збереженням її цільового призначення. Задовольняючи позов ОСОБА_2 суд першої інстанції виходив із того, що згідно довідки Височанківської сільської ради від 16 березня 2016 року №75 ОСОБА_3 на день смерті проживав із сином ОСОБА_2 по АДРЕСА _1, що підтверджено також показаннями допитаних в судовому засіданні свідків. Таким чином ОСОБА_2 є таким, що прийняв спадщину після смерті батька. Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 18 липня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 24 травня 2017 року залишено без змін. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що в оскаржуваній частині судом першої інстанції повно і всебічно встановлено обставини справи й визначено правовідносини, зумовлені встановленими фактами, правильно застосовано правові норми та ухвалено законне й справедливе РІШЕННЯ: Рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в апеляційному порядку не оскаржувалося та не переглядалось. Постановою Верховного Суду від 21 листопада 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 24 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 18 липня 2017 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 та задоволення позову ОСОБА_2 про визнання в порядку спадкування за заповітом права власності на земельну ділянку площею 0, 1576 га, що по АДРЕСА_1, з цільовим призначенням - для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва, кадастровий номер 2621281301:01:001:0248, скасовано, а справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 24 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 18 липня 2017 року в частині вирішення позовів про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що по АДРЕСА_1, а також в частині встановлення факту постійного проживання ОСОБА_2 зі спадкодавцем ОСОБА_3 залишено без змін. Скасовуючи судові рішення, колегія суддів вказала, що суди попередніх інстанцій не врахували положення статті 1225 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та передчасно визнали за ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку площею 0, 1576 га в розмірі, належному спадкодавцю, оскільки він ОСОБА_2, як спадкоємець домоволодіння, має право лише на ту частину земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Спадкування ж решти цієї ділянки здійснюється на загальних підставах. Короткий зміст оскаржених судових рішень Рішенням Галицького районного суду від 04 березня 2021 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 13 травня 2021 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання права власності на земельну ділянку площею 0, 1576 га, по АДРЕСА_1, з цільовим призначенням - для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва, кадастровий номер 2621281301:01:001:0248. Позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано за ОСОБА_2 в порядку спадкування за заповітом право власності на земельну ділянку площею 0, 1576 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, з цільовим призначенням для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва, кадастровий номер 2621281301:01:001:0248. Скасовано вжиті судом заходи забезпечення позову. Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, врахувавши висновки Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладені у постанові від 16 березня 2020 року у справі №675/2372/16-ц щодозастосування положень частин другої і третьої статті 1225 ЦК України, встановивши, що спірна земельна ділянка була надана спадкодавцю у власність у межах відповідних нормативів для будівництва і обслуговування будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1, що перейшло у власність спадкоємця за заповітом ОСОБА_2, дійшов висновку що спірна земельна ділянка також переходить у власність ОСОБА_2. Короткий зміст вимог касаційної скарги В поданій у червні 2021 року касаційній скарзі на рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04 березня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 13 травня 2021 року ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення її позову та відмовити в задоволенні вимог позову ОСОБА_2 щодо визнання в порядку спадкування права власності на земельну ділянку площею 0, 1576 га, по АДРЕСА_1, кадастровий номер 2621281301:01:001:0248. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 11 червня 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04 березня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 13 травня 2021 року у цивільній справі №341/363/16-ц. Ухвалою Верховного Суду від 01 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 в указаній справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. У жовтні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що ухвалюючи оскаржені судові рішення, суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в цій же справі. Також ОСОБА_1 вказує на порушення норм процесуального права, оскільки суди попередніх інстанцій необґрунтовано відхилили клопотання про призначення комплексної судової будівельно-технічної та земельної експертизи. Вважає, що положення статті 1225 ЦК України не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, а судами попередніх інстанцій допущено довільне трактування норм законодавства щодо спадкування, оскільки в заповіті на користь ОСОБА_2 зазначено тільки про житловий будинок і не згадано земельну ділянку, на якій цей будинок знаходиться. Стверджує, що суд першої інстанції не повно та не всебічно з'ясував фактичні обставини справи, не дослідив докази по справі, не надав сторонам можливості виступити в дебатах, а апеляційний суд формально підійшов до вирішення спору. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У жовтні 2021 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржених судових рішень, просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення та закрити касаційне провадження відповідно до пункту 4 частини першої статті 396 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Фактичні обставини справи, встановлені судами Згідно довідки Височанківської сільської ради Галицького району Івано-Франківської області від 08 квітня 2016 року №85, за батьком ОСОБА_3 - ОСОБА_4, померлим ІНФОРМАЦІЯ_2, значився житловий будинок, побудований у 1945 році по АДРЕСА_1, який він 30 червня 1996 року заповів своєму сину (ОСОБА_3). Спірна земельна ділянка була надана спадкодавцю у межах відповідних нормативів, для будівництва і обслуговування домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1.07 листопада 2008 року ОСОБА_3 склав заповіт, яким заповів своїй онуці ОСОБА_1 житловий будинок та приналежні до нього прибудови, що знаходяться в с. Височанка Галицького району Івано-Франківської області, а також земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та ведення особистого підсобного господарства загальною площею 0,6785 га, що розташована в с. Височанка Галицького району Івано-Франківської області. Разом з тим, 05 вересня 2013 року ОСОБА_3 складено заповіт, яким житловий будинок по АДРЕСА_1 та приналежні до нього прибудови він заповів своєму сину ОСОБА_2. Згідно інформаційної довідки зі Спадкового реєстру (заповіти/спадкові договори) заповіт ОСОБА_3 від 05 вересня 2013 року (номер у Спадковому реєстрі 55020463) є чинним. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_3 прийняла спадщину в порядку передбаченому частиною першою статті 1269 ЦК України. Згідно довідки Височанківської сільської ради Галицького району Івано-Франківської області від 16 березня 2016 року №75 ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, на день смерті був зареєстрований один, а проживав із сином ОСОБА_2 однією сім'єю за адресою: АДРЕСА _1. Позиція Верховного Суду За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом (-ами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої-другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Частиною першою статті 377 ЦК України передбачено, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Згідно з частиною першою статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. При відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості, слід враховувати те, що зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). Правові висновки щодо застосування приписів вказаних статей у відповідних редакціях Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала у постановах від 04 грудня 2018 року у справі №910/18560/16, від 05 грудня 2018 року у справі №713/1817/16-ц, від 18 грудня 2019 року у справі №263/6022/16-ц, від 16 червня 2020 року у справі №689/26/17. Отже, вказані норми права встановлюють єдність юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будівель і споруд. Власник, визначаючи юридичну долю збудованих будівель та споруд, одночасно визначає і долю земельної ділянки, на якій вони розташовані. Розмір присадибної ділянки (для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд), на отримання якої у селах із земель державної або комунальної власності мають право громадяни України, складає не більше 0,25 га (пункт "г" частини першої статті 121 ЗК України). Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України). За змістом статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Згідно з частинами другою-шостою статті 1254 ЦК України заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт. Заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним. Якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225 і 231 цього Кодексу. Заповідач має право у будь-який час внести до заповіту зміни. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться заповідачем особисто. Аналіз частин другої та третьої статті 1254 ЦК України дозволяє констатувати, що законодавець для випадку, коли заповідачем складено декілька заповітів, передбачив правила, що повинні враховуватися для того, щоб визначити який саме заповіт (заповіти) визначає (визначають) спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкове майно. Такі правила полягають в тому, що: по-перше, внаслідок складення нового заповіту відбувається втрата чинності попереднім заповітом. Якщо новий заповіт повністю суперечить попередньому заповіту, то новий заповіт скасовує попередній заповіт і визначення спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкового майна відбувається на підставі останнього заповіту; по-друге, внаслідок складення нового заповіту відбувається часткова втрата чинності попереднім заповітом. Якщо новий заповіт частково суперечить попередньому заповіту, то новий заповіт тільки частково скасовує попередній заповіт і визначення спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкового майна відбувається на підставі двох заповітів. Відповідно до статті 1225 ЦК України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом. Суди встановили, що перший заповіт ОСОБА_3 від 07 листопада 2008 року на користь ОСОБА_1 стосувався житлового будинку по АДРЕСА_1 та земельних ділянок належних спадкодавцю, у тому числі ділянки площею 0, 1576 га кадастровий номер 2621281301:01:001:0248 для будівництва та обслуговування цього житлового будинку. Натомість згідно із заповітом від 05 вересня 2013 року ОСОБА_3 заповів належний йому будинок по АДРЕСА_1 - ОСОБА_2. Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 16 березня 2020 року у справі №675/2372/16-ц дійшов висновку, що до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка, з урахуванням нормативів, була виділена спадкодавцю для будівництва та обслуговування житлового будинку, інших будівель та споруд. Схожі за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі №159/2421/19, від 09 жовтня 2019 року у справі №601/568/16. Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Врахувавши цільове призначення спірної земельної ділянки, що належала спадкодавцю на праві власності, волю ОСОБА_3, який заповів належний йому будинок ОСОБА_2, та відсутність у заповіті від 05 вересня 2013 року будь-яких застережень щодо розміру земельної ділянки, наданої для будівництва і обслуговування будинку, а також єдність юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будівель і споруд, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову ОСОБА_2 в частині визнання за ним права власності на земельну ділянку, площею 0, 1576 га кадастровий номер 2621281301:01:001:0248. Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 21 листопада 2018 року у розглядуваній справі №341/363/16-ц (провадження №61-31063св18), підлягають відхиленню, оскільки Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 16 березня 2020 року в справі №675/2372/16-ц відступив від цих висновків. За встановлених фактичних обставин, суди попередніх інстанцій обґрунтовано відмовили в задоволенні клопотань ОСОБА_1 про призначення комплексної земельно-технічної та будівельно-технічної експертизи, навівши відповідні мотиви, з якими погоджується і Верховний Суд. Крім того, ухвалою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 13 листопада 2019 року за клопотаннями представника позивача - ОСОБА_5 та третьої особи ОСОБА_2 було призначено судову земельно-технічну експертизу. 25 вересня 2020 року від представника позивача - ОСОБА_5 та представника третьої особи - ОСОБА_6 надійшли клопотання про відмову від проведення експертизи та повернення матеріалів без виконання експертизи, які були задоволені судом. Доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність оскаржених судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи, в основному направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Допущене судом першої інстанції порушення норм процесуального права, а саме непроведення судових дебатів, не вплинуло на правильність вирішення розглядуваної справи по суті. За змістом частини третьої статті 411 ЦПК України, порушення судами норм процесуального права є підставою для скасування судового рішення у випадку, якщо ці порушення унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. При цьому підстава для скасування судових рішень, передбачена пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України, застосовується виключно за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. ОСОБА _1 було реалізовано право на апеляційний перегляд справи та забезпечено можливість доводити свої вимоги та заперечення проти позову ОСОБА_2 в судах всіх інстанцій, де справа фактично розглядалась двічі у період із 2016 по 2021 роки. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України оскаржені судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. Враховуючи наведене, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржених рішення районного суду та постанови суду апеляційної інстанції - без змін. Підстави для закриття касаційного провадження у справі, передбачені пунктом 4 частини першої статті 396 ЦПК України, як про це просив ОСОБА_2 у відзиві на касаційну скаргу, колегією суддів не встановлено. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04 березня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 13 травня 2021 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: В. В. Шипович Є. В Синельников С. Ф. Хопта

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 жовтня 2021 року м. Київ справа №136/1338/20 провадження №61-11902св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, представник позивача - адвокат Путілін Євген Вікторович, відповідач - Липовецька міська рада Вінницького району Вінницької області, особа, яка подала апеляційну скаргу- Немирівська окружна прокуратура, яка діє в інтересах Вінницької районної державної адміністрації, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, яка подана його представником - адвокатом Путіліним Євгеном Вікторовичем, на постанову Вінницького апеляційного суду від 23 червня 2021 року у складі колегії суддів: Сопруна В. В., Ковальчука О. В., Міхасішина І. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Липовецької міської ради Вінницького району Вінницької області про визнання права на земельну частку (пай). Позовна заява мотивована тим, що з 11 березня 1992 року до 30 червня 1996 року він працював за спеціальністю тракториста-машиніста у Колективному сільськогосподарському підприємстві (далі - КСП) "Нива" с. Іваньки Вінницького (колишня назва до реорганізації - Липовецького) району Вінницької області. На момент видачі КСП "Нива" державного акту на право колективної власності на землю від 22 грудня 1995 року він був членом КСП "Нива", проте, з невідомих причин його не було включено до списку громадян-членів КСП "Нива", що додається до державного акту, у зв'язку із чим йому не було видано сертифікат про право на земельну частку (пай). Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право на земельну частку (пай), у розмірі 3,44 умовних кадастрових гектара на території Іваньківської сільської ради Липовецького району Вінницької області за межами населеного пункту за рахунок створеного земель запасу та резерву створеного за рахунок земель колективного сільськогосподарського підприємства "Нива". Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 15 квітня 2021 року у складі судді Кривенка Д. Т. позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано право за ОСОБА_1 на земельну частку (пай) у розмірі 3,44 умовних кадастрових гектара на території Іваньківської сільської ради Вінницького (колишня назва до реорганізації Липовецького) району Вінницької області за межами населеного пункту за рахунок створеного земель запасу та резерву, створеного за рахунок земель КСП "Нива". Рішення районного суду мотивовано тим, що оскільки на момент розпаювання землі ОСОБА_1 був членом КСП "Нива", отже, він набув право на земельну частку (пай) з дня видачі державного акту на право колективної власності на землю. При цьому районним судом зазначено, що ОСОБА_1 добровільно не виходив та не був виключений із членів КСП на момент передачі землі у колективну власність у 1995 році та видачі 22 грудня 1995 року державного акту на право колективної власності КСП "Нива". Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Вінницького апеляційного суду від 23 червня 2021 року апеляційну скаргу Немирівської окружної прокуратури задоволено. Рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 15 квітня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове РІШЕННЯ: У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відсутні правові підстави для визнання за ОСОБА_1 права на земельну частку (пай), оскільки його не було включено до списку осіб - членів КСП "Нива", що долучався до державного акту на право колективної власності на землю, який був виданий 22 грудня 1996 року, і позивач не отримував сертифікат про право на земельну частку (пай). Суд апеляційної інстанції послався на правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 20 березня 2019 року у справі №610/2071/17 (провадження №61-30642св18), від 15 травня 2019 року у справі №629/996/17 (провадження №61-37977св18) та від 22 травня 2019 року у справа №607/13295/16 (провадження №61-41869св18). Апеляційний суд вважав, що обраний позивачем спосіб захисту права в частині визнання права на земельний пай за рахунок невитребуваних земельних часток (паїв) є неприйнятним та таким, що порушує норми матеріального права. Крім того, підстави для задоволення позову через його визнання відповідачами у справі відсутні, оскільки безпідставне визнання за позивачем права на земельну частку (пай) порушує вимоги законодавства. Зверненню до суду з указаним позовом має передувати вирішення питання про не включення позивача до списку громадян - членів КСП, які мають право на земельну частку (пай). Таких вимог позивач у своєму позові не заявляв. За таких обставин підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на земельну частку (пай) немає. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову Вінницького апеляційного суду від 23 червня 2021 року скасувати та направити справу до суду апеляційної інстанції для вирішення питання щодо відкриття апеляційного провадження. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_1, яка подана його представником - адвокатом Путіліним Є. В., мотивована тим, що відповідно до змісту апеляційної скарги та поданих прокуром доказів, підставою звернення прокурора до суду було те, що Вінницькою районною державною адміністрацією не вжито вичерпних заходів щодо оскарження судового рішення суду першої інстанції, яке порушує інтереси держави. Вважає, що у прокурора були відсутні підстави для звернення до суду з позовом, оскільки ним не обґрунтовано підстави представництва. Так, 27 квітня 2021 року прокурором було надіслано на адресу Вінницької районної державної адміністрації листа, у якому повідомлено про наявність судової справи та запитано, чи планується адресатом оскаржуватися судове рішення районного суду. Листом від 05 травня 2021 року Вінницька районна державна адміністрація повідомила прокурора, що рішення суду не надходило на їх адресу. Листом від 27 травня 2021 року прокурор повідомив Вінницьку районну державну адміністрацію про намір оскаржувати відповідне судове рішення і 28 травня 2021 року ним була подана апеляційна скарга. Посилається на те, що три дні за відсутності у державного органу рішення суду, що оскаржувалося прокурором, і не надання його прокурором Вінницькій районній державній адміністрації для ознайомлення не може вважатися розумним строком та бездіяльністю органу державної виконавчої влади, в інтересах якої подана апеляційна скарга. Підставою касаційного оскарження зазначеного судового рішення ОСОБА_1 вказує неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Відзив на касаційну скаргу учасники справи не подали. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У липень 2021 року касаційна скарга надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. У серпні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 жовтня 2021 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 у період часу з 11 березня 1992 року до 30 червня 1996 року працював за спеціальністю тракторист-машиніст у КСП "Нива" с. Іваньки Вінницького (колишня назва до реорганізації - Липовецького) району Вінницької області, що підтверджується копією з трудової книжки колгоспника (а. с. 4). На підставі рішення Іваньківської сільської Ради народних депутатів від 03 жовтня 1995 року №21 КСП "Нива" видано державний акт на право колективної власності на землю серії ВН 0021 від 22 грудня 1995 року, про що в Книзі записів державних актів на право колективної власності на землю зроблено запис №27. Відповідно до розпорядження Липовецької районної державної адміністрації Вінницької області від 23 липня 1997 року №199 видано сертифікат на право на земельну частку (пай) громадянам співвласникам колективної власності та було затверджено розмір земельної частки паю КСП "Нива" с. Іваньки в у розмірі 3,44 га (а. с. 19 на звороті). У відповіді Іваньківської сільської ради Липовецького району Вінницької області від 16 березня 2020 року №02-12/39, до списку громадян - членів КСП, що додавалися до державного акту на право колективної власності на землю, ОСОБА_1 не включений, у зв'язку із чим йому не було видано сертифікат про право на земельну частку (пай) (а. с. 5). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Касаційна скарга ОСОБА_1, яка подана його представником - адвокатом Путіліним Є. В., задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до частини дев'ятої статті 5 ЗК України (в редакції від 22 червня 1993 року) кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому частинами шостою і сьомою статті 6 цього Кодексу. Згідно із частиною першою статті 22 ЗК України право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і документа, що посвідчує це право. Пунктом 1 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" встановлено, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства. Відповідно до пункту 2 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" право на частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишилися членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Згідно зі статтями 22, 23 ЗК України (у редакції від 22 червня 1993 року) та відповідно до вище зазначеного указу особа набуває право на земельний пай за наявності трьох умов: 1) перебування в членах КСП на час паювання; 2) включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю; 3) одержання КСП цього акта. Відповідно до роз'яснень, що містяться в пункті 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року №7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ", член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК України, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку. Позови громадян, пов'язані з паюванням земель (зокрема, про визнання права на земельну частку (пай), її розмір, незаконність відмови у видачі сертифіката, виділення паю в натурі), можуть бути предметом розгляду судів. Відповідачами в таких справах є КСП, сільськогосподарські кооперативи, районна державна адміністрація, яка затверджувала розмір паю, вирішувала питання про видачу сертифіката, а також виконавчий орган чи орган місцевого самоврядування, що має вирішувати питання про виділення земельної частки (паю) в натурі Вирішуючи вказаний спір, апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на земельну частку (пай), встановивши, що його не було включено до списків осіб - членів КСП "Нива", що долучався до державного акту на право колективної власності на землю, і він не отримував сертифікат про право на земельну частку (пай). Колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції та вважає, що зверненню до суду з указаним позовом має передувати вирішення питання про невключення позивача до списку громадян - членів КСП, які мають право на земельну частку (пай). Таких вимог позивач у пред'явленому позові не заявляв. Разом із цим вирішення питання щодо невключення підприємством особи до списку громадян, які мають право на земельну частку (пай), має на меті оскарження дій чи бездіяльності цього підприємства, що вказує на необхідність залучення до участі у справі у такому випадку відповідної юридичної особи або її правонаступника. Установивши, що ОСОБА_1 звернувся із позовом до Липовецької міської ради Вінницького району Вінницької області за захистом своїх порушених прав щодо відновлення права на отримання земельної частки (паю) в результаті розпаювання КСП "НИВА", колегія суддів додатково звертає увагу на те, що у спорах, пов'язаних із паюванням земель (зокрема, про визнання права на земельну частку (пай), її розмір, незаконність відмови у видачі сертифіката, виділення паю в натурі), відповідачами є КСП, сільськогосподарські кооперативи, районна державна адміністрація, яка затверджувала розмір паю, вирішувала питання про видачу сертифіката, а також виконавчий орган чи орган місцевого самоврядування, який має вирішувати питання про виділення земельної частки (паю) в натурі, тощо. Позов ОСОБА_1 заявлений не до всіх осіб, чиїх прав та інтересів стосується предмет спору, зокрема, без залучення до участі у справі співвідповідачами КСП, районної державної адміністрації, яка затверджувала розмір паю, вирішувала питання про видачу сертифіката, Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області, як розпорядника землею сільськогосподарського призначення, що перебуває у державній власності. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року у справі №181/950/17 (провадження №61-11562св19). Відмова апеляційного суду у задоволенні позову ОСОБА_1 до Липовецької міської ради Вінницького району Вінницької області про визнання права на земельну частку (пай), не позбавляє позивача права, у передбаченому законом порядку, звернутись до суду із позовом до належного відповідача/відповідачів. При цьому, Верховний Суд звертає увагу на те, що зверненню до суду із зазначеним позовом має передувати вирішення питання про невключення позивача до списку громадян - членів КСП, які мають право на земельну частку (пай). Доводи заявника про відсутність повноважень прокурора для звернення до суду із апеляційною скаргою, не є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки у справі, що переглядається, прокурор на виконання абзацу другого частини другої статті 45 ЦПК України, абзацу першого частини третьої, абзацу першого частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" у тексті апеляційної скарги обґрунтував, на його думку підстави для звернення до суду із скаргою. Посилання касаційної скарги про застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19) колегія суддів відхиляє, оскільки висновки суду апеляційної інстанції не суперечить зазначеним правовим висновкам Великої Палати. Крім того, у матеріалах справи наявні докази, що свідчать про повідомлення прокурором 27 травня 2021 року Вінницької районної державної адміністрації про намір оскаржувати рішення суду першої інстанції. Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками суду апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява №3236/03). Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник. Згідно із частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції без змін. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, яка подана його представником - адвокатом Путіліним Євгеном Вікторовичем, залишити без задоволення. Постанову Вінницького апеляційного суду від 23 червня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 09 червня 2021 року м. Київ справа №428/8172/19 провадження №61-10583св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Сєвєродонецька міська рада Луганської області, третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Луганській області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 20 лютого 2020 року у складі СУДДІ: Кордюкової Ж. І. та постанову Луганського апеляційного суду від 07 липня 2020 року у складі колегії суддів: Стахової Н. В., Лозко Ю. П., Назарової М. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Сєвєродонецької міської ради Луганської області, третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Луганській області, про визнання рішення недійсним та зобов'язання оформлення права користування земельною ділянкою шляхом укладення договору довгострокової оренди земельної ділянки. Позовні вимоги мотивовано тим, що 30 серпня 2002 року між Фондом комунального майна Сєвєродонецької міської ради та приватною будівельно-комерційною фірмою "Владис" (далі - ПБКФ "Владис ") було укладено договір купівлі-продажу комунального майна, за умовами якого Фонд комунального майна Сєвєродонецької міської ради продав, а ПБКФ "Владис" купив комунальне майно: споруду колишньої теплиці з господарським блоком та окремий господарський блок, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1. В подальшому адреса була змінена АДРЕСА_1.10 серпня 2010 року за договором купівлі-продажу він купив нежитлову будівлю, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, яка була зареєстрована в комунальному підприємстві "Сєвєродонецьке бюро технічної інвентаризації". Рішенням Сєвєродонецької міської ради договір оренди землі від 30 липня 2010 року, укладений з ПБКФ "Владис", був розірваний. Як власник зазначеної будівлі він звернувся до Сєвєродонецької міської ради з заявою про оформлення його права користування земельною ділянкою, на якій розташовано нерухоме майно, що придбано на підставі договору купівлі-продажу від 10 серпня 2010 року та земельною ділянкою, яка необхідна для обслуговування зазначених об'єктів нерухомості, шляхом укладення з ним договору довгострокової оренди земельної ділянки на тих самих умовах, на яких договір оренди земельної ділянки був укладений з ПБКФ "Владис", однак рішенням Сєвєродонецької міської ради від 12 червня 2019 року №3790 міська рада відмовила йому в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати рішення Сєвєродонецької міської ради Луганської області від 12 червня 2019 року №3790 недійсним; зобов'язати Сєвєродонецьку міську раду в місячний термін зі дня набуття чинності рішення суду оформити його право користування земельною ділянкою, на якій розташовано нерухоме майно, що придбано на підставі договору купівлі-продажу від 10 серпня 2010 року та земельною ділянкою, яка необхідна для обслуговування зазначених об'єктів нерухомості: земельна ділянка загальною площею 0,1055 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий №4412900000:06:045:0035, шляхом укладення з ним договору довгострокової оренди земельної ділянки на тих самих умовах, на яких договір оренди земельної ділянки був укладений з ПБКФ "Владис". Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 20 лютого 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач придбав у ПБКФ "Владис" нежитлову будівлю (колишню теплицю) з господарськими блоками за адресою: АДРЕСА_1, та здійснив самовільну реконструкцію цього нежитлового приміщення у житлове, яке на день розгляду справи фактично є житловим будинком. Таким чином, в судовому засіданні встановлено, що фактично позивач просив відповідача надати йому землю в оренду на тих самих умовах, які існували для ПБКФ "Владис", проте фактично самовільно реконструював будівлю колишньої теплиці у житловий будинок без оформлення жодних документів, що виключає виникнення у нього права на оренду спірної земельної ділянки на тих самих умовах, яку мало ПБКФ "Владис" і які були визначені договором оренди землі від 30 липня 2010 року №041041900305, відповідно до умов якого ПБКФ "Владис" отримало в строкове платне користування земельну ділянку з цільовим призначенням - землі комерційного використання, кадастровий №4412900000:06:045:0035 під споруди теплиці та окремого господарського блоку розташовану за адресою: АДРЕСА_1, строком на 25 років по 10 грудня 2032 року, включно. Позивачем було заявлено вимогу про визнання недійсним рішення сесії Сєвєродонецької міської ради Луганської області від 12 червня 2019 року №3790. При цьому в судовому засіданні не було встановлено підстав, які б свідчили про його недійсність. Приймаючи зазначене рішення, відповідач керувався Генеральним планом м. Сєвєродонецька, затвердженого рішенням міської ради від 26 квітня 1994 року №717, в якому не передбачено можливості забудови спірної земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, оскільки ця ділянка є територією навчального закладу, врахував те, що ОСОБА_1 самочинно збудував житловий будинок та споруди за адресою: АДРЕСА_1. Рішення було прийняте на пленарному засіданні (сесії) міської ради в межах виключної компетенції ради. Доказів того, що під час прийняття оскаржуваного рішення був порушений порядок голосування, суду надано не було. Фактично позивачем заявлено вимогу зобов'язати Сєвєродонецьку міську раду Луганської області оформити його право користування спірною земельною ділянкою, шляхом укладання договору довгострокової оренди земельної ділянки на тих самих умовах, на яких договір оренди земельної ділянки був укладений з ПБКФ "Владис", тобто позивач просить зобов'язати відповідача укласти з ним договір оренди, що не відповідає встановленим способам захисту порушених прав без дотримання існуючого порядку передачі земельної ділянки в оренду. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Луганського апеляційного суду від 07 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 20 лютого 2020 року залишено без змін. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що Сєвєродонецька міська рада, відмовляючи ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в користування, керувалась Генеральним планом м. Сєвєродонецька, затвердженого рішенням сесії міської ради від 26 квітня 1994 року №717, в якому не передбачено можливості забудови земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, та яка знаходиться на території навчального закладу. Разом з тим, колегія суддів вважала помилковим висновок суду першої інстанції про те, що вимога позивача зобов'язати Сєвєродонецьку міську раду Луганської області в місячний термін з дня набрання законної сили рішення суду оформити його право користування земельною ділянкою є похідної від вимоги про визнання рішення міської ради недійсним, оскільки до компетенції суду не входить питання про передачу земельних ділянок у постійне користування, оренду, але це не призвело до неправильного вирішення справи по суті. У разі набуття права власності на об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача, без зміни її цільового призначення. Матеріали справи свідчать про те, що позивач фактично самовільно реконструював будівлю колишньої теплиці у житловий будинок без оформлення відповідної дозвільної документації на території навчального закладу, що виключає виникнення у нього права на виділення в оренду спірної земельної ділянки на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (ПБКФ "Владис"), тобто право позивача в цьому випадку, не є порушеним в розумінні положень статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у липні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), просив скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій й ухвалити нове судове рішення про задоволення його позовних вимог. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 07 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її з суду першої інстанції. У серпні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 листопада 2020 року у зв'язку з обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Сімоненко В. М. справу передано судді-доповідачеві. Ухвалою Верховного Суду від 02 червня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до Сєвєродонецької міської ради Луганської області, третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Луганській області, про визнання рішення недійсним та зобов'язання оформлення права користування земельною ділянкою шляхом укладення договору довгострокової оренди земельної ділянки призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційну скаргу мотивовано тим, що оскільки до заявника перейшло право власності на об'єкти нерухомого майна, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, то він відповідно до вимог статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України набув право на користування тією земельною ділянкою, на якій розташовані придбані об'єкти нерухомості, та земельною ділянкою яка необхідна для їх обслуговування. Суди дійшли неправильного висновку про те, що спірна земельна ділянка знаходиться на території освітнього закладу, оскільки вона зарахована до земель резервного фонду. Відзив на касаційну скаргу до суду не надійшов Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до рішення сесії Сєвєродонецької міської ради народних депутатів №717 від 26 квітня 1994 року "Про затвердження Генерального плану м. Сєвєродонецька" та викопіювання з Генерального плану спірна земельна за адресою: АДРЕСА_1, знаходиться на території навчального закладу. Згідно із інформацією викладеної в службовій записці Департаменту землеустрою, містобудування та архітектурно - будівельного контролю Сєвєродонецької міської ради від 24 квітня 2019 року №184, земельна ділянка, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, згідно Генерального плану міста Сєвєродонецька, затвердженого рішенням сесії міської ради №717 від 26 квітня 1994 року, розташована на території загальноосвітньої школи. Відповідно до копії договору купівлі-продажу комунального майна - споруди теплиці з господарським блоком та окремого господарського блоку, посвідченого 30 серпня 2002 року державним нотаріусом Сєвєродонецького міського нотаріального округу Луганської області Перепелицею Ю. М., реєстр №1-3440, Фонд комунального майна Сєвєродонецької міської ради передав у власність ПБКФ "Владис" комунальне майно - споруду колишньої теплиці літ. "А-1Н, А-2Н, а, а1, а2" з господарським блоком літ. "Б " та господарський блок літ. "В", які знаходяться на балансі міського відділу освіти і розташовані за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 323,9 кв. м. Відповідно до копії договору №041041900305 оренди землі, укладеного 30 липня 2010 року між Сєвєродонецькою міською радою та ПБКФ "Владис", орендодавець на підставі рішень сесій Сєвєродонецької міської ради за №1644 від 11 грудня 2007 року, №3111 від 22 квітня 2009 року, №4326 від 22 липня 2010 року надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку - землі комерційного використання (під споруди теплиці з господарським блоком та окремого господарського блоку), яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. В оренду передається земельна ділянка, загальною площею 0,1055 га, в тому числі: капітальна одноповерхова будівля - 0,0366 га; під проходами, проїздами та площадками - 0,0689 га. Договір укладено на 25 років строком по 10 грудня 2032 року включно. Згідно із копією договору купівлі-продажу об'єкту - нежитлової будівлі (колишньої теплиці) з господарськими блоками, посвідченого 10 серпня 2010 року приватним нотаріусом Сєвєродонецького міського нотаріального округу Луганської області Малаховим С. О., реєстр №2940, ОСОБА_1 купив у ПБКФ "Владис" об'єкт нерухомого майна - нежитлова будівля (колишня теплиця) з господарськими блоками, розташована за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до копії заяви ОСОБА_1 до міського голови від 01 квітня 2019 року, останній звернувся до Сєвєродонецької міської ради з заявою про оформлення його права користування земельною ділянкою (без зміни цільового призначення), на якій розташовано нерухоме майно, що придбано на підставі договору купівлі-продажу від 10 серпня 2010 року та земельною ділянкою, яка необхідна для обслуговування зазначених об'єктів нерухомості: земельна ділянка, загальною площею 0,1055 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий №4412900000:06:045:0035, шляхом укладення з ним договору довгострокової оренди земельної ділянки на тих самих умовах, на яких договір оренди земельної ділянки був укладений з ПБКФ "Владис". Згідно із копією рішення Сєвєродонецької міської ради Луганської області від 12 червня 2019 року №3790, ОСОБА_1 відмовлено в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення в оренду земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, у зв'язку з невідповідністю місця розташування земельної ділянки Генеральному плану м. Сєвєродонецька, затвердженому рішенням сесії міської ради №717 від 26 квітня 1994 року, а також рішення Окружного адміністративного суду №1240/2540/18 від 30 січня 2019 року про знесення за власні кошти самочинно збудованих будівель та споруд за адресою: АДРЕСА_1, та згідно пропозицій постійної комісії з питань будівництва, архітектури, земельних відносин, охорони навколишнього середовища та розвитку селищ, відповідно до статей 12, 122 ЗК України, статті 24 Закону України "Про регулювання містобудування діяльності". Відповідно до листа Головного управління Держгеокадастру у Луганській області від 12 вересня 2018 року №29-12-0.222-7047/2-18 земельна ділянка кадастровий номер №4412900000:06:04560035 віднесена до земель комерційного користування та відповідно до рішення Сєвєродонецької міської ради від 28 квітня 2011 року №512 зарахована до земель резервного фонду. Інформація щодо зміни цільового призначення земельної ділянки до Головного управління Держгеокадастру у Луганській області не находила. Згідно із копією протоколу про адміністративне правопорушення від 12 жовтня 2017 року ОСОБА_1 здійснює експлуатацію об'єкта - нежитлової будівлі колишньої теплиці з господарськими блоками, яка реконструйована ОСОБА_1 у двоповерховий житловий будинок з котельною та горищем без реєстрації документів, що дають право на експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, що є порушенням вимог частини восьмої статті 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та пункту 12 постанови КМУ від 13 квітня 2011 року №461, тобто скоїв адміністративне правопорушення, передбачене частиною четвертою статті 96 КУпАП. 17 жовтня 2017 року ОСОБА_1 було притягнуто до адміністративної відповідальності за скоєне правопорушення за частиною четвертою статті 96 КУпАП та накладено стягнення у вигляді штрафу в розмірі 8 500 грн. 02 липня 2018 року представниками ДАБК Сєвєродонецької міської ради Луганської області було складено акт візуального обстеження, за результатами якого встановлено, що за адресою: АДРЕСА_1 виконані роботи з реконструкції житлового двоповерхового будинку (колишня теплиця) ; інформація щодо оформлення документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, відсутні. Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно із частиною першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до пунктів "а", "б", "в" частини першої статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу. У силу частини п'ятої статті 20 ЗК України види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою. Згідно з частиною першою статті 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Відповідно до пункту 34 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування", виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішується питання регулювання земельних відносин. Частиною першою статті 116 ЗК України встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Відповідно до положень частини другої статті 123 ЗК України особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки. У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки). Згідно із частиною третьою статті 123 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань, використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. З урахуванням наведених обставин, суди першої та апеляційної інстанцій, на підставі належним чином оцінених доказів, дійшли обґрунтованого висновку про те, що Сєвєродонецька міська рада, відмовляючи ОСОБА_1 в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в користування, керувалась Генеральним планом м. Сєвєродонецька, затвердженого рішенням сесії міської ради від 26 квітня 1994 року №717, в якому не передбачено можливості забудови земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, та яка знаходиться на території навчального закладу. Крім того, позивач придбав у ПБКФ "Владис" нежитлову будівлю (колишню теплицю) з господарськими блоками за адресою: АДРЕСА_1, та здійснив самовільну реконструкцію цього нежитлового приміщення у житлове. Доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами положень статей 120 ЗК України та статті 377 ЦК України щодо цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований є необґрунтованим, враховуючи наступне. Частинами першою, другою статті 120 ЗК України передбачено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. За змістом статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. Тобто у разі набуття права власності на об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача, без зміни її цільового призначення. Як встановлено судами у цій справі позивач фактично самовільно реконструював будівлю колишньої теплиці у житловий будинок без оформлення відповідної дозвільної документації на території навчального закладу, що виключає виникнення у нього права на виділення в оренду спірної земельної ділянки на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (ПБКФ "Владис"), тобто право позивача в цьому випадку не є порушеним в розумінні положень статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України. За таких обставин, необґрунтованими є посилання у касаційній скарзі на постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі №910/18560/16, від 05 грудня 2018 року у справі №713/1817/16-ц, від 03 квітня 2019 року у справі №921/158/18, від 18 грудня 2019 року у справі №263/6022/16-ц, оскільки вони викладені за іншими обставинами, пов'язаними з набуттям права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності чи законному користуванні, та стосуються набуття права власності на земельну ділянку не під набутою у встановленому порядку нерухомістю, і не пов'язані із самочинними побудовами та не стосуються порядку укладення договору довгострокової оренди земельної ділянки, про який заявлено позивачем у його позові. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 20 лютого 2020 року та постанову Луганського апеляційного суду від 07 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь Н. О. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 11 жовтня 2021 року м. Київ справа №195/1348/20 провадження №61-7842св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: виконавчий комітет Томаківської селищної ради Томаківського району Дніпропетровської області, Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 01 грудня 2020 року в складі судді Скрипченка Д. М. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року в складі колегії суддів: Петешенкової М. Ю., Городничової В. С., Лаченкової О. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: виконавчий комітет Томаківської селищної ради Томаківського району Дніпропетровської області, Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, про поділ земельної ділянки в натурі та визнання права власності на земельну ділянку, ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, у якому просив поділити в натурі земельну ділянку, площею 0,1175 га, кадастровий номер - 1225455100:03003:0235, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована на АДРЕСА_1, та належала ОСОБА_2 відповідно додержавного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯБ №878499, зі збереженням загальної площі, цільового призначення та відповідних частин, з виділенням у натурі (на місцевості) у власність: йому земельну ділянку, площею 0,588 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), земельну ділянку, площею 0,0283 га, та земельну ділянку, площею 0,0304 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташованих за тією ж адресою, ОСОБА_2 (а. с. 7-8, т.1). Позов мотивований тим, що на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку від 05 листопада 2003 року та рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 16 червня 2008 року він є власником 1/2 частки житлового будинку з надвірними спорудами та будівлями, розташованого за адресою: АДРЕСА_1. Земельна ділянка, площею 0,1175 га, на якій розташований житловий будинок, належить на праві власності колишньому власнику домоволодіння ОСОБА_2. Під час укладення договору купівлі-продажу житлового будинку ОСОБА_2 склала розписку від 29 липня 2005 року, у якій зобов'язалася оформити документи на земельну ділянку на його користь після отримання державного акта на земельну ділянку. Посилаючись на те, що отримавши у 2008 році державний акт на право власності на земельну ділянку, ОСОБА_2 відмовилася оформити земельну ділянку в нотаріальному порядку на нього, ОСОБА_1 просив задовольнити позовні вимоги. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 01 грудня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення суду мотивоване тим, що при переході права власності на житловий будинок сторони не уклали окрему цивільно-правову угоду щодо спірної земельної ділянки, а тому відповідно до частини першої статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), відсутні підстави для задоволення позовних вимог. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Дніпровського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 залишено без задоволення, рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 01 грудня 2020 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, оскільки на момент укладення договору купівлі-продажу житлового будинку право власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_2 зареєстровано не було, а тому зазначене право не могло перейти до ОСОБА_1 та ОСОБА_3. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У травні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_5, підписана адвокатом Івахненком О. О., на рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 01 грудня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2021 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи із Томаківського районного суду Дніпропетровської області. У вересні 2021 року справа №195/1348/20 передана до Верховного Суду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_5 посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Так, у пункті 6.27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року в справі №689/26/17 (провадження №14-47цс20) зазначено, що "при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості, як і у справі, яка переглядається, слід враховувати те, що зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства". Суди не врахували, що право власності на спірну земельну ділянку ОСОБА_2 набула незаконно, оскільки станом на 28 серпня 2008 року власниками житлового будинку, розташованого на вказаній земельній ділянці, були ОСОБА_1 та ОСОБА_3. Доводи інших учасників справи Відзив ОСОБА_2 мотивований тим, що наявні підстави, передбачені пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України, для закриття провадження у справі, оскільки в провадженні Томаківського районного суду Дніпропетровської області перебувала справа №195/1002/19 між тими самими сторонами, про той самий предмет та з тих самих підстав, і постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 червня 2020 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1. Суди правильно врахували, що на час набуття ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 05 листопада 2003 року права власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 вона не була власником спірної земельної ділянки. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що на підставі договору купівлі-продажу від 05 листопада 2003 року, посвідченого державним нотаріусом Томаківської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області Корнієнко Я. С., ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_1 та ОСОБА_3 купилижитловий будинок із надвірними будівлями та спорудами, що знаходиться у АДРЕСА_1, розташований на земельній ділянці (а. с. 13). Згідно з розпискою від 29 липня 2005 року ОСОБА_2 отримала гроші у повній сумі за земельну ділянку від ОСОБА_1 та зобов'язалась оформити документи після підготовки земельного акта (а. с. 19). Рішенням Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 16 червня 2008 року в справі №2-396/08, яке набрало законної сили, виділено ОСОБА_3 та ОСОБА_1 та визнано за кожним із них право власності на 1/2 частку житлового будинку з надвірними спорудами та будівлями, який розташований на АДРЕСА_1 (а. с. 14-15). Згідно з рішенням виконавчого комітету Томаківської селищної ради Томаківського району Дніпропетровської області від 29 жовтня 2013 року за заявою ОСОБА_1 присвоєно окрему юридичну адресу виділеній йому 1/2 частці житлового будинку, а саме: АДРЕСА_1 (а. с. 20). 28 серпня 2008 року ОСОБА_2 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯБ №878499, відповідно до якого вона є власником земельної ділянки, площею 0,1175 га, кадастровий номер - 1225455100:03:003:0235, цільове призначення земельної ділянки - для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. У висновку щодо технічної можливості розподілу земельної ділянки із виділенням у натурі на місцевості від 25 червня 2019 року було запропоновано здійснити розподіл земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 0,1175 га, на земельні ділянки із збереженням загальної площі цільового призначення та відповідних частин на: 1) земельну ділянку, площею 0,0588 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) ОСОБА_1, 2) земельну ділянку, площею 0,0283 га, та земельну ділянку, площею 0,0304 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), залишити ОСОБА_2 (а. с. 21-24). У червні 2019 року ОСОБА_1 звертався до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, Томаківська селищна рада, про поділ земельної ділянки та визнання права власності на земельну ділянку. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 червня 2020 року в справі №195/1002/19 апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 04 жовтня 2019 року скасовано, в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, Томаківська селищна рада, про поділ земельної ділянки та визнання права власності на земельну ділянку відмовлено (а. с. 10-12). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на наступне. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності є непорушним. За змістом статті 86 ЦК УРСР, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Право власності в Україні охороняється законом. Відносини власності регулюються Законом України "Про власність", цим Кодексом, іншими законодавчими актами. За пунктом 3 статті 2 Закону України "Про власність" кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими. Власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав (пункти 1, 3 статті 4 Закону України "Про власність"). Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, і відшкодування завданих цим збитків (пункт 2 статті 48 Закону України "Про власність"). Відповідно до пункту 1 статті 51 цього Закону громадянин не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку поза його волею інакше, як на підставі рішення суду, у випадках, передбачених законодавчими актами України. Згідно зі статтею 14 цього Закону громадяни набувають право власності на земельні ділянки у разі: одержання їх у спадщину; одержання частки землі у спільному майні подружжя; купівлі-продажу, дарування та обміну. Законодавчими актами України може бути встановлено спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, а також види майна, що не може перебувати у власності громадян (пункт 4 статті 13 Закону України "Про власність"). За положеннями статті 2 ЦК України земельні відносини регулюються земельним законодавством. Відповідно до частин першої, другої статті 78 ЗК України (2001 року) право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земельні ділянки є об'єктами права приватної власності (пункт 1 статті 13 Закону України "Про власність"). Земельною ділянкою як об'єктом цивільних прав є частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (стаття 79 ЗК України 2001 року). Стаття 120 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначала особливий правовий механізм переходу прав на земельну ділянку, пов'язаний із переходом права на будівлю і споруду, які розміщені на цій земельній ділянці. Так, частина перша статті 120 ЗК України (у відповідній редакції) передбачала, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. Разом із тим, при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості, як і у справі, яка переглядається, слід враховувати те, що зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства. При застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з положеннями статті 125 ЗК України у редакції, що була чинною, починаючи з 1 січня 2002 року, слід виходити з того, що у випадку переходу у встановленому законом порядку права власності на об'єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у власності особи, яка відчужила зазначений об'єкт нерухомості, у набувача останнього право власності на відповідну земельну ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на такий об'єкт, розміщений на цій ділянці. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на розміщену на ній нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності. Тобто за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику. Така правова позиція висловлена Верховним Судом України в постановах від 11 лютого 2015 року в справі №6-2цс15, від 12 жовтня 2016 року в справі №6-2225цс16, від 13 квітня 2016 року в справі №6-253цс16 та інших, і Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 червня 2020 року в справі №689/26/17 (провадження №14-47цс20) не вбачала підстав для відступлення від неї. Перехід майнових прав до іншої особи зумовлює перехід до неї і прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований відповідний об'єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Особа, яка набула право власності на об'єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім'я документів на користування всією земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача-власника об'єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об'єкта нерухомості розташованого на ній (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року в справі №910/18560/16). Отже, спірна земельна ділянка має кадастровий номер, визначену площу, однак будь-яке право на неї (власності, користування тощо) не зареєстровано. За таких обставин, апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що з набуттям ОСОБА_1, ОСОБА_3 права власності на житловий будинок з надвірними спорудами та будівлями на АДРЕСА_1, який розміщений на спірній земельній ділянці, до них як до нових власників цього нерухомого майна, в силу положень статей 120 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) не перейшло право власності на спірну земельну ділянку, оскільки продавець ОСОБА_2 на момент укладення договору купівлі-продажу житлового будинку від 05 листопада 2003 року не мала права власності на цю земельну ділянку. До подібного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 19 травня 2020 року в справі №127/10011/18 (провадження №61-13977св19). Посилання ОСОБА_1 у касаційній скарзі на невідповідність оскаржуваних судових рішень висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року в справі №689/26/17 (провадження №14-47цс20), є безпідставними, оскільки у вказаній постанові Велика Палата досліджувала питання щодо визнання права власності на земельну ділянку під об'єктом нерухомості на підставі статті 120 ЗК України (станом на 15 січня 2002 року), якщо продавець на момент укладення договору купівлі-продажу мав право власності на цю земельну ділянку, у той час як у справі, яка переглядається, продавець ОСОБА_2 на момент укладення договору купівлі-продажу від 05 листопада 2003 року не мала права власності на цю земельну ділянку. При цьому колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду, який, відхиляючи доводи апеляційної скарги щодо незаконності визнання за ОСОБА_2 права власності на спірну земельну ділянку, дійшов правильного висновку, що правомірність видачі останній державного акта не є предметом розгляду цієї справи. Обставини, на які посилаються заявнику касаційній скарзі, були предметом дослідження судів попередніх інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами були дотримані норми матеріального та процесуального права. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків рішення суду першої та постанови апеляційного суду не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, судові процедури повинні бути справедливі для всіх учасників процесу, що відповідає положенням статті 6 Конвенції, а тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 01 грудня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 03 лютого 2021 року м. Київ справа №403/402/19 провадження №61-7139св20 Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Ткачука О. С., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: Седнівська сільська рада Устинівського району Кіровоградської області, Устинівська районна державна адміністрація Кіровоградської області, Головне управління Держгеокадастру у Кіровоградській області, Приватне сільськогосподарське підприємство "Седнівське", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Седнівської сільської ради Устинівського району Кіровоградської області, Устинівської районної державної адміністрації Кіровоградської області, Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області та Приватного сільськогосподарського підприємства "Седнівське" про визнання права на земельну частку (пай), за касаційноюскаргою ОСОБА_1 на постанову Кропивницького апеляційного суду від 12 березня 2020 року в складі колегії суддів: Черненка В. В., Авраменко М. М., Суровицької Л. В., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Седнівської сільської ради Устинівського району Кіровоградської області, Устинівської районної державної адміністрації Кіровоградської області, Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області та Приватного сільськогосподарського підприємства "Седнівське" (далі - ПСП "Седнівське") про визнання права на земельну частку (пай). На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що згідно з архівною довідкою від 12 квітня 2019 року у документах архівного фонду КСП імені Карла Маркса Устинівського району у протоколах засідань правління за 1995 рік рішення правління КСП від 23 січня 1995 рекомендовано загальним зборам уповноважених членів колгоспу прийняти позивачку в члени колгоспу. Рішенням загальних зборів членів колгоспу затверджено рішення правління колгоспу від 23 січня 1995 року про прийняття позивачки у члени колгоспу. Позивачка зазначила, що у протоколах засідання правління та протоколах загальних зборів членів КСП імені Карла Маркса Устинівського району за 1995-1997 роки відомостей проїївиключення з членів КСП немає. В довідках від 08травня 2019 року, від 21 травня 2019 року зазначено, що державний акт на право колективної власності на землю колишнього колективного підприємства імені Карла Маркса зареєстрований 18 жовтня 1996 року, відповідно датою паювання земель є 18 жовтня 1996 рік. Позивачказазначила, що не була включена до списку членів КСП імені Карла Маркса Седнівської сільської ради та їй не видавався сертифікат на земельну ділянку. Про паювання земель 18жовтня 1996 року та про те, що вона не була включена до списку членів КСП імені Карла Маркса Седнівської сільської ради, дізналася в травні 2019 року, відповідно строк звернення до суду з позовом не пропустила. Позивачка вважає, що набула право на земельну частку (пай), площею 10,69 га в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі, що розташована на території Седнівської сільської ради Устинівського району Кіровоградської області із землі, яка перебувала у колективній власності КСП імені Карла Маркса Седнівської сільської ради Устинівського району Кіровоградської області. Посилаючись на зазначене, позивачка просила суд: визнати за нею право на земельну частку (пай), площею 10,69 га в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі, розташовану на території Седнівської сільської ради Устинівського району Кіровоградської області із землі, яка перебувала у колективній власності КСП імені Карла Маркса Седнівської сільської ради Устинівського району Кіровоградської області. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Устинівського районного суду Кіровоградської області від 10 грудня 2019 року в задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка сертифікат на право на земельну частку (пай) у встановленому законом порядку не отримала, оскільки не була включена до списку членів КСП, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Позивачка не надала рішення зборів уповноважених членів КСП імені Карла Маркса про принйяття її у члени КСП на час розпаювання земель колективної власності КСП імені Карла Маркса, а отже, правових підстав для визнання за нею права на земельну частку (пай) в судовому порядку немає. Крім того, ОСОБА_1 пропустила строк позовної давності для звернення до суду з цими позовними вимогами. Постановою Кропивницького апеляційного суду від 12 березня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Устинівського районного суду Кіровоградської областівід 10грудня 2019 року - скасовано. Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до Седнівської сільської ради Устинівського району Кіровоградської області, Устинівської районної державної адміністрації Кіровоградської області, Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області та ПСП "Седнівське" про визнання права на земельну частку (пай) - відмовлено. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції не врахував, що відмовити в позові через пропуск строку звернення до суду без поважних причин можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог при пропуску строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог. Ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що позивач мала право на земельну частку (пай), але строк звернення з позовом до суду за захистом порушеного права позивач пропустила майже на 20 років без поважних причин, тому він поновленню не підлягає. Короткий зміст вимог та доводів, наведених у касаційній скарзі 16 квітня 2020 року засобами поштового зв'язку ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати постанову Кропивницького апеляційного суду від 12 березня 2020 року та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що висновки, викладені Верховним Судом у постановах від 11 лютого 2019 року справа №321/296/17, (провадження №61-28072св18), від 26 листопада 2018 року справа №395/1324/16-ц (провадження №61-29106св18), на які послався суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні та відповідно до яких право на позов про визнання суб'єктивного цивільного права виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про набуття нею цього суб'єктивного цивільного права (з часу видачі КСП державного акта на землю) не відповідають положенням частини першої статті 15 ЦК України 2003 року, статей 71, 76, 80 ЦК УРСР 1963 року. Заявник зазначає, що за таких обставин, необхідно відступити від висновків Верховного Суду, висловлених упостанові від 11 лютого 2019 року справа №321/296/17 (провадження №61-28072св18), у постанові від 26 листопада 2018 року справа №395/1324/16-ц (провадження №61-29106св18). Крім того, заявниця зазначає, що про своє порушене право вона дізналася з листа відділу в Устинівському районі Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області від 21 травня 2019 року №342/164-19, згідно з яким ОСОБА_1 не була включена до списку членів КСП імені Карла Маркса, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, ОСОБА_1 не видавався сертифікат про право на земельну частку (пай). Тобто право на позов про визнання права земельну частку (пай) виникло у позивачки в травні 2019 року, тому строк позовної давності не закінчився. Доводи інших учасників справи Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 09 червня2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу із Устинівського районного суду Кіровоградської області. Справа надійшла до Верховного Суду у липні 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 28 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що 18 жовтня 1996 року КСП імені Карла Маркса видано державний акт на право колективної власності на землю, площею 4686,7 га, серія: КР №00010 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, на території Седнівської сільської ради Устинівського району Кіровоградської області (а. с. 38). Згідно з протоком від 23 січня 1995 року №1 засідання правління КСП імені Карла Маркса встановлено таке: Слухали: заяву ОСОБА_1 про вступ в КСП. Заявниця на засіданні правління присутня. Вирішили: рекомендувати зборам уповноважених членів КСП прийняти ОСОБА_1 в члени КСП з випробувальним строком на один місяць. Підстава: Заява ОСОБА_1, пункт 3.2 Статуту КСП (а. с. 70). У архівній довідці від 12 квітня 2019 року №01-14/26 зазначено, що рішенням загальних зборів членів колгоспу затверджено рішення правління колгоспу від 23 січня 1995 року про прийняття ОСОБА_1 у члени колгоспу (протокол за №2 від 16 квітня 1995 року). У протоколах засідання правління та протоколах загальних зборів членів КСП за 1995-1997 роки відсутні відомості про виключення ОСОБА_1 з членів КСП (а. с. 4). Згідно з протоколом від 16 квітня 1995 року №2, рішенням зборів уповноважених членів КСП імені Карла Маркса прийнято у члени КСП ОСОБА_1 (а. с. 71). Відповідно до листа відділу в Устинівському районі Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області від 21 травня 2019 року №342/164-19 встановлено, що позивач не була включена до списку членів КСП імені Карла Маркса, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. ОСОБА_1 не видавався сертифікат про право на земельну частку (пай) (а. с. 6). Згідно з довідкою Седнівської сільської ради Устинівського району Кіровоградської області від 23 травня 2019 року №474 встановлено, що на території сільської ради перебувають у віданні не успадковані (не витребувані) земельні частки (паї), загальною площею 66,4980 га (а. с. 7). Суди встановили, що матеріали справи не містять докази на підтвердження, що позивач була виключена з членів КСП імені Карла Маркса і зазначені обставини сторонами не спростовані. Мотивувальна частина ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення суду апеляційної інстанції відповідає вказаним вимогам закону. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Частиною другою статті 14 Конституції України визначено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Частиною першою статті 3 ЦК України встановлено, що загальними засадами цивільного законодавства є: неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; свобода договору; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність. Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до пункту 1 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" (далі - Порядок паювання земель) встановлено, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі, створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства. Право на земельну частку (пай) згідно з пунктом 2 Порядку паювання земельмають члени сільськогосподарського підприємства, кооперативу, акціонерного товариства, у тому числі, пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Частиною дев'ятою статті 5 ЗК України (у редакції від 22 червня 1993 року) передбачено, що кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому частинами шостою і сьомою статті 6 цього Кодексу. Відповідно до частини першої статті 22 та частини другої статті 23 ЗК України 1990 року (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) право власності на землю виникає після одержання документа, що посвідчує це право. Державний акт на право колективної власності на землю видається колективному сільськогосподарському підприємству, сільськогосподарському кооперативу, сільськогосподарському акціонерному товариству із зазначенням розмірів земель, що перебувають у власності підприємства, кооперативу, товариства і у колективній власності громадян. До державного акта додається список цих громадян. Отже, право особи на земельну частку (пай) виникає за наявності трьох умов: одержання КСП державного акта на право колективної власності на землю, перебування такої особи в членах КСП на час передачі державного акта та включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю. Відповідно до усталеної практики Верховного Суду член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК України, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку. При неможливості надати такій особі земельну частку (пай) з колективної власності через відсутність необхідної для цього землі остання відповідно до пункту 7 Порядкупаювання земель має бути надана із земель запасу, створеного місцевою радою під час передачі землі у колективну власність. Отже, громадянин, якого помилково (безпідставно) не внесено до списку чи виключено з нього - додатка до державного акта на право колективної власності на землю, має до проведення розпаювання і видачі сертифікатів звернутися до загальних зборів членів КСП з питанням щодо внесення його до списку. Якщо землі вже розпайовані, то за згодою всіх власників сертифікатів має бути проведено перепаювання; у разі ж недосягнення згоди спір розглядається в судовому порядку. У такому випадку особа має звернутися до суду з позовом про визнання її права на земельну частку (пай) в КСП. Як встановили суди та відомо з матеріалів справи, КСП отримав державний акт на право колективної власності на землю, позивач на час передачі державного акта була членом КСП. Матеріали справи не містять доказів, що ОСОБА_1 була виключена з членів КСП імені Карла Маркса. Виходячи із зазначеного, апеляційний суддійшов правильного висновку, що оскільки на час видачі (18 жовтня 1996 року) КСП імені Карла Маркса державного акта на право колективної власності на землю для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Седнівської сільської ради Устинівського району Кіровоградської області позивач не була виключена в установленому законом порядку із членів КСП, то відповідно мала право на внесення до списку осіб на розпаювання землі, однак не була включена до такого списку з невідомих причин. Також колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо пропуску позивачкою строку звернення до суду з цим позовом, з огляду на таке. Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі. З огляду на зазначені вимоги в цій справі слід застосовувати положення актів цивільного законодавства, чинних на момент виникнення спірних правовідносин, а саме ЦК Української РСР. Згідно з статтею 71 ЦК Української РСР, чинного на час виникнення спірних правовідносин, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Відповідно до положень статті 76 ЦК Української РСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. За змістом пункту 6 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України правила цього Кодексу щодо позовної давності стосуються тільки тих позовів, строк пред'явлення яких, встановлений попереднім законодавством, не сплив до 01 січня 2004 року. Якщо ж строк позовної давності закінчився до зазначеної дати, то до відповідних відносин застосовуються правила про позовну давність, передбачені ЦК Української РСР 1963 року. Відповідно до статей 71, 75 ЦК Української РСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Позовна давність застосовується судами незалежно від заяви сторін. Статтею 80 ЦК УРСР встановлено, що закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захисту. Як вірно встановили суди право на позов у позивачки виникло з 18 жовтня 1996 року, після видачі КСП імені Карла Маркса державного акта на землю. Тому, звернувшись до суду у серпні 2019 року, позивачка пропустила встановлений законодавством строк звернення до суду з цим позовом, оскількипозивачка про порушення своїх прав дізналася, або повинна була дізнатися, коли почалося розпаювання земель колишніх колгоспників. Тому позивачка як член колгоспу повина була дізнатись про порушення свого права на земельну частку (пай) з часу видачі КСП імені Карла Макса (1996 рік) акта на право колективної власності на землю. Однак позивачкау передбачений законом строк не звернулася до суду з вказаними вимогами, що стало підставою для відмови у його задоволенні. Звертаючись до суду із позовом, позивачка не навела обґрунтованих підстав для визнаня поважними причин пропуску строку позовної давності для звернення до суду із позовом. Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі №637/53/18 (провадження №61-1048св19), від 17 червня 2020 року у справі №600/528/16 (провадження №61-36780св18). Доводи касаційної скарги про необхідність відступити від висновків Верховного Суду, висловлених в постанові від 11 лютого 2019 року у справі №321/296/17 (провадження №61-28072св18), у постанові від 26 листопада 2018 року у справі №395/1324/16-ц (провадження №61-29106св18), на які послався суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не можуть бути прийняті колегією суддів до уваги з огляду на таке. Відступ від правової позиції - це сукупність підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього висновку щодо певного питання на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм з метою усунення вад попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов'язано зі зміною суспільних відносин та усунення суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією "живого права" (динамічного тлумачення права) як складовими верховенства права. Отже, з урахуванням викладеного, відсутні підстави для відступу від правової позиції, викладеної у постановах від 11 лютого 2019 року справа №321/296/17 (провадження №61-28072св18), від 26 листопада 2018 року справа №395/1324/16-ц (провадження №61-29106св18), на які послався суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні. Вказане вище підтверджує єдність судової практики у подібних спорах. Колегія суддів не вбачає підстав для відступу від висновків Верховного Суду, викладених у вищезазначених постановах, про що зазначав у касаційній скарзі заявник. Таким чином, перевіривши застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи та в межах доводів касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваного РІШЕННЯ: Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновку суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції. Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками суду апеляційної інстанції щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява №3236/03). Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Кропивницького апеляційного суду від 12 березня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий В. С. Висоцька судді: А. І. Грушицький А. А. Калараш Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 квітня 2021 року м. Київ справа №308/13730/15 провадження №61-1897 св 20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В. учасники справи: позивач - громадська організація "Закарпатська обласна колегія адвокатів"; відповідач - ОСОБА_1; третя особа - Ужгородська міська рада Закарпатської області; розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу громадської організації "Закарпатська обласна колегія адвокатів" на постанову Закарпатського апеляційного суду від 11 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Кондора Р. Ю., Мацунича М. В., Куштана Б. П., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2015 року громадська організація "Закарпатська обласна колегія адвокатів" звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа - Ужгородська міська рада Закарпатської області, про усунення перешкод у користуванні нежитловим приміщенням та земельною ділянкою. Позовна заява мотивована тим, що громадська організація є постійним землекористувачем за адресою: АДРЕСА_1, де обласній колегії адвокатів рішенням виконавчого комітету Ужгородської міської Ради депутатів трудящих від 21 березня 1956 року №154 була надана в постійне користування земельна ділянка площею 555 кв. м для будівництва адміністративного будинку та гаража. Право землекористування випливає зі змісту рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2002 року №5-рп/2005 щодо відповідності Конституції України статті 92 і пункту 6 Розділу Х "Перехідні положення" ЗК України 2001 року (справа про постійне користування земельними ділянками), за цю ділянку позивач сплачує податки. Позивачу належить нежитлове приміщення першого поверху будинку за цією адресою. На подвір'ї будинку знаходяться три гаражі, два з яких: гараж Закарпатська обласна колегія адвокатів і гараж ОСОБА_2 споруджені у встановленому законом порядку. Третій гараж (розбірна металева конструкція без фундаменту) знаходиться на земельній ділянці без належних для того підстав, оскільки був споруджений без відома, дозволу позивача та без відповідних погоджень і дозвільної документації, тобто, самочинно. Крім того, так само самочинно у дворі споруджені та з'єднані дротом металеві опори по периметру двору. Цим гаражем користується відповідач, яка не має законних підстав займати земельну ділянку для його розміщення. Відповідачка здає гараж в оренду художникам для зберігання картин та металевих конструкцій стояків вітрини, з чого отримує незаконні прибутки. Земельна ділянка, на якій розміщений гараж, призначена для обслуговування належної позивачу нежитлової будівлі, а також належить до ареалу культурної спадщини м. Ужгорода, на встановлення споруд в якому потрібний спеціальний дозвіл, якого теж немає. Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні житлові будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками. Позивач дозволу на розміщення гаража не надавав. Вказаний металевий гараж розташований на відстані 2-3 метри від будівлі позивача і перешкоджає користуватися належним йому гаражем, перекриває в'їзд та закриває вікна будівлі позивача. Металеві опори та натягнутий між ними дріт унеможливлюють заїзд до гаража позивача, перешкоджають нормальному користуванню двором. Протиправні дії відповідачки обмежують позивача у здійсненні права власності щодо своєї будівлі, позбавляють можливості вільно користуватися приміщеннями, виконувати обов'язки з утримання майна, перешкоджають вільному доступу до зовнішніх стін і вікон, ремонту тощо. Добровільно усунути порушення та знести гараж відповідачка відмовилася. Ураховуючи викладене, уточнивши позовні вимоги, посилаючись на положення статей 317, 319, 391 ЦК України, статтю 152 ЗК України позивач просив суд: усунути йому перешкоди як власнику нежитлового приміщення, розташованого на АДРЕСА_1, у користуванні власністю та усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою площею 555 кв. м, розташованою на АДРЕСА_1, постійним користувачем якої він є; демонтувати і знести за рахунок відповідача, мешканки квартири АДРЕСА_2, самочинно встановлений металевий гараж і металеві опори, що встановлені по периметру двору, розташовані на АДРЕСА_1; стягнути з ОСОБА_1 понесені позивачем судові витрати. Короткий зміст судових рішень Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 22 вересня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 02 березня 2017 року, позов Закарпатської обласної колегії адвокатів задоволено. Усунуто перешкоди у користуванні Закарпатською обласної колегією адвокатів земельною ділянкою шляхом демонтування за власний рахунок ОСОБА_1 самочинно встановленого металевого гаражу, позначеного на схемі земельної ділянки під літ. "Д" та металевих опор, що встановлені по периметру двору, по АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 22 вересня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 02 березня 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 березня 2019 року у складі судді Фазикош О. В. позов громадської організації "Закарпатська обласна колегія адвокатів" задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні Закарпатською обласною колегією адвокатів земельною ділянкою шляхом демонтажу металевого гаража, позначеного на схемі земельної ділянки літерою "Д", що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач не подала жодних доказів щодо надання їй земельної ділянки для розміщення спірного гаражу, надання дозволів на тимчасове встановлення гаражу, тимчасових споруд на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1, а, отже, відповідачка користується земельною ділянкою під металевим гаражем без правовстановлюючих документів, що посвідчують право власності або право користування нею, тобто без належних підстав. Зазначені обставини підтверджуються також висновком експерта від 12 лютого 2018 року №151, складеним відповідно до статті 106 ЦПК України, згідно з яким вказується, що металевий гараж влаштований перед вікном першого поверху дворового фасаду будівлі, від виступаючої частини а саме від зовнішньої стіни сходової клітини на відстані від 2,4 метра, від фундаменту витяжної труби котельні - 2 метри, в зв'язку з чим виникають певні незручності в доступі до дворового фасаду в частині розташування гаражу та користуванні земельною ділянкою. Відповідно до наведеного висновку металевий гараж ОСОБА_1 розташований на земельній ділянці, користувачем якої є Закарпатська обласна колегія адвокатів по АДРЕСА_1, дозвільна документація на встановлення гаража відсутня, а сам гараж створює перешкоди Закарпатській обласній колегії адвокатів у користуванні земельною ділянкою та власною будівлею. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Закарпатського апеляційного суду від 11 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 березня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у позові громадської організації "Закарпатська обласна колегія адвокатів" відмовлено. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що перешкодою у здійсненні права власності позивача на своє приміщення є саме розташування спірного гаража, а не користування відповідачем ним як таке, і позивач ставить питання про демонтаж гаража для забезпечення належного доступу до зовнішніх стін будівлі. Відповідач користується гаражем фактично і таке користування є неправомірним, позаяк правової підстави для цього немає. Водночас відповідач не є ані власником гаража, ані його самочинним споруджувачем, ані особою, яка шляхом зведення гаража зайняла самовільно земельну ділянку, а висновок суду першої інстанції про те, що відповідач встановила цей гараж, необґрунтований, як і висновок про те, що відповідач, яка користується спорудженим не нею гаражем, самовільно зайняла земельну ділянку. Спірний гараж як майновий об'єкт не має власника, а майно знаходиться на земельній ділянці, яка належить територіальній громаді м. Ужгорода. Покладення на відповідача, яка не є власником майна, обов'язку його демонтувати (на відміну від способів захисту порушеного права, які можуть пов'язуватися з припиненням користування майном, з відсутністю у майна власника тощо), належних правових підстав немає. Обраний позивачем спосіб захисту права не узгоджується із законом та фактичними обставинами справи, не є ефективним. На стадії апеляційного розгляду справи суд з огляду на її характер, предмет і суб'єктний склад та процесуальний статус учасників справи суд не вправі вийти за межі позовних вимог і вирішити питання про усунення перешкод у здійсненні права власності в спосіб, який не обирався і не визначався позивачем. Короткий зміст вимог касаційної скарги У січні 2020 року ГО "Закарпатська обласна колегія адвокатів" подаладо Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила оскаржуване судове рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й залишити в силі рішення суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2020 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу №308/13730/15 з Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області. У лютому 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 березня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції усунувся від виконання свого завдання, вирішення цивільної справи з метою ефективного захисту порушених прав та інтересів юридичної особи і фактично узаконив подальше порушення прав ГО "Закарпатська обласна колегія адвокатів" з боку відповідача, яка володіє і користується самовільно встановленим металевим гаражем, чим перешкоджає позивачеві належно користуватися своєю будівлею та двором будинку. Апеляційний суд не врахував, що металеві гаражі не підлягають реєстрації як тимчасові споруди, а також споруди, не пов'язані фундаментом із землею, до експлуатації не приймаються і право власності на них не оформляється. Суд апеляційної інстанції також не врахував, що ОСОБА_1, обґрунтовуючи своє право на гараж заявляла, що гараж належав її батькові, а після смерті батька вона отримала цей гараж у спадщину і з того часу є його власником, володіє та розпоряджається цією спорудою, однак жодних документів не має. Відповідач ніколи не просила суд відмовити в задоволенні позову з тих підстав, що гараж їй не належить, а навпаки доводила, що вона є власником гаража, володіє і розпоряджається ним законно і саме з цих підстав заперечувала проти позову. Вказував, що відповідач продала квартиру, яка розміщена у будинку по АДРЕСА_1, проте і надалі заперечувала проти знесення гаражу Таку обставину відповідач підтвердила і в суді апеляційної інстанції. Тому висновок апеляційного суду, про те, що володіння та користування відповідачки самовільно встановленим гаражем в дворі та у безпосередній близькості до будинку на АДРЕСА_1 не чинить жодних перешкод позивачеві, не підтверджується матеріалами справи, суперечить фактичним обставинам, наявним у справі доказам, зокрема висновку експерта і базується на припущеннях. Закарпатська обласна колегія адвокатів з моменту отримання у користування земельної ділянки у 1956 році не ліквідовувалася, існує до цього часу і лише доповнила свою назву словами "Громадське об'єднання". Асоціація адвокатів, на яку послався апеляційний суд у своїй постанові є іншою організацією і не мас відношення до ГО "Закарпатська обласна колегія адвокатів". Апеляційний суддійшов висновку, що на встановлення та експлуатацію спірного гаража будь-які документи відсутні, а відповідач є єдиним протиправним володільцем і користувачем цієї споруди, який отримала у володіння від попереднього власника, свого покійного батька, та що відповідачка відмовляється знести цю споруду і заперечує проти її знесення, оскільки бажає використовувати гараж для власних потреб. За наведених обставин, суд апеляційної інстанції повинен був застосувати норми статей 319, 321, 391 ЦК України, статті 152 ЗК України і залишити без змін законне і обґрунтоване, на думку заявника, рішення суду першої інстанції про задоволення позову. Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням виконавчого комітету Ужгородської міської ради депутатів трудящих від 21 березня 1956 року №154 обласній колегії адвокатів відведено земельну ділянку розміром 555 кв. м по АДРЕСА_3 для побудови адміністративного будинку (а. с. 8). Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 07 липня 2011 року, приміщення 1-го поверху загальною площею 81,4 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності Закарпатській обласній колегії адвокатів (а. с. 7, т. 1). Відповідно до листа - відповіді на адвокатський запит виконавчого комітету Ужгородської міської ради Закарпатської області від 15 березня 2016 року №698/03-17 рішень щодо передачі земельної ділянки у власність колегії адвокатів за адресою АДРЕСА_1 не приймалось (а. с. 55, т. 1). Судом встановлено, що Закарпатською обласною колегією адвокатів як землекористувачем, сплачується земельний податок за дану земельну ділянку, що підтверджується відповідними квитанціями про оплату, копії яких приєднані до матеріалів справи (а. с. 60-63, т. 1). Відповідно до довідки від 24 січня 2003 року грошова оцінка земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, користувач - Закарпатська обласна асоціація адвокатів, площею - 450 кв. м, складає 65 120 грн 52 коп. (а. с. 9, т. 1). Згідно з експлікацією із технічної характеристики будівлі та прилеглої до неї земельної ділянки, складених 14 червня 2001 року, на земельній ділянці у дворі будинку АДРЕСА_1 фактично розміщені три гаражні приміщення під літерами Б, Г, Д (а. с. 53, т. 1). Відповідно до генерального плану схеми земельної ділянки по АДРЕСА_1 від 20 листопада 1992 року, відсутнє гаражне приміщення під літ. "Д". Встановлено, що металевим гаражем, позначеного на схемі земельної ділянки під літ. "Д", користується ОСОБА_1. Факт використання гаража під літ. "Д" в особистих цілях підтвердила і ОСОБА_1 в судовому засіданні. Відповідач на підтвердження свого права користування гаражем на земельній ділянці у дворі будинку АДРЕСА_1 під літ. "Д" вказувала, що після смерті батька, вона отримала гараж у спадщину і користується ним, однак заявила, що документів на підтвердження факту отримання гаража у спадщину після смерті батька вона не має. Відповідно до архівного витягу розпорядження глави міської управи від 21 червня 1993 року №269 дозволено ОСОБА_3 установити тимчасовий збірний металевий гараж на дві автомашини у дворі будинку АДРЕСА_1 (а. с. 51, т. 1) В подальшому ОСОБА_3 було зареєстровано право власності на один тимчасовий збірний металевий гараж на дві автомашини під літ. "Г", який на даний час належить на праві приватної власності - ОСОБА_4. Із письмових пояснень представника Ужгородської міської ради Закарпатської області вбачається, що гараж під літ. "Д " розташований на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1, у власність відповідача не передавався, земельна ділянка, на якій розташований вказаний гараж під літ. "Д" знаходиться в розпорядженні Ужгородської міської ради Закарпатської області. Висновком експерта від 12 лютого 2018 року №151 металевий гараж влаштований перед вікном першого поверху дворового фасаду будівлі, від виступаючої частини, а саме від зовнішньої стіни сходової клітини на відстані від 2,4 м, фундаменту витяжної труби котельні - 2 м, в зв'язку з чим виникають певні незручності в доступі до дворового фасаду в частині розташування гаражу та користуванні земельною ділянкою (а. с. 191-200, т. 2). Відповідно до наведеного висновку металевий гараж ОСОБА_1 розташований на земельній ділянці, користувачем якої є Закарпатська обласна колегія адвокатів по АДРЕСА_1, дозвільна документація на встановлення гаража відсутня, а сам гараж створює перешкоди Закарпатській обласній колегії адвокатів у користуванні земельною ділянкою та власною будівлею. Експерт встановив, що земельна ділянка, якою користується Закарпатська обласна колегія адвокатів по АДРЕСА_1 відмежована від суміжних земельних ділянок суцільною цегельною огорожею, і гараж під літ. "Д" розташований саме на цій земельній ділянці. Площа гаража становить 20,2 кв. м, а його наявність перешкоджає позивачеві належно користуватися закріпленою земельною ділянкою та власною спорудою. Також до суду поданий технічний паспорт будівлі АДРЕСА_1 з технічною документацією щодо встановлення меж земельної ділянки, матеріалами польових геодезичних робіт складеними за результатами кадастрової зйомки сертифікованим спеціалістом. Закарпатській обласній колегії адвокатів було відведено земельну ділянку розміром 555 кв. м. Згодом ця ділянка фактично була зменшена на 62 кв. м. На цій земельній ділянці було розміщені два офіційно зареєстровані за іншими особами гаражі під літерами "Г " і "Б", загальною площею 48 кв. м (а. с. 204-206, т. 2). До них (гаражів) прилягають земельні ділянки необхідні для обслуговування 14 кв. м. Крім того, для проїзду до гаражів та проходу до будинку існує арковий проїзд загального користування площею 43 кв. м. У зв'язку з цим, Закарпатська обласна колегія адвокатів сплачує земельний податок не за 555 кв. м, а за 450 кв. м. Відповідно до кадастрової зйомки площа земельної ділянки (огородженого двору) Закарпатської обласної колегії адвокатів по АДРЕСА_1 складає 544 кв. м. Тому фактично в користуванні позивача знаходиться 439 кв. м земельної ділянки. Гараж під літерою "Д" знаходиться саме на цій земельній ділянці. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга ГО "Закарпатська обласна колегія адвокатів" підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає. Відповідно до частини першої статті 103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Частиною другою статті 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Стаття 386 ЦК України яка встановлює засади захисту права власності, передбачає, що Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (негаторний позов). Негаторний позов пред'являється у випадках, коли власник має своє майно у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно його використовувати або розпоряджатися ним. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення третьої особою перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження та користування належним йому майном. Предмет негаторного позову становить вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом. Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном, а також факти, що підтверджують протиправні дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення цих правомочностей. При цьому, для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об'єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей. Таким чином, право власності як абсолютне право має захищатися лише при доведенні самого факту порушення. Отже, встановлення саме зазначених обставин входить до предмета доказування у справах за такими позовами (постанова Верховного Суду у справі №926/2189/17 від 12 квітня 2018 року). У пункті 33 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року №5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" судам роз'яснено, що відповідно до положень статей 391, 396 ЦК позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача. При цьому суди повинні брати до уваги будь-які фактичні дані, на підставі яких за звичайних умов можна зробити висновок про наявність такої небезпеки. Позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню незалежно від того, на своїй чи на чужій земельній ділянці або іншому об'єкті нерухомості відповідач вчиняє дії (бездіяльність), що порушують право позивача. За таких обставин є безпідставним посилання апеляційного суду на те, що спірний гараж споруджений не відповідачем, а іншою особою, оскільки жодних доказів на підтвердження зазначених обставин відповідачем не представлено, позивач заперечує щодо цих обставин, а відповідач підтверджує користування гаражем під літерою "Д" в особистих цілях. Таким чином висновок суду першої інстанції про те, що відповідач не подала жодних доказів щодо надання їй земельної ділянки для розміщення спірного гаражу, надання дозволів на тимчасове встановлення гаражу, тимчасових споруд на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1, а, отже, відповідачка користується земельною ділянкою під металевим гаражем без правовстановлюючих документів, що посвідчують право власності або право користування нею, тобто без належних підстав, є правильним. Виконавши вказівки суду касаційної інстанції відповідно до вимог частини п'ятої статті 411 ЦПК України, суд першої інстанції правильно зазначив, що згідно з висновком експерта від 12 лютого 2018 року №151, складеним відповідно до статті 106 ЦПК України, металевий гараж влаштований перед вікном першого поверху дворового фасаду будівлі, від виступаючої частини а саме від зовнішньої стіни содової клітини на відстані від 2,4 м, від фундаменту витяжної труби котельні - 2 м, в зв'язку з чим виникають певні незручності в доступі до дворового фасаду в частині розташування гаражу та користуванні земельною ділянкою. Отже, встановивши, що позивач є власником нежитлового приміщення на першому поверсі, біля якого встановлено металевий гараж, яким користується ОСОБА_1, що нею не заперечується, дозвільна документація на встановлення якого відсутня, а сам гараж створює перешкоди Закарпатській обласній колегії адвокатів у користуванні земельною ділянкою та власною будівлею, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про часткове задоволення позову. Отже, рішення суду першої інстанції відповідає вимогам закону та обставинам справи. Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу громадської організації "Закарпатська обласна колегія адвокатів" задовольнити. Постанову Закарпатського апеляційного суду від 11 грудня 2019 року скасувати, рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 березня 2019 року залишити в силі. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 25 лютого 2021 року м. Київ справа №686/13821/19 провадження №61-16930св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Осіяна О. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Хмельницького апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Корніюк А. П., П'єнти І. В., Спірідонової Т. В. та ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 16 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Корніюк А. П., П'єнти І. В., Спірідонової Т. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про розірвання договору довічного утримання та повернення житлового будинку і земельної ділянки у власність. Позовна заява мотивована тим, що 25 червня 2013 року між нею та ОСОБА_2 були укладені договори довічного утримання, за умовами яких останній набув право власності на житловий будинок з надвірними будівлями та земельну ділянку площею 0,10 га, що знаходяться по АДРЕСА_1, та зобов'язався забезпечувати її утриманням і довічним доглядом на умовах, встановлених цими договорами. Разом з тим, ОСОБА_2 всупереч умовам зазначених договорів, разом зі своєю дружиною, зайняв три кімнати, залишивши у її користуванні одну кімнату, крім того, жодного разу не виплатив їй грошове забезпечення, яке передбачено пунктом 5 договорів, не готував їжу, не купував дрібні речі і медикаменти, ніколи не міняв їй постільну білизну і не прав її речі. На підставі вказаного ОСОБА_1 просила суд розірвати договори довічного утримання, укладені між нею та ОСОБА_2 25 червня 2013 року, посвідчені державним нотаріусом Першої Хмельницької нотаріальної контори Наконечною М. І. та зареєстровані у реєстрі за №3-1089 і №3-1091, та повернути у її власність житловий будинок з надвірними будівлями і земельну ділянку площею 0,10 га, що знаходяться по АДРЕСА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20 липня 2020 року у складі судді Приступи Д. І. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем у порушення вимог статей 12, 81 ЦПК України не надано суду належних і допустимих доказів на підтвердження неналежного виконання відповідачем своїх обов'язків за оскаржуваними договорами. З оглянутого відеозапису, наданого позивачем, вбачається, що будинок, де вона проживає, ззовні знаходиться у доглянутому стані, кімнати у будинку мають охайний вигляд та візуально не вбачається порушення санітарних норм. Крім того, судом надана оцінка наданим відповідачем документам на підтвердження придбання товарів для виконання ремонтних робіт будинку і прибудинкової території. Короткий зміст постанови і ухвали суду апеляційної інстанції Постановою Хмельницького апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 20 липня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_1. Розірвано договір довічного утримання (догляду) від 25 червня 2013 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2, про передачу у власність житлового будинку із надвірними будівлями АДРЕСА_1, посвідчений державним нотаріусом Першої Хмельницької нотаріальної контори Наконечною М. І. та зареєстрований у реєстрі за №3-1089. Розірвано договір довічного утримання (догляду) від 25 червня 2013 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2, про передачу у власність земельної ділянки площею 010 га, що знаходиться на території АДРЕСА_1, яка передана для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель, кадастровий номер: 6810100000:16:008:0071, посвідчений державним нотаріусом Першої Хмельницької нотаріальної контори Наконечною М. І. та зареєстрований у реєстрі за №3-1091. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про недоведеність позовних вимог ОСОБА_1, оскільки відповідачем у порушення вимог статей 12, 81 ЦПК України не надано суду належних, достатніх і допустимих доказів на підтвердження виконання ним вимог пункту 5 оспорюваних договорів щодо надання щомісячного матеріального забезпечення у загальному розмірі 400,00 грн. Враховуючи невиконання відповідачем своїх зобов'язань, наявні підстави для розірвання договорів довічного утримання у зв'язку з неналежним виконанням набувачем обов'язків за вказаними договорами. Правовим наслідком розірвання договору довічного утримання у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором є повернення до відчужувача права власності на майно, яке було ним передане (частина перша статті 756 ЦК України). З урахуванням вказаного підлягають поверненню у власність ОСОБА_1 спірні житловий будинок з надвірними будівлями і земельна ділянка. Ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 16 жовтня 2020 року доповнено резолютивну частину повного тексту постанови Хмельницького апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року абзацом шостим, що помилково виключений, такого змісту: "Повернути у власність ОСОБА_1 житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА_1 та земельну ділянку з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку і господарських будівель, кадастровий номер: 6810100000:16:008:0071, площею 010 га по АДРЕСА_1.". Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що зі змісту скороченої постанови Хмельницького апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року і технічного запису судового засідання від 12 жовтня 2020 року вбачається, що судом у резолютивній частині вирішено повернути ОСОБА_1 у власність спірні житловий будинок з надвірними будівлями та земельну ділянку з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку і господарських будівель, разом з тим, при виготовленні повного тексту указаної постанови зазначений абзац був помилково виключений із резолютивної частини судового рішення. З урахуванням вказаного зазначена описка підлягає виправленню відповідно до вимог статті 269 ЦПК України. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову та ухвалу суду апеляційної інстанції скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Підставою касаційного оскарження є порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно взяв до уваги недопустимий доказ, одержаний з порушенням встановленого законом порядку, а саме пояснення позивача, яка не була допитана судом як свідок. Також суд дав оцінку доказам, які не одержував в установленому законом порядку, а саме показам свідків ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6. Крім того, суд фактично звільнив позивача від обов'язку доказування, переклавши його на відповідача. Щодо ухвали суду апеляційної інстанції, то вказує, що судом фактично ухвалено додаткове рішення стосовно позовної вимоги про повернення спірного майна у власність, а не вирішено питання про виправлення описки у судовому рішенні. При цьому у порушення вимог частини третьої статті 270 ЦПК України вирішення цього питання було здійснено судом без призначення судового засідання і без повідомлення учасників справи. Відзив на касаційну скаргу позивачем не подано Фактичні обставини справи, встановлені судами 25 червня 2013 року між ОСОБА_1 (відчужувач) та ОСОБА_2 (набувач) було укладено договір довічного утримання (догляду), посвідчений державним нотаріусом Першої Хмельницької нотаріальної контори Наконечною М. І. і зареєстрований у реєстрі за №3-1089. За умовами цього договору відчужувач передала у власність набувача належний їй житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА_1, взамін чого набувач зобов'язався забезпечувати відчужувача утриманням і доглядом довічно на умовах, встановлених цим договором. Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 25 червня 2013 року №5325467 за ОСОБА_2 на підставі договору довічного утримання від 25 червня 2013 року зареєстровано право приватної власності на житловий будинок А-1, хлів - Б, погріб - б, альтанку - В і вбиральню - Г, загальною площею 77,4 кв. м, житловою площею 60,2 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Крім того, 25 червня 2013 року між ОСОБА_1 (відчужувач) та ОСОБА_2 (набувач) було укладено договір довічного утримання (догляду), посвідчений державним нотаріусом Першої Хмельницької нотаріальної контори Наконечною М. І. і зареєстрований у реєстрі за №3-1091. За умовами цього договору відчужувач передала у власність набувача належну їй земельну ділянку площею 0,10 га, що знаходиться на АДРЕСА_1, яка передана для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель, кадастровий номер: 6810100000:16:008:0071, взамін чого набувач зобов'язався забезпечувати відчужувача утриманням і доглядом довічно на умовах, встановлених цим договором. Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 25 червня 2013 року №5301872 за ОСОБА_2 на підставі договору довічного утримання від 25 червня 2013 року зареєстровано право приватної власності на земельну ділянку з кадастровим номером: 6810100000:16:008:0071, площею 010 га по АДРЕСА_1.2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими та підстав для їх скасування немає. Статтею 744 ЦК України встановлено, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно. Таким чином, істотними умовами договору довічного утримання є: забезпечення відчужувача житлом шляхом збереження права безоплатного проживання у відчужуваному житловому будинку, здійснення догляду та надання необхідної допомоги, надання побутових послуг, виконання різних видів ремонтних робіт, забезпечення медичною допомогою, забезпечення харчуванням. Згідно з частиною першою статті 749 ЦК України у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача. Статтею 751 ЦК України передбачено, що матеріальне забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу, підлягає грошовій оцінці. Така оцінка підлягає індексації у порядку, встановленому законом. Судом установлено, що згідно з пунктом 4 оспорюваних договорів відповідач взяв на себе зобов'язання довічно утримувати (доглядати) ОСОБА_1, забезпечуючи її харчуванням, одягом, медикаментами, і зберігати в її безоплатному довічному користуванні житловий будинок з надвірними будівлями та земельну ділянку, в тому числі здійснювати закупки, доставки продуктів з магазину та ринку; закупку, доставку медикаментів; прибирання приміщення (щотижневе), миття вікон (два рази на рік) ; зміну постільної білизни, прання її, придбання дрібних речей; приготування їжі; купання (за потребою) ; відвідування хворої в лікарні; надання послуг по оплаті комунальних платежів за рахунок відчужувача; виклику лікаря додому; супроводжувати в поліклініку та в лікарню. За погодженням сторін грошова оцінка матеріального забезпечення, яке сплачується відчужувачу набувачем, складає 200,00 грн на місяць за кожним з договорів. Дана сума повинна сплачуватись набувачем не пізніше двадцять дев'ятого числа кожного місяця за наступний місяць. Набувач зобов'язався безкоштовно забезпечувати відчужувача житлом у будинку, який йому переданий за договором, довічно. Для проживання відчужувачем надається весь будинок, який є предметом договору. Набувач зобов'язаний у разі смерті відчужувача поховати її (пункт 5 договорів). За змістом частини першої статті 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду: на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини; на вимогу набувача. Правовим наслідком розірвання договору довічного утримання у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором є повернення до відчужувача права власності на майно, яке було ним передане (частина перша статті 756 ЦК України). Частиною другою статті 651 ЦК України визначено, що договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У справі, яка переглядається, судом установлено, що за умовами укладених між сторонами договорів відповідач зобов'язався забезпечувати позивача щомісячними платежами, довічним правом на проживання відчужувача у будинку, тобто, у договорі довічного утримання обов'язки набувача є конкретно визначеними сторонами і обмежуються конкретно визначеним видом забезпечення відчужувача, матеріальна вартість яких становить 400,00 грн на місяць за двома договорами. З урахуванням вказаного, встановивши неналежне виконання відповідачем своїх обов'язків за договором довічного утримання, які є конкретно визначеними, а також доведеність факту порушення його істотних умов, зокрема несплату ОСОБА_2 грошових коштів, розмір яких встановлений умовами договорів, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми статей 755, 756 ЦК України і дійшов обґрунтованого висновку про наявність достатніх правових підстав для розірвання вказаного правочину. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновку суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції. Твердження заявника, що суд апеляційної інстанції звільнив позивача від обов'язку доказування, переклавши цей обов'язок на відповідача, є безпідставним, оскільки позивачу законом надано право ініціювати питання розірвання договору довічного утримання у судовому порядку у випадку невиконання набувачем умов цього договору, при цьому відповідач на виконання вимог статей 12, 81 ЦПК України повинен надати суду доказу відсутності цих обставин, на які посилається позивач. Так, суд апеляційної інстанції встановив, що відповідач не надав суду доказів на підтвердження виконання своїх обов'язків щодо сплати грошового забезпечення, хоча саме ОСОБА_2 мав убезпечити себе від подальших претензій відчужувача шляхом ведення відповідного обліку. З урахуванням вказаного необґрунтованим є посилання заявника на те, що суд апеляційної інстанції безпідставно взяв до уваги пояснення позивача, оскільки відповідно до частини тринадцятої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 вказувала на невиконання відповідачем умов укладених договорів довічного утримання, зокрема щодо сплати щомісячного грошового утримання, тому суд на підставі вказаної заяви, на виконання завдання цивільного судочинства, дав належну оцінку цим обставинам, що відповідає вимогам пункту першого частини першої статті 264 ЦПК України. При цьому саме відповідач у випадку належного виконання умов договору має можливість надати відповідні докази цього, оскільки позивач у такому випадку позбавлена об'єктивної можливості надати докази невиконання умов договору щодо сплати щомісячного грошового утримання, оскільки відсутність дій свідчить про відсутність доказів на підтвердження їх вчинення. При цьому суд не допитував позивача як свідка, тому твердження заявника про недопустимість її пояснень як доказу є безпідставним. Також безпідставним є посилання заявника на те, що суд дав оцінку доказам, які не одержував в установленому законом порядку, а саме показам свідків ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, оскільки відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Таким чином, суд апеляційної інстанції, не проводячи повторний допит свідків, які були допитані судом першої інстанції, може дати оцінку цим доказам. Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками суду апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (заява №3236/03). Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник. Доводи заявника, що судом апеляційної інстанції при постановленні оскаржуваної ухвали фактично ухвалено додаткове рішення стосовно позовної вимоги про повернення спірного майна у власність є безпідставними, оскільки зі змісту скороченої постанови Хмельницького апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року, мотивувальної частини повної постанови і технічного запису судового засідання від 12 жовтня 2020 року вбачається, що вказані вимоги позивача про повернення майна були предметом розгляду, однак судом при виготовленні повного тексту указаної постанови зазначений абзац був помилково виключений із резолютивної частини судового рішення, що відповідно до вимог статті 269 ЦПК України є підставою для виправлення описки. При цьому згідно з частиною другою статті 269 ЦПК України питання про внесення виправлень вирішується без повідомлення учасників справи, про що постановляється ухвала, тому доводи касаційної скарги щодо вирішення судом цього питання без призначення судового засідання і без повідомлення учасників справи є безпідставними, оскільки не ґрунтуються на законі. Таким чином, доводи касаційної скарги не можуть бути підставою для скасування законних і обґрунтованих судових рішень. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому їх відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Керуючись статтями 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Постанову Хмельницького апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року та ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 16 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: Н. Ю. Сакара О. В. Білоконь О. М. Осіян

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 16 вересня 2021 року м. Київ справа №569/4789/19 провадження №61-10786св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - Акціонерне товариство комерційний банк "Приват Банк", відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку "Приват Банк" на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 19 листопада 2019 року в складі судді Тимощука О. Я. та постанову Рівненського апеляційного суду від 18 червня 2020 року в складі колегії суддів: Гордійчук С. О., Боймиструка С. В., Шимківа С. С., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У березні 2019 року Акціонерне товариство комерційний банк "Приват Банк" (далі - АТ КБ "Приват Банк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості. Позовна заява мотивована тим, що Закрите акціонерне товариство комерційний банк "Приват Банк" (далі - ЗАТ КБ "Приват Банк "), назву якого змінено на Публічне акціонерне товариство комерційний банк "Приват Банк" (далі - ПАТ КБ "Приват Банк "), а у подальшому - на АТ КБ "Приват Банк", та ОСОБА_1 07 грудня 2007 року уклали договір про іпотечний кредит, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 277 750 грн зі сплатою 15% річних з кінцевим терміном повернення кредиту не пізніше 07 грудня 2037 року. Кредитні зобов'язання були забезпечені договором поруки, укладеним між АТ КБ "Приват Банк" і ОСОБА_2. Позичальник не виконав належним чином свої зобов'язання за кредитним договором, тому станом на 15 лютого 2019 року утворилася заборгованість у розмірі 947 135,95 грн. Вказувало, що законодавством не передбачено обов'язку кредитора вимагати від боржника повернення лише повної суми заборгованості. Кредитодавець на свій розсуд може вимагати від позичальника повернення будь-якої частини заборгованості за кредитом. На підставі викладеного, АТ КБ "Приват Банк" просило стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованості за кредитом (тілом кредиту) у розмірі 274 314,83 грн. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 19 листопада 2019 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ПАТ КБ "Приват Банк" передало права вимоги за кредитним договором Державній іпотечній установі, а доказів зворотного відступлення права вимоги суду не надано. Разом з тим, у матеріалах справи міститься лист Державної іпотечної установи на заяву співвласника предмета іпотеки, яким повідомлено інформацію про наявний борг позичальника та підтверджено облік кредиту саме за цією Установою. Постановою Рівненського апеляційного суду від 18 червня 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 05 липня 2019 року, записом від 14 лютого 2008 року на підставі договору відступлення права вимоги замінено іпотекодавця з ПАТ КБ "Приват Банк" на Державну іпотечну установу. Умовами договору відступлення передбачено, що набрання чинності зворотного відступлення відбувається на наступний робочий день з дня отримання банком вимоги від Державної іпотечної установи. Проте позивач не надав до суду першої інстанції належних та допустимих доказів надіслання Державною іпотечною установою на адресу позивача вимоги зворотного викупу прав вимоги. Суд апеляційної інстанції також зазначив, що повідомлення про відступлення прав вимоги Державної іпотечної установи від 15 квітня 2013 року, виписку по рахункам за кредитним договором позивач додав лише до апеляційної скарги, проте не зазначив поважних причин, що об'єктивно не залежали від нього, які зумовили неподання цих доказів до суду першої інстанції, тому апеляційним судом такі докази не приймаються, оскільки судом першої інстанції вони не досліджувались. Крім того, вказані копії документів не засвідчено належним чином в порядку, встановленому чинним законодавством. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі АТ КБ "Приват Банк" просило скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі банк посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку) як на підставу оскарження судового рішення. Зокрема, АТ КБ "Приват Банк" у касаційній скарзі зазначає, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі №910/7038/17, від 21 березня 2018 року у справі №910/2489/17 та від 04 вересня 2019 року у справі №906/1174/18. Також у касаційній скарзі заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме зазначає, що суди не дослідили зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційна скарга також мотивована наявністю в договорі відступлення умов про те, що вразі прострочення позичальником сплати чергових платежів, Державна іпотечна установа зобов'язана надіслати в банк вимогу зворотного відступлення права вимоги. У зв'язку з тим, що відбулася подія, передбачена пунктом 2.3.1 договору відступлення права вимоги - прострочення позичальником сплати чергового платежу за іпотечним кредитом та відсотків, то відбулося зворотнє відступлення права вимоги за цим договором на підставі повідомлення (вимоги) Державної іпотечної установи від 15 квітня 2013 року. Отже, АТ КБ "Приват Банк" є належним позивачем у цій справі. Надіслання Державною іпотечною установою на адресу позивача вимоги після настання подій, передбачених пунктом 2.3 договору відступлення права вимоги, є безумовним зворотнім відступленням права вимоги на користь позивача. Виконання сторонами взаємних прав та обов'язків, передбачених при зворотному відступленні права вимоги, ніяким чином не впливають на сам факт настання такої передачі і відновлення права вимоги у первісного кредитора. У матеріалах справі містяться докази наявності заборгованості відповідача за іпотечним договором. Позивач надав усі належні та допустимі докази, тому суди безпідставно відмовили у задоволенні позову. Інші учасники справи відзиву на касаційну скаргу не направили. Провадження у суді касаційної інстанції Касаційна скарга подана до Верховного Суду АТ КБ "Приват Банк" 20 липня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 28 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що ЗАТ КБ "Приват Банк", назву якого змінено на ПАТ КБ "Приват Банк", а у подальшому - на АТ КБ "Приват Банк", та ОСОБА_1 07 грудня 2007 року уклали договір про іпотечний кредит, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 277 750 грн зі сплатою 15% річних з кінцевим терміном повернення кредиту не пізніше 07 грудня 2037 року. Відповідно до пункту 3.1 договору про іпотечний кредит виконання позичальником зобов'язання за цим договором забезпечено: іпотекою нерухомого майна житлового призначення - квартирою АДРЕСА _1, та договором поруки, укладеним з ОСОБА_2. Відповідно до договору поруки від 07 грудня 2007 року ОСОБА_2 зобов'язалася відповідати перед ЗАТ КБ "Приват Банк" солідарно у повному обсязі за своєчасне виконання ОСОБА_1 усіх його зобов'язань за договором про іпотечний кредит та додатковими угодами до нього. ПАТ КБ "Приват Банк" і Державна іпотечна установа 20 лютого 2008 року уклали договір відступлення прав вимоги. Згідно з пунктом 1.1 договору відступлення прав вимоги ПАТ КБ "Приват Банк" передає, а Державна іпотечна установа приймає всі права та вимоги за договором, указаним у додатку №1 до нього. Державна іпотечна установа передає, а ПАТ КБ "Приват Банк" приймає всі права вимоги за договорами, вказаними у вимозі зворотного відступлення прав вимоги (пункт 1.3 договору відступлення прав вимоги). У пункті 2.1 договору відступлення прав вимоги визначено, що пункт 1.1 цього договору набирає чинності з моменту підписання сторонами цього договору, його нотаріального посвідчення та державної реєстрації. У пункті 2.2 договору відступлення прав вимоги сторони цього правочину погодили, що пункт 1.3 цього договору (зворотне відступлення прав вимоги) набирає чинності на наступний робочий день з дня отримання від Державної іпотечної установи вимоги. Порядок здійснення зворотного відступлення прав вимоги передбачено розділом 4 договору відступлення прав вимоги. Пунктом 4.2 договору відступлення прав вимоги встановлено, що при зворотному відступленні права вимоги, не пізніше наступного робочого дня з дня надходження коштів від ПАТ КБ "Приват Банк" на рахунок Державної іпотечної установи, вказаний у вимозі, на виконання пункту 5.3 цього договору зазначена Установа передає, а банк приймає: оригінали договорів, вказаних у додатку №1 до цього договору; виписку про стан заборгованості позичальника, завірену підписом керівника, головного бухгалтера і печаткою банку, документи, які складають кредитну справу позичальника та інші документи, у тому числі документи, які були передані Установі згідно з актом приймання-передачі, який банк і Установа склали та підписали 12 лютого 2008 року при укладенні договору. Передача зазначених документів, здійснюється згідно з актом приймання-передачі, який сторони складають та підписують за встановленою формою. Згідно з пунктом 4.3 договору відступлення прав вимоги не пізніше наступного робочого дня з дня надходження коштів від ПАТ КБ "Приват Банк" на рахунок Державної іпотечної установи, вказаний у вимозі, на виконання пункту 5.3 цього договору зазначена Установа здійснює заходи щодо внесення відповідних змін до Державного реєстру іпотек. Відповідна виписка з Державного реєстру іпотек надсилається Установою на адреси банку рекомендованим листом. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 05 липня 2019 року записом від 14 лютого 2008 року на підставі договору відступлення прав вимог замінено іпотекодавця з ПАТ КБ "Приват Банк" на Державну іпотечну установу. Встановлено, що позивач не подав до суду першої інстанції належних та допустимих доказів надіслання Державною іпотечною установою на адресу банка вимоги зворотного викупу прав вимоги. Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що ПАТ КБ "Приват Банк" передало право вимоги за кредитним договором Державній іпотечній установі, яке стало новим кредитором у спірних зобов'язаннях. Позивач не подав до суду належних та допустимих доказів у визначеному процесуальному законом порядку доказів зворотного відступлення права вимоги. Суд апеляційної інстанції також зазначив, що такі докази позивач додав лише до апеляційної скарги, проте не зазначив поважних причин, що об'єктивно не залежали від нього, які зумовили неподання цих доказів до суду першої інстанції, тому апеляційним судом такі докази не приймаються, оскільки судом першої інстанції вони не досліджувались. Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів, враховуючи наступне. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України). Встановлено, що відповідно до договору відступлення прав вимоги від 20 лютого 2008 року ПАТ КБ "Приват Банк" передало Державній іпотечній установі право вимоги за договором про іпотечний кредит від 07 грудня 2007 року. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 05 липня 2019 року записом від 14 лютого 2008 року на підставі договору відступлення прав вимог замінено іпотекодавця з ПАТ КБ "Приват Банк" на Державну іпотечну установу. Звертаючись до суду з позовом, банк вказував, що він є кредитором у спірних зобов'язаннях та має право на стягнення кредитної заборгованості. За змістом частин першої, третьої та четвертої статті 12 ЦПІК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Згідно з частиною другою статті 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до частини першої статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу (частини друга та четверта статті 83 ЦПК України). Встановлено, що позивач не подав до суду першої інстанції належних та допустимих доказів надіслання Державною іпотечною установою на адресу банка вимоги зворотного викупу прав вимоги. При цьому, за наявності у матеріалах справи обґрунтованих заперечень представника відповідача щодо права банку на звернення до суду з цим позовом, представник позивача неодноразово подавав до місцевого суду заяви про розгляд справи без його участі та за наявними у справі доказами, проти заочного розгляду справи не заперечував. Так, представник відповідача скористався своїм правом на подання пояснень щодо позовної заяви у суді першої інстанції, а також надав докази на підтвердження цих обставин, зокрема інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, копію договору відступлення права вимоги, лист (повідомлення) Державної іпотечної установи, а також докази направлення вищевказаних пояснень позивачу. При цьому у наданому відповідачем до суду листі (повідомленні) від 27 лютого 2013 року Державна іпотечна установа зазначає, що саме вона набула всі права вимоги за договором про іпотечний кредит від 07 грудня 2007 року, укладеним між ЗАТ КБ "Приват Банк" і ОСОБА_1, та забезпечувальними правочинами за цим кредитним договором, що підтверджується договором відступлення прав вимоги від 12 лютого 2008 року. Починаючи з 12 лютого 2008 року Державна іпотечна установа є єдиним кредитором та іпотекодержателем у спірних зобов'язаннях. Враховуючи отриману інформацію стосовно намірів ПАТ КБ "Приват Банк" щодо стягнення заборгованості за кредитним договором від 07 грудня 2007 року у судовому порядку, Державна іпотечна установа повідомила про відсутність таких рішень кредитора та іпотекодержателя, яким є вказана Установа. Крім того, повідомлено, що у разі отримання від ПАТ КБ "Приват Банк" інформації стосовно наявності підстав вважати іпотечний кредит "нестандартним", Державна іпотечна установа має здійснити зворотне відступлення права на вищевказаний кредит та іпотечний договір. Проте, представник позивача на надав відповідь на вказане вище пояснення представника відповідача, а також не подав доказів на спростування викладених у цьому поясненні обставин. Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Неприпустимим є витребування і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його ухвалення. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі №299/957/14-ц (провадження №61-5660св20). Таким чином, суд першої інстанції правильно вирішив спір за наявними у справі матеріалами та дійшов обґрунтованого висновку, що позивач не довів належними та допустимими доказами свого права на стягнення з відповідачів заборгованості за кредитним договором. Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов'язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов'язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов'язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі №509/4286/16-ц (провадження №61-2393св21), від 16 червня 2021 року у справі №127/28684/18 (провадження №61-17068св19). Встановлено, що представник позивача додав до апеляційної скарги повідомлення про відступлення прав вимоги Державної іпотечної установи від 15 квітня 2013 року та виписку по рахункам за кредитним договором, проте не зазначив поважних причин неподання таких доказів до суду першої інстанції, які об'єктивно не залежали від нього. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №756/1529/15-ц (провадження №14-242цс18) зроблено висновок, що суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце підчас розгляду справи судом першої інстанції. Принципи змагальності та рівності сторін, які тісно пов'язані між собою, є основоположними компонентами концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вони вимагають "справедливого балансу" між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять його в явно гірше становище порівняно з його опонентом (рішення Європейського суду з прав людини в справі "Гусєв проти України" від 14 січня 2021 року). При цьому апеляційний суд в ухваленому судовому рішенні мотивував свій висновок про відсутність правових підстав для прийняття та дослідження наданих представником позивача нових доказів. На підставі викладеного суди дійшли правильного висновку, що позивач не довів у межах вимог процесуального закону свого права на звернення до суду з позовом до відповідачів про стягнення заборгованості за договором про іпотечний кредит від 07 грудня 2007 року, укладеним між ЗАТ КБ "Приват Банк" та ОСОБА_1, право вимоги за яким передано Державній іпотечній установі відповідно до договору відступлення прав вимоги від 20 лютого 2008 року. Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі №910/7038/17, від 21 березня 2018 року у справі №910/2489/17 та від 04 вересня 2019 року у справі №906/1174/18, оскільки висновки апеляційного суду у цій справі не суперечать висновкам касаційного суду, на які містяться вказівки у касаційній скарзі. Також правовідносини у зазначених як приклади справах та у справі, яка переглядається, не є подібними. Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності у різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Так, у справі №910/7038/17, на яку посилається банк у касаційній скарзі, дочірнє підприємство звернулося до суду з позовом про визнання недійсним договору відступлення права вимоги, укладеного між двома товариствами з обмеженою відповідальністю. Під час розгляду справи №910/7038/17 суди встановили, що умовами договорів поставки, щодо яких відбулося відступлення права вимоги, визначено можливість відступлення права вимоги та (або) переведення боргу однією із сторін до інших осіб виключно за умови письмового погодження цього з усіма сторонами (з іншою стороною). Суди у справі №910/7038/17 дійшли висновку, що вчинені дії відповідачів з укладення спірного договору відступлення права вимоги без письмової згоди позивача порушили суб'єктивні права та законні інтереси останнього і, відповідно, у нього були правові підстави для звернення до суду з вимогою про визнання недійсним такого договору. Належні докази, які підтверджують надання позивачем такої згоди відповідачам, у матеріалах справи відсутні. Предметом вимог двох товариств з обмеженою відповідальністю та приватного підприємства до публічного акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та компанії у справі №910/2489/17, на яку міститься посилання у касаційній скарзі, є визнання недійсними договору про відступлення права вимоги, договору про передачу прав на заставлене майно, договору цесії та договору про уступку права вимоги за договорами застави, іпотеки та поруки. Скасовуючи судові рішення судів попередніх інстанцій, Верховний Суд у справі №910/2489/17 дійшов висновку, що суди не дослідили умови договору та не мотивували свої висновки про те, що оспорюваний договір про відступлення прав вимоги за своєю правовою природою є саме договором факторингу, а не оплатним договором відступлення права вимоги. Також касаційний суд у справі №910/2489/17 зазначив, що судами попередніх інстанцій не надано жодної оцінки тому, яким чином оспорювані правочини порушують права та законні інтереси позивачів, не встановлено та не обґрунтовано, в чому полягає таке порушення (або оспорювання) прав і охоронюваних законом інтересів у спірних правовідносинах. Приватний вищий навчальний заклад у справі №906/1174/18 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства, приватної юридичної фірми, приватного нотаріуса про визнання недійсним договору про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги та скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Скасовуючи судові рішення судів попередніх інстанцій, Верховний Суд у справі №906/1174/18 дійшов висновку, що суди не дослідили умови спірного договору, не надали оцінки тій обставині, що розмір грошової вимоги, яка була відступлена за спірним договором шляхом купівлі-продажу, перевищував ціну її відступлення, та не перевірили пояснення позивача, що за спірним договором центр юридичної допомоги як новий кредитор фактично набув право одержати прибуток у формі різниці між реальною вартістю права вимоги, що відступається, і ціною такої вимоги, встановленої спірним договором. Також касаційний суд у справі №906/1174/18 зазначив, що, не проаналізувавши всі умови договору та обставини справи, суди попередніх інстанцій не встановили мети укладення цього договору з урахуванням тієї обставини, що спірний договір було укладено на стадії ліквідації банку відповідно до Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". При цьому, у постановах Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі №910/7038/17, від 21 березня 2018 року у справі №910/2489/17 та від 04 вересня 2019 року у справі №906/1174/18, які були прийняті у межах господарської юрисдикції, не вирішувалося питання щодо дослідження апеляційним судом доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції. Таким чином, встановлені фактичні обставини у справах №910/7038/17, №910/2489/17, №906/1174/18 та у цій справі є відмінними. Помилковими є доводи касаційної скарги, що суди не дослідили належним чином всі зібрані у справі докази, оскільки оскаржувані судові рішення ухвалені на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були надані до суду у визначеному процесуальним законом порядку та були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість. Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що відбулася подія передбачена пунктом 2.3.1 договору відступлення права вимоги - прострочення позичальником сплати чергового платежу за іпотечним кредитом та відсотків, тому відбулося зворотнє відступлення права вимоги за цим договором на підставі повідомлення (вимоги) Державної іпотечної установи від 15 квітня 2013 року, оскільки позивач не подав до суду першої інстанції доказів на підтвердження цих обставин, а також не зазначив в апеляційному суді обставин неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Доводи касаційної скарги, що виконання сторонами взаємних прав та обов'язків, передбачених при зворотному відступленні права вимоги, ніяким чином не впливають на сам факт настання такої передачі і відновлення права вимоги у первісного кредитора, не заслуговують на увагу, оскільки у пункті 2.2 договору відступлення прав вимоги сторони цього правочину погодили, що пункт 1.3 цього договору (зворотне відступлення прав вимоги) набирає чинності на наступний робочий день з дня отримання від Державної іпотечної установи вимоги. Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, суд першої інстанції ухвалив рішення та апеляційний суд прийняв постанову з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін. Щодо судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку "Приват Банк" залишити без задоволення. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 19 листопада 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 18 червня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. М. Фаловська С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 26 липня 2021 року м. Київ справа №640/374/19 провадження №61-3715св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Черняк Ю. В., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідач - ОСОБА_3, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, в інтересах якої діє представник ОСОБА_4, на постанову Харківського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Тичкової О. Ю., Кругової С. С., Пилипчук Н. П., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У січні 2019 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до ОСОБА_3, про поновлення порушеного права. Позовна заява мотивована тим, що їм належить 63/100 частин домоволодіння по АДРЕСА_1, що розташоване на земельній ділянці площею 625 кв. м. ОСОБА_3, як правонаступнику ОСОБА_5, належить 37/100 частин того ж домоволодіння. Відповідач побудувала паркан та гараж на земельній ділянці, що знаходиться в сумісному користуванні сторін у справі, лишивши родину позивачів входу та виходу на подвір'я та його користування. Ураховуючи викладене, ОСОБА_1, ОСОБА_2 просили поновити їх порушене право на користування сумісною земельною ділянкою та входом до двору через ворота, замість яких побудований гараж, шляхом зобов'язання відповідача знести паркан та гараж, привести земельну ділянку в стан, придатний для використання відповідно до її цільового призначення, що полягає у вільному проході на подвір'я, користуванні воротами та земельною ділянкою. 08 липня 2020 року ОСОБА_4, який діяв в інтересах ОСОБА_3, звернувся до суду із заявою про закриття провадження у справі на підставі пункту 3 частини 1 статті 255 Цивільного процесуального кодексу України. Заява мотивована тим, що у 2012 році вже розглядалась аналогічна справа за позовами користувачів цих самих земельних ділянок за адресою: АДРЕСА_1, а саме: позов ОСОБА_5, ОСОБА_6 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою і знесення самочинного будівництва та за зустрічним позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_5, Харківської міської ради про визначення порядку користування земельною ділянкою. 22 квітня 2013 року Апеляційним судом Харківської області позов ОСОБА_5, ОСОБА_6 щодо усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою по АДРЕСА_1 задоволено, провадження у справі за зустрічним позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 закрито у зв'язку з відмовою позивачів ОСОБА_1, ОСОБА_2 від позову з підстав, передбачених пункту 3 частини 1 статті 205 ЦПК України. Короткий зміст ухвали суду першої інстанції Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 08 липня 2020 року заяву представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 про закриття провадження у справі задоволено. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поновлення порушеного права закрито. Ухвала мотивована тим, що фактично позивачі ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом для вирішення спору між співвласниками домоволодіння щодо визначення порядку користування земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, посилаючись на порушення їх права користування вказаною земельною ділянкою. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 22 квітня 2013 року апеляційну скаргу ОСОБА_5, ОСОБА_6 задоволено частково рішення Київського районного суду м. Харкова від 02 лютого 2012 року скасоване, позовні вимоги ОСОБА_5, ОСОБА_6 задоволені частково. Усунуто перешкоди у користуванні земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1. Зобов'язано ОСОБА_1 знести шиферний паркан з північної сторони будинку літ. А-1, висотою 2.2 м. В іншій частині позову ОСОБА_5, ОСОБА_6 відмовлено (т.1, а. с. 75-76). Цим же рішенням апеляційного суду Харківської області було встановлено, що ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 06 квітня 1977 року затверджено мирову угоду, за якою у користування ОСОБА_7 виділено житловий будинок літ. Б-1 з надвірними прибудовами по АДРЕСА_1 та земельну ділянку у розмірі 310 кв. м зі сторони домоволодіння АДРЕСА_2. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 22 квітня 2013 року задоволена заява ОСОБА_1, ОСОБА_2: прийнята відмова ОСОБА_1, ОСОБА_2 від зустрічного позову до ОСОБА_5, Харківської міської ради про визнання порядку користування земельною ділянкою. Провадження у справі за зустрічним позовом закрито. Суд першої інстанції прийшов до висновку, що ухвала суду про закриття провадження у справі, яка набрала законної сили, постановлена з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, у зв'язку з чим провадження у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поновлення порушеного права підлягає закриттю. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Харківського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено. Ухвалу Київського районного суду міста Харкова від 08 липня 2020 року скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивачі звернулися до суду із позовом до ОСОБА_3, про поновлення порушеного права у січні 2019 року з вимогою зобов'язати відповідача знести паркан та гараж, оскільки перевірка обставин будівництва паркану та гаражу буде здійснюватися під час розгляду цивільної справи №640/374/19, і при розгляді цивільної справи №2018/2-313/12/09, відповідно, не здійснювалася, цивільні справи №640/374/19 та №2018/2-213/12/09 мають різні предмет та підстави позовів. Короткий зміст вимог касаційної скарги У березні 2021 року ОСОБА_3, в інтересах якої діє представник ОСОБА_4, подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2021 року відкрито касаційне провадження. У травні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не надав належної оцінки тому, що в рішенні апеляційного суду Харківської області від 22 квітня 2013 року зазначається, що до суду апеляційної інстанції 17 квітня 2013 року за №11728 від ОСОБА_1, ОСОБА_2 надійшло клопотання про їх відмову від позову про визначення порядку користування земельною ділянкою і закриття провадження у справі, в суді апеляційної інстанції позивачі підтримали зазначене клопотання і просили провадження за їх позовом закрити, наслідки закриття провадження у справі їм відомі. В рішенні апеляційного суду Харківської області від 22 квітня 2013 року зазначається: "дослідивши матеріали справи, судова колегія вважає, що заява ОСОБА_1, ОСОБА_2 підлягає задоволенню і за змістом пункту 3 частини першої статті 205 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі з підстав визначених статтею 205 ЦПК України. Відповідно до частини 3 статті 206 ЦПК України повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. Рішення апеляційного суду Харківської області від 22 квітня 2013 року набрало законної сили, ОСОБА_1, і ОСОБА_2 воно не оскаржувалось. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У квітні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1 і ОСОБА_2, у якому вони просили залишити оскаржувану постанову без змін, оскільки вона прийнята при всебічному та повному з'ясуванні обставин справи, ґрунтується на правильному застосуванні норм чинного законодавства України. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами. Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини. Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 25 липня 2002 року у справі за заявою №48553/99 "Совтрансавто-Холдинг" проти України", а також у рішенні від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою №28342/95 "Брумареску проти Румунії" зазначав, що існує усталена судом практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів. Закриття провадження у справі можливе лише за умови, якщо РІШЕННЯ: що набрало законної сили, є тотожним до позову, який розглядається, тобто співпадають сторони, предмет і підстави позовів. У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення, а підстава - обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При визначенні підстави позову як елементу його змісту суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і закону, позивач просить про захист свого права. Отже, відповідно до вимог пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК Українисуд закриває провадження у справі, якщо в позовах, які розглядаються судами, одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю співпадають за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, ґрунтується на правових наслідках набрання рішенням суду чинності. Закриття провадження у справі - це одна з форм закінчення розгляду цивільної справи без винесення рішення суду у зв'язку з виявленням після відкриття провадження обставин, з якими закон пов'язує неможливість подальшого судового розгляду справи. У пунктах 26, 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №320/9224/17 (провадження №14-225цс19) зазначено, що: "згідно з пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК Українисуд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами". У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №761/7978/15-ц (провадження №14-58цс18) зазначено, що: "необхідність застосування пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України (у редакції 2004 року) зумовлена, по-перше, неприпустимістю розгляду судами тотожних спорів, в яких одночасно тотожні сторони, предмет і підстави позову, та, по-друге, властивістю судового рішення, що набрало законної сили (стаття 223 ЦПК України). За змістом наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно співпадають сторони, підстава та предмет спору. Нетотожність хоча б одного з елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору". У серпні 2009 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: виконавчий комітет Київської районної в місті Харкові ради, Харківська міська рада, про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою, знесення самочинного будівництва та встановлення нового паркану. Посилались на те, що ОСОБА_1 встановила шиферний паркан на відстані 1,6 м від вікон їх будинку за адресою: АДРЕСА_1, висотою 2,2 м, чим порушила можливість підтримувати будинок у необхідному санітарно-технічному стані, просили поновити їх порушене право шляхом знесення шиферного паркану (цивільна справа №2018/2-213/12/09). У березні 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_5, Харківської міської ради про визначення порядку користування земельною ділянкою відповідно до ідеальних часток співвласників. Зустрічна позовна заява мотивована тим, що рішенням Київського районного військового комісаріату м. Харкова від 23 червня 1955 року №16 за домоволодінням АДРЕСА_1 закріплена земельна ділянка площею 928 кв. м. Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 06 квітня 1977 року укладена мирова угода у цивільній справі за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_9, ОСОБА_10, за зустрічним позовом ОСОБА_10 до ОСОБА_8, ОСОБА_9 про визначення порядку користування домоволодінням та земельною ділянкою, визначений порядок користування житловими будинками та земельною ділянкою. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначали, що порядок користування земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, повинен бути визначений на законних підставах, бо згода про порядок користування між співвласниками не досягнута. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 02 лютого 2012 року у задоволенні позову ОСОБА_5 та ОСОБА_6 відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено. Визначено порядок користування земельною ділянкою в домоволодінні АДРЕСА_1, а саме: виділено ОСОБА_5 на належні йому 37/100 часток в користування земельну ділянку площею 231 кв. м; ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на 63/100 частки надано в користування земельну ділянка площею 394 кв. м. Визначено, що границя між земельними ділянками проходить в такий спосіб: на відстані 5,20 м від домоволодіння АДРЕСА_3 відрізок довжиною 11 м; поворот праворуч відрізок довжиною 3,5 м; поворот ліворуч відрізок довжиною 8,75 м до кута ганку літ. "а1"; по зовнішній стіні ганку літ. "а1" та прибудови літ. "а"; поворот ліворуч відрізок довжиною 10 м, що проходить по зовнішній стіні прибудови літ. "а", житлового будинку літ. "А-1", душу літ. "М " та розділяє сторону з домоволодінням АДРЕСА_3 на відрізки 30,05 м та 12,85 м. Для обслуговування зовнішніх стін прибудови літ. "а", ганку літ. "а1", житлового будинку літ. "А-1", душу літ. "М", що знаходяться в користуванні ОСОБА_5, запропоновано встановити земельний сервітут. Земельну ділянку біля споруд запропоновано передати у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2. При цьому визначено, що ОСОБА_5 має право використовувати цю земельну ділянку для обслуговування зовнішніх стін. Відповідно до запропонованого варіанту користування земельною ділянкою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають влаштувати окремий в'їзд (т.1, а. с. 70-72). Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 22 квітня 2013 року апеляційну скаргу ОСОБА_5, ОСОБА_6 задоволено частково рішення Київського районного суду м. Харкова від 02 лютого 2012 року скасоване, позовні вимоги ОСОБА_5, ОСОБА_6 задоволені частково. Усунуто перешкоди у користуванні земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1. Зобов'язано ОСОБА_1 знести шиферний паркан з північної сторони будинку літ. А-1, висотою 2.2 м. В іншій частині позову ОСОБА_5, ОСОБА_6 відмовлено (т.1, а. с. 75-76). Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 22 квітня 2013 року задоволена заява ОСОБА_1, ОСОБА_2: прийнята відмова ОСОБА_1, ОСОБА_2 від зустрічного позову до ОСОБА_5, Харківської міської ради про визнання порядку користування земельною ділянкою. Провадження у справі за зустрічним позовом закрито (т. 1, а. с. 73-74). У зазначеному цивільному позові поданому у січні 2019 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 просили суд поновити їх порушене право на користування сумісною земельною ділянкою та виходу до двору через ворота, замість яких побудований гараж, шляхом зобов'язання відповідача знести паркан та гараж, та привести земельну ділянку в стан придатний для використання відповідно до її цільового призначення, що полягає у вільному проході на подвір'я, користуванні воротами та земельною ділянкою (т.1, а. с. 2-4). Позовна заява мотивована тим, що у листопаді 2018 року відповідач ОСОБА_3 здійснила самочинне будівництво паркану та гаражу, що перешкоджає позивачам вільно користуватись спільною земельною ділянкою та позбавило позивачів можливості вільного входу у двір через відсутність воріт. Позивач окрім будівництва паркану, на спільній земельній ділянці здійснила без відповідного дозволу будівництво гаражу, чим зменшила земельну ділянку спільного користування на 20 кв. м. Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що із зазначеним позовом позивач звернувся з вимогою зобов'язати відповідача знести паркан та гараж. Оскільки перевірка обставин будівництва паркану та гаражу буде здійснюватися під час розгляду цивільної справи №640/374/19, і при розгляді цивільної справи №2018/2-313/12/09, відповідно, не здійснювалася, цивільні справи №640/374/19 та №2018/2-213/12/09 мають різні предмет та підстави позовів. Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не надав належної оцінки рішенню апеляційного суду Харківської області від 22 квітня 2013 року, яке ухвалено з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав є безпідставними, оскільки позови вважаються тотожними тоді, коли в них співпадають сторони, предмет і підстави. У випадку зміни хоча б одного з цих елементів, позови не можна вважати тотожними, що позбавляє суд права закрити провадження у справі. Наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновком апеляційного суду стосовно установлених обставин справи, містять посилання на факти, які були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. У силу вимог статті 400 ЦПК Українисуд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Інші доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність судових рішень не впливають, фактично стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_3, в інтересах якої діє представник ОСОБА_4, залишити без задоволення. Постанову Харківського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. А. Воробйова Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 25 листопада 2021 року м. Київ справа №539/233/21 провадження №61-13324св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Русинчука М. М., учасники справи: позивачі: перший заступник керівника Лубенської місцевої прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Полтавської обласної державної адміністрації, Державна екологічна інспекція Центрального округу, відповідачі: Лубенська районна державна адміністрація, ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, Регіональний офіс водних ресурсів в Полтавській області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу першого заступника керівника Лубенської місцевої прокуратури Полтавської області на ухвалу Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 26 квітня 2021 року у складі судді Алтухової О. С. та постанову Полтавського апеляційного суду від 05 липня 2021 року у складі колегії суддів: Пилипчук Л. І., Абрамова П. С., Бондаревської С. М., ВСТАНОВИВ: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У січні 2021 року перший заступник керівника Лубенської місцевої прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Полтавської обласної державної адміністрації, Державної екологічної інспекції Центрального округу звернувся з позовом до Лубенської районної державної адміністрації, ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, Регіональний офіс водних ресурсів в Полтавській області, про визнання незаконним, скасування розпорядження Лубенської районної державної адміністрації, визнання недійсним державного акту, витребування земельної ділянки із незаконного володіння. Позов мотивований тим, що розпорядженням Лубенської районної державної адміністрації Полтавської області №123 від 26 березня 2003 року "Про надання дозволу на виготовлення технічної документації по оформленню права власності на земельні ділянки членами селянського фермерського господарства" відповідачу ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку технічної документації по оформленню права власності в розмірі земельних часток (паїв) по Войнихівській сільській раді на земельні ділянки членам селянсько-фермерського господарства із земель селянського (фермерського) господарства "Ромашка" - 3,89 га, для ведення фермерського господарства. Розпорядженням голови Лубенської районної державної адміністрації Полтавської області №237 від 10 червня 2009 року "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельні ділянки", затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, які посвідчують право власності на земельну ділянку та передано ОСОБА_1 3,89 га ріллі. У подальшому ОСОБА_1 одержала державний акт на право власності на земельну ділянку від 26 січня 2010 року, серія та номер ЯГ 343177, та передала вказану земельну ділянку в оренду ОСОБА_2 строком на 49 років, про що 27 грудня 2012 року внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Прокурор вважає, що в даному випадку відбулося порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель, що є підставою для визнання відповідно до статті 21 ЗК України недійсними рішень про передачу земельних ділянок громадянам та юридичним особам, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо. Враховуючи викладене, просив: поновити пропущений строк для звернення з позовом до суду, визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Лубенської районної державної адміністрації Полтавської області №237 від 10 червня 2009 року "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельні ділянки" у частині затвердження технічної документації ОСОБА_1 щодо земельної ділянки площею 3,89 га ріллі, кадастровий номер 5322881200:09:006:007, для ведення фермерського господарства, розташованої на території Засульської сільської ради Лубенського району Полтавської області, визнати недійсними Державний акт на право власності ОСОБА_1 від 26 січня 2010 року серія та номер ЯГ 343177, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № щодо земельної ділянки площею 3,89 га, витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Полтавської обласної державної адміністрації земельну ділянку загальною площею 3,89 га з кадастровим номером 5322881200:09:006:007, яка знаходиться на території Засульської сільської ради Лубенського району Полтавської області, стягнути понесені позивачем судові витрати. Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 26 квітня 2021 року, яка залишена без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 05 липня 2021 року, закрито провадження у справі за позовом Першого заступника керівника Лубенської місцевої прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі Полтавської обласної державної адміністрації, Державної екологічної інспекції Центрального округу до Лубенської районної державної адміністрації, ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, Регіональний офіс водних ресурсів в Полтавській області, про визнання незаконним, скасування розпорядження Лубенської районної державної адміністрації, визнання недійсним державного акту, витребування земельних ділянок із незаконного володіння. Роз'яснено, що розгляд даної справи належить до юрисдикції господарського суду. Судові рішення мотивовані тим, що відповідач ОСОБА_1 є членом СФГ "Ромашка", спірна земельна ділянка належить їй на праві власності з цільовим призначенням для ведення фермерського господарства. Оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їхні земельні спори з іншими юридичними особами, у тому числі з центральним органом виконавчої влади, який реалізує політику у сфері земельних відносин щодо користування земельними ділянками, наданим із земель державної або комунальної власності, підвідомчі господарським судам. Короткий зміст вимог касаційної скарги У серпні 2021 року перший заступник керівника Лубенської місцевої прокуратури Полтавської області подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Лубенського міськрайонного суду від 26 квітня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 05 липня 2021 року, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Касаційна скарга обґрунтована тим, що постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 15 вересня 2015 року у справі №816/3935/15 припинено юридичну особу СФГ "Ромашка" у зв'язку з неподанням податкової звітності більше одного року, відповідно до вимог статті 38 Закону України "про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців". Статутом СФГ "Ромашка" передбачено, що у разі систематичного невнесення господарством земельного податку в терміни, встановлені чинним законодавством України, а також орендної плати в терміни, визначені договором оренди, право власності і користування земельною ділянкою чи її частиною припиняється (пункт 10.2 Статуту). Таким чином, з моменту оформлення права власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку та з моменту припинення самого СФГ "Ромашка", будь-який правовий зв'язок фермерського господарства та земельної ділянки закінчився (припинився). Висновки судів стосовно того, що спірні правовідносини виникли у зв'язку із здійсненням господарської діяльності СФГ є необґрунтованими та суперечать матеріалам справи. Суди надали неправильну оцінку спірним правовідносинам кваліфікувавши їх як земельний спір між фермерським господарством та органом державної влади щодо користування земельними ділянками. Позов, з яким звернувся перший заступник керівника Лубенської місцевої прокуратури, стосується незаконного набуття спірної земельної ділянки водного фонду з державної власності всупереч встановленому законом порядку та використання її не за цільовим призначенням. Надання у приватну власність земель водного фонду для ведення фермерського господарства без врахування імперативної заборони щодо використання земель водного фонду з цією метою та відсутності передбачених законом підстав для перебування у приватній власності земель вказаної категорії, суперечить вимогам чинного законодавства, зокрема, статей 20, 21, 60, 61 ЗК України, статей 88, 89 ВК України. Посилаючись на статтю 20 ГК України, правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 03 квітня 2019 у справі №621/2501/18, доводить, що даний спір не стосується господарської діяльності ОСОБА_1 чи СФГ "Ромашка", а лише стосується питання незаконної приватизації земель водного фонду, а тому даний спір несе індивідуальний характер. Тому, з огляду на суб'єктний склад сторін, характер спірних правовідносин у цій справі, цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2021 року поновлено строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції. У вересні 2021 року матеріали цивільної справи №539/233/21 надійшли до Верховного Суду та 30 вересня 2021 року передані судді-доповідачу Дундар І. 0. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 15 вересня 2021 року вказано, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження: порушення норм процесуального права. Фактичні обставини Суди встановили, що ОСОБА_1 є членом СФГ "Ромашка". Розпорядженням голови Лубенської районної державної адміністрації Полтавської області №237 від 10 червня 2009 року "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельні ділянки" затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку та передано ОСОБА_1 3,89 га ріллі. На підставі Державного акту на право власності від 26 січня 2010 року серія та номер ЯГ 343177 ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 3,89 га, розташованої на території Войнихівської сільської ради Лубенського району Полтавської області, з цільовим призначенням земельної ділянки для ведення фермерського господарства. Згідно з Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (який є публічним та загальнодоступним), на даний час СФГ "Ромашка", членом якого є відповідач ОСОБА_1 не припинено. Позиція Верховного Суду Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів. Статтями 124, 125 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом. Частиною першою статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Пунктом 6 частини першої статті 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. Отже, розмежування компетенції судів з розгляду земельних спорів здійснено відповідно до їх предмета та суб'єктного складу учасників. Земельні спори, сторонами в яких є насамперед юридичні особи та фізичні особи-підприємці, про захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів розглядаються господарськими судами, а інші - за правилами цивільного судочинства. Відповідно до частини другої статті 124 ЗК України (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу. Зокрема, не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства (частина друга статті 134 ЗК України). Частиною першою статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. Згідно із частиною третьою статті 7 Закону України "Про фермерське господарство" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються громадянам України у власність і надаються в оренду із земель державної або комунальної власності. Статтею 8 Закону України "Про фермерське господарство" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб. Відповідно до вимог статей 89, 91, 92 ЦК України та статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" (у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація юридичних осіб - це засвідчення факту створення юридичної особи, після чого виникає цивільна правоздатність юридичної особи. Отже, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з одержанням ним державного акту на право власності чи постійного користування на земельну ділянку або укладенням договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства, що є передумовою для державної реєстрації останнього. Натомість відсутність такої реєстрації протягом розумного строку є невиконанням умов закону для отримання земельної ділянки з метою ведення фермерського господарства. Відповідно до положень частини першої статті 31 ЗК України та частини першої статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" (у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі, земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності, земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 у справі №539/1830/20 (провадження №61-12603св21) вказано, що "статтею 12 Закону України "Про фермерське господарство" встановлено, що земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2019 у справі №628/775/18 (провадження №14-511цс19) зазначено, що "можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства. З аналізу положень статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України "Про фермерське господарство" слід дійти висновку про те, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство має бути зареєстроване в установленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Оскільки фермерське господарство є юридичною особою, земельні спори, у тому числі з центральним органом виконавчої влади, який реалізує політику у сфері земельних відносин, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, з фермерським господарством, підвідомчі господарським судам". Схожий за змістом висновок висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року у справі №348/992/16-ц (провадження №14-5цс18), від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц (провадження №14-262цс18), від 21 листопада 2018 року у справі №272/1652/14-ц (провадження №14-282цс18). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 у справі №626/1055/17 (провадження №14-399цс19) вказано, що "відповідно до статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства. Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їхні спори щодо права власності чи іншого речового права на землю з іншими юридичними особами, органами, уповноваженими здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, і прокурором, який обґрунтовує позовні вимоги порушенням інтересів держави у сфері розпорядження ділянками державної та комунальної власності, треба розглядати за правилами господарського судочинства (див. постанови від 22 серпня 2018 року у справі №606/2032/16-ц (провадження №14-262цс18), від 12 грудня 2018 року у справі №704/29/17-ц (провадження №14-495цс18), від 12 грудня 2018 року у справі №388/1103/16-ц (провадження №14-419цс18). Проте, якщо на час звернення з позовом для вирішення спору про користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, фермерське господарство не зареєстроване, то стороною таких спорів є громадянин, якому надавалась земельна ділянка, а спір треба розглядати за правилами цивільного судочинства (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №677/1865/16-ц (провадження №14-407цс18), від 21 листопада 2018 року у справі №272/1652/14-ц (провадження №14-282цс18), від 11 вересня 2019 року у справі №620/371/17 (провадження №14-296цс19), від 16 жовтня 2019 року у справі №365/65/16-ц (провадження №14-371цс19). Апеляційний суд установив, що ОСОБА_4 була членом С (Ф)Г "Ромашка" і, незважаючи на те, що з заявою про надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки вона звернулася як фізична особа, отримання цієї ділянки відбулось для використання в діяльності С (Ф)Г "Ромашка". Закриваючи провадження у цій справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що за суб'єктним складом заявлена прокурором вимога повинна розглядатися за правилами господарського судочинства". Аналогічні правові висновки зроблено Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі №539/1848/20 (провадження №61-10394св 21). Аналіз матеріалів справи свідчить, що ОСОБА_1 є членом СФГ "Ромашка" та передана їй у власність спірна земельна ділянка має цільове призначенням - для ведення фермерського господарства. Колегія суддів відхиляє доводи заявника про те, що СФГ "Ромашка" не здійснює свою діяльність та відповідно до постанови Полтавського окружного адміністративного суду від 15 вересня 2015 року у справі №516/3935/15 за позовом Лубенської об'єднаної державної податкової інспекції припинено юридичну особу СФГ "Ромашка", оскільки із Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вказане фермерське господарство не виключено із даного реєстру, а відповідно до частини 5 статті 104 ЦК України юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції правильно встановили, що спірна земельна ділянка виділялася ОСОБА_1 із метою ведення нею селянського (фермерського) господарства, а також факт реєстрації СФГ "Ромашка". Таким чином, закриваючи провадження у цій справі, суди зробили обгрунтований висновок, що за суб'єктним складом заявлена прокурором вимога повинна розглядатися за правилами господарського судочинства. Даний спір не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, навіть якщо відповідачем у справі зазначено фізичну особу, якій ця земельна ділянка надавалася з метою ведення селянського (фермерського) господарства. Висновки Верховного Суду Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Доводи касаційної скарги, з урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 у справі №539/1830/20 (провадження №61-12603св21) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 09 листопада 2021 року у справі №539/1848/20 (провадження №61-10394св 21) не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін. Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу першого заступника керівника Лубенської місцевої прокуратури Полтавської області залишити без задоволення. Ухвалу Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 26 квітня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 05 липня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. О. Дундар Н. О. Антоненко М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 серпня 2021 року м. Київ справа №686/3922/17 провадження №61-15460св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Хмельницька міська рада, Управління земельних ресурсів та земельної реформи Департаменту архітектури, містобудування та земельних ресурсів Хмельницької міської ради, провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Хмельницького апеляційного суду від 15 вересня 2020 року в складі колегії суддів: Гринчука Р. С., Костенка А. М., Спірідонової Т. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні належною їй на праві приватної власності земельною ділянкою по АДРЕСА_2 шляхом знесення облаштованої між господарствами по АДРЕСА_2 та по АДРЕСА_1 огорожі, демонтажу та засипання землею септикової ями, викорчовування посаджених дерев і кущів за рахунок ОСОБА_2 та ОСОБА_3. В обґрунтування позовних вимог посилалась на те, що на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 07 грудня 2004 року вона є власником земельної ділянки площею 0, 10 га, розташованої по АДРЕСА_2. Сусідніми землекористувачами за адресою: АДРЕСА_1, є відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Виділена ОСОБА_2 земельна ділянка площею 0, 10 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд не приватизована і перебуває у комунальній власності. Згідно з генпланом забудови міста та плану меж державного акта ширина належної їй земельної ділянки становить 20, 9 м, а ширина земельної ділянки, яка була виділена ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд становить 20, 4 м. Декілька років назад відповідачі, порушивши межі виділеної їм земельної ділянки, самовільно захопили частину належної їй землі, перемістивши по всій довжині земельної ділянки огорожу в її сторону майже на два метри. Крім того, на захопленій таким чином частині належної їй земельної ділянки відповідачі облаштували септик для стоку нечистот, насадили фруктові дерева та кущі. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 21 серпня 2019 року в задоволенні позовних вимог відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із недоведеності позивачем своїх вимог, відсутності доказів на підтвердження обставин, зазначених у позовній заяві. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Хмельницького апеляційного суду від 15 вересня 2020 року рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 21 серпня 2019 року скасовано та ухвалено нове про часткове задоволення позову. Усунуто перешкоди в користуванні належною ОСОБА_1 земельною ділянкою, розташованою за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер 6810100000:27:002:0008, шляхом знесення (демонтажу) облаштованої між господарствами по АДРЕСА_2 та по АДРЕСА_1 частини огорожі (металевої огорожі на бетонному фундаменті) від поворотної точки 6 до поворотної точки 12 та частини огорожі (металевого паркану та цегляних стовпчиків) від поворотної точки 12 до поворотної точки 13, а також викорчовування дерев в кількості 6 одиниць, відповідно до висновку судової земельно-технічної та судової будівельно-технічної експертиз №05/20 від 08 липня 2020 року, з урахуванням план-схеми розташування огорожі та дерев, які розміщені на спірній частині земельної ділянки та підземної споруди із бетонним покриттям та металевим люком, що знаходяться на земельній ділянці по АДРЕСА_1, яка міститься в даному експертному висновку, за рахунок ОСОБА_2 та ОСОБА_3. У задоволенні решти позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що факт порушення відповідачами меж земельної ділянки підтверджений висновками судових експертиз, якими, зокрема встановлено, що на частині належної позивачу земельної ділянки, на яку накладається земельна ділянка, яка знаходиться у користуванні ОСОБА_2 та ОСОБА_3, розташовані частина паркану та дерева в кількості 6 штук, а тому наявні підстави для усунення позивачу перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом демонтажу паркана та викорчування дерев. При цьому апеляційний суд, урахувавши висновки експерта, пояснення представника відповідачів та місце розташування спірного паркану, дійшов висновку, що такий виготовлений та встановлений саме відповідачами. Водночас доводи позивача щодо встановлення на частині належної їй земельної ділянки септикової ями та кущів не знайшли свого підтвердження матеріалами справи, у зв'язку з чим підстав для задоволення позову в цій частині апеляційний суд не вбачав. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги У жовтні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Хмельницького апеляційного суду від 15 вересня 2020 року й залишити в силі рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 21 серпня 2019 року. Підставами касаційного оскарження судових рішень зазначає неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: - застосування норми права без урахування висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду від 14 лютого 2019 року в справі №323/1862/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) ; - судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована, зокрема тим, суд апеляційної інстанції не врахував, що позивач не довів, що паркан збудований саме ним, а тому не мав правових підстав зобов'язувати його здійснювати демонтаж паркану. Також апеляційний суд не звернув уваги на те, що земельна ділянка, якою він користується, не належить йому на праві власності, власником цієї земельної ділянки на час розгляду справи була Хмельницька міська рада, яка не залучена до участі в справі в якості відповідача. Окрім цього вказує, що позивач придбала земельну ділянку вже з побудованим попередніми власниками парканом, а тому до участі в справі необхідно було залучати попередніх власників земельної ділянки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 і розглядати справу в контексті щодо придбання товару неналежної якості та поновлення порушеного права покупця, передбаченого статтею 678 ЦК України. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 16 лютого 2021 року справа №686/3922/17 надійшла до Верховного Суду. Позиція Верховного Суду Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, та якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Фактичні обставини, встановлені судами Установлено, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки по АДРЕСА_2, площею 0, 10 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), землі житлової та громадської забудови, кадастровий номер 6810100000:27:002:0008. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є співвласниками житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, по Ѕ частині кожний. Рішенням виконкому Хмельницької міської ради народних депутатів №488 від 13 липня 1995 року ОСОБА_2 була виділена земельна ділянка площею 1 000 кв. м, що розташована по АДРЕСА_1, під будівництво житлового будинку. За заявою ОСОБА_1 від 08 вересня 2017 року Приватне підприємство "Проекція" була розроблена технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), наданої для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_2. Висновком експерта судової будівельно-технічної експертизи №56/018 від 23 листопада 2018 року встановлено наявність порушення меж належної позивачу земельної ділянки, що розташована по АДРЕСА_2 зі сторони суміжних землекористувачів по АДРЕСА_1, яке полягає у невідповідності розташування фактичних меж між ділянками ОСОБА_1 та ОСОБА_2, ОСОБА_3, межам, визначеним землевпорядною документацією (обмінним файлом) на ділянку кадастровий номер 6810100000:27:002:0008, внаслідок чого вказана земельна ділянка площею 0, 1000 га накладається на земельну ділянку площею 0, 1157 га, що розташована по АДРЕСА_1, та знаходиться в користуванні відповідачів, площа накладення становить 0, 0067 га (67 кв. м). На підставі ухвали суду апеляційної інстанції, 07 липня 2020 року було проведено судові земельно-технічну та будівельно-технічну експертизи та надано експертний висновок №05/20. Відповідно до вказаного висновку фактично облаштована огорожа (суміжна межа) земельної ділянки, яка фактично знаходиться у користуванні ОСОБА_2 та ОСОБА_3 по АДРЕСА_1 частково накладається на межу суміжної земельної ділянки з кадастровим номером 6810100000:27:002:0008, яка належить ОСОБА_1, площа накладення становить 65 кв. м. На частині земельної ділянки, яка належить позивачу, на яку накладається земельна ділянка, яка знаходиться у користуванні відповідачів, розташовані частина паркану від поворотної точки 6 до поворотної точки 13 та дерева в кількості 6 одиниць. Фактично облаштована огорожа, що знаходяться на частині належної на праві власності ОСОБА_1 земельної ділянки ідентична з іншою частиною облаштованої огорожі господарства ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за наступними характеристиками (конструкція, використані матеріали), а саме: частина огорожі (металевої огорожі на бетонному фундаменті) від поворотної точки 6 до поворотної точки 12 ідентична з іншою частиною огорожі від поворотної точки 2 до поворотної точки 6; частина огорожі (металевого паркану та цегляних стовпчиків) від поворотної точки 12 до поворотної точки 13 ідентична з іншою частиною огорожі від поворотної точки 13 до поворотної точки 1. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Статтею 14 Конституції України передбачено, що право власності на землю гарантується. За приписами статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Поняття земельної ділянки як об'єкта права власності визначено у частині першій статті 79 ЗК України як частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку (частина перша статті 92 ЗК України). За змістом частини першої статті 96 ЗК України землекористувачі зобов'язані, зокрема, не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів. Відповідно до статті 103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Частинами другою, третьою статті 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України). Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У частині другій статті 78 ЦПК Українизазначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Статтею 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Перевіривши надані сторонами докази, у тому числі висновки експертів, належно їх оцінивши, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що відповідачі, встановивши паркан на частині земельної ділянки, що належить на праві власності ОСОБА_1, чинять перешкоди позивачу в користуванні її земельною ділянкою, у зв'язку з чим дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 щодо усунення перешкод у користуванні належною їй на праві власності земельною ділянкою та їх часткове задоволення. При цьому, оскільки суд апеляційної інстанції встановив, що перешкоди в користуванні земельної ділянки чиняться позивачу саме ОСОБА_2 та ОСОБА_3 як суміжними землекористувачами, безпідставними є доводи касаційної скарги про неналежний склад відповідачів у цій справі. Висновки апеляційного суду не суперечать висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2019 року в справі №323/1862/16-ц, оскільки зазначені висновки зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, а тому доводи касаційної скарги є безпідставними. Інші аргументи касаційної скарги не дають підстав для скасування оскаржуваного судового рішення, оскількифактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками апеляційного суду щодо їх оцінки. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не ВСТАНОВИВ: Висновки за результатом розгляду касаційної скарги Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції відповідає вимогам закону й підстав для її скасування немає. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Хмельницького апеляційного суду від 15 вересня 2020 року без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Постанову Хмельницького апеляційного суду від 15 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: М. Ю. Тітов І. О. Дундар Є. В. Краснощоков

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 листопада 2021 року м. Київ справа №444/2291/18 провадження №61-16955св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О., Яремка В. В. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - Акціонерне товариство "Українська залізниця", відповідачі: Малехівська сільська рада Жовківського району Львівської області, ОСОБА_1, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства "Українська залізниця" на постанову Львівського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Ванівського О. М., Мельничук О. Я., Шеремети Н. О., ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог та рішень судів У серпні 2018 року Акціонерне товариство "Українська залізниця" (далі - АТ "Українська залізниця) звернулося до суд з позовом до Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області (далі - Малехівська сільська рада), ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення 40 сесії 5 скликання Малехівської сільської ради від 27 липня 2010 року №36, скасування державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, скасування свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 25 жовтня 2005 року серії ВСЕ №368708 №1-3109, зобов'язання державного кадастрового реєстратора скасувати запис у поземельній книзі щодо земельної ділянки, скасування державної реєстрації права на земельну ділянку та зобов'язання усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою. На обґрунтування позову посилалося на таке. У користуванні Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" (ПАТ "Українська залізниця "), правонаступником якого є АТ "Українська залізниця", перебуває земельна ділянка смуги відведення, зокрема в адміністративних межах с. Малехів Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області (далі - с. Малехів), що підтверджується технічною документацією із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки, загальною площею 17,1368 га, в Державному територіально-галузевому об'єднанню "Львівська залізниця" (далі - ДТГО "Львівська залізниця") під існуючими об'єктами залізничного транспорту за напрямком Рудно-Підбірці від 17 км + 200 м до 20 км + 544.20 січня 2017 року комісією у складі працівників залізниці під час обстеження земельної ділянки залізниці у межах с. Малехів виявлено, що на 20 км + 158 м - 20 км + 165 м перегону Рудно-Підбірці з правої сторони за ходом кілометрів від осі головної колії на відстані 10,0 м знаходиться сітчаста огорожа, що огороджує земельну ділянку, яка належить ОСОБА_1, при ширині смуги відведення залізниці - 20,0 м від осі головної колії, визначений відповідно до "Плану границ полосы отвода линии Рудно-Подборцы Львовской железной дороги от км 11+106 до км 20+534". Площа перетину земельних ділянок становить 0,0067 га. Зазначена земельна ділянка знаходиться у смузі відведення залізниці, належить до земель залізничного транспорту, перебуває у користуванні ПАТ "Укрзалізниця" та закріплена за регіональною філією "Львівська залізниця". На підставі рішення 40 сесії 5 скликання Малехівської сільської ради від 27 липня 2010 року №36 та свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 25 жовтня 2005 року серії ВСЕ №368708, №1-3109 ОСОБА_1 набула у власність земельну ділянку, кадастровий номер 4600785700:01:009:0063, загальною площею 0,0412 га. На підставі цих документів ОСОБА_1 видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 19 квітня 2011 року, серії ЯЛ №874981. На думку позивача, рішення Малехівської сільської ради та виданий на його підставі державний акт є незаконними та такими, що порушують право залізниці на постійне користування земельною ділянкою для обслуговування залізничного полотна та забезпечення безпеки руху у межах с. Малехів, а тому підлягають скасуванню. Про те, що спірна земельна ділянка була зайнята об'єктами залізничної інфраструктури на момент чинності Положення "Про землі, надані транспорту", свідчить "План полосы отвода линии Рудно-Подборцы Львовской железной дороги" від 1962 року, який відповідно до статті 17 Закону України "Про основи містобудування" є містобудівною документацією, яка є основою, зокрема, для підготовки вихідних даних для розробки землевпорядної документації та вирішення питань щодо вилучення (викупу), передачі (надання) земельних ділянок у власність чи користування громадян та юридичних осіб. Відповідно до законодавства, яке було чинним на момент виникнення права залізниці на землі смуги відведення у межах с. Малехів, вимоги щодо виготовлення та отримання державного акта не передбачалися, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі відповідно до пунктів 54, 55 "Общих начал землепользования и землеустройства" (Постанова Центрального виконавчого комітету СССР від15 грудня 1928 року). Малехівська сільська рада під час прийняття оскаржуваного рішення порушила норми пункту "б" частини четвертої статті 84 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) (у редакції, чинній на час прийняття Малехівською сільською радою рішення), відповідно до якого до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі під державними залізницями. Майно залізниці є державною власністю і закріплене за нею на праві повного господарського відання. Тому Малехівська сільська рада не мала правових підстав приймати оспорюване рішення, порушуючи право землекористування залізниці. Залізниця як суміжний користувач не погоджувала ні проєкт відведення земельної ділянки, ні акт встановлення і узгодження зовнішніх меж землекористування в натурі та у жодному випадку не надавала погодження на вилучення земельної ділянки. З урахуванням наведеного позивач просив визнати незаконним та скасувати рішення Малехівської сільської ради 40 сесії 5 скликання від 27 липня 2010 року №36 у частині передачі у приватну власність земельної ділянки ОСОБА_1, скасувати державний акт на право приватної власності на земельну ділянку ОСОБА_1 від 19 квітня 2011 року серії ЯЛ №874981, який виготовлений на підставі рішення Малехівської сільської ради 40 сесії 5 скликання від 27 липня 2010 року №36, скасувати свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 25 жовтня 2005 року, зобов'язати державного кадастрового реєстратора скасувати запис у Поземельній книзі щодо земельної ділянки за кадастровим номером 4622785700:01:009:0063 шляхом внесення до Державного земельного кадастру відомостей про його скасування, зобов'язати ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, а саме звільнити зайняту земельну ділянку. Рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 29 березня 2019 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що на час прийняття рішення Малехівською сільською радою право позивача на спірну земельну ділянку не підтверджувалося жодним правовстановлюючим документом, а отже, спірна земельна ділянка не належала на праві користування позивачу, оскільки останній не оформив таке право відповідно до чинного тоді земельного законодавства. При винесенні оскаржуваного рішення сільська рада діяла у межах наданих їй повноважень щодо розпорядження землями комунальної власності. Відповідачі жодним чином не порушили прав позивача, а позивач належно не обґрунтував позовні вимоги та не надав відповідних доказів, що їх підтверджують. Постановою Львівського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року рішення Жовківського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову у зв'язку зі спливом позовної давності. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що частина земельної ділянки, що перебуває у власності відповідача є частиною смуги відведення залізниці, що підтверджується технічною документацією із землеустрою щодо інвентаризації площею 17,1368 га ДТГО "Львівська залізниця" під існуючими об'єктами залізничного транспорту за напрямком Рудно-Підбірці 2 від 17 км + 200 м до 20 км + 544 м у адміністративних межах с. Малехів, планом меж смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці в адміністративних межах Нестеровського (на сьогоднішній день Жовківського) району Львівської області від 11 км+ 106 м до 20 км+ 534 м, 1962 року та вона належить до земель транспорту. АТ "Українська залізниця" є належним користувачем цієї спірної земельної ділянки відповідно до законодавства. Тому частина земельної ділянки, що перебуває у власності ОСОБА_1, накладається на землю залізничного транспорту, яка перебуває у користуванні позивача. Проте позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним рішення Малехівської сільської ради 40 сесії 5 скликання від 27 липня 2010 року №36 після спливу позовної давності, оскільки звернувся до суду більше ніж через 8 років після прийняття оскаржуваного рішення. Позивач не надав доказів на підтвердження того, що АТ "Українська залізниця" не мало об'єктивної можливості довідатися про оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування, яке перебуває у загальному доступі, а тому з урахуванням поданої відповідачем заяви про застосування позовної давності у задоволенні позову необхідно відмовити з підстав, передбачених частиною четвертою статті 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників У листопаді 2020 року АТ "Укрзалізниця" звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні позову з підстав спливу позовної давності. У цій справі жоден із відповідачів не подавав заяви про застосування наслідків спливу позовної давності. Відповідно до принципу змагальності відповідач мусив довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Крім того, вимогу про зобов'язання повернути земельну ділянку необхідно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц (провадження №14-96цс18), від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц (провадження №14-740цс19); Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15, від 01 липня 2015 року у справі №6-178гс15; Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №911/3210/17, від 08 травня 2018 року у справі №911/2534/17. У січні 2021 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому Малехівська сільська рада просила касаційну скаргу АТ "Українська залізниця" залишити без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін. На обґрунтування відзиву посилалася на те, що Малехівська сільська рада 04 жовтня 2018 року подала через канцелярію суду заяву про застосування наслідків спливу позовної давності, яка міститься в матеріалах справи. Позивач не обґрунтував та не давав доказів, які б чітко вказали на час, з якого йому стало відомо про порушення його права. Крім того, позивач обрав неефективний спосіб захисту, оскільки він мав звернутися до суду із віндикаційним позовом. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 07 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ "Українська залізниця" на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції не відповідають. Суди встановили, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 25 жовтня 2005 рок серії ВСЕ №368708, реєстровий №1-3109, рішення Малехівської сільської ради 40 сесії 5 скликання від 27 липня 2010 року №36, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,0412 га. На підставі зазначених документів ОСОБА_1 виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №874981. Земельна ділянка розташована на АДРЕСА_1. Цільове призначення земельної ділянки - ведення особистого селянського господарства. Згідно з викопіюванням з інвентаризаційної карти с. Малехів 1972 року на АДРЕСА_1 зображена земельна ділянка, яка на цей час перебуває у приватній власності ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 70) Відповідно до витягу з погосподарської книги №2 за 1955-1957 роки Дублянської сільської ради від 05 вересня 2018 року №1132/02-19 за домогосподарством на АДРЕСА_1, відповідно до погосподарського обліку 1955-1957 року, обліковувалось всього землі 0,26 га та житловий будинок 1942 року забудови (т. 1, а. с. 99). Із свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 25 жовтня 2005 року випливає, що спадкоємцем зазначеного у заповіті майна ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, є ОСОБА_1. Спадкове майно складається із земельної ділянки площею 0,138 га, що знаходиться у с. Малехів, наданої для обслуговування житлового будинку, ведення особистого підсобного господарства, що належала померлому на підставі державного акта на право приватної власності на землю, виданого Малехівською сільською радою 10 жовтня 1998 року за ЛВ-м-617, зареєстрованого у книзі реєстрації державних актів за №617 (т. 1, а. с. 101-102). Відповідно до довідки Малехівської сільської ради від 05 вересня 2018 року №1137/02-19 згідно з книгою обліку сплати земельного податку за використання землі на території Малехівської сільської ради, за користування земельною ділянкою на АДРЕСА_1, площею 0,0412 га земельний податок не сплачувався, оскільки землекористувач звільнений від сплати земельного податку, є пенсіонером (т. 1, а. с. 100). 20 січня 2017 року комісією у складі працівників залізниці під час обстеження земельної ділянки залізниці у межах с. Малехів виявлено, що на 20 км + 158 м - 20 км + 165 м перегону Рудно-Підбірці з правої сторони за ходом кілометрів від осі головної колії на відстані 10 м знаходиться сітчаста огорожа, що огороджує земельну ділянку, яка належить ОСОБА_1, при ширині смуги відведення залізниці 20,0 м від осі головної колії, встановленої відповідно до "Плану границ полосы отвода линии Рудно-Подборцы Львовской железной дороги от км 11+106 до км 20+534". Площа перетину земельних ділянок становить 0,0067 га. На підтвердження права постійного користування землями смуги відведення АТ "Українська залізниця" надало план смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці в адміністративних межах Нестеровського (тепер - Жовківського) району Львівської області від 11 км+ 106 м до 20 км+ 534 м, який розроблений проєктною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році; внутрішній акт, з якого випливає, що комісія у складі головного інженера ВП "Кам'янка-Бузької дистанція колії" ОСОБА_3, інженера-землевпорядника ОСОБА_4 та старшого шляхового майстра ОСОБА_5 здійснила обстеження земельної ділянки в межах населеного пункту на території Малехівської сільської ради, де виявила, що на 20 км + 158 м - 20 км + 165 м перегону Рудно-Підбірці з правої сторони за ходом кілометрів від осі головної колії на відстані 10 м знаходиться сітчаста огорожа, що огороджує земельну ділянку, яка належить ОСОБА_1, при ширині смуги відведення залізниці 20,0 м від осі головної колії відповідно до "плану границ полосы отвода линии Рудно-Подборцы Львовской железной дороги от км 11+106 до км 20+534". Площа перетину земельних ділянок становить 0,0067 га. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Статтею 41 Конституції України та статтею 319 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним і право розпоряджатися майном належить лише власникові майна. Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Статтею 327 ЦК України передбачено, що у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування. Згідно зі статтею 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Відповідно до статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з його волі. Власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України. У постанові від 11 лютого 2020 року у справі №922/614/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила: "50. Власник з дотриманням вимог статті 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна. 51. У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права. 52. Оскільки вимога про визнання наказів ГУ Держземагентства незаконними та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою, то така вимога не є нерозривно пов'язаною з вимогою про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння. При цьому позивач у межах розгляду справи про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність зазначених наказів без заявлення вимоги про визнання їх незаконними та скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не тягнуть правових наслідків, на які вони спрямовані. 53. Подібні за змістом висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18), від 22 січня 2020 року у справі №910/1809/18 (провадження №12-148гс19) щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, відступати від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав". Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі №911/3594/17 (провадження №12-234гс18) зроблено висновок, що "за наявності державної реєстрації права власності за певною особою державна реєстрація права власності на це ж майно за іншою особою може бути здійснена за згодою цієї особи або за судовим рішенням, що набрало законної сили, щодо права власності на нерухоме майно. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи". У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі №916/1608/18 (провадження №12-135гс19) зазначено, що однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18), від 07 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц (провадження №14-256цс18)". Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав належних доказів на підтвердження його позовних вимог. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову з інших підстав, апеляційний суд посилався на те, що АТ "Українська залізниця" є належним користувачем спірної земельної ділянки відповідно до законодавства. Частина цієї земельної ділянки, що перебуває у власності ОСОБА_1, накладається на землю залізничного транспорту, яка перебуває у користуванні АТ "Українська залізниця". Тому наявні підстави для задоволення позову, проте, оскільки однією з вимог позивача є визнання недійсним рішення 40 сесії 5 скликання Малехівської сільської ради від 27 липня 2010 року №36 у частині передачі у приватну власність спірної земельної ділянки ОСОБА_1, а позивач звернувся до суду з позовом лише 01 серпня 2018 року, то з урахуванням поданої відповідачем заяви про застосування позовної давності, суддійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог з підстав, передбачених частиною четвертою статті 267 ЦК України. З такими висновками Верховний Суд погодитися не може з огляду на таке. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша статті 257 ЦК України). Вказані приписи поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння. Натомість до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред'явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном. Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18)). У спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов'язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18)). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18) звернула увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (частина перша статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункти 115, 143 постанови від 14 листопада 2018 року). У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (пункти 116, 144 постанови від 14 листопада 2018 року). Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі №463/3724/18 (провадження №61-4970св21), в якій колегія суддів дійшла висновку, що обраний позивачами спосіб захисту є неефективним та не відповідає змісту права, про порушення якого вони зазначають. Водночас у цій справі позивач просив визнати незаконним та скасувати рішення Малехівської сільської ради, скасувати державний акт на право приватної власності на земельну ділянку, скасувати свідоцтво про право на спадщину, скасувати запис у поземельній книзі, скасувати державну реєстрацію права на земельну ділянку та зобов'язати усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою шляхом звільнення земельної ділянки. Проте такі вимоги не є необхідним та ефективним способом захисту порушених прав, що не приводить до їх поновлення. Належним способом захисту є вимоги про витребування спірного майна (віндикаційний позов), проте позивач з такими вимогами до суду не звертався. З урахуванням наведеного заслуговують на увагу доводи відзиву про те, що позивач обрав неефективний спосіб захисту порушеного права. Оскільки задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У таких випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, то вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387, 388 ЦК України, є неефективними. Як на підставу касаційного оскарження посилається на неврахуваннявисновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №369/6892/15-ц (провадження №14-96цс18), від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц (провадження №14-740цс19); Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15, від 01 липня 2015 року у справі №6-178гс15, Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі №911/3210/17, від 08 травня 2018 року у справі №911/2534/17. Верховний Суд частково погоджується з такими доводами. У пункті 46 постанови від 07 квітня 2020 року у справі №372/1684/14-ц (провадження №14-740цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов'язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду, тобто на вказану вимогу не поширюється позовна давність. Подібні висновки викладені також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13 (провадження №14-452цс18), від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14 (провадження №14-473цс18), від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14 (провадження №14-364цс19), на які позивач посилається у касаційній скарзі. Отже, доводи касаційної скарги про те, що позивачем заявлено негаторний позов, що унеможливлює застосування позовної давності, заслуговують на увагу. Проте Верховний Суд констатує, що у цій справі позивачем обраний спосіб захисту порушеного права, який є неефективним. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій указаного до уваги не взяли, неправильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального права, не звернули уваги на те, що обраний спосіб захисту порушеного права є неефективним, що унеможливлює застосування наслідків спливу позовної давності як підстави для відмови у позові. Застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі №910/18560/16 (провадження №12-143гс18)). Тому Верховний Суд вважає за необхідне частково задовольнити вимоги касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Водночас необґрунтованими є посилання заявника на неврахування висновків, викладених Верховним Судом України у постановах від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15, від 01 липня 2015 року у справі №6-178гс15, Верховним Судом у постановах від 15 травня 2018 року у справі №911/3210/17, від 08 травня 2018 року у справі №911/2534/17, відповідно до яких, під час вирішення питання щодо застосування позовної давності позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, а відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Оскільки у цій справі позивач обрав спосіб захисту порушеного права, який є неефективним, тому саме із вказаної підстави необхідно відмовити у задоволенні позову. Доводи касаційної скарги про те, що відповідачі не подали заяв про застосування наслідків спливу позовної давності, спростовуються матеріалами справи, в яких міститься заява Малехівської сільської ради про застосування позовної давності (т. 1, а. с 104-105), проте не мають значення для правильного вирішення справи з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту порушеного права. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги За змістом частин першої, другої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного РІШЕННЯ: З урахуванням наведених мотивів Верховний Суд вважає за необхідне рішення Жовківського районного суду Львівської області від 29 березня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити із наведених у мотивувальній частині цієї постанови підстав. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки в цьому випадку за результатами касаційного перегляду вимоги заявника по суті не задовольняються, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Українська залізниця" задовольнити частково. Рішення Жовківського районного суду Львівської області від 29 березня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року скасувати. У позові Акціонерного товариства "Українська залізниця" до Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області, ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення Малехівської сільської ради Жовківського району Львівської області, скасування державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, скасування свідоцтва про право на спадщину за заповітом, зобов'язання державного кадастрового реєстратора скасувати запис у поземельній книзі щодо земельної ділянки, скасування державної реєстрації права на земельну ділянку та зобов'язання усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою відмовити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 вересня 2021 року м. Київ справа №181/597/19 провадження №61-11054св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Крата В. І., учасники справи: позивач - Приватне сільськогосподарське підприємство "Мрія", відповідачі: Межівська селищна рада Межівського району Дніпропетровської області, Фермерське господарство "Птиця А. П.", ОСОБА_1, третя особа - Межівська районна державна адміністрація Дніпропетровської області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Приватного сільськогосподарського підприємства "Мрія" на рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 11 листопада 2019 року у складі судді Юр'єва О. Ю. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 червня 2020 року у складі колегії суддів: Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У травні 2019 року Приватне сільськогосподарське підприємство "Мрія" (далі - ПСП "Мрія") звернулося з позовом до Межівської селищної ради Межівського району Дніпропетровської області, ФГ "Птиця А. П." та ОСОБА_1, третя особа: Межівська районна державна адміністрація Дніпропетровської області (далі - Межівська РДА), про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним, визнання та скасування рішення органу місцевого самоврядування. Позов мотивовано тим, що згідно розпорядження Межівської РДА № Р-513/0/313-14 від 20 листопада 2014 року між позивачем та Межівською РДА 08 грудня 2014 року укладено договір оренди земельної ділянки, яка є не витребуваним паєм, що розташована на території Райпільської сільської ради, Межівського району, Дніпропетровської області площею 6,5177 га, кадастровий номер 1222687700:02:002:0662, пай №538, та додаткову угоду №42 від 20 квітня 2018 року про перегляд розміру орендної плати. Строк дії договору п'ять років. На підставі акту приймання-передачі до 08 грудня 2019 року земельна ділянка передана у користування ПСП "Мрія". Договір оренди зареєстровано виконавчим комітетом Райпільської сільської ради про що зроблений запис під №7 в Книзі реєстрації договорів. До закінчення строку дії договору оренди 04 квітня 2019 року між ОСОБА_1 та ФГ "Птиця А. П." був укладений договір оренди вказаної земельної ділянки №3 строком на 49 років, який зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державним реєстратором Петропавлівської районної державної адміністрації Руденко Ю. П. 04 квітня 2019 року. Вважає порушеним переважне право орендаря ПСП "Мрія" на переукладання договору оренди землі після витребування власником свого земельного паю у зв'язку з укладанням договору оренди з новим орендарем без розірвання договору оренди землі з ПСП "Мрія". В пункті 6 договору оренди земельної ділянки від 08 грудня 2014 року, який укладено між ПСП "Мрія" та Межівською РДА, встановлений п'ятирічний термін його дії, у разі витребування паю його власником договір припиняється достроково або вносяться зміни згідно з пунктом 34 цього договору, яким серед іншого передбачено, що дія договору оренди припиняється у разі витребування паю його власником та в цьому випадку орендар і власник паю за власним бажанням можуть заключити між собою договір оренди земельної ділянки, що свідчить про переважне право у ПСП "Мрія" на переукладання договору. В разі відсутності бажання власника земельного паю він мав направити пропозицію позивачу про розірвання договору оренди та повернення земельної ділянки власнику, однак цього зроблено не було та земельна ділянка у ПСП "Мрія" не вилучалась. Така поведінка орендодавця є недобросовісною, а про укладання ОСОБА_1 договору оренди земельної ділянки з ФГ "Птиця А. П. " позивачу стало відомо після появи сільськогосподарської техніки на земельній ділянці, яку орендує ПСП "Мрія". Оскільки договір оренди земельної ділянки ОСОБА_1 з ФГ "Птиця А. П. " укладений до закінчення строку дії попереднього договору та з порушенням переважного права попереднього орендаря, тому є недійсним. Рішення Межівської селищної ради Дніпропетровської області №930-18/VII від 28 березня 2019 року "Про передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки кадастровий номер 1222687700:02:002:0662" є незаконним, оскільки прийняте без оформлення протоколу розподілу земельних ділянок. Межівська селищна рада при винесенні вказаного рішення не повідомила власника землі та орендаря землі ПСП "Мрія", яке призвело до укладання недійсного договору з ФГ "Птиця А. П.". Ураховуючи збільшення позовних вимог позивач просив суд: - визнати договір оренди земельної ділянки площею 6,5177 га, розташованої на території Райпільської сільської ради, Межівського району, Дніпропетровської області кадастровий номер 1222687700:02:002:0662 №3 укладений 04 квітня 2019 року між ОСОБА_1 та ФГ "Птиця А. П." недійсним; - визнати недійсним та скасувати рішення Межівської селищної ради Дніпропетровської області №930-18/VII від 28 березня 2019 року "Про передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки кадастровий номер 1222687700:02:002:0662". Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Межівського районного суду Дніпропетровської області від 11 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 червня 2020 року, позовну заяву ПСП "Мрія" залишено без задоволення. Судові рішення мотивовані тим, що позовні вимоги не ґрунтуються на приписах законодавства та не надають позивачу переважного права на переукладення договору. Спірна земельна ділянка виділена в натурі з єдиного земельного масиву і у зв'язку з цим предмет договору оренди земельної частки (паю), укладеного ПСП "Мрія" з Межівською РДА змінився, оскільки пай зазначався в умовних кадастрових гектарах і вказував на наявність речового, а не майнового права, а тому суд першої інстанції вірно вважав цю обставину підставою для застосування пункту 34 цього договору, за яким передбачено припинення його дії у разі витребування паю його власником. Орендар і власник паю за власним бажанням можуть заключити між собою договір оренди земельної ділянки, при цьому на зазначені правовідносини не розповсюджується правило переважного права на оренду. З моменту виділення земельної частки (паю) у натурі (на місцевості) та з моменту виникнення права власності на земельну ділянку в порядку, встановленому законодавством, сертифікат, на підставі якого укладено договір оренди, утратив чинність, а укладений між сторонами договір оренди земельної частки (паю), є припиненим. Аргументи учасників справи 23 липня 2020 року ПСП "Мрія" подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити у справі нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі. Касаційна скарга мотивована тим, що оформлення права власності на земельну ділянку дію раніше укладених їх власниками договорів оренди земельних паїв автоматично не припиняє і такі договори підлягають переукладанню. Припинення дії договору оренди земельних паїв має місце тільки після їх переукладання відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку або з підстав, передбачених статтею 31 Закону України "Про оренду землі". Тому укладеним між ОСОБА_1 та ФГ "Птиця А. П. " договором оренди земельної ділянки від 04 квітня 2019 року №3 порушено права позивача передбачені статтею 25 Закону України "Про оренду землі". ПСП "Мрія" подало пояснення до касаційної скарги, в яких позивач просить розглянути вимогу про скасування запису про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки ФГ "Птиця А. П.". У вересні 2020 року ФГ "Птиця А. П." та Межівська селищна рада Дніпропетровської області подали відзиви на касаційну скаргу, в яких просили суд касаційну скаргу залишити без задоволення, судові рішення - без змін, посилаючись на безпідставність вимог касаційної скарги. Вказують, що договір оренди земельної ділянки (із числа невитребуваних земельних часток (паїв) колишнього КСП "13-річчя Жовтня пай 538 "), укладений 08 грудня 2014 року між Межівською РДА та ПСП "Мрія", припинився з дати набуття ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку. Тому оспорюваними рішенням Межівської селищної ради Дніпропетровської області від 28 березня 2019 року №930-18/VІІ "Про передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки" та договором оренди земельної ділянки від 04 квітня 2019 року №3 права позивача не порушено. Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постановах Верховного Суду від 19 березня 2019 року у справі №924/468/14, від 22 травня 2019 року у справі №904/3558/18 та відсутній висновок Верховного Суду щодо питання правомірності виділення в натурі земельної ділянки власнику земельного паю за рахунок земель такого колективного сільськогосподарського підприємства, членом якого власник паю не був). Фактичні обставини справи, встановлені судами Розпорядженням голови Межівської РДА від 20 листопада 2014 року № Р-513/0/313-14 надано в оренду ПСП "Мрія" не витребуваний пай №538 площею 6,5177 га. Рішенням виконкому Райпільської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області від 24 листопада 2014 року №62 зареєстровано договір оренди на не витребуваний земельний пай №538.08 грудня 2014 року між Межівською РДА та ПСП "Мрія" укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого підприємству було передано в оренду земельну ділянку, площею 6,5177 га (не витребувані паї колишнього КСП "13-річчя Жовтня"), що розташована на території Райпільської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області, строком на п'ять років. Згідно з пунктом 34 зазначеного договору у разі витребування паю його власником договір припиняється достроково або вносяться зміни на підставі. У цьому випадку цей договір припиняється, а орендар і власник паю за власним бажанням можуть заключити між собою договір оренди земельної ділянки. Згідно акту від 18 липня 2014 року встановлено на місцевості межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) ПСП "Мрія" для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Райпільської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області, пай №538, загальною площею 6,5176 га. Кадастровий номер на вказану земельну ділянку у 2014 році присвоєно не було, тому не було проведено її реєстрацію згідно чинного законодавства. Платіжними дорученнями від 25 січня 2019 року №33, від 25 лютого 2019 року №85, від 27 березня 2019 року №144, від 26 квітня 2019 року №215 підтверджується сплата ПСП "Мрія" орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності по 9 704,68 грн щомісячно. Згідно рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 29 листопада 2018 року №181/1145/18 визнано за ОСОБА_1 право на земельну частку (пай) в розмірі 5,32 умовних кадастрових гектара на території Межівської селищної ради в порядку спадкування за законом після смерті його батька ОСОБА_2. Рішенням Межівської селищної ради від 21 лютого 2019 року №894-17/VII ОСОБА_1 надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо паю №538 на підставі його заяви від 21 січня 2019 року. Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_1 є власником земельної ділянки з кадастровим номером 1222687700:02:002:0662 площею 6,5177 га, номер запису про право власності 31000531 від 29 березня 2019 року. На підставі договору оренди земельної ділянки від 04 квітня 2019 року №3 ОСОБА_1 надано в оренду, а ФГ "Птиця А. П." прийнято в строкове платне користування земельну ділянку, що призначена для сільськогосподарських потреб, площею 6,5177 га, кадастровий номер 1222687700:02:002:0662, яка знаходиться на території Райпільської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області. Договір укладено на 49 років, який зареєстрований 04 квітня 2019 року, що підтверджується відповідним витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, індексний номер витягу: 166376578, сформованого 13 травня 2019 року. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду). Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Згідно статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2021 року в справі №181/599/19 (провадження №61-17135св20) вказано, що "08 грудня 2014 року між Межівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області та ПСП "Мрія" укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого підприємству було передано в оренду земельну ділянку, площею 6,5177 га, у тому числі ріллі - 6,5177 га (невитребуваний пай колишнього КСП "13-річчя Жовтня"), що розташована на території Райпільської сільської ради Межівського району Дніпропетровської області, строком на п'ять років. У пункті 34 договору оренди земельної ділянки від 08 грудня 2014 року сторони передбачили, що дія договору оренди припиняється у разі витребування паю його власником. У цьому випадку цей договір припиняється, а орендар і власник паю за власним бажанням можуть заключити між собою договір оренди земельної ділянки. Суди, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, дійшли обґрунтованого висновку про те, що набута у власність ОСОБА_1 спірна земельна ділянка мала статус невитребуваних земельних паїв, її було виділено в натурі з єдиного земельного масиву. Таким чином, предмет договору оренди земельної ділянки від 08 грудня 2014 року, земельна частка (пай), укладеного між ПСП "Мрія" та Межівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області, змінився, оскільки пай зазначався в умовних кадастрових гектарах і вказував на наявність речових, а не майнових прав, що спростовує доводи касаційної скарги у відповідній частині. Крім того, такий договір укладався не з ОСОБА_1, яка стала власником земельної ділянки. Верховний Суд також погоджується з висновком судів про те, що договір оренди земельної ділянки від 08 грудня 2014 року припинено на підставі пункту 34, за умовами якого договір припиняє свою дію у разі витребування паю його власником. Орендар і власник паю за власним бажанням можуть укласти між собою договір оренди земельної ділянки, при цьому на зазначені правовідносини не поширюється правило переважного права на оренду. Оспорюваний позивачем договір оренди земельної ділянки від 04 квітня 2019 року укладався ОСОБА_1 з ФГ "Птиця А. П. " щодо конкретної земельної ділянки, якій присвоєно кадастровий номер, та належної орендодавцю на праві власності, тобто щодо зовсім іншого нерухомого майно, яке не є тотожним з тим, стосовно якого 08 грудня 2014 року був укладений договір оренди земельної ділянки між ПСП "Мрія" та Межівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області. Доводи касаційної скарги про те, що оформлення права власності на земельну ділянку дію раніше укладеного її власниками договору оренди земельних паїв автоматично не припиняє, а такі договори підлягають переукладанню, є безпідставними, оскільки пунктом 34 договору оренди земельної ділянки від 08 грудня 2014 року, укладеного між позивачем та Межівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області, передбачено припинення його дії у разі витребування паю його власником". Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі 181/598/19 (провадження №61-10997св20), від 31 травня 2021 року у справі 181/1481/19 (провадження №61-17159св20). Встановивши, що дія договору оренди від 08 грудня 2014 року, укладеного між Межівською РДА та ПСП "Мрія", була припинена у зв'язку із витребування паю його власником, у позивача відсутнє суб'єктивне право чи інтерес, що підлягають захисту, суди правильно відмовили у задоволенні позовних вимог. Колегія суддів відхиляє посилання ПСП "Мрія" у поясненнях до касаційної скарги про розгляд вимоги про скасування запису про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки, оскільки така вимога не була заявлена позивачем при подачі позову, а суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частина друга статті 400 ЦПК України). Згідно частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Доводи касаційної скарги, з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2021 року в справі №181/599/19 (провадження №61-17135св20), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі 181/598/19 (провадження №61-10997св20), від 31 травня 2021 року у справі 181/1481/19 (провадження №61-17159св20), не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржені судові рішення - без змін, тому судовий збір покладається на особу, яка подала касаційну скаргу. Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу приватного сільськогосподарського підприємства "Мрія" залишити без задоволення. Рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 11 листопада 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 червня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Краснощоков І. О. Дундар В. І. Крат

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 01 грудня 2021 року м. Київ справа №522/10258/18 провадження №61-17624св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2019 року у складі судді Шенцевої О. П. та постанову Одеського апеляційного суду від 16 червня 2020 року у складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П., Погорєлової С. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, державного реєстратора Одеської обласної філії комунального підприємства "Центр державної реєстрації" Іскрова О. В., третя особа - ОСОБА_3, про усунення перешкод у користуванні власністю та приведення квартири в попередній стан. Позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло належить 221/1000 частин квартири загального заселення (комунальної квартири) АДРЕСА_1. Окрім неї співвласниками квартири є ще декілька сімей, в тому числі - ОСОБА_2, якій належить 123/1000 квартири та ОСОБА_3. Будинок, в якому розташована квартира, є пам'яткою містобудування та архітектури місцевого значення. ОСОБА_2 самовільно, без отримання необхідної дозвільної документації знесла частину капітальної стіни між кімнатою та коридором загального користування; встановила стіну з піноблоків та дверний блок, чим перекрила прохід по загальному коридору до загальної кухні, встановивши в проході двері; перекрила аварійний та пожарний вихід, що був в кухні загального користування; розібрала підлогу в коридорі загального користування на площі 5 кв. м; побудувала антресоль над коридором загального користування, чим зменшила його габарити. На неодноразові приписи з боку відповідних інспекцій та контролюючих органів не реагує та продовжує будівництво. Крім того, ОСОБА_1 зазначала, що з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно їй стало відомо, що вказане самовільне будівництво 18 жовтня 2017 року зареєстровано державним реєстратором Іскровим О. В. як новий об'єкт нерухомості - квартира АДРЕСА_1, загальною площею 59,1 кв. м та житловою площею 20,5 кв. м. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд її позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, зобов'язати ОСОБА_2 не чинити їй перешкоди у користуванні власністю (загальними приміщеннями квартири), зобов'язати ОСОБА_2 привести загальні приміщення в попередній стан, який був до 2016 року. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2019 року були залишені без розгляду вимоги позивача до державного реєстратора Одеської обласної філії комунального підприємства "Центр державної реєстрації" Іскрова О. В. про визнання протиправним та скасування рішення про держану реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації квартири АДРЕСА_1. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Зобов'язано ОСОБА_2 привести загальні приміщення квартири АДРЕСА_1 у попередній стан відповідно до технічного паспорту, виданого 25 березня 2010 року комунальним підприємством "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості" (далі - КП "ОМБТІ та РОН"), а саме: демонтувати дверний блок та відремонтувати підлогу в загальному коридорі (відображеному в технічному паспорті КП "ОМБТІ та РОН" від 25 березня 2010 року під №21); відновити стінки між коридором та житловим приміщенням ОСОБА_2 (відображеним в технічному паспорті КП "ОМБТІ та РОН" від 25 березня 2010 року під № №21 та 23 відповідно) у межах та розмірах, встановлених технічним паспортом; відкрити прохід до загальної кухні (відображеної в технічному паспорті КП "ОМБТІ та РОН" від 25 березня 2010 року під №27) та доступ до аварійного виходу, розташованого в ній; відновити висоту стелі в коридорі загального користування (відображеному в технічному паспорті КП "ОМБТІ та РОН" від 25 березня 2010 року під №21) шляхом демонтування другого поверху. Зобов'язано ОСОБА_2 не чинити перешкоди ОСОБА_1, у користуванні власністю, а саме: загальними приміщеннями квартири АДРЕСА_1: загальною кухнею площею 21,1 кв. м (відображеної в технічному паспорті КП "ОМБТІ та РОН" від 25 березня 2010 року під №27), загальними коридорами площею 3,2 кв. м, 13,8 кв. м, 6 кв. м та 28 кв. м. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що внаслідок самочинної реконструкції ОСОБА_2, ОСОБА_1, як співвласник квартири, позбавлена можливості вільно користуватися та розпоряджатися: загальним коридором під №21 площею 28 кв. м, у якому ОСОБА_2 встановила стіну з пінобетонних блоків та дверний блок, знесла стіну між своєю кімнатою під АДРЕСА_2 та вказаним коридором під АДРЕСА_3, збільшивши за рахунок загального коридору свою кімнату жилою площею 19 кв. м до двох'ярусної, площею 20,5 кв. м та за рахунок висоти загального коридору №21, збільшила свою загальну площу до 59,1 кв. м, встановивши там антресоль; загальною кухнею під №27 площею 21,1 кв. м, яка розташована за вказаним коридором та перебуває у спільній власності сторін; аварійним виходом, який розташований у загальній кухні під №27. Тому суд вважав, що вказані вимоги ОСОБА_1 підлягають захисту на підставі статті 391 ЦК України. Враховуючи те, що реконструкція квартири проведена ОСОБА_2 самовільно, без дозвільних документів, у будинку, який є пам'яткою архітектури місцевого значення, позов про приведення приміщення у попередній стан підлягає задоволенню, відповідно до технічного паспорту на квартиру, виданого КП "ОМБТІ та РОН" 25 березня 2010 року. Наявними у справі доказами доведено існування наведених вище самовільних робіт по реконструкції 123/1000 частин квартири саме ОСОБА_2, погіршення внаслідок її незаконних дій житлово-побутових умов позивача ОСОБА_1 та перешкоджання їй у користуванні спільною власністю наведеними вище місцями загального користування. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Одеського апеляційного суду від 16 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2019 року залишено без змін. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що висновок суду першої інстанції про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 щодо зобов'язання ОСОБА_2 привести загальні приміщення квартири АДРЕСА_1 в попередній стан, відповідно до технічного паспорту, виданого 25 березня 2010 року КП "ОМБТІ та РОН" та зобов'язання ОСОБА_2 не чинити перешкоди ОСОБА_1 у користуванні власністю відповідають встановленим у справі обставинам, підтверджуються належним чином дослідженими доказами і засновані на законодавстві. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи У листопаді 2020 року до Верховного Суду засобами поштового зв'язку ОСОБА_2 подала касаційну скаргу на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 16 червня 2020 року, у якій заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на те, що суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційну скаргу мотивовано тим, що судами не було досліджено інвентаризаційну справу на будинок АДРЕСА_4 і на підставі недопустимого доказу встановив, що вихід з коридору загального користування є аварійним виходом. Крім того, судами не надано належної оцінки доказам сторони відповідача, зокрема копії висновку експерта від 20 вересня 2018 року №64/18, у якому вказано про необхідність проведення ремонтно-відновлювальних робіт після пожежі. Також ОСОБА_2 вказує, що ремонтні роботи, здійснені нею в квартирі та коридорах загального користування, були необхідними для недопущення обвалу стін у квартирі. Так, була укріплена стіна, яка постраждала внаслідок пожежі, та встановлені металеві балки, що унеможливлює приведення загальних приміщень квартири АДРЕСА_1 у попередній стан, оскільки наслідком цього стане руйнування стін квартири. Зазначає, що 12 червня 2020 року представник заявника - адвокат Гаврилюк Ю. І. через електронну пошту апеляційного суду подала заяву про відкладення розгляду цієї справи, призначеного на 12 червня 2020 року, у зв'язку із дією на території України карантину. Проте суд апеляційної інстанції відхилив зазначене клопотання, що, як вважає заявник, є порушенням її права на доступ до правосуддя та її конституційних прав на захист. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції. Клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2019 року та постанови Одеського апеляційного суду від 16 червня 2020 року задоволено частково. Зупинено виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2019 року в частині зобов'язання ОСОБА_2 привести загальні приміщення квартири АДРЕСА_1 в попередній стан відповідно до технічного паспорту, виданого 25 березня 2010 року КП "ОМБТІ та РОН". У лютому 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 24 листопада 2021 року справу за позовом ОСОБА _1 до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про усунення перешкод у користуванні власністю та приведення квартири в попередній стан призначено до розгляду. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У лютому 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу ОСОБА_2, у якому вона просила зазначену касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. У лютому 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_3 на касаційну скаргу ОСОБА_2, у якому він просив зазначену касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 та членам її сім'ї на підставі свідоцтва про право власності на житло від 07 серпня 1995 року належить 221/1000 частин квартири спільного заселення АДРЕСА_1. Частка ОСОБА_1 складається з 2-х жилих кімнат 18,5 кв. м та 20,2 кв. м, окремої кухні площею 7,3 кв. м, загальної кухні 21,1 кв. м, окремої вбиральні площею 2,4 кв. м, окремої ванної кімнати площею 4,2 кв. м, окремого коридору площею 7,5 кв. м, загальних коридорів площею 3,2 кв. м, 13,8 кв. м, 6,0 кв. м, 28 кв. м. ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 30 червня 2016 року належить 123/1000 квартири АДРЕСА_1. Частка ОСОБА_2 складається з житлової кімнати розміром 19 кв. м та відповідної частки у місцях загального користування: загальної кухні площею 21,1 кв. м; загальної вбиральні площею 1,8 кв. м; загальних коридорів площею 3,2 кв. м, 13,8 кв. м, 6,0 кв. м, 2,4 кв. м, 28 кв. м, вбудованих шаф площею по 0,4 кв. м та підсобного приміщення площею 3,5 кв. м. У спільному користуванні ОСОБА_2, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебуває загальна кухня площею 21,1 кв. м; загальні коридори площею 3,2 кв. м, 13,8 кв. м, 6,0 кв. м та 28 кв. м. Будинок АДРЕСА_4 прийнятий під охорону держави на підставі рішення Одеського обласного виконавчого комітету від 27 грудня 1991 року за №580, наказу Міністерства культури і туризму України від 20 червня 2008 року №728/0/16-08 як пам'ятка архітектури місцевого значення, охоронний номер №120-ОД. Відповідно до "Історико-архітектурного опорного плану, проекту зон охорони та визначення меж історичних ареалів м. Одеси", затвердженим наказом Міністерства культури та туризму України від 20 червня 2008 року №728/0/16-08, будівля за вказаною адресою, розташована в межах Центрального історичного ареалу, на території комплексної охоронної зони. ОСОБА_2 самовільно, без отримання дозвільної документації приєднала частину коридору (відображений в технічному паспорті від 25 березня 2010 року під цифрою 21) до свого житлового приміщення (відображено під цифрою 23), знесла частину капітальної стіни між кімнатою та коридором загального користування, встановила стіну з піноблоків та дверний блок (підтверджується актом перевірки дотримання вимог законодавства від 04 травня 2017 року, актом обстеження від 25 травня 2017 року, актом перевірки від 07 вересня 2017 року; перекрила аварійний вихід, що був розташований в коридорі загального користування (підтверджується актом обстеження від 04 квітня 2017 року; розібрала підлогу в коридорі загального користування на площі 5 кв. м (що підтверджується актом обстеження від 15 травня 2017 року) ; перекрила прохід до загальної кухні, що відображена в технічному паспорті під номером АДРЕСА_5, встановивши в проході двері. Таким чином, замість одного загального коридору площею 28 кв. м, право власності на який мають і ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_1, у квартирі виникло два коридори: 20,5 кв. м та 7,5 кв. м, і доступ до коридору 7,5 кв. м та до кухні 21,1 кв. м фактично неможливий. Згідно з приписом Управління Державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради від 04 травня 2017 року про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил на момент перевірки з виїздом встановлено, що ОСОБА_2 виконуються будівельні роботи з реконструкції 123/1000 частин квартири, а саме виконані будівельні роботи з демонтажу некапітальних огороджуючих конструкцій приміщення житлової кімнати під №23; влаштування нових огороджуючих конструкцій з піноблоків приміщення житлової кімнати під № НОМЕР_1; демонтажу основи підлоги та стелі приміщення житлової кімнати під №23; заведення металевих швелерів в капітальні стіни будинку з подальшим залиттям бетоном для влаштування нової основи підлоги приміщення житлової кімнати під №23; влаштування стіни з піноблоків та дверного блоку в коридорі загального користування, чим приєднано частину площі квартири загального користування по приміщення АДРЕСА_2; монтажу антресолі в приміщенні під АДРЕСА_2, тим самим збільшено загальну площу приміщення. За даними єдиного реєстру документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, які засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів відсутня інформація щодо реєстрації та видачі дозвільних документів на виконання будівельних робіт за адресою: АДРЕСА_6, встановлено, що ОСОБА_2 самочинно виконує будівельні роботи з реконструкції 123/1000 частин квартири за адресою: АДРЕСА_6, чим порушує частину першу статті 37 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та абзац 4 пункту 5 Порядку виконання підготовчих та будівельних робіт, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року №466 та зобов'язано ОСОБА_2 привести самочинне реконструйований об'єкт відповідно до договору дарування від 30 червня 2016 року №434 в термін до 04 червня 2017 року. Постановою Управління Державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради від 18 травня 2017 року №227/17 у справі про адміністративне правопорушення ОСОБА_2 визнано винною у вчинені адміністративного правопорушення, передбаченого частиною дев'ятою статті 96 КУпАП України та накладено штраф. Постановою Управління Державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради від 20 липня 2017 року №310/17 у справі про адміністративне правопорушення ОСОБА_2 визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 188-42 КУпАП України та накладено штраф. Приписом Управління з питань охорони об'єктів культурної спадщини №01-15/52 встановлено порушення статей 6, 23, 24, 27, 46 Закону України "Про охорону культурної спадщини", а саме переобладнання та пристосування пам'ятки та її частин, будівництво в охоронній зоні пам'ятки здійснюється без наявності у виконавця робіт дозволів органів охорони культурної спадщини, виданих в установленому законом порядку з попереднім проведенням необхідних науково-дослідних робіт. Приписом Управління з питань охорони об'єктів культурної спадщини від 13 вересня 2017 року №05-02/415 встановлено проведення ремонтно-будівельних робіт за адресою: АДРЕСА_6 без дозвільної та проектної документації та без укладання охоронного договору на користування частини пам'ятки культурної спадщини з органом охорони. Розпорядженням Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 11 вересня 2017 року №400 "Про приведення самовільно реконструйованої частини комунальної квартири АДРЕСА_1 в первинний стан" зобов'язано ОСОБА_2 до 15 вересня 2017 року привести самовільно реконструйовану частину комунальної квартири у первинний стан. Позиція Верховного Суду Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно із частиною першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статей 16, 391, 386 ЦК України власник має право звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права будь-яким способом, що є адекватним змісту порушеного права, який ураховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право, в тому числі шляхом приведення самочинної будівлі у попередній стан у разі порушення прав власника і неможливості усунення цих порушень іншим способом. Частиною першою статті 376 ЦК України передбачено, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Згідно з частиною сьомою статті 376 ЦК України у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Згідно з частиною другою статті 383 ЦК України власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку. Статтею 152 ЖК Української РСР встановлено, що переобладнання і перепланування жилого будинку (квартири), що належить громадянинові на праві приватної власності, проводяться з дозволу виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів. Відповідно до статті 37 Закону України "Про охорону культурної спадщини" будівельні, меліоративні, шляхові та інші роботи, що можуть призвести до руйнування, знищення чи пошкодження об'єктів культурної спадщини, проводяться тільки після повного дослідження цих об'єктів за рахунок коштів замовників зазначених робіт. Ухвалюючи рішення у справі та частково задовольняючи вимоги ОСОБА_1 про зобов'язання ОСОБА_2 привести загальні приміщення квартири АДРЕСА_1 в попередній стан, відповідно до технічного паспорту, виданого 25 березня 2010 року КП "ОМБТІ та РОН" та зобов'язання ОСОБА_2 не чинити перешкоди ОСОБА_1 у користуванні власністю, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано вважав, що наявними у справі доказами доведено здійснення зазначених вище самочинних робіт з реконструкції 123/1000 частини квартири саме ОСОБА_2, а також значне погіршення внаслідок її незаконних дій житлово-побутових умов ОСОБА_1, яка є співвласником квартири, та перешкоджання останній у користуванні належній їй власністю. Також суди вірно вважали встановленим те, що будинок АДРЕСА_4 є пам'яткою архітектури місцевого значення та перебуває під охороною держави. Крім того, як зазначено судом апеляційної інстанції постановою Одеського апеляційного суду від 23 липня 2019 року у справі №522/22250/17-ц, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 12 лютого 2020 року, позови Приморської районної адміністрації Одеської міської ради та ОСОБА_3 задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_2 привести загальні приміщення квартири АДРЕСА_1 до попереднього стану, а саме: демонтувати дверний блок та відремонтувати підлогу в загальному коридорі (відображеному в технічному паспорті КП "ОМБТІ та РОН" від 05 листопада 2009 року під номером 21); відновити стіни між коридором та житловим приміщенням ОСОБА_2 (відображеним в технічному паспорті КП "ОМБТІ та РОН" від 05 листопада 2009 року під номерами 21 та 23 відповідно) у межах та розмірах, встановлених технічним паспортом; відкрити прохід до загальної кухні (відображеної в технічному паспорті КП "ОМБТІ та РОН" від 05 листопада 2009 року під номером 27) та доступ до аварійного виходу, розташованого в ній. Зобов'язано ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_3 перешкоди у користуванні власністю, а саме: загальними приміщеннями квартири АДРЕСА_1: загальною кухнею площею 21,1 кв. м; загальним коридором площею 28,0 кв. м. Визнано протиправним та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень (з відкриттям розділу) квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_2, проведену державним реєстратором Одеської обласної філії КП "Центр державної реєстрації" Іскровим О. В., номер запису про право власності - 22879083, дата державної реєстрації - 13 жовтня 2017 року, час - 15:21:19. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Посилання ОСОБА_2 у касаційній скарзі на те, що в квартирі була пожежа і вона отримала дозвіл на проведення реконструкції, зокрема, на підставі листа керівника ЖКС "Порто-Франківський" від 19 грудня 2016 року, який не заперечував проти ремонту балки перекриття в її квартирі, є необґрунтованими, оскільки вказаний лист не є належним дозволом у розумінні Законів України "Про охорону культурної спадщини", "Про регулювання містобудівної діяльності" "Про архітектурну діяльність" та "Про місцеве самоврядування в Україні". Доводи касаційної скарги про те, що судом апеляційної інстанції було порушено право ОСОБА_2 на доступ до правосуддя є необґрунтованими. Як встановлено судом апеляційної інстанції від представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Гаврилюк Ю. І. надійшла заява про відкладення судового засідання на іншу дату у зв'язку з введенням на території України карантину через COVID-19. Суд розглянув зазначене клопотання та вважав за можливе розглядати справу за відсутності належним чином повідомлених сторін. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), учасники справи можуть брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів. Підтвердження особи учасника справи здійснюється із застосуванням електронного підпису, а якщо особа не має такого підпису, то у порядку, визначеному Законом України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" або Державною судовою адміністрацією України (частина четверта статті 212 ЦПК України). ОСОБА_2 не скористалася таким правом та не звернулася до суду апеляційної інстанції з відповідним клопотанням про проведення відеоконференції, а також не обґрунтувала неможливість взяти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів. Верховний суддійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції у зв'язку з розглядом справи за відсутності заявника, яка була належним чином повідомлена про розгляд справи. Доводи касаційної скарги в цій частині не свідчать про порушення апеляційним судом норм процесуального права. Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах, які безпосередньо стосуються правильності застосування судами норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв'язку із чим не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2021 року зупинено виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2019 року в частині зобов'язання ОСОБА_2 привести загальні приміщення квартири АДРЕСА_1 в попередній стан відповідно до технічного паспорту, виданого 25 березня 2010 року КП "ОМБТІ та РОН" до закінчення касаційного розгляду. Оскільки касаційне провадження у справі закінчено, тому виконання рішення суду першої інстанції підлягає поновленню. Керуючись статтями 400, 402, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 16 червня 2020 року залишити без змін. Поновити виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2019 року. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Є. В. Синельников судді: О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 27 січня 2021 року м. Київ справа №361/3399/20 провадження №61-16483св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Висоцької В. С., суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С., учасники справи: заявник - ОСОБА_1, особи, які подали касаційні скарги: Київське квартирно-експлуатаційне управління, Міністерство оборони України, розглянув у порядку письмового провадження касаційні скарги Київського квартирно-експлуатаційного управління та Міністерства оборони України на ухвалу Броварського міськрайонного суду Київської області від 01 червня 2020 року у складі судді Сердинського В. С. та постанову Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Писаної Т. О., Приходька К. П., Журби С. О. у справі за заявою ОСОБА_1 про забезпечення позову до пред'явлення позову ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст заяви про забезпечення позову 29 травня 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Овчаренко В. А. звернувся до суду із заявою про забезпечення позову до пред'явлення позову, яка мотивована тим, що до суду готується та буде подана позовна заява про витребування майна з чужого незаконного володіння за позовом ОСОБА_1 до Громадської організації "Федерація стендової стрільби міста Києва" (далі - ГО "Федерація стендової стрільби міста Києва"). 30 квітня 2020 року реєстратором Гостомельської селищної ради Київської області Криловою Н. В. було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 52115887. На підставі зазначеного рішення реєстратором було зареєстровано право власності за ГО "Федерація стендової стрільби міста Києва" на об'єкти нерухомого майна, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, а саме: Будівля для спортобладнання А - площа 8 кв. м; Будівля для спортобладнання Б - площа 4 кв. м; Будівля для спортобладнання В - площа 10,6 кв. м; Підземна траншея (спортивний стенд) Г - площа 60,5 кв. м; Підземна траншея (спортивний стенд) Д - площа 76,6 кв. м; Будівля для спортобладнання Е - площа 8 кв. м; Будівля для спортобладнання Ж - площа 9,8 кв. м; Будівля для спортобладнання З - площа 12,6 кв. м; Будівля для спортобладнання И - площа 12,6 кв. м; Будівля управління стрілецьким майданчиком К - площа 4 кв. м; Будівля управління стрілецьким майданчиком Л - площа 4 кв. м; Будівля управління стрілецьким майданчиком М - площа 4 кв. м; Тренерська Н - площа 27,7 кв. м; Вбиральня О - площа 27,7 кв. м; Автостоянка І, про що свідчить Інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна. ГО "Федерація стендової стрільби міста Києва" є законним власником зазначеного нерухомого майна, а розгляд справи в усіх інстанціях займе значний проміжок часу, вони мають право та реальну можливість вчиняти дії направлені на володіння, користування та розпорядження майном до набрання законної сили рішення у цій справі по суті. Тому ефективним заходом забезпечення позову в частині недопущення відчуження ГО "Федерація стендової стрільби міста Києва" за час розгляду справи спірним майном є заборона вчинення реєстраційних дій із спірним майном до набрання законної сили рішення у цій справі по суті. Враховуючи викладене, представник ОСОБА_1 - адвокат Овчаренко В. А. просив: - вжити заходи забезпечення позову - заборонити будь-яким суб'єктам державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а саме: приватним та державним нотаріусам, державним реєстраторам Міністерства юстиції України та його територіальних органів, іншим органам чи посадовим особам, які виконують функції в сфері державної реєстрації речових прав та їх обтяжень на нерухоме майно, - проводити будь-які реєстраційні дії та вносити будь-які записи (зміни) у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо нерухомого майна, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2074109532106, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, а саме: Будівля для спортобладнання А - площа 8 кв. м; Будівля для спортобладнання Б - площа 4 кв. м; Будівля для спортобладнання В - площа 10,6 кв. м; Підземна траншея (спортивний стенд) Г - площа 60,5 кв. м; Підземна траншея (спортивний стенд) Д - площа 76,6 кв. м; Будівля для спортобладнання Е - площа 8 кв. м; Будівля для спортобладнання Ж - площа 9,8 кв. м; Будівля для спортобладнання З - площа 12,6 кв. м; Будівля для спортобладнання И - площа 12,6 кв. м; Будівля управління стрілецьким майданчиком К - площа 4 кв. м; Будівля управління стрілецьким майданчиком Л - площа 4 кв. м; Будівля управління стрілецьким майданчиком М - площа 4 кв. м; Тренерська Н - площа 27,7 кв. м; Вбиральня О - площа 27,7 кв. м; Автостоянка І; - вжити заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно, реєстраційний номер 2074109532106, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, а саме: Будівля для спортобладнання А - площа 8 кв. м; Будівля для спортобладнання Б - площа 4 кв. м; Будівля для спортобладнання В - площа 10,6 кв. м; Підземна траншея (спортивний стенд) Г - площа 60,5 кв. м; Підземна траншея (спортивний стенд) Д - площа 76,6 кв. м; Будівля для спортобладнання Е - площа 8 кв. м; Будівля для спортобладнання Ж - площа 9,8 кв. м; Будівля для спортобладнання З - площа 12,6 кв. м; Будівля для спортобладнання И - площа 12,6 кв. м; Будівля управління стрілецьким майданчиком К - площа 4 кв. м; Будівля управління стрілецьким майданчиком Л - площа 4 кв. м; Будівля управління стрілецьким майданчиком М - площа 4 кв. м; Тренерська Н - площа 27,7 кв. м; Вбиральня О - площа 27,7 кв. м; Автостоянка І. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Броварського міськрайонного суду Київської області від 01 червня 2020 року заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову до пред'явлення позову задоволено. Заборонено будь-яким суб'єктам державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а саме: приватним та державним нотаріусам, державним реєстраторам Міністерства юстиції України та його територіальних органів, іншим органам чи посадовим особам, які виконують функції в сфері державної реєстрації речових прав та їх обтяжень на нерухоме майно, - проводити будь-які реєстраційні дії та вносити будь-які записи (зміни) у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо нерухомого майна, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2074109532106, розташованого за адресою: АДРЕСА_1: Будівля для спортобладнання А - площа 8 кв. м; Будівля для спортобладнання Б - площа 4 кв. м; Будівля управління стрілецьким майданчиком В - площа 10,6 кв. м; Підземна траншея (спортивний стенд) Г - площа 60,5 кв. м; Підземна траншея (спортивний стенд) Д - площа 76,6 кв. м; Будівля для спортобладнання Е - площа 8 кв. м; Будівля для спортобладнання Ж - площа 9,8 кв. м; Будівля для спортобладнання З - площа 12,6 кв. м; Будівля для спортобладнання И - площа 12,6 кв. м; Будівля управління стрілецьким майданчиком К - площа 4 кв. м; Будівля управління стрілецьким майданчиком Л - площа 4 кв. м; Будівля управління стрілецьким майданчиком М - площа 4 кв. м; Тренерська Н - площа 27,7 кв. м; Вбиральня О; Автостоянка І. Накладено арешт на нерухоме майно, реєстраційний номер 2074109532106, розташоване за адресою: АДРЕСА_1: Будівля для спортобладнання А - площа 8 кв. м; Будівля для спортобладнання Б - площа 4 кв. м; Будівля управління стрілецьким майданчиком В - площа 10,6 кв. м; Підземна траншея (спортивний стенд) Г - площа 60,5 кв. м; Підземна траншея (спортивний стенд) Д - площа 76,6 кв. м; Будівля для спортобладнання Е - площа 8 кв. м; Будівля для спортобладнання Ж - площа 9,8 кв. м; Будівля для спортобладнання З - площа 12,6 кв. м; Будівля для спортобладнання И - площа 12,6 кв. м; Будівля управління стрілецьким майданчиком К - площа 4 кв. м; Будівля управління стрілецьким майданчиком Л - площа 4 кв. м; Будівля управління стрілецьким майданчиком М - площа 4 кв. м; Тренерська Н - площа 27,7 кв. м; Вбиральня О; Автостоянка І. Судове рішення місцевого суду мотивоване тим, що ГО "Федерація стендової стрільби міста Києва" є законним власником, а розгляд справи у всіх інстанціях займе значний проміжок часу, вони мають право та реальну можливість вчиняти дії, направлені на володіння, користування та розпорядження майном до набрання законної сили рішенням у цій справі по суті. Невжиття заходу забезпечення позову ускладнить ефективний захист прав заявника та може унеможливити виконання рішення суду. Постановою Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року апеляційну скаргу Міністерства оборони України, Київського квартирно-експлуатаційного управління (далі - ККЕУ) залишено без задоволення, а ухвалу Броварського міськрайонного суду Київської області від 01 червня 2020 року залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення заяви про вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірне майно, для вжиття яких існували усі передбачені законодавством підстави. Заява позивача про забезпечення позову є обґрунтованою, оскільки невжиття відповідних заходів забезпечення позову може призвести до відчуження майна, що зробить неможливим виконання у разі задоволення його позову рішення суду про визнання акта приймання-передавання нерухомого майна недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння. При цьому обраний позивачем вид забезпечення позову не призведе до невиправданого обмеження майнових прав інших осіб, оскільки арешт спірного майна обмежує лише можливість розпоряджатися ним. Суд першої інстанції повно і всебічно з'ясував обставини справи, зібраним доказам дав належну оцінку та дійшов правильного висновку про задоволення заяви про забезпечення позову. Короткий зміст вимог касаційних скарг 09 листопада 2020 року ККЕУ подало касаційну скаргу на ухвалу Броварського міськрайонного суду Київської області від 01 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення і прийняти нове рішення, яким у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову відмовити повністю. 09 листопада 2020 року Міністерство оборони України подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення і прийняти нове рішення про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову. 13 листопада 2020 року Міністерство оборони України подало доповнення до касаційної скарги, в якому просило здійснювати розгляд справи із урахуванням доповнень до касаційної скарги. Узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги Касаційна скарга ККЕУ мотивована тим, що суду було надано детальну з наданням підтверджуючих документів інформацію, яка безумовно засвідчує факт приналежності спірного майна до державної власності, уповноваженим органом управління якого є Міністерство оборони України та його перебування на балансовому обліку ККЕУ. ОСОБА_1 своє право на зазначене майно доводив відомостями, які містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Однак рішення державного реєстратора, яким за ОСОБА_1 було зареєстровано спірне майно було скасовано наказом Міністерства юстиції України від 04 червня 2020 року №1879/5. У пункті 1 мотивувальної частини висновку Колегії Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції від 26 травня 2020 року за результатами розгляду скарги Міністерства оборони України від 12 травня 2020 року №220/2630, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України від 14 травня 2020 року за №9880-26-20, Комісія дослідила та встановила, що Міністерство оборони України є уповноваженим органом на управління військовим майном держави, яким є об'єкт нерухомого майна. Оскаржувані судові рішення безпосередньо впливають на права Міністерства оборони України, оскільки останнє не може поновити свої порушені права через неможливість реалізації положень статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" в частині виконання наказу Міністерства юстиції України від 04 червня 2020 року №1879/5 "Про задоволення скарги", у зв'язку з тим, що встановлено заборону на здійснення будь-яких реєстраційних дій. Вжита судом заборона не спрямована на забезпечення виконання судового рішення у цій справі, а спрямована на перешкоджання виконання наказу Міністерства юстиції України. Пославшись на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №381/4019/18, апеляційний суд не врахував її та не застосував до спірних правовідносин. Апеляційний суд фактично санкціонував порушення прав та охоронюваних законом інтересів Міністерства оборони України та ККЕУ як осіб, що не є учасниками судового процесу у зв'язку із вжиттям таких заходів, чим свідомо не застосував та не врахував актуальних правових позицій та висновків Верховного Суду, висловлених у постановах від 12 грудня 2018 року у справі №554/6830/17, від 21 серпня 2019 року у справі №361/1889/19-ц, від 22 січня 2020 року у справі №752/10166/16, від 10 квітня 2018 року у справі №910/19256/16, від 14 травня 2018 року у справі №910/20479/17, від 14 червня 2018 року у справі №916/10/18, від 23 червня 2018 року у справі №916/2026/17, від 16 серпня 2018 року у справі №910/5916/18, від 11 вересня 2018 року у справі №922/1605/18, від 14 січня 2019 року №909/526/18, від 21 січня 2019 року у справі №916/1278/18, від 25 січня 2019 року у справі №925/288/17, від 26 вересня 2019 року у справі №904/1417/19), а також у постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі №308/8454/16 (провадження №61-36214св18), від 05 грудня 2019 року у справі №757/15097/18-ц (провадження №61-47879св18), від 15 квітня 2020 року у справі №727/11529/19). Накладаючи арешт на спірне нерухоме майно, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, взагалі не перевірив кому належить це майно, які докази свідчать про те, що таке майно належить на праві власності відповідачу, чи співмірне застосування забезпечення позову з предметом позову, чи існує, або буде існувати реальний (не фіктивний) спір між сторонами, чи існує реальна загроза відчуження такого майна відповідачем та існує неможливість виконання рішення суду. Накладаючи арешт на спірне майно суди порушили права Міністерства оборони України, якому належить це майно. Заявник не подав суду жодних доказів, а суди попередніх інстанцій не встановили та не навели фактичних даних на підтвердження наявності обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу, про які позивав просив у заяві про забезпечення позову, на що суди не звернули уваги та зробили висновок про необхідність вжиття відповідних заходів забезпечення позову без належної доказової бази на підтвердження такої необхідності. Також суди попередніх інстанцій прийняли рішення без дослідження наявних доказів, що підтверджують право власності особи на спірне нерухоме майно, чим грубо порушили норми як матеріального права, так і процесуального права. Касаційна скарга Міністерства оборони України мотивована тим, що висновки судів попередніх інстанцій про те, що майно, на яке накладено арешт, було предметом спору у справі №911/1841/17, в якій було встановлено, що зазначене майно є військовим нерухомим майном, і право власності за позивачем та відповідачем скасовано наказом Міністерства юстиції України "Про задоволення скарги" від 04 червня 2020 року №1879/5 на підставі скарги Міністерства оборони України від 12 травня 2020 року №220/2630. Власником нерухомого військового майна є держава в особі уповноваженого органу управління - Міністерство оборони України, якому належить право володіти, користуватися і розпоряджатися майном у визначених законом межах та повноваженнях. Земельна ділянка в/м №201 перебуває на оперативному обліку ККЕУ на підставі державного акта на право постійного користування. Рішенням Господарського суду Київської області від 04 вересня 2018 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 13 березня 2019 року та постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 травня 2019 року у справі №911/1841/17, було досліджено та встановлено факт належності нерухомого майна як військового - до державної власності, уповноваженим органом управління якого є Міністерство оборони України та його перебування на балансовому обліку ККЕУ. Факт реєстрації права власності на спірне майно за ГО "Федерація Стендової Стрільби міста Києва" не містять мотивів співмірності застосованих заходів із предметом позову, підтверджену доказами, наявністю фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного зазначеного виду забезпечення позову, підстав обмеження прав та інтересів осіб, що взагалі не залучені до справи. Саме лише посилання в заяві про забезпечення позову на потенційну можливість вчинення дій, що створять перешкоди до виконання судового рішення з огляду на відсутність зареєстрованих заборон на відчуження нерухомого майна без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів (аналогічна позиція викладена у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №554/6830/17, від 21 серпня 2019 року у справі №361/1889/19-ц). Враховуючи те, що відповідач не є власником такого майна, то накладати арешт на таке майно є неможливим (викладене узгоджується із правовими висновками, висловленими у постановах від 26 вересня 2018 року у справі №308/8454/16, від 05 грудня 2019 року у справі №757/15097/18-ц, від 15 квітня 2020 року у справі №727/11529/19). Доповнення до касаційної скарги Міністерства оборони України мотивоване тим, що суди попередніх інстанцій не встановили факту існування очевидної та об'єктивної загрози невиконання чи ускладнення виконання рішення суду або ускладнення ефективного захисту чи поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Саме лише посилання в заяві про забезпечення позову на потенційну можливість вчинення дій, що створять перешкоди до виконання судового рішення з огляду на відсутність зареєстрованих заборон на відчуження нерухомого майна без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви (правовий висновок, висловлений у постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі №752/10166/16-ц). Суди попередніх інстанцій не тільки порушили приписи частини другої статті 149 ЦПК України, але й відступили від правових висновків Верховного Суду щодо застосування цієї норми. Вжиті судами заходи забезпечення позову дали відповідачу можливість фактично користуватися спірним майном, хоча віндикаційні вимоги не мають жодного безпосереднього правового зв'язку з користуванням майном. Суд застосував заходи забезпечення позову по відношенню до нерухомого майна з реєстраційним номером 2074109532106, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_2. Усе військове майно, у тому числі споруди і будівлі військового містечка АДРЕСА_2 перебувають в управлінні Міністерства оборони України. У грудні 2020 року від ОСОБА_1 до Верховного Суду надійшла заява про визнання касаційних скарг Міністерства оборони України та ККЕУ в повному обсязі, в якій заявник підтримує вимоги осіб, які подали касаційні скарги, та просить скасувати оскаржувані судові рішення у цій справі. Відзив на касаційні скарги іншими учасниками справи не подано Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 19 листопада 2020 року відкрито провадження у цій справі та витребувано копію матеріалів цивільної справи із Броварського міськрайонного суду Київської області. 30 листопада 2020 року справа №361/3399/20 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги ККЕУ та касаційної скарги і доповнення до неї Міністерства оборони України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ККЕУ та касаційна скарга і доповнення до неї Міністерства оборони України підлягають задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, тимчасових заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання можливого судового рішення, якщо його буде ухвалено на користь позивача, у тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення. Суд застосовує заходи забезпечення позову у разі, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в справі. Забезпечення позову по суті є обмеженням суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з частинами першою та другою статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Таким чином, умовою застосування забезпечення позову, як сукупності процесуальних дій, є обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може ускладнити або унеможливити виконання рішення по суті позовних вимог. Такі заходи гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Відповідно до частини першої статті 150 ЦПК України позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; 1-1) накладенням арешту на активи, які є предметом спору, чи інші активи відповідача, які відповідають їх вартості, у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави; 2) забороною вчиняти певні дії; 3) встановленням обов'язку вчинити певні дії, у разі якщо спір виник із сімейних правовідносин; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов'язання; 5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; 6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову, перелік яких визначений у статті 150 цього Кодексу, а також інші заходи, необхідні для забезпечення ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів, якщо такий захист або поновлення не забезпечуються заходами, зазначеними у пунктах 1-9 частини першої статті 150 ЦПК України. Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог. Інститут забезпечення позову спрямований проти несумлінних дій відповідача, який може приховати майно, розтратити його, продати або знецінити, якщо такі дії відповідача можуть призвести у майбутньому до того, що виконання рішення суду про присудження може бути утрудненим або взагалі неможливим. Відповідно до частини третьої статті 150 ЦПК України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №381/4019/18 (провадження №14-729цс19) зазначено, що: "співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. [...] Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. [...] Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову". Отже, застосовуючи заходи забезпечення позову, суди повинні перевірити відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи після відкриття провадження у ній, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих заявником на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Крім того, суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності заявлених вимог щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками судового процесу. Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду, наприклад, реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації. Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Враховуючи викладене суд, розглядаючи заяву про забезпечення позову має з урахуванням доказів, наданих заявником на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову. Задовольняючи заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову як суд першої інстанції, так і апеляційний суд, не пересвідчилися чи виник між сторонами спір та чи існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову. Також судами попередніх інстанцій не було враховано те, що заявником не надано відомостей, які є необхідними для вирішення питання про застосування заходу забезпечення позову, не вказано обґрунтування на предмет того, що саме такий вид забезпечення позову необхідно застосувати і він не спричинить порушення прав та законних інтересів інших осіб. Крім того суди повинні були здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням розумності, обґрунтованості і адекватності заявлених вимог щодо забезпечення позову, забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу, взяти до уваги інтереси не тільки заявника, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів. Саме лише посилання у заяві про забезпечення позову на потенційну можливість вчинення дій, що створять перешкоди до виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви. Отже, ухвалюючи судове рішення про задоволення заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно та заборони проведення будь-яких реєстраційних дій та внесення будь-яких записів (змін) у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо спірного нерухомого майна, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов необґрунтованого висновку про те, що заявником наведено достатні підстави для застосування вказаних заходів забезпечення позову, надано належні та допустимі докази на підтвердження того, що невжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірне нерухоме майно є пропорційним заходом забезпечення позову, виходячи із змісту позовних вимог, які заявник мав намір заявити в майбутньому, а також наявний спір між ОСОБА_1 та ГО "Федерація стендової стрільби міста Києва" стосовно майна щодо якого було вжито заходів забезпечення позову до пред'явлення позову. Відповідно до статті 412 ЦПК Українипідставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового РІШЕННЯ: Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги Київського квартирно-експлуатаційного управління та Міністерства оборони України задовольнити. Ухвалу Броварського міськрайонного суду Київської області від 01 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року скасувати і прийняти нову постанову. У задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову до пред'явлення позову відмовити. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийВ. С. Висоцька судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 24 грудня 2021 року м. Київ справа №463/6539/20 провадження №61-5272св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Усика Г. І., учасники справи: заявник - ОСОБА_1, суб'єкт оскарження - приватний виконавець виконавчого округу Львівської області Шелінська Юлія Андріївна, заінтересовані особи: Акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль", ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 09 вересня 2020 року у складі судді Мармаша В. Я. та постанову Львівського апеляційного суду від 01 березня 2021 року у складі колегії суддів: Приколоти Т. І., Бойко С. М., Савуляка Р. В., ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог та рішень судів У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою про визнання неправомірними дій приватного виконавця, недійсною оцінки майна. На обґрунтування скарги посилався на таке. Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 15 жовтня 2013 року стягнуто з нього на користь Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" (далі - ПАТ "Райффайзен Банк Аваль "), правонаступником якого є Акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" (далі - АТ "Райффайзен Банк Аваль"), 151 624,73 грн та судовий збір. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 15 квітня 2014 року рішення Личаківського районного суду м. Львова від 15 жовтня 2013 року змінено в частині розміру пені. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. На виконання зазначених судових рішень Личаківським районним судом м. Львова видано виконавчий лист від 27 травня 2014 року №2/463/671/13.01 червня 2020 року, на підставі якого приватним виконавцем Зелінською Ю. А. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №62220185.19 червня 2020 року винесено постанову про опис та арешт майна боржника у виконавчому провадженні, а саме: земельної ділянки, кадастровий номер №4623683100:01:003:0207, площею 1,2 га, для ведення особистого селянського господарства, за адресою: с. Звенигород Пустомитівського району Львівської області, що належить ОСОБА_1 19 червня 2020 року приватний виконавець виніс постанову про призначення суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання для визначення початкової вартості майна для примусової реалізації на прилюдних торгах та призначено суб'єкта оціночної діяльності - фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 25 червня 2020 року до приватного виконавця надійшов звіт про незалежну оцінку вартості земельної ділянки станом на 22 червня 2020 року, яка становить 939 450,00 грн. 25 червня 2020 року приватний виконавець надіслав на адресу Львівської філії Державного підприємства "СЕТАМ" (далі - ДП "СЕТАМ ") пакет документів разом із заявкою на реалізацію земельної ділянки. Однак, для виконання зобов'язання приватним виконавцем було відкрито виконавче провадження ВП №60143327. В межах цього провадження здійснена оцінка земельної ділянки тим самим оцінювачем ОСОБА_3 та відповідно до звіту про експертну грошову оцінку земельної ділянки загальна вартість об'єкта оцінки станом на 23 грудня 2020 року становила 1 134 747,00 грн. Цей звіт був дійсний з 23 грудня 2019 року до 22 червня 2020 року. Повторна оцінка була проведена за суттєво заниженою ціною - 939 450 грн, що на 20,79% менше, а приватний виконавець Зелінська Ю. А. передала земельну ділянку на реалізацію ДП "СЕТАМ". Для встановлення незалежної оцінки земельної ділянки він звернувся до Приватного підприємства "Експерт-Тур-Проект" (далі - ПП "Експерт-Тур-Проект "). Відповідно до висновку про вартість, який є невід'ємною частиною звіту про експертну грошову оцінку земельної ділянки, проведеної оцінювачем ПП "Експерт-Тур-Проект" ОСОБА_4, загальна вартість об'єкта оцінки станом на 09 липня 2020 року становить 1 306 680,00 грн (48 482,82 дол. США), тобто, ціна у доларах відповідно до звіту від 23 грудня 2019 року (48 719,99 дол. США) та відповідно до звіту від 09 липня 2020 року (48 482,82 дол. США) відрізняється лише на 1,00%, що є у межах арифметичної похибки. Цим підтверджується заниження оцінки, встановленої у звіті від 22 червня 2020 року. Оцінка земельної ділянки, що проведена оцінювачем ОСОБА_3 від 22 червня 2020 року, суперечить нормі частини шостої статті 57 Закону України від 02 червня 2016 року №1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон №1404-VIII) та є заниженою, що є підставою для визнання цієї оцінки недійсною. З цих підстав незаконними є дії приватного виконавця Зелінської Ю. А. щодо надіслання на адресу ДП "СЕТАМ" пакету документів разом із заявкою на реалізацію земельної ділянки. З урахуванням наведеного ОСОБА_1 просив: визнати недійсною оцінку належної йому земельної ділянки, кадастровий номер №4623683100:01:003:0207, площею 1,2 га, для ведення особистого селянського господарства, що знаходиться у с. Звенигород Пустомитівського району Львівської області, проведену суб'єктом оціночної діяльності ФОП ОСОБА_2 22 червня 2020 року в межах виконавчого провадження ВП №62220185 та визнати неправомірними дії приватного виконавця Зелінської Ю. А. щодо надіслання 25 червня 2020 року на адресу ДП "СЕТАМ" пакету документів разом із заявкою на реалізацію зазначеної земельної ділянки. Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 09 вересня 2020 року, залишеною без змін постановою Львівського апеляційного суду від 01 березня 2021 року, у задоволенні скарги відмовлено. Відмовляючи у задоволенні скарги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що звіт про оцінку майна станом на 22 червня 2020 року та вказана вартість у ньому повністю відповідає закону, ринковим цінам, а також підтверджується рецензією на звіт від 10 серпня 2020 року. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 09 вересня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 01 березня 2021 року скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення скарги. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не дослідили наявні в матеріалах справи докази, повно та всебічно не з'ясували обставини, що мають значення для справи, неправильно застосували норми права. Суди безпідставно не взяли до уваги належні та допустимі докази - звіт ПП "Експерт-Тур-Проект" від 09 липня 2020 року та рецензію ПП "Оцінка" №212/20 на зазначений звіт, а натомість взяли до уваги неналежний доказ- рецензію ФОП ОСОБА_5 від 10серпня 2020 року. Станом на 22 червня 2020 року оцінювачем ОСОБА_3 було проведено оцінку із суттєво заниженою ціною у розмірі 939 450,00 грн (на 20,79% нижчою) і за цією заниженою ціною приватним виконавцем Шелінською Ю. А. скеровано земельну ділянку на реалізацію до ДП "СЕТАМ". Такі дії можуть завдати значних збитків у вигляді передачі майна на реалізацію за суттєво нижчою від ринкової вартості ціною. У травні 2021 року на адресу Верховного Суду надійшли відзиви на касаційну скаргу від приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Шелінської Ю. А. та АТ "Райффайзен Банк Аваль", у якому вони просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали. Підставами відкриття касаційного провадження є підстави, передбачені частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права: статті 57 Закону №1404-VIII, статей 76, 78, 83 ЦПК України, неврахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №308/12150/16-ц. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Суди встановили, що рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 15 жовтня 2013 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" 151 624,73 грн, з яких: 5 956,00 дол. США (47 606,31 грн) - заборгованість за кредитом; 2 634,78 дол. США (21 059,79 грн) - заборгованість зі сплати відсотків; 10 378,91 дол. США (82 958,53 грн) - пеня та судовий збір. Рішенням Апеляційного суду від 15 квітня 2014 року рішення Личаківського районного суду м. Львова від 15 жовтня 2013 року змінено в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" пені у розмірі 1 000,00 дол. США, що в еквіваленті становить 7 993,00 грн. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. 27 травня 2014 року Личаківським районним судом м. Львова видано виконавчий лист №2/463/671/13.30 вересня 2019 року приватним виконавцем Зелінською Ю. А. відкрито виконавче провадження ВП №60143327. У процесі перевірки майнового стану боржника встановлено, що за ним зареєстроване нерухоме майно: земельна ділянка, кадастровий номер №4623683100:01:003:0207, площею 1,2 га, для ведення особистого селянського господарства, що знаходиться у с. Звенигород Пустомитівського району Львівської. 04 грудня 2019 року приватним виконавцем описано зазначене нерухоме майно боржника та 18 грудня 2019 року винесено постанову про призначення суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання для визначення початкової вартості майна для примусової реалізації на прилюдних торгах. Відповідно до звіту про незалежну оцінку вартості майна станом на 23 грудня 2019 року вартість майна становила 1 134 747,00 грн. За зазначеною ціною майно було передано для реалізації на прилюдних торгах через ДП "СЕТАМ" згідно із заявою на реалізацію земельної ділянки від 26 грудня 2019 року. Встановлено, що прилюдні торги тричі не відбулись. Відповідно до протоколів від 27 січня 2020 року №462570, від 18 лютого 2020 року №466240, від 11 березня 2020 року №469388 торги за ціною відповідно 1 134 747,00 грн, 964 534,95 грн, 794 322,90 грн не відбулись у зв'язку з відсутністю допущених учасників торгів. Відповідно до статті 61 Закону №1404-VIII нереалізоване на електронних торгах нерухоме майно виставляється на повторні електронні торги за ціною, що становить 85 відсотків, а рухоме майно - 75 відсотків його вартості. У разі повторної нереалізації майна нерухоме майно виставляється на треті електронні торги за ціною, що становить 70 відсотків, а рухоме майно - 50 відсотків його вартості, визначеної в порядку, встановленому статтею 57 Закону №1404-VIII. У разі нереалізації майна на третіх електронних торгах виконавець повідомляє про це стягувачу і пропонує йому вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна, крім майна, конфіскованого за рішенням суду. Виконуючи вимоги статті 61 Закону №1404-VIII, приватним виконавцем запропоновано стягувачу залишити за собою нереалізоване майно боржника за ціною третіх торгів - 794 322,90 грн, проте стягувач не виявив бажання залишати за собою таке майно. 10 квітня 2020 року приватний виконавець винесла постанову про повернення виконавчого документа стягувачу згідно з пунктом 3 частини першої статті 37 Закону №1404-VIII та надіслано з виконавчим документом стягувачу - АТ "Райффайзен Банк Аваль". АТ "Райффайзен Банк Аваль" 01 червня 2020 року повторно пред'явило до виконання виконавчий лист від 27 травня 2014 року №2/463/671/13.19 червня 2020 року приватним виконавцем описано спірне нерухоме майно боржника та винесено постанову про призначення суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання експерта Швець І. З. для визначення початкової вартості майна для примусової реалізації на прилюдних торгах. Згідно зі звітом про незалежну оцінку вартості майна станом на 22 червня 2020 року така вартість становила 939 450,00 грн. За цією ціною майно передано ДП "СЕТАМ" для реалізації на прилюдних торгах згідно із заявкою на реалізацію земельної ділянки від 25 червня 2020 року. Відповідно до протоколу від 15 липня 2020 року №490650 торги за ціною 939 450,00 грн не відбулись у зв'язку з відсутністю допущених учасників торгів. Згідно з протоколом від 04 серпня 2020 року №494924 другі торги за ціною 798 532,50 грн не відбулись у зв'язку з відсутністю допущених учасників торгів. Відповідно до протоколу від 25 серпня 2020 року №498630 треті торги за ціною 657 615,00 грн не відбулись у зв'язку з відсутністю допущених учасників торгів. 26 серпня 2020 року, відповідно до статті 61 Закону №1404-VIII, стягувачу АТ "Райффайзен Банк Аваль" запропоновано залишити за собою нереалізоване майно боржника, проте станом на 09 вересня 2020 року від банку не надійшло повідомлення про виявлене бажання залишити за собою нереалізоване майно боржника. Згідно з пунктом 9 частини першої статті 2 Закону №1404-VIII виконавче провадження здійснюється з дотриманням, зокрема таких засад як забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців. Відповідно до пункту 15 частини другої статті 18 Закону №1404-VIII виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право залучати в установленому порядку понятих, працівників поліції, інших осіб, а також експертів, спеціалістів, а для проведення оцінки майна - суб'єктів оціночної діяльності - суб'єктів господарювання. Для з'ясування та роз'яснення питань, що виникають під час здійснення виконавчого провадження і потребують спеціальних знань, виконавець виносить постанову про залучення експерта або спеціаліста (кількох експертів або спеціалістів), а для проведення оцінки майна - суб'єктів оціночної діяльності - суб'єктів господарювання. Експертом або спеціалістом може бути будь-яка дієздатна особа, яка має необхідні знання, кваліфікацію та досвід роботи у відповідній галузі. Експерт або спеціаліст зобов'язаний надати письмовий висновок, а суб'єкт оціночної діяльності - суб'єкт господарювання - письмовий звіт з питань, що містяться в постанові, протягом 15 робочих днів з дня ознайомлення з постановою виконавця. Цей строк може бути продовжений до 30 робочих днів за погодженням з виконавцем. Експерт або спеціаліст зобов'язаний надавати усні рекомендації щодо дій, які виконуються в його присутності (частини перша - третя статті 20 Закону №1404-VIII). Звертаючись до суду зі скаргою, заявник посилався на те, що дії приватного виконавця з визначення вартості спірної земельної ділянки є неправомірними, а результати оцінки цього майна - заниженими у порівнянні із попереднім звітом від 23 грудня 2019 року на 20,79 відсотка. Відповідно до частин першої - четвертої статті 57 Закону №1404-VIII визначення вартості майна боржника здійснюється за взаємною згодою сторонами виконавчого провадження. У разі якщо сторони виконавчого провадження не дійшли згоди щодо визначення вартості майна, визначення вартості майна боржника здійснюється виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості майна. Для проведення оцінки за регульованими цінами, оцінки нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських та річкових суден виконавець залучає суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання. У разі якщо визначити вартість майна (окремих предметів) складно, виконавець має право залучити суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання для проведення оцінки майна. Згідно з абзацами першим та другим пункту 8 розділу ІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень (далі - Інструкція), затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року №512/5, для з'ясування та роз'яснення питань, що виникають під час здійснення виконавчого провадження і потребують спеціальних знань, виконавець з власної ініціативи або за заявою сторін призначає своєю постановою експерта або спеціаліста (у разі необхідності - кількох експертів або спеціалістів), а для оцінки майна (майнових прав) - суб'єктів оціночної діяльності - суб'єктів господарювання, а також у разі потреби - перекладача. У постанові про призначення експерта або спеціаліста, суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання, перекладача зазначаються питання, на які ці особи повинні надати письмовий висновок (звіт), або з якої мови слід здійснити переклад, або вид та характеристика майна, яке необхідно ідентифікувати, оцінити тощо, строки здійснення відповідних дій. Згідно з частинами першою, другою статті 12 Закону України "Про оцінку майна майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" звіт про оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб'єкта оціночної діяльності. Відповідно до частини п'ятої статті 57 Закону №1404-VIII виконавець повідомляє про результати визначення вартості чи оцінки майна сторонам не пізніше наступного робочого дня після дня визначення вартості чи отримання звіту про оцінку. У разі якщо сторони не згодні з результатами визначення вартості чи оцінки майна, вони мають право оскаржити їх у судовому порядку в 10-денний строк з дня отримання відповідного повідомлення. Боржник у цій справі оскаржив відповідні дії приватного виконавця та результати визначення вартості майна. Згідно зі статтею 57 Закону №1404-VIII звіт про оцінку майна має бути складений не раніше дати винесення постанови про арешт такого майна. Встановлено, що постанова про опис та арешт майна (коштів) боржника винесена 19 червня 2020 року, а визначення вартості відбувається за цінами, що діють на день визначення вартості. Звіт про оцінку майна мав бути складений не раніше 19 червня 2020 року, а вартість визначена за цінами не раніше дня, коли виконавець (або залучений суб'єкт оціночної діяльності - суб'єкт господарювання) визначає таку вартість. Отже, приватним виконавцем дотримані строки, визначені статтями 20, 57 Закону №1404-VIII. Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна) здійснюється на вимогу особи, яка використовує оцінку майна та її результати для прийняття рішень, у тому числі на вимогу замовників (платників) оцінки майна, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, судів та інших осіб, які мають заінтересованість у неупередженому критичному розгляді оцінки майна, а також за власною ініціативою суб'єкта оціночної діяльності. Підставою для проведення рецензування є письмовий запит до осіб, які відповідно до цієї статті мають право здійснювати рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна). Відповідно до рецензії від 10 серпня 2020 року звіт про експертну грошову оцінку земельної ділянки площею 1,2 га для ведення особистого селянського господарства, що належить на праві приватної власності ОСОБА_1, яка розташована у с. Звенигород Пустомитівського району Львівської області, в цілому відповідає вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна, але має незначні недоліки, що не вплинули на достовірність оцінки. Звіт може використовуватись з вищевказаною метою, без внесення додаткових коригувань чи доопрацювань. Отже, рецензією від 10 серпня 2020 року підтверджено, що звіт, в тому числі ціна визначена у звіті (939 450,00 грн), відповідає вимогам і може бути використана. При повторному пред'явленні до виконання виконавчого документа та при відкритті виконавчого провадження ВП №62220185 виконавцем вчинялись виконавчі дії, в тому числі опис та арешт майна боржника, його оцінка та реалізація, відповідно до положень Закону №1404-VIII за новою оцінкою майна боржника в межах нового виконавчого провадження. Встановлено, що звіт про оцінку майна станом на 22 червня 2020 року отримано за процедурою, визначеною відповідно до закону. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що дії приватного виконавця вчинені в межах його компетенції та відповідають вимогам Закону №1404-VIII. Доводи заявника щодо непогодження із рецензією від 10 серпня 2020 року про підтвердження звіту щодо оцінки майна не заслуговують на увагу з огляду на таке. Верховний Суд зазначає, що визначення вартості майна боржника є процесуальною дією приватного виконавця (незалежно від того, яка конкретно особа - сам державний виконавець чи залучений ним суб'єкт оціночної діяльності, здійснювала відповідні дії) щодо примусового виконання на підставі виконавчих документів. Тому оскаржити оцінку майна можливо в порядку оскарження рішень та дій виконавців. Оскільки в цьому випадку оцінка майна здійснена в процесі виконання рішення суду, то відповідно до частини першої статті 74 Закону №1404-VIII така оцінка може бути оскаржена сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Відповідачем у такому випадку має бути орган державної виконавчої служби, а суб'єкт оціночної діяльності може бути залучений як третя особа. Аналогічні правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №821/197/18/44440/16 (провадження №11-1200апп18). Доводи касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі №308/12150/16-ц, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке. У постанові від 12 червня 2019 року у справі №308/12150/16-ц (провадження №14-187цс19) Велика Палата Верховного Суду вказала, що реалізація описаного й арештованого майна за заниженою ціною може завдати суттєвих збитків стягувачу у вигляді неотриманого доходу, а боржнику - у вигляді передання майна на реалізацію за суттєво нижчою від ринкової вартістю. Проте ці доводи не заслуговують на увагу, оскільки вони є загальними та не враховують фактичних обставин цієї справи. Висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать вказаним висновкам Великої Палати Верховного Суду. Аргументи касаційної скарги про те, що суди не взяли до уваги звіт ПП "Експерт-Тур-Проект" від 09 липня 2020 року Верховний Суд відхиляє, оскільки відповідно до статті 20 Закону №1404-VIIIПП "Експерт-Тур-Проект" не залучалося до процедури оцінювання майна у виконавчому провадженні, а тому складений звіт не має правового значення. Доводи касаційної скарги про те, що 22 червня 2020 року оцінювачем Швець І. 3. було проведено оцінку із суттєво заниженою ціною у розмірі 939 450,00 грн (на 20,79% нижче), є необґрунтованими, оскільки звіт про незалежну оцінку вартості майна станом від 22 червня 2020 року відповідає вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна. Посилання заявника на те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норм процесуального права, а саме: статті 57 Закону №1404-VIII, статей 76, 78, 83 ЦПК України, є безпідставними, оскільки зводяться до власного тлумачення норм матеріального права та процесуального права. Доводи касаційної скарги також зводяться до необхідності переоцінки наявних у справі доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: З огляду на те, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 09 вересня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 01 березня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: В. В. Яремко А. С. Олійник Г. І. Усик

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 10 березня2021 року м. Київ справа №221/7339/19 провадження №61-13330св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Військово-цивільна адміністрація м. Волновахи Донецької області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Волноваського районного суду Донецької області від 01 червня 2020 року у складі судді Писанець Н. В. та постанову Донецького апеляційного суду від 04 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Пономарьової О. М., Гаврилової Г. Л., Ткаченко Т. Б., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст вимог позовної заяви У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Військово-цивільної адміністрації м. Волновахи Донецької області про визнання права власності в порядку спадкування. Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько - ОСОБА_2, після смерті якого залишилася спадщина, яка складається із житлового будинку АДРЕСА_1, який належав спадкодавцеві на підставі свідоцтва про право власності на колгоспний двір від 11 квітня 1989 року, виданого виконкомом Новоазовської районної ради. Зазначала, що за життя батько залишив заповіт, посвідчений Широкінською сільською радою Новоазовського району Донецької області 25 вересня 2012 року за реєстраційним №55, відповідно до якого заповів вказаний будинок їй. Вважала, що спадщину вона прийняла, подавши заяву про її прийняття до Новоазовської державної нотаріальної контори. Спадкова справа була відкрита, проте, у зв'язку із відсутністю необхідних відомостей в Єдиних державних реєстрах, нотаріус не має можливості видати свідоцтво про право на спадщину, про що їй було видано постанову нотаріуса від 31 липня 2018 року про відмову у вчиненні нотаріальної дії. Зокрема, у постанові про відмову у вчиненні нотаріальної дії вказано, що отримати необхідну інформацію у Новоазовському бюро технічної інвентаризації Донецької області немає можливості, оскільки воно знаходиться на території, на якій зараз проводиться антитерористична операція. Крім того, зазначала, що Указом Президента України від 03 листопада 2017 року №351/2017 було створено військово-цивільну адміністрацію сіл Широкине та Бердянське Волноваського району Донецької області, яка є органом, що виконує функції та обов'язки органу місцевого самоврядування. Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд визнати за нею право власності на спадкове майно, а саме житловий будинок АДРЕСА_1. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Волноваського районного суду Донецької області від 01 червня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Військово-цивільної адміністрації м. Волновахи Донецької області про визнання права власності в порядку спадкування відмовлено. Рішення районного суду мотивовано тим, що вирішення питання здійснюється судом щодо майна, наявного на момент розгляду справи, а позивач не надав на вимогу суду сучасний технічний паспорт та інші відомості щодо спадкового майна. З огляду на зазначене районний суд вказав, що позбавлений можливості встановити відповідні відомості щодо спадкоємців та усіх заінтересованих осіб, чиї права можуть бути порушені у разі задоволення позову, а також встановити, чи має право позивач на спадщину та чи є вона в наявності на момент розгляду справи. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Донецького апеляційного суду від 04 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Волноваського районного суду Донецької області від 01 червня 2020 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що підстав для скасування рішення суду першої інстанції немає, оскільки районний суд розглянув позовні вимоги в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих позивачем. При цьому апеляційний суд вказав, що районний суд обгрунтовано зробив висновок щодо відсутності порушень прав та інтересів позивача з приводу тимчасово неврегульованих відносин щодо прийняття спадщини у зоні ООС, бо не позбавляє права позивача у подальшому отримати свідоцтво про право на спадщину. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У вересні 2020 року касаційна скарга надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. У листопаді 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 лютого 2021 року справу призначено до розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що застосування судами попередніх інстанцій до спірних правовідносин статей 67, 69 Закону України "Про нотаріат" є помилковим, оскільки цими правовими нормами регулюється перехід права власності на майно саме у нотаріальному порядку, тоді як результатом судового розгляду у разі задоволення позову є рішення про визнання права власності в порядку спадкування. Зазначає, що оскільки за захистом свого права звернулася лише вона, тому відсутність у суду відомостей про інших заінтересованих осіб не може бути підставою для відмови у захисті її прав. Посилається на те, що судами попередніх інстанцій при вирішенні справи не враховано практику Європейського суду з прав людини, зокрема у справах "Лоізіду проти Туреччини" та "Ілашку проти Молдови та Російської Федерації", у яких зазначено, що першочерговим завданням щодо прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективний захист на території усіх Договірних Сторін, навіть якщо частина такої території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник вказує неправильне застосування судами норм матеріального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме щодо визнання права власності в порядку спадкування на майно, яке залишилося на непідконтрольній Україні території та правомірності застосування до вказаних правовідносин положень статтей 67, 69 Закону України "Про нотаріат", що передбачено пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У грудні 2020 року Військово-цивільна адміністрація м. Волновахи Донецької області подала відзив на касаційну скаргу, у якому зазначає, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, отже, касаційна скарга задоволенню не підлягає. Вказує, що позивач не надала до суду доказів наявності нерухомого майна, що виключає можливість задоволення позовних вимог. Фактичні обставини справи, встановлені судами ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача - ОСОБА_2, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1, виданим 03 березня 2014 року виконкомом Широкинської сільської ради Новоазовського району Донецької області (а. с. 44 (зворот) ). ОСОБА_1 є рідною донькою померлого, що підтверджується свідоцтвом про її народження серії НОМЕР_2 від 20 лютого 1958 року, у якому батьком зазначений ОСОБА_2 (а. с. 7). Після смерті останнього залишилася спадщина, яка складається із житлового будинку АДРЕСА_1, який належав спадкодавцеві на підставі свідоцтва про право власності на колгоспний двір від 11 квітня 1989 року, виданого виконавчим комітетом Новоазовської районної ради (а. с. 10-19). За життя ОСОБА_2 залишив заповіт, посвідчений Широкінською сільською радою Новоазовського району Донецької області 25 вересня 2012 року, реєстраційний №55, яким заповідав житловий будинок АДРЕСА_1 своїй дочці ОСОБА_1 (а. с. 45 (зворот) ). 29 травня 2014 року ОСОБА_1 подала до Новоазовської державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Постановою від 31 липня 2018 року державний нотаріус Новоазовської державної нотаріальної контори відмовив ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на житловий будинок АДРЕСА_1, у зв'язку з відсутністю у спадкоємця необхідних для видачі свідоцтва про право на спадщину документів (а. с. 9). 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають. Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. За правилами частини першої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Відповідно до статті 1269, частини першої статті 1270 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Відповідно до статті 9-1 Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" №1669-VII від 02 вересня 2014 року, у разі якщо останнім місцем проживання спадкодавця є населений пункт, на території якого органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження, затверджений рішенням Кабінету Міністрів України, місцем відкриття спадщини є місце подання першої заяви, що свідчить про волевиявлення щодо спадкового майна, спадкоємців, виконавців заповіту, осіб, заінтересованих в охороні спадкового майна, або вимоги кредиторів. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, а нерухоме майно або основна його частина, у разі відсутності нерухомого майна - основна частина рухомого майна знаходиться на території, передбаченій частиною першою цієї статті, місцем відкриття спадщини є місце подання першої заяви, що свідчить про волевиявлення щодо спадкового майна, спадкоємців, виконавців заповіту, осіб, заінтересованих в охороні спадкового майна, або вимоги кредиторів. Спадкова справа підлягає реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2014 року №1053-р "Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція" та від 02 грудня 2015 року №1275-р "Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України", с. Широкине Волноваського району Донецької області віднесено до таких населених пунктів. Відповідно до статті 66 Закону України "Про нотаріат", на майно, що переходить за правом спадкоємства до спадкоємців або держави, нотаріусом або в сільських населених пунктах - посадовою особою органу місцевого самоврядування, яка вчиняє нотаріальні дії, за місцем відкриття спадщини видається свідоцтво про право на спадщину. Статею 67 Закону України "Про нотаріат" передбачено, що свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, встановленому цивільним законодавством, на ім'я всіх спадкоємців або за їх бажанням кожному з них окремо. Видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину, строком не обмежена. Видача свідоцтва про право на спадщину за заповітом, згідно зі статтею 69 Закону України "Про нотаріат", можлива за умови перевірки нотаріусом або в сільських населених пунктах посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування, уповноваженої на вчинення нотаріальних дій, при видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом факту смерті спадкодавця, наявність заповіту, часу і місця відкриття спадщини, складу спадкового майна. Постановою Пленуму Верховного Суду України №7 від 30 травня 2008 року "Про судову практику у справах про спадкування" роз'яснено, що свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 відкрилася спадщина після смерті ОСОБА_2, проте у зв'язку з тим, що на сьогодні спадкове майно залишається на тимчасово непідконтрольній українській владі території України, нотаріус позбавлений можливості отримати інформацію від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та реєстрацію прав, а також дані, необхідні для такої реєстрації у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Колегія суддів вважає висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 та визнання права власності на спадкове майно після смерті ОСОБА_2 передчасними, оскільки аргументи судів про те, що позивач не довела належними та допустимими доказами належності спадкодавцю на момент відкриття спадщини спадкового майна, яке зазначене у заповіті від 25 вересня 2012 року не відповідають дійсності. Встановлено, що позивачем до позовної заяви долучено копію свідоцтва про право власності на колгоспний двір від 11 квітня 1989 року, копію технічного паспорту на житловий будинок від 26 березня 2014 року та документи, що підтверджують родинні відносини між позивачем та спадкоємцем. Крім того, в матеріалах справи наявна копія спадкової справи №71/2014, заведеної 29 травня 2014 року Новоазовською державною нотаріальною конторою, відповідно до якої інші спадкоємці померлого ОСОБА_2 - дружина ОСОБА_3 відмовилися від прийняття спадщини після смерті ОСОБА_2 (заява від 29 травня 2014 року №199, 200) (а. с. 43, 43 (зворот), 44) та син - ОСОБА_2, який на час відкриття спадщини мешкав окремо від спадкодавця. Колегія суддів вважає, що доводи судів попередніх інстанцій про необхідність подання позивачем на підтвердження заявлених позовних вимог нового технічного паспорту та інших документів є неправильними. При цьому у матеріалах справи відсутня інформація про заперечення відповідачем чи іншими особами існування спадкового майна та відсутність у позивача прав на це майно. На зазначене суди попередніх інстанцій уваги не звернули та дійшли передчасних висновків щодо недоведеності позивачем позовних вимог. Отже, суду слід надати оцінку доказам, якими підтверджується позовні вимоги ОСОБА_1. Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суди попередніх інстанцій в порушення вимог статей 263-265, 382 ЦПК України не забезпечили повний та всебічний розгляд справи, не встановили усі обставини справи, які необхідні для правильного її вирішення та належно не перевірили доводи позивача. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Згідно із частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості під час розгляду справи в касаційному порядку встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, збирати та надавати правову оцінку новим доказам у справі, то усунути вказані недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду неможливо, тому, оскільки порушення норм процесуального права допущені обома судами, справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Волноваського районного суду Донецької області від 01 червня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 04 серпня 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 грудня 2021 року м. Київ справа №522/5315/15-ц провадження №61-16135св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач), суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, який діє в інтересах та як законний представник недієздатної ОСОБА_2, відповідачі: ОСОБА_3, який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4, ОСОБА_5, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 грудня 2016 року у складі судді Чернявської Л. М. та постанову Одеського апеляційного суду від 28 липня 2021 року у складі колегії суддів: Сегеди С. М., Гірняк Л. А., Цюри Т. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій У березні 2015 року ОСОБА_1, який діє в інтересах та як законний представник недієздатної ОСОБА_2, звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до ОСОБА_3, який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_4, ОСОБА_6 про встановлення факту родинних відносин, визнання права власності, визнання правочину недійсним та виселення. Свої вимоги обґрунтовував тим, що 29 вересня 1990 року між ним та ОСОБА_7 зареєстровано шлюб, після чого вона змінила прізвище на ОСОБА_2. Матір'ю ОСОБА_2 є ОСОБА_8, яка після укладення шлюбу з ОСОБА_9 змінила прізвище на ОСОБА_10. Таким чином, ОСОБА_2 є донькою ОСОБА_10, проте у свідоцтві про народження її батьками зазначені ОСОБА_11 та ОСОБА_8. У квітні 1999 року за усним договором ОСОБА_10 зобов'язалася передати ОСОБА_12 свою квартиру АДРЕСА_1, але договір купівлі-продажу не був нотаріально посвідчений. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_10 померла і ОСОБА_2 в порядку спадкування набула право власності на вказану квартиру. При цьому рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 22 травня 2000 року встановлено факт укладення 18 квітня 1999 року між ОСОБА_12 та ОСОБА_10 договору купівлі-продажу та за ОСОБА_12 визнано право власності на вказану квартиру. 22 січня 2008 року ОСОБА_12 подарувала квартиру ОСОБА_3 та ОСОБА_13 09 липня 2013 року рішенням Приморського районного суду м. Одеси від відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання дійсним договору купівлі-продажу квартири, укладеного 18 квітня 1999 року між ОСОБА_12 та ОСОБА_10, і визнання за ними права власності на квартиру. 23 листопада 2013 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 без відповідних правових підстав продали спірну квартиру ОСОБА_6. Посилаючись на викладене, позивач просив встановити факт родинних відносин, а саме, що ОСОБА_2 є донькою ОСОБА_10, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 23 листопада 2013 року між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_6; виселити з указаної квартири ОСОБА_6 з членами її сім'ї без надання іншого житлового приміщення; визнати за недієздатною ОСОБА_2 право власності на зазначену квартиру в порядку спадкування. Суди неодноразово розглядали цю справу. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 07 грудня 2016 року позов ОСОБА_1, який діє в інтересах та як законний представник недієздатної ОСОБА_2 задоволено частково. Встановлено факт родинних стосунків, а саме, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, є рідною донькою ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_10 є матір'ю ОСОБА_2, що підтверджено доказами, що знаходяться у матеріалах спадкової справи. Відмовляючи у задоволенні інших вимог, суд першої інстанції вказав, що у позовній заяві не обґрунтовано з яких підстав договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 підлягає визнанню недійсним; а також не зазначено підстави інших вимог. Доводи позивача, що ОСОБА_2 не отримала свідоцтва про право на спадщину через відсутність доказів про те, що мати ОСОБА_2 - ОСОБА_8 є ОСОБА_10, не підтверджуються матеріалами справи, оскільки відповідно листа Шостої Одеської державної нотаріальної контори від 27 вересня 2013 року відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на спірну квартиру, оскільки згідно з довідкою №425611.67.13, виданою КП "Бюро технічної інвентаризації" Одеської міської ради від 27 серпня 2013 року, 22 січня 2008 року право власності на квартирна підставі договору дарування від 22 січня 2008 року, зареєстровано за іншими особами. Постановою Апеляційного суду Одеської області від 12 червня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_14, представника ОСОБА_1, який діє в інтересах та як законний представник недієздатної ОСОБА_15, задоволено частково, апеляційну скаргу ОСОБА_3, який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_4, залишено без задоволення, рішення Приморського районного суду міста Одеси від 07 грудня 2016 року в частині визнання права власності, визнання правочину недійсним скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Визнано за ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування на квартиру АДРЕСА_1 після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_10. Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_6 нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 22,7 кв. м. Виселено ОСОБА_6 із квартири. В решті рішення суду залишено без змін. Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що задовольняючи позовні вимоги про встановлення факту родинних відносин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_10 є матір'ю ОСОБА_2. При цьому, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання права власності, визнання правочину недійсним та виселення ОСОБА_6, місцевий суд не звернув уваги на те, що ОСОБА_2 як спадкоємець першої черги своєчасно звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_10 і набула право власності на спірну квартиру в порядку спадкування. Оскільки квартира вибула з володіння ОСОБА_2 поза її волею, на підставі рішення суду, яке в подальшому було скасоване, то вона підлягає витребуванню в ОСОБА_6 на користь власника ОСОБА_2 з виселенням ОСОБА_6. Що стосується позовних вимог про виселення членів сім'ї ОСОБА_6, то вони не підлягають задоволенню, оскільки позивач не зазначив, хто саме проживає у спірній квартирі разом з ОСОБА_6 і такі особи не є сторонами в цій справі. Постановою Верховного Суду від 12 березня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_6 задоволено частково. Постанову Апеляційного суду Одеської області від 12 червня 2018 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції виходив із того, що суд розглянув і вирішив справу за відсутності ОСОБА_6, щодо якої немає відомостей про її належне повідомлення про час та місце розгляду справи, чим порушив її право на участь в судовому розгляді та не забезпечив можливості надати суду відзив на апеляційні скарги у строк, встановлений судом, докази і навести свої аргументи по суті спору. Постановою Одеського апеляційного суду від 28 липня 2021 року рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання права власності за ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1, після смерті ОСОБА_10, скасовано та ухвалено нове рішення в цій частині. Визнано за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_1, в порядку спадкування після смерті ОСОБА_10, яка померла ІНФОРМАЦІЯ: В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 позбавлена можливості отримати свідоцтво про право власності в порядку спадкування за законом у нотаріальній конторі, оскільки власником квартири є ОСОБА_6. Недієздатна ОСОБА_2 є законним власником квартири, починаючи з 23 листопада 1999 року, оскільки відповідно до статті 548 ЦК УРСР, у редакції 1963 року, вона у встановленому на той час законному порядку прийняла спадщину. ОСОБА_6 є незаконним власником квартири, оскільки придбала квартиру в осіб, які не мали права її відчужувати. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 20 вересня 2021 року виправлено описку в постанові Одеського апеляційного суду від 28 липня 2021 року. Замість неправильно вказаного "будинку АДРЕСА_2...". Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги У жовтні 2021 року ОСОБА_6 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 грудня 2016 року та постанову Одеського апеляційного суду від 28 липня 2021 року, в якій просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі вказує на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного суду від 26 вересня 2018 року у справі №451/394/13-ц, від 16 січня 2019 року у справі №2-390/2006, від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16, від 29 грудня 2020 року у справі №909/1165/19, від 27 січня 2021 року у справі №186/599/17, від 14 квітня 2021 року у справі №520/17947/18, від 19 травня 2021 року у справі №523/9111/17. Також, у касаційній скарзі заявниця посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України) як на підставу оскарження судових рішень. Зокрема, заявниця у касаційній скарзі зазначає, що суди не дослідили зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України) Інші учасники справи своїм правом подати відзив на касаційну скаргу не скористалися. Позиція Верховного Суду Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу. За змістом статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення судів першої та апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання за ОСОБА_2 права власності на квартиру АДРЕСА_1, в порядку спадкування після смерті ОСОБА_10 скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Обставини, встановлені судами 30 лютого 1968 року ОСОБА_16 уклала шлюб та змінила прізвище на "ОСОБА_17". ОСОБА_18 (позивач у справі) є донькою ОСОБА_8, що підтверджується свідоцтвом про народження. 29 травня 1980 року шлюб розірвано, та ОСОБА_8 змінила прізвище на "ОСОБА_19". 18 вересня 1997 року ОСОБА_7 уклала шлюб з ОСОБА_1 та змінила прізвище на "ОСОБА_20". 11 квітня 1981 року ОСОБА_16 одружилась та змінила прізвище на "ОСОБА_10". Суди встановили, що ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, є матір'ю недієздатної ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ: ОСОБА_10 була власницею квартири АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло, виданим 27 квітня 1999 року. ОСОБА_10 померла ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується свідоцтвом про смерть. На підставі заяви ОСОБА_2 05 червня 2000 року відкрита спадкова справа після смерті ОСОБА_10. Рішенням Ленінградського районного суду м. Києва від 12 жовтня 2000 року ОСОБА_2 визнана недієздатною. Розпорядженням Ленінградської районної адміністрації м. Києва від 19 січня 2001 року №2 ОСОБА_1 призначений опікуном ОСОБА_2 22 травня 2000 року рішенням Приморського районного суду м. Одеси у справі №2-1246 встановлений факт укладання угоди між ОСОБА_12 та померлою ОСОБА_10, а також за ОСОБА_12 визнано право власності на квартиру АДРЕСА_1. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 27 травня 2008 року заяву заступника прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах ОСОБА_2 про перегляд рішення Приморського районного суду м. Одеси 22 травня 2000 року за нововиявленими обставинами задоволено. Скасовано вказане судове рішення. справу призначено до судового розгляду. 24 лютого 2009 року ухвалою Приморського районного суду м. Одеси заяву ОСОБА_12, зацікавлені особи: ОСОБА_2, ОСОБА_1, залишено без розгляду у зв'язку із наявністю спору про право цивільне щодо квартири АДРЕСА_1. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 09 липня 2013 року у справі №522/2099/13-ц, у задоволенні позову ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_2, про визнання дійсним усного договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного між ОСОБА_12 та ОСОБА_10 18 квітня 1999 року, та у визнанні за ОСОБА_3, ОСОБА_4 права власності у рівних долях на квартиру АДРЕСА_1, відмовлено. Рішення у цій частині залишено без змін рішенням Апеляційного суду Одеської області від 17 червня 2014 року. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 17 червня 2014 року скасовано рішення Приморського районного суду м. Одеси від 09 липня 2013 року в частині визнання родинних відносин між ОСОБА_10 та ОСОБА_2. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ України від 18 грудня 2014 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 17 червня 2014 року залишено без змін. 22 січня 2008 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_3, який діяв в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_4 придбав у ОСОБА_12 спірну квартиру. ОСОБА_3, який діяв від свого імені та від імені свого малолітнього сина ОСОБА_4, та ОСОБА_12, яка діяла від імені свого неповнолітнього сина ОСОБА_4, 23 листопада 2013 року уклали договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 07 квітня 2016 року накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав ОСОБА_6 є власником спірної квартири на момент накладання арешту. Визнаючи за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_1, в порядку спадкування після смерті ОСОБА_10, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, суд апеляційної інстанції виходив із того, що у ОСОБА_12 було відсутнє право власності на квартиру, а тому вона не мала права її відчужувати на користь ОСОБА_3, який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_4, які в свою чергу не мали права відчужувати цю квартиру на користь ОСОБА_6. Проте повною мірою Верховний Суд не може погодитися з такими висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Нормативно-правове обґрунтування Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі. Відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК Української РСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців. У разі коли спадщина відкрилася до набрання чинності ЦК України і строк на її прийняття не закінчився до 01 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом. Вказані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі №145/797/15-ц (провадження №14-608цс18). Частиною першою статті 524 ЦК Української РСР встановлено, що спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Згідно із статтею 525 ЦК Української РСР часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим - день, зазначений в статті 21 цього Кодексу. Відповідно до статті 548 ЦК Української РСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини. Відповідно до статті 549 ЦК Української РСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Особи, для яких право спадкоємства виникає лише у випадку неприйняття спадщини іншими спадкоємцями, можуть заявити про свою згоду прийняти спадщину протягом строку, що залишився для прийняття спадщини. Якщо строк, що залишився, менше трьох місяців, він продовжується до трьох місяців. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій. Неприйняття спадкоємцем спадщини може бути виражено фактично, коли спадкоємець протягом строку, встановленого для прийняття спадщини, не здійснює дій, що свідчать про намір прийняти спадщину, або може бути виражено явно, коли спадкоємець шляхом подачі заяви в нотаріальну контору виражає свою незгоду прийняти спадщину. Як встановлено судами, у справі, яка переглядається, із заявою про прийняття спадщини, відкритої після смерті ОСОБА_10, звернулася ОСОБА_2. Проте, ОСОБА_2 не може отримати свідоцтво про право на спадщину за законом на нерухоме майно, оскільки квартира АДРЕСА_1, зареєстрована на праві власності за іншими особами. Звертаючись за захистом своїх прав як спадкоємця, ОСОБА_1, який діє в інтересах та як законний представник недієздатної ОСОБА_2 просив суд встановити факт родинних відносин та визнати у порядку спадкування право власності на спадкове майно. Щодо ефективного способу захисту порушених прав ОСОБА_2. За змістом статей 11, 15 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Кожна особа має право на судовий захист. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено статтею 16 ЦК України. Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Принцип ефективності закріплений і у чинному ЦПК України, відповідно до правил статей 2, 5 якого застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності. Тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів управомоченої особи. Вирішуючи спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного закономінтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. Відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов'язку перед особою, якій таке право належить, і яка може вимагати виконання такого обов'язку (вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення) від зобов'язаних осіб. Тобто лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог. Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, без додаткових (повторних) звернень до суду. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Таким чином, суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведені висновки сформульовані у постанові Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року у справі №914/1128/16. У спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього (правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду України від 23 січня 2013 року у справі №6-164цс12, від 06 липня 2016 року у справі №6-3095цс15). Оцінюючи обраний позивачем спосіб захисту порушених прав, Верховний Суд застосовує правовий висновок, викладений у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18), згідно з яким особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. Факт володіння нерухомим майном (possessio) може підтверджуватися, зокрема державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). У пункті 114 постанови від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. У пунктах 83-86 згаданої постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі №6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Відповідно до частини третьої статті 388 ЦПК України якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього. Зазначене відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у постанові від 23 січня 2013 року у справі №6-164цс12. Як встановлено судами, спірна квартира декілька разів перепродана різним особам, останній набувач набула право власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу, а тому в силу правила частини третьої статті 388 ЦК України таке майно підлягає витребуванню як у добросовісного, так і у недобросовісного набувача у всіх випадках. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Установивши, що спірна квартира вибула з володіння спадкоємиці за законом першої черги після смерті ОСОБА_10 - ОСОБА_2 поза її волею на підставі скасованого судового рішення, суд апеляційної інстанції, дійшов помилкового висновку про визнання за ОСОБА_2 права власності на квартиру АДРЕСА_1, з огляду на те, що позивачем обрано неефективний спосіб захисту, застосування якого не призведе до поновлення його порушених прав, оскільки особа, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, може захищати свої права шляхом пред'явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном (у разі відсутності між ними зобов'язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно, зокрема в добросовісного набувача. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним майна. Суд апеляційної інстанції з'ясував питання незаконності набуття нерухомого майна ОСОБА_12, право власності на яке є похідним від права на це приміщення інших осіб за наступними правочинами з його відчуження, які в свою чергу не набули у встановленому законом порядку право власності на це майно та не мали права його відчужувати. При цьому відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див., зокрема, пункт 100 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц (провадження №14-256цс18)). Як зазначено вище, задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18), у пункті 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц (провадження №14-256цс18). Отже, ефективність віндикаційного позову забезпечується саме наявністю державної реєстрації права власності за відповідачем, оскільки за відсутності такої реєстрації судове рішення про задоволення віндикаційного позову не є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем. Тому вимога про скасування державної реєстрації права власності на спірний об'єкт, заявлена одночасно із вимогою про віндикацію у відповідача такого об'єкта, є взаємовиключними. При обґрунтованості вимоги про витребовування майна у відповідача, у вимозі про скасування державної реєстрації права власності за відповідачем повинно бути відмовлено. У своїй касаційній скарзі ОСОБА_6 вказує на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного суду від 26 вересня 2018 року у справі №451/394/13-ц, від 16 січня 2019 року у справі №2-390/2006, від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16, від 29 грудня 2020 року у справі №909/1165/19, від 27 січня 2021 року у справі №186/599/17, від 14 квітня 2021 року у справі №520/17947/18, від 19 травня 2021 року у справі №523/9111/17. У постановах Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі №186/599/17 та від 19 травня 2021 року у справі №523/9111/17 сформульовано висновок про те, що Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, суперечать конструкції захисту прав добросовісного набувача, не відповідають нормам права, які побудовані на оцінці балансу інтересів між власником, який втратив володіння майном, та добросовісним набувачем, а отже є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Отже, доводи заявника в цій частині доводів касаційної скарги знайшли своє підтвердження. У постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі №451/394/13-ц, від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16, від 29 грудня 2020 року у справі №909/1165/19 сформульовано висновок щодо строку позовної давності для звернення до суду із позовом. Враховуючи те, що Верховний суддійшов висновку про відмову у задоволенні вимог ОСОБА_1, який діє в інтересах та як законний представник недієздатної ОСОБА_2, з огляду на обраний ним неефективний спосіб захисту порушених прав, суд не перевіряє доводи заявника щодо застосування норм матеріального права, які регулюють строк позовної давності. Щодо доводів заявника про неврахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №2-390/2006 та від 14 квітня 2021 року у справі №520/17947/18, то вони не знайшли свого підтвердження. У вказаних постановах сформульовано загальні висновки щодо доказування у справі. Поряд із цим, ОСОБА_6 вказує на те, що суди не дослідили зібрані у справі докази, зокрема, що суди встановили факт родинних стосунків, а саме, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, є рідною донькою ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, на підставі неналежних доказів; заяву про прийняття спадщини подано ОСОБА_2 з пропуском шестимісячного строку для прийняття спадщини. ОСОБА_6 не звернула увагу на те, що до заяви про встановлення факту родинних відносин можуть додаватися не тільки такі письмові докази, як свідоцтва про народження, шлюб, смерть, актові записи про народження та смерть. Доказами, які підтверджують наявність цього юридичного факту також можуть бути: акти, анкети, автобіографії, листівки, сімейні фотографії, листи ділового та особистого характеру, особові справи, рішення судів, ордери на вселення, обмінні ордери, погосподарські книги, виписки з домових книг та інші документи, які у собі містять відомості про родинні відносини осіб. Крім того, судами підлягають врахуванню довідки органів реєстрації актів цивільного стану про неможливість поновлення втрачених записів, внесення змін і доповнень, виправлень у записи актів цивільного стану. Також мають враховуватися показання свідків, яким достовірно відомо про стосунки померлого із заявником. Цей перелік не є вичерпним. Висновки щодо родинних відносин ОСОБА_2 з її матір'ю суди встановили на підставі належних та допустимих доказів, що підтверджується матеріалами цієї цивільної справи та відповідними висновками судів щодо їхньої оцінки. При цьому суд касаційної інстанції не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Твердження заявника про те, що ОСОБА_2 звернулася до нотаріальної контори із пропуском шестимісячного строку для прийняття спадщини, є безпідставними та необґрунтованими. Із матеріалів спадкової справи №327/2000р. щодо майна померлої ОСОБА_10 убачається, що ОСОБА_2 заяву про прийняття спадщини підписала 18 серпня 2000 року, тоді як Управління юстиції в Одеській області, направляючи цю заяву за належністю до Шостої Одеської державної нотаріальної контори, свій супровідний лист датував 29 травня 2000 року, а на заяві ОСОБА_2 штампом про вхідну кореспонденцію вказав ту ж саму дату - 29 травня 2000 року із виправленням на 22 травня 2000 року. Враховуючи те, що матеріали спадкової справи надійшли на запит суду від Шостої Одеської державної нотаріальної контори, у судів були відсутні підстави вважати, що таке виправлення дати надходження заяви до Управління юстиції в Одеській області мало місце стороною позивача. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Згідно з частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зважаючи на те, що у справі допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання за ОСОБА_2 права власності на квартиру підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову. При цьому рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні вимог ОСОБА_1, який діє в інтересах та як законний представник недієздатної ОСОБА_2 у зв'язку з недоведеністю позовних вимог про визнання за ОСОБА_2 права власності на квартиру, також підлягає скасуванню, з огляду на те, що судом апеляційної інстанції встановлено обставини, що підтверджують право ОСОБА_2 на квартиру у порядку спадкування після смерті своєї матері. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК Українисудові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу. Згідно з частинами першою, другою, тринадцятою статті 141 ЦПК Українисудовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до підпунктів "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК Українипостанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. З огляду на те, що ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір", сплачений ОСОБА_6 судовий збір за подання нею касаційної скарги у розмірі 2 946,00 грн необхідно компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Крім того, ОСОБА_6 подавала касаційну скаргу на постанову Апеляційного суду Одеської області від 12 червня 2018 року, за наслідками розгляду якої, казану постанову скасовано постановою Верховного Суду від 12 березня 2020 року та направлено справу на новий апеляційний розгляд. За подання вказаної касаційної скарги ОСОБА_6 сплатила судовий збір у розмірі 5 900,00 грн, який також необхідно компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Керуючись статтями 141, 409, 412, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 грудня 2016 року та постанову Одеського апеляційного суду від 28 липня 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1, який діє в інтересах та як законний представник недієздатної ОСОБА_2, до ОСОБА_3, який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4, ОСОБА_6 про визнання права власності на квартиру скасувати та ухвалити нове рішення в цій частині про відмову у задоволенні позову. В інших частинах рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 грудня 2016 року та постанову Одеського апеляційного суду від 28 липня 2021 року залишити без змін. Компенсувати ОСОБА_6 сплачений судовий збір за подання касаційних скарг у розмірі 8 846,00 грн за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 квітня 2021 року м. Київ справа №672/196/20 провадження №61-17982св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Червинської М. Є., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Городоцького районного суду Хмельницької області від 28 липня 2020 року у складі судді Шинкоренка С. В. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Ярмолюка О. І., Купельського А. В., Янчук Т. О., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, стягнення майнової та моральної шкоди. Позовна заява мотивована тим, що на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №825727 від 18 червня 2010 року йому належить земельна ділянка площею 0,0674 га (кадастровий номер 6821210100:09:001:1002), розташована по АДРЕСА_1, та призначена для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). ОСОБА_2 є власницею сусідньої земельної ділянки площею 0,075 га (кадастровий номер 6821210100:09:001:0073), що знаходиться на АДРЕСА_2. Починаючи з 2016 року ОСОБА_2 проводить земельні роботи по зміні рельєфу своєї земельної ділянки шляхом насипання ґрунту на прилеглу до земельної ділянки позивача сторону. У зв'язку зі зміною рельєфу дощові та талі води потрапляють на бетонний фундамент (мур), який установлений на межі земельних ділянок, і призводять до його руйнування та зсуву. Внаслідок цього позивачеві створюються перешкоди у користуванні належною йому присадибною ділянкою. Неправомірні дії ОСОБА_2 призвели до пошкодження вказаного муру (підпірної стінки), на зведення якого позивач витратив 4 550,00 грн. Крім того, він зазнав душевних страждань, переніс відчуття страху за своє майно, вживав додаткових зусиль для організації свого життя та захисту порушеного права. Позивачеві завдано моральної шкоди у розмірі 5 000 грн. ОСОБА_1 просив суд зобов'язати ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні належною йому земельною ділянкою площею 0,0674 га (кадастровий номер 6821210100:09:001:1002), розташованою по АДРЕСА_1, шляхом приведення у початковий стан власної присадибної ділянки по АДРЕСА_2, і видалення ґрунту зі сторони бетонного фундаменту (муру), який розміщений на межі цих земельних ділянок, на відстань 0,5-1,0 м, провести роботи з відводу дощової та талої води на власній присадибній ділянці по АДРЕСА_2, з метою запобігання потрапляння цих вод на земельну ділянку по АДРЕСА_1; стягнути з ОСОБА_2 на свою користь 4 550 грн майнової шкоди та 5 000 грн моральної шкоди. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішення Городоцького районного суду Хмельницької області від 28 липня 2020 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що ОСОБА_2 здійснила переміщення ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) на своїй земельній ділянці, внаслідок чого сталася зміна рельєфу. Разом із тим, у справі відсутні достатні та об'єктивні докази про те, що таке переміщення землі є незаконним і порушує права позивача. Також ОСОБА_1 не довів склад цивільного правопорушення, яке є підставою для відповідальності завдавача шкоди, зокрема відсутні дані про неправомірність дій ОСОБА_2 по зміні рельєфу, причинно-наслідковий зв'язок між цими діями та пошкодженням бетонного муру на межі земельних ділянок і розмір спричиненої позивачеві шкоди. Узагальнені доводи касаційної скарги У грудні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу у якій просить суд касаційної інстанції оскаржувані рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_2 неправомірно змінила рельєф своєї земельної ділянки, внаслідок чого позивачеві створюються перешкоди у користуванні присадибною ділянкою та завдано шкоди, судами застосовано норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі №457/906/17. Доводи інших учасників справи Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 15 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі №672/196/20, витребувано її з Городоцького районного суду Хмельницької області. Фактичні обставини справи, встановлені судом На підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №825727 від 18 червня 2010 року ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,0674 га (кадастровий номер 6821210100:09:001:1002), розташованої на АДРЕСА_1, та призначеної для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Земельна ділянка площею 0,075 га (кадастровий номер 6821210100:09:001:0073), що знаходиться по АДРЕСА_2, належить на праві власності ОСОБА_2 ОСОБА_2 здійснила перенесення ґрунтового покриву своєї земельної ділянки, внаслідок чого змінився її рельєф. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частин першої, другої статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статі 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права За приписами частини першої статті 319 ЦК Українивласник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України). За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. Відповідно до пунктів "г " та "е" частини першої статті 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, а також дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК Українишляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту (стаття 16 ЦК України). Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Установивши, що позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що перенесення ґрунтового покриву та зміна рельєфу земельної ділянки ОСОБА_2 призводить до руйнування встановленого ОСОБА_1 бетонного муру, потрапляння дощових і талих вод на земельну ділянку позивача, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову. Доводи касаційної скарги, що судом апеляційної інстанції застосовано норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року в справі №457/906/17 не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки не спростовують правильність застосування судами норм матеріального права у правовідносинах, що виникли між сторонами. Посилання у касаційній скарзі на те, що судами не враховано акт про розгляд звернення ОСОБА_1 щодо усунення порушень землекористування зі сторони суміжного землекористувача ОСОБА_2 від 31 травня 2017 року, акт по розгляду заяви ОСОБА_2 про надання дозволу на продовження терміну виконання робіт, вказаних в акті комісії, від 14 серпня 2017 року, відповідь на звернення ОСОБА_1 до Городоцької міської ради від 16 січня 2018 року №87, акт розгляду звернення ОСОБА_1 щодо усунення порушень землекористування зі сторони суміжного землекористувача ОСОБА_2 від 05 червня 2018 року, додатковий акт розгляду звернення ОСОБА_1 щодо усунення порушень землекористування зі сторони суміжного землекористувача ОСОБА_2 від 14 червня 2019 року, є необґрунтованими, оскільки у справі, яка переглядається судами оцінено подані сторонами докази у їх сукупності. Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Верховний Суд наголошує на тому, що суд касаційної інстанції в силу вимог статті 400 ЦПК України позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Керуючись статтями 400, 401 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Городоцького районного суду Хмельницької області від 28 липня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: С. Ю. Бурлаков В. М. Коротун М. Є. Червинська

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 09 лютого 2021 року м. Київ справа №712/14615/19 провадження №61-12522св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Новіка Владислава Ігоровича, на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 02 червня 2020 року, додаткове рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 09 червня 2020 року у складі судді Пересунька Я. В. та постанову Черкаського апеляційного суду від 29 липня 2020 року у складі колегії суддів: Нерушак Л. В., Василенко Л. І., Бородійчука В. Г., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод при будівництві паркану між земельними ділянками. Позовна заява мотивована тим, що йому на праві приватної власності належить будинок АДРЕСА_1. Вказаний будинок межує з будинком та земельною ділянкою АДРЕСА_1, що на праві приватної власності належить ОСОБА_2. Він має намір побудувати між їх земельними ділянками нову огорожу, оскільки наявну огорожу збудовано дуже давно і вона перебуває в занедбаному стані. Для цього він за власні кошти придбав відповідні матеріали та найняв робітників, які розпочали будівництво нової огорожі, але відповідач зруйнувала свіжозбудовану будівельниками цегляну кладку, не дозволяє продовжити будівництво, створює конфліктну ситуацію та влаштовує скандали. Зазначає, що ОСОБА_2 обґрунтовує свою поведінку тим, що позивач має будувати нову огорожу не на місці старої, що існувала там ще до приватизації суміжних земельних ділянок, а за рахунок зменшення його земельної ділянки, що призведе до відповідного збільшення земельної ділянки відповідача. З метою досудового врегулювання спору він 12 квітня 2018 року звернувся з листом до відповідача, в якому пропонував вирішити спір, але на його пропозицію відповідач не відреагувала. Позиція відповідача є необґрунтованою, ще й з тих підстав, що рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2008 року у справі №2-1731/08, залишеним у силі ухвалою Верховного Суду України від 09 листопада 2011 року, було підтверджено, що межа між суміжними земельними ділянками позивача та відповідача проходить по встановленому у 1984 році старому паркані, який наразі майже завалився та перебуває в непридатному стані. Під час розгляду справи №2-1731/08 судами було встановлено, що межові знаки по межі землекористування не встановлювались, оскільки межі земельної ділянки в натурі збігаються з огорожею, поворотними точками межі є стовпи існуючої огорожі; при проведенні геодезичних обмірів претензій з боку суміжних землекористувачів не заявлено. Крім того, ОСОБА_2 під час розгляду вказаної справи сама не заперечувала тієї обставини, що розмежуванням земельних ділянок є існуюча огорожа, а стовпи старої огорожі є поворотними точками. Просив звернути увагу й на те, що йому немає куди відступати вглибину своєї земельної ділянки, оскільки так він впритул наблизиться до стіни свого житлового будинку, що не дозволить його обслуговування. До того ж, старий паркан є межею між їх земельними ділянками, тому на відповідача також покладено обов'язок утримувати паркан в належному стані, але вона навмисно скидає сміття під огорожу, висаджує біля паркану кущі та дерева, заважає будівництву нового паркану на місці старого, а на всі зауваження пропонує звернутись до суду. Ураховуючи наведене, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд зобов'язати ОСОБА_2 не чинити йому перешкоди у будівництві нового паркану, на місці старого паркану, що межує між земельними ділянками АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1. Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 02 червня 2020 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод при будівництві паркану між земельними ділянками задоволено. Зобов'язано ОСОБА_2 не чинити перешкод ОСОБА_1 у будівництві нового паркану на місці старого паркану, який було збудовано у 1984 році між земельними ділянками АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що вимоги позивача є доведеними та обґрунтованими, надані сторонами докази у їх сукупності свідчить про те, що ОСОБА_2 чинить перешкоди ОСОБА_1 при будівництві нового паркану на місці старого паркану, який було збудовано у 1984 році, між земельними ділянками АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1. Задоволення позову не порушить прав відповідача та дозволить врегулювати довготривалий земельний спір між сторонами. Додатковим рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 09 червня 2020 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати на правничу допомогу у розмірі 3 500 грн. Додаткове рішення суду мотивовано тим, що представником позивача надано у підтвердження його послуг детальний опис робіт, виконаних та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, витрати на оплату послуг адвоката співмірні із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та значенням справи для сторони. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановами Черкаського апеляційного суду від 29 липня 2020 року апеляційні скарги представника ОСОБА_2 - адвоката Новіка В. І. залишено без задоволення, а рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 02 червня 2020 року та додаткове рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 09 червня 2020 року - залишено без змін. Судові рішення апеляційного суду мотивовані тим, що судом першої інстанції належно досліджено та перевірено наявні у матеріалах справи докази, надано їм правову оцінку відповідно до вимог закону, ухвалено судові рішення з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій у серпні 2020 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_2 - адвокат Новіков В. І., посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову та заяви про стягнення витрат на правову допомогу. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що судами неправильно надано оцінку доказам, не враховано, що позивач не довів, що старий паркан збудовано саме у 1984 році. Вказує, що частина паркану збудована на її земельній ділянці. Суди помилково послалися на встановлені рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2008 року та ухвалою Верховного Суду України від 22 вересня 2011 року у справі №2-1731/08 обставини, як на преюдиційні, оскільки в указаній справі був інший склад учасників, що, на думку заявника, унеможливлює застосування положення частини четвертої статті 82 ЦПК України. Посилається на те, що суди помилково залучили до матеріалів справи наданий позивачем диск, як доказ у справі, який не повинен був братися судом до уваги відповідно до частини першої статті 78 ЦПК України. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У листопаді 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує, що її доводи є безпідставними та необґрунтованими, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, тому просить залишити скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник вказує неправильне застосування судами норм матеріального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, що передбачено пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Також заявник вказує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Новікова В. І., задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Відповідно до статті 317 ЦК Українивласникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Статтею 103 ЗК України визначено, що власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення прав на землю кожного з них та використання цих ділянок із запровадженням і додержанням прогресивних технологій вирощування сільськогосподарських культур та охорони земель (обмін земельних ділянок, раціональна організація територій, дотримання сівозмін, встановлення, зберігання межових знаків тощо). Згідно із частиною першою статті 106 ЗК Українивласник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними. Статтею 108 ЗК Українивизначено, що у випадках, коли сусідні земельні ділянки відокремлені рослинною смугою, стежкою, рівчаком, каналом, стіною, парканом або іншою спорудою, то власники цих ділянок мають право на їх спільне використання, якщо зовнішні ознаки не вказують на те, що споруда належить лише одному з сусідів. Власники сусідніх земельних ділянок можуть користуватися межовими спорудами спільно за домовленістю між ними. Витрати на утримання споруди в належному стані сусіди несуть у рівних частинах. До того часу, поки один із сусідів зацікавлений у подальшому існуванні спільної межової споруди, вона не може бути ліквідована або змінена без його згоди. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дослідивши та оцінивши всі надані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, взявши до уваги преюдиційні обставини, встановлені рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 24 листопада 2008 року та ухвалою Верховного Суду України від 22 вересня 2011 року у справі №2-1731/08, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову, оскільки відповідач чинить перешкод позивачу при будівництві нового паркану на місці старого паркану, який було збудовано у 1984 році, між земельними ділянками АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1. При цьому, вирішуючи спір у межах заявлених ОСОБА_1 вимог, суди попередніх інстанцій правильно взяли до уваги ту обставину, що задоволення позову не порушить прав відповідача, оскільки новий паркан буде побудовано на місці старого та повністю за кошти позивача. Суди попередніх інстанцій правильно вказали, що ОСОБА_2 не надано доказів на підтвердження тієї обставини, що існуючий паркан з 1984 року на межі її земельної ділянки із земельною ділянкою позивача був збудований повністю чи частково саме на її земельній ділянці та що будівництво за рахунок позивача нового паркану на місці старого якось порушує її права, що було її процесуальним обов'язком відповідно до статей 12, 81 ЦПК України. Доводи касаційної скарги про те, що суди помилково залучили до матеріалів справи наданий позивачем диск, як доказ у справі, який не повинен був братися судами до уваги відповідно до частини першої статті 78 ЦПК України, є безпідставними, оскільки, як вбачається з обставин справи, вказаний доказ було подано позивачем та залучено судом у підготовчому судовому засіданні, про що, також, було вказано й апеляційним судом, відхиляючи аналогічний довід апеляційної скарги відповідача. Посилання заявника на незаконність врахування судом обставин справи, встановлених у справі №2-1731/08, як преюдиційних, також не заслуговують на увагу, оскільки в указаній справі відповідачем була також ОСОБА_2, а позивачем - ОСОБА_3, правонаступником якого є ОСОБА_1, а положення частини четвертої статті 82 ЦПК України розповсюджуються, як на конкретних осіб, так і на правонаступників їх прав та обов'язків. Зокрема, положеннями пункту 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі" судам роз'яснено, що обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ лише в тому разі, коли в них беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, чи їх правонаступники. Отже, вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій по суті спору, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі заявника доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. При цьому, доводів незаконності чи необґрунтованості додаткового рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 09 червня 2020 року та прийнятої за наслідком його перегляду постанови Черкаського апеляційного суду від 29 липня 2020 року касаційна скарга не містить. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість їх судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Новіка Владислава Ігоровича - залишити без задоволення. Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 02 червня 2020 року, додаткове рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 09 червня 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 29 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: Р. А. Лідовець І. А. Воробйова Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 20 жовтня 2021 року м. Київ справа №538/322/21 провадження №61-12868св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю. учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Сенча", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сенча" про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Лохвицького районного суду Полтавської області від 22 квітня 2021 року у складі судді Зуб Т. О. та постанову Полтавського апеляційного суду від 05 липня 2021 року у складі колегії суддів: Триголова В. М., Лобова О. А., Дорош А. І., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю "Сенча" (далі - ТОВ "Сенча", товариство) усунути перешкоди в користуванні майном шляхом повернення належної їй на праві власності земельної ділянки площею 2,95 га, кадастровий номер 5322686600:00:007:0002, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Сенчанської сільської ради Миргородського району Полтавської області. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що їй належить земельна ділянка для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 2,95 га, кадастровий номер 5322686600:00:007:0002, яка розташована на території Сенчанської сільської ради. Між нею і ТОВ "Сенча" був укладений договір оренди землі від 29 серпня 2012 року та підписано акт приймання-передачі земельної ділянки від 29 серпня 2012 року. Договір укладено на 15 років. Водночас цей договір оренди землі не зареєстрований у встановленому законом порядку, а державна реєстрація речового права не є державною реєстрацією договору оренди землі, тому не може впливати на момент набрання чинності. Оскільки ТОВ "Сенча" не здійснило державної реєстрації договору оренди землі від 29 серпня 2012 року, він не набрав чинності, а товариство не отримало прав орендаря за договором оренди землі. З метою вирішення спору в досудовому порядку позивачка 30 січня 2021 року надіслала ТОВ "Сенча", заяву в якій просила підтвердити правові підстави користування спірною земельною ділянкою, і зазначила, що з метою вирішення спору в досудовому порядку товариству необхідно надати докази правомірного використання земельної ділянки або направити додаткову угоду про розірвання договору оренди землі від 29 серпня 2012 року, де зазначити: дату підписання; про розірвання договору за взаємною згодою, а також інформацію про договір і про об'єкт оренди. Відповідач жодної відповіді не надав. У зв'язку з цим просила позов задовольнити. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Лохвицький районний суд Полтавської області рішенням від 22 квітня 2021 року у задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що ОСОБА_1 не оспорює сам договір оренди землі, позовних вимог про його розірвання не заявляла. При цьому позивачка не довела як саме відсутність державної реєстрації договору порушує її права як орендодавця. При цьому суд виходив з того, що сторони підписали договір оренди землі, отже, між ними було досягнуто згоди про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні і є необхідними для договорів цього виду, договір було зареєстровано у встановленому законом порядку. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Полтавський апеляційний суд постановою від 05 липня 2021 року рішення Лохвицького районного суду Полтавської області від 22 квітня 2021 року залишив без змін. Стягнув з ОСОБА_1 на користь ТОВ "Сенча" судові витрати на правничу допомогу в розмірі 12 000,00 грн. Апеляційний суд постанову мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому суд апеляційної інстанції виходив з того, що заявлені позивачкою вимоги є безпідставними, оскільки вона не довела, що відповідач користується її земельною ділянкою без правових підстав та порушує її право законного володільця. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи У липні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Лохвицького районного суду Полтавської області від 22 квітня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 05 липня 2021 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Вирішити питання про розподіл судових витрат. Підставою касаційного оскарження вказує те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц, від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц, від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц, від 23 червня 2020 року у справі №696/1693/15-ц, від 15 січня 2020 року у справі №322/1178/17, від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17, від 31 жовтня 2018 року у справі №161/12771/15-ц та постановах Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі №541/726/17, від 09 вересня 2020 року у справі №500/2838/16-ц, від 30 березня 2021 року у справі №908/321/20, від 19 травня 2021 року у справі №624/410/20, від 26 травня 2021 року у справі №364/1159/19. Касаційна скарга мотивована неврахування судами того, що договір оренди землі складено й підписано 29 серпня 2012 року, однак до 01 січня 2013 року не проведено його державної реєстрації, тобто він не набрав чинності, а ТОВ "Сенча" не отримало прав орендаря за договором оренди землі. Водночас проведення 16 грудня 2013 року державної реєстрації права оренди не може підмінити державну реєстрацію самого правочину. У вересні 2021 року ТОВ "Сенча" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку наявним в матеріалах справи доказам. При цьому зазначило, що позивачка, звертаючись до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні належним їй майном, не оспорює сам договір оренди землі та не заявляє вимог про його розірвання. Крім того, ОСОБА_1 не зазначила, яким чином відсутність державної реєстрації договору порушує її права. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 20 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. 27 серпня 2021 року справа №538/322/21 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 20 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_1 є власницею земельної ділянки площею 2,95 га, кадастровий номер 5322686600:00:007:0002, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Сенчанської сільської ради. 29 серпня 2012 року між ОСОБА_1 і ТОВ "Сенча" був укладений договір оренди цієї земельної ділянки строком на 15 років. З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 22 січня та від 26 лютого 2021 року встановлено, що право оренди земельної ділянки за договором оренди землі від 29 серпня 2012 року зареєстроване державним реєстратором реєстраційної служби Лохвицького районного управління юстиції Полтавської області 16 грудня 2013 року, номер запису про інше речове право 3934351. Згідно з актом приймання-передачі земельної ділянки від 29 серпня 2012 року орендодавець передала, а орендар прийняв в оренду земельну ділянку загальною площею 2,95 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 5322686600:00:007:0002.2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Згідно зі статтями 263-265 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин. У мотивувальній частині рішення зазначаються фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини, чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду. Зазначеним вимогам оскаржувані судові рішення відповідають не повною мірою. Згідно з частиною першою статті 4, частиною першою статті 5 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод або законних інтересів; здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності є непорушним. Статтею 792 ЦК України передбачено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. На час підписання договору оренди частиною четвертою статті 124 ЗК України передбачалось, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. При цьому у статті 125 ЗК України було визначено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Крім того, частиною п'ятою статті 126 ЗК України було передбачено, що право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону. Спеціальним законом, який регулює спірні правовідносини, є Закон України від 06 жовтня 1998 року №161-XIV "Про оренду землі" (тут і далів редакції, чинній на час спірних правовідносин). Відповідно до статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї зі сторін може бути посвідчений нотаріально (стаття 14 Закону України "Про оренду землі"). Згідно зі статтею 18 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації. У цій справі суди встановили, що на підставі договору оренди землі 29 серпня 2012 року ОСОБА_1 передала спірну земельну ділянку в оренду ТОВ "Сенча" строком на 15 років. Цим договором оренди землі передбачено, що він набуває чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації (пункт 43). Отже, момент набрання чинності договору оренди землі сторони визначили та пов'язали з моментом державної реєстрації. Такі умови договору відповідають статті 18 Закону України "Про оренду землі". З 01 січня 2013 року набрали чинності зміни, внесені Законом України від 11 лютого 2010 року №1878-VI "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", якими з тексту статей 182, 640, 657, 732, 745 ЦК України виключено посилання щодо державної реєстрації правочинів, а із Закону України "Про оренду землі" були виключені статті 18 та 20 про обов'язковість державної реєстрації договорів оренди землі, а тому після 01 січня 2013 року товариство не могло зареєструвати договір оренди землі. Схожі за змістом правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №322/1178/17 (провадження №14-338цс19) та від 23 червня 2020 року у справі №696/1693/15-ц (провадження №14-737цс19). Водночас проведення 16 грудня 2013 року державної реєстрації речового права оренди земельної ділянки на підставі договору оренди землі від 29 серпня 2012 року не може підмінити державну реєстрацію самого договору (державна реєстрація речового права не є державною реєстрацією договору оренди землі), а тому не може впливати на момент набрання чинності договором оренди землі, укладеним до 01 січня 2013 року. Отже, оскільки ТОВ "Сенча" не здійснило державної реєстрації договору оренди землі від 29 серпня 2012 року, як це передбачено умовами договору, договір між ТОВ "Сенча" і ОСОБА_1 чинності не набрав і, відповідно, товариство не набуло прав орендаря за спірним договором оренди землі. Фактичне виконання умов договору оренди землі без його державної реєстрації не свідчить про його укладення. У зв'язку із цим безпідставними є висновки судів попередніх інстанцій про недоведеність позовних вимог та відсутність порушень прав позивачки. Водночас не заслуговують на увагу і доводи, наведені у відзиві на касаційну скаргу про безпідставність позовних вимог у зв'язку з тим, що ОСОБА_1 не оспорює сам договір оренди землі та позовних вимог про його розірвання не заявляла, з огляду на таке. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. Згідно зі статтями 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі №6-48цс15, зазначивши, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не підлягає визнанню недійсним. Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. У такому випадку власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсного змісту правовідносин, які склалися у зв'язку із фактичним використанням земельної ділянки. Ефективним способом захисту права, яке позивач вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких земельних ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок. Таким чином, у разі оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору у мотивувальній частині судового РІШЕННЯ: Згідно з частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зважаючи на те що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм права, Верховний суддійшов висновку про скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового рішення про задоволення позову. З урахуванням того, що при розгляді встановлено підставу, яка зумовлює скасування оскаржуваних судових рішень, суд касаційної інстанції не аналізує інших підстав відкриття касаційного провадження. Згідно з частинами першою, тринадцятою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. У касаційній скарзі ОСОБА_1 просила здійснити розподіл судових витрат, понесених нею при розгляді цієї справи, в тому числі і стягнути витрати на професійну правничу допомогу. Частиною першою, пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України визначено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Згідно з частинами першою - шостою статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. У додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц (провадження №14-382цс19) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Таким чином обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Згідно з актами приймання-передачі від 29 березня 2021 року, від 18 травня 2021 року та від 29 липня 2021 року до договору про надання правової допомоги від 25 січня 2021 року загальна сума наданих послуг правничої допомоги становить 34 000,00 грн. У цій справі ТОВ "Сенча" не скористалося правом на заперечення розміру визначених адвокатом Сенкевичем В. І. витрат на правову допомогу, понесених ОСОБА_1 під час розгляду справи в місцевому, апеляційному та касаційному суді, а тому немає підстав для їх зменшення. За подання позовної заяви ОСОБА_1 сплатила судовий збір у розмірі 908,00 грн, а за подання апеляційної та касаційної скарг 1 362,00 грн та 1 816,00 грн відповідно. У зв'язку із цим з ТОВ "Сенча" на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, у розмірі 34 000,00 грн, а також витрати, пов'язані зі сплатою судового збору у розмірі 4 086,00 грн. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Лохвицького районного суду Полтавської області від 22 квітня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 05 липня 2021 року скасувати та ухвалити нове РІШЕННЯ: Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сенча" про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою задовольнити. Зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю "Сенча" усунути ОСОБА_1 перешкоди в користуванні майном шляхом повернення належної їй на праві власності земельної ділянки площею 2,95 га, кадастровий номер 5322686600:00:007:0002, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Сенчанської сільської ради Миргородського району Полтавської області. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Сенча" на користь ОСОБА_1 витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, у розмірі 34 000,00 (тридцять чотири тисячі) грн, а також 4 086,00 (чотири тисячі вісімдесят шість) грн витрат зі сплати судового збору за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 листопада 2021 року м. Київ справа №383/302/20-ц провадження №61-11775св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 19 січня 2021 року у складі судді Адаменко І. М. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 17 червня 2021 року у складі колегії суддів: Черненка В. В., Єгорової С. М., Чельник О. І., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним. Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що 10 липня 2019 року ОСОБА_1 видав довіреність на ОСОБА_4 та ОСОБА_5. У листопаді 2019 року його представником відповідно до документів отриманих у відповідь на адвокатський запит, з'ясовано, що на підставі виданої довіреності та відповідно до наказу Головного управління Держгеокадастру в Кіровоградській області від 25 вересня 2019 року №11-5490/14-19-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність", він став власником земельної ділянки, кадастровий номер: 3520884000:02:000:5293, загальною площею 2,0 га, для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Костомарівської сільської ради Бобринецького району Кіровоградської області. Вказана земельна ділянка відповідно до договору купівлі-продажу від 11 жовтня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу Бабіч Л. Ю., перейшла у власність ОСОБА_2. У зв'язку з шахрайськими діями довірених осіб, ОСОБА_1 скасував видану довіреність від 10 липня 2019 року. Своєї згоди на продаж земельної ділянки не надавав, грошові кошти від такого продажу не отримував. Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір купівлі-продажу від 11 жовтня 2019 року земельної ділянки, кадастровий номер: 3520884000:02:000:5293, загальною площею 2,0 га, зареєстрований у реєстрі за №4569. Рішенням Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 19 січня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не довів, що оспорюваний договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений ОСОБА_5 на невигідних для нього умовах і такий договір суперечить інтересам останнього, як і не надали доказів розходження волі довірителя та волевиявлення повіреного щодо укладення такого договору, що б могло вказувати на настання наслідків, які неприйнятні для позивача, як довірителя. Договір купівлі-продажу земельної ділянки укладено 11 жовтня 2019 року, зареєстровано приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу Бабіч Л. Ю., підписано представником позивача - ОСОБА_5, на підставі довіреності, посвідченої 10 липня 2019 року приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Рукавіциним І. А. за реєстровим номером 1259, яка на той час не була скасована. Цією довіреністю ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_5 та ОСОБА_4 бути його представником, користуватися та розпоряджатися земельною ділянкою, у тому числі й укладати договори купівлі-продажу, а також будь-які інші цивільно-правові правочини, угоди, дозволені законодавством за ціну та на умовах за своїм розсудом, при цьому, всі істотні та факультативні умови договорів, в тому числі, але не виключно, строк дії договорів оренди та розмір орендної плати, суму, за яку буде продаватись земельна ділянка, тощо, представник вправі визначати самостійно. Згідно з копією Скороченого витягу з Єдиного реєстру довіреностей (перевірка дійсності довіреності) за №40335789 від 11 жовтня 2019 року на момент укладення спірного договору купівлі-продажу земельної ділянки від 11 жовтня 2019 року, ця довіреність була дійсною та не припиненою, строк довіреності до 10 липня 2024 року, довіреність видана на представництво, з правом користування та розпорядження земельною ділянкою. У матеріалах справи відсутні будь-які докази повідомлення представників про скасування довіреності на момент укладання договору купівлі-продажу. Постановою Кропивницького апеляційного суду від 17 червня 2021 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що спірний договір купівлі-продажу зареєстрований відповідно до вимог чинного законодавства, укладений від імені позивача уповноваженою ним особою, на підставі довіреності, яка не скасована, відповідно підстави для визнання недійсності правочину відсутні. Позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження доводів про зловмисну домовленість представника та іншої сторони договору купівлі-продажу земельної ділянки. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У липні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 19 січня 2021 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 17 червня 2021 року, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанції та ухвалити нове про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі посилається на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі №522/15095/15-ц. У вересні 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_6 подала відзив на касаційну скаргу згідно з яким позивач не надав належних та допустимих доказів, що він не мав наміру продавати спірну земельну ділянку. Довіреність на час укладання договору не була скасована, недійсною не визнана. Позивачем добровільно видано нотаріально посвідчену довіреність, якою уповноважено представника розпоряджатися спірною ділянкою. Видаючи довіреність, позивач повинен був усвідомлювати, що наділив представника правом продажу земельної ділянки будь-якій особі на умовах, визначених повіреним на власний розсуд. Вказана довіреність позивачем не оспорювалася. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 26 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи, надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. 03 серпня 2021 року справа надійшла до суду касаційної інстанції. Позиція Верховного Суду Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, аоскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей ЦПК України щодо законності та обґрунтованості. Обставини встановлені судами Довіреністю від 10 липня 2019 року №1259, посвідченою приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Рукавіциним І. А., ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_4 та ОСОБА_5 бути його представниками, у тому числі представляти його інтереси з наданням права користуватися та розпоряджатися земельною ділянкою (здачі в оренду, позичку, продажу, міни, укладення договорів емфітевзу, суперфіцію, а також будь-яких інших цивільно-правових правочинів, угод, дозволених законодавством) за ціну та на умовах за своїм розсудом, при цьому, всі істотні та факультативні умови договорів, у тому числі, але не виключно, строк дії договорів оренди та розмір орендної плати, суму, за яку буде продаватись земельна ділянка, тощо, представник вправі визначити самостійно згідно з їхніми попередніми домовленостями. Наказом Головного управління Держгеокадастру в Кіровоградській області від 25 вересня 2019 року №11-5490/14-19-СГ "Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність" ОСОБА_1 надано у власність земельну ділянку, кадастровий номер: 3520884000:02:000:5293, загальною площею 2,0 га, для ведення особистого селянського господарства, розташовану на території Костомарівської сільської ради Бобринецького району Кіровоградської області. Із Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, індексний номер витягу: 183533178 від 04 жовтня 2019 року встановлено, що позивач зареєстрував своє право приватної власності на вказану земельну ділянку. Відповідно витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку з додатками, номер витягу: НВ-3510022092019 від 08 жовтня 2019 року, земельна ділянка, кадастровий номер: 3520884000:02:000:5293, надана для ведення особистого селянського господарства та розташована на території Костомарівської сільської ради Бобринецького району Кіровоградської області. На підставі договору купівлі-продажу від 11 жовтня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу Бабіч Л. Ю., представник позивача за довіреністю від 10 липня 2019 року - ОСОБА_5, продала ОСОБА_2 належну ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 2,0 га, кадастровий номер: 3520884000:02:000:5293, яка розташована на території Костомарівської сільської ради Бобринецького району Кіровоградської області, за кошти у сумі 25 000,00 грн, які продавець отримав готівкою повністю до укладення цього договору. Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 13 грудня 2019 року №192922418 встановлено, що земельна ділянка відповідно до договору купівлі-продажу, серія та номер 4569 від 11 жовтня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу Бабіч Л. Ю., зареєстрована за власником ОСОБА_2. Щодо довіреності Главою 17 ЦК України унормовано правовідносини представництва при здійсненні правочинів. Згідно з частиною третьою статті 244 ЦК України довіреність є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Отже, односторонній правочин є дією однієї сторони, яка створює обов'язки лише для особи, яка видала довіреність. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом. Відповідно до частини першої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє (частини перша, друга статті 238 ЦК України). Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника. Повноваження виникає незалежно від згоди останнього, а правильно оформлена довіреність дійсна у будь-якому разі, тому що повноваження, яке виникає у представника, не зачіпає його майнових або особистих немайнових прав. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 17 березня 2021 року у справі №360/1742/18. За своєю правовою природою довіреністю є односторонній правочин, що укладається у вигляді письмового документа, у якому визначаються повноваження представника. Довіреність свідчить про надання представнику від імені довірителя відповідних повноважень стосовно вчинення правочину, стороною якого є третя особа. Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі №923/876/16. Верховний Суд у постанові від 25 вересня 2019 року у справі №727/3501/16-ц дійшов висновків, що правочин завжди має вчинятися в інтересах сторони, яку представляють. З метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. При цьому, словосполучення "у своїх інтересах" необхідно розуміти таким чином, що представник не може вчиняти від імені особи, яку він представляє, правочин щодо себе особисто (тобто бути стороною цього правочину) або іншим шляхом на шкоду інтересам довірителя, у тому числі на користь інших осіб, включаючи і тих, представником яких він одночасно є. Статтею 248 ЦК Українивизначено, що представництво за довіреністю припиняється в тому числі у разі скасування довіреності особою, яка її видала. У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов'язаний негайно повернути довіреність. Відповідно до статті 249 ЦК Україниособа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Щодо правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною Згідно з частинами першою-третьою, п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Головним елементом правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тобто основним юридичним фактом, що підлягає встановленню судами, є дійсна спрямованість волі сторін на укладення договору. Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). У силу приписів статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується. Обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача. Згідно з частиною першою статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. За змістом зазначеної правової норми необхідними ознаками правочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою є: 1) наявність умисного зговору між представником потерпілої сторони правочину і другої сторони з метою отримання власної або обопільної вигоди; 2) виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками; 3) дії представника здійснюються в межах наданих йому повноважень. Для задоволення позовних вимог за статтею 232 ЦК України необхідно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діє при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. Таким чином, має бути доведена і домовленість з боку іншої сторони правочину. Під зловмисною домовленістю необхідно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої, проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, яку представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен утілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним. Тобто в основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя, та бажав (або свідомо допускав) настання негативних наслідків для довірителя. При цьому не має значення, від кого виходила ініціатива здійснити змову, - від представника чи від другої сторони правочину. Головне, що характеризує цей правочин, - наявність усвідомленості і волі другої сторони правочину та представника на вчинення дій усупереч інтересам особи, яку він представляє. Кваліфікація правочину, як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості, зумовлює встановлення, що: від імені однієї із сторін правочину виступав представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; існує причинний зв'язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють. Критерій "зловмисності" не залежить від того, чи був направлений умисел повіреного на власне збагачення чи заподіяння шкоди довірителю, важливим є фактор того, що умови договору, укладеного повіреним, суперечать волі довірителя взагалі, тобто підставою для визнання правочину недійсним є розходження волі довірителя та волевиявленням повіреного при укладенні договору, а наслідки, що настали, є такими, що є неприйнятними для довірителя. Зазначене відповідає правовим висновкам, висловленим Верховним Судом у постановах від 07 серпня 2019 року у справі №753/7290/17, від 05 серпня 2020 року у справі №638/2324/14-ц та від 04 листопада 2020 року у справі №370/2309/18. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, доводи сторін спору, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 11 жовтня 2019 року, з підстав, викладених у статті 232 ЦК України. Довіреність, якою ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_5 на здійснення відчуження земельної ділянки, кадастровий номер: 3520884000:02:000:5293, загальною площею 2,0 га, станом на день укладення спірного договору купівлі-продажу, була дійсною та не скасованою, а отже, ОСОБА_5 мала право на вчинення оспорюваного правочину. Факт видачі зазначеної довіреності на розпорядження земельною ділянкою позивачем не оспорюється. Представник за довіреністю вчиняє юридичні дії, заступаючи місце особи, яку він представляє і від імені якої виступає "Alter ego" (друге "я", мій представник), а отже, за відсутності належних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_5 діяла всупереч інтересам довірителя, договір купівлі-продажу не може бути визнаний недійсним з підстав зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною. Доведеність факту вчинення правочину внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, полягає у тому, що такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа - контрагент за договором, діяв за домовленістю із представником сторони оспорюваного правочину. Разом з тим, ОСОБА_1 не надав суду жодного належного та допустимого доказу про наявність зловмисної домовленості між ОСОБА_5, яка від його імені на підставі довіреності відчужувала земельну ділянку, та контрагентом - ОСОБА_2. Позивачем належними та допустимими доказами не доведено, що є його процесуальним обов'язком (статті 12, 81 ЦПК України), існування при укладенні спірного правочину зловмисної домовленості між ОСОБА_5 та ОСОБА_2, і недобросовісності дій останньої та виникнення через це несприятливих наслідків для ОСОБА_1, як довірителя. Враховуючи те, що у справі відсутні належні докази на підтвердження того, що ОСОБА_5 діяла всупереч інтересам довірителя - ОСОБА_1, а також наявність домовленості представника позивача - ОСОБА_5 з ОСОБА_2, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні вимог ОСОБА_1. У своїй касаційній скарзі заявник стверджує, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі №522/15095/15-ц. Проте зазначена підстава касаційного оскарження не знайшла свого підтвердження під час перегляду справи у межах доводів касаційної скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3. У постанові Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі №522/15095/15-ц сформульовано висновок про те, що встановивши, що позивачем не доведено підстав, передбачених статтею 232 ЦК України, для визнання договору купівлі-продажу від 30 грудня 2009 року недійсним, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову в цій частині. Отже, у справі, що переглядається, та у постанові Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі №522/15095/15-ц зроблені аналогічні висновки щодо відсутності підстав для задоволення позову про визнання правочину недійсним внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною. Таким чином, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційної провадження, не підтвердилися. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості. Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 19 січня 2021 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 17 червня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: О. В. Ступак І. Ю. Гулейков Г. І. Усик

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 15 грудня 2021 року м. Київ справа №375/272/20 провадження №61-10968св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Рокитне-цукор", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Таращанського районного суду Київської області від 23 листопада 2020 року у складі судді Зінкіна В. І. та постанову Київського апеляційного суду від 03 червня 2021 року у складі колегії суддів: Приходька К. П., Писаної Т. О., Журби С. О., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. В лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Рокитне-цукор" (далі - ТОВ "АФ "Рокитне-цукор", Товариство) про розірвання договору оренди землі, посилаючись на те, що вона є власником земельної ділянки площею 3,9847 га, кадастровий номер 3223784000:08:005:0005, розташованої на території Ольшаницької сільської ради Рокитнянського району Київської області, цільове призначення якої - ведення товарного сільськогосподарського виробництва. 28 грудня 2015 року між нею та ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" було укладено договір оренди вищевказаної земельної ділянки строком на 10 років. У пункті 12.5 договору оренди сторонами вільно та на власний розсуд визначено дві окремі незалежні від умов частини першої статті 32 Закону України "Про оренду землі" підстави для розірвання договору, а саме: реорганізація юридичної особи-орендаря; зміна директора підприємства-орендаря. На момент укладення вищезгаданого договору оренди директором ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" був ОСОБА_2. За відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань з 06 березня 2018 року керівником Товариства став ОСОБА_3. Керуючись положеннями пункту 12.5 вказаного правочину, вона направила орендарю заяви від 21 січня 2019 року та від 11 березня 2020 року, в яких просила розірвати договір оренди, оскільки не мала бажання продовжувати договірні відносини з новим керівником. Однак відповіді на вказані звернення відповідач не надав. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила розірвати договір оренди земельної ділянки від 28 грудня 2015 року, укладений між нею і ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" щодо земельної ділянки площею 3,9847 га, кадастровий номер 3223784000:08:005:0005, право оренди за яким зареєстровано в Державному реєстрі прав на нерухоме майно 23 вересня 2016 року, номер запису про інше речове право 16609068. Рішенням Таращанського районного суду Київської області від 23 листопада 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що захисту підлягає порушене, невизнане або оспорюване право, проте ОСОБА_1 не доведено належними та допустимими доказами того факту, що від зміни керівника ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" змінилася суть правовідносин, розмір чи порядок виплати орендної плати та інші обставини, внаслідок яких позивач зазнала шкоди та значною мірою позбулася того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Постановою Київського апеляційного суду від 03 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Таращанського районного суду Київської області від 23 листопада 2020 року - без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи. У липні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Таращанського районного суду Київської області від 23 листопада 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 червня 2021 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов. На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказала, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статті 629 та частини другої статті 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у правовідносинах, в яких орендодавцем є фізична особа, а орендарем - юридична особа; об'єктом оренди є земельна ділянка; сторони на власний розсуд визначили підстави для розірвання договору оренди; власник об'єкта оренди не змінювався; у випадку виникнення підстав для розірвання договору оренди, орендар в добровільному порядку відмовляється його розірвати. Вирішення цього спору Верховним Судом має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики в Україні. Сторони на власний розсуд, керуючись принципом свободи договору, домовилися про розірвання договору оренди землі у певних випадках, без врахування наявності або відсутності шкоди для орендодавця. При цьому, відмовляючись розірвати договір оренди, відповідач порушує взяті на себе зобов'язання за договором оренди. Положеннями статті 651 ЦК України передбачено розірвання договору судом на вимогу однієї зі сторін з підстав, передбачених договором, а не лише у разі істотного порушення договору, коли внаслідок завданої цим шкода інша сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У серпні 2021 року ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Від зміни керівника підприємства-орендаря не змінилася суть правовідносин сторін, розмір чи порядок виплати орендної плати та інші обставини, внаслідок яких позивач зазнала б шкоди чи значною мірою позбулася того, на що розраховувала при укладенні договору. ОСОБА_1 укладала договір оренди землі з Товариством, а не з його директором, а тому всі права та обов'язки, які виникли між сторонами, залишилися чинними незалежно від зміни керівника. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 липня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Таращанського районного суду Київської області. 26 листопада 2021 року справа №375/272/20 надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до пункту 3 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій не відповідають. Судами встановлено, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 3,9847 га, кадастровий номер 3223784000:08:005:0005, розташованої на території Ольшаницької сільської ради Рокитнянського району Київської області, цільове призначення якої - ведення товарного сільськогосподарського виробництва. 28 грудня 2015 року між ОСОБА_1 (орендодавець) та ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" (орендар) було укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого позивач передала, а Товариство прийняло у платне користування вищевказану земельну ділянку строком на 10 років. Право оренди спірної земельної ділянки зареєстровано за ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" в Державному реєстрі прав на нерухоме майно 23 вересня 2016 року, номер запису про інше речове право 16609068. У пункті 12.5 договору оренди сторони погодили, що реорганізація юридичної особи-орендаря, а також зміна директора підприємства-орендаря є підставою для розірвання цього договору. На момент укладення договору оренди землі від 28 грудня 2015 року директором ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" був ОСОБА_2. За відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань з 06 березня 2018 року керівником ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" став ОСОБА_3, а з 04 березня 2020 року - ОСОБА_4.21 січня 2019 року та 11 березня 2020 року ОСОБА_1 направляла ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" заяви, в яких, з посиланням на положення пункту 12.5 договору оренди (на зміну керівника підприємства-орендаря), просила розірвати цей договір. Однак відповіді на вказані звернення відповідач не надав. Згідно зі статтею 2 Закону України "Про оренду землі" відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України (далі - ЗК України), ЦК України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі. У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. За приписами статті 1 Закону України "Про оренду землі", яка кореспондується з положеннями частини першої статті 93 ЗК України, орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. У пункті "б" частини першої статті 90 ЗК України закріплено право власника земельних ділянок самостійного господарювання на землі. Відповідно до статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. До загальних засад цивільного законодавства належить свобода договору (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України). Тлумачення пункту 3 частини першої статті 3 та статті 627 ЦК України свідчить, що свобода договору має декілька складових, зокрема свобода укладання договору, вибору контрагента, виду договору, визначення умов договору. Згідно з частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання, або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно із статтею 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим. Частинами третьою та четвертою статті 31 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором. В постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №2-383/2010 (провадження №14-308цс18) вказано, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню. В постанові Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі №375/278/20 (провадження №61-3449св21), яка була ухвалена після розгляду цієї справи судами попередніх інстанцій та оприлюднена в Єдиному державному реєстрі судових рішень 30 червня 2021 року (за день до подання заявником касаційної скарги), в якій спірні правовідносини були аналогічними (орендодавцем пред'явлено позов до ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" про розірвання договору оренди земельної ділянки в односторонньому порядку з посиланням на зміну директора підприємства-орендаря) зазначено, що в договорі оренди сторони погодили, що зміна директора підприємства-орендаря є підставою для розірвання цього договору. Тобто наведеними умовами договору передбачена можливість його розірвання на вимогу однієї із сторін та визначені підстави для такого розірвання, без необхідності встановлення будь-яких інших передумов, зокрема істотного порушення договору. Такі положення договору були погоджені сторонами на власний розсуд, не суперечать загальним засадам цивільного законодавства, не змінені та не визнані недійсними, а тому є обов'язковими для виконання сторонами правочину. В цій справі, встановивши, що змінився керівник підприємства-орендаря, і ця обставина передбачена умовами договору оренди як підстава для його розірвання, при цьому орендодавець наполягає на розірванні договору, а орендар ухиляється від такого розірвання, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відмову в задоволенні позову. Посилання судів на те, що від зміни керівника підприємства-орендаря позивач не зазнав шкоди та не позбувся того, на що розраховував при укладенні договору, на обґрунтованість позовних вимог не впливають, оскільки позивач просив розірвати договір не у зв'язку з істотним порушенням договору орендарем, а у зв'язку із настанням події, яку сторони, на власний розсуд, керуючись принципом свободи договору, погодили як підставу для розірвання договору оренди земельної ділянки. У разі якщо ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" не погоджувалося з такими підставами розірвання договору оренди, воно на стадії укладання договору або додаткової угоди до договору, мало право навести свої заперечення або запропонувати внесення відповідних змін. Висновки щодо можливості розірвання в односторонньому порядку укладених між орендодавцями та ТОВ "АФ "Рокитне-цукор" договорів оренди землі з підстав зміни директора підприємства-орендаря також містяться в постановах Верховного суду від 04 жовтня 2021 року у справі №375/273/20 (провадження №61-13960св21) та від 02 листопада 2021 року у справі №375/474/20 (провадження №61-2193св21). У частині першій статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Отже, за встановлених в цій справі обставин зміни керівника підприємства-орендаря і визначення такої підстави для розірвання договору оренди землі самими сторонами цього правочину, наполягання орендодавця на розірванні договору та ухилення орендаря від такого розірвання суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відмову в задоволенні позову. Посилання судів на те, що від зміни керівника підприємств-орендаря позивач не зазнала шкоди та не позбулася того, на що розраховувала при укладенні договору, на обґрунтованість позовних вимог не впливають, оскільки ОСОБА_1 просила розірвати договір не через істотні порушення орендарем умов договору, а у зв'язку із настанням події, яку сторони на власний розсуд, керуючись принципом свободи договору, погодили як підставу для розірвання договору оренди земельної ділянки. З врахуванням викладеного, підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, на яку послалася заявник в касаційній скарзі, знайшла своє підтвердження під час касаційного перегляду справи. Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, про що також свідчать доводи касаційної скарги, то оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог. Щодо розподілу судових витрат. Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Згідно з частинами першою-п'ятою статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) ; 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) ; 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Відповідно до частин першої, тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно з підпунктами "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. За подання позовної заяви ОСОБА_1 сплатила судовий збір в розмірі 840,80 грн, а за подання апеляційної та касаційної скарг - 2 942,81 грн (1 261,21 + 1 681,60), всього - 3 783,61 грн, які підлягають стягненню з відповідача на її користь. Водночас, з врахуванням того, що за результатами касаційного перегляду справи позов задоволено, позивачем до суду першої інстанції надані належні докази (договір про надання правничої допомоги від 11 лютого 2020 року №21/Ц, укладений нею з адвокатом Плаксієм Р. В., додаток №1 до цього договору, ордер від 17 лютого 2020 року, квитанція про сплату гонорару від 13 лютого 2020 року, розрахунок витрат та акт приймання-передачі наданих послуг від 06 квітня 2020 року) на підтвердження понесених витрат в сумі 5 000 грн, розмір яких відповідає критерію реальності та розумності, є співрозмірним зі складністю справи і обсягом виконаних адвокатом робіт, то з відповідача на користь позивача також підлягають стягненню витрати на правничу допомогу у вказаній сумі. При цьому колегія суддів враховує, що під час розгляду справи в місцевому суді стороною відповідача не заявлялося клопотання про зменшення розміру понесених позивачем витрат на правничу допомогу. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Таращанського районного суду Київської області від 23 листопада 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 червня 2021 року скасувати і ухвалити нове РІШЕННЯ: Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Рокитне-цукор" про розірвання договору оренди землі задовольнити. Договір оренди землі від 28 грудня 2015 року № б/н, укладений між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Рокитне-цукор", щодо земельної ділянки площею 3,9847 га, кадастровий номер 3223784000:08:005:0005, право оренди за яким зареєстровано в Державному реєстрі прав на нерухоме майно 23 вересня 2016 року, номер запису про інше речове право 16609068, розірвати. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Рокитне-цукор" на користь ОСОБА_1 8 783 (вісім тисяч сімсот вісімдесят три) грн 61 коп. судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг, а також на сплату професійної правничої допомоги. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 12 травня 2021 року м. Київ справа №716/1945/20 провадження №61-2517св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В., учасники справи: позивач-ОСОБА_1, представник позивача - адвокат Спіжавка Тарас Григорович, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Мрія Фармінг Буковина", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, яка подана його представником - адвокатом Спіжавкою Тарасом Григоровичем, на ухвалу Заставнівського районного суду Чернівецької області від 20 листопада 2020 року у складі судді Стрільця Я. С. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 01 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Перепелюк І. Б., Височанської Н. К., Литвинюк І. М., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Мрія Фармінг Буковина" (далі - ТОВ "Мрія Фармінг Буковина") про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки. Позовна заява мотивована тим, що 26 липня 2018 року ним було видано ОСОБА_2 довіреність на представлення його інтересів у будь-яких органах державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, їх структурних підрозділах, тощо. Зазначав, що у довіреності не вказано, що до повноважень повіреного входить укладення договорів оренди земельної ділянки, проте, 28 серпня 2018 року між ОСОБА_2, яка нібито діяла в його інтересах, та відповідачем було укладено оспорюваний договір оренди земельної ділянки. Стверджував, що представниками відповідача було введено в оману ОСОБА_2, оскільки під час підписання оспорюваного договору оренди земельної ділянки, остання була переконана, що їй дали на підпис накладні про отримання орендної плати за земельну ділянку - пай згідно з державним актом від 04 червня 2007 року серії №174752, що належить позивачеві на праві приватної власності. Посилався на положення статей 229-233, 236, 239, 638 ЦК України та вважав, що відсутність підпису власника земельної ділянки на договорі оренди землі є безумовною підставою для визнання такого договору недійсним. При цьому вказував на відсутність у ОСОБА_2 повноважень на укладення оспорюваного договору. Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір оренди земельної ділянки (кадастровий номер 7321589500:01:002:0040) площею 2,2643 га від 28 серпня 2018 року, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 44249484, укладений між ТОВ "Мрія Фармінг Буковина" та ОСОБА_1. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Ухвалою Заставнівського районного суду Чернівецької області від 20 листопада 2020 року у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 відмовлено на підставі пункту 2 частини першої статті 186 ЦПК України. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірні правовідносини у цивільній справі №716/2106/19 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Мрія Фармінг Буковина" за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_2, про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним, є тотожними правовідносинам у даній позовній заяві, оскільки суб'єкти, предмети та підстави двох позовів є тотожними. З огляду на зазначене районний суд відмовив ОСОБА_1 у відкритті провадження в справі за його позовом до ТОВ "Мрія Фармінг Буковина" про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 28 серпня 2018 року, оскільки є рішення суду, що набрало законної сили між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Чернівецького апеляційного суду від 01 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвалу Заставнівського районного суду Чернівецької області від 20 листопада 2020 року залишено без змін. Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що рішенням Заставнівського районного суду Чернівецької області від 04 березня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Мрія Фармінг Буковина" з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_2 про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним, яке ухвалено між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, що і в даній справі, у задоволенні позову відмовлено. Апеляційний суд зазначив, що судом першої інстанції правильно встановлено, що спірні правовідносини у цивільній справі №716/2106/19 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Мрія Фармінг Буковина" з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_2, про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним, є тотожними правовідносинам у даній позовній заяві, оскільки суб'єкти, предмети та підстави двох позовів є тотожними. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позовна вимога ОСОБА_1 про визнання рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 44249484 недійсним є похідною від позовної вимоги про визнання недійсним договору, тобто вчинення ТОВ "Мрія Фармінг Буковина" та ОСОБА_1 договору оренди земельної ділянки (кадастровий номер 7321589500:01:002:0040) від 28 серпня 2018 року стало підставою прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 44249484. При цьому вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 до ТОВ "Мрія Фармінг Буковина" про визнання рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 44249484 недійсним залежить від вирішення позовної вимоги про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі заявник, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій скасувати та направити справу для продовження розгляду до Заставнівського районного суду Чернівецької області. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що предмет спору у справі №716/2106/20 є іншим порівняно з предметом спору у цій справі. Так, в цій справі вказано конкретний договір оренди земельної ділянки із зазначенням реєстраційного номеру та дати, тоді як справа №716/2106/20 не стосувалася саме цього договору та не містила інформації про реєстраційний номер та дату укладення. Зазначає, що відмінними є і підстави позовів, оскільки у цій справі позивач вказав основну підставу - навмисне введення в оману ОСОБА_2 щодо підписання договору, а справа №716/2106/20 містила підставу позову - перевищення ОСОБА_2 своїх повноважень. Вважає, що предмет і підстави у справі №716/1945/20 та у справі №716/2106/20 не є тотожними, позовні вимоги є іншими, що свідчить про безпідставну відмову у відкритті провадження у справі №716/1945/20. Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень заявник вказує неповне з'ясування судами фактичних обставин справи, неповне дослідження та надання правової оцінки наявним у справі доказам, а також те, що висновки судів не відповідають обставинам справи. Вважає, що предмет та підстави позову у даній справі не є тотожним із предметом позову у справі №716/1945/20 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Мрія Фармінг Буковина", третя особа - ОСОБА_2, про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним. Посилається на правовий висновок Верховного Суду від 18 січня 2018 року у справі №462/4152/16-ц, який не був врахований судами. Відзив на касаційну скаргу учасник справи не подав. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції У лютому 2021 року касаційна скарга надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. У квітні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2021 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Рішенням Заставнівського районного суду Чернівецької області від 04 березня 2020 року у цивільній справі №716/2106/19 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Мрія Фармінг Буковина" за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_2,. про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним, у задоволенні позовних вимог відмовлено. Підставою позову ОСОБА_1 зазначено укладення ТОВ "Мрія Фармінг Буковина" та ОСОБА_2, яка діяла на підставі доручення, договору оренди земельної ділянки із перевищенням ОСОБА_2 своїх повноважень, не надання ОСОБА_1 повноважень ОСОБА_2 на вчинення договору оренди землі, необізнаності ОСОБА_1 про укладення правочину. Ухвалою Заставнівського районного суду Чернівецької області від 07 травня 2020 року, яку залишено без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 11 червня 2020 року, у справі №716/644/20 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Мрія Фармінг Буковина" про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, у відкритті провадження у справі відмовлено на підставі пункту 2 частини першої статті 186 ЦПК України. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Відповідно до абзацу 6 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга ОСОБА_1, яка подана його представником - адвокатом Спіжавкою Т. Г., підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають. Відмовляючи у відкритті провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 186 ЦПК України, районний суд, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що спірні правовідносини у цивільній справі №716/2106/19 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Мрія Фармінг Буковина" за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_2, про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним, є тотожними правовідносинам у даній позовній заяві, оскільки суб'єкти, предмети та підстави двох позовів є однаковими. Зазначений висновок судів є помилковим та свідчить про неправильне застосування норм процесуального права. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили, за тими самими вимогами. Позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове РІШЕННЯ: Визначаючи підстави позову як елементу його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить про захист свого права. Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, ґрунтується на правових наслідках дії законної сили судового РІШЕННЯ: Судом встановлено, що ОСОБА_1 звертався до суду із цивільним позовом до ТОВ "Мрія Фармінг Буковина", третя особа - ОСОБА_2, про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним (справа №716/2106/19). Підставою позову зазначено перевищення ОСОБА_3 повноважень, оскільки позивач не уповноважував її на укладання договору оренди земельної ділянки та необізнаність про укладення договору. За результатами розгляду справи №716/2106/19 рішенням Заставнівського районного суду Чернівецької області від 04 березня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено. Крім того, у листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ "Мрія Фармінг Буковина" про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки (кадастровий номер 7321589500:01:002:0040) площею 2,2643 га від 28 серпня 2018 року, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 44249484, укладеного між ТОВ "Мрія Фармінг Буковина" та ОСОБА_1 (справа №716/1945/20). Відмовляючи у відкритті провадження у справі районний суд, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, вважав, що підставою позову є укладення ТОВ "Мрія Фармінг Буковина" та ОСОБА_2 від імені ОСОБА_1 договору оренди земельної ділянки за відсутності волевиявлення позивача та з перевищенням ОСОБА_2 повноважень. Колегія суддів вважає, що судами попередніх інстанцій допущено помилку у застосуванні норм процесуального права, оскільки поза увагою судів залишилося те, що у позовній заяві ОСОБА_1, крім зазначеної підстави, вказував введення в оману ОСОБА_2, яка була переконана у тому, що підписує накладні про отримання орендної плати за земельну ділянку - пай згідно з державним актом від 04 червня 2007 року серії №174752, що належить позивачеві на праві приватної власності. При цьому позивач чітко посилається й на відповідні норми матеріального права - статтю 230 ЦК України. З огляду на зазначене, підстави позовів у справах №716/2106/19 та №716/1945/20 не є ідентичними, тому висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для відмови у відкритті провадження у справі є помилковими. Крім того, у справі №716/1945/20 сторонами є ОСОБА_1 та ТОВ "Мрія Фармінг Буковина"), тоді як у справі №716/2106/19 залучена також третя особа - ОСОБА_2, відтак, склад учасників справи є різним. Колегія суддів вважає неправильними посилання суду першої інстанції, як на тотожну цій справі, на справу №716/644/20 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Мрія Фармінг Буковина" про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 28 серпня 2018 року, за результатами розгляду якої у відкритті провадження у справі було відмовлено на підставі положень пункту 2 частини першої статті 186 ЦПК України, оскільки у справі №716/644/20 підставою позову не було заявлено введення представниками відповідача в оману ОСОБА_2. Отже, справа №716/644/20 також не є тотожна цій справі. За викладених обставин, районний суд, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, відмовляючи у відкритті провадження у справі, допустив порушення норм процесуального права, у зв'язку із чим оскаржувані судові рішення не можуть вважатись законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Згідно із частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, яка подана його представником - адвокатом Спіжавкою Тарасом Григоровичем, задовольнити. Ухвалу Заставнівського районного суду Чернівецької області від 20 листопада 2020 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 01 лютого 2021 року скасувати, справу передати до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 липня 2021 року м. Київ справа №279/5686/18 провадження №61-12096св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Русинчука М. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "ДФУ АГРО", розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_2, на постанову Житомирського апеляційного суду від 10 червня 2020 року у складі колегії суддів: Миніч Т. І., Трояновської Г. С., Павицької Т. М., Історія справи Короткий зміст позовних вимог У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "ДФУ АГРО" (далі - ТОВ "ДФУ АГРО") про розірвання договору оренди, стягнення майнової шкоди. Позов мотивований тим, що 10 грудня 2014 року між нею та ТОВ "ДФУ АГРО" укладений договір оренди, яким передано у тимчасове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, загальною площею 3,52 га, нормативною оцінкою 18 472,65 грн, що знаходиться на території Ходаківської сільської ради Коростенського району Житомирської області. Однак відповідач порушив умови укладеного договору. Орендуючи земельну ділянку, не дотримався екологічної безпеки землекористування, заподіяв погіршення якості ґрунтового покриву та інших властивостей сільськогосподарських угідь. Відповідно до розрахунку розміру шкоди, зумовленої забрудненням земельної ділянки від 22 жовтня 2018 року, проведеного спеціалістами Державної екологічної інспекції у Житомирській області остання складає 18 472,65 грн. Враховуючи викладене, просила: достроково розірвати договір оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення, кадастровий номер 1822386200:04:000:0108 загальною площею 3,52 га, нормативною оцінкою 18 472,65 грн., що знаходиться на території Ходаківської сільської ради Коростенського району Житомирської області, укладений 10 грудня 2014 року між нею та ТОВ "ДФУ АГРО"; стягнути з відповідача на її користь заподіяну шкоду внаслідок забруднення земельної ділянки в розмірі 18 472,65 грн; зобов'язати відповідача повернути їй за актом прийому-передачі орендовану земельну ділянку площею 3,52 га., кадастровий номер 1822386200:04:000:0108, що знаходиться на території Ходаківської сільської ради Коростенського району Житомирської області, вирішити питання судових витрат. Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції Рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 05 лютого 2020 року позов задоволено. Достроково розірвано договір оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення, кадастровий номер 1822386200:04:000:0108 загальною площею 3,52 га, що знаходиться на території Ходаківської сільської ради Коростенського району Житомирської області, укладений 10 грудня 2014 року між ОСОБА_1 та ТОВ "ДФУ АГРО". Стягнуто з ТОВ "ДФУ АГРО" на користь ОСОБА_1 заподіяну шкоду внаслідок забруднення земельної ділянки в розмірі 18 472,65 грн. Зобов'язано ТОВ "ДФУ АГРО" повернути ОСОБА_1 за актом прийому-передачі орендовану земельну ділянку площею 3,52 га, кадастровий номер 1822386200:04:000:0108, що знаходиться на території Ходаківської сільської ради Коростенського району Житомирської області. Додатковим рішенням цього ж суду від 20 лютого 2020 року стягнуто з ТОВ "ДФУ АГРО" на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 704,80 грн. та 20 710,00 грн. витрат на правничу допомогу. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що за результатами проведених лабораторних вимірювань ґрунтів, протоколом вимірювань складу та властивостей ґрунтів від 21 вересня 2018 року №10-18 встановлено перевищення вмісту амонію (обмінного) у перерахунку на азот амонійний в порівнянні з фоновим показником в об'єднаній пробі №1 в 1,4 рази, в об'єднаній пробі №2 в 2,6 рази. В об'єднаній пробі №3 в 1,1 рази, у зв'язку з чим встановлено забруднення земель загальною площею 70 373 кв м, а саме накопичення в ґрунтах внаслідок антропогенного впливу речовини (органічного добрива), вміст якої перевищує природний фон, що призводить до їх кількісних або якісних змін. Також враховуючи результати лабораторних вимірювань ґрунтів, проведених спеціалістами Державної екологічної інспекції у Житомирській області, суд вважав, що діями відповідальних посадових осіб ТОВ "ДФУ АГРО" порушено вимоги статей 40, 52 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", статті 167 Земельного кодексу України, статей 35, 40, 45 Закону України "Про охорону земель", а тому згідно статті 68 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну ними внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Стягуючи судові витрати суд першої інстанції виходив з того, що виставлений рахунок з описом наданих послуг та зазначенням вартості кожної з них окремо, який оплачений клієнтом, є належним та допустимим доказом вартості надання професійної правничої допомоги. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Житомирського апеляційного суду від 10 червня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ "ДФУ АГРО" задоволено частково. Рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 05 лютого 2020 року та додаткове рішення цього ж суду від 20 лютого 2020 року скасовано, ухвалено нове РІШЕННЯ: Відмовлено ОСОБА_1 в задоволенні позову до ТОВ "ДФУ АГРО" про розірвання договору оренди, стягнення матеріальної шкоди. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ "ДФУ АГРО" 18 000 грн понесених судових витрат. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що на спростування лабораторним вимірюванням, яким встановлено високий вміст амонію (обмінного) на спірній земельній ділянці, відповідачем надано експертний висновок ТОВ "Український центр екології ґрунтів", із змісту якого вбачається, що висновок, зроблений фахівцями відділу інструментально-лабораторного контролю Державної екологічної інспекції у Житомирській області є хибним з таких причин: в законодавстві не існує такого поняття як природний фон органічного добрива (амонію), відсутня також методика визначення такого; природний фон встановлюється для вимірювання природного рівня радіації у конкретній місцевості. Ні сполуки амонію, ні самі органічні добрива у своєму складі не містять радіоактивних елементів. Отже, порівняння вмісту амонію з неіснуючим природним фоном некоректне; забруднення ґрунту тим чи іншим елементом встановлюється у разі перевищення вмісту його гранично допустимих концентрацій. Для амонію чи органічних добрив ГДК не встановлені. Крім того, відповідно до ґрунтознавчої експертизи вбачається, що амоній (обмінний) не є токсичним елементом та показником забруднення ґрунту. Тобто, вміст амонію в ґрунті, на що посилалася позивачка, не може свідчити про його забруднення чи про негативний вплив на його якості. Короткий зміст вимог касаційної скарги У серпні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, підписану представником ОСОБА_2, в якій з урахуванням уточнення, просить скасувати постанову Житомирського апеляційного суду від 10 червня 2020 року, залишити в силі рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 05 лютого 2020 року та додаткове рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 20 лютого 2020 року. Касаційна скарга обґрунтована тим, що протокол вимірювань складу та властивостей ґрунтів від 21 вересня 2018 року №10-18 та дії посадових осіб інспекції з охорони навколишнього середовища в Житомирській області щодо складання розрахунку шкоди від 22 жовтня 2018 року відповідачем не оскаржувалися. Суд першої інстанції зробив правильний висновок, що відповідач порушив умови договору оренди, не виконав обов'язку дотримання екологічної безпеки землекористування, що є підставою для розірвання договору оренди і повернення земельної ділянки, а також заподіяв позивачу матеріальну шкоду, яка підлягає відшкодуванню. Суд апеляційної інстанції скасовуючи рішення суду першої інстанції, взяв до уваги наданий ТОВ "ДФУ АГРО" експертний висновок ТОВ "Український центр екології ґрунтів" №01/19 від 19 березня 2020 року, який обґрунтовує потребу внесення азотних добрив при вирощуванні певних сільськогосподарських культур і стверджує позитивний вплив виявленого вмісту амонію на родючість ґрунту. Однак зазначений "експертний висновок" є недопустимим доказом у справі і не може бути прийнятий судом як такий. Крім того, апеляційним судом було відмовлено в клопотанні позивача про прийняття та долучення до справи додаткових доказів порушення відповідачем умов договору оренди, а саме повідомлення Державної екологічної інспекції Поліського округу на ім'я Народного депутата України Пушкаренка А. М. про те, що"......Використання земельних часток паїв ОСОБА_1 та їх полив стоками з накопичувача ТОВ "ДФУ АРГО" призвело до забруднення сільськогосподарських земель". Проте, суд апеляційної інстанції не врахував зазначених обставин справи та прийшов до протилежного висновку. Аргументи учасників справи У грудні 2020 року ТОВ "ДФУ Агро" подали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просять закрити касаційне провадження, оскільки висновки щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався заявник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними, апеляційний суд переглянув справу відповідно до висновку Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі №537/598/17. Відзив мотивований тим, що підставою касаційного оскарження зазначено неврахування судом апеляційної інстанції висновку викладеного у постанові Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №522/1029/18. Суд апеляційної інстанції необґрунтовано визнав допустимим доказом експертний висновок ТОВ "Український центр екології ґрунтів" №01/09 від 19 березня 2019 року, оскільки він не відповідає вимогам частин п'ятої та шостої статті 106 ЦПК України, встановленим до висновку експерта на замовлення учасників справи. Обставини даної справи та справи №522/1029/18 не є подібними. Оцінка апеляційним судом експертного висновку ТОВ "Український центр екології ґрунтів" №01/19 від 19 березня 2019 року не є єдиною обставиною, яка врахована при ухваленні оскарженої постанови. Апеляційним судом допущено неправильне застосування статті 106 ЦПК України (з врахуванням висновку викладеного у постанові Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №522/1029/18), оскільки крім висновку ТОВ "Український центр екології ґрунтів" №01/19 від 19 березня 2019 року також оцінювалось повідомлення Київського НДІ судових експертиз на замовлення відповідача про те, що амоній (обмінний) не є токсичним елементом та показником забруднення ґрунту, тому експертизу виконати неможливо. Також апеляційним судом враховано, що протокол вимірювання не є достатнім доказом забруднення ґрунту. Обставини справи №537/598/17 та даної справи є подібними за змістом, оскільки виникли з відносин, коли Держекоінспекція визнає наявність добрив забруднення земель і при цьому не складає всіх необхідних документів. У постанові Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі №537/598/17 вказано перелік доказів, якими повинно бути підтверджене забруднення ґрунтів, що є релевантним для даної справи. У постанові від 28 січня 2020 року у справі №818/998/17 Верховний Суд наголошує на необхідність дотримання вимог законності перевірки як необхідної умови притягнення до відповідальності. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 02 листопада 2020 року поновлено строк на касаційне провадження, відкрито касаційне провадження у справі №279/5686/18 та витребувано справу з суду першої інстанції. У листопаді 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) ; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 02 листопада 2020 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №522/1029/18. Фактичні обставини Суди встановили, що 10 грудня 2014 року між позивачем ОСОБА_1 та ТОВ "ДФУ АГРО" укладено договір оренди, яким передано у тимчасове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, кадастровий номер 1822386200:04:000:0108 загальною площею 3,52 га., нормативною оцінкою 18 716,20 грн., що знаходиться на території Ходаківської сільської ради Коростенського району Житомирської області. Відповідно до пункту 7 укладеного між сторонами Договору, даний договір укладений строком на 10 років, з дати державної реєстрації права оренди земельної ділянки. Згідно з пунктом 15 Договору умовами збереження стану об'єкта оренди є, зокрема додержання екологічної безпеки землекористування, додержання режиму використання водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони та територій, які особливо охороняються. За результатами проведених лабораторних вимірювань ґрунтів Державною екологічною інспекцією у Житомирській області складено протокол вимірювань складу та властивостей ґрунтів від 21 вересня 2018 року №10-18 встановлено перевищення вмісту амонію (обмінного) у перерахунку на азот амонійний в порівнянні з фоновим показником в об'єднаній пробі №1 в 1,4 рази в об'єднаній пробі №2 в 2,6 рази, в об'єднаній пробі №3 в 1,1 рази, у зв'язку з чим встановлено забруднення земель загальною площею 70 373 кв. м, а саме накопичення в ґрунтах внаслідок антропогенного впливу речовини (органічного добрива), вміст якої перевищує природний фон, що призводить до їх кількісних або якісних змін. Відповідно до розрахунку розміру шкоди, зумовленої забрудненням земельної ділянки від 22 жовтня 2018 року проведеного спеціалістами Державної екологічної інспекції у Житомирській області у відповідності до наказу Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 04 квітня 2007 року №149, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 25 квітня 2007 року №422/13689 "Про внесення змін до Методики визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природного законодавства" складає 18 472,65 грн. Розрахунок інспекції з охорони навколишнього середовища в Житомирській області від 22 жовтня 2018 року відповідачем не оскаржувався. Позиція Верховного Суду Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)". Згідно частини першої статті 24 Закону України "Про оренду землі" орендодавець має право вимагати від орендаря: використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди; дотримання екологічної безпеки землекористування та збереження родючості ґрунтів, додержання державних стандартів, норм і правил; дотримання режиму водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон, зон особливого режиму використання земель та територій, які особливо охороняються; своєчасного внесення орендної плати. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2021 року у справі №759/1788/18-ц (провадження №61-6083св19) зроблено висновок, що "договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим. Частинами першою-другою статті 652 ЦК України передбачено, що у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бут змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: 1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; 2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; 3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; 4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона". Відповідно до частин третьої та четвертої статті 31 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором. Згідно з частиною першою статті 32 Закону України "Про оренду землі" на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України. Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені законом. Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою іншого оціночного поняття - "значної міри" позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Це (друге) оціночне поняття значно звужує сферу огляду суду. Істотність порушення визначається виключно за об'єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. В такому випадку вина (як суб'єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини другої статті 651 ЦК України. Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору. При цьому йдеться не лише про грошовий вираз завданої шкоди, прямі збитки, а й випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору. Вирішальне значення для застосування зазначеного положення закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати від виконання договору сторона. У кожному конкретному випадку питання про істотність порушення повинне вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення. Так, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена як у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору; а також установити, чи є дійсно істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати. У справі, що переглядається: позивач як на підставу дострокового розірвання договору оренди посилався на те, що відповідачем порушені умови договору, оскільки не дотримано екологічної безпеки землекористування, відбулося погіршення якості ґрунтового покриву та інших властивостей сільськогосподарських угідь; умови договору оренди землі від 10 грудня 2014 року (розділ "Об'єкт оренди") не визначають стан земельної ділянки на момент надання її в оренди; у пункті 35 договору оренди землі від 10 грудня 2014 року передбачено, що дія договору припиняється шляхом його розірвання за взаємною згодою сторін, рішенням суду на вимогу однієї із сторін унаслідок невиконання другою стороною обов'язків, передбачених договором та внаслідок випадкового знищення, пошкодження орендованої земельної ділянки, яке істотно перешкоджає її використанню; з інших підстав, визначених законом. суди не встановили чи погіршився стан земельної ділянки внаслідок її використання відповідачем та чи мало місце порушення умов договору оренди землі, чи існують умови для розірвання договору оренди земельної ділянки, не з'ясували чи була завдані збитки (реальні збитків та (або) упущена вигода), який їх розмір, чи дозволяє він потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору; за таких обставин судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, тому підлягають скасуванню. Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Згідно частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки Верховного Суду Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права викладеного у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2021 року у справі №759/1788/18-ц (провадження №61-6083св19), колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково, судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись статями 141, 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_2, задовольнити частково. Рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 05 лютого 2020 року, додаткове рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 20 лютого 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 10 червня 2020 року скасувати. Справу №279/5686/18 направити на новий розгляд до суду першої інстанції. З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 05 лютого 2020 року, додаткове рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 20 лютого 2020 року та постанова Житомирського апеляційного суду від 10 червня 2020 року втрачають законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар М. М. Русинчук М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 27 січня 2021 року м. Київ справа №372/3936/18 провадження №61-3701св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В. (суддя - доповідач), учасники справи: позивач - дочірнє підприємство "Радпол", відповідач - ОСОБА_1, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Обухівська міська рада, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу дочірнього підприємства "Радпол" на рішення Обухівського районного суду Київської області, у складі судді Зінченко О. М., від 18 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М., від 29 січня 2020 року, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У грудні 2018 року дочірнє підприємство (далі - ДП) "Радпол" звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 про заборону здійснювати самовільну забудову та зобов'язання відновити стан земельної ділянки. Позовна заява ДП "Радпол" мотивована тим, що підприємство є власником земельної ділянки по АДРЕСА_1, де знаходяться виробничі потужності із видобутку з підземних джерел питної води. Для свердловини ДП "Радпол" встановлена зона санітарної охорони, в межах третього поясу якої, на належних відповідачу земельних ділянках з кадастровими номерами 3223110100:01:018:0391 та 3223110100:01:018:0392, із липня 2018 року проводиться незаконне будівництво, незважаючи на те, що цільовим призначенням земель відповідача є ведення особистого селянського господарства. Відділом з питань державного архітектурно-будівельного контролю Виконавчого комітету Обухівської міської ради винесено припис від 27 липня 2018 року з вимогою зупинити будівельні роботи на ділянці ОСОБА_1, однак цей припис не виконано, будівництво продовжено. Крім того, ДП "Радпол" зверталось до компетентних державних органів (Мінприроди України, Держекоінспекція України, Держгеонадр України, Держархбудінспекція України, Київської обласної ради, Обухівської РДА) з проханням вжити заходів щодо усунення порушень чинного законодавства, однак дієвих заходів для припинення будівництва не вчинено. Позивач стверджував, що здійснення ОСОБА_1 на земельних ділянках кадастрові номери 3223110100:01:018:0391 та 3223110100:01:018:0392 будівництва об'єктів (за наявними у позивача даними - споруд комерційного призначення) суперечить Земельному кодексу України (далі - ЗК України), Водному кодексу України (далі - ВК України) та постанові Кабінету Міністрів України №2024 від 18 грудня 1998 року "Про правовий режим зон санітарної охорони водних об'єктів", оскільки таке будівництво здійснюється в межах третього поясу зони санітарної охорони, встановленої для свердловини ДП "Радпол", відтак існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересах позивача шляхом забруднення підземних джерел. Посилаючись на викладене, позивач просив заборонити ОСОБА_1 здійснювати самочинне будівництво на земельних ділянках з кадастровими номерами 3223110100:01:018:0391 та 3223110100:01:018:0392, які розташовані в селі Таценки, Обухівський район, Київська область та зобов'язати ОСОБА _1 за власний рахунок відновити попередній стан вказаних земельних ділянок шляхом знесення незаконних будівель. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 18 вересня 2019 року в задоволенні позовних вимог ДП "Радпол" відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що в судовому засіданні не знайшов свого підтвердження факт порушення прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 29 січня 2020 року апеляційну скаргу ДП "Радпол" залишено без задоволення, а рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 вересня 2019 року - без змін. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову. Крім того, апеляційний суд вказав, що розміщення житлових та господарських будівель забороняється лише у межах першого поясу зони санітарної охорони, тому проведення будівельних робіт в третьому поясі, без доведення позивачем, що таке будівництво загрожує бактеріологічним або хімічним забрудненням підземних вод та може вплинути на якість питної води, видобування якої здійснюється ДП "Радпол", не дає підстав вважати, що відповідачем порушені права позивача. Короткий зміст вимог касаційної скарги 25 лютого 2020 року ДП "Радпол" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 січня 2020 року скасувати, а справу направити на новий розгляд. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 04 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали із Обухівського районного суду Київської області. У вересні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 грудня 2020 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Підставами касаційного оскарження заявник зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України) та порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки судами не досліджено зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Стверджує, що судами не надана оцінка витягу з технічного звіту розрахунку меж зон санітарної охорони водозабірної свердловини №1, розташованої на території ДП "Радпол" в селі Таценки Обухівського району Київської області, яким визначені водоохоронні заходи по другому та третьому поясам зони санітарної охорони; не досліджено довідки ТОВ "Діловод Кадастр" та ситуаційна план-схема, якими встановлено, що спірне будівництво ведеться в третьому поясі зони санітарної охорони. Також вказує, що судами не взято до уваги того факту, що заявником була ініційована державна перевірка дотримання відповідачем під час будівництва будівельних норм, за результатами якої встановлено, що будівельні роботи виконуються без дозвільних документів. Відзив на касаційну скаргу не подано Фактичні обставини справи, встановлені судами ДП "Радпол" належить завод по видобуванню і розливу питної води та земельна ділянка площею 0, 2500 га з кадастровим номером 3223110104:02:001:0127, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1. ОСОБА_1 на праві власності належать земельні ділянки з кадастровими номерами 3223110100:01:018:0391, 3223110100:01:018:0392, площею по 0, 05 га кожна та цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства. Листом №0410/1 від 04 жовтня 2018 року відділ з питань державного архітектурно-будівельного контролю виконавчого комітету Обухівської міської ради Київської області, повідомив про те, що звернення ДП "Радпол" стосовно будівництва на земельних ділянках з кадастровим номером 3223110100:01:018:0391, 3223110100:01:018:0392 в с. Таценки розглянуто. Під час проведення перевірки з виїздом на місце, встановлено, що за вказаною адресою земельні ділянки по периметру огороджені суцільним парканом. На земельних ділянках розпочаті будівельні роботи з будівництва фундаменту, без отримання документу, який надає право на виконання будівельних робіт. Замовника будівництва - ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за частиною четвертою статті 96 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КупАП) та вручено приписи з вимогами усунути допущені правопорушення і зупинити будівельні роботи. Позиція Верховного Суду Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Згідно із положенням пунктів 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а також оскарження судового рішення з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив з того, що в судовому засіданні не знайшов свого підтвердження факт порушення прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду. Апеляційний суд, погоджуючись з висновком суду першої інстанції, вказав, що проведення будівельних робіт в третьому поясі зони санітарної охорони, без доведення позивачем, що таке будівництво загрожує бактеріологічним або хімічним забрудненням підземних вод та може вплинути на якість питної води, видобування якої здійснюється ДП "Радпол", не дає підстав вважати, що відповідачем порушені права позивача. Верховний Суд не погоджується з такими висновками з огляду на наступне. Відповідно до статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Тлумачення вказаної норми свідчить, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов'язані із позбавленням права володіння. Згідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Відповідно до статті 36 Закону України "Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення" у межах зони санітарної охорони (далі - ЗСО)джерел питної води та об'єктів централізованого питного водопостачання господарська та інша діяльність обмежується. За змістом статті 37 Закону України "Про питну воду, питне водопостачання та водовідведення" режим ЗСО джерел та об'єктів централізованого питного водопостачання встановлюється Кабінетом Міністрів України. Відповідно до пункту 4 Правового режиму зон санітарної охорони водних об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №2024 від 18 грудня 1998 року (далі - Правовий режим), ЗСО поверхневих та підземних водних об'єктів входять до складу водоохоронних зон і поділяються на три пояси особливого режиму: перший пояс (суворого режиму) включає територію розміщення водозабору, майданчика водопровідних споруд і водопідвідного каналу; другий і третій пояси (обмежень і спостережень) включать територію, що призначається для охорони джерел водопостачання від забруднення. Відповідно до пункту 8 Правового режиму у межах третього поясу зони санітарної охорони для підземних джерел водопостачання 1) здійснюється: виявлення, тампонування (або відновлення) старих, недіючих, свердловин та таких, які неправильно експлуатуються, що створюють небезпеку забруднення використовуваного водоносного горизонту; буріння нових свердловин та проведення будь-якого нового будівництва за обов'язковим погодженням з органами державної санітарно-епідеміологічної служби та геології на місцях; 2) забороняється: закачування відпрацьованих (зворотних) вод у підземні горизонти з метою їх захоронення, підземне складування твердих відходів і розробка надр, що можуть призвести до забруднення водоносного горизонту; розміщення складів пально-мастильних матеріалів, а також складів пестицидів і мінеральних добрив, накопичувачів промислових стічних вод, нафтопроводів та продуктопроводів, що створюють небезпеку хімічного забруднення підземних вод. Апеляційним судом встановлено, що у технічному звіті з розрахунку меж ЗСО водозабірної свердловини №1, розташованої на території ДП "Радпол" в селі Таценки наводиться обґрунтування меж третього поясу ЗСО, який призначений для охорони експлуатуємого водоносного горизонту від бактеріологічного та хімічного забруднення. Вказані положення технічного звіту узгоджуються із положеннями пункту 8 Правового режиму про те, що в межах третього поясу ЗСО для підземних джерел водопостачання проведення будь-якого нового будівництва здійснюється за обов'язковим погодженням з органами державної санітарно-епідеміологічної служби та геології на місцях. При цьому, очевидно, що таке погодження компетентними органами має забезпечити досягнення мети встановлення третього поясу зони санітарної охорони джерел водопостачання від забруднення, зокрема запобігти розміщенню на цій території складів паливно-мастильних матеріалів, пестицидів і мінеральних добрив, накопичувачів промислових стічних вод, нафтопроводів та продуктопроводів, що створюють небезпеку хімічного забруднення підземних вод, а також запобігти закачуванню відпрацьованих (зворотних) вод у підземні горизонти з метою їх захоронення, підземному складування твердих відходів і розробки надр землі, що може призвести до забруднення водоносного горизонту. Таким чином проведення будь-якого нового будівництва в третьому поясі ЗСО без погодженням з органами державної санітарно-епідеміологічної служби та геології порушує правовий режим ЗСО, а отже і законні інтереси власника/користувача земельної ділянки щодо якої встановлена така зона санітарної охорони. Верховний суддійшов висновку, що за відсутності погодження нового будівництва в третьому поясі ЗСО з органами державної санітарно-епідеміологічної служби та геології, саме на відповідача (забудовника) має бути покладено тягар доказування того, що це будівництво не створює загрози забруднення підземних джерел водопостачання. На підтвердження своїх вимог ДП "Радпол" надало постанови від 01 серпня 2018 року у справі № А-0108/1, від 19 жовтня 2018 року у справі №1910/1, відповідно до яких ОСОБА_1 проводить без дозвільних документів будівельні робити на земельних ділянках з кадастровими номерами 3223110100:01:018:0391, 3223110100:01:018:0392, які знаходяться в межах третього поясу ЗСО, та приписи від 27 липня 2018 року, та 16 жовтня 2018 року щодо усунення допущених правопорушень та зупинення вказаного будівництва. Проте суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, в порушення положень статті 265 ЦПК України, не надав належної оцінки зазначеним доказам та не перевірив наявність обставин з якими ДП "Радпол" пов'язувало пред'явлення цього позову. Апеляційний суд не усунув недоліки допущені судом першої інстанції та передчасно погодився з висновком районного суду про наявність підстав для відмови в задоволенні позову ДП "Радпол". При цьому, незважаючи на участь в судових засіданнях в суді першої та апеляційної інстанцій представника відповідача, суди не з'ясували в нього які ж саме об'єкти будуються (чи вже збудовані) на земельних ділянках ОСОБА _1, чи наявні погодження органів державної санітарно-епідеміологічної служби і геології на проведення вказаного будівництва, а у разі відсутності таких погоджень, якими доказами підтверджена відсутність загрози забруднення підземних джерел водопостачання ДП "Радпол" через це будівництво. Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Враховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами належним чином не встановлені та не надано оцінку всім доводам ДП "Радпол", рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду не в повній мірі відповідають вимогам щодо законності й обґрунтованості, що є підставою для її скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Питання про судові витрати має бути вирішено при ухваленні судового рішення по суті спору. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу дочірнього підприємства "Радпол" задовольнити. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 січня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 21 липня 2021 року м. Київ справа №631/1660/15-ц провадження №61-18334св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - Липковатівський аграрний коледж, відповідачі: ОСОБА_1, Головне управління Держгеокадастру України у Харківській області, Реєстраційна служба Нововодолазького районного управління юстиції Харківської області, Відділ Держгеокадастру у Нововодолазькому районі Харківської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Міністерство освіти та науки України, Прокуратура Харківської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Нововодолазького районного суду Харківської області від 01 червня 2020 року у складі судді Мащенко С. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 29 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Яцини В. Б., Бурлака І. В., Хорошевського О. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст заявлених вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. У серпні 2015 року Липковатівський аграрний коледж звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, Головного управління Держгеокадастру України у Харківській області, Реєстраційної служби Нововодолазького районного управління юстиції Харківської області, Відділу Держгеокадастру у Нововодолазькому районі Харківської області про скасування наказів, визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними та скасування їх державної реєстрації, вилучення земельних ділянок з незаконного використання, виключення відомостей щодо сформованих земельних ділянок з державного земельного кадастру, в якому просив: - скасувати накази Головного управління Держземагенства України в Харківській області від 13 жовтня 2014 року №2666-СГ, від 04 листопада 2014 року № №2929-СГ, 2930-СГ в частині надання в оренду ОСОБА_1 земельних ділянок сільськогосподарського призначення із земель запасу; - визнати недійсними укладені 07 та 24 листопада 2014 року між ОСОБА_1 та Головним управлінням Держземагенства України в Харківській області договори оренди земельних ділянок, розташованих на території Бірківської сільської ради Нововодолазького району Харківської області; - зобов'язати Реєстраційну службу Нововодолазького районного управління юстиції Харківської області виключити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про реєстрацію договорів оренди від 07 та 24 листопада 2014 року, укладених між ОСОБА_1 та Головним управлінням Держземагенства України в Харківській області; - зобов'язати Відділ Держгеокадастру України у Нововодолазькому районі Харківської області виключити з Державного земельного кадастру відомості щодо сформованих земельних ділянок сільськогосподарського призначення, які розташовані на території Бірківської сільської ради Нововодолазького району Харківської області площею: 15,6160 га; 47,8238 га; 63,6383 га; 15,0978 га; 24,7750 га; 54,5554 га; 59,0335 га; 56,0498 га; 42,3068 га; 30,2450 га; 78,3891 га; 94,8858 га; 30,3491 га; 49,6525 га; 53,3215 га; 49,9647 га; 46,5168 га; 54,1313 га; - вилучити з незаконного користування ОСОБА_1 спірні земельні ділянки. В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на те, що для проведення навчально-технічної та виробничої практики студентів, забезпечення проведення науково-дослідних робіт коледжем було набуте право постійного користування на земельні ділянки площею 4 890 га, розташовані на території Бірківської сільської ради Нововодолазького району Харківської області. Однак в лютому 2014 року Відділ Держземагенства України у Нововодолазькому районі Харківської області протиправно вніс зміни до державної статистичної звітності за формами 2-зем та 6-зем, внаслідок чого землі, які знаходяться в його користуванні, були вилучені та переведені до земель запасу. 04 листопада 2014 року Головне управління Держземагенства України у Харківській області дало згоду на укладення з ОСОБА_1 договору оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення із земель запасу площею 49,9647 га, яка входить до складу земель, які обліковуються та перебувають у фактичному користуванні коледжу. Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2015 року встановлено протиправність вищевказаних дій Відділу Держземагенства України у Нововодолазькому районі в Харківській області, що свідчить про недійсність оспорюваних договорів оренди спірної земельної ділянки. Рішенням Нововодолазького районного суду Харківської області від 10 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 03 лютого 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 вересня 2016 року, позов задоволено. Скасовано наказ Головного управління Держземагенства України в Харківській області від 13 жовтня 2014 року №2666-СГ в частині надання в оренду ОСОБА_1 земельних ділянок сільськогосподарського призначення із земель запасу площею 15,6160 га, 47,8238 га, 63,6383 га, 15,0978 га, 24,7750 га, 54,5554 га, 59,0335 га, 56,0498 га, 42,3068 га. Скасовано наказ Головного управління Держземагенства України в Харківській області від 04 листопада 2014 року №2929-СГ в частині надання в оренду ОСОБА_1 земельних ділянок сільськогосподарського призначення із земель запасу площею 30,2450 га, 78,3891 га, 94,8858 га, 30,3491 га, 49,6525 га. Скасовано наказ Головного управління Держземагенства України в Харківській області від 04 листопада 2014 року №2930-СГ в частині надання в оренду ОСОБА_1 земельних ділянок сільськогосподарського призначення із земель запасу площею 53,3215 га, 49,9647 га, 46,5168 га, 54,1313 га. Визнано недійсними укладені 07 та 24 листопада 2014 року між ОСОБА_1 та Головним управлінням Держземагенства України в Харківській області договори оренди спірних земельних ділянок, розташованих на території Бірківської сільської ради Нововодолазького району Харківської області. Зобов'язано Реєстраційну службу Нововодолазького районного управління юстиції Харківської області виключити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про реєстрацію договорів оренди від 07 та 24 листопада 2014 року, укладених між ОСОБА_1 та Головним управлінням Держземагенства України в Харківській області. Зобов'язано Відділ Держгеокадастру України у Нововодолазькому районі Харківської області виключити з Державного земельного кадастру відомості щодо сформованих земельних ділянок сільськогосподарського призначення, які розташовані на території Бірківської сільської ради Нововодолазького району Харківської області площею: 15,6160 га; 47,8238 га; 63,6383 га; 15,0978 га; 24,7750 га; 54,5554 га; 59,0335 га; 56,0498 га; 42,3068 га; 30,2450 га; 78,3891 га; 94,8858 га; 30,3491 га; 49,6525 га; 53,3215 га; 49,9647 га; 46,5168 га; 54,1313 га. Вилучено з незаконного користування ОСОБА_1 вищевказані земельні ділянки. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Судові рішення мотивовані тим, що для проведення навчально-технічної та виробничої практики студентів, забезпечення проведення науково-дослідних робіт Липковатівським радгоспом-технікумом, який в 1995 році реорганізовано в Липковатівський аграрний коледж, було набуто право постійного користування на земельні ділянки сільськогосподарського призначення, які розташовані на території Бірківської сільської ради Нововодолазького району Харківської області та мають фактичну площу 4 890 га. В лютому 2014 року Відділ Держземагенства України у Нововодолазькому районі Харківської області протиправно вніс зміни до державної статистичній звітності за формами 2-зем і 6-зем, внаслідок чого землі, які знаходяться в користуванні та використовуються Липковатівським аграрним коледжем, були вилучені у позивача і переведені до земель запасу. Протиправність дій вказаного Відділутакож встановлена постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2015 року у справі №820/2039/15, а тому вказана обставина не підлягає доказуванню. Цією ж постановою зобов'язано Відділ Держземагенства України у Нововодолазькому районі Харківської області відновити в обліковій статистичній звітності 2-зем і 6-зем протиправно вилучені земельні ділянки площею 4 890 га. Крім того, земельна ділянка, яка знаходиться в постійному користуванні Липковатівського аграрного коледжу, відноситься до земель державної власності, у зв'язку з чим не може бути предметом застави, а також - не підлягає вилученню або передачі у власність та/або користування юридичним і фізичним особам. У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Нововодолазького районного суду Харківської області від 10 грудня 2015 року в цій справі з підстав скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення судового рішення, що підлягає перегляду (пункт 3 частини другої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) ). Заява ОСОБА_1 обґрунтована тим, що в судовому рішенні, яке він просить переглянути за нововиявленими обставинами, міститься посилання на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2015 року у справі №820/2039/15 як підставу для задоволення позову. Разом з тим постановою Верховного Суду від 02 березня 2020 року були скасовані постанови Харківського окружного адміністративного суду від 19 червня 2015 року та Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2017 року і закрито провадження у справі №820/2039/15 у зв'язку з віднесенням її розгляду до цивільної юрисдикції. Ухвалою Нововодолазького районного суду Харківської області від 01 червня 2020 року відмовлено у відкритті провадження за нововиявленими обставинами за заявою ОСОБА_1. Заяву і додані до неї матеріали повернуто заявнику. Ухвала місцевого суду мотивована тим, що підставою для ухвалення судового рішення, що підлягає перегляду за нововиявленими обставинами, була саме постанова Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2015 року у справі №820/2039/15, тоді як своєю постановою від 02 березня 2020 року Верховний Суд скасував постанови Харківського окружного адміністративного суду від 19 червня 2015 року та Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2017 року із закриттям провадження у справі. Оскільки Нововодолазький районний суд Харківської області не обґрунтовував своє рішення від 10 грудня 2015 року судовими рішеннями, які були скасовані постановою Верховного Суду від 02 березня 2020 року, то відсутні підстави для його перегляду за пунктом 3 частини другої статті 423 ЦПК України. Отже, обставини, на які послався заявник, не можуть вважатися нововиявленими в розумінні статті 423 ЦПК України. Крім того, в провадженні Нововодолазького районного суду Харківської області перебуває справа №631/462/17 (провадження №8/631/1/20) за заявою ОСОБА_1 про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Нововодолазького районного суду від 10 грудня 2015 року з підстав скасування 16 травня 2017 року Вищим адміністративним судом України постанови Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2015 року у справі №820/2039/15. Таким чином, на час звернення ОСОБА_1 до суду із цією заявою рішення Нововодолазького районного суду Харківської області від 10 грудня 2015 року вже переглядається за нововиявленими обставинами. Оскільки подана ОСОБА_1 заява стосується тих самих обставин та вимог заявника, які розглядаються судом в межах справи з єдиним унікальним №631/462/17 (провадження №8/631/1/20), то наявні підстави для відмови у відкритті провадження в цій справі. Постановою Харківського апеляційного суду від 29 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу Нововодолазького районного суду Харківської області від 01 червня 2020 року - без змін. Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки суду першої інстанції щодо наявності підстав для відмови у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами є обґрунтованими, відповідають обставинам справи та положенням процесуального закону. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи. У грудні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Нововодолазького районного суду Харківської області від 01 червня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 29 жовтня 2020 року, а справу передати до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі за нововиявленими обставинами. Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди безпідставно відмовили у відкритті провадження у справі. Подана ним у 2018 році заява про перегляд рішення Нововодолазького районного суду від 10 грудня 2015 року за нововиявленими обставинами була обґрунтована скасуванням 16 травня 2017 року Вищим адміністративним судом України постанови Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2015 року у справі №820/2039/15, яка стала підставою для ухвалення судового рішення, що підлягає перегляду. Разом з тим в цій справі він послався на наявність остаточної постанови Верховного Суду від 02 березня 2020 року, якою скасовано всі чинні судові рішення судів попередніх інстанцій та закрито провадження у справі №820/2039/15. Отже, наведені ним у заявах обставини, що обґрунтовували звернення до суду, не були ідентичними. Крім того, наявність або відсутність нововиявлених обставин вирішується в судовому засіданні по суті заявлених вимог, а не одноособово суддею під час вирішення питання про відкриття провадження у справі. У січні 2021 року Липковатівський аграрний коледж подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені ОСОБА_1 обставини не є нововиявленими, оскільки він не довів наявності преюдиційного зв'язку судових рішень, зокрема, що між рішеннями існує матеріально-правовий зв'язок, факти, встановлені в одній із справ, мають значення для іншої справи. У січні 2021 року Головне управління Держгеокадастру України у Харківській області подало письмові пояснення, в яких просило задовольнити касаційну скаргу ОСОБА_1. Рух справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Нововодолазького районного суду Харківської області. 26 січня 2021 року справа №631/1660/15-ц надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 02 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Позиція Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Пунктом 23 частини першої статті 353 ЦПК України передбачено, що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо відмови у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, відмови в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами Згідно з пунктом 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку. Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Судами встановлено, що рішенням Нововодолазького районного суду Харківської області від 10 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 03 лютого 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 вересня 2016 року, задоволено позов Липковатівського аграрного коледжу до ОСОБА_1, Головного управління Держгеокадастру України в Харківській області, Реєстраційної служби Нововодолазького районного управління юстиції, Відділу Держгеокадастру України у Нововодолазькому районі Харківської області про скасування наказів, визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними та скасування їх державної реєстрації, вилучення земельних ділянок з незаконного використання, виключення відомостей щодо сформованих земельних ділянок з державного земельного кадастру. У мотивувальній частині вказаного рішення зазначено: "Протиправність дій Відділу Держземагенства України у Нововодолазькому районі Харківської області також встановлена постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2015 року у справі №820/2039/15, а тому в силу приписів статті 61 ЦПК України не підлягає доказуванню. Цією ж постановою зобов'язано Відділ Держземагенства України у Нововодолазькому районі Харківської області відновити в обліковій статистичній звітності по формі 6-зем та 2-зем протиправно виключені земельні ділянки площею 4 890 га, які перебувають в постійному користуванні Липковатівського аграрного коледжу на території Бірківської сільської ради Нововодолазького району Харківської області станом на 01 січня 2014 року". Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 16 травня 2017 року у справі №820/2039/15 скасовано постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2015 року та передано справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 02 березня 2020 року у справі №820/2039/15 скасовано постанову Харківського окружного адміністративного суду від 19 червня 2015 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2017 року і закрито провадження у справі. Звертаючись до суду із заявою про перегляд рішення Нововодолазького районного суду Харківської області від 10 грудня 2015 року за нововиявленими обставинами, ОСОБА_1 послався на пункт 3 частини другої статті 423 ЦПК України (скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення судового рішення, що підлягає перегляду) і мотивував заяву ухваленням постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 02 березня 2020 року. У провадженні Нововодолазького районного суду Харківської області також перебуває справа №631/462/17 (провадження №8/631/1/20) за заявою ОСОБА_1 про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Нововодолазького районного суду від 10 грудня 2015 року з підстав скасування 16 травня 2017 року Вищим адміністративним судом України постанови Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2015 року у справі №820/2039/15. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Відповідно до наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. В розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - цивільно-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове РІШЕННЯ: Визнаючи підстави позову як елемент його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить про захист свого права. Відсутність хоча б однієї складової (одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю співпадають за складом учасників, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду) не дає судді підстави відмовляти у відкритті провадження у справі. Відповідно до частини першої, пункту 3 частини другої статті 423 ЦПК України рішення, постанова або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими або виключними обставинами. Підставами для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами є, зокрема скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення судового рішення, що підлягає перегляду. За змістом наведеної правової норми необхідними умовами нововиявлених обставин, визначених пунктом 3 частини другої статті 423 ЦПК України, є те, що вони існували на час розгляду справи, але підстави виникли після ухвалення рішення у справі (зокрема, шляхом скасування судового рішення, яке стало підставою для його ухвалення), спростовують обставини, встановлені судом на час розгляду справи, та мають важливе значення для її розгляду. Нововиявлені обставини мають підтверджуватися фактичними даними (доказами), що в установленому порядку спростовують факти, покладені в основу судового рішення. Суд має право скасувати судове рішення за нововиявленими обставинами лише за умови, що ці обставини можуть вплинути на юридичну оцінку обставин, здійснену судом у судовому рішенні, що переглядається. Вирішуючи питання про скасування судового рішення із зазначених підстав, суди мають виходити з преюдиційного зв'язку судових рішень, зокрема з того, що між рішеннями має існувати матеріально-правовий зв'язок, факти, встановлені в одній із справ, мають значення для іншої справи. Разом з тим слід мати на увазі, що скасування судового рішення може бути визнано нововиявленою обставиною лише в тому випадку, коли суд обґрунтував судове рішення, що переглядається, скасованим судовим рішенням (актом) чи виходив із вказаного акта, не посилаючись прямо на нього, і якщо вже прийнято новий акт, протилежний за змістом скасованому, або коли саме скасування акта означає протилежне вирішення питання. Згідно з пунктом 3 частини першої, пунктом 2 частини другої статті 424 ЦПК України заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами може бути подано з підстави, визначеної пунктом 3 частини другої статті 423 цього Кодексу, - учасниками справи протягом тридцяти днів з дня набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовано судове рішення, що стало підставою для ухвалення судового рішення, яке підлягає перегляду. З урахуванням приписів частини першої цієї статті заява про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами може бути подана з підстав, визначених пунктами 2-3 частини другої та частиною третьою статті 423 цього Кодексу, - не пізніше десяти років з дня набрання таким судовим рішенням законної сили. Відповідно до частин другої-четвертої статті 427 ЦПК України протягом п'яти днів після надходження заяви до суду суддя (суддя-доповідач) перевіряє її відповідність вимогам статті 426 цього Кодексу і вирішує питання про відкриття провадження за нововиявленими або виключними обставинами. До заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених статтею 426 цього Кодексу, застосовуються положення статті 185 цього Кодексу (залишення позовної заяви без руху, повернення заяви). Відкривши провадження за нововиявленими або виключними обставинами, суддя (суддя-доповідач) надсилає учасникам справи копії заяви про перегляд і призначає дату, час та місце судового засідання, про що повідомляє учасників справи. Згідно з частинами першою-третьою статті 429 ЦПК України заява про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами розглядається судом у судовому засіданні протягом тридцяти днів з дня відкриття провадження за нововиявленими або виключними обставинами. Справа розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом для провадження, у суді тієї інстанції, яка здійснює перегляд. У суді першої інстанції справа розглядається у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. За результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами суд може: 1) відмовити в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами та залишити відповідне судове рішення в силі; 2) задовольнити заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, скасувати відповідне судове рішення та ухвалити нове рішення чи змінити рішення; 3) скасувати судове рішення і закрити провадження у справі або залишити позов без розгляду. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. Відмовляючи у відкритті провадження за нововиявленими обставинами в цій справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що обставини, на які посилається ОСОБА_1, не можуть вважатися нововиявленими в розумінні частини другої статті 423 ЦПК України, і подана заява стосується тих самих обставин та вимог заявника, які розглядаються судом в межах справи з єдиним унікальним №631/462/17 (провадження №8/631/1/20). Однак наведені висновки судів попередніх інстанцій зроблені з порушенням норм процесуального права, оскільки наявність або відсутність нововиявлених обставин встановлюється в судовому засіданні при розгляді по суті заявлених вимог, а не одноособово суддею під час вирішення питання про відкриття провадження за нововиявленими обставинами. Постановляючи оскаржувану ухвалу, місцевий суд фактично вирішив питання по суті поданої ОСОБА_1 заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, позбавивши при цьому заявника права на участь у судовому засіданні. Крім того, суди залишили поза увагою те, що у справі №631/462/17 ОСОБА_1 обґрунтовував свою заяву про перегляд рішення Нововодолазького районного суду від 10 грудня 2015 року за нововиявленими обставинами скасуванням 16 травня 2017 року Вищим адміністративним судом України постанови Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2015 року у справі №820/2039/15, яка стала підставою для ухвалення судового рішення, що підлягає перегляду. Разом з тим в цій справі заявник посилався на наявність остаточної постанови Верховного Суду від 02 березня 2020 року, якою скасовано всі чинні судові рішення судів попередніх інстанцій та закрито провадження у справі №820/2039/15. Отже, наведені ним у заявах обставини, що обґрунтовували звернення до суду, не були тотожними. Таким чином, у справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій, відмовивши у відкритті провадження за нововиявленими обставинами з підстав необґрунтованості доказів, на які посилався заявник, фактично вирішили подану заяву по суті, що без відкриття провадження є неможливим. Відповідно до частини четвертої статті 406 ЦПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Згідно з частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. З огляду на викладене наявні підстави для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваних судових рішень з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції (для вирішення питання про відкриття провадження у справі). Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Нововодолазького районного суду Харківської області від 01 червня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 29 жовтня 2020 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 23 вересня 2021 року м. Київ справа №556/1044/17 провадження №61-6126св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ткачука О. С. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Петрова Є. В., розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області, ОСОБА_2, третя особа - Садово-городнє товариство "Пролісок", про визнання незаконним та скасування наказу, за касаційними скаргами ОСОБА_2 на рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 17 листопада 2020 року та ухвалу цього суду від 18 листопада 2020 року, постановлені суддею Котик Л. О., та постанови Рівненського апеляційного суду від 25 березня 2021 року, прийняті у складі колегії суддів: Шимків С. С., Боймиструк С. В., Ковальчук Н. М., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області, ОСОБА_2, третя особа - Садово-городнє товариство "Пролісок", про визнання незаконним та скасування наказу Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою". Позов обґрунтований тим, що він є членом Садово-городнього товариства "Пролісок" (далі - СГТ "Пролісок") і в його користуванні перебуває земельна ділянка за № НОМЕР_1, черга 1, загальною площею 0,0980 га для індивідуального садівництва. З 01 січня 2002 року і по даний час він добросовісно, відкрито та безперервно користується вказаною ділянкою. Однак 18 березня 2016 року Головним управлінням Держгеокадастру у Рівненській області (далі - ГУ Держгеокадастру) видано наказ №17-1102/16-16-СГ, яким ОСОБА_2 надано дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для ведення садівництва, за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої на території Старорафалівської сільської ради Володимирецького району Рівненської області. Цей наказ ОСОБА_1 вважав незаконним і просив скасувати, оскільки ним надано дозвіл відповідачці на розробку технічної документації із землеустрою на земельну ділянку за № НОМЕР_1, яка знаходиться в його користуванні з 2002 року, як члена СГТ "Пролісок". Крім того, позивач просив визнати недійсним та скасувати запис в поземельній книзі в системі Державного земельного кадастру, відкритий на земельну ділянку кадастровий номер: 5620889300:04:001:1494, цільове призначення якої для індивідуального садівництва. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Володимирецького районного суду Рівненської області від 17 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконним та скасовано наказ Головного управління Держгеокадастру у Рівненській області від 18 березня 2016 року "Про надання ОСОБА_2 дозволу на розроблення документації із землеустрою". Визнано недійсним та скасовано запис в поземельній книзі в системі Державного земельного кадастру, відкритий на земельну ділянку, цільове призначення якої для індивідуального садівництва, кадастровий номер: 5620889300:04:001:1494. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із обґрунтованості заявлених ОСОБА_1 позовних вимог щодо порушення його прав на спірну земельну ділянку. Такий висновок суду ґрунтується на тому, що прийнятий ГУ Держгеокадастру наказ від 18 березня 2016 року є незаконним, оскільки ним було надано дозвіл ОСОБА_2 на розробку технічної документації із землеустрою на земельну ділянку № НОМЕР_1, яка знаходиться у користуванні ОСОБА_1 як члена СГТ "Пролісок" з 2002 року. Виходячи із цього проведення державної реєстрації спірної земельної ділянки за зверненням ОСОБА_2 у Державному земельному кадастрі та присвоєння такій ділянці кадастрового номера є також незаконним, оскільки порушує право позивача на користування земельною ділянкою, як члена СГТ "Пролісок". При цьому суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_2 не надала суду належних і допустимих доказів, які свідчили про те, що після виділення земельної ділянки для СГТ "Пролісок" у постійне користування, їй у встановленому законом порядку надавалась земельна ділянка за № НОМЕР_1. ГУ Держгеокадастру всупереч застереженням, які містяться у частині сьомій статті 118 ЗК України, розглядаючи клопотання ОСОБА_2, не пересвідчилось у відповідності розташування об'єкта вимогам законодавства та не врахувало вимог норм законів та підзаконних актів, метою яких і є уникнення такого конфлікту між заінтересованими особами, так і положень Конституції України щодо обов'язку органів державної влади діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, забезпечувати рівність конституційних прав і свобод громадян. За наявності для того законних підстав ГУ Держгеокадастру не ухвалило рішення про відмову у затвердженні проекту землеустрою за зверненням ОСОБА_2, чим порушило права позивача. 17 листопада 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду із заявою про відшкодування судових витрат, у якій просила у випадку відмови у задоволенні позову або закриття провадження у даній справі, стягнути з позивача понесені нею витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 1 920 грн. Ухвалою Володимирецького районного суду Рівненської області від 18 листопада 2020 року заяву ОСОБА_2 про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у цій справі залишено без розгляду. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що до закінчення судових дебатів у справі ОСОБА_2 не надала доказів розміру понесених витрат на професійну правничу допомогу, відповідної заяви про це не зробила. Постановами Рівненського апеляційного суду від 25 березня 2021 року залишено без змін рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 17 листопада 2020 року та ухвала цього суду від 18 листопада 2020 року. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування наказу та запису щодо земельної ділянки, а також з відсутністю підстав для відшкодування ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу. Короткий зміст вимог касаційної скарги У квітні та червні 2021 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційні скарги, у якій просила скасувати рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 17 листопада 2020 року і ухвалу цього суду від 18 листопада 2020 року та постанови Рівненського апеляційного суду від 25 березня 2021 року. Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі №360/1438/16. Зазначає, що спір у цій справі має ознаки публічно-правових відносин, а отже підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Доводи інших учасників справи У липні 2021 року до Верховного Суду надійшли відзиви на касаційну скаргу від СГТ "Пролісок" та представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4, у яких останні просили залишити касаційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалами Верховного Суду від 07 червня 2021 року та 08 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, щорішенням загальних зборів СГТ "Пролісок" від 15 травня 2000 року, оформленим протоколом №3 виключено із членів товариства ОСОБА_2 (земельна ділянка № НОМЕР_1), включено у члени товариства ОСОБА_1 та надано йому земельну ділянку № НОМЕР_1. Рішенням Старорафалівської сільської ради від 22 травня 2000 року №57 вирішено передати у приватну власність земельні ділянки садово-огороднього товариства загальною площею 0,95 га громадянам. ОСОБА_1 включено до списку громадян, яким безкоштовно передано у приватну власність земельну ділянку в СГТ "Пролісок". 22 листопада 2001 року СГТ "Пролісок" виготовило державний акт на право постійного користування землею, серія ІІ-РВ №001946 та зареєстровано його в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №148. Отже, встановлено, що земельна ділянка, яка є предметом спору у даній справі, знаходиться на землі СГТ "Пролісок", що перебуває у постійному користуванні товариства на підставі вищезазначеного державного акта. Згідно протоколу №1 загальних зборів членів СГТ "Пролісок" від 21 серпня 2009 року прийнято у члени цього товариства згідно поданої заяви ОСОБА_2, земельна ділянка № НОМЕР_2. Згідно списку членів СГТ "Пролісок" та нумерації їх земельних ділянок станом на вересень 2016 року, ОСОБА_2 є членом СГТ "Пролісок", за нею закріплена земельна ділянка № НОМЕР_3, за ОСОБА_1 - земельна ділянка № НОМЕР_1. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню. Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права щодо юрисдикції спору Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Зокрема, заявник зазначає, що суди попередніх інстанцій не врахували те, що Головне управління Держгеокадастру у Рівненській області є суб'єктом владних повноважень, наділений владними управлінськими функціями, а тому спір має ознаки піблічно-правових відносин і повинен розглядатися в правилами КАС України. Такі доводи заявника колегія суддів вважає необґрунтованими виходячи із наступного. За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Частиною першою статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин. Визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень. У п. п. 1, 2, 7 частини першої статті 4 КАС України визначено, що: - адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; - публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи; - суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг. Основною ознакою публічно-правових спорів є участь у них хоча б однієї із сторін суб'єкта владних повноважень. Необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій та повноважень, при цьому ці функції та повноваження повинні здійснюватися суб'єктом саме у тих правовідносинах, де виник спір. Зокрема, згідно з п. 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, іншим суб'єктом при здійсненні публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень. Звернення ОСОБА_1 із цим позовом до суду зумовлено тим, що земельна ділянка № НОМЕР_1 у СГТ "Пролісок", якою він користувався протягом тривалого часу як член СГТ "Пролісок", передана ОСОБА_2 і їй надано дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою на цю земельну ділянку. Отже, об'єктом спору у цій справі є земельна ділянка, яку позивач фактично бажає повернути у своє користування шляхом визнання незаконним та скасування наказу ГУ Держгеокадастру від 18 березня 2016 року "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою" ОСОБА_2. Оспорюваний наказ був прийнятий за результатами розгляду заяви ОСОБА_2. Тому слід врахувати, що у зв'язку з проведенням державної реєстрації спірної земельної ділянки, у відповідачки фактично виникло речове право, правомірність набуття якого оспорюється позивачем, як належним користувачем спірної земельної ділянки, тому цей спір стосується приватноправових відносин і не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Такий висновок узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, наведеною у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №810/2938/17 (провадження №11-935апп19). Посилання заявника у касаційній скарзі на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі №360/1438/16-а (провадження №11-350апп18) є необґрунтованими, оскільки висновки у цій справі і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. У цих справах застосовано інше нормативно-правове регулювання, ніж застосовано у справі, яка переглядається, з урахуванням встановлених у ній конкретних обставин. Так, предметом спору у справі №360/1438/16-а є визнання протиправними дій відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у м. Ірпіні Київської області та зобов'язання останнього призначити і виплатити одноразову грошову допомогу. Натомість у справі, яка є переглядається, предметом спору є визнання незаконним та скасування наказу ГУ Держгеокадастру від 18 березня 2016 року "Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою". Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. З урахуванням викладеного колегія суддів вважає доводи касаційної скарги ОСОБА_2 в частині порушення судами попередніх інстанцій правил судової юрисдикції та незастосування судами правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 25 квітня 2018 року у справі №360/1438/16-а, необґрунтованими. щодо решти доводів касаційних скарг Ще одним із доводів касаційної скарги ОСОБА_2 є те, що позивач звернувся із цим позовом до суду за відсутності його порушеного права. На спростування таких доводів колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Перевіряючи предмет та підстави заявленого ОСОБА_1 позову, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що прийнятий ГУ Держгеокадастру наказ від 18 березня 2016 року є незаконним, оскільки ним було надано дозвіл ОСОБА_2 на розробку технічної документації із землеустрою на земельну ділянку № НОМЕР_1, яка знаходиться у користуванні ОСОБА_1 як члена СГТ "Пролісок" з 2002 року. Проведення державної реєстрації спірної земельної ділянки за зверненням ОСОБА_2 у Державному земельному кадастрі та присвоєння такій ділянці кадастрового номера є також незаконним, оскільки порушує право позивача на користування земельною ділянкою, як члена СГТ "Пролісок". Отже, встановлені у справі обставини однозначно свідчать про порушення прав позивача та їх ефективний захист судами шляхом визнання незаконним та скасування наказу ГУ Держгеокадастру, а також внесеного щодо оспорюваної земельної ділянки запису в поземельній книзі в системі Державного земельного кадастру. Також у касаційній скарзі ОСОБА_2 оскаржувала ухвалу про залишення її заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу без розгляду. Перевіряючи доводи касаційної скарги колегія суддів виходить із безпідставності й необґрунтованості таких доводів, оскільки як правильно встановив суд першої інстанції, заява про вирішення питання щодо відшкодування таких витрат, які відповідачка понесла у зв'язку з розглядом справи не була подана в межах строку, встановленого частиною восьмою статті 141 ЦПК України. Суд апеляційної інстанції, перевіряючи аналогічні доводи апеляційної скарги, також обґрунтовано звернув увагу на те, що судом першої інстанції було ухвалено рішення про задоволення позову, а тому в силу положень статті 141 ЦПК України відсутні підстави для відшкодування витрат на правничу допомогу на користь відповідача. Також колегія суддів звертає увагу заявника на те, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних помилок. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 17 листопада 2020 року та ухвалу цього суду від 18 листопада 2020 року, постанови Рівненського апеляційного суду від 25 березня 2021 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: О. С. Ткачук А. А. Калараш Є. В. Петров

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 11 серпня 2021 року м. Київ справа №369/5622/19 провадження №61-6489св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави, в особі Державного підприємства "Київське лісове господарство", Київського обласного по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, відповідачі: Крюківщинська сільська рада Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району та ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_3, на постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Сержанюка А. С., Березовенко Р. В., Коцюрби О. П., ВСТАНОВИВ: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У травні 2019 року перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської областів інтересах держави, в особі ДП "Київське лісове господарство", Київського обласного по м. Києву управління лісового та мисливського господарства звернувся з позовом до Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_1, про визнання незаконним та скасування рішення, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння. Позов мотивований тим, що на підставі рішення Крюківщинської сільської ради 28 сесії 5 скликання від 14 липня 2009 року ОСОБА_1 видано державний акт на право власності серія ЯЗ №341958 на земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, площею 0,1720 га, за кадастровим номером 3222484001:01:018:0017, що розташована у АДРЕСА_1. У подальшому, здійснено поділ земельної ділянки із кадастровим номером 3222484001:01:018:0017, площею 0,1720 га, на дві земельні ділянки: земельну ділянку, площею 0,0788 га, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3222484001:01:018:0031, на яку ОСОБА_1 на підставі рішення Крюківщинської сільської ради 28 сесії 5 скликання від 14 липня 2009 року видано державний акт на право власності серія ЯМ №505409 та земельну ділянку площею 0,0932 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за кадастровим номером 3222484001:01:018:0032, на яку ОСОБА_1 на підставі рішення Крюківщинської сільської ради 15 сесії 6 скликання №10/20 від 11 травня 2012 року видано державний акт на право власності серія ЯМ №505408. Рішення Крюківщинської сільської ради 28 сесії 5 скликання від 14 липня 2009 року та рішення Крюківщинської сільської ради 15 сесії 6 скликання №10/20 від 11 травня 2012 року прийняті з порушенням вимог земельного та лісового законодавства, оскільки Крюківщинська сільська рада фактично розпорядилась землями лісового фонду, що не перебували в її віданні, не маючи жодних повноважень для такого розпорядження та в порушення приписів Земельного та Лісового кодексів України. Також вищеназваними рішеннями Крюківщинської сільської ради про передачу у власність земельної ділянки порушено порядок зміни цільового призначення земель. Крюківщинською сільською радою передано у власність спірну земельну ділянку лісогосподарського призначення без погодження відповідного державного органу лісового господарства та без попереднього прийняття відповідного РІШЕННЯ: Прокурор просив: визнати поважними причини пропуску прокурором строку позовної давності для звернення до суду з позовом та поновити його, захистивши право, визнати незаконним та скасувати рішення Крюківщинської сільської ради, Києво-Святошинського району, Київської області від 14 липня 2009 року про відведення ОСОБА_1 земельних ділянок площею 0,1720 га за кадастровим номером 3222484001:01:018:0017 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, що розташована у АДРЕСА_1 та площею 0,0788 га за кадастровим номером 3222484001:01:018:0031 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, що розташована у АДРЕСА_1; від 11 травня 2012 року №10/20 про відведення ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,0932 га за кадастровим номером 3222484001:01:018:0032 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, визнати недійсними: державний акт серії ЯМ №505409 на право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, площею 0,0788 га, кадастровий номер 3222484001:01:018:0031, цільове призначення для ведення особистого селянського господарства, державний акт серії ЯМ №505408 на право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, площею 0,0932 га, кадастровий номер 3222484001:01:018:0032, цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, витребувати на користь держави, в особі Державного підприємства "Київське лісове господарство", з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0,0788 га, кадастровий номер 3222484001:01:018:0031 та земельну ділянку, площею 0,0932 га, кадастровий номер 3222484001:01:018:0032, які розташовані в адміністративних межах Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 вересня 2019 року в задоволенні позовних вимог першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що лише частина земельних ділянок з кадастровими номерами 3222484001:01:018:0031 та 3222484001:01:018:0032 накладається на землі лісового фонду. Прокурором не надано доказів того, в якій саме частині земельні ділянки накладаються на землі лісогосподарського призначення. Прийняте Крюківщинською сільською радою рішення про передачу ОСОБА_1 у власність земельної ділянки є нормативним актом органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання. Скасування такого акту не породжує наслідків для власника земельної ділянки, оскільки захист порушеного права у разі набуття права власності на земельну ділянку має вирішуватися за нормами цивільного законодавства. ДП "Київське лісове господарство" не має права на витребування земельної ділянки власником яких є ОСОБА_1, оскільки землі лісогосподарського призначення, є лише частиною земельних ділянок ОСОБА_1. Позивачем не доведено, що він є законним власником земельної ділянки, площею 0,0788 га, з кадастровим номером 3222484001:01:018:0031 та земельної ділянки, прощею 0,0932 га, з кадастровим номером 3222484001:01:018:0032 в цілому, а не окремої їх частини. Щодо позовних вимог про визнання недійсними державного акту серія ЯМ №505409 та державного акту серія ЯМ №505408 вони є обґрунтованими, оскільки порушують права позивачів, однак, не підлягають до задоволення з підстав спливу трирічного строку позовної давності, оскільки судом встановлено, що позивачам було відомо про порушення їх прав, щонайменше з 2015 року, оскільки Проектом організації та розвитку лісового господарства ДП "Київське лісове господарство" 2015 року відповідно до вимог Лісового кодексу встановлено накладання спірних земельних ділянок на землі лісового фонду. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року апеляційну скаргу прокурора Київської області задоволено. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 вересня 2019 року скасовано і ухвалено нове судове рішення про задоволення заявлених вимог. Визнано незаконним та скасовано рішення Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району, Київської області від 14 липня 2009 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства гр. ОСОБА_1", площею 0,1720 га, по АДРЕСА_1. Визнано незаконним та скасовано рішення Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району, Київської області від 11 травня 2012 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, цільове призначення якої змінюється із земель для ведення особистого селянського господарства на землі для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд гр. ОСОБА_1 в АДРЕСА_1", площею 0,0932 га, в АДРЕСА_1. Визнано недійсним державний акт серії ЯМ №505409 на право власності на земельну ділянку, площею 0,0788 га, кадастровий номер 3222484001:01:018:0031, цільове призначення для ведення особистого селянського господарства, виданий на ім'я ОСОБА_1 22 жовтня 2012 року. Визнано недійсним державний акт серії ЯМ №505408 на право власності на земельну ділянку, площею 0,0932 га, кадастровий номер 3222484001:01:018:0032, цільове призначення для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, виданий на ім'я ОСОБА_1 22 жовтня 2012 року. Витребувано на користь держави, в особі ДП "Київське лісове господарство", з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0,0788 га, кадастровий номер 3222484001:01:018:0031 та земельну ділянку, площею 0,0932 га, кадастровий номер 3222484001:01:018:0032. Стягнуто з Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району, Київської області на користь прокуратури Київської області судовий збір у розмірі 9 605 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь прокуратури Київської області судовий збір у розмірі 10 565,50 грн. та на користь держави - 3 842 грн. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що передача у власність ОСОБА_1 земельної ділянки, площею 0,1722 га, з кадастровим номером 3222484001:01:018:0017 та подальший її поділ на дві земельні ділянки відбулась з порушенням встановленого діючим законодавством порядку вилучення земельних ділянок та зміни цільового призначення земель. Вимоги позивача про визнання незаконними та скасування зазначених рішень Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району, Київської області від 14 липня 2009 року та 11 травня 2012 року і визнання недійсними виданих на підставі вищевказаних рішень державних актів серії ЯМ №505409, ЯМ №505408 є обґрунтованими. Крім того, обґрунтованою є вимога про витребування з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави, в особі ДП "Київське лісове господарство", спірних земельних ділянок відповідно до положень статті 387 ЦК України, оскільки ОСОБА_1 є незаконним набувачем, враховуючи вищевикладене, вказаної земельної ділянки. ОСОБА_1 в силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих, характерних для лісу природних ознак (наявності лісової (деревної) рослинності) спірної земельної ділянки знала або, проявивши розумну обачність, могла знати про те, що ліс і земельна ділянка вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить їх добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів. "Суспільним", "публічним" інтересом звернення позивача до суду з вимогою витребування спірних земельних ділянок з володіння ОСОБА_1 є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання зміни цільового призначення земель лісового фонду та безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок і лісів із державної та комунальної власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, лісів національного багатства України та лісів як джерела задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Не є належною підставою для відмови в задоволенні позову заява Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району про застосування строку позовної давності, в якій зазначено про те, що прокурору було відомо про порушене право в даній справі ще в 2012 році. Оскільки ДП "Київське лісове господарство" повідомило, про те, що йому стало відомо про порушення свого права при моніторингу публічної кадастрової карти України та звірки планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування в 2017 році та дізнавшись про таке порушення воно 18 вересня 2017 року звернулося до прокуратури Київської області з проханням вжити відповідні заходи. Короткий зміст вимог касаційної скарги У квітні 2020 року Крюківщинська сільська рада Києво-Святошинського району Київської областіподала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року, а рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 вересня 2019 року залишити без змін. У травні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_3, з врахуванням уточнень у серпні та листопаді 2020 року, просила скасувати постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року, а рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 вересня 2019 року залишити без змін. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської областіобґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 серпня 2018 року №902/517/17, від 24 лютого 2020 року у справі №458/1046/15; від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц; від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16. Крім того, вирішив справу без встановлення фактичних обставин, а саме не встановлював факту належності позивачам спірної земельної ділянки на праві користування/володіння. Крюківщинською сільською радою подавалось клопотання в підтвердження належності позивачам права користування земельною ділянкою, однак вказані документи, які витребовував суд, не надійшли, що підтверджує про відсутність у позивачів документів про передачу лісових земельних ділянок у користування. Касаційна скарга ОСОБА_1 обґрунтована тим, що в матеріалах справи відсутні докази права власності ДП "Київське лісове господарство", Київського обласного по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, на оспорювані земельні ділянки. Судом апеляційної інстанції не встановлено, на яку частину земель лісового фонду накладаються земельні ділянки, оскільки встановлення накладення меж земельних ділянок можливе лише при проведенні судової експертизи, яка прокурором заявлена не була. Суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 серпня 2018 року №902/517/17, від 24 лютого 2020 року у справі №458/1046/15. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 11 червня 2020 року поновлено строк на касаційне провадження, відкрито касаційне провадження у справі №369/5622/19 та витребувано справу з суду першої інстанції за касаційною скаргою Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області на постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 01 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі №369/5622/19 за касаційною скаргою ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_3, на постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року. У липні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 09 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2021 року касаційне провадження у справі №369/5622/19 зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи №911/2169/20. Ухвалою Верховного Суду від 11 серпня 2021 року касаційне провадження поновлено. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) ; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 11 червня 2020 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження, оскільки касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі №902/517/17, від 24 лютого 2020 року у справі №458/1046/15; від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц; від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 01 грудня 2020 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження, оскільки касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі №902/517/17; від 24 лютого 2020 року у справі №458/1046/15-ц та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України). Фактичні обставини Суди встановили, що на підставі рішення Крюківщинської сільської ради 28 сесії 5 скликання від 14 липня 2009 року ОСОБА_1 видано державний акт на право власності серія ЯЗ №341958 на земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, площею 0,1720 га, з кадастровим номером 3222484001:01:018:0017, що розташована у АДРЕСА_1. У подальшому, здійснено поділ земельної ділянки із кадастровим номером 3222484001:01:018:0017, площею 0,1720 га, на наступні земельні ділянки: земельну ділянку, площею 0,0788 га, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3222484001:01:018:0031, на яку ОСОБА_1 на підставі рішення Крюківщинської сільської ради 28 сесії 5 скликання від 14 липня 2009 року було видано державний акт на право власності серія ЯМ №505409. Земельну ділянку, площею 0,0932 га, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за кадастровим номером 3222484001:01:018:0032, на яку ОСОБА_1 на підставі рішення Крюківщинської сільської ради 15 сесії 6 скликання №10/20 від 11 травня 2012 року було видано державний акт на право власності серія ЯМ №505408. Відповідно до інформації Державного підприємства "Київське лісове господарство" та планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування вбачається накладення земельних ділянок, зокрема, з кадастровими номерами 3222484001:01:018:0031 та 3222484001:01:018:0032 на землі лісогосподарського призначення в межах 1 кварталу лісового фонду Васильківського лісництва. Згідно з інформацією Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об'єднання "Укрдержліспроект" №599 від 20 грудня 2018 року спірні земельні ділянки, відповідно до викопіювання з публічної кадастрової карти накладаються на землі лісогосподарського призначення в межах 1 кварталу Васильківського лісництва Державного підприємства "Київське лісове господарство". Згідно з відповіді Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства №04-48/2557 від 21 листопада 2018 року, будь-яких дозволів на вилучення та зміну цільового призначення, зокрема, земельних ділянок з кадастровими номера ним не надавалося. Також, таких дозволів, погоджень не надавало і ДП "Київське лісове господарство". ДП "Київське лісове господарство", як землекористувач, погодження на вилучення спірних земельної ділянки для передачі їх у власність ОСОБА_1 не надавало. Позиція Верховного Суду Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційних скаргах, з таких мотивів. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України "Про прокуратуру" (далі - Закон), який набрав чинності 15 липня 2015 року. Частина перша цієї статті визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Згідно з абзацами першим та другим частини третьої статті 23 Закону прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини. Абзац третій частини третьої цієї статті передбачає заборону здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року в справі №911/2169/20 (провадження №12-20гс21) вказано, що "заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону України від 14.10.2014 №1697-VII "Про прокуратуру" (далі - Закон), має застосовуватись з урахуванням положень абзацу першого частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб'єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб'єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи. У контексті засадничого положення частини другої статті 19 Конституції України відсутність у Законі інших окремо визначених заборон на здійснення представництва прокурором, окрім спеціальної заборони на представництво державних компаній, не слід розуміти як таку, що розширює встановлені в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону межі для здійснення представництва прокурором законних інтересів держави". Позов у цій справі прокурор подав в інтересах держави в особі Державного підприємства "Київське лісове господарство", Київського обласного по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, з посиланням на те що ДП "Київське лісове господарство" є постійним користувачем спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення, їх бездіяльність щодо захисту інтересів держави, які полягають в забезпеченні реалізації принципів регулювання земельних та природоохоронних відносин дає підстави прокурору для звернення до суду. Просив витребувати земельні ділянки на користь ДП "Київське лісове господарство". В той же час суди не з'ясували які права Київського обласного по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, за захистом яких звернувся прокурор, порушені. За таких обставин, суд касаційної інстанції в силу своїх процесуальних повноважень не може ухвалити судове РІШЕННЯ: Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційних скарг, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). З метою необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі №911/2169/20 (провадження №12-20гс21) колегія суддів вважає, що судові рішення ухвалені частково без додержання норм матеріального та з порушенням норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційні скарги слід задовольнити частково, рішення суду першої та постанову апеляційної інстанції скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Щодо судових витрат У підпункті в) пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням серед іншого розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Статтею 141 ЦПК України визначений загальний порядок розподілу судових витрат при розгляді справ у судах. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Тобто, у разі, якщо касаційна інстанція, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює судове рішення про скасування судових рішень та ухвалення нового судового рішення або змінює судові рішення повністю або частково (стаття 412 ЦПК України), цей суд вирішує питання про розподіл судових витрат. Якщо суд касаційної інстанції скасував судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції (стаття 411 ЦПК України) або постановлено будь-яке інше судове рішення, крім передбаченого статтею 412 ЦПК України, то розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Постанова про передачу справи на новий розгляд не є остаточним вирішенням спору по суті, а тому питання про розподіл судових витрат у такому випадку судом касаційної інстанції не вирішується. Керуючись статтями 400, 412, 413, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Крюківщинської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області задовольнити частково. Касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_3, задовольнити частково. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 вересня 2019 року постанова Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 07 липня 2021 року м. Київ справа №278/2527/13-ц провадження №61-9801св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - прокурор Житомирського району в інтересах держави, відповідачі - Житомирська районна державна адміністрація, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, ОСОБА_38, ОСОБА_39, ОСОБА_40, ОСОБА_41, ОСОБА_42, ОСОБА_43, ОСОБА_44, ОСОБА_45, ОСОБА_46, ОСОБА_47, ОСОБА_48, ОСОБА_49, ОСОБА_50, ОСОБА_51, ОСОБА_52, ОСОБА_53, ОСОБА_54, ОСОБА_55, ОСОБА_56, ОСОБА_57, ОСОБА_58, ОСОБА_59, ОСОБА_60, ОСОБА_61, ОСОБА_62, ОСОБА_63, ОСОБА_64, ОСОБА_65, ОСОБА_66, ОСОБА_67, ОСОБА_68, ОСОБА_69, ОСОБА_70, ОСОБА_71, ОСОБА_72, ОСОБА_73, ОСОБА_74, ОСОБА_75, ОСОБА_76, ОСОБА_77, ОСОБА_78, ОСОБА_79, ОСОБА_80, ОСОБА_81, ОСОБА_82, ОСОБА_83, ОСОБА_84, ОСОБА_85, ОСОБА_86, ОСОБА_87, ОСОБА_88, ОСОБА_89, ОСОБА_90, ОСОБА_91, ОСОБА_92, ОСОБА_93, ОСОБА_94, ОСОБА_95, ОСОБА_96, ОСОБА_97, Реєстраційна служба Житомирського районного управління юстиції, Товариство з обмеженою відповідальністю "Промбудпостач плюс", треті особи - Міністерство оборони України, Державне підприємство "Івано - Франківський військовий ліспромкомбінат", Державне підприємство "Житомирський військовий лісгосп", квартирно-експлуатаційний відділ міста Житомира, Житомирська обласна державна адміністрація, Державна інспекція сільського господарства у Житомирській області, Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області, розглянув у порядку спрощеного письмового провадження касаційну скаргу Прокуратури Житомирської області на постанову Житомирського апеляційного суду від 28 березня 2019 року у складі колегії суддів: Галацевич О. М., Борисюка Р. М., Григорусь Ю. І., ВСТАНОВИВ: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2013 року прокурор Житомирського району в інтересах держави звернувся до суду з позовом до Житомирської районної державної адміністрації, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_36, ОСОБА_37, ОСОБА_38, ОСОБА_39, ОСОБА_40, ОСОБА_41, ОСОБА_42, ОСОБА_43, ОСОБА_44, ОСОБА_45, ОСОБА_46, ОСОБА_47, ОСОБА_48, ОСОБА_49, ОСОБА_50, ОСОБА_51, ОСОБА_52, ОСОБА_53, ОСОБА_54, ОСОБА_55, ОСОБА_56, ОСОБА_57, ОСОБА_58, ОСОБА_59, ОСОБА_60, ОСОБА_61, ОСОБА_62, ОСОБА_63, ОСОБА_64, ОСОБА_65, ОСОБА_66, ОСОБА_67, ОСОБА_68, ОСОБА_69, ОСОБА_70, ОСОБА_71, ОСОБА_72, ОСОБА_73, ОСОБА_74, ОСОБА_75, ОСОБА_76, ОСОБА_77, ОСОБА_78, ОСОБА_79, ОСОБА_80, ОСОБА_81, ОСОБА_82, ОСОБА_83, ОСОБА_84, ОСОБА_85, ОСОБА_86, ОСОБА_87, ОСОБА_88, ОСОБА_89, ОСОБА_90, ОСОБА_91, ОСОБА_92, ОСОБА_93, ОСОБА_94, ОСОБА_95, ОСОБА_96, ОСОБА_97, Реєстраційної служби Житомирського районного управління юстиції, Товариства з обмеженою відповідальністю "Промбудпостач плюс" (далі - ТОВ "Промбудпостач плюс "), за участю третіх осіб: Міністерство оборони України, державного підприємства "Івано - Франківський військовий ліспромкомбінат" (далі - ДП "Івано - Франківський військовий ліспромкомбінат "), державного підприємства "Житомирський військовий лісгосп" (далі - ДП "Житомирський військовий лісгосп "), квартирно-експлуатаційного відділу міста Житомира, Житомирської обласної державної адміністрації, Державної інспекції сільського господарства у Житомирській області (далі - Держсільгоспінспекція у Житомирській області), Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області, про визнання недійсними розпорядження голови Житомирської районної державної адміністрації №390 від 01 квітня 2010 року "Про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення громадянам у власність земельних ділянок для ведення садівництва із земель запасу Тетерівської сільської ради", визнання недійсними і скасування державної реєстрації державних актів на право власності на земельні ділянки, витребування земельних ділянок. Позов, із урахуванням уточнених позовних вимог, мотивований тим, що розпорядженням голови Житомирської районної державної адміністрації від 04 лютого 2005 року №70 ДП "Івано-Франківський ліспромкомбінат МО України" (Шепетівського лісгоспу) надано у постійне користування земельну ділянку площею 219,56 га для ведення лісового господарства на території Тетерівської сільської ради Житомирського району, та видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ №073507, зареєстрований 10 жовтня 2005 року за №030520900001. Наказом Міністра оборони України від 20 березня 2009 року №123 ДП "Івано-Франківський військовий лісопромисловий комбінат МО України" (і. к. 08033772) реорганізовано шляхом виділу із нього структурних підрозділів, а саме: Зарічанського військового лісгоспу, Корбутівського, Чуднівського і Макарівського військових лісництв зі створенням ДП "Житомирський військовий лісгосп", до якого переходять за розподільчим балансом у відповідний частині майно, права і обов'язки реорганізованого підприємства. При реорганізації ДП "Івано-Франківський лісопромисловий комбінат МО України" не відмовилося від права постійного користування земельними ділянками на користь ДП "Житомирський військовий лісгосп", а останнє не набуло право постійного користування цими земельними ділянками, хоча і є законним правонаступником реорганізованого державного підприємства. Водночас розпорядженням Житомирської районної державної адміністрації від 25 лютого 2010 року №177 припинено право користування ДП "Житомирський військовий лісгосп" земельною ділянкою площею 6,7 га військового містечка №165 на території Тетерівської сільської ради, віднесено її до земель запасу сільської ради, а розпорядженням голови Житомирської районної державної адміністрації від 01 квітня 2010 року №390 затверджено проект землеустрою щодо відведення за рахунок земель запасу Тетерівської сільської ради громадянам у власність земельних ділянок загальною площею 6,6 га для ведення садівництва, та у подальшому видано їм державні акти на право власності на ці земельні ділянки. 11 листопада 2013 року квартирно-експлуатаційним відділом міста Житомира та ДП "Житомирський військовий лісгосп" подано позов до господарського суду Житомирської області про визнання недійсним розпорядження Житомирської районної державної адміністрації від 25 лютого 2010 року №177. Рішенням господарського суду Житомирської області від 30 січня 2014 року у справі №906/1704/13, залишеним без змін постановою Вищого господарського суду України від 06 серпня 2014 року, позов задоволено, а оскаржене розпорядження скасовано. Згідно із листом начальника управління Держземагенства у Житомирському районі від 31 травня 2013 року №712/вих земельна ділянка площею 6,7 га військового містечка №165, право користування якою припинено оскарженим розпорядженням Житомирської районної державної адміністрації від 25 лютого 2010 року №177, входить до загальної площі 219,56 га державного акту на право постійного користування серії ЯЯ №2073507 і по статистичній формі 6-зем належить до складу угідь "ліси та інші лісовкриті площі". На думку прокурора розпорядження голови Житомирської районної державної адміністрації від 01 квітня 2010 року №390, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення за рахунок земель запасу Тетерівської сільської ради громадянам у власність земельних ділянок загальною площею 6,6 га для ведення садівництва, також суперечить вимогам чинного законодавства, оскільки надані громадянам земельні ділянки перебувають у постійному користуванні ДП "Івано-Франківський лісопромисловий комбінат МО України", а питання вилучення земельної ділянки, вкритої лісом, не належить до компетенції Житомирської районної державної адміністрації. У зв'язку із наведеним, прокурор просив визнати недійсним вказане розпорядження, визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки та скасувати їх державну реєстрацію, а також витребувати земельні ділянки відповідачів на користь держави в особі ДП "Івано-Франківський ліс промкомбінат МО України". Держсільгоспінспекція України, яка є центральним органом виконавчої влади і здійснює державний контроль за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності, не наділена повноваженнями щодо звернення до суду із позовами про визнання незаконними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо розпорядження землею, визнання недійсними правочинів щодо відчуження чи передачі у користування земельних ділянок державної та комунальної власності, а також їх повернення із чужого незаконного володіння, а тому Держсільгоспінспекція у Житомирській області, на думку прокурора, підлягає залученню у справу у якості третьої особи на стороні позивача. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 19 червня 2017 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із недоведеності позовних вимог, зокрема стосовно факту незаконної передачі районною державною адміністрацією відповідачам земель лісового фонду. Предметом оскарження у цій справі є рішення районної державної адміністрації, тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, а тому таке рішення вичерпало свою дію шляхом виконання. Доводи відповідачів та їх представників про те, що спірна земельна ділянка вже розподілена між відповідачами, які володіють та користуються нею на відповідних правових підставах, а також те, що останні при отриманні права власності на земельні ділянки діяли добросовісно і жодних неправдивих відомостей не надавали та неправомірних дій не вчиняли, прокурором не спростовано. Вимога прокурора про витребування спірних земельних ділянок у відповідачів на користь ДП "Івано-Франківський лісопромисловий комбінат МО України", визначеною позивачем третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, суперечать вимогам статей 27, 30, 33, 36 ЦПК України, оскільки останні наділені лише загальними процесуальними правами та обов'язками, передбаченими статтею 27 ЦПК України. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Житомирського апеляційного суду від 28 березня 2019 року апеляційні скарги заступника прокурора Житомирської області та квартирно-експлуатаційного відділу міста Житомира залишено без задоволення. Рішення суду першої інстанції скасовано, позов залишено без розгляду. Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що прокурор, обґрунтовуючи своє право на звернення із позовом до суду у цій справі як позивача, вказав на те, що чинним законодавством визначено орган, уповноважений державою здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель - Держсільгоспінспекцію України, проте у вказаного державного органу відсутні повноваження щодо звернення до суду. Разом з тим, позов прокурором по суті пред'явлений в інтересах самостійної юридичної особи - ДП "Івано-Франківський військовий ліспромкобінат МО України", яке мало бути визначено позивачем у справі, оскільки як постійний лісокористувач не позбавлено права самостійно звернутись до суду за захистом своїх прав, однак визначено як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. Оскільки прокурор неправильно визначив позивача у справі за вимогами про захист інтересів держави, а суд першої інстанції помилково відкрив провадження у справі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позов підлягає залишенню без розгляду як такий, що подано особою, яка не має процесуальної дієздатності. Короткий зміст вимог касаційної скарги У травні 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Прокуратури Житомирської області на постанову Житомирського апеляційного суду від 28 березня 2019 року, у якій просить поновити строк на касаційне оскарження, скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а справу передати до Житомирського апеляційного суду для продовження розгляду, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням апеляційним судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2019 року поновлено строк касаційного оскарження, касаційну скаргу залишено без руху, надано строк для усунення недоліків. Ухвалою Верховного Суду від 13 червня 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції. У липні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду. У липні 2019 року до Верховного Судунадійшов відзив квартирно-експлуатаційного відділу міста Житомир на касаційну скаргу. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга Прокуратури Житомирської області мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не враховано, що Держсільгоспінспекція є органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Позивачем у справах за заявами прокурора виступає саме орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади, а державне підприємство, яким є ДП "Івано-Франківський лісопромисловий комбінат МО України", не є таким органом, а тому не може бути позивачем у цій справі. Прокурор може представляти інтереси держави як самостійний позивач, якщо відсутній відповідний орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень. Також апеляційним судом не зазначено які норми ЦПК України порушено судом першої інстанції при відкритті провадження у справі, та які норми підлягали застосуванню, а тому доводи апеляційного суду про помилковість відкриття провадження судом першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи та положенням чинного законодавства. Апеляційним судом не надано належної оцінки доводам прокурора для звернення до суду за захистом інтересів держави та, відповідно, розгляду його позовних вимог, що призвело до безпідставного залишення позову без розгляду. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У відзиві на касаційну скаргу квартирно-експлуатаційний відділ міста Житомира, підтримуючи доводи касаційної скарги, зазначив, що прокурором обґрунтовано наявність підстав для представництва інтересів держави у суді. Водночас апеляційним судом проігноровано пояснення представника квартирно-експлуатаційного відділу міста Житомира, надане під час судового засідання, про те, що на частині спірних земельних ділянок знаходиться державне майно, яке перебуває на балансі в установі та входить до військового містечка №165. Також вважає, що судами проігноровано порядок зміни цільового використання земель, оскільки спірна земельна ділянка належить до сфери управління Міністерства оборони України, відмовлятись від права користування на неї мав виключно Міністр оборони України, а передавати у власність чи у постійне користування - Кабінет Міністрів України, який наділений такими повноваженнями згідно зі статтею 27 Лісового кодексу України. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судом першої інстанції встановлено, що розпорядженням голови Житомирської районної державної адміністрації від 04 лютого 2005 року №70 ДП "Івано-Франківський ліспромкомбінат МО України" (Шепетівський військовий лісгосп) затверджено технічну документацію із землеустрою по встановленню зовнішніх меж і виготовленню державних актів на право постійного користування землею (а. с. 43, т. 5). На підставі цього розпорядження державне підприємство отримало державний акт серії ЯЯ №073507 на право постійного користування земельною ділянкою площею 219,56 га на території Тетерівської сільської ради для ведення лісового господарства (а. с. 23, т. 1). Наказом Міністра оборони України від 20 березня 2009 року №123 ДП "Івано-Франківський військовий лісопромисловий комбінат МО України" (і. к. 08033772) реорганізовано шляхом виділу із нього структурних підрозділів, а саме: Зарічанського військового лісгоспу, Корбутівського, Чуднівського і Макарівського військових лісництв зі створенням ДП "Житомирський військовий лісгосп", до якого переходять за розподільчим балансом у відповідний частині майно, права і обов'язки реорганізованого підприємства (а. с. 214-216, т. 3). Рішенням Тетерівської сільської ради від 04 квітня 2009 року №41 надано попередню згоду на прийняття земельної ділянки лісгоспу до земель запасу Тетерівської сільської ради (а. с. 46, т. 5). Розпорядженням голови Житомирської районної державної адміністрації від 25 лютого 2010 №177 припинено право власності ДП "Житомирський військовий лісгосп" на користування спірною земельною ділянкою по добровільній відмові, а земельну ділянку віднесено до земель запасу Тетерівської сільської ради (а. с. 54, т. 6). Актом передачі земельної ділянки від 25 лютого 2010 року, затвердженого цим розпорядженням, земельну ділянку Міністерства оборони України площею 6,7 га передано до земель запасу Тетерівської сільської ради (а. с. 220, т. 3). Розпорядженням голови Житомирської районної державної адіміністрації від 01 квітня 2010 року №390 затверджено проект із землеустрою щодо відведення громадянам, у тому числі відповідачам, у власність земельних ділянок загальною площею 6,60 га для ведення садівництва за рахунок земель запасу Тетерівської сільської ради, на підставі якого у подальшому відповідачі отримали державні акти на право власності на спірні земельні ділянки (а. с. 21-22, 50-111, т. 1). Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу II "Перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на наступне. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною першою і другою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У справі, що розглядається, прокурор звернувся до суду із позовом про визнання недійсними розпорядження голови районної державної адміністрації, яким затверджено проекти із землеустрою щодо відведення громадянам у власність земельних ділянок для ведення садівництва із земель запасу сільської ради, визнання недійсними і скасування державної реєстрації державних актів на право власності на земельні ділянки, витребування земельних ділянок, оскільки таке розпорядження, на його думку, суперечить вимогам чинного законодавства, прийнято без належних правових підстав та із перевищенням повноважень районної державної адміністрації, внаслідок чого незаконно вилучено землі лісового фонду України, які перебувають у користуванні державного підприємства Міністерства оборони України, та передано у приватну власність громадян. Частиною другою статті 45 ЦПК України (у редакції, чинної на час звернення прокурора із позовом) передбачено, що з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді прокурор в межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з позовною заявою (заявою), бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення Верховним Судом України, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. При цьому прокурор повинен надати суду документи, які підтверджують неможливість громадянина самостійно здійснювати представництво своїх інтересів. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача. У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08 квітня 1999 року №3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини). Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств. Відповідно до статті 1 Лісового кодексу України ліс - це тип природних комплексів, у якому поєднуються переважно дерева та чагарникова рослинність з відповідними ґрунтами, трав'яною рослинністю, тваринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компонентами, що взаємопов'язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне середовище. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд і перебувають під охороною держави. Згідно із частинами 1, 3 статті 77 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Навколо військових та інших оборонних об'єктів у разі необхідності створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування. Відповідно до підпунктів в, ґ пункту четвертого статті 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать землі оборони та землі лісогосподарського призначення. Як зазначив прокурор у позовній заяві, на підставі оскарженого розпорядження голови Житомирської районної державної адміністрації від 01 квітня 2010 року №390, яким затверджено проект із землеустрою щодо відведення громадянам, у тому числі відповідачам, у власність земельних ділянок загальною площею 6,60 га для ведення садівництва, та на підставі якого у подальшому відповідачі отримали державні акти на право власності на спірні земельні ділянки, незаконно, усупереч вимогам земельного законодавства та із перевищенням повноважень, вилучено землі лісового фонду, які перебувають на праві постійного користування у ДП "Івано-Франківський військовий ліспромкобінат МО України", та передано останні у приватну власність громадян (а. с. 7, т. 7). Крім того, при віднесенні спірної земельної ділянки до земель запасу Тетерівської сільської ради та, у подальшому, безоплатній передачі земельних ділянок громадянам, на думку прокурора, порушено вимоги розпорядження Кабінету Міністрів України "Про деякі питання розпорядження земельними лісовими ділянками" від 10 квітня 2008 року №61-р (у редакції на час прийняття вказаних вище розпоряджень), яким, з метою недопущення фактів порушення інтересів держави і суспільства під час відчуження та зміни цільового призначення земельних лісових ділянок, зокрема Міноборони, вказано на необхідність зупинення прийняття рішень про надання згоди на вилучення земельних ділянок, їх передачу у власність та оренду зі зміною цільового призначення. А зі змісту оскарженого розпорядження вбачається, що останнім змінено цільове призначення земельних ділянок із земель сільськогосподарського призначення на землі садівництва (а. с. 8, т. 7). Згідно із частиною другою статті 20 ЗК України зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного чи історико-культурного значення. Відповідно до частини третьої статті 122 ЗК України районні державні адміністрації на їх території передають земельні ділянки із земель державної власності у власність або користування у межах сіл, селищ, міст для усіх потреб за межами населених пунктів для сільськогосподарського використання, ведення водного господарства, крім випадків, передбачених частиною сьомою цієї статті, будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо). З огляду на те, що Житомирська районна державна адміністрація не уповноважена на розпорядження землями лісогосподарського призначення, та на прийняття рішень про їх влучення (викуп), остання також не володіє достатнім обсягом компетенції щодо зміни цільового призначення таких земель, а тому оскаржене розпорядження суперечить вимогам земельного законодавства і є таким, що прийнято без належних правових підстав та із суттєвим перевищенням компетенції (а. с. 8, т. 7). Таким чином, прокурор, звертаючись із вказаним позовом до суду в інтересах держави, визначив, що порушення інтересів держави полягають у незаконній зміні цільового призначення земель лісового фонду України, які перебувають у користуванні державного підприємства, що належить до сфери управління Міністерства оборони України, на землі садівництва, і передачі спірних земельних ділянок у приватну власність громадян. Також прокурор обґрунтував відсутність у органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, повноважень щодо звернення до суду. Зокрема зазначив, що здійснення державного контролю за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності покладено на Держсільгоспінспекцію України, у якої відсутні повноваження щодо звернення до суду, а тому прокурор пред'являє цей позов в інтересах держави як позивач. Згідно із Положенням "Про Державну інспекцію сільського господарства України", затвердженим Указом Президента України від 13 квітня 2011 року №459/2011, та який втратив чинність на підставі Указу Президента України №419/2019 від 20 червня 2019 року, Держсільгоспінспекція України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі. Пунктом п'ятим цього Положення передбачено, що Держсільгоспінспекція України та її посадові особи у межах своїх повноважень мають право, зокрема, звертатися до органів прокуратури з клопотанням про подання позову до суду щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився. Отже Держсільгоспінспекція України як центральний орган виконавчої влади, уповноважений державою здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель, на час звернення прокурора до суду не мав повноважень щодо звернення до суду із відповідним позовом, про що зазначено прокурором у позовній заяві. Суд апеляційної інстанції, залишаючи позов без розгляду, дійшов висновку, що по суті прокурором пред'явлено позов в інтересах самостійної юридичної особи - ДП "Івано-Франківський військовий ліспромкобінат МО України", яке мало бути визначено позивачем у справі, оскільки як постійний лісокористувач не позбавлено права самостійно звернутись до суду за захистом своїх прав, однак визначено як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. Однак із таким висновком суду апеляційної інстанції не можна погодитися, з огляду на наступне. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec (2012)11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам "Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції", прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов'язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоб представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права. Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі "Менчинська проти Росії" (Menchinskaya v. Russia, заява №42454/02, § 35)). Звертаючись до суду із позовом, прокурор виконав вимоги діючого на той момент цивільного процесуального законодавства, зокрема - частини другої статті 45 ЦПК України (у редакції, чинної на час звернення із позовом), та визначив у позовній заяві у чому полягає порушення інтересів держави, обґрунтовував необхідність їх захисту, а також зазначив про відсутність у органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (Держсільгоспінспекції України), повноважень щодо звернення до суду. Також слід наголосити, що із цим позовом прокурор звернувся до суду у червні 2013 року, тобто до набрання чинності Законом України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року №1697-VII, частиною третьою статті 23 якого передбачено заборону на представництво прокурором у суді інтересів держави в особі державних компаній. За таких обставин висновок апеляційного суду про залишення позову прокурора Житомирського району про визнання недійсними розпорядження голови Житомирської районної державної адміністрації №390 від 01 квітня 2010 року "Про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення громадянам у власність земельних ділянок для ведення садівництва із земель запасу Тетерівської сільської ради", визнання недійсними і скасування державної реєстрації державних актів на право власності на земельні ділянки, витребування земельних ділянок без розгляду не ґрунтується на положеннях цивільного процесуального законодавства, діючого на момент звернення прокурора із позовом до суду першої інстанції, і є помилковим. Колегія суддів звертає увагу, що у постанові від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18 (провадження №12-194гс19) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у разі, якщо суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави вже після відкриття провадження у справі, то позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для залишення позову без розгляду. Натомість суд апеляційної інстанції як підставу для залишення позову у цій справі без розгляду зазначив пункт перший частини першої статті 257 ЦПК України, згідно із яким суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позов подано особою, яка не має цивільної процесуальної дієздатності. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Згідно із частиною четвертою цією статті справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Оскільки касаційний суддійшов висновку про помилковість висновку апеляційного суду щодо залишення позову прокурора Житомирського району без розгляду, оскаржувана постанова Житомирського апеляційного суду від 28 березня 2019 року не може вважатися законною і обґрунтованою, тому підлягає скасуванню з направленням справи до апеляційного суду для продовження розгляду. Керуючись статтями 402, 409, 411, 416 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги), Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Прокуратури Житомирської області задовольнити. Постанову Житомирського апеляційного суду від 28 березня 2019 року скасувати. Справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 26 травня 2021 року м. Київ справа №200/18631/17 провадження №61-3008св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач), суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В., учасники справи: позивач - Дніпровська міська рада, відповідач - ОСОБА_1, треті особи: Обслуговуючий кооператив "ЖБК Володимирівський", ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, орган опіки та піклування Шевченківської районної у м. Дніпрі ради, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Демченко Е. Л., Макарова М. О., Петешенкової М. Ю., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст вимог позову, клопотання та рішень судів Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 16 вересня 2019 року у задоволенні позову Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 про визнання права власностівідмовлено. Не погодившись з вказаним рішенням суду, Дніпровська міська радазвернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просила скасувати рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 16 вересня 2019 року та задовольнити позов. 15 лютого 2021 року Дніпровська міська рада звернулася з клопотанням про зупинення провадження у цій справі, мотивуючи його тим, що спір у справі не може бути вирішено без рішень у справах: №202/3999/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_7, третя особа - Дніпровська міська рада, про визнання права власності на квартири та нежитлові приміщення багатоквартирного житлового будинку; №200/15443/17 за позовом Дніпровської міської ради в інтересах якої також діє прокуратура Дніпропетровської області до ОСОБА_1, ОСОБА_3, треті особи - Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Петрушенська І. Р. про визнання недійсним правочину та скасування державної реєстрації права власності; №200/15447/17 за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_5, треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Петрушенська І. Р., про визнання недійсним правочину та скасування державної реєстрації прав власності; №200/15455/17 за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_4, треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Петрушевська І. Р., про визнання недійсним правочину та скасування державної реєстрації права власності; №200/15446/17 за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Мошковська Н. М., про визнання недійсним правочину та скасування державної реєстрації права власності; №200/15452/17 за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_6, треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Мошковська Н. М., Орган опіки та піклування виконавчого комітету Шевченківської районної у м. Дніпрі ради, про визнання недійсним правочину та скасування запису про право власності на нерухоме майно; №200/16826/17 за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_7, ОСОБА_1, треті особи: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Мошковська Н. М., Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про визнання недійсним правочину та скасування державної реєстрації права власності. Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року клопотання Дніпровської міської ради про зупинення провадження у цій справі задоволено. Зупинено апеляційне провадження у цій справі до набрання законної сили судових рішень у справах №202/3999/16-цза позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_7, третя особа - Дніпровська міська рада, про визнання права власності на квартири та нежитлові приміщення багатоквартирного житлового будинку; №200/15443/17 за позовом Дніпровської міської ради в інтересах якої також діє прокуратура Дніпропетровської області до ОСОБА_1, ОСОБА_3, треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Петрушенська І. Р. про визнання недійсним правочину та скасування державної реєстрації права власності; №200/15447/17 за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_5, треті особи - Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Петрушенська І. Р., про визнання недійсним правочину та скасування державної реєстрації прав власності; №200/15455/17 за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_4, треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Петрушевська І. Р. про визнання недійсним правочину та скасування державної реєстрації права власності; №200/15446/17 за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Мошковська Н. М. про визнання недійсним правочину та скасування державної реєстрації права власності; №200/15452/17 за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_6, треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Мошковська Н. М., орган опіки та піклування виконавчого комітету Шевченківської районної у м. Дніпрі ради, про визнання недійсним правочину та скасування запису про право власності на нерухоме майно; №200/16826/17 за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_7, ОСОБА_1, треті особи: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Мошковська Н. М., Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про визнання недійсним правочину та скасування державної реєстрації права власності. Зупиняючи апеляційне провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що існує об'єктивна неможливість розгляду цієї справи (предмет розгляду - визнання права комунальної власності за територіальною громадою м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради на незавершений будівництвом багатоквартирний житловий будинок на АДРЕСА_1) до вирішення цивільних справ №202/3999/16-ц, 200/15443/17, 20015447/17, 200/15455/17, 200/15446/17, 200/15452/17, 200/16826/17 (предмет розгляду - визнання права власності на квартири, розташовані у житловому будинку на АДРЕСА_1 та права власності на будинок у цілому). Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи У лютому 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та направити справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній ухвалі не проаналізував предмети спорів у справах та не вказав обставини, які б давали підстави для висновку про те, що наявність спору у справі про визнання недійсним правочину виключає можливість на підставі наявних доказів встановити при розгляді цієї справи наявність обставин, якими Дніпровська міська рада обґрунтовувала свої вимоги, причинний матеріально-правовий зв'язок, який полягає у тому, що факти, встановлені в одній справі, матимуть преюдиційне значення для розгляду цієї справи. Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі №452/970/17 (провадження №14-157цс19). У травні 2021 року від Дніпровської міської ради надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, уякому Дніпровська міська рада просить відхилити вказану касаційну скаргу та залишити оскаржуване судове рішення без змін, посилаючись на те, що воно є законними та обґрунтованими, а касаційна скарга є необґрунтованою. Проаналізувавши предмет та підстави позову, суб'єктивний склад сторін у цій справі з обставинами справ № №202/3999/16-ц, 200/15443/17, 200/15447/17, 200/15455/17, 200/15446/17, 200/15452/17, 200/16826/17, Дніпровська міська рада вважає зупинення розгляду цієї справи №200/18631/17 є законним та обґрунтованим, оскільки зазначені справи є пов'язані між собою і є доцільним зупинити вирішення спору у цій справі до набрання законної сили судових рішень у справах № №202/3999/16-ц, 200/15443/17, 200/15447/17, 200/15455/17, 200/15446/17, 200/15452/17, 200/16826/17. Позиція Верховного Суду Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню. Нормативно-правове обґрунтування Відповідно до частини першої пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у випадку об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду. Зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду із визначених у законі об'єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і щодо яких неможливо передбачити їх усунення. З огляду на зазначені вимоги закону для вирішення питання про зупинення провадження у справі суд повинен у кожному конкретному випадку з'ясувати: - чи існує зв'язок між предметом судового розгляду у справі, яка розглядається судом, з предметом доказування в іншій конкретній справі, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства; - чим обумовлюється об'єктивна неможливість розгляду цієї справи. Об'єктивна неможливість розгляду цієї справи до вирішення іншої справи полягає у тому, що рішення суду в справі встановлює обставини, які впливають на збирання та оцінку доказів у цій справі, зокрема факти, що мають преюдиційне значення. Метою зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи є виявлення обставин, підстав, фактів тощо, які не можуть бути з'ясовані та встановлені в цьому процесі, але мають значення для справи, провадження у якій зупинено. Таким чином, у клопотанні про зупинення провадження у справі заявник повинен надати чітке обґрунтування, у чому полягає об'єктивна неможливість розгляду цієї справи до вирішення іншої справи. Наведене узгоджується із правовим висновком, сформульованим Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 жовтня 2019 року у справі №800/330/17. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Зупиняючи апеляційне провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що існує об'єктивна неможливість розгляду цієї справи (предмет позову - визнання права комунальної власності за територіальною громадою м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради на незавершений будівництвом багатоквартирний житловий будинок на АДРЕСА_1) до вирішення цивільних справ № №202/3999/16-ц, 200/15443/17, 20015447/17, 200/15455/17, 200/15446/17, 200/15452/17, 200/16826/17 (предмет позову у першій справі - визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва, що розташований у багатоквартирному житловому будинку на АДРЕСА_1; предмет позову у інших справах - визнання недійсними правочинів та скасування державної реєстрації права власності). Верховний Суд не може погодитися із таким висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке. Предметом позову у цій справі є визнання права комунальної власності за територіальною громадою міста Дніпро в особі Дніпровської міської ради на незавершений будівництвом багатоквартирний житловий будинок на АДРЕСА_1. Правовою підставою позову є статті 328, 329, 376 ЦК України. Позивач зазначав, що спірний об'єкт нерухомості є об'єктом самочинного будівництва, який побудований на земельній ділянці, що належить територіальній громаді міста Дніпро в особі Дніпровської міської ради на праві комунальної власності, яка не відведена під його будівництво, а тому права територіальної громади міста Дніпро підлягають захисту шляхом визнання права власності на спірний об'єкт за територіальною громадою міста Дніпро в особі Дніпровської міської ради. При цьому, рішенням Дніпровської міської ради від 20 вересня 2017 року №83/24 "Про визначення об'єктом права комунальної власності територіальної громади міста Дніпра об'єкта нерухомого майна по АДРЕСА_1" спірне майно визначено об'єктом права комунальної власності територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради. Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 є власником спірного об'єкту, Дніпровською міською радою не надано належних доказів на підтвердження набуття нею права комунальної власності на спірний об'єкт. Предметом позову у справі №202/3999/16-ц є визнання права власності за ОСОБА_1 на об'єкт незавершеного будівництва, що розташований у багатоквартирному житловому будинку на АДРЕСА_1. ОСОБА_1 зазначав, що він набув права власності на зазначений об'єкт незавершеного будівництва на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя, укладеного 10 вересня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_7, шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в порядку добровільного виконання зобов'язань за позикою. ОСОБА_1 звернувся до суду із вимогою про визнання права власності, оскільки спірний об'єкт незавершеного будівництва, переданий на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 10 вересня 2015 року, перебуває в іншому вигляді, зокрема, змінилася загальна площа об'єкту. Отже, у справі №202/3999/16-ц та у цій справі №200/18631/17 дві різні особи претендують на визнання права власності на один і той же спірний об'єкт. Тобто, у цій справі №200/18631/17 суду необхідно встановити обставини, які б свідчили про наявність або відсутність правових підстав для визнання за Дніпровською міською радою права комунальної власності на спірний об'єкт нерухомості, тоді як, у справі №202/3999/16-ц - обставини, які б свідчили про наявність або відсутність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права приватної власності на спірний об'єкт. Проаналізувавши підстави та предмет позову цієї справи №200/18631/17 та справи №202/3999/16-ц, Верховний суддійшов висновку про те, що суд апеляційної інстанції не позбавлений можливості на підставі зібраних у цій справі доказах вирішити спір по суті, а саме встановити наявність/відсутність правових підстав для визнання за Дніпровською міською радою права комунальної власності на спірний об'єкт нерухомості, та не вважає, що встановлені у справі №202/3999/16-ц обставини матимуть вирішальний вплив на оцінку доказів у цій справі. Предметом позову у справах № №200/15443/17, 20015447/17, 200/15455/17, 200/15446/17, 200/15452/17, 200/16826/17 є визнання недійним правочинів та скасування державної реєстрації права власності. Звертаючись до суду із позовами, Дніпровська міська рада посилалася на те, що ОСОБА_1 уклав правочини з іншими особами про відчуження окремих квартир у незавершеному будівництві багатоквартирному житловому будинку на АДРЕСА_1. Земельна ділянка, на якій розташований зазначений об'єкт, належить Дніпровській міській раді та ОСОБА_1 для будівництва не передавалася, останнім не введено об'єкт нерухомого майна в експлуатацію у встановленому законом порядку, тому у відповідачів право власності на окремі квартири не виникло. Тобто, у цих справах Дніпровська міська рада оспорює угоди, укладені ОСОБА_1 щодо квартир, розташованих у спірному об'єкті незавершеного будівництва - багатоквартирному житловому будинку на АДРЕСА_1. Очевидним є те, що вирішення питання про те, хто є власником спірного будинку є первинним, після вирішення питання про те, хто є власником спірного об'єкта, можливе вирішення питання про те, чи наявні підстави для оспорення договорів про відчуження квартир у спірному об'єкті незверненого будівництва, тобто вирішення справ № №200/15443/17, 200/15447/17, 200/15455/17, 200/15446/17, 200/15452/17, 200/16826/17. З огляду на викладене, зупинення провадження у цій справі №200/18631/17, де предметом позову є визнання права власності на спірний об'єкт незвершеного будівництва, не залежить від вирішення наведених вище справ про оспорення договорів, а навпаки. Оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанції не містить належного обґрунтування того, якими саме обставинами обумовлюється об'єктивна неможливість розгляду цієї справи до вирішення спорів у справах № №202/3999/16-ц, 200/15443/17, 20015447/17, 200/15455/17, 200/15446/17, 200/15452/17, 200/16826/17, а також стосовного того, що зібрані у справі докази дійсно не дозволяють встановити та оцінити обставини, які є предметом судового розгляду. При цьому необґрунтоване зупинення провадження у справі призводить до затягування строків її розгляду і перебування в стані невизначеності учасників процесу, що може призвести до порушення положень частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка покладає на національні суди обов'язок здійснити швидкий та ефективний розгляд справ упродовж розумного строку. Доводи, зазначені Дніпровською міською радою у відзиві на касаційну скаргу, не спростовують наведених вище висновків суду касаційної інстанції та по своїй суті зводяться до неправильного тлумачення заявником норм процесуального права. Частиною шостою статті 411 ЦПК України встановлено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Оскільки наведені порушення апеляційним судом норм процесуального права призвели до постановлення ухвали, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню із направленням справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Керуючись статтями 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року скасувати, справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий О. В. Ступак судді І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 08 грудня 2021 року м. Київ справа №382/1621/17 провадження №61-6340св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротуна В. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - Головне управління Держгеокадастру у Київській області, ОСОБА_2, ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Суханової Є. М., Мостової Г. І., Гуля В. В., ВСТАНОВИВ: 1. Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Київській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Київській області), ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання договорів недійсними та скасування їх державної реєстрації. Позовні вимоги обґрунтовував тим, що між ОСОБА_2, як орендарем та ГУ Держгеокадастру у Київській області, як орендодавцем 13 травня 2013 року укладено п'ять договорів оренди землі на земельні ділянки: кадастровий номер 3225582100:07:008:0024, площею 9,3719 га; кадастровий номер 3225582100:07:004:0024, площею 6,0607 га; кадастровий номер 3225582100:05:001:0001, площею 33,9330 га; кадастровий номер 3225582100:07:004:0025, площею 12,7274 га; кадастровий номер 3225582100:07:001:0062, площею 51,91 га. Договори оренди землі зареєстровані державними реєстраторами державної реєстраційної служби Яготинського районного управління юстиції. 03 лютого 2017 року між ГУ Держгеокадастру у Київській області як орендодавцем і ОСОБА_3 як орендарем укладено договір оренди земельної ділянки державної власності за межами населеного пункту Капустинської сільської ради Яготинського району Київської області, кадастровий номер 3225582100:05:001:0009, площею 35 га. Вказує, що ці земельні ділянки, відносяться до земель сумісного використання членів колишнього Колективного сільськогосподарського підприємства "Дружба" (далі - КСП "Дружба") Яготинського району Київської області. Згідно з державним актом на право колективної власності на землю, зареєстрованим у Книзі записів державних актів на право колективної власності на землю від 26 грудня 1995 року №6-1, у колективну власність передано 3 718,00 га земель. На підставі договору від 19 лютого 2000 року №8/2000, на замовлення Яготинського районного відділу земельних ресурсів, Інститут землеустрою склав схему поділу земель колективної власності на земельні частки (паї) КСП "Дружба". Рішенням зборів уповноважених КСП "Дружба" від 12 лютого 2000 року схвалено розроблену схему, якою запроєктовано 963 земельні частки (паїв), загальною площею 2686,8 га, в тому числі ділянки першочергової приватизації загальною площею 338,9 га (119 ділянок). Земельні ділянки загальною площею 721,1 га, що не підлягають поділу, повинні використовуватися сумісно, з них сіножатей - 434,2 га, пасовища - 286,9 га. Таким чином, за колишніми 963 членами КСП "Дружба" у встановленому законом порядку визначено та залишається право спільної сумісної власності, що полягає у сумісному використанні земельних ділянок, які не підлягали поділу, у тому числі земельних ділянок, переданих безпідставно в оренду ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Просив визнати недійсними та скасувати державну реєстрацію договорів оренди земельних ділянок від 13 травня 2013 року, укладених між ГУ Держземагентства у Київській області та ОСОБА_2 щодо земельних ділянок: кадастровий номер 3225582100:07:008:0024, площею 9,3719 га; кадастровий номер 3225582100:07:004:0024, площею 6,0607 га; кадастровий номер 3225582100:05:001:0001, площею 33,9330 га; кадастровий номер 3225582100:07:004:0025, площею 12,7274 га; кадастровий номер 3225582100:07:001:0062, площею 51,91 га. Визнати недійсним та скасувати державну реєстрацію договору оренди земельної ділянки від 03 лютого 2013 року, укладеного між ГУ Держземагентства у Київській області та ОСОБА_3 щодо земельної ділянки площею 35 га кадастровий номер 3225582100:05:001:0009. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Яготинського районного суду Київської області від 14 вересня 2018 року позов задоволено. Визнано недійсними договори оренди земельних ділянок, кадастровий номер 3225582100:07:008:0024, площею 9,3719 га, кадастровий номер 3225582100:07:004:0024, площею 6,0607 га, кадастровий номер 3225582100:05:001:0001, площею 33,9330 га, кадастровий номер 3225582100:07:004:0025, площею 12,7274 га, кадастровий номер 3225582100:07:001:0062, площею 51,91 га, укладені 13 травня 2013 року між ГУ Держгеокадастру у Київській області та ОСОБА_2 та скасовано їх державну реєстрацію. Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки кадастровий номер 3225582100:05:001:0009, площею 35 га, укладений 03 лютого 2017 року між ГУ Держгеокадастру у Київській області та ОСОБА_3 та скасовано його державну реєстрацію. Суд першої інстанції дійшов висновку, що спірні земельні ділянки, відносяться до земель сумісного використання членів колишнього КСП "Дружба", у встановленому законом порядку визначене та залишається право спільної сумісної власності, що полягає у сумісному використанні земельних ділянок, що не підлягали поділу, у тому числі земельних ділянок, переданих безпідставно в оренду ОСОБА_2 та ОСОБА_3, і як наслідок, недійсних договорів оренди. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано і прийнято нову постанову про відмову в задоволенні позову. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що колишній член КСП до моменту виділення йому в установленому порядку в натурі земельної ділянки має лише право на отримання відповідних результатів від діяльності підприємства на таких землях відповідно до статуту та Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство". Отже, ОСОБА_1 не має суб'єктивного матеріального права на спірні земельні ділянки. Крім того, позивач не надав належних та допустимих доказів того, що в нього наявне право на земельну частку (пай) саме в межах земельних ділянок, які Головне управління Держкомзему у Київській області передало в оренду відповідачу. Узагальнені доводи касаційної скарги У квітні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив постанову апеляційного суду скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, застосувавши частину четверту статті 13, частини першу, сімнадцяту статті 14-1 Закону України від 05 червня 2003 року за №899-ІV "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", пункт 21 Перехідних положень Земельного кодексу України в чинній редакції, порушив конституційний принцип незворотності дії закону в часі. Суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №382/2297/15-ц. Доводи інших учасників справи У грудні 2021 року ОСОБА_2 надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін. Зазначав, що твердження ОСОБА_1 є безпідставними, необґрунтованими та побудованими на власних міркуваннях та припущеннях. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі №382/1621/17, витребувано її з Яготинського районного суду Київської області та зупинено дію постанови Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року до закінчення перегляду справи в касаційному порядку. Ухвалою Верховного Суду від 01 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судом 26 грудня 1995 року КСП "Дружба" видано державний акт на право колективної власності на землю серії КВ, площею 3 718,7 га, для сільськогосподарського виробництва (т. 1, а. с. 47-49). Рішенням зборів уповноважених КСП "Дружба" від 12 лютого 2000 року схвалено розроблену схему, якою запроєктовано 963 земельні частки (паїв), загальною площею 2 686,8 га, у тому числі ділянки першочергової приватизації, загальною площею 338,9 га (119 ділянок) (т. 1, а. с. 20-46). Рішенням Капустинської сільської ради від 22 березня 2000 року №73-113-ХХІІІ виокремлено земельні ділянки загальною площею 721,1 га, що не підлягають поділу і повинні використовуватися сумісно (власниками) 963 громадянами -пайовиками, з них сіножатей - 434,2 га, пасовища - 286,9 га ОСОБА_1 був членом КСП "Дружба" і має право на земельну частку (пай) згідно з протоколом загальних зборів від 24 лютого 1996 року №1 (т. 1, а. с. 112-114). 26 грудня 1996 року ОСОБА_1 був виданий сертифікат серії КВ №0075507 на земельну частку (пай) площею 3,7 умовних кадастрових гектара, який зареєстрований у Книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває у колективній власності КСП "Дружба", за №504 на підставі рішення Яготинської районної державної адміністрації (далі - Яготинська РДА) від 20 грудня 1996 року №519 (т. 1, а. с. 50). Розпорядженням Яготинської РДА від 22 грудня 2008 року №612 "Про затвердження звіту про наявність земель та розподіл їх по власниках землі, землекористувачах, угіддях та видах економічної діяльності станом на 01 січня 2009 року" (пункт 2) земельну ділянку, площею 721,1 га, що перебувала у спільному сумісному користуванні громадян (пайовиків) - членів КСП "Дружба" віднесено до земель запасу Капустинської сільської ради Яготинського району Київської області, яке скасовано постановою Київського окружного адміністративного суду від 09 червня 2017 року у справі №810/266/17, рішення набрало законної сили та ніким не оскаржувалось (т. 1, а. с. 6-9). ОСОБА_1, є користувачем у спільному сумісному майні земельної ділянки площею 721,1 га, що не підлягала поділу. Також встановлено, що земельні ділянки з кадастровими номерами 3225582100:07:008:0024, площею 9,3719 га; кадастровий номер 3225582100:07:004:0024, площею 6,0607 га; кадастровий номер 3225582100:05:001:0001, площею 33,9330 га; кадастровий номер 3225582100:07:004:0025, площею 12,7274 га; кадастровий номер 3225582100:07:001:0062, площею 51,91 га відносяться до земель спільного сумісного використання членів КСП "Дружба" та перебувають на даний час в оренді ОСОБА_2 на підставі договорів оренди землі від 13 травня 2013 року, укладених між ним і ГУ Держземагентства у Київській області (т. 1, а. с. 51-75). Земельна ділянка кадастровий номер 3225582100:05:001:0009 площею 35 га, також відноситься до спільного сумісного використання членів КСП "Дружба" та перебуває на даний час в оренді ОСОБА_3 на підставі договору оренди землі від 03 лютого 2017 року, укладеного між ним та ГУ Держземагентства у Київській області (т.1, а. с. 76-79). КСП "Дружба" реорганізовано в ТОВ "Агрофірма "Дружба". Суд першої інстанції встановив, що КСП "Дружба" видано державний акт серія КВ від 26 грудня 1995 року на право колективної власності на землю площею 3 718,7 га. На підставі договору від 19 лютого 2000 року №8/2000 на замовлення Яготинського районного відділу земельних ресурсів, Інститутом землеустрою складена схема поділу земель колективної власності на земельні частки (паї) КСП "Дружба" Яготинського району Київської області. Рішенням зборів уповноважених КСП "Дружба" від 12 лютого 2000 року схвалено розроблену схему, якою запроектовано 963 земельних часток (паїв), загальною площею 2686,8 га, в тому числі ділянки першочергової приватизації, загальною площею 338,9 га (119 ділянок). Земельні ділянки, що не підлягають поділу, повинні використовуватися сумісно, загальною площею 721,1 га, з них сіножатей - 434,2 га, пасовищ - 286,9 га. 2. Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частинами першою, другою статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, а саме рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 5 Земельного кодексу України (тут і далі - у редакції від 22 червня 1993 року) земля може належати громадянам на праві колективної власності. Суб'єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, у тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Розпорядження земельними ділянками, що перебувають у колективній власності громадян, здійснюється за рішенням загальних зборів колективу співвласників. У колективну власність можуть бути передані землі колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств в тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, землі садівничих товариств - за рішенням загальних зборів цих підприємств, кооперативів, товариств. До прийняття такого рішення провадиться передача земельних ділянок, розташованих у межах населених пунктів, до відання сільської, селищної, міської Ради народних депутатів. Площа земель, що передаються у колективну власність, становить різницю між загальною площею земель, що знаходяться у віданні відповідної Ради і площею земель, які залишаються у державній власності (землі запасу, лісовий фонд, водний фонд, резервний фонд тощо) і у власності громадян. Землі у колективну власність передаються безоплатно. Кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому частинами шостою і сьомою статті 6 цього Кодексу. Пунктом 1 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року №720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" (далі - Указ) визначено, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Відповідно до пункту 2 Указу право на частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарсь-кого кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишилися членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акту на право колективної власності на землю. Згідно з пунктом 17 Перехідних положень ЗК України, що набрав чинності 01 січня 2002 року, сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних паїв у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю. Відповідно до вказаного Указу було розроблено Методичні рекомендації щодо порядку передачі земельної частки (паю) в натурі із земель колективної власності членам колективних сільськогосподарських підприємств і організацій, які затверджено наказом Державного комітету України по земельних ресурсах, Міністерства сільського господарства і продовольства України, Української академії аграрних наук від 04 червня 1996 року №47/172/48 (далі - Методичні рекомендації). За змістом пунктів 1.3, 1.5, 2.7 Методичних рекомендацій передача в натурі земельної частки (паю) громадянину здійснюється після складання "Схеми поділу земель колективної власності на земельні частки (паї)" (далі - Схеми). Схеми складаються за участю керівників і спеціалістів колективних сільськогосподарських підприємств (організацій), сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, затверджуються загальними зборами (зборами уповноважених) членів цих підприємств і організацій та погоджуються районними (міськими) державними адміністраціями (виконавчими комітетами міських Рад). На Схемі виділяються земельні масиви, що можуть бути поділені на земельні частки (паї) без обмежень в часі, в тому числі ділянки першочергової приватизації, а також земельні масиви, які поділяються на земельні частки (паї) після закінчення певного технологічного сільськогосподарського циклу. Крім того, визначаються: земельні ділянки, що поділяються одночасно без подрібнення в натурі на окремі паї (зрошувані угіддя, сади, виноградники, хмільники, ягідники тощо) ; земельні ділянки, що не підлягають поділу і повинні використовуватись сумісно (угіддя, законсервовані, виходячи з екологічних умов; невеликі площі сільськогосподарських угідь, в результаті поділу яких на окремі земельні ділянки стає неможливим механізований обробіток ґрунту). Наведеними нормами гарантується недопущення порушень майнових прав колишніх членів колективних сільськогосподарських підприємств, у тому числі права власності на земельні ділянки, що не підлягають поділу і повинні використовуватися сумісно. Установлено, що ОСОБА_1, є користувачем у спільному сумісному майні - земельної ділянки, що не підлягала поділу, площею 721,1 га. Частинами першою та другою статті 2 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" від 05 червня 2003 року №899-IV встановлено, що основним документом, який посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є: свідоцтво про право на спадщину; посвідчені у встановленому законом порядку договори купівлі-продажу, дарування, міни, до яких додається сертифікат на право на земельну частку (пай) ; рішення суду про визнання права на земельну частку (пай). На підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин, суд апеляційної інстанції, встановивши, що позивач не надав суду належних та допустимих доказів у розумінні статті 2 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" щодо наявності у нього права на спірну земельні ділянки із земель призначення за складом сіножаті та пасовища із загальною площею 721,1 га, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні заявлених позивачем у справі вимог. Таким чином, вирішуючи спір по суті, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального права, встановив фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінив докази у їх сукупності та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, оскільки позивач не надав суду належних та допустимих доказів того, що в нього на цей час наявне право на земельну частку (пай) саме в межах земельних ділянок, які ГУ Держгеокадастру у Київській області передало в оренду відповідачам у справі. Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Отже, суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовує доводи і заперечення сторін. З огляду на викладене вище, слід погодитись з висновком апеляційного суду про те, що позивач не довів порушення своїх прав та охоронюваних законом інтересів внаслідок укладення ГУ Держземагенства у Київській області оспорюваних договорів оренди земельних ділянок. Касаційна скарга не містить обґрунтованих посилань на неправильне застосування судами норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, натомість наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, щодо встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Висновки за результатами розгляду касаційних скарг Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний суддійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваної постанови апеляційного суду без змін. За змістом частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії). Враховуючи те, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, відповідно до положень частини третьої статті 436 ЦПК України Верховний Суд поновлює дію постанови Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки у цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року залишити без змін. Поновити дію постанови Київського апеляційного суду від 17 лютого 2021 року. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий судді: М. Є. Червинська С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев В. М. Коротун М. Ю. Тітова

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 19 травня 2021 року м. Київ справа №484/1408/18 провадження №61-15191св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - приватне підприємство "Агро-Віта. Юг", відповідач - ОСОБА_1, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Темнікової В. І., Бондаренко Т. З., Крамаренко Т. В., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У квітні 2018 року приватне підприємство "Агро-Віта. Юг" (далі - ПП "Агро-Віта. Юг") звернулося з позовною заявою до ОСОБА_1 про повернення земельних ділянок. Позов мотивований тим, що ПП "Агро-Віта. Юг" відповідно до договорів оренди землі є орендарем 89 земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які розташовані у межах території Лисогірської сільської ради Первомайського району Миколаївської області (далі - Лисогірська сільська рада) загальною площею 9,0765 га, та складають земельну ділянку 1 площею 6,4346 га та земельну ділянку 2 площею 2,5439 га. Підприємство не має можливості користуватися зазначеними земельними ділянками, відповідно до умов договорів оренди, укладених з власниками земельних ділянок, оскільки ці земельні ділянки без будь-яких законних підстав (самозахват) обробляє ОСОБА_1 27 листопада 2017 року перевіркою, проведеною спеціалістом ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області за заявою позивача, встановлено, що передані в оренду ПП "Агро-Віта. Юг" земельні ділянки ріллі зрошуваної загальною площею 9,0765 га (ділянка 1 - 6,4346 га; ділянка 2 - 2,5439 га) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва самовільно використовуються ОСОБА_1, а саме ділянка НОМЕР_1 площею 6,4346 га засіяна озимою пшеницею, ділянка НОМЕР_2 площею 2,5439 га оброблена сільськогосподарською технікою. Позивач зазначав, що дії відповідача мають ознаки самовільного зайняття земельних ділянок, адже у нього відсутні будь-які правові підстави користування цими ділянками. Крім того, вважав, що відповідно до статей 90, 95, 212 ЗК України земельна ділянка площею 6,4346 га, яка засіяна озимою пшеницею, повинна бути повернена йому із посівами без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. У квітні 2019 року ПП "Агро-Віта. Юг" подало до суду уточнену позовну заяву, в якій посилалось на те, що відповідач продовжує незаконно обробляти земельні ділянки, які знаходяться в оренді у позивача. У липні 2018 року відповідач самовільно зібрав врожай на вказаних земельних ділянках. Надалі, у квітні 2019 року відповідач знову самовільно засіяв спірні земельні ділянки. Тому вважає, що такі обставини надають позивачу право уточнити позовні вимоги, оскільки на земельних ділянках засіяні інші сільськогосподарські культури. ПП "Агро-Віта. Юг", з урахуванням уточнень позовних вимог, просило; зобов'язати ОСОБА_1 повернути позивачу земельну ділянку 1, загальною площею 6,4346 га, з посівами ярої сільськогосподарської культури; зобов'язати ОСОБА_1 повернути позивачу земельну ділянку 2, загальною площею 2,5439 га, з посівами ярої сільськогосподарської культури; відшкодувати витрати по оплаті судового збору в розмірі 1 409,60 грн. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Первомайського районного суду Миколаївської області від 05 лютого 2020 року в задоволені позову ПП "Агро-Віта. Юг" відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не надав належних та допустимих доказів того, що саме відповідач ОСОБА_1 самовільно зайняв, використовував в особистих цілях земельні ділянки, які знаходяться у користуванні ПП "Агро-Віта. Юг" на підставі договорів оренди, та своєю протиправною поведінкою завдав позивачеві шкоду. При цьому суд не взяв до уваги доводи представника позивача про те, що ОСОБА_1 надавав вказівки своїм працівникам на вчинення дій щодо обробки спірних земельних ділянок, збирання врожаю, оскільки позивач не довів у судовому засіданні, що відповідач зареєстрований як фізична особа-підприємець, має найманих працівників і право займатися вирощуванням зернових та інших культур або торгівлі ними. Крім того, на переконання суду першої інстанції позивач не довів, що саме відповідачу належить сільськогосподарська техніка, яка використовувалася для обробки і збирання врожаю на вказаних земельних ділянках, куди направлявся зібраний врожай і де зберігався, та взагалі всі ці дії вчинялися ним в особистих як фізичної особи цілях, а дохід від використання цих спірних ділянок отримав саме ОСОБА_1. Також позивач не надав до суду обґрунтованого розрахунку шкоди завданої протиправною, на його думку, поведінкою відповідача. Суд першої інстанції вказав, що обставини щодо встановлення факту самовільного зайняття відповідачем спірних земельних ділянок згідно матеріалів перевірки дотримання вимог земельного законодавства, складених посадовою особою ГУ Держгеокадастру в Миколаївській області та реєстрація цього факту у Єдиному реєстрі досудових розслідувань за статтею 356 КК України, на думку суду першої інстанції, не підтверджують самовільного зайняття відповідачем спірних земельних ділянок, оскільки відповідно до статті 82 ЦПК України ці документи не є належними та допустимими доказами. У кримінальному провадженні остаточне рішення не прийнято та до суду не надано, а посадові особи ГУ Держгеокадастру в Миколаївській області не надали правової оцінки діям відповідача згідно зі статтями 211 ЗК України та 53-1 КУпАП. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Миколаївського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року апеляційну скаргу ПП "Агро-Віта. Юг" задоволено частково. Рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 05 лютого 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позовні вимоги ПП "Агро-Віта. Юг" задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_1 повернути ПП "Агро-Віта. Юг": земельну ділянку загальною площею 6,4346 га, на якій розташовані земельні ділянки з кадастровими номерами: 4825484600:03:000:1299, 4825484600:03:000:1209, 4825484600:03:000:1301, 4825484600:03:000:3032, 4825484600:03:000:1163, 4825484600:03:000:1166, 4825484600:03:000:1208, 4825484600:03:000:1303, 4825484600:03:000:1207, 4825484600:03:000:1212, 4825484600:03:000:1337, 4825484600:03:000:1258, 4825484600:03:000:3081, 4825484600:03:000:1252, 4825484600:03:000:1298, 4825484600:03:000:1305, 4825484600:03:000:1214, 4825484600:03:000:1297, 4825484600:03:000:1306, 4825484600:03:000:1215, 4825484600:03:000:1261, 4825484600:03:000:1296, 4825484600:03:000:1342, 4825484600:03:000:1216, 4825484600:03:000:1248, 4825484600:03:000:1247, 4825484600:03:000:1265, 4825484600:03:000:1292, 4825484600:03:000:1338, 4825484600:03:000:1266, 4825484600:03:000:1337, 4825484600:03:000:1244, 4825484600:03:000:1267, 4825484600:03:000:1243, 4825484600:03:000:1268, 4825484600:03:000:1223, 4825484600:03:000:1269, 4825484600:03:000:2957, 4825484600:03:000:2960, 4825484600:03:000:1225, 4825484600:03:000:3083, 4825484600:03:000:1182, 4825484600:03:000:1285, 4825484600:03:000:1284, 4825484600:03:000:1262, 4825484600:03:000:1183, 4825484600:03:000:1274, 4825484600:03:000:1291, 4825484600:03:000:1229, 4825484600:03:000:1275, 4825484600:03:000:1328, 4825484600:03:000:1220, 4825484600:03:000:1189, 4825484600:03:000:1276, 4825484600:03:000:1281, 4825484600:03:000:1322, 4825484600:03:000:1221, 4825484600:03:000:1142, 4825484600:03:000:1188, 4825484600:03:000:1277, 4825484600:03:000:1280, 4825484600:03:000:1323, 4825484600:03:000:1278, а також земельну ділянку загальною площею 2,5439 га, на якій розташовані земельні ділянки з кадастровими номерами: 4825484600:03:000:1901, 4825484600:03:000:1879, 4825484600:03:000:1876, 4825484600:03:000:1870, 4825484600:03:000:1869, 4825484600:03:000:1868, 4825484600:03:000:1848, 4825484600:03:000:1849, 4825484600:03:000:1850, 4825484600:03:000:1851, 4825484600:03:000:3058, 4825484600:03:000:1854, 4825484600:03:000:1855, 4825484600:03:000:1856, 4825484600:03:000:1858, 4825484600:03:000:1859, 4825484600:03:000:1860, 4825484600:03:000:1845, 4825484600:03:000:1842, 4825484600:03:000:1841, 4825484600:03:000:1838, 4825484600:03:000:1836, 4825484600:03:000:1835, 4825484600:03:000:1837, 4825484600:03:000:1844. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПП "Агро-Віта. Юг" судовий збір у розмірі 7 278,35 грн. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що факт неправомірного використання чужої земельної ділянки встановлюється в результаті її обстеження в порядку, передбаченому Законом України "Про державний контроль за використанням та охороною земель", Положенням про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року №15, про що компетентний орган повинен скласти відповідний акт, який і є належним та допустимим доказом неправомірного використання чужої земельної ділянки. Під час розгляду справи позивач на підтвердження пред'явлених позовних вимог надав до суду: акт обстеження земельної ділянки від 22 листопада 2017 року №632-ДК/576/АО/10/01/17 та акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом - земельної ділянки від 22 листопада 2017 року №632-ДК/1633/АП/09/01/17; акт обстеження земельної ділянки від 22 листопада 2017 року №632-ДК/575/АО/10/01/17 та акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом - земельної ділянки від 22 листопада 2017 року №632-ДК/1632/АП/09/01/17. Вказані акти складені уповноваженою особою відповідного компетентного органу державної влади. Цими актами зафіксовано факт того, що земельні ділянки, загальною площею 6,4346 га, засіяні ОСОБА_1 озимою культурою, а земельні ділянки, загальною площею 2,5439 га, обробляються (закультивовані) сільськогосподарською технікою ОСОБА_1. Такі дії є порушенням пункту "б" статті 211 ЗК України та статті 53-1 КУпАП. Тому позивач надав належні та допустимі докази неправомірного використання саме відповідачем ОСОБА_1 земельних ділянок, які передані позивачу в оренду. З моменту отримання копії позовної заяви та ухвали про відкриття провадження у справі від 13 квітня 2018 року, відповідач всупереч вимогам частини першої статті 81 ЦПК України, не надав суду доказів оскарження ним дій державного інспектора у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і дотримання вимог законодавства України про охорону земель ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області, який склав акти обстеження земельних ділянок, доказів про скасування цих актів чи будь-яких доказів на спростування висновків, викладених у них. Суд визнав безпідставними посилання відповідача на те, що йому не було направлено копії актів перевірки, оскільки він не був присутній під час здійснення перевірки, а тому він не надавав жодних пояснень з цього приводу. Крім того, вважав необґрунтованими доводи про те, що відповідачу не зрозуміло, яким чином було визначено, що земельні ділянки загальною площею 9.0765 га, які розташовані на території Лисогірської сільської ради самовільно використовуються саме ним. Суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_1 є засновником та директором Приватного підприємства "Аграрне підприємство "Благодатненський птахопром" (далі - ПП "Аграрне підприємство "Благодатненський птахопром") з 21 січня 1998 року, серед основних видів економічної діяльності якого є в тому числі і "вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур (основний)". Проте, суду не було надано належних та допустимих доказів самовільного використання спірних земельних ділянок саме ПП "Аграрне підприємство "Благодатненський птахопром". Відповідач є також одноосібним засновником Фермерського господарства "Олег", яке зареєстроване як юридична особа. Надані позивачем акти перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом - земельної ділянки від 06 квітня 2018 року та показання свідка підтверджують те, що спірні земельні ділянки засіяні озимою культурою Фермерським господарством "Олег" в особі голови ОСОБА_1, тобто земельні ділянки фактично використовуються відповідачем та обробляються із залученням працівників та техніки, яка належить ПП "Аграрне підприємство "Благодатненський птахопром", засновником та директором якого він є. Також ці обставини, підтверджуються копією протоколу огляду місця події від 05 квітня 2020 року, складеного слідчим Первомайського відділу ГУ НП в Миколаївській області, та довідкою про результати розгляду звернення ОСОБА_2 від 30 квітня 2020 року №7088/70-2020. Доказів на спростування цих фактів відповідач не надав. Спірні земельні ділянки до цього часу не повернуті позивачу. Тому, апеляційний суд вважав, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням у справі нового судового рішення про задоволення позовних вимог про зобов'язання ОСОБА_1 повернути ПП "Агро-Віта. Юг" спірні земельні ділянки. Водночас вимоги про повернення цих земельних ділянок разом з посівами саме ярої сільськогосподарської культури задоволенню не підлягають, оскільки до суду не надано належних та допустимих доказів того, що указані земельні ділянки на цей час засіяні саме посівами ярої сільськогосподарської культури та чи засіяні взагалі. Аргументи учасників справи У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду. Також, оскаржена постанова апеляційного суду прийнята за відсутності представника відповідача, який не був належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання. Висновки суду апеляційної інстанції про те, що з моменту отримання копії позовної заяви та ухвали про відкриття провадження у справі від 13 квітня 2018 року відповідач не надав суду доказів оскарження ним дій державного інспектора у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і дотримання вимог законодавства України про охорону земель, який склав акти обстеження земельних ділянок, а також доказів про скасування цих актів чи будь-яких доказів на спростування висновків, викладених у них, є помилковими. Такі висновки суперечать висновкам щодо застосування норми права, викладеним у постановах Верховного Суду. Відповідно до висновків Верховного Суду акт перевірки не є рішенням суб'єкта владних повноважень у розумінні КАС України, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов'язків для осіб, діяльність яких перевірялася, тому його висновки не можуть бути предметом спору. Акт перевірки є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення вимог податкового, валютного та іншого законодавства суб'єктами господарювання, документом, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу, а тому оцінка акта, в тому числі й оцінка дій службових осіб контролюючого органу щодо його складання, викладення у ньому висновків перевірки, може бути надана судом при вирішенні спору щодо оскарження рішення, прийнятого на підставі такого акта. Акти обстеження спірних земельних ділянок від 22листопада 2017 року №632-ДК/576/АО/10/01/17та №632-ДК/575/АО/10/01/17, акти перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом - земельної ділянки №632-ДК/1633/АП/09/01/17і №632-ДК/1632/АП/09/01/17 не можуть бути братись судом до уваги, оскільки вони не породжують жодних юридичних наслідків та були складені з порушенням вимог законодавства. Також апеляційний суд безпідставно посилався на те, що відповідно до протоколу огляду місця події від 05 квітня 2020 року та довідки про результати розгляду звернення ОСОБА_2 від 30 квітня 2020 року №7088/70-2020 спірні земельні ділянки обробляються ОСОБА_1 із залученням працівників та техніки, яка належить ПП "Аграрне підприємство "Благодатненський птахопром", оскільки не врахував норму частини шостої статті 82 ЦПК України. Щодо твердження суду апеляційної інстанції про те, що відповідач не вживав заходів з метою спростування фактів, які викладені у протоколі огляду місця події від 05 квітня 2020 року, то воно суперечить статті 62 Конституції України. Таким чином, апеляційний суд встановив факти, які мають суттєве значення на підставі неналежних і недопустимих доказів, що є підставою для скасування оскарженого рішення та направлення справи на новий розгляд відповідно до пункту 4 частини третьої статті 411 ЦПК України. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 05 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 05 листопада 2020 року вказано, що підставами касаційного оскарження заявник зазначає те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27 березня 2018 року у справі №813/2524/17, від 10 травня 2018 року у справі №811/119/13-а, від 09 серпня 2018 року у справі №826/5302/14, від 13 грудня 2018 року у справі №810/6689/14. Також особа, яка подала касаційну скаргу, посилається на те, що постанова апеляційного суду прийнята за відсутності представника відповідача, який не був належним чином повідомлений про дату, час та місце судового засідання, тобто із порушенням пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України. Крім того, апеляційний суд порушив вимоги пункту 4 частини третьої статті 411 ЦПК України (суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів). Таким чином, доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що відповідно інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців одним із видів діяльності ПП "Агро-Віта. Юг" є вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур (основний). Керівником підприємства є ОСОБА_2. Згідно з інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців ОСОБА_1 зареєстрований як засновник, директор ПП "Аграрне підприємство "Благодатненський птахопром" з 21 січня 1998 року, серед основних видів економічної діяльності, крім іншого, є вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур (основний). Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта на праві оренди у ПП "Агро-Віта. Юг" знаходяться 89 земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які розташовані у межах території Лисогірської сільської ради загальною площею 9,0765 га, та складають земельну ділянку 1 площею 6,4346 га та земельну ділянку 2 площею 2,5439 га. На підтвердження факту самовільного зайняття спірних земельних ділянок ОСОБА_1 та його протиправної поведінки позивач надав суду: лист ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області від 27 листопада 2017 року №28-14-0.167-9027/2-17, у якому зазначено, що 89 громадян передали в оренду позивачу, належні їм на праві приватної власності земельні ділянки ріллі зрошуваної загальною площею 9,0765 га (ділянка 1 - 6,4346 га; ділянка 2 - 2,5439 га) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які на час перевірки 27 листопада 2017 року самовільно використовувались ОСОБА_1, були оброблені сільськогосподарською технікою; заяву ПП "Агро-Віта. Юг" про скоєння кримінального правопорушення від 18 липня 2018 року вих. №48, згідно з якою позивач звертався до Первомайського ВП ГУНП в Миколаївській області про самовільне використання, оброблення сільськогосподарською технікою ОСОБА_1 89 земельних ділянок загальною площею 9,0765 га, які знаходяться в оренді у позивача на підставі укладених та зареєстрованих договорів оренди земельних ділянок. Крім цього, останній заволодів незаконно належним позивачу врожаєм. Тому в діях ОСОБА_1 та його працівників наявні ознаки злочину, передбаченого статтею 186 КК України (грабіж), оскільки вчинено відкрите викрадення чужого майна. Цими незаконними діями позивачу було завдано збитків на загальну суму приблизно 250 000,00 грн; витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань у кримінальному провадженню від 19 липня 2018 року №12018150110001796 за статтею 356 КК України про те, що 18 липня 2018 року до Первомайського ВП ГУ НП в Миколаївській області надійшло повідомлення від директора ПП "Агро-Віта. Юг" ОСОБА_2 щодо самоправного оброблення ОСОБА_1 земельних ділянок, які розташовані на території Лисогірської сільської ради та перебувають в оренді ПП "Агро-Віта. Юг"; заяву ПП "Агро-Віта. Юг" про проведення перевірки фактів порушення земельного законодавства від 21 квітня 2019 року. Відповідно до цієї заяви позивач звернувся до ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області з повідомленням про самовільне оброблення ОСОБА_1 земельних ділянок, які знаходяться в оренді ПП "Агро-Віта. Юг". За результатами перевірки підприємство просило вжити заходів щодо притягнення відповідача до адміністративної відповідальності за статтями 53-1, 56 КУпАП, надати вмотивований висновок за результатами перевірки та копії актів обстеження і актів перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом - земельної ділянки; акт обстеження земельної ділянки від 22 листопада 2017 року №632-ДК/576/АО/10/01/17 та акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом - земельної ділянки від 22 листопада 2017 року №632-ДК/1633/АП/09/01/17, складені державним інспектором у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і дотримання вимог законодавства України про охорону земель ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області - головним спеціалістом відділу контролю за використанням та охороною земель у Врадіївському, Кривоозерському, Первомайському районах та місті Первомайську управління з контролю за використанням та охороною земель ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області Лемешко Т. В. у присутності ОСОБА_3, яким підтверджено факт зайняття ОСОБА_1 спірної земельної ділянки площею 6,4346 га, що перебуває в оренді позивача; акт обстеження земельної ділянки від 22 листопада 2017 року №632-ДК/575/АО/10/01/17 та акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом-земельної ділянки від 22 листопада 2017 року №632-ДК/1632/АП/09/01/17, складені державним інспектором у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і дотримання вимог законодавства України про охорону земель ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області - головним спеціалістом відділу контролю за використанням та охороною земель у Врадіївському, Кривоозерському, Первомайському районах та місті Первомайську управління з контролю за використанням та охороною земель ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області Лемешко Т. В., в присутності ОСОБА_3, яким підтверджено факт зайняття ОСОБА_1 спірної земельної ділянки площею 2,5439 га, що перебуває в оренді позивача. Апеляційний суд встановив, що наявні в матеріалах справи докази свідчать також про те, що спірні земельні ділянки обробляються з залученням працівників та техніки, яка належить ПП "Аграрне підприємство "Благодатненський птахопром", засновником та директором якого є ОСОБА_1. Позиція Верховного Суду Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року в справі №226/817/19 (провадження №61-6327св20) вказано, що "пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження". У справі, що переглядається: суди встановили, що відповідач є засновником і директором Фермерського господарства "Олег" (далі - ФГ "Олег ") та ПП "Аграрне підприємство "Благодатненський птахопром"; спірні земельні ділянки засіяні озимою культурою ФГ "Олег"; земельні ділянки обробляються із залученням працівників та техніки, яка належить ПП "Аграрне підприємство "Благодатненський птахопром" і ФГ "Олег". зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи підтверджують, що спір у ПП "Агро-Віта. Юг", в першу чергу, виник з ПП "Аграрне підприємство "Благодатненський птахопром" і ФГ "Олег",а тому ОСОБА_1 є неналежним відповідачем. ПП "Агро-Віта. Юг" позовних вимог до ПП "Аграрне підприємство "Благодатненський птахопром" і ФГ "Олег" не пред'являло, клопотань про залучення, до участі у справі як співвідповідачів не заявляло, а тому, за таких обставин, відсутні підстави для задоволення позовних вимог про зобов'язання ОСОБА_1 повернути ПП "Агро-Віта. Юг" спірні земельні ділянки, пред'явлених до неналежного відповідача. За таких обставин апеляційний суд зробив неправильний висновок про часткове задоволення позову. Натомість суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позовних вимог, проте помилився щодо мотивів такої відмови, оскільки позовні вимоги пред'явлені до неналежного відповідача. Тому постанову апеляційного суду слід скасувати, а рішення суду першої інстанції змінити в мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови. Колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги про те, що оскаржена постанова апеляційного суду прийнята за відсутності представника відповідача, який не був належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання. Аналіз матеріалів справи свідчить, що: ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 08 квітня 2020 року, крім іншого, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ПП "Агро-Віта. Юг" на рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 05 лютого 2020 року, а ухвалою цього ж суду від 15 квітня 2020 року визнано підготовку справи до апеляційного розгляду закінченою, призначено справу до апеляційного розгляду у відкритому судовому засіданні (т. 2, а. с. 108, 110); сторонам (їх представникам) надсилалися судові повістки - повідомлення про виклик до Миколаївського апеляційного суду на 16 вересня 2020 року на 10 год 40 хв, які представник позивача, відповідач та його представник отримали 08 вересня 2020 року, що підтверджується повідомленнями про вручення поштового відправлення із відповідними відмітками (т. 2, б/н після а. с. 249); оскаржену відповідачем постанову апеляційного суду прийнято 16 вересня 2020 року (т. 3, а. с. 91-115). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України). Доводи касаційної скарги, з урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року в справі №226/817/19 (провадження №61-6327св20), дають підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що оскаржену постанову апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції змінити, шляхом викладення його мотивувальної частини у редакції цієї постанови. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до підпунктів "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; а також вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. За подання касаційної скарги ОСОБА_1 було сплачено 7 232,35 грн. Разом з цим судовий збір, який підлягав сплаті відповідачем за подання касаційної скарги, становив 7 232,34 грн (3 616,17 * 200%). Тому з ПП "Агро-Віта. Юг" на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню понесені судові витрати на сплату судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 7 232,34 грн. Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Миколаївського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року скасувати. Рішення Первомайського районного суду Миколаївської області від 05 лютого 2020 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Стягнути з Приватного підприємства "Агро-Віта. Юг" на користь ОСОБА_1 судовий збір, сплачений за подання касаційної скарги, в розмірі 7 232,34 грн. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанціїпостанова Миколаївського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат судді: Н. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 04 серпня 2021 року м. Київ справа №145/732/19 провадження №61-1724св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Бурлакова С. Ю., Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), учасники справи: позивач - ОСОБА_1, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Агро-Еталон", розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Еталон" на рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 03 жовтня 2019 року у складі судді Ратушняка І. О. та постанову Вінницького апеляційного суду від 18 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Голоти Л. О., Денишенко Т. О., Рибчинського В. П., ВСТАНОВИВ: ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст позовних вимог У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Еталон" (далі - ТОВ "Агро-Еталон") про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку від 21 вересня 2011 року належить земельна ділянка кадастровий номер 0524580800:01:005:0154 площею 3,5963 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Василівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області. Його право власності зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, однак користуватися цим майном він не може, оскільки зазначена земельна ділянка знаходиться у фактичному користуванні ТОВ "Агро Еталон". 19 жовтня 2018 року він уклав договір оренди землі з ТОВ "Зарванецьке", однак ТОВ "Агро Еталон" ні йому, ні ТОВ "Зарванецьке" не дає можливості користуватися належною йому на праві власності земельною ділянкою. Листом до ТОВ "Зарванецьке" №245 від 07 березня 2019 року ТОВ "Агро-Еталон" зазначає, що розпорядженням Тиврівської районної державної адміністрації №49 від 08 лютого 2007 року надано в оренду ТОВ "Агро-Еталон" невитребувані земельні ділянки строком на 15 років. На підставі такого розпорядження ТОВ "Агро-Еталон" було заключено договір оренди землі з Тиврівською районною державною адміністрацією, зокрема щодо земельної ділянки кадастровий номер 0524580800:01:005:0154. Оскільки жодних договорів оренди землі між ним та ТОВ "Агро-Еталон" не укладено та не зареєстровано, позивач вважав, що відповідач незаконно, без належної правової підстави використовує належну йому земельну ділянку. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. ОСОБА_1 просив усунути йому перешкоди в користуванні земельною ділянкою кадастровий номер 0524580800:01:005:0154 площею 3,5963 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Василівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області шляхом витребування у ТОВ "Агро-Еталон" вказаної земельної ділянки та заборони йому чинити будь-які перешкоди в її використанні. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Тиврівського районного суду Вінницької області від 03 жовтня 2019 року позовні вимоги задоволено. Усунуто ОСОБА_1 перешкоди в користуванні земельною ділянкою кадастровий номер 0524580800:01:005:0154площею 3,5963 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Василівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області шляхом витребування у ТОВ "Агро-Еталон" вказаної земельної ділянки та заборонено чинити ОСОБА_1 будь-які перешкоди в її використанні. Стягнуто з ТОВ "Агро-Еталон" на користь ОСОБА_1 сплачений ним судовий збір в сумі 768,40 грн. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню, оскільки земельна ділянка не належала до державної форми власності та не визнавалася невитребуваним паєм, а належала ОСОБА_2, яку ОСОБА_1, як спадкоємець, отримав у власність та отримав державний акт на право власності на земельну ділянку від 21 вересня 2011 року кадастровий №0524580800:01:005:0154, яку Тиврівська районна державна адміністрація Вінницької області безпідставно, всупереч статті 124 ЗК України передала в оренду ТОВ "Агро-Еталон". Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Вінницького апеляційного суду від 18 грудня 2019 року апеляційну скаргу ТОВ "Агро-Еталон" залишено без задоволення. Рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 03 жовтня 2019 року залишено без змін. Залишаючи апеляційну скаргу ТОВ "Агро-Еталон" без задоволення, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 21 січня 2020 року ТОВ "Агро-Еталон" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, з урахуванням уточненої редакції, просить скасувати рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 03 жовтня 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 18 грудня 2019 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. Касаційна скарга, з урахуванням уточненої редакції, мотивована тим, що твердження першої та апеляційної інстанцій про те, що позивач не був стороною договору оренди землі від 12 березня 2007 року №22/1, який укладений між Тиврівською РДА та ТОВ "Агро-Еталон", та з умовами цього договору не був обізнаний - є надуманими та такими, що не відповідають дійсності, оскільки ОСОБА_1 отримував орендну плату з 2013 року по 2017 рік та знав про існування вказаного договору. Доводи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Рух касаційної скарги та матеріалів справи Ухвалою Верховного Суду від 27 лютого 2020 року, з урахуванням ухвали Верховного Суду від 02 квітня 2020 року про виправлення описки, поновлено ТОВ "Агро-Еталон" строк на касаційне оскарження рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 03 жовтня 2019 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 18 грудня 2019 року. Відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Тиврівського районного суду Вінницької області. 14 квітня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ 08 лютого 2020 року набрав чинності Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. За таких обставин розгляд касаційної скарги ТОВ "Агро-Еталон" на рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 03 жовтня 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 18 грудня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року. Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний суддійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Фактичні ОБСТАВИНИ СПРАВИ: 12 березня 2007 року на підставі розпорядження Тиврівської районної державної адміністрації №49 від 08 лютого 2007 року між Тиврівською районною державною адміністрацією та ТОВ "Агро-Еталон" укладено договір оренди землі, відповідно до якого в оренду ТОВ "Агро-Еталон" надано невитребувані земельні ділянки в кількості 20 шт., загальною площею 68,65 га строком на 15 років, в тому числі земельну ділянку кадастровий номер 0524580800:01:005:0154. Відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку від 21 вересня 2011 року, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки кадастровий номер 0524580800:01:005:0154 площею 3,5963 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Василівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області. 19 жовтня 2018 року ОСОБА_1 уклав договір оренди землі із ТОВ "Зарванецьке". ТОВ "Агро Еталон" ні ОСОБА_1, ані ТОВ "Зарванецьке" не дає можливості користуватися належною позивачу на праві власності земельною ділянкою, оскільки вона знаходиться у фактичному користуванні ТОВ "Агро-Еталон". Мотиви, з яких виходить Верховний Суд У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, а аргументи касаційної скарги цих висновків не спростовують. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого РІШЕННЯ: Звертаючись до суду з позовними вимогами про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, ОСОБА_1 на підставу заявлених позовних вимог посилався на те, що він, як власник земельної ділянки, не має можливості володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. Відповідач обмежує його у здійсненні права власності. Статтею 125 ЗК України визначено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Згідно зі статтею 90 ЗК України порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Частиною другою статті 152 ЗК України визначено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Судами встановлено, що позивач є власниками земельної ділянки, його право належним чином зареєстроване, а відповідач ТОВ "Агро-Еталон" використовує земельну ділянку позивача без належної правової підстави (як от договір оренди, тощо) та не бажає її добровільно звільнити, чим порушує право позивача. Такий висновок є вірним та ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, врахувавши наведені вище норми матеріального права, надавши оцінку, поданим сторонами доказам, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про усунення йому перешкод в користуванні земельної ділянки та відповідно обґрунтовано задовольнив позовні вимоги. Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 було відомо про існування договору оренди землі від 12 березня 2007 року №22/1, який укладений між Тиврівською РДА та ТОВ "Агро-Еталон" є безпідставними та не спростовує висновок судів першої та апеляційної інстанцій про наявність порушеного права позивача щодо розпорядження та користування своєю власністю, так як спірна земельна ділянка не належала до державної форми власності та не визнавалася невитребуваним паєм, а належала ОСОБА_2, яку ОСОБА_1, як спадкоємець, отримав у власність та отримав Державний акт на право власності на земельну ділянку від 21 вересня 2011 року кадастровий №0524580800:01:005:0154, яку Тиврівська РДА Вінницької області безпідставно, всупереч статті 124 ЗК України передала в оренду ТОВ "Агро-Еталон". Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, якими у повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18)викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц, провадження №14-446цс18). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Статтею 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 03 жовтня 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 18 грудня 2019 року - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційної цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Еталон" залишити без задоволення. Рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 03 жовтня 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 18 грудня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська судді: С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев В. М. Коротун

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 30 червень 2021 року м. Київ справа №701/399/19 провадження №61-10578св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Ткачука О. С., учасники справи: позивач - Селянське фермерське господарство "Насіння", відповідачі: ОСОБА_1, Головне управління Держгеокадастру у Черкаській області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 19 листопада 2019 року в складі судді Калієвського І. Д. та постанову Черкаського апеляційного суду від 24 червня 2020 року в складі колегії суддів: Бородійчука В. Г., Єльцова В. О., Карпенко В. О., у справі за позовом Селянського фермерського господарства "Насіння" до ОСОБА_1, Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області, про визнання протиправними дії, скасування державної реєстрації земельних ділянок та зобов'язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У квітні 2019 року Селянське фермерське господарство "Насіння" (далі - СФГ "Насіння) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області про визнання протиправними дії, скасування державної реєстрації земельних ділянок та зобов'язання вчинити певні дії. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що СФГ "Насіння" є орендарем (користувачем) земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, загальною площею 1/2 від 3,6351 га, у тому числі ріллі 1/2 від 3,6351 га, кадастровий номер 7123155100:02:002:0220, яка знаходиться в адміністративних межах Маньківської селищної ради Черкаської області (далі - земельна ділянка). Відповідне право належить позивачу згідно договору оренди землі від 09 листопада 2012 року №140, укладеним з ОСОБА_2, зареєстрованим у Відділі Держкомзему у Маньківському районі Черкаської області 09 листопада 2012 року за №712310004004062. Відповідно до пункту 8 вказаного договору, договір укладено на 15 років, тобто до 2027 року. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_2. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину від 22 вересня 2016 року, зареєстрованого в реєстрі за №2-1194 державним нотаріусом Маньківської державної нотаріальної контори Шевченко Н. Г., спадкоємцем є ОСОБА_1 20 грудня 2016 року ОСОБА_1 було направлено позивачу лист, відповідно до якого позивача було повідомлено про прийняття спадщини відповідачем, а саме спірної земельної ділянки, та прохання передати земельну ділянку у власне користування на підставі пункту 40 вищевказаного договору оренди землі №140.18 січня 2017 року за вих. №1 позивачем направлена відповідь відповідачу про те, що відповідно до пункту 40 договору, "перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи, а також реорганізації юридичної особи-орендаря не є підставою для розірвання договору". 19 грудня 2017 року ОСОБА_1 було направлено позивачу лист, відповідно до якого було повідомлено, що спірна земельна ділянка 3,6351 га, на яку був укладений договір оренди №140, зареєстрований у Відділі Держкомзему у Маньківському районі Черкаської області 09 листопада 2012 року за №712310004004062 з його батьком ОСОБА_2 не існує, оскільки проведено поділ даної земельної ділянки і утворилася нова земельна ділянка площею 1,8175 га, кадастровий номер 7123155100:03:002:0489, власником якої являється відповідач ОСОБА_1. Позивач зазначив, що відповідно до вимог статті 56 Закону України "Про землеустрій" передбачено, що технічна документація із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок включає, зокрема, нотаріальну посвідчену згоду на поділ чи об'єднання земельної ділянки заставодержателів, користувачів земельної ділянки (у разі перебування земельної ділянки в заставі, користуванні). ОСОБА_1 не звертався до СФГ "Насіння" з проханням надати згоду на поділ земельної ділянки, яку він отримав у спадщину від свого батька. Про те, що земельна ділянка обтяжена правами третьої особи (перебуває в оренді/користуванні позивача) відповідачеві було відомо, що підтверджується листуванням (перепискою між громадянином ОСОБА_1 та СФГ "Насіння"), також це підтверджується відміткою у договорі оренди землі №140, а також заявою самого ОСОБА_1 до відділу у Маньківському районі Головного Управління Держгеокадастру Черкаської області від 31 січня 2018 року та відповіддю на дану заяву за вих. №98/108-18. Посилаючись на те, що СФГ "Насіння" не надавало нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_1 на поділ земельної ділянки, яка перебуває у їхньому користуванні відповідно до договору оренди землі №140, позивач просив суд: визнати протиправною та скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, площею 1,81755 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої в адміністративних межах Маньківської селищної ради Черкаської області, кадастровий номер 7123155100:03:002:0489; зобов'язати Державного реєстратора прав на нерухоме майно реєстраційної служби Маньківського районного управління юстиції Черкаської області відновити державну реєстрацію земельної ділянки, площею 3,6351 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої в адміністративних межах Маньківської селищної ради Черкаської області, кадастровий номер 7123155100:02:002:0220; стягнути з ОСОБА_1 на користь СФГ "Насіння" судовий збір в розмірі 1 921,00 грн. В судовому засіданні у суді першої інстанції позивач уточнив позовні вимоги в частині стягнення судових витрат, та просив стягнути з Головного управління Дергеокадастру у Черкаській області. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Рішенням Маньківського районного суду Черкаської області від 19 листопада 2019 року позов задоволено. Визнано протиправною та скасовано державну реєстрацію земельної ділянки, площею 1,81755 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої в адміністративних межах Маньківської селищної ради Черкаської області, кадастровий номер 7123155100:03:002:0489. Зобов'язано Головне управління Держгеокадастру у Черкаській області відновити державну реєстрацію земельної ділянки, площею 3,6351 га, для товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої в адміністративних межах Маньківського селищної ради Черкаської області, кадастровий номер 7123155100:02:002:0220. Стягнено з Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області на користь СФГ "Насіння" судовий збір у розмірі 1 921,00 грн. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки не може мати наслідком позбавлення права позивача як орендаря на користування земельною ділянкою. СФГ "Насіння" не надавало згоди на поділ земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні. ОСОБА_1 здійснюючи поділ успадкованої земельної ділянки всупереч встановленої законодавством процедури (а саме відсутності нотаріально посвідченої згоди на поділ земельної ділянки користувача земельної ділянки), порушив права орендаря (користувача), оскільки останній користується нею відповідно до умов договору оренди, який було зареєстровано у встановленому законом порядку. Додатковим рішенням Маньківського районного суду Черкаської області від 05 грудня 2019 року заяву адвоката Іванова А. А. про ухвалення додаткового рішення у цій справі задоволено. Ухвалено додаткове рішення, яким стягнено з Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області на користь СФГ "Насіння" судові витрати у виді витрат на правничу допомогу, понесені СФГ "Насіння" у зв'язку з розглядом справи, у розмірі 14 000,00 грн. Постановою Черкаський апеляційний суд від 24 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 19 листопада 2019 року залишено без задоволення. Рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 19 листопада 2019 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що суд першої інстанції в даному випадку правильно врахував положення статті 56 Закону України "Про землеустрій" та застосував їх під час вирішення спору. Оскільки позивач не надавав згоди на поділ земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, відповідно до договору оренди, то здійснюючи поділ успадкованої земельної ділянки всупереч встановленої законодавством процедури, ОСОБА_1 порушив права орендаря (користувача) земельної ділянки. Постановою Черкаський апеляційний суд від 24 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 05 грудня 2019 року задоволено. Додаткове рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 05 грудня 2019 року скасовано. Відмовлено СФГ "Насіння" у задоволенні заяви про стягнення судових витрат на правничу допомогу у розмірі 14 000,00 грн. Короткий зміст вимог та доводів, наведених у касаційній скарзі У липні 2020 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 19 листопада 2019 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 24 червня 2020 року, та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення судами норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції розглянуто позовну заяву СФГ "Насіння", де предметом спору являється протиправна державна реєстрація земельної ділянки площею 1,81755 га, кадастровий номер 7123155100:03:002:0489 до фізичної особи ОСОБА_1, який не має повноважень вчиняти такі дії. Вказана вимога про скасування державної реєстрації не може бути заявлена до ОСОБА_1 у даній справі, оскільки він не є уповноваженою особою щодо вчинення відповідних дій. Якщо спір про право відсутній і оскаржуються владні, управлінські рішення та дії державного реєстратора, то такій спір підлягає розгляду адміністративними судами. Суди не врахували доказ наданий ОСОБА_1, а саме Витяг про реєстрацію в Спадковому реєстрі від 22 вересня 2016 року №45172483, виданий державним нотаріусом Шевченко Н. Г. про відсутність відомостей про реєстрацію обтяжень, іпотек, заборон та витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 02 липня 2016 року № НВ-7103874362016, виданий Відділом Держгеокадастру у Маньківському районі Черкаської області, відповідно до якого відомості про обмеження у використанні земельної ділянки не зареєстровані. Судами не досліджено обставини за яких державна реєстрація обтяжень не була проведена, чи звертався позивач до державного реєстратора з відповідною заявою, якщо так, коли саме, і що слугувало підставою відмови у проведенні державної реєстрації обтяжень та чи обумовлена відмова у реєстрації обтяження протиправними діями позивача. Тому висновки судів про те, що спірна земельна ділянка обтяжена правами третьої особи є помилковими. Рух касаційної скарги та матеріалів справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 23 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи із Маньківського районного суду Черкаської області. Справа надійшла до Верховного Суду у жовтні 2020 року. Доводи інших учасників справи Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили. Фактичні обставини, встановлені судами Судами встановлено, що СФГ "Насіння" є орендарем (користувачем) земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, загальною площею 1/2 від 3,6351 га, у тому числі ріллі 1/2 від 3,6351 га, кадастровий номер 7123155100:02:002:0220, в адміністративних межах Маньківської селищної ради Черкаської області, що підтверджується договором оренди землі від 09 листопада 2012 року №140, укладеним з ОСОБА_2, зареєстрованим у відділі Держкомзему у Маньківському районі Черкаської області 09 листопада 2012 року за №712310004004062. Строк дії договору до 2027 року (т. 1 а. с. 13-16) ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину від 22 вересня 2016 року зареєстрованого в реєстрі за №2-1194 державним нотаріусом Маньківської державної нотаріальної контори Шевченко Н. Г., спадкоємцем 1/2 частки спірної земельної ділянки площею 3,6351га - є ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 18). 20 грудня 2016 року ОСОБА_1 направив лист, відповідно до якого позивача було повідомлено про прийняття ним спадщини, а саме земельної ділянки, яка перебуває у користуванні СФГ "Насіння" та прохання передати земельну ділянку площею 1,81755 га у власне користування на підставі пункту 40 договору оренди землі (т. 1 а. с. 21). 18 січня 2017 року СФГ "Насіння" направлено відповідь, якою роз'яснено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи, а також реорганізація юридичної особи-орендаря не є підставою для розірвання договору (т. 1 а. с. 23). 19 грудня 2017 року ОСОБА_1 направив позивачу лист, відповідно до якого було повідомлено, що земельна ділянка 3,6351 га, кадастровий номер 7123155100:02:002:0220, на яку був укладений договір оренди №140, зареєстрований у Відділі Держкомзему у Маньківському районі Черкаської області 09 листопада 2012 року за №712310004004062 з його батьком ОСОБА_2 не існує, оскільки проведено поділ даної земельної ділянки і утворилася нова земельна ділянка площею 1,8175 га, кадастровий номер 7123155100:03:002:0489, власником якої являється відповідач (т. 1 а. с. 25). 31 січня 2018 року відповідач ОСОБА_1 звернувся із заявою до відділу у Маньківському районі Головного управління Держгеокадастру Черкаської області з проханням скасувати запис від 09 листопада 2012 року №712310004004062 у Відділі Держкомзему у Маньківському районі реєстрації земельної ділянки кадастровий номер 7123155100:026002:0220, яку він успадкував (т. 1 а. с. 29). 01 лютого 2018 року листом відділу у Маньківському районі Головного управління Держгеокадастру Черкаської області від 01 лютого 2018 року №98/108-18 ОСОБА_1 було повідомлено, що відділ не має на даний час повноважень щодо скасування запису про реєстрацію земельної ділянки та запропоновано останньому звернутися до державного реєстратора при Маньківській районній державній адміністрації (т. 1 а. с. 30). Судами встановлено, що на замовлення відповідача - ОСОБА_1 ФОП ОСОБА_3 виготовив технічну документацію із землеустрою щодо поділу земельної ділянки ОСОБА_1 та ОСОБА_4, кадастровий номер 71231551000:02:002:0220 (т. 1 а. с. 57-78). Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 27 листопада 2018 року встановлено, що власником 1/2 земельної ділянки кадастровий номер 71231551000:02:002:0220 є ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 82). ОСОБА_1 звертався до суду з позовом до СФГ "Насіння" про визнання договору оренди недійсним. Рішенням Маньківського районного суду Черкаської області від 18 лютого 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано договір оренди землі №140 (без зазначення дати та року), укладений між ОСОБА_2 та СФГ "Насіння", як орендаря з іншої сторони недійсним. Постановою Апеляційного суду Черкаської області від 15 травня 2019 року рішення Маньківського району суду від 18 лютого 2019 року скасовано, та прийнято нову постанову, якою у задоволені позову ОСОБА_1 про визнання договору оренди недійсним відмовлено (т. 1 а. с.131-134). МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Частиною четвертою статті 124 ЗК України передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Відповідно до статей 1, 13 Закону України "Про оренду землі" орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Договором оренди землі є договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Частиною п'ятою статті 6 Закону України "Про оренду землі" встановлено, що право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону. За змістом статті 17 Закону України "Про оренду землі" об'єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до статей 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У відповідності до частини другої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Згідно з частиною четвертою статті 3 цього Закону будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 28 цього Закону. Судами встановлено, що СФГ "Насіння" є орендарем земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, загальною площею 1/2 від 3,6351 га, у тому числі ріллі 1/2 від 3,6351 га, кадастровий номер 7123155100:02:002:0220, в адміністративних межах Маньківської селищної ради Черкаської області. Договір оренди землі №140, який укладено між ОСОБА_2 та СФГ "Насіння", зареєстровано у відділі Держкомзему у Маньківському районі Черкаської області 09 листопада 2012 року за №712310004004062. Звертаючись до суду із позовними вимогами про визнання протиправними дії, скасування державної реєстрації земельних ділянок та зобов'язання вчинити певні дії, СФГ "Насіння" посилалося на те, що ОСОБА_1, не звертався до СФГ "Насіння" з проханням надати згоду на поділ земельної ділянки, яку він отримав у спадщину від свого батька ОСОБА_2. Про те що земельна ділянка обтяжена правами третьої особи (перебуває в оренді/користуванні позивача) відповідачеві було відомо, що підтверджується матеріалами справи. Згідно з частиною першою статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок (частина друга статті 79-1 ЗК України). Відповідно до частини шостої статті 79-1 ЗК України формування земельних ділянок шляхом поділу та об'єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок. Таким чином, підставою для формування земельних ділянок шляхом поділу та об'єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення, є технічна документація із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок. Відповідно до статті 56 Закону України "Про землеустрій" (у редакції, чинній на час проведення поділу) визначено, що технічна документація із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок включає, серед іншого, нотаріально посвідчену згоду на поділ чи об'єднання земельної ділянки заставодержателів, користувачів земельної ділянки (у разі перебування земельної ділянки в заставі, користуванні). Частинами другою, третьою статті 110 ЗК України (у редакції, чинній на час укладення договору оренди землі) передбачено, що перехід права власності на земельну ділянку не припиняє встановлених обмежень, обтяжень. Поділ чи об'єднання земельних ділянок не припиняє дії обмежень, обтяжень, встановлених на земельні ділянки, крім випадків, коли обмеження (обтяження) поширювалося лише на частину земельної ділянки, яка в результаті поділу земельної ділянки не увійшла до сформованої нової земельної ділянки. Згідно частини першої статті 27 ЗУ "Про Державний земельний кадастр" у разі поділу або об'єднання земельних ділянок запис про державну реєстрацію земельної ділянок запис про державну реєстрацію земельної ділянки та кадастровий номер земельної ділянки скасовуються, а Поземельна книга на таку земельну ділянку закривається. У Поземельній книзі на земельні ділянки, сформовані в результаті поділу або об'єднання земельних ділянок, здійснюється запис про такий поділ чи об'єднання із зазначенням скасованих кадастрових номерів земельних ділянок. Чинним законодавством визначено послідовний алгоритм проведення поділу земельної ділянки, починаючи від технічної документації, і закінчуючи державною реєстрацією земельних ділянок, що утворилися в результаті такого поділу. В свою чергу, у разі поділу, об'єднання власником земельної ділянки, що перебуває в користуванні землекористувачем технічна документація із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок затверджується замовником. Матеріали справи не містять відомостей про те, що СФГ "Насіння" надавало згоду на поділ земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, відповідно до договору оренди №140. Виходячи з вищевикладеного, висновок суду першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, про те, що ОСОБА_1, здійснюючи поділ успадкованої земельної ділянки всупереч встановленої законодавством процедури, порушив права орендаря (користувача) земельної ділянки, оскільки останній користується нею відповідно до умов договору оренди, який було зареєстровано у встановлено законом порядку, є правильним та обґрунтованим, та не спростований доводами касаційної скарги. Виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки не може мати наслідком позбавлення права позивача як орендаря на користування земельною ділянкою. Доводи касаційної скарги про те, що судом першої інстанції розглянуто позовну заяву СФГ "Насіння", де предметом спору являється протиправна державна реєстрація земельної ділянки площею 1,81755 га, кадастровий номер 7123155100:03:002:0489 до фізичної особи ОСОБА_1, який не має повноважень вчиняти такі дії, а також те, що спір про право відсутній і оскаржуються владні, управлінські рішення та дії державного реєстратора, то такій спір підлягає розгляду адміністративним судом, не можуть бути прийнятті колегією суддів до уваги, з огляду на таке. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року в справі №823/2042/16 (провадження №11-377апп18) зазначено, що "спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано". Доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували докази, надані ОСОБА_1, а саме витяг про реєстрацію в Спадковому реєстрі від 22 вересня 2016 року №45172483, виданий державним нотаріусом Шевченко Н. Г. та витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 02 липня 2016 року № НВ-7103874362016, виданий Відділом Держгеокадастру у Маньківському районі Черкаської області, відповідно до яких відомості про обмеження у використанні земельної ділянки не зареєстровані, не можуть бути прийнятті колегією суддів до уваги, оскільки даний факт був встановлений у постанові постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №701/162/18-ц за позовом ОСОБА_1 до СФГ "Насіння" про визнання договору оренди недійсним. Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Вирішуючи даний спір, суди правильно застосували норми матеріального права та виходили з конкретних обставин справи та фактично - доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц). Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій. Подібні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 26 грудня 2019 року у справі №388/455/17-ц (провадження №61-6228св18). ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, колегія суддів не здійснює новий розподіл судових витрат та відхиляє відповідне клопотання заявника. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 19 листопада 2019 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 24 червня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. судді: Є. В. Петров А. А. Калараш О. С. Ткачук

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 17 грудня 2021 року м. Київ справа №554/19828/16-ц провадження №61-1732св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Русинчука М. М. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Дундар І. О., учасники справи: позивач - перший заступник керівника Полтавської місцевої прокуратури в інтересах держави УКРАЇНА: відповідачі: виконавчий комітет Шевченківської районної у місті Полтаві ради, Шевченківська районна у місті Полтаві рада, ОСОБА_1, треті особи: Полтавська міська рада, Полтавське міське управління земельних ресурсів та земельного кадастру, Управління з питань містобудування та архітектури розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду від 24 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Гальонкіна С. А., Кузнєцової О. Ю., Хіль Л. М., ВСТАНОВИВ: Зміст позовних вимог У грудні 2016 року перший заступник керівника Полтавської місцевої прокуратури звернувся до суду з позовом в інтересах держави Україна до виконавчого комітету Шевченківської районної у місті Полтаві ради, Шевченківської районної у місті Полтаві ради, ОСОБА_1, в якому просив: визнати недійсним та скасувати рішення виконавчого комітету Октябрської районної у місті Полтаві ради від 22 червня 2010 року №266, яким ОСОБА_1 надано дозвіл на виготовлення проєкту відведення зі складу земель житлової та громадської забудови міста земельну ділянку на АДРЕСА_1, площею 200 кв. м для ведення садівництва; визнати недійсним та скасувати рішення сесії Октябрської районної у місті Полтаві ради від 29 липня 2010 року про затвердження рішення виконавчого комітету Октябрської районної у місті Полтаві ради від 22 червня 2010 року №266; визнати недійсним та скасувати рішення виконавчого комітету Октябрської районної у місті Полтаві ради від 31 серпня 2010 року за №380, яким затверджено проєкт відведення та передано у власність ОСОБА_1 зі складу земель житлової та громадської забудови міста вищевказану земельну ділянку; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №483153 від 21 вересня 2010 року; зобов'язати ОСОБА_1 повернути до земель запасу Полтавської міської ради вищевказану земельну ділянку. Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції Ухвалою Октябрського районного суду міста Полтави від 21 серпня 2020 року позовну заяву прокурора залишено без руху та надано строк для обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в особі територіальної громади міста Полтави в суді згідно з частиною четвертою статті 56 ЦПК України. Ухвалою Октябрського районного суду міста Полтави від 24 вересня 2020 року позовну заяву Першого заступника керівника Полтавської місцевої прокуратури залишено без розгляду. Ухвала суду вмотивована тим, що прокурором не усунуто недоліків позовної заяви та не надано доказів наявності підстав для здійснення представництва в суді законних інтересів держави та неспроможності здійснення такого захисту уповноваженими на те органами державної влади чи місцевого самоврядування. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Полтавського апеляційного суду від 24 грудня 2020 року апеляційну скаргу в. о. керівника Полтавської місцевої прокуратури задоволено, ухвалу Октябрського районного суду міста Полтави від 24 вересня 2020 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що: ухвалою Октябрського районного суду міста Полтави від 28 грудня 2016 року відкрито провадження у справі; ухвалою цього ж суду від 20 лютого 2020 року позовну заяву прокурора залишено без руху та надано строк для обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в особі територіальної громади міста Полтави, в суді згідно з частиною четвертою статті 56 ЦПК України; ухвалою суду першої інстанції від 24 березня 2020 року позовну заяву прокурора залишено без розгляду; вказана ухвала була скасована постановою Полтавського апеляційного суду від 15 липня 2020 року у зв'язку із тим, що Полтавською місцевою прокуратурою направлено поштовим зв'язком позовну заяву у новій редакції з відповідними обґрунтуваннями підстав звернення до суду та усунуто недоліки позовної заяви; зі змісту ухвали Октябрського районного суду міста Полтави від 21 серпня 2020 року вбачається, що місцевий суд повторно залишив позовну заяву без руху з тих самих підстав, не дивлячись на те, що постановою Полтавського апеляційного суду від 15 липня 2020 року, яка набрала законної сили, встановлено, що Полтавською місцевою прокуратурою усунуто недоліки позовної заяви та надано обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в особі територіальної громади міста Полтави в суді згідно з частиною четвертою статті 56 ЦПК України; належне обґрунтування участі у справі прокурора в інтересах держави вбачається і зі змісту заяви першого заступника керівника Полтавської місцевої прокуратури, поданої на виконання ухвали місцевого суду про залишення позовної заяви без руху; предметом спору є повернення у власність територіальної громади міста Полтави земель, що перебували у комунальній власності, а також визнання недійсним та скасування рішення органу місцевого самоврядування щодо розпорядження такими землями; враховуючи, що під час вирішення цього спору має бути вирішено питання про повернення у власність територіальної громади міста Полтави землі, яка відповідно до статті 14 Конституції України є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, даний спір безсумнівно стосується інтересів держави, які підлягають судовому захисту; бездіяльність органів місцевого самоврядування міста Полтави щодо ініціювання судового захисту інтересів держави є очевидною. При цьому, наявність поважних причин для такої бездіяльності не є предметом судового розгляду. Аргументи учасників Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги 29 січня 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишити в силі ухвалу суду першої інстанції. Касаційна скарга обґрунтована тим, що прокурор не довів наявність передбачених статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" підстав для звернення до суду з позовом в інтересах держави Україна в особі територіальної громади міста Полтави, оскільки за наявності належного органу, який повинен представляти інтереси територіальної громади у цьому спорі, - Полтавської міської ради, попередньо, до подання позову, не повідомляв цей орган місцевого самоврядування про намір звернутися до суду з позовом. Зміст відзиву У березні 2021 року до Верховного Суду від першого заступника керівника Полтавської місцевої прокуратури надійшов відзив, в якому він просить залишити без задоволення касаційну скаргу, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Відзив мотивований тим, що прокурор звертався до суду самостійно як позивач в інтересах держави, а тому не було необхідності вказувати орган, в інтересах якого він подає позов. В такому ж статусі позивача його зазначено в ухвалі Октябрського районного суду міста Полтави від 28 грудня 2016 року про відкриття провадження у цій справі. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 17 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). Підставою відкриття касаційного провадження у цій справі стало неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Позиція Верховного Суду Колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав. Відповідно до частин одинадцятої-тринадцятої статті 187 ЦПК України суддя, встановивши, після відкриття провадження у справі, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175, 177 цього Кодексу, постановляє ухвалу не пізніше наступного дня, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п'яти днів з дня вручення позивачу ухвали. Якщо позивач усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, суд продовжує розгляд справи, про що постановляє ухвалу не пізніше наступного дня з дня отримання інформації про усунення недоліків. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, позовна заява залишається без розгляду. У частині п'ятій статті 175 ЦПК України визначено, що у разі пред'явлення позову особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення. З метою представництва інтересів громадянина або держави в суді прокурор в межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з позовною заявою (заявою), бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення Верховним Судом України, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (частина друга статті 45 ЦПК України в редакції чинній на час звернення прокурора із зазначеним позовом). Звертаючись із зазначеним позовом, прокурор вказував на відсутність органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, а відтак набув статусу позивача, про що зазначено в ухвалі суду першої інстанції від 28 грудня 2016 року про відкриття провадження у справі (а. с. 45, т. 1). В ухвалі від 21 серпня 2020 року про залишення позовної заяви без руху (а. с. 69-72, т. 5) суд першої безпідставно зобов'язав прокурора надати повідомлення про звернення до суду, направленого на адресу Полтавської міської ради, до моменту направлення позовної заяви до суду, оскільки прокурор відповідно до положень частини другої статті 45 ЦПК України (в редакції чинній на час звернення прокурора із вказаним позовом), зазначивши в своїй заяві про відсутність органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, набув статусу позивача, що виключало застосування відповідних положень статті 23 Закону України "Про прокуратуру" щодо попереднього (до звернення до суду з позовом) повідомляти відповідний орган, зокрема, Полтавську міську раду, про намір звернутися до суду з відповідним позовом. Оскільки залишення позовної заяви без розгляду суд першої інстанції обґрунтовував невиконанням прокурором зазначеної в ухвалі про залишення позовної заяви без руху вказівки суду, яка не ґрунтується на законі, суд апеляційної інстанції правильно скасував ухвалу суду першої інстанції про залишення позовної заяви без розгляду і повернув справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Доводи касаційної скарги про недоведеність прокурором підстав для звернення до суду з позовом колегія суддів відхиляє, оскільки підставою для залишення позову прокурора без розгляду стала не відсутність підстав для представництва інтересів держави, а неусунення ним недоліку, на який суд першої інстанції вказав безпідставно, належним чином не проаналізувавши наведене в позовній заяві обґрунтування підстав звернення прокурора до суду з позовом Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржена постанова суду апеляційної інстанції ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку із наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Керуючись статтями 400, 409, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Полтавського апеляційного суду від 24 грудня 2020 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді М. М. Русинчук Н. О. Антоненко І. О. Дундар

ПОСТАНОВА: ІМЕНЕМ УКРАЇНИ: 28 жовтня 2021 року м. Київ справа №756/11048/15-ц провадження №61-8729св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Вердикт Фінанс", розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року в складі колегії суддів: Сержанюка А. С., Березовенко Р. В., Коцюрби О. П., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У серпні 2015 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Вердикт Фінанс" (далі - ТОВ "Вердикт Фінанс") про стягнення грошових коштів за придбане майно. Позовна заява мотивована тим, що позивачам у цій справі на праві спільної сумісної власності належала квартира АДРЕСА_1 (кожному по 1/4 частці цієї квартири), що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 25 лютого 2008 року. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 06 лютого 2014 року у справі №759/11229/13-ц у рахунок погашення заборгованості у розмірі 551 506,40 грн за кредитним договором від 03 квітня 2008 року, укладеним між Відкритим акціонерним товариством "Універсальний банк розвитку та партнерства" (далі - ВАТ "Універсальний банк розвитку та партнерства "), правонаступником якого є ТОВ "Вердикт Фінанс", та ОСОБА_1, звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 03 квітня 2008 року, а саме на квартиру АДРЕСА_1, шляхом визнання за ТОВ "Вердикт Фінанс" права власності на цю квартиру. Початкову ціну предмета іпотеки встановлено на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності, незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Припинено право власності ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на вищевказану квартиру. Отже, заборгованість за кредитним договором від 03 квітня 2008 року погашена у зв'язку з виконанням рішення Апеляційного суду міста Києва від 06 лютого 2014 року у справі №759/11229/13-ц, проте вартість набутого кредитором предмета іпотеки перевищує розмір заборгованості за кредитним договором. Так, відповідно до висновку експерта вартість квартири станом на 06 лютого 2014 року складає 779 000 грн, з яких різниця вартості предмета іпотеки, з урахуванням курсу гривні до долара США, встановленого Національним банком України (далі - НБУ), станом на 19 грудня 2016 року становить 748 540,08 грн. Вказана сума і підлягає стягненню з ТОВ "Вердикт Фінанс" на користь позивачів у цій справі. На підставі викладеного, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, з урахуванням уточнених позовних вимог, просили стягнути з ТОВ "Вердикт Фінанс" на їхню користь 748 540,08 грн. Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій і мотиви їх ухвалення Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 19 листопада 2018 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що судом не встановлено, а сторонами у судовому засіданні не надано доказів належності іпотекодержателю (ТОВ "Вердикт Фінанс") права власності на квартиру АДРЕСА_1. Вищевказана квартира на праві спільної сумісної власності у рівних частках належить позивачам. Предмет іпотеки реалізовано не було, позивачі продовжують проживати у спірній квартирі. Таким чином, вимоги про відшкодування різниці вартості іпотеки з розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя є передчасними, оскільки відповідно до частини третьої статті 37 Закону України "Про іпотеку" таке відшкодування здійснюється лише у разі набуття права власності на предмет іпотеки, а само по собі рішення суду про визнання права власності на предмет іпотеки не свідчить про набуття ТОВ "Вердикт Фінанс" цього права. Постановою Київського апеляційного суду від 11 вересня 2019 року рішення Святошинського районного суду міста Києва від 19 листопада 2018 року скасовано, ухвалено нове судове рішення про задоволення позову. Стягнуто з ТОВ "Вердикт Фінанс" на користь ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 грошові кошти у розмірі 748 540,08 грн. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ТОВ "Вердикт Фінанс" набуло право власності на спірну квартиру відповідно до рішення Апеляційного суду міста Києва від 06 лютого 2014 року у справі №759/11229/13-ц та у подальшому реалізувало вказану квартиру, що підтверджується довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Таким чином, з відповідача на користь позивачів підлягає стягненню різниця вартості предмета іпотеки, з урахуванням курсу гривні до долара США, встановленого НБУ. Постановою Верховного Суду від 05 грудня 2019 року постанову Київського апеляційного суду від 11 вересня 2019 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова касаційного суду мотивована тим, що доводи касаційної скарги ТОВ "Вердикт Фінанс" про неповідомлення його апеляційним судом про розгляд справи підтверджуються матеріалами справи, тому оскаржувана постанова підлягає обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України. Постановою Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року рішення Святошинського районного суду міста Києва від 19 листопада 2018 року скасовано і ухвалено нове судове рішення про задоволення позову частково. Стягнуто з ТОВ "Вердикт Фінанс" на користь ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перевищення вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених нею вимог іпотекодержателя по 51 186,06 грн кожному. Стягнуто з ТОВ "Вердикт Фінанс" на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 5 118,60 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ТОВ "Вердикт Фінанс" відповідно до статті 37 Закону України "Про іпотеку" має відшкодувати позивачам перевищення 90% вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя, тобто по 51 186,06 грн кожному ( (779 000 - 551 506,40) х 90%: 4). З метою визначення дійсної ринкової вартості спірної квартири станом на 06 лютого 2014 року за клопотанням представника позивача ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 25 лютого 2016 року у справі було призначено експертизу, висновками якої встановлено дійсну ринкову вартість спірної квартири - 779 000 грн. Безпідставним є посилання позивачів на те, що заявлена до стягнення різниця має стягуватися з урахуванням курсової різниці (зміни курсу гривні до долара США), оскільки судовим рішенням звернуто стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості, визначеної саме в національній валюті - гривні. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року не оскаржують, тому вказане судове рішення відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України є предметом касаційного перегляду лише в частині вирішення позовних вимог ОСОБА _1. У касаційній скарзі ОСОБА_1 як на підставу оскарження судового рішення посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Вказував, що апеляційний суд в оскаржуваній постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду України від 08 лютого 2017 року у справі №753/12836/14-ц (провадження №6-1905цс16). Касаційна скарга також мотивована тим, що апеляційним судом не було належним чином досліджено фактичні обставини справи. Кредит у спірних зобов'язаннях було надано в іноземній валюті - доларах США, під заставу квартири, яка згідно з експертизою банку мала вартість 1 000 020 грн. Отже, різниця має бути виплачена з урахуванням курсу НБУ станови на 19 грудня 2016 року в розмірі 748 540,08 грн. Доводи інших учасників справи ТОВ "Вердикт Фінанс" подало до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просило постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вона є законною та обґрунтованою. Вказувало, що заборгованість позичальника перед кредитором встановлена у національній валюті - гривні. ТОВ "Вердикт Фінанс" набуло права власності предмет іпотеки за вартістю, яка була визначена на час такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності (експертом) саме у гривнях - 779 000 грн, тому і зобов'язання щодо відшкодування іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя виникло у той же день (06 лютого 2014 року) і має бути виконано у гривнях. Інші учасники справи відзиву на касаційну скаргу не направили. Провадження у суді касаційної інстанції Касаційна скарга до Верховного Суду подана ОСОБА_1 02 червня 2020 року. Ухвалою Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі. Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій ОБСТАВИНИ СПРАВИ: Суди встановили, що ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА _4 на праві спільної сумісної власності належала квартира АДРЕСА_1 (по 1/4 частині кожному), що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 25 лютого 2008 року. ВАТ "Універсальний банк розвитку та партнерства" та ОСОБА_1 03 квітня 2008 року уклали кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 70 000 дол. США з терміном остаточного повернення кредиту до 02 квітня 2018 року. Кредитні зобов'язання були забезпечені договором іпотеки, укладеним 03 квітня 2008 року між ВАТ "Універсальний банк розвитку та партнерства" та ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, предметом якого є квартира АДРЕСА_1. Згідно з пунктом 1.4 договору іпотеки за згодою сторін вартість іпотеки становила 1 008 800 грн. Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 22 серпня 2012 року у справі №2-7149/11 стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 солідарно на користь ТОВ "Вердикт Фінанс" заборгованість за кредитним договором від 03 квітня 2008 року у розмірі 551 506,40 грн. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 06 лютого 2014 року у справі №759/11229/13-ц в рахунок виконання основного зобов'язання щодо оплати заборгованості у розмірі 551 506,40 грн за кредитним договором від 03 квітня 2008 року, укладеним між ВАТ "Універсальний Банк розвитку та Партнерства", правонаступником якого є ТОВ "Вердикт Фінанс", та ОСОБА_1, звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, шляхом визнання за іпотекодержателем - ТОВ "Вердикт Фінанс" права власності на предмет іпотеки. Зазначено, що початкова ціна предмета іпотеки встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Припинено право власності іпотекодавців на предмет іпотеки. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на квартиру АДРЕСА_1 було зареєстровано 21 травня 2014 року за ТОВ "Вердикт Фінанс" на підставі зазначеного вище рішення суду у справі №759/11229/13-ц. У подальшому ТОВ "Вердикт Фінанс" відчужило квартиру АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу. Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 21 квітня 2015 року №759/21157/14-ц усунуто перешкоди у здійсненні ТОВ "Вердикт Фінанс" права користування та володіння квартирою АДРЕСА_1 шляхом надання та забезпечення безперешкодного входження у жиле приміщення та перебування в ньому. Виселено з квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_2. Згідно з постановою державного виконавця Святошинського районного відділу Державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Євпатової Т. Г. від 28 липня 2016 року виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа №2/759/1537/17 від 22 квітня 2016 року про виселення ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 з вищевказаної квартири закінчено. З метою визначення дійсної ринкової вартості спірної квартири станом на 06 лютого 2014 року за заявою представника ОСОБА_1 ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 25 лютого 2016 року у справі призначено судову експертизу. Відповідно до висновку судової оціночно-будівельної експертизи від 11 листопада 2016 року дійсна ринкова вартість квартири АДРЕСА_1 станом на 06 лютого 2014 року становила 779 000 грн. Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового РІШЕННЯ: Задовольняючи позов частково, апеляційний суд виходив з того, що ТОВ "Вердикт Фінанс" відповідно до статті 37 Закону України "Про іпотеку" має відшкодувати позивачам перевищення 90% вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя, тобто по 51 186,06 грн кожному ( (779 000 - 551 506,40) х 90%: 4). Безпідставним є посилання позивачів на те, що заявлена до стягнення різниця має стягуватися з урахуванням курсової різниці (зміни курсу гривні до долара США), оскільки судовим рішенням звернуто стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості, визначеної саме в національній валюті - гривні. Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду, враховуючи наступне. Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 25 червня 2021 року у справі №755/18296/17 (провадження №61-18669св19). Позовні вимоги у цій справі по суті зводяться до того, що кредитор отримав у власність квартиру іпотекодавців з метою погашення кредитної заборгованості, тому зобов'язаний сплатити різницю між її вартістю на час переходу права власності та заборгованістю за кредитним договором у доларах США, з конвертацією цієї різниці після зміни курсу валют у гривню. Судами встановлено, що між сторонами у цій справі існували правовідносини за кредитним договором та забезпечувальним правочином - договором іпотеки. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У статті 33 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на час звернення стягнення на предмет іпотеки) передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Оскільки позичальник не виконав свої кредитні зобов'язання, то іпотекодержатель звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості (в національній валюті) за кредитним договором, зобов'язання здійснити державну реєстрацію права власності на квартиру, припинення права власності на квартиру, припинення права користування квартирою і виселення. Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 06 лютого 2014 року у справі №759/11229/13-ц, яке набрало законної сили, в рахунок виконання основного зобов'язання щодо оплати заборгованості у розмірі 551 506,40 грн за кредитним договором від 03 квітня 2008 року, укладеним між ВАТ "Універсальний Банк розвитку та Партнерства", правонаступником якого є ТОВ "Вердикт Фінанс", та ОСОБА_1, звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, шляхом визнання за іпотекодержателем - ТОВ "Вердикт Фінанс" права власності на предмет іпотеки. Зазначено, що початкова ціна предмету іпотеки встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. Припинено право власності іпотекодавців на предмет іпотеки. У задоволенні решти вимог відмовлено. Відповідно до частини третьої статті 37 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на час набуття іпотекодержателем предмета іпотеки у власність) іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. Вказана норма закріплена у частині п'ятій статті 37 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій). З метою визначення дійсної ринкової вартості спірної квартири станом на 06 лютого 2014 року за заявою представника ОСОБА_1 ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 25 лютого 2016 року у справі призначено експертизу. Відповідно до висновку судової оціночно-будівельної експертизи від 11 листопада 2016 року дійсна ринкова вартість квартири АДРЕСА_1 станом на 06 лютого 2014 року становила 779 000 грн. На підставі викладеного, апеляційний суддійшов правильного висновку, що ТОВ "Вердикт Фінанс" відповідно до статті 37 Закону України "Про іпотеку" має відшкодувати позивачам перевищення 90% вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя, тобто по 51 186,06 грн кожному. При цьому судом апеляційної інстанції наведено розрахунок, з якого він виходив при задоволенні грошової вимоги. Також Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про відсутність правових підстав для збільшення визначеної до стягнення суми у зв'язку зі зміною курсу гривні до долара США, враховуючи наступне. Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Заборони на виконання грошового зобов'язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить. Як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі №333/5322/15-ц (провадження №61-21808св18). Разом з тим, нормами цивільного процесуального права визначено, що особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Іпотекодержатель відповідно до вимог статей 6, 627 ЦК України, реалізуючи право на звернення до суду, керуючись принципом диспозитивності щодо можливості самостійно визначити позовні вимоги - спосіб захисту порушеного права, у 2013 році звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки з метою погашення заборгованості саме в національній валюті - гривні. Судовим рішенням у справі №759/11229/13-ц, яке набрало законної сили, звернуто стягнення на предмет іпотеки з метою виконання основного зобов'язання щодо оплати заборгованості саме в національній валюті у розмірі 551 506,40 грн. Таким чином, апеляційний суддійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для збільшення визначеної до стягнення суми у зв'язку зі зміною курсу гривні до долара США та правильно застосував норми статті 533 ЦК України, оскільки кредитор визначив зобов'язання у національній валюті, у якій і прийняв його виконання. Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постанові Верховного Суду України від 08 лютого 2017 року у справі №753/12836/14-ц (провадження №6-1905цс16), оскільки висновки у цій справі й у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. Так, у справі №753/12836/14-ц (провадження №6-1905цс16) приватне акціонерне товариство звернулося до суду з позовом до фізичної особи про стягнення грошової суми за договором купівлі-продажу квартири. В указаній справі суди встановили, що закрите акціонерне товариство та фізичні особи уклали договір про дольове будівництво будинку. Після введення будинку в експлуатацію 06 лютого 1997 року закрите акціонерне товариство (продавець) та фізичні особи (покупці) уклали нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири. У пункті 4 цього договору сторони узгодили, що продаж квартири здійснено за 32 200 грн, що на час здійснення операції складає 17 003 умовних одиниць за курсом НБУ на день укладення договору. Покупець повинен був сплатити продавцю повну вартість квартири протягом 15 років з моменту укладення договору, тобто до 06 лютого 2012 року (пункт 5 договору). Посилаючись на те, що відповідач сплатила кошти за договором у неналежному розмірі, оскільки сума боргу мала бути визначена за офіційним курсом національної валюти до долара США, установленим НБУ на день платежу, позивач просив стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за укладеним договором з урахуванням 3% річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України. Скасовуючи судові рішення та направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд України у постанові від 08 лютого 2017 року зазначив, що суди передчасно стягнули з відповідача кошти, обчисливши суму заборгованості в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу. Таким чином, відсутні підстави вважати, що апеляційний суд у справі, що переглядається, не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведеній як приклад постанові касаційного суду, оскільки у цій постанові та у справі, що є предметом перегляду, встановлено різні фактичні обставини. При цьому висновки апеляційного суду не суперечать висновкам, викладеним у постанові касаційного суду, на яку містяться посилання у касаційній скарзі. Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що апеляційним судом не було належним чином досліджено фактичні обставини справи, оскільки оскаржувана постанова обґрунтована доказами, одержаними у визначеному законом порядку. При цьому судом апеляційної інстанції правильно враховано обставини, встановлені рішенням Апеляційного суду міста Києва від 06 лютого 2014 року у справі №759/11229/13-ц, яке набрало законної сили та має преюдиційне значення для вирішення цього спору. Безпідставними є посилання у касаційній скарзі на ту обставину, що кредит у спірних зобов'язаннях було надано в іноземній валюті - доларах США, оскільки кредитор сам визначив заборгованість в національній валюті - гривні, його дії не суперечать нормам матеріального права, погодився із судовим рішенням, яким звернуто стягнення з метою погашення такої заборгованості, а також прийняв його виконання. Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1, оскільки суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення в цій частині з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови в указаній частині без змін. Щодо судових витрат Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 141, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Вердикт Фінанс" про стягнення грошових коштів за придбане майно залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. судді: І. М. Фаловська С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв